Бої УПА на Тернопільщині 19 червня 1944 1945 1948 р.р.

Штаб ВО-3 «Лисоня». У другому ряду другий зліва Володимир Якубовський («Бондаренко») — шеф штабу ВО «Лисоня», в центрі Михайло Хома («Обух») — окружний провідник Бережанщини.

*****

1944 р. – поблизу с. Кошляки, нині Підволочиського району, загинув керівник Холмської (нині Польща) округи ОУН Микола Мусій (1916 р. н., с. Борятин Сокальського району Львівської області).

1945 р. – в с. Губин, нині Бучацького району, група «Чорноморці» УПА зруйнувала сільську раду і знищила документи. В результаті бою між військами НКВС і сотнею УПА «Хмеля» поблизу с. Цигани, нині Борщівського району, загинуло 26 вояків УПА.

1948 р. – 10 більшовиків на чолі з оперуповноваженим РО МДБ Лещенком на цвинтарі у с. Мшана Зборівського району повалили 22 пам’ятники і 15 надгробків.

Сайт https://teren.in.ua/

19 червня 1919 р. під час Чортківської офензиви розпочалася Бережанська операція наступ 6 бригад УГА.

Українська армія на марші. Фрагмент обкладинки Календаря Червоної Калини за 1928р.

Під Бережанами було створено сильну артилерійську групу у складі 15 гарматних батарей (приблизно 60 гармат) із 1-го, 3-го, 6-го, 7-го і 11-го гарматних полків під рукою отамана Ярослава Воєвідки. Масований вогонь артилерії розтрощив ворожу оборону та істотно підірвав моральний дух польських вояків.

Джерело

https://teren.in.ua/

19 червня 1926р. загинув Володимир Оскілко, генерал-хорунжий армії УНР.

Командувач Північної групи військ Директорії.

Народився 1892-го в селі Городок на Рівненщині. Закінчив учительську семінарію, працював народним вчителем. Під час Першої світової війни зробив успішну кар’єру офіцера, стрімко дослужившись до чину підполковника царської армії.

Наприкінці 1917-го повернувся в Україну, проводив українізацію військових частин на Волині. Наприкінці 1918-го очолив антигетьманське повстання в регіоні. З січня 1919-го – генерал-хорунжий і командувач Північної групи військ Директорії, одного з найбільш дисциплінованих і боєздатних з’єднань армії УНР. Як командир, відзначався непримиренним ставленням до мародерства, корупції і казнокрадства. А за симпатії до більшовицьких ідей одного разу наказав віддати під суд цілий полк.

29 квітня 1919-го, вважаючи кабінет міністрів на чолі з Борисом Мартосом некомпетентним і сповненим більшовицьких агентів, здійснив спробу державного перевороту. Вважав, що створення «республіки трудових Рад», соціалізація землі і спроби порозумітися з більшовицькою Росією завершаться поглиненням України східним сусідом. У Рівному, тодішній тимчасовій столиці УНР, були заарештовані голова уряду і більшість міністрів. Двічі намагався заарештувати Симона Петлюру, однак того підтримав корпус Січових стрільців Євгена Коновальця.

Після повної поразки перевороту здався представникам польської влади. У 1921-му повернувся до Рівного, займався літературною діяльністю, видавав пропольську газету «Дзвін» (1923-1925)

Загинув у результаті замаху в рідному селі – убивця пострілом через вікно пізно ввечері влучив прямо в серце. За висновками польських слідчих, вбивство вчинив агент більшовицького ЧК. Згідно іншої версії, замах здійснили члени Української військової організації – як помсту за співпрацю з поляками.

Підготував Сергій Горобець.

19 червня 1945 р. у бою з московитами загинув Василь Брилевський «Боровий», «Босий» - майор УПА, командир загону ім. Хмельницького у ВО «Заграва».

Народився 1915 року в с. Середпільці, Радехівський район, Львівська область —загинув 19 червня 1945р., с. Кліщівна, Рогатинський район, Івано-Франківська область ).

Український військовик, майор УПА , командир загону ім. Хмельницького у ВО «Заграва», начальник вишкільного відділу КВШ УПА-Захід.

Член ОУН з 1930-х років. Учасник II-го Великого Збору ОУНР в Кракові. У 1941 чотовий батальйону «Нахтігаль». Протягом 1941—1942 поручник батальйону

«Шуцманшафт» . У січні 1943 року заарештований гестапо у Львові, однак зумів втекти.

Вступає до УПА , інструктор старшинських і підстаршинських шкіл. Із січня 1944 сотник, начальник вишкільного відділу КВШ УПА-Захід. У цьому ж 1944 обіймав посаду керівника ланки інструкторів старшинської школи УПА «Олені». 15 жовтня 1944 року був поранений під час нападу більшовиків на школу, але зумів вирватись із оточення.

Загинув 19 червня 1945 у селі Кліщівна на

Рогатинщині.

Літопис УПА.

Цей день в історії УПА -19 червня.

Мітинг в Лондоні на захист ув`язнених представників Української інтелігенції.

Перший в 2 ряді (навпроти поліцейського) п.Володимир Литвин з Манчестеру.

1945 рік

Під час сутички з загоном НКВД у селі Кліщівна на Станіславщині загинув начальник штабу УПА-Захід Василь Брилевський – «Боровий».

Біля села Верхнє Синьовидне на Дрогобиччині повстанці знищили бійця винищувального батальйону.

1946 рік

Біля села Хотимир на Станіславщині підпільники знищили уповноваженого райуправління МГБ і рядового МВД.

1947 рік

Під час зіткнень із загонами МВД біля сіл Довге і Купновичі на Дрогобиччині загинули троє повстанців.

У селі Чернелиця на Рівненщині підпільники знищили двох військових МВД.

У райцентрі Олесько на Львівщині повстанці раптовим нападом зруйнували приміщення районної прокуратури і захопили її архів.

1949 рік

Пошукова група полку внутрішніх військ захопила пункт зв’язку повстанців у Золочевському районі Львівщині. Загинув один підпільник.

У селі Узин на Станіславщині повстанці знищили двох бійців винищувального батальйону.

Кілька повстанців вступили в бій із опергрупою МВД у селі Дністрик-Дубовий на Дрогобиччині. Знищено 5 військових, у перестрілці загинули станичний ОУН Микола Матлак – «Булка» та ще один повстанець.

1950 рік

У сутичках із загонами МВД у селі Биків та райцентрі Медениця на Дрогобиччині загинули двоє повстанців.

1954 рік

Пошукова група МВД (на чолі з підполковником КГБ) наскочила на підпільника Йосифа Квасницю – «Гонту» у селі Почапи на Львівщині. У перестрілці повстанець встиг поранити рядового МВД, але сам загинув.

Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам’яті.

Фото. http://ounuis.info/

19 червня 1929 р. руйнування Стрілецьких могил на г. Лисоні. Газета «Новий час», ч.68. помістила таку нотатку:

“Потуторська поліція розкопала стрілецькі могили на Лисоні. Явилися у начальника громади два поліцаї з потуторського постерунку, з якимсь цивільним панком, який подав, що він є урядовець воєвідства в Тернополі. Вони зажадали від начальника людей і підвод, бо мають розкопати українські стрілецькі могили, забрати тлінні останки та перевезти їх на спільний воєнний цвинтар. Замітне, що частина людей, не зважаючи на погрози поліції, рішуче відказалася розкопувати могили. Цього дня розкопано 6 могил, тлінні останки наших стрілецьких героїв в ненорядку та всумішку поскидано на фіру до полукішка і перевезено на воєнний цвинтар, де скинено їх до одного гробу. Розкопані могили находилися в зразковому порядку, були чистенько прибрані, на них стояли посвячені хрести з написами, гроби старанно обгороджені і засаджені квітками. Цей поступок поліції викликав серед Українського населення велике обурення!».

"ЗІСТРІЛЕННЯ АМЕРИКАНСЬКИХ ЛІТУНІВ" В.Гнатів. Спомин.

Ukrainian Orchestra of the 1st Galicia Division.

*****

Я зголосився до Дивізії у Ляйпціґу, в січні 1944 р., де я від 1941 р. працював у складі деревного вугілля, в котрому працювали 170 українців і 30 поляків. До готелю, в котрому ми жили стіснено на поверхових ліжках, приїхали одного дня 2 старшини СС і закликували вступати до української Дивізії. Зголосилось нас 14 хлопців. По пройденні лікарської комісії нам обіцяли дати 16 днів урльопу, чого однак не додержали. 

У квітні я приїхав до Ґроскіршбауму, де я відбув рекрутський і шоферський вишкіл для легкових машин та був приділений до шоферської сотні. На початку серпня відряджено нас 12 шоферів, як "форкоммандо" до Нойгаммер, а за місяць доїхала до нас решта сотні. В половині жовтня мене приділено до 8-мої сотні й з нею я виїхав до Нижної Бистріци на Словаччині, біля Чадци. Нас примістили у школі. Я повнив службу "мельдера" (зв'зківця) поміж батальйоном і штабом 29-го полку, що стояв в Кисуцькім Новім Місті. Накази я возив ровером.

Командиром батальйону був "папа" Вільднер, його адьютантом — пор. Ортинський. Зі штабу батальйону пригадую теж завжди сердитого "уштуфа" Арнольда, котрий, як мені здавалося, не любив українців. Кілька тижнів мусів я реєструвати зареквіровані словацькі ровери. Моїх заощаджених у Німеччині 500 марок дав я "шпісові" (бунчужному) до виміни. Він виміняв мені однак лиш половину, а другу половину задержав, — як казав, — для сотенної каси, бо не вірив, щоб я стільки марок міг заощадити. Та мої друзі, яким він роздав мої гроші, повернули їх мені назад у словацьких коронах. Одного дня приділено мене до "ваффенмайстерай" (майстерня зброї) в Кисуцькім Новім Місті. Було нас там кільканадцять, що мали направляти зброю. Тому, що я знав з Німеччини німецьку мову, призначено мене там перекладачем на 6-тижневім курсі складання й направи зброї, що його провадив "уша" (десятник), що з ним і з українцем, "унтершарфюрером" (десятником) Карабою ми кватирували в домі лісничого, співвласника фабрики содової води. Цьому лісничому Караба виробляв, по знайомству, замки до сифонів, а як було треба, то вмів зробити й "обріза" — втятого кріса.

На латинський Святвечір 1944 р. командир Вільднер підвищив мене до "штурмана" (старшого стрільця). При кінці січня ми спакували нашу майстерню на вози й подалися за маршуючими частинами Дивізії в напрямі на Долішню Австрію. Одного дня, біля містечка Брук ам Ляйт ми завважили перед полуднем американські літаки, що летіли на Відень. Довколишній "фляк" (зенітна артилерія) відкрив вогонь і три літаки зістрілив, а решта завернула назад. Незабаром надлетіла ще одна ескадра літаків і з неї теж кілька "фляк" стягнув надолину, а інші втекли, крім великого транспортовця, що швидко піднявся вгору й летів далі в напрямі Відня. Та нараз і він, поцілений, загорівся, а з нього вискочило на парашутах 7 чи 8 залоги.

Всі вони десь згубилися у далині, крім двох, що спадали повільно на недалеку ріллю. Один наш стрілець примірився із чеської машинової пістолі й пустив по них серію, що під її струсом сам повалився на землю. Він схопився з прокльоном і хотів далі стріляти — та я прискочив до навіженого дурака й йому це заборонив. Я бачив здалека, як оба спадуни приземлилися й кругом них збіглися "фольксштурмісти" (вояки народного ополчення). Ми поїхали далі — бо ж не вільно було зупинятися — і я втратив спадунів з очей.

У 1952 р. я прочитав у дивізійних "Вістях", що тоді виходили у Мюнхені, спомин нашого старшини, котрий описував, як він забрав зістрілених спадунів до поблизького ресторану, наказав їх ворожо настроєному до американців персоналові напоїти гарячим чаєм і своєю рішучою поставою оборонив їх перед побоями роз'юшеної товпи.

Я зразу пригадав собі, як очевидець, цю подію і теж зрадів, що тоді моєю забороною невіжому стрільцеві стріляти до безборонних у повітрі спадунів, я може також врятував їхнє життя на парашутах.

Думаю, що це були ті ж самі спадуни, що про них був поміщений спомин у "Вістях". 

Джерело. http://komb-a-ingwar.blogspot.com/2021/06/blog-post_17.html?m=1

18 червня 1951року в с. Завидовичі Городоцького р-у потрапив у засідку московитів і загинув Михайло Іванович Николин «Соколенко»

Третій з загиблих братів моєї мами. Три роки поспіль і потім усе життя моя бабця оплакувала своїх синів - Євстахій загинув у липні 1949-го, Степан - в березні 1950-го, а Михайло - сьогодні 70 років тому. Вічна пам’ять і слава усім , хто виборював і виборює зараз волю Україні!!

Джерело. Із фейсбук сторінки Оксани Світлик Петрів.

18 червня 1928 р. народився Плачинда Сергій Петрович Український письменник, публіцист.

Народився на хуторі Шевченка на Кіровоградщині.

Походив із «розкуркуленої» селянської сім’ї. Пережив Голодомор 1932- 1933 років, коли із всіх хутірських дітей вижили тільки він та сусідська дівчинка.

Навчався на філологічному факультеті Київського державного університету. Закінчив аспірантуру при Інституті літератури імені Т.Г. Шевченка АН УРСР, де й працював у подальшому. Звільнений у 1960-му за «український націоналізм».

Публікації Сергія Плачинди (літературний псевдонім Сергій Кожухар) відкривали широкому загалу замовчуваних українських героїв (Іван Сірко, Галшка Гулевичівна), допомогли зберегти заповідний статус садибі Івана Карпенка-Карого «Хутір Надія» та порятувати знищений дім-музей Марії Заньковецької (відбудований у первісному вигляді). Першим опублікував знамениті «Щоденники» Олександра Довженка. А його збірка історичних повістей «Неопалима купина» була вилучена з бібліотек і продажу.

Працював у редакції «Літературної України», видавництві «Молодь».

У період «перебудови» одним із перших виступив на захист української мови, ініціював створення Комітету порятунку Дніпра. В 1986-му особисто їздив у Москву добиватися зняття табу з теми Голодомору.

В одному з інтерв’ю письменник розповідав: 

«…поруч з нашим селом Масляниківкою (зараз околиця Кіровограда) було три села (вони і зараз є) Каменівка, Клинці й Покровське, де жили і живуть майже всі росіяни. Колись ще цариця Катерина Друга переселила їх туди. Там була і є російська школа, російська мова. І там голоду не було. Це я добре пам’ятаю. Бо коли мій опухлий від голоду батько пошкутильгав туди і знайшов роботу, ми з мамою теж переїхали. Там діти були ситі. А в Масляниківці навіть шкільні вчителі всі вимерли: нікуди було йти до школи. Це ще одне свідчення того, що геноцид був спрямований саме проти українців як нації».

Активний учасник Народного Руху України. Засновник Української селянської демократичної партії. Лауреат міжнародної премії імені Івана Кошелівця (2001).

Творець цілого культурного пласту української міфології. Автор «Словника давньоукраїнської міфології» (1993), книг «Міфи і легенди Давньої України» (2006), «Лебедія». Як і коли виникла Україна» (2005), «Як українські міфи по світу розійшлися» (2009), які, щоправда, доволі критично оцінюються фахівцями. Зокрема, вважав українців нащадками трипільців, а історію українського народу розпочинав від часів Мізинської стоянки на Чернігівщині (20-15 тисяч років до нашої ери). Доводив заснування Венеції та Галлії вихідцями з Галичини, тотожність української мови та санскриту, належність Ісуса Христа та апостола Андрія до праукраїнського племені етрусків тощо.

Широко відомі слова журналістки Ольги Дубовик: «Якби не було в нас Плачинди, його варто було б вигадати…».

Помер 8 вересня 2013-го в Києві. Похований у селі Кантакузівка на Черкащині, де мешкав в останні роки.

Підготував Сергій Горобець.

Спогади - Сергій Плачинда: В ГОЛОДОМОР «ІЗ ДІТЕЙ У СЕЛІ ВИЖИЛИ ТІЛЬКИ Я І ОЛЕНКА»

Сергій Петрович Плачинда

Розповідь уклала - записала Ліна КУШНІР.

24.11.2011 рік.

Мій колишній викладач курсу «Українська міфологія» в Інституті журналістики Сергій Плачинда в 1933–му був зовсім дитиною. Але той страшний час йому міцно врізався в пам’ять. І коли запитала його, чи згоден розповісти про своє голодне дитинство, Сергій Петрович і миті не сумнівався: «Про це ТРЕБА розповісти. Але я нині не в Києві, а за 200 кілометрів...» Свого часу родина письменника купила хатину в селі на Черкащині і здебільшого мешкає там, «на дачі». Тому ми домовилися, що поговоримо по телефону. Спочатку цей матеріал задумувався як інтерв’ю, але жодне з моїх питань не знадобилося. Сергій Петрович розповів усе на одному подиху — мов на сповіді. Ті спогади гіркі, вони не гояться й продовжують боліти. Чи не тому свою розповідь пан Сергій кілька разів переривав — мій сивочолий співрозмовник плакав...

Сергій Плачинда народився у червні 1928 року на хуторі Шевченко, що на Кіровоградщині. Його дід отримав там клапоть землі, збудував найкращу хату, розбив сад. Був міцним, працьовитим господарем, аж поки не прийшла колективізація. І хоча він усе здав у колгосп, його все одно розкуркулили. Письменник згадує, що батькові радили тікати на Донбас, але той не хотів покидати рідної сторони. Ходив по району, шукав роботу. Аж доки його не взяв агрономом один голова колгоспу. Ще й дав коней, підводу, і батько вночі приїхав, щоб вивезти з рідної хати свою родину. А в їхній будинок потім заселився парторг Селіхов. Так родина опинилася в Масляниківці, яка нині є мікрорайоном Кіровограда.

«Винось!» і «Лизу!» мене досі будять»

— Мені вже пішов 84–й рік, але й досі мене будять два вигуки, які виніс iз 1933 року, — згадує Сергій Плачинда. — Це «Лизу!» і «Винось!». Я був п’ятирічним хлопчиком, заходжу якось до сусідського ровесника Іванка, а той кричить до матері: «Лизу! Лизу!». Що це означає? Тоді були тарілки не полив’яні, а глиняні — пористі. І в них тривалий час залишався запах їжі, яку туди насипали, того ж, приміром, борщу. Й Іванко просив не хліба, а бодай полизати ту тарілку! А мати не давала, бо це викликало блювоту і язик кровоточив, адже був злизаним уже до ран...

Друге слово, яке до сьогодні змушує здригатися, — «Винось!». Так гукав мій дід Воловик, який на гарбі у Масляниківці звозив волами трупи померлих. І оте його «Вино–о–о–ось» — кволе таке, протяжне — досі в моїй голові. Хоча вже й виносити не було кому... Я бачив, як дід заходив у кожен двір і за ноги з останніх сил тягнув мертвих...

«Обидва діди віддали своє життя заради мого порятунку».

Своє прізвисько — Воловик — він отримав, бо доглядав за волами. Він був добрим господарем, але його власні воли конфіскували, тож піклувався про колгоспних. За ту страшну роботу він отримував пайок — трохи борошна. Дідусь товк курай — такий степовий бур’ян, домішував туди дещицю борошна, пік із того «тіста» оладки і віддавав їх мені. Аж поки не вмер. Якось я вибіг йому назустріч, а дід у возі неживий...

Але найстрашніший удар для мене був — це загибель мого другого діда, Максима Митрофановича Плачинди. Пригадую, заходжу в хату — це був початок квітня 1933–го, — сидить мій батько, пухлий від голоду, обличчя набрякле, ноги «налиті», а поряд дід Максим. Він не опух, бо був міцним чоловіком, величезним, мав розкішні козацькі вуса, колгоспним сторожем працював... І раптом він простягує мені карамельку — білу, з червоною смужечкою. І досі невтямки: де він її роздобув? Дід Максим каже: «Завтра піду в Єлизаветівку (Кіровоград до 1924 року називали Єлизаветградом. — Авт.), дістану макухи». Як я мріяв про ту макуху! Не про хліб, а саме про макуху: візьмеш її невеликий шматочок і довго його в роті кутиляєш, вона пахне олією, ти ніби щось довго їси й їси, від чого створюється ілюзія, що ситий...

Наступного дня зранку я став на воротях і виглядаю діда. Він пішов до міста через кладку біля річки. Там його перестріли бандити–людоїди. Вбили, розчленували, а потім продавали його тіло на базарі з–під поли. На цьому їх міліція і схопила... А я до вечора марно чекав діда з макухою, стоячи на своєму «посту». Мама моя, не дочекавшись повернення дідуся, стала голосити і плакати, здогадалася, мабуть, що сталося нещастя, людей тоді нерідко вбивали. Потім до батька приїхав міліціонер і забрав його на впізнання. Що там батько побачив, я все життя боявся у нього запитати...

Отак обидва мої діди віддали своє життя заради мого порятунку. Я й досі почуваюся винним, адже якби не я, голодний, не пішов би дід Максим по ту макуху, а дід Воловик сам краще їв би.

«Хлопчики почали їсти, та раптом як закричать»...

Десь приблизно в середині квітня 1933 року хлопчиків iз нашого села, які залишилися живими, забрали в дитячий садок — ясла, як тоді казали. Це була звичайна літня кухня на косогорі за селом. Нас виявилося п’ятеро. Як зараз пам’ятаю — двоє хлопчиків праворуч сидять, а двійко ліворуч. Повариха Кащиха просто неба насипає нам їсти — суп із кропиви. Це була огрядна тітка — не пухла від голоду, тому що добре їла. Вона варила обіди комуністам і комсомольцям. Ці хлопці не голодували, бачте, їм навіть їсти варили! Коли люди в селі мерли голодною смертю, вони, можна сказати, жирували. І ота Кащиха біля них теж! Чогось я на неї тоді розсердився: вдарила мене чи ще щось, не пригадаю вже. І от поставила вона переді мною супу гарячого з кропиви, а я надувся, сиджу. Думаю: краще помру, а на зло цій Кащисі їсти не буду. А хлопчики взялися їсти. Та раптом як заплачуть! Як закричать! Сльози такі величезні котяться по спухлих щічках. Я знепритомнів від цього крику. Коли прийшов до тями, то, пригадую, стояв над трупиками дітей, нічого не розуміючи.

Тут десь моя мати взялася, схопила мене на руки. «Не дам мого синочка з’їсти!» — кричить! Та й понесла додому. А мені соромно, що я в матері на руках, бо ж великий уже. Хоча на той час уже й соромитися в селі не було кого — село мертве, тиша моторошна. Ні півень не закукурікає, ні собака не гавкне — їх із котами теж поїли.

Уже коли став журналістом і писав матеріал про одного хірурга, то запитав його тихенько (вголос про це тоді не говорили), що могло статися з тими бідолашними дітьми? Він відповів, що від тривалого голоду їхні кишечки стали тоненькими, як цигарковий папір. А коли почали їсти той суп із кропиви, вона, як каміння, роздирала їхні нутрощі. Це страшна смерть. Каже: ви не їли, тому й урятувалися.

«Поховавши своїх дітей, вони хотіли, щоб я жив»

Але, оглядаючись назад, знаєте, що мене зараз найбільше вражає? Неймовірна доброта людей. Особливо жіноцтва. Вони витриваліші, ніж чоловіки. Не знаю, може, природою так передбачено, що жінка — берегиня роду людського і продовжувачка нації — має вижити хай там що...

Коли почалося літо і мама стала ходити в поле на роботу, то замикала мене в хаті, а мене стерегли дві бабусі. Хоча, які там бабусі? Молоді жінки: одній 26 років, а другій — десь 28. То від горя вони були чорні й змарнілі — в однієї двоє дітей від голоду померло, а в іншої — троє... І ото вони мене стерегли, бо тоді нерідко дітей викрадали. Мама їх не просила це робити — вони чинили так iз власної волі. По черзі ходили попід вікнами і раз по раз казали: «Сергієчку, ми тут!!!». І промовляли це так, ніби голосячи, бо не мали сил нормально говорили.

Увечері поверталася мати. Натомлена — мусила пов’язати 11 кіп, тобто 660 снопів. За це їй давали кілограм хліба, як зараз бачу — чорного, глевкого, важкого дуже — невеликий шматок його виходив. Мама садовила мене на лаву, сама ставала на коліна, брала кварту води й годувала мене малесенькими шматочками, щоб завороту кишок не було... А ці дві «бабусі» приходили й дивилися на мене. Вони й зараз у мене перед очима — в білих хустках, простих кофтинках, обличчя землисті, аж чорні. Ці великодушні сільські мадонни, поховавши своїх дітей, дуже хотіли, щоб я жив.

До речі, в селі з дітей вижив тільки я і ще сусідська дівчинка Оленка. Коли десь у травні ясла організували вдруге (Кащихи там уже не було), то отримували їсти тільки я й ця дівчинка. Батьки, коли я й Оленка підросли, хотіли, щоб ми одружилися. Але не судилося: я поїхав учитися до Києва, вона вийшла заміж за хлопця з сусіднього села. Пізніше доля нас ще раз звела — Олена і моя дружина в одному пологовому будинку Кіровограда народжували дітей...

Додам, що отой курс «Українська міфологія», який ви слухали в університеті, був закладений у мою малу голову в 1933 році. Мама довгими вечорами, щоб відволікти мене від нав’язливих думок про їжу, розповідала мені про Вирій, про Білобога і Чорнобога... Коли вивчився, то став шукати про них згадки в інших джерелах. І знайшов, відтак присвятив дослідженням української міфології своє життя.

«У російській Калинівці було повно дітей»

На жаль, у тому прекрасному Музеї пам’яті жертв Голодомору, що збудований за ініціативи Віктора Ющенка, в книжках пам’яті про Масляниківку написано, що в селі померло... лише 14 людей, та й то від запалення легенів та інших хвороб! Не інакше як «регіонали», які в тих краях перебували і перебувають при владі, «постаралися». А мені що, два мої діди привиділися? Чи ті, хлопчики, що в яслах смертельного супу наїлися?

Ще хочу сказати, що не всі села в той час однаково голодували. Поряд із Масляниківкою розташовані села Калинівка, Клинці й Покровське. У них здебільшого жили росіяни, переселені туди ще царицею Катериною II з Орловської, Курської, Воронезької губерній. Коли ми переїхали жити в Калинівку і я там пішов до школи, бо в моєму рідному селі повмирали не тільки діти, а й чи не всі вчителі, мене вразило, що там було повно школярів. Усі чистенькі, гарно вдягнені, грайливі. Я думаю, що вони не голодували так, як ми. Потім не раз бачив: молоді дівки йдуть селом, співають... Села поруч вимерли, а тут — ніби нічого й не сталося. Потім ми жили в Клинцях і Покровському, і там ситуація була краща, ніж у моїй Масляниківці. Це говорить про те, що удару завдали саме по українцях, саме українського селянина була мета виморити. Без сумніву, це був геноцид, зумисне винищення українського селянства — основи нації. Буде село — буде й Україна. Це й зараз слід затямити нашим владним керманичам. Якщо ми не піднімемо село — ми втратимо Україну.

ДОСЬЄ «УМ»

Плачинда Сергій Петрович — український письменник, публіцист, критик, член Спілки письменників України.

У 1953 р. закінчив філологічний факультет Київського державного університету, а потім аспірантуру при Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, де працював науковим співробітником. Працював у редакції «Літературної України», у видавництві «Молодь», тижневику «Столиця». Брав активну участь у діяльності Народного руху України. Науковий співробітник Національного НДІ українознавства. Дослідник міфології України, укладач «Словника давньоукраїнської міфології».

https://www.umoloda.kiev.ua/.

Юліан Головінський — сотник УГА. 30 вересня 1930 р. за дорученням вищих поліційних наставників агент Радонь на дорозі до Глібович прив'язав закутого в кайдани Головінського до дерева і застрелив чотирма пострілами (три постріли в область грудей і контрольний в голову). Офіційно було проголошено про загибель Головінського під час спроби втечі.

Командант VІ (Равської) бригади, потім ІІ бригади Червоної Української Галицької Армії, співорганізатор Української Військової Організації, бойовий референт, крайовий командант УВО (1926-27 рр.), крайовий провідник ОУН (1930 р.). Загинув під Бібркою 30 вересня 1930 р. Похований у Великих Глібовичах.

Народився в містечку Радимні, що лежить на лівому березі Сяну, на половині дороги між Перемишлем і Ярославом.

Батько — Микола Головінський, був австрійським поштовим урядовцем і помер, коли Юліан був дитиною.

Мати — Теофіла (дівоче прізвище Шрам), після смерті чоловіка переселилася з двома синами до Львова, де заробляла як приватна вчителька. Здобувши середню освіту в гімназії м. Ярослав, Головінський склав іспит зрілості у Львові.

Із вибухом Першої Світової війни вступив на службу до австрійської армії. У рядах 30-го піхотного полку воював на італійському фронті у 1914–1918 рр. Дістав старшинський ступінь поручника, здобув ряд нагород за відвагу.

Після закінчення Першої Світової війни переїхав до Любашіва, де мешкала в той час його родина. Дізнавшись про проголошення ЗУНР, розпочав організацію українських збройних відділів на Любашівщині, які стали основою для формування 6-ї, званої Равською, бригади Української Галицької Армії, в якій поручник Головінський довгий час був начальником штабу, а згодом, у ранзі сотника, командиром.

У складі VІ (Равської) бригади УГА сотник Головінський відбув усю Листопадову кампанію, відзначаючись тим, що привчив особовий склад свого підрозділу до блискавичного маневрування — наступів і відступів, тактики, яка бентежила ворога й завдавала йому великих втрат. На чолі тієї ж бригади сотник Головінський перейшов за Збруч і був учасником з'єднання Українських Армій та вступу до Києва 31 серпня 1919 р.

Після переходу УГА до більшовиків сотник Головінський був одним з організаторів переходу на бік армії УНР у квітні

1920 р.

Після відступу УГА на південь України, а пізніше на захід, де були союзні на той час з Україною польські війська, Головінський потрапив у польський полон, пройшов через польські табори для інтернованих (Фридріхвіц, Ялівець), звідки втік і дістався до Праги, де й закінчив навчання, здобувши ступінь лікаря-ветеринара в місті Брно.

У 1924 р. повернувся до Галичини і далі брав участь у визвольній боротьбі у складі Української Військової Організації. Був членом Начальної Команди УВО, у складі Крайвової Команди УВО під керівництвом Ярослава Індишевського займав посаду Заступника Крайового команданта і Бойового референта.

Після виїзду Ярослава Індишевського за кордон наприкінці 1924 р. Юліан Головінський стає Крайовим командантом УВО і створює легендарну «Летючу Бригаду». Протягом всього свого керування Крайовою Командою УВО він не тільки очолював «Летючу Бригаду», але й особисто брав участь у її ексах, в тому числі і нападі на головну пошту Львова 28 березня 1925 р.

У справі замаху на польського куратора Собінського у 1927 р. був заарештований. Під час слідства ні в чому не зізнавався. На суді захищав себе сам і був звільнений. Але польська поліція, впевенена у причетності Головінського до діяльності УВО, встановила за ним спостереження. Це стало підставою для звільнення Головінським посади Крайового команданта УВО, але не змусило його відійти від організаційних справ. Разом з Осипом Матковським він став співзасновником автобусного підприємства «Чесанів-Львів» і почав займатися перевезеннями людей і товарів. Це давало йому змогу вільно пересуватися і брати активну участь у діяльності УВО.

Навесні 1930 р. Юліан Головінський стає Крайовим Провідником ОУН. Зі слів Осипа Матковського.

Ю.Головінський намагався втілити в життя цілий ряд проектів новітньої тактики протипольської боротьби з застосуванням:

1. газової зброї (як акт відплати за антиукраїнські дії польського уряду в Галичині і Волині здійснити газові атаки в Кракові, Познані і Варшаві);

2. бактеріологічної зброї (шляхом отруєння водопроводів у найбільших містах «корінної» Польщі послабити польську державу через розповсюдження епідемії на польських етнічних територіях);

3. авіації (зробити підпільний аеродром УВО в Карпатах на території Чехословаччини і закупити кілька спортивних літаків у країнах Америки для вчинення терористичних актів проти польської держави).

У слідстві в справі про напад на поштовий віз із грішми під Бібркою Головінський був виданий під час допиту Романом Барановським і заарештований у Львові 20 вересня 1930. Після 10 днів в'язниці його повезли на опізнання до Бібрки.

30 вересня 1930 р. за дорученням вищих поліційних наставників агент Радонь на дорозі до Глібович прив'язав закутого в кайдани Головінського до дерева і застрелив чотирма пострілами (три постріли в область грудей і контрольний в голову). Офіційно було проголошено про загибель Головінського під час спроби втечі.

Похований у Великих Глібовичах.

http://bibrka-city.in.ua/

ДОЛЯ РАНЕНИХ ВОЯКІВ УПА....

Партизанський шпиталик в Сінявських лісах, 1946 р. Зліва на право: Марія Ровенчук-Лабунька (“Ірина”), окружна УЧХ Ярославщини, та Іванна Аптульська-Пшипюрська (“Підгірянка”), окружна фармацевтка УЧХ, біля хворого вояка УПА.

*****

Доля ранених вояків будь-якої армії в нормальних воєнних умовинах не надто жорстока. Скорше чи пізніше раненого вояка вилікують і він знову вернеться до своєї бойової частини з гордим почуттям, що ним заопікувалася його батьківщина. А в цій опіці батьківщини коріниться якраз це, що ми називаємо бойовим духом армії. Це в останній війні розумів добре маршал Тіто, який за своїми бойовими відділами тягав усюди довгі ряди возів з раненими партизанами. А що ж діялося на нашому фронті?

Жорстокий був день св. Миколая в селі Соколівці, Олеського району в 1945 р. Червона боївка, поінформована стрибками з Лабача, застукала несподівано двох бійців УПА, які прийшли до села, щоб загріти закостеніле в бункрі тіло. В часі перестрілки паде на землю тяжко ранений Місько Козловський, диригент місцевого хору. За кілька хвилин вибухає ґраната. Це Козловський покінчив із власним життям. Його товариш по зброї, Микола Колосовський із Лабача, також ранений, відстрілюється завзято та пробує відступати в напрямі Брахівки. Вночі обкровавлений бідолаха замерз під деревом. Обох їх мертвих червоні "визволителі" завезли під Брахівку, де цілий місяць пролежали вони "на позор". Тільки вночі безстрашні селяни прикрили погиблих партизанів галузками, щоб по смерти не розривали їх голодні собаки. Рік пізніше червона ячейка схопила тяжко раненого Кирила Якимця, який помер в районі під час нелюдських тортур. Оце картина з нашої дійсности, змальована очевидцями цих двох подій.

Майже вся література, яка описує завзяті бої УПА, переповнена подібними ситуаціями. Ось картина з Повстанського записника М. Данилюка:

"21 березня 1943 р. Ранком прийшов зв'язковий з Верби, але не той, якого послали вчора. Той до Верби не дійшов. Його перехопили німці. Він, відстрілюючись, утікав і його ранили. Як добігли до нього жандарми — він себе і двох німців зірвав ґранатою", (стор. 143).

П. Мірчук в книжці Українська Повстанська Армія , 1942-1952 пише:

"У висліді облав НКВД на ліси на поодинокі села большевикам вдалося розкрити в 1947 р. 103 бункри УПА та криївки підпільників. У дванадцяти випадках залогам бункрів пощастило прорватися пробоєм крізь вороже кільце, в 91 випадку окружені (разом 209 люда) боронилися до останнього і, вистрілявши всі набої, останньою ґранатою розірвали себе, щоб не попасти в руки ворога", (ст. 197).

Не пощадила жорстока доля і двох членів Головного Командування УПА:

"... в рукопашній боротьбі Маївський-Тарас стріляється, а ген. Перебийноса вдалося чеській поліції обезвладнити й арештувати. Підданий жахливим тортурам в тюрмі при Вашінґтонській вул. в Празі, Перебийніс кінчає самогубством". (Там. же, ст. 258).

Ось спомин легендарного командира УПА Степана Хрона; ранений в бою він просить свого зверхника:

"Командире, не лишай мене! Добий! Скажи моїй дочці Лілі, куди її батько пішов та за що загинув... Мене несли полями, дебрами, тягли по глині, але болю я не відчував... Та ось сіє черга по моїй палатці; один стрілець ранений, палатна дреться і мене лишають. Ось виринає постать дівчини-героя Степової. Не залягаючи, вона з пістолем у руці біжить, спотикаючись на скиби, завертає стрільців, щоб мене забрали. Чую її крик: — Так не красиво, друзья, оставлять його! Стрілятиму, сейчас заберіть його! — На допомогу їй прибіг Кремінь, українець зі Сходу, і також автоматом завертає стрільців, щоб далі несли... Одна палатка, повна крови, залишилась на полі. Тепер друга палатка і під нею коц — наповнились знову кров'ю. Порвані б'ючки, подіравлені руки, кості. ( Крізь сміх заліза, ст. 73).

Глибину душі читача потрясає загибіль упівця Кримського:

"... ранений важко другий раз, не може дальше йти, а живим у руки ворогові не хоче здатися. І він, і ми знаємо, що нести його лід обстрілом неможливо. Віддає торбу з матеріялами, прощається з нами, просить не забути його маму, дружину й маленького синка. Шепче останні свої слова: "Да будет воля Твоя, як на небі так і на землі". Притулив зимне залізо під бороду, потиснув язичок пістолі і звалився мертвий на сніг". (В рядах УПА , зредаґ. д-р П. Мірчук і В. Давиденко, ст. 216).

Часто приходилось лишати своїх ранених друзів на полі бою без будь-якої опіки. Максим Скорупський-Макс згадує:

"Дві сотні Крука, залишаючи лементуючих ранених, без жодного порядку відступають".

(У наступах і відступах , ст. 196).

Для ранених вояків УПА не було ніде безпечного місця. Навіть у власних шпиталях чигала на них всевладна смерть. На горі Хрещатій, у Карпатах, 23 січня 1947 р. поляки знищили один із шпиталів УПА. В шпиталі згинула санітарна обслуга та й усі ранені — разом сімнадцять осіб. Нехай говорить про це автор споминів Ю. Борець.

"Ворог розривав слізні ґранати... бо хотів здобути шпитальну обслугу й поранених живими, щоб одержати від них потрібні інформації. З кожною хвилиною газ в'їдався в горло й очі все більше й більше. Виходу вже не було, тому всі мусіли вирішувати свою долю особисто. Кожний гаряче молився, а потім лунав сухий тріск пострілу. Оксана потягла за спуск маленького бельгійського пістоля, і її делікатне тіло звалилося на долівку... Доктор Ратай... плакав не зі страху, а із жалю за своїми друзями, тіла яких лежали довкола... Доктор тішився, що запалив шпиталь. Не буде підлота знущатися навіть над трупами... Пробував натиснути спуск автомата, але перед очима з'явилися образи коханої дружини і двох маленьких донь... Вогонь припікав... Рішучим рухом приклав автомата до грудей і з цілої сили потягнув за спуск". ( У вирі боротьби , ст. 203-204).

Найчастіше лишали ранених упівців по селах, під опіку ідейних селян. І тут їх доля була незавидною, бо більшовицькі загони перевертали село до дна. Вони ж і накладали на селян драконські кари за будь-яку співпрацю з УПА. Федя Почапського із Підсокола (присілок Соколівки) заслано на десять років на Сибір за це, що в бункрі під хатою переховував упівців. На Сибірі він і помер.

 І ще одна смерть чигала на ранених вояків УПА, на згадку якої мені проходить по тілі мороз. Тяжко повірити, щоб такі випадки траплялись у двадцятому століттю.

Зацитую написане:

"В бою загинуло сорок повстанців, а 18 було ранених. Жоден повстанець не попав ворогові живим у полон. Легко ранені повстанці продовжували безнастанну боротьбу, а тяжко ранені, якщо не можна було їх підібрати з поля бою, дострілювалися або розривали себе ґранатами. У повстанськім відділі служило двох братів. Один з них в часі бою був смертельно ранений. Другий брат хотів його, наражуючись на ворожий вогонь, підібрати на винести з поля бою. Ранений брат на це не дозволив і ще попросив себе дострілити, бо він й так був смертельно ранений. Зі сльозами в очах здоровий брат виконав останню повстанську прислугу свому братові". (У боротьбі за волю, Авбсбурґ, 1949, ст. 66).

Ще можна всотеро згадувати такі трагічні ситуації, але всі вони звучать однаково: дострілився, розірвався ґранатою або дострілено "на власне бажання".

Де шукати за джерелами тої жорстокої і нелюдської смерти від власної кулі? В споминах колишніх упівців є тільки дуже скупі натяки. М. Данилюк в Повстанському Записникові пише:

"Видано ще один наказ, який Блакитний назвав «порадою» — живим не здаватись", (ст. 126).

Невідомий автор, який скрився за псевдом "Кум" у "Кривавій відправі" згадує: "Побачив недалеко друга Миколаєвича, що завзято відстрілювався від ворога. Півголосом крикнув до нього, що я ранений. Друг Миколаєвич півголосом відповів, щоб я дострілився і не попав живим ворогові в руки". (В рядах УПА ), Нью-Йорк, 1957, ст. 202).

Отже, можна догадуватися, що в критичних ситуаціях власні друзі по зброї заохочували ранених кінчити зі своїм життям. Був страх, що навіть найбільш витривалі вояки заломляться на ворожих тортурах і будуть "сипати" може і підсвідомо своїх товаришів, видадуть бункри та криївки із зброєю та харчами.

На мою думку, самогубство навіть і в найбільш жорстоких умовинах являється смертельним гріхом перед Богом, перед своїм народом і перед самим собою. Бо смерть - це кінець усьому на землі. Самогубство це активна допомога ворогові. Навіть найстрашніші муки - це ще не кінець людини. Велич безмежного терпіння мусять респектувати навіть і найжорстокіші вороги. Козаки також терпіли нелюдські знущання на турецьких галерах, і то довгими роками. Але вони на той світ не спішились. Правда, в них все була надія, що скорше чи пізніше чубаті побратими визволять їх. В упівській дійсності такої надії майже не було. А все-таки багато ранених бійців УПА вилікувались зі смертельних ран, перебули десятки років сибірської каторги та ще й сьогодні ставлять пасивний опір червоному окупантові. Вони в найбільш критичних моментах пам'ятали Христові слова: "Якби у вас було зерно віри... ви перевертали б гори".

"Отже, останню кулю свою слід послати ще одному ворогові в чоло, а не у власні скроні.."

В. Сірський

Вісті комбата: komb-a-ingwar.blogspot.com

Цей день в історії УПА - 18 червня.

Надрайоновий провідник ОУН "Мар", із своїми стрільцями серед селян в осени 1946 р. Село Бук на Лемківщині.

******

1945 рік

Чота УПА-Північ атакувала дільницю винищувального батальйону в селі Городно на Волині. Важко поранено двох бійців.

У засідці на шляху біля міста Жовква на Львівщині повстанці знищили 3 військових НКВД, ще 5 поранили. Спалено вантажний автомобіль.

Сотня «Журавлі» УПА-Захід біля села Спас на Станіславщині підірвала залізничний міст.

У перестрілці з загоном НКВД у передмісті райцентру Радехів на Львівщині підпільники знищили двох військових.

1946 рік

У селі Миколаїв на Дрогобиччині повстанці серед дня знищили агента МВД, якому винесено смертний вирок революційним трибуналом.

У селі Товмач на Львівщині загін МВД оточив хату, де перебували троє повстанців. Останні під час прориву знищили лейтенанта, двох рядових і відійшли без втрат.

У сутичці з опергрупою МВД біля села Якторів на Львівщині загинули троє повстанців.

1947 рік

Рій сотні УПА-Захід у райцентрі Олесько на Львівщині знищив обладнання друкарні.

Через зраду захопленого в полон зв’язкового окружного проводу ОУН, у селі Верхнє Синьовидне на Дрогобиччині загін МВД заарештував 8 повстанців.

У селі Дем’янка-Наддністрянська на Дрогобиччині підпільники знищили військового МВД.

1948 рік

У селі Надіїв на Станіславщині повстанці знищили агента МГБ, який займався організацією колгоспів.

5 повстанців загинули в сутичці з пошуковою групою МВД біля села Ілів на Дрогобиччині.

У селі Колодне на Львівщині повстанці знищили військового МВД.

1949 рік

Під час зіткнень із загонами МВД біля сіл Боберка, Гніздичів і Тиха на Дрогобиччині загинули троє підпільників.

Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам’яті

Майже шістдесят років волинянка потайки доглядала могилу повстанця.

Любешівські активісти біля могили повстанця Івана Гаврилюка

****

Коли любешівські активісти реабілітації учасників національно-визвольних змагань за незалежність України розшукували й освячували могили патріотів на теренах району, слідопитська стежина привела їх і на селищний цвинтар. Те, що там похований вояк УПА, стало справжньою сенсацією. Адже впродовж панування комуністичної влади навіть могили її ворогів були їй небезпечними, тому зрівнювали їх із землею якщо не в прямому значенні, то принаймні забуттям і запустінням. А та могила була доглянута, зі стареньким, але рівним хрестом, рушничком на ньому. Правда, імені на хресті не було. Проте ім'я похованого Віра Савчук, мешканка Любешева, пам'ятала добре. Саме вона, тримаючи в серці майже шістдесят років страшну для тих часів таємницю, доглядала могилу, незважаючи на можливі фатальні наслідки, схиляла голову перед хрестом, вішала на ньому рушники.

Восени сорок третього німці без бою здали Любешів підрозділу УПА. Провівши на центральній вулиці своєрідний парад-огляд, повстанці наступного дня пішли в наступ на з'єднання Федорова. У Любешеві залишилася польова кухня та кілька дозорців, котрі патрулювали вулиці. Незабаром, уночі, на містечко напали червоні партизани, зав'язався короткий бій, повстанці відступили в Деревок, але один залишився лежати на вулиці. Його роздягнений труп любешівці знайшли вранці.

Випав тоді якраз перший сніг, і на білому фоні, в білому спідньому, скоцюрблене тіло мертвої людини жахом холодило жили. У забитому хлопцеві впізнали Івана Гаврилюка, колишнього поліцая місцевого постерунка, котрий улітку разом з іншими подався в УПА.

А партизани наводили порядки далі і єдиною жертвою не обійшлося: вбили Архипа Горщара, ще двох невідомих осіб.

На той час помер якраз Вірин двоюрідний брат і Данило, її батько, робив йому труну. На подвір'я прителющився партизан, хижо наставив на чоловіка зброю.

– Що, бульбашеві гроба робиш?

– Ні, своєму небожу,– спокійно відповів Данило.

Партизан поплентався назад, спіймавши облизня.

Наступного дня хоронили брата, інших забитих, похоронили поряд і «бульбаша» Івана...

Навесні ще одна жахлива трагедія сталась у Любешеві, зав­давши великого непоправного горя Вірі та її сім'ї.

Знаючи, що Любешівський район наповнений партизанами, повстанцями, іншими ворогами Рейху, німці неодноразово бомбили окремі села району. Четвертого березня німецький бомбардувальник, зловіще махаючи крилами з чорними хрестами, зі страшним ревом закружляв над містечком.

Замість заховатися, як робили раніше, до льоху, Віра з матір'ю та братами-сестрами причаїлися під високими мурами костелу. Пілот помітив нещасних людей, що злякано втискались у кам'яну стіну, і метнув бомбу прямо в них. Прогримів оглушливий вибух, нестримна сила підхопила Віру й кинула в темінь небуття. Коли ж дівчина отямилася, то дізналася, що мама і дві сестри загинули, ще одна сестричка та брат, як і вона, поранені. Згоріло їхнє обійстя, коні, корови, інша живність, сільськогосподарський реманент. Крім того, грабіжники залізли до льоху й вибрали з нього все. Данило, який уникнув бомбових уламків і вогню, бо не був тоді вдома, пішов по хатах просити хоч якусь стару сорочку рани дітям перев'язати...

Віра одужувала довго, не було ліків, рани гнили, вже і черва в них позаводилася. Згодом у Любешів увійшли червоноармійці і їхні медики трохи підлікували нещасну.

Нарешті рани в дівчини загоїлись і вона стала на ноги. Але на могили рідних змогла вибратися лише наступної весни. Тут і побачила біля них ще одну могилку, відтак дізналася, що в ній похоронений «бульбаш» Іван.

Шкода стало дівчині нещасного, що лежав далеко від рідної хати (казали, що він із Каменя-Каширського родом), що нікому і голови схилити над могилою, і землі, що осунулася, поправити. Доглядаючи могили матері, сестричок, то пагорбок порівняє, то бур'яни виполе, то барвінок посадить і на Йвановій, то рушничка вишиє й повісить на його хресті. А коли хрест зогнив, поставила новий. І все це потай, не ділячись таємницею ні з чоловіком, ні з рідними дітьми. Бо знала, що навіть одного необережного слова буде досить для страшних наслідків. 

Так і прожила з цією таємницею жінка до наших днів. У страху, та страх перемагала людяність. Могила чужої людини стала їй близькою, як і могили рідних. Але водночас була і тяжким хрестом на плечах, який вона жертовно несла все своє життя.

Джерело.https://history.rayon.in.ua/topics/392344-mayzhe-shistdesyat-rokiv-lyubeshivka-potayki-doglyadala-mogilu-povstantsya

17 червня 1899 р. народився чотар УГА, художник Іван Кучмак.

Народився у селі Заднишівка, нині належить до смт Підволочиськ, помер – 12.05.1977 р., м. Нью-Йорк, похований у м. Баунд-Брук, США)

****

Живописець, графік. Член Об’єднання мистців українців в Америці (1952). Навчався в українських гімназіях Тернополя та Львова. 1917 вступив у полк УСС. У період ЗУНР – четар УГА. Від лютого 1920 – у Червоній УГА. Потрапив у польський полон, інтернований у таборі поблизу м. Тухоля (Польща). 

Навчався 1922–24 в Академії красних мистецтв у Кракові. Відтоді – у Києві. 1926 повернувся в Галичину. Цього ж року виїхав до Канади, перебував у Торонто. 1936 переїхав до США, оселився у Нью-Йорку. В обох містах відкрив власні малярські школи. У 1930–40-х роках розписав 12 церков. Від 1954 – учасник виставок українських митців США; персональні пройшли у Нью-Йорку (1962, 1965, 1967, 1971). 

Належав до провідних художників Української діаспори, які відтворювали історію національно-визвольної боротьби 1914–20. 

У картинах і малюнках зображував бої УГА, звитягу вояків. 

1968 видав листівки зі своїх картин: "Стратегія розвідки" (УСС 1914–18), "За наш Львів" (УСС, листопад 1918), "Слідом за ворогом", "Курилася доріженька" (обидві – УГА 1919), "До останнього набою" (оборона Хуста 1939). 

У монументальних полотнах "Пацифікація" та "У Сибір" викрив репресії польських і радянських режимів проти Українського народу. 

Малював сільські побутові сцени, портрети і краєвиди; створював декорації до театральних вистав, оформлення кінофільмів, обкладинки "Альманаху УНС". Окремі роботи зберігаються в Українському культурно-освітньому центрі у Вінніпезі, Українському інституті Америки в Нью-Йорку та Українському музеї і бібліотеці у Стамфорді (США).

http://grynyov.art/

17 червня 1994 р.– помер чільний діяч ОУН Юліан Химинець.

Химинець Юліан (18.07.1911, с. Підгоряни тепер м. Мукачево, Закарпатська область — 17.06.1994, м. Кергонксон, США).

Закінчив початкову школу, а у 1922 році поступив до Мукачівської «горожанської» школи. З 1926 продовжує навчання у державній торговельній академії в Мукачево, яка була перенесена сюди з Ужгорода. Після закінчення академії з 1 грудня 1930 працює на посаді секретаря торговельної академії.

У 1930 році стає секретарем міської «Просвіти». Наприкінці 1932 року заснував екзекутиву ОУН Закарпаття, яка була поділена на легальну частину — на чолі із Степаном Росохою та підпільну, яку очолив Юліан Химинець. Упродовж жовтня 1938 — березня 1939 виконував доручення керівника Карпатської України Августина Волошина, також виконував обов'язки зв'язкового між Проводом Українських Націоналістів та Головною Командою Карпатської Січі.

29 березня 1939 переїхав до Відня. Тут він очолив допомоговий комітет для біженців із Закарпаття. У Відні став студентом університету, був арештований гестапо, перебував у концтаборі Заксенхаузен. Після війни опинився в Інсбруку, де став секретарем Українського допомового комітету.

Разом з дружиною емігрував до США. Брав активну участь у громадсько-культурному і політичному житті української діаспори, працював в «Рідній школі», Українському Конгресовому Комітеті Америки, Земляцькому Карпатському Союзі, головою якого був декілька років.

За матеріалами: Мірчук Петро. Нарис історії ОУН 1920—1939 роки

17 червня 1947р. у бою з московитами загинув полковник УПА Володимир Якубовський «Бондаренко». Останній набій зберіг для себе...

Якубовський Володимир (“Бондаренко”, “Стрийський”; 1915, м. Залізці Зборівський р-н Тернопільської обл. – 17.06.1947, біля с. Вівся Козівського р-ну Тернопільської обл.). 

Закінчив польську школу кадетів у Варшаві зі ступенем підхорунжого, потім вчився в летунській школі у Львові і був приділений до авіаполку у Львові (за ін. даними в Познані). Військовий референт Бережанської округи ОУН (1943-03.1944), начальник штабу ВО “Лисоня” (12.1943-06.1947), командир підстаршинської школи ВО (01-02.1944), командир куреня (05.1944-поч.1945), фактично виконував обов’язки військового референта ОУН Подільського краю (11.1944, 1946-1947), у наказі ГК УПА ч. 5/52 від 14.10.1952 р. відмічений як командир ВО “Лисоня”; хорунжий (26.01.1944), поручник (15.04.1945), сотник (22.01.1946), майор (22.01.1947), полковник (з датою смерті); відзначений Бронзовим Хрестом бойової заслуги (1.01.1945).

Упродовж своєї п'ятирічної діяльності в лавах УПА Володимир Якубовський організував, виховав і вишколив десятки старшин і підстаршин та кілька сотень повстанців. Найвідоміші бої сотень УПА під керівництвом «Бондаренка» відбулися в лісах біля с. Слов'ятин (Підгайці), біля с. Поручин (Бережани), біля с. Лопушне (Почаїв), на хуторах Альбанівка (Зборів)

Останній бій!

17 червня 1947, Володимир Якубовський («Бондаренко») та його побратими Михайло Кріль («Міша»), Станіслав Кикіш («Рись»), Іван Мороз («Остап»), Федір Борнатович («Ліщина») та два працівники СБ зайшли, під час зачисток терену російськими окупаційними військами, до криївки на полях біля с. Вівся. При наближенні ворогів вони вийшли з криївки і дали бій, знищивши багато ворогів. В бою загинули усі, крім «Бондаренка», котрий прорвавшись із оточення натрапив на нову шеренгу ворогів. Вистрілявши усі набої та знищивши ще кількох окупантів, він останнім набоєм застрелився.

Похований у Залізцях. 

За матеріалами: Воєнна округа «Лисоня». Документи і матеріали/Упорядники: С. Волянюк, В. Мороз

Цей день в історії УПА - 17 червня.

Командири ВО Лисоня: Василь Шепета "Чорний", Володимир Якубовський "Бондаренко", Михайло Хома "Юрко", Богдан Федик "Крук". Іван Юхнович "Кок"

1945 рік

У селі Слобода-Банилів на Чернівеччині повстанці знищили начальника слідчої групи НКВД.

У бойовому зіткненні з загоном НКВД, що проводив облаву в селі Вирів на Львівщині, повстанці знищили 4 військових, двох поранили. Загинув один повстанець, решта відійшли без втрат.

У засідці біля села Боянець на Львівщині підпільники знищили 3 військових НКВД, ще трьох поранено. Спалено вантажний автомобіль.

1946 рік

Четверо воїнів УПА змушені були прийняти бій із великим загоном МВД у селі Пилипи на Станіславщині. У перестрілці знищили 16 військових, але всі загинули.

1947 рік

Рій сотні «Басейн» УПА-Захід у селі Сушиця на Дрогобиччині знищив будівлю і обладнання молочного заводу.

Відділ УПА-Захід прийняв бій із ротою МВД біля села Вівся на Тернопільщині. Знищені 3 військових, ще 6 поранено. Загинули всі 5 бійців УПА, в тому числі: командир воєнної округи «Лисоня» УПА-Захід Володимир Якубовський – «Бондаренко» та надрайонний референт СБ (служби безпеки ОУН) Станіслав Кикіш – «Рись».

У сутичках із загонами МВД у селах Болохів і Мишин на Дрогобиччині повстанці знищили сержанта і рядового МВД, ще двох важко поранили.

1948 рік

Дво рої сотні «Лемківська» УПА-Захід влаштували засідку на шляху біля села Смільниця на Дрогобиччині. Знищені підполковник, лейтенант і троє рядових полку внутрішніх військ. Здобуто 2 автомата і 2 пістолета.

У сутичці з опергрупою МВД у селі Городовичі на Дрогобиччині загинув районний провідник ОУН Петро Петриківський – «В’юн».

1949 рік

У засідці біля села Лімна на Дрогобиччині повстанці знищили двох військових МВД.

У селі Пилипче на Тернопільщині повстанці знищили голову колгоспу (він же секретар райкому ЛКСМУ).

1950 рік

Під час зіткнення з загоном МВД у селі Виців на Дрогобиччині загинули двоє підпільників, у тому числі – станичний ОУН Михайло Луцевич – «Бистрий».

У сутичці з пошуковою групою МВД (яку підтримував літак ПО-2) у селі Боратин на Рівненщині загинули надрайонний провідник ОУН «Гроза» і районний провідник ОУН «Петрусь».

1954 рік

У селі Жураки на Станіславщині повстанці знищили радянського активіста.

Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам’яті.

16 червня 1950р. у Львові під час слідства загинув Григорій Голяш "Бей" - військовий референт Бережанського окружпроводу, оргреферент Подільського крайпроводу, спецкурєр Р. Шухевича.

Народився 19 серпня 1910 року в селі Бишки (тепер Тернопільського району Тернопільської області) в селянській сім'ї.

Член ОУН з 1932 року. Протягом 1932—1937 керівник станичної мережі ОУН у рідному селі, згодом військовий референт Бережанського повітового проводу ОУН. З літа до осені 1939 року виконував обов'язки військового референта Бережанського окружного проводу ОУН. 

Після окупації території Західної України радянськими військами восени 1939 перейшов на захоплену німцями територію Польщі, де до лютого 1941 служив у поліції в містечку Стараховіце.

У лютому 1941 Григорій Ґоляш з групою підпільників ОУН нелегально перейшов кордон на територію СРСР і до червня 1941 року виконував обов'язки військового референта Бережанського окружного проводу ОУН. Був особистим кур'єром та охоронцем крайового провідника ОУН на ЗУЗ Михайла Степаняка протягом 1941—1943.

Влітку за завданням ОУН вступив до лав дивізії СС «Галичина». Після бою під Бродами у липні 1944 знову перейшов до підпілля ОУН. До серпня 1945 був організаційним референтом Тернопільського обласного проводу ОУН.

Протягом серпня — жовтня 1945 року обіймав посаду керівника пункту зв'язку крайового проводу ОУН «Поділля». З жовтня 1945 до 1950 року Григорій Ґоляш спеціальний кур'єр Романа Шухевича, відповідальний за організацію конспіративних квартир.

Ув'язнення і загибель:

27 квітня 1950 заарештований військами МДБ. Під час захоплення вчинив збройний спротив та невдалу спробу самогубства. Перебуваючи під слідством у внутрішній в'язниці Управління МДБ Львівської області, 16 червня 1950 викинувся з вікна і загинув.

Причини смерті у висновку Львівського судово-медичного моргу:

Смерть Г І. Ґоляша наступила від масивної травми голови, супроводжуваною пошкодженням м'яких тканин голови та обличчя, роздробленням кісток черепа та масивним пошкодженням мозкової тканини великих півкуль мозку; крім того, на трупі було виявлено: відкритий перелом правого стегна, закритий перелом гомілки та чисельні садна шкіри на нижніх кінцівках. Всі вказані пошкодження утворилися при падінні тіла Ґоляша з великої висоти на тверду, тупу з нерівностями поверхню, причому падіння було на голову, а пошкодження на ступнях ніг у вигляді чисельних садин шкіри, очевидно, утворилися від зіткнення зі стіною будівлі при сповзанні тіла вниз. ... Смерть насильницька - травми від падіння з висоти. Враховуючи обставини випадку, а також характер пошкоджень, виявлених на трупі Ґоляша, є підстави вважати, що смерть Ґоляша наступила в результаті самогубства.

Вшанування пам'яті:

7 липня 2002 року Григорію Ґоляшу відкрито у Львові меморіальну дошку на приміщенні колишньої в'язниці НКВС по вулиці Степана Бандери 1.

Джерело. Літопис УПА та Вікіпедія.

Прочитайте спомин.. пам'ятайте... розповідайте. З боїв куреня "Прута". Спомини (автор: Когуч Павло).

По засідці в с. Дідушицях більшовицька зграя бушувала по цілій Стрийщині. За всяку ціну хотіла відплатитися за свої втрати.

Ми орієнтуємось, що ворог підтягнув більшу кількість війська за нами. Ми обережно лявірували селами. На постоях давали ми сильні застави і стійки. На кожному кроці ми були приготовані зустрінути більшовиків.

Село Тростянець. П'ятий день на засідці, заквартировуємо. Курінь розмістився по цілім селі сотнями. Кожна сотня охороняла свій відтинок. Ціла моя сотня по тригодиннім відпочинку була заалярмована. Більшовицькі мерзотники великою навалою сунули в напрямі моєї сотні. Цей відтинок охороняла чота Морозенка. Підкріплюю заставу ще одною чотою. Про наступ ворога повідомляю курінного Прута.

Сильний, несподіваний барабанний вогонь повстанських кулеметів примусив «сталінських дітей» панічно відступати.

– Відступати! – повідомив командир куреня.

Вдруге розбійницькі загарбники дістали від наших повстанців, залишаючи знову більшу купу свого м'яса.

Ми пляново відступали без жертв, тільки трьох стрільців легко ранених.

Більшовики бачили, куди ми подалися. Вони спрямували свої сили за нами. Натрапивши на наш слід, намагалися оточити нас. Слід згубити неможливо, бо земля вкрита снігом. Вогкий, гнилий сніг по коліна спиняє швидкий марш нашого відділу. Намагаємося скоро дістатися до лісу. Краще прийняти кругову оборону в лісі, як на чистому терені. Ліс прийняв своїх гостей і взяв у свої обійми.

Нам не було доцільно зав'язуватися в бій з дуже чисельним ворогом. Команда куреня рішає, щоб відділ посувався швидкою ходою далі.

Маршуємо ночами й, якщо можливо, днями. Вечорами заходимо в близькі села дещо з'їсти та йдемо далі. Наша розвідка цілий час слідить за рухом ворога. За повідомленням розвідки орієнтуємося, що більшовики підтягнули дуже великі сили і бльокують села, роблять облави на ліси. Бачимо, що ситуація небезпечна. Недоцільно було стрілецтву, перемученому маршами, недоспаними ночами, виголодженому, зав'язуватися в бій з таким сильним противником.

За наказом командира куреня відділ посувається в напрямі Чорного лісу.

Ясне блакитне небо освічувало лісову дорогу повстанцям. На землі й на деревах білів сніг. Зморені голодом, обдерті стрільці ледве волікли за собою ноги. Тяжке пережиття відбивалося на їх обличчях. Важкою ходою стрілецькі ряди посувалися далі.

Здорове, свіже лісове повітря скріплювало сили стрільців. Надвечір ми наблизилися до села Майдан-фабрики. Над яром, повитим туманом, розташувався курінь «Підкарпатський».

З темної пітьми зачали виринати вогники розпалених ватр. Голодом і втомою виснажене стрілецтво розляглось довкола ватр. Навколо сумно, похмуро. Час від часу доходить до табору скрегіт сполоханих стійковими сорок. Перемучене стрілецтво, впавши на снігову постіль, твердо заснуло...

–Алярм!... Алярм!... Алярм!...

– Більшовики справа!... Прийняти кругову оборону! Без наказу не відступати! Стріляти цільно по ворогові! Не тратити надармо набоїв! – чути гомінкі слова команди.

– Ура!... Ура!... Ура!... Впєрйод!... – диким звірячим голосом кричала дика зграя.

Повстанський кулеметний, автоматний вогонь змусив більшовиків прилягти до землі. Вони, хоч зазнали втрат, все ще просувались уперед.

Холоднокровно українські повстанці дивились на наступаючу зграю. У серцях стрілецтва горіла ненависть до жорстокого ворога.

– Огонь!... Огонь!... Сильніший огонь!... – Вперед, хлопці!... Вперед!

...Посилення вогню, відвага, енергія, юнацький запал примусили ворога панічно, залишаючи зброю, втікати.

Раділа душа повстанців, дивлячись як багато численніший ворог утікає. 25 березня. Ранок.

Команда куреня рішає – від місця бою посунутися кілька кілометрів дальше. Від командира куреня командири сотень дістають відповідні доручення.

Розтягнувся довгий стрілецький шнурок. Відділ посувається з переднім, заднім, бічними забезпеченнями. Моя сотня маршує позаду. Завданням сотні було забезпечити зади відділу.

Виголоджені стрільці пробивали грубу верству снігу виснаженими ногами. Стрілецькі ноги глибоко поринали в сніг і лишали за собою виразну, вбиту стежку. З тяжкою втомою ми добились над село Присліп.

Полудень. 12-та година. Стрілецтво ослабло до тієї міри, що йти далі не було сили. Зупиняємося. Розгорілися знову ватри. Розміщено застави та стійки. У стрільців веселий настрій, хоч три дні нічого не їли. Мужні стрільці ділилися враженнями з сьогоднішнього бою. Можна було бачити людей зі сталі, твердих, загартованих.

Не довелось довго відпочивати. По двогодинному відпочинку стійкові моєї сотні голосять, що з двох сторін на нас іде більша кількість «куфайників» .

Сотня розтягнулася в лінію оборони. Посилаю зв'язківця до курінного Прута.

Настали хвилини напруження, що бувають перед кожним боєм. Доведеться вдруге сьогодні мірятися з жорстоким ворогом. Міцно бились у грудях стрілецькі серця. Повстанці з напруженням чекають наказу своїх командирів. З-поміж дерев показалися постаті ворога. Вони, мов навала, сунули в нашому напрямі.

– Бий стерву!... Цільно!... Бий сталінську заразу!...

Знялася страшна кулеметна тріскотня. З-поміж крику стрільців виривався єхидний вереск: – «Ура... Впєрйод...За Сталіна!...»

– Дужче бий більшовицьку наволоч!...

– Більшовики дуже близько! Приготувати ґранати!

Кругом нас страшно гуркотіло, тріскотіло. Гримів запеклий бій. Припечена кулеметним вогнем кремлівська гадь була змушена відступати. Але по часі знову почала наступ. Знову закипів бій.

– Набоїв!... Брак набоїв!... – доноситься з правого й лівого боків оборонної стрілецької лінії.

– Кидай гранати!... – загриміли ручні гранати.

Від гранатних розривів задрижала земля. По півторагодиннім запеклім бою дістаю наказ від курінного Прута: «Відступати». Відступаючи, повстанці забрали трьох убитих своїх дорогих друзів, між ними ройового Тараса.

– Ми відплатились за вас, дорогі браття! – твердо заявились повстанці.

Ці героїчні подвиги виховували, вщіплювали в повстанців героїзм, відвагу й самовідданість. Вони своїм героїзмом відстояли честь українського вояка.

На другім боці села Присліпу, на горбі розташувався наш відділ. Шоста година по полудні. Маршувати далі днем неможливо. Одну з сотень підкріплено амуніцією. Холоднокровно ждемо ворога. Не зважаючи на фізичне виснаження, повстанці все думають про відплату за смерть трьох своїх друзів. Моральний стан стрілецтва, хоч і в дуже тяжких обставинах, був направду подиву гідний.

З села, в напрямі гори, де ми розташувались, розстрільною наближались вперті «шміраки». Втретє доведеться «вітати дорогих гостей»...

– Кулемети на становища!... Підпустити близько!... Ждати на наказ!... – по розстрільній проходять слова наказу курінного. Я з курінним заліг з роєм Ґонти. До цього ж роя більшовики були найближче.

– Слухай, малий, ти здорово жариш цих «Іванів» – жартує з кулеметником курінний.

– Огонь!... Бий!... Огонь!...

Тра-та-та-та-...тра-та-та-...та-та-та... – заграли стрілецькі кулемети.

Цільний перехресний повстанський вогонь прорідив ряди ворога. Решта більшовиків, рятуючи своє життя, дала ногам знати.

Так вітали своїх «гостей» українські повстанці 25 березня 1945 року. На місцях боїв ворог залишив зі 160 вбитих! Гідно відплатилися за трьох друзів.

На вечірньому небі замерехтіла перша зірка.

Тиха ніч, закривши нас своїм чорнявим серпанком, товаришила нам у наш любий Чорний ліс. А він нетерпеливо дожидав своїх вірних завзятих синів. Коло півночі веселі чорноліські ватри цілували нас своїми палкими устами.

Джерело інформації. http://www.vox-populi.com.ua/rubriki/istoria/operacia-visla/zboievkurenaprutaspominiavtorkogucpavlo

16 червня 1971р. у Мордовії на 34-му році ув'язнення помер Михайло Сорока, Український політичний діяч, дисидент, член ОУН.

З сином Богданом 1948 р. Фото з родинного архіву.

За підозрою у причетності до ОУН у 1937 р. уперше був засуджений польською владою на 5 років. У 1940 р, був засуджений уже більшовиками. У таборі під Воркутою створив підпільну організацію "ОУН-Північ", яка боролася за права політичних в'язнів. За це 1952 р. був засуджений до смертної кари, яку замінили на 25 років неволі.

У 1954 р. брав участь у Кенгірському повстанні політв'язнів.

Скрізь, де був Михайло Сорока, він організовував літературні, історичні, релігійні вечори, підтримував в'язнів духовно та ідеологічно, за що його вважали ідейним патріархом політв'язнів радянських концтаборів.

Перепохований у Львові.

https://www.istpravda.com.ua/

*****

Народився 27 березня 1912р. в с. Великі Гнилиці Підволочиського повіту на Тернопільщині народився Михайло Сорока – член Крайової екзекутиви ОУН, багаторічний політв’язень радянських концтаборів, один із організаторів руху опору політичних в’язнів ГУЛАГу.

Навчався в Тернопільській ґімназії, де став членом «Пласту», а згодом – ОУН. Від 1927 року навчався в українській ґімназії у Ржевниці (Чехословаччина), а згодом на факультеті архітектури Празької політехніки, де здобув освіту інженера-архітектора.

Після хвилі арештів найактивніших оунівців у 1934-му стає провідником Крайової екзекутиви ОУН на західноукраїнських землях. Його направляють у Західну України для підготовки нових кадрів.

1937 року польська влада за підозрою в причетності до ОУН затримала і засудила Михайла Сороку на 5 років. Ув’язнення відбував у Березі Картузькій, Ґродно, Станиславові. У Станиславській тюрмі Сорока познайомився з Катериною Зарицькою, яка відбувала покарання за участь у вбивстві польського міністра Броніслава Пєрацького.

Вийшовши на волю, у січні 1940-го вступив на математичний факультет Львівської політехніки, увійшов до Крайового проводу ОУН. Одружився з Катериною Зарицькою. 

Та їхнє сімейне щастя тривало лише чотири місяці. Уже в березні 1940-го їх обох заарештували радянські спецслужби за причетність до ОУН. Катерина Зарицька у вересні 1941 року в тюрмі народила сина Богдана, якого у 8 місяців передала на виховання своїм батькам. Михайло Сорока був засуджений на 8 років концтаборів ГУЛАГу.

У 1947 році. на Воркуті Сорока створив підпільну організацію «ОУН-Північ», яка боролася за права політичних в’язнів. «…Ми були переконані, що ніхто не йшов і не прийде на наші землі, щоб дарувати волю і щастя народові. Усі переслідували свої інтереси. Отже, перед нами виникло питання, як забезпечити і зберегти українців, щоб повернути на українську територію, від знищення на випадок конфлікту. Так виникла організація, яка повинна була подбати про реалізацію життєвих потреб», – писав Михайло Сорока у листі на волю. Поява такої організації стала однією з причин утворення у 1948 році таборів особливого режиму й відокремлення політичних в’язнів від кримінальних.

У 1948 році, після закінчення терміну ув’язнення Михайло Сорока приїхав до Львова, але через два місяці за завданням ОУН повернувся на Воркуту, влаштувався вільнонайманим топоґрафом і продовжував організовувати підпільну боротьбу в концтаборах. 1949 року Сорока повернувся до Львова, щоб там залишитися. Відновив зв’язок із Головнокомандувачем УПА Романом Шухевичем.

Того ж року Сороку знову заарештували радянські спецслужби й без суду та слідства відправили на заслання в Красноярський край. У 1952 році в Сиктивкарі Сороку засудили за створення організації «ОУН-Північ» до смертної кари, яку згодом замінили на 25 років ув’язнення.

Один із керівників Кенгірського повстання (1954), автор гімну повсталих «У гарячих степах Казахстану».

На початку 1960-х працівники КГБ привозили його в Київ, Львів, Тернопіль, аби показати «щасливе життя радянської України», влаштували побачення з сином та родичами («мене водять наче одного із екземплярів зоопарку», – згадував у листах), однак своїх поглядів так і не змінив. Був переведений до Мордовії, де керував культурним життям політв'язнів (проводив вечори пам’яті Тараса Шевченка, Лесі України тощо), підтримував інших в’язнів.

З початку 1960-х років Михайло Сорока відбував ув’язнення в мордовських концтаборах. Помер від інфаркту під час прогулянки 16 червня 1971-го у таборі № 17 в Мордовії (Росія).

21 вересня 1991 року відбулося урочисте перепоховання праху Михайла Сороки з Мордовії в Україну, до Львова, на Личаківський цвинтар, де він навіки спочив поруч із прахом дружини Катерина Зарицької – першої голови Українського Червоного Хреста УПА, зв’язкової Романа Шухевича, яка, відбувши 25 років ув’язнення, померла 29 серпня 1986 року.

Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/berezen/27/1911-narodyvsya-odyn-z-lideriv-kengirskogo-povstannya-myhaylo-soroka

Загинула в Норільску: Марія Гуменюк — зв’язкова УПА «Калина».

Два джерела інформації.

Марія Гуменюк — зв’язкова УПА «Калина».

******

…Оповідають, що в неї були великі голубі очі, та й сама вона була гарною, можливо, навіть «першою дівчиною» в гуцульському селі Яворові.

Розказують також — Марія Гуменюк, 1926 р.н., дочка Федора і Гафії, росла талановитим дівчам, змалку опанувала художню вишивку, ткацтво, гарно співала, малювала і навіть грала на мандоліні — інструмент часів Першої світової війни приніс батько. У родині Гуменюків було шестеро дітей, жили в середньому достатку, політикою цікавилися мало, але брали активну участь у роботі сільського осередку «Просвіти». Коли в 1942 році на Гуцульщині започаткувався національно-визвольний рух, старший син Іван і молодша дочка Марія вступили до лав підпілля.

Повстанські дороги зв’язкової УПА Марії-«Калини» пролягали Гуцульщиною і Буковиною. Її старша сестра оповідала: «Дисципліна там була залізною. Коли надходив наказ перенести «штефету» (зашифроване письмове повідомлення), то це могла бути морозна ніч, хуртовина чи дощі з громами — байдуже. Він мав бути виконаним належним чином і в обумовлений строк.

Не раз і не два Марія виходила з хати опівночі, а поверталася на другий-третій день — змучена, вся в болоті, з промоклими постолами. Де була і з ким зустрічалася — про це нікому ні слова не говорила. Ми, домашні, й не намагались вивідати, лише дєдя (тато) дивився на сестру співчутливо й неоднократно повторював: «Дитино-дитино, що тебе чекає? Як у воду дивився…».

«Калину» захопили 29 жовтня 1945-го і понад півроку катували на допитах — спочатку в Косові, а згодом в Коломиї. Трималася стійко і, як твердять, називала зв’язки лише з тими, хто на той час загинув, — в усякому разі нікого з її «подачі» не було ні заарештовано, ні переслідувано.

Аж у другій половині травня 1946-го її судив військовий трибунал МВС Станіславської області (хоча й не була військовозобов’язаною СРСР і не приймала відповідної присяги — така ось казуїстика радянської судової системи!). Як членкиня революційної ОУН (чого не заперечувала!) отримала «стандартний» термін покарання: 10 років таборів і ще 5 обмеження в правах. Відбути присуджене і залишитися живою їй не судилось…

«Суверенна УРСР» (аякже — повноправний член ООН!), як відомо, не мала на своїй території мережі тюрем, де б відбували терміни засуджені за статтею 58 тодішнього карного кодексу («Контрреволюційна діяльність»), тож БУКВАЛЬНО ВСІХ таких «зеків» везли в «братню» РСФСР. Марія потрапила до Комі АРСР — поселення Кочмес неподалік Інти і Воркути. Це був суто табірний «посьолок», бо після згортання «архіпелагу ГУЛАГ» від нього залишився тільки… цвинтар з одним-єдиним меморіальним Хрестом, а за назвою «Кочмес» нині не знайдеш нічого — ні на карті, ні в Інтернеті.

Із табірної зони Л.К. 274/3-Т Марія писала листи, прикрашаючи кожен з них малюнками квітів. Чудом збереглися дві її листівки, зроблені з кори тамтешньої берези (див. фото), напис на звороті гласить: «Дорога сестричко, посилаю Тобі щирі побажання на цій скромній корі з сибірської берізки; ця берізка оповість Тобі про наше горе та пережиття. Вона рівно ж з нами терпить цей острий клімат та вразливі північні вітри. Марія, 8/ХІ 46».

В іншому листі Марія виклично писала, що їх заставляли «святкувати» річницю більшовицької жовтневої революції, а «ми — пише — при тій оказії відсвяткували Дмитрія». Така поведінка спричинила численні переслідування тюремників і врешті-решт найбільш «невиправних зеків» етапували до Норильська — «міста, спорудженого на кістках осуджених». По дорозі їх нещадно пограбували, так що в першому листі з нового місця нескорена зв’язкова УПА повідомляла: «Привезли нас на холод і на голод — доведеться погибати».

Але творча натура дівчини навіть у цих нелюдських умовах нуртувала діяльністю, несумісною з ідеологією «правильної радянської людини» — вона починає вишивати, використовуючи доступні підручні матеріали й надсилає своїй мамі (до речі, виселеній в Караганду) хустинку з крамольним написом — «На спомин мамці з ляґру 1947 р.». Невсипуща цензура з «Чорного кабінету», описаного Леопольдом Авзеґером, котра займалася перлюстрацією поштових пересилань «проморгала» цей явно «антирадянський твір» і він зберігся донині…

За «порушення правил поведінки» Марію дуже часто карали то «штрафним ізолятором», то БУРом («барак усиленного режиму»), що не могло не відбитися на здоров’ї — особливо в умовах напівголодного утримання та суворого клімату Заполяр’я, й 13 листопада 1950-го її не стало. Не виключено, що смерть була насильною, але в кримінальній справі 9729 П про це нічого не сказано. Як і про те, що було вчинено з тілом померлої, і, якби не свідчення Дарії Кошак-«Христі», — добре знаної підпільниці в Косові, то ніхто б і не довідався: померлу Марію Гуменюк-«Калину», як і тисячі інших закатованих, було викинуто у відпрацьовану шахту з добування нікелевої руди неподалік гори Шмідта. Там спочивають сотні борців за волю України. Вічная їм пам’ять!

Василь Павлів.

«Гуцульський край», №34, 23.08.2019 року

(Дослівно мовою оригіналу - статті).

*****

Марія Гуменюк народилася 1926р. у старовинному с. Яворів, що на Гуцульщині, у багатодітній родині. Крім неї, у її батьків, Федора і Гафії, було ще два сини й донька. Першою і найкращою подругою для Марії стала її старша сестра Параска – вірний і надійний порадник, поціновувач її багатьох здібностей. Щедро обдарована природою, Марія з раннього дитинства чудово малювала й співала, самостійно засвоїла гру на мандоліні та гітарі, мала успіх як акторка у виставах драмгуртка місцевого осередку товариства «Просвіта». Зважаючи на такі риси характеру Марії, як допитливість, відповідальність, рішучість та доброзичливість, можна припустити, що цю чарівну дівчину із розвинутим почуттям власної гідності очікували неабиякі успіхи на життєвому шляху. На жаль, цей шлях для Марії видався коротким і трагічним.

У червні 1941р. Марія успішно закінчила сільську семирічну школу. На початку німецько-радянської війни, як і більшість її однолітків, долучилася до активної підтримки місцевих учасників визвольного руху. Навесні 1944р. склала посвяту і була зарахована до складу членів Організації українських націоналістів (псевдо «Калина»). За умов суворої конспірації ніхто із членів її родини не мав знати, що вона – заступник станичної, а також зв’язкова навчальної сотні куреня «Гуцульський» Воєнної округи-4 «Говерла» УПА-Захід.

Марію заарештували 29 жовтня 1945р. Цього дня неподалік Яворова у перестрілці з опергрупою НКВД загинув її коханий – повстанець із сотні Івана Шкондеюка («Святослава»). Коли оперативники на мотузці тягли його мертвого через села, Марія в нестямі вигукнула: «Убивці!». Під час тривалого слідства, що супроводжувалося тортурами, вона трималася стійко і жодного повстанця не видала.

18 травня 1946р. Марію засудили о 10 років виправно-трудових таборів ГУЛАГу, а далі етапували до табірного пункту на станції Кечмес Інтинського виправно-трудового табору (нині Республіка Комі, Російська Федерація). Там дівчина працювала у бригаді, яка осушувала болота навколо станції, а також на підсобних будівельних роботах. Було нелегко, проте Марія не втрачала віри у власні сили. Свідченнями цього були її листи до Параски – на невеличких клаптиках паперу (зокрема, саморобному з береста), на яких неодмінно були чудові замальовки, а за змістом нерідко інакомовні.

У лютому 1948р. Інтинський табір увійшов до складу системи таборів ГУЛАГу «з особливо суворим режимом утримання для особливо небезпечних політичних злочинців» і був перейменований в особлаг № 1 або Мінлаг. І за таких нестерпних умов Марія заохочувала своїх подруг-політв’язнів до «націоналістичних проявів», зокрема відмовлятися від святкування радянських «червоних дат».

Імовірно, через безкомпромісну позицію і демонстративне небажання трансформуватися в «советского человека», влітку 1949р. Марія потрапила на етап до Горлагу (особлаг № 2) (нині м. Норильськ Красноярського краю, Російська Федерація). Спочатку їхній новоприбулий «контингент» з Інти налічував 150 дівчат, а рік по тому, через переохолодження та виснаження, серед живих залишилося лише декілька десятків осіб. Марія це передбачала, тому не випадково в листі з Норильська до Параски вона бідкалася, що «привезли нас на холод і на голод. Доведеться, мабуть, погибати».

Марія померла 13 листопада 1950р. внаслідок запалення легенів. Похована на табірному цвинтарі біля підніжжя гори імені Шмідта на околиці м. Норильська. Реабілітована 20 лютого 1992р.

Для збільшення натисніть на зображення

Для збільшення натисніть на зображення.

лист - (березова кора) Марії Гуменюк до сестри.

*****

Матеріали Марії Гуменюк передав до фондів Меморіального комплексу її племінник – Василь Гуменюк, відомий дослідник Яворівського фотоархіву УПА. Він розповів, що його матір зберігала листи від Марії в окремому пакуночку, а два листи інакомовного (антирадянського) змісту на папері з береста, вона поклала у скляну банку і заховала в яслах у хліві. У 1951р., коли опергрупа МГБ за підозрою родини Гуменюків у прихильності до українського визвольного руху робила обшук у їхній садибі, усі листи з ГУЛАГу, окрім тих, що були заховані в хліві, було конфісковано.

Характерно, що в листі, надісланому Марією 8 листопада 1946р. своїм рідним, намальовані чотири квітки, що ілюструють «поздоровлення» до «свята» Великої жовтневої соціалістичної революції.

Джерело.https://www.warmuseum.kiev.ua/_ua/projects/memory/18.php