Загальна кількість переглядів!

суботу, 15 серпня 2020 р.

15 серпня 1919р. народився Ярослав-Василь Григорович Косарчин «Байрак», «Козак», сотник УПА, крайовий провідник ОУН «Карпати»

Народився 15 серпня 1919 року в селі Нагірянці (нині в межах м. Бучача Тернопільської області) у священичій родині.
Середню освіту здобув у державній польськомовній гімназії Бучачa, яку закінчив у 1937р. Навчався у Львівському ветеринарному інституті (1939-1941рр.), на ветеринарному факультеті Львівської медичної академії (1941-1944 рр.).

Працював на посаді організатора-люстратора Бучацького відділення «Українського кооперативного банку» (або «Українбанку») перед Другою світовою війною.

У 1939 році вступив до ОУН, у 1940—1942 роках очолював студентську референтуру ОУН.

З 1944 року в лавах УПА, до середини липня пройшов вишкіл у старшинській школі «Олені-І», закінчив навчання зі ступенем старшого булавного. Після навчання працював наставником у старшинській школі.

У вересні 1944 року призначений ад'ютантом командира 5-ї Дрогобицької військової округи ВО-5 «Маківка». З весни 1945 року по 1949 рік — командир ТВ-23 «Магура».

Влітку 1946 року, за мужність і героїзм, проявлені у боротьбі за Українську Самостійну Соборну Державу, УГВР нагородила Ярослава Косарчина Срібним Хрестом бойової заслуги УПА 2-го класу й підвищила до звання сотника.
З 1949 по 1951 рік крайовий провідник ОУН «Карпати».

Загинув Ярослав Косарчин 13 грудня 1951 року поблизу с. Сваричів Рожнятівського району Івано-Франківської області.

Місце поховання невідоме. 4 вересня 1996 р.відкрита й освячена символічна могила на Нагірянському цвинтарі Бучача поряд з могилами інших учасників визвольних змагань.

15 серпня 1919р. армія УНР зайняла Старокостянтинів

На архівному фото - присяга новобранців Армії УНР 18.11.1919 року в Старокостянтинові. Фото: надане  управлінням культурної політики і ресурсів Старокостянтинова.

Семен Васильович Горук - журналіст, отаман Легіону УСС і Української Галицької Армії.

Народився 13 вересня 1873р. у Снятині, Снятинський повіт, Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорщина.

Навчався у Коломийській гімназії, згодом — Львівському університеті. В довоєнний період був активним членом «Молодої України» та Християнсько-Суспільної Партії, редагував часопис «Руслан». Став одним з організаторів товариства «Сокіл» в Галичині.

В роки першої світової війни — командир сотні, з листопада 1914 — куреня Легіону Українських Січових Стрільців. Стрілецькі військові підрозділи під командуванням Горука відзначилися в боях на Маківці над Стрипою і на Лисоні. Поранений під Потуторами.

На липень 1917 р. із 37 усусами перебував у таборі для військовополонених в місті Симбірськ (сучасний Ульяновськ). Мав можливість у неділю відвідувати богослужіння; під час відвідин римо-католицького костелу (вибрали його, а не православну церкву) восени 1916 р. в Симбірську разом із Зеноном Носковським зустрілись з вивезеним до Сибіру отцем Володиславом Носковським.

В листопаді 1918 р. входив до складу Українського Генерального Військового Комісаріату, який очолив підготовку і проведення Листопадового повстання 1918 у Львові.

З 5 листопада до 10 грудня 1918 р. — начальник штабу (Начальної булави) Начальної Команди УГА.

Брав участь в українсько-польській війні 1918-19 і українсько-більшовицькій війні 1917-21.
Заарештований більшовиками в квітні 1920 р. у Києві.

З весни 1920 р. перебував у більшовицькому полоні у концтаборі Кожухов недалеко від Москви. В червні 1920 р. разом з іншими галичанами був перевезений у табір особливого призначення на Соловецьких островах, де загинув.

Джерело
http://pvz.in.ua/action.php?id=742

15 серпня 1819р. народився Григорій Павлович Галаган, громадський діяч ліберального напрямку, меценат і благодійник.

15 серпня 1819р. у селі Сокиринцях на Чернігівщині народився Григорій Павлович Галаган, громадський діяч ліберального напрямку, меценат і благодійник.
(Також по текстах бачив дату народження 3 серпня)

Походив із старовинного козацько-старшинського роду Галаганів. Навчався на юридичному факультеті Петербурзького університету. Відстоював права селян, через що у нього виникали конфлікти з місцевими поміщиками. Активно виступав за скасування кріпацтва і повне звільнення селян, входив до «редакційної колегії», яка працювала над підготовкою селянської реформи 1861-го.
Серед його знайомих, з якими він листувався були Михайло Максимович, Пантелеймон Куліш, Володимир Антонович, Михайло Драгоманов. Матеріально допомагав Тарасу Шевченку, фінансував видання його книг.

На честь єдиного сина Павлуся, який несподівано помер у 16 років, Григорій Галаган заснував унікальний навчальний заклад — Колегію Павла Галагана. Згідно зі статутом, до неї приймали учнів, які пройшли частковий курс гімназії, причому понад третину з них мали бути діти з незаможних сімей, яких утримували й навчали безкоштовно.

Колегія відкрилася 1 жовтня 1871 року. Директорами працювали в різні роки Іван Нечипоренко, Андроник Степович, Інокентій Анненський. Серед викладачів — Микола Мурашко і Микола Пимоненко (малювання) — відомі живописці, Володимир Науменко (словесність) — відомий освітянин, видавець, Павло Житецький (словесність) — член-кореспондент Російської академії наук. Випускниками Колегії були академіки Агатангел Кримський, Володимир Липський, Дмитро Петрушевський, неокласики Михайло Драй-Хмара і Павло Пилипович, інші видатні особистості.

Колегія Павла Галагана робила свою добру справу по 1920 рік включно, доки її не було перетворено на «трудову школу». А нині в цьому приміщенні розташований Національний музей літератури України.
Також за фінансової підтримки Григорія Галагана було відкрито гімназію в Прилуках (1874), ремісничі училища в Ічнянському і Прилуцькому повітах, цілий ряд народних шкіл. Григорій Галаган давав кошти на видавництво журналу «Київська старовина» та інші українські видання.

1871-го заснував у рідному селі перше в Україні ощадно-позичкове товариство для боротьби з неврожаями. Очолював Південно-Західний відділ Російського географічного товариства (1873-1875), з якого вийшов 1876-го, на знак протесту проти Емського указу.

Ще в юнацтві, повернувшись у рідні краї з Петербургу, Григорій Галаган занотував у щоденнику: «Я в Малоросії! У моїй вітчизні – я не можу описати те приємне почуття, яким я володів, увійшовши в церкву і побачивши, що я з нову перебуваю з мирними моїми співвітчизниками, які (і чоловіки, і жінки) так прекрасні!».

Автор наукових фольклорних і етнографічних праць. Один із засновників Київської міської публічної бібліотеки (нині Національна парламентська бібліотека України).

Помер 25 вересня 1888-го в Сокиринцях.

15 серпня 1649р. перемогою козацького війська завершилася Зборівська битва з поляками.

15 серпня 1649р. перемогою козацького війська завершилася Зборівська битва, яка відбулася в ході Національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького.
Битва відбулася неподалік Зборова між об’єднаним військом козаків й татар проти польської армії. Саме тут Богдан Хмельницький із союзниками-татарами зустрів 30-тисячне польське військо короля Яна ІІ Казимира, яке йшло на підмогу обложеним у Збаражі полякам. Атакувавши противника під час переправи через річку Стрипа з двох боків, Хмельницький змусив їх відступити й отаборитися.

Наступного ранку козаки увірвалися в табір і оточили Яна ІІ Казимира і готові були примусити його здатися. Але у вирішальний момент очільник татарського війська хан Іслам-Гірей ІІІ відмовився воювати і почав схиляти козаків до сепаратних переговорів, погрожуючи перейти на бік поляків.

Укладений 18 серпня в таких умовах Зборівський договір не відповідав духу перемог, яке демонструвало військо Богдана Хмельницького, і не задовольнив ні українців, ні поляків. Польська шляхта та духовенство втрачали величезну частку свого впливу в Україні, а козаки, цілком слушно вважали, що втратили можливість розгромити ворога та остаточно визволитись з під гніту Речі Посполитої. Величезне козацьке військо мало бути розпущеним і зменшитись до 40000 реєстровців. Всі ж, хто не потрапив до реєстру мали знову йти у панську неволю.

Водночас Зборівський договір заклав юридичні підвалини Української козацької держави – Гетьманщини, яка проіснувала в тій чи іншій формі до 1783 року, коли був скасований полково-сотенний устрій на Лівобережжі.

Джерело
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua

Цей день в історії УПА - 15 серпня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Керівник Закерзонського крайового проводу ОУН Ярослав Старух - "Стяг" та організаційний референт II округи Микола Винничук - "Вир"
******
1943 рік
У бою з угорським загоном у селі Жаб’є на Станіславщині повстанці знищили 11 військових, у тому числі трьох офіцерів. Втрати українців: один загиблий і один поранений.

1944 рік
Масштабний бій протягом дня сотні УПА-Захід із загонами НКВД біля сіл Васючин, Довге і Конюшки на Станіславщині. Знищено і поранено майже 200 військових. Втрати УПА: 4 загиблих.

У райцентрі Новий Яричів на Львівщині повстанці підпалили будівлю НКВД і звільнили чотирьох заарештованих.

1945 рік
Чота УПА-Захід у селі Волосів на Станіславщині знищила 7 радянських активістів, присланих із райцентру.

Відбиваючи напад пошукової групи НКВД у селі Болохів на Станіславщині, сотня «Летуни» УПА-Захід знищила старшого лейтенанта і трьох військових. Чотового «Мороза» захоплено в полон, де він помер від тортур.

У бою з москалями біля села Мокротин на Львівщині загинув командир сотні «Холодноярці» УПА-Захід «Кобзаренко».

У засідці на шляху біля села Янів на Львівщині сотня «Переяслави» УПА-Захід знищила начальника райфінвідділу і двох військових НКВД.

1946 рік
Чота сотні «Рисі» УПА-Захід у селі Брошнів на Станіславщині захопила державну крамницю. Продуктові і промислові товари роздані населенню.

1947 рік
У райцентрі Межиріччя на Рівненщині підпільники знищили лейтенанта МВД.

Під час боїв у селі Далява на Дрогобиччині загинула зв’язкова Розалія Лісович – «Люба».

У засідці на шляху біля райцентру Радивилів на Рівненщині повстанці знищили трьох військових МВД, ще одного поранено.

1948 рік
У боях з москалями у селах Заболотівці та Тур’є на Дрогобиччині загинули двоє повстанців.

1949 рік
Двоє підпільників загинули під час боїв з москалями у селах Головецько і Либохора на Дрогобиччині.

Джерело
Підготував Сергій Горобець,
Український інститут національної пам`яті.

пʼятницю, 14 серпня 2020 р.

Спогади "Як повстанці штурмували Вишнівецький замок 4 липня 1943р" автор Макси Скорупський воїн УПА.

на фото автор - очевидець - учасник тих описаних подій.

Я, Максим Скорупський, згадою про події на Вишнівеччині у липені 1943 року, що застали нас у зеніті сили й слави визвольної боротьби. У лісі на той час (Антоновецький табір), нас повстанців, було понад п’ятсот. А вишколених, підібраних побратимів, налічувалось коло три сотні. З озброєння, крім малого підручного магазину зброї, що залишався як резерв, було: 21 ручних кулеметів (різних систем), два важкі кулемети “максими”, один “Кольт”, понад вісім мінометів (з чого три чинні), одна 45 мм гарматка і в стрільців багато автоматів і півавтоматів (десятки). Кінний табір складався з п’ятнадцять верхових коней розвідки і шість пар коней до запрягу.

У перші дні липня приїхав до табору поручник «Малий» з дорученнями від Центрального Проводу щодо завдань та тактики дій наших відділів. На думку «Малого», треба було вивести відділи з табору в терена і діяти летючими загонами, несподіваними нападами на ворога, завдавати удари і не триматися сталого місця постою. Була вказівка йти на Вишневець. В суботу 3-го липня, неповні дві сотні, з мобілізованими возами села Антонівців і Стіжка, вирушили на-ніч у дорогу на Вишневець. Над ранок прибули до села Шпиколоси, де в лісі затрималися днювати. Під час постою робилися останні приготування до акції. Ще раз вислано розвідку до Вишневця – чи немає змін в даних, які ми мали. Розвідник «Дзвін» повернувся і доповів, що нового нічого не сталося. По близьких селах замовлено на вечір двіста возів на трофеї, які ми передбачали здобути на місці. Кожний з командирів розглядав і обговорював зі своїми стрільцями дане йому завдання. 

Санітарки Іра і Маруся укладали і провіряли потрібні в бою ліки підручних аптечок. Акція мала розпочатись о дванадцятій годині ночі. За вказівкою наших керівників, в першу чергу було виставлено заставу від Крем’янця (звідки могла прибути німцям допомога), в силі одної чоти з “максимом”, далеко від Вишневця, аж коло села Горанки, щоб у випадку допомоги німцям, відділ, що перебував у містечку, встиг відступити. Командиром застави був Крук (з Дубенщини). 

Другу заставу, з Макухом на чолі, виставлено на греблі з боку Старого Вишневця. Третій відділ, на чолі з Ярмаком, мав атакувати залогу Вишневецького замку (німців), збоку замку (від Загороддя). Тим самим, мали відвернути увагу німців від міста і розділити силу німецького вогню. Четвертий відділ, під моїм керівництвом, маючи за завдання опанувати становище в центрі містечка і дати змогу для основної сили провадити операції (командирами акції були Хрін і Журба.
Вишневецька німецька частина міста складалася, разом із жандармерією, з сто двадцять осіб. Головна їх сила була сконцентрована в замку, а частина поліції містилася в мурованому будиночку біля міської управи. На горі від Вишневця в напрямку Кременця, стояла наша гарматка й міномети. Було розраховано, що німці будуть боронитися. Тоді моя чота, коли всі відділи будуть на місцях, мала підпалити один якийсь будинок, щоб освітити замок для обстрілу нашою гарматкою і мінометами. Коло дванадцятої години ночі, з третього на четвертий день липня (з неділі на понеділок) усі наші вояки були на визначених місцях. Німці не подавали ознаків життя. Починати нам стрілянину, коли ми опанували місто, не було потреби. Двісті порожніх возів із великим шумом і тарахкотінням по поганій дорозі, в’їхали у Вишневець. Сипалося розбите скло вікон і тріщали двері магазинів, млина, аптеки й кооперативів. “Чистка» йшла організованим порядком. Наш лікар порався в аптеці і вибирав дорогі для нас усякі медикаменти. До четвертої години ранку на вози був закладений теплий хліб із пекарні. Збоку німців не було ні одного пострілу. Даний був знак відступу (біла й зелена ракета). Гарматники і мінометники не витримали і дали кілька пострілів по замку.

Навантажені вози довгим шнуром витягнулися в напрямку Лановець, через Лози, Бодаки на село Борщівка. Хрін і Журба, Макух і я їхали попереду кіньми і бричкою забраною у вишневицького ляндвірта Штайгера. В селі Борщівці зустрілися ми з Яворенком, який їхав на возі напроти нас. Зупинили коні, розпитали, що чувати, чи спокійно. Він казав, що ні, і треба бути уважними бо є вороги. Ми вирішили затриматися на день у близькому Борщовецькому лісі, бо могла бути за нами погоня німців і було небезпечно їхати в вдень. 

Весь наш обоз з’їхав на лівий бік Лановецької дороги в ліс, і віз за возом уставилися вздовж лісової просіки в гущавині лісного молодняку. Виставивши пости, весь відділ вистроїли ми в ряди, а господарники стали роздавати їжу. Отримавши пайки стрілецтво порозходилося їсти. Командири за кілька хвилин пішли за прикладом стрільців. Обговорюючи нашвидку план виставлення застав, сиділи ми разом на бричці. Раптом, не встигли ми з’їсти, посипався від польової дороги град куль із автоматичної зброї. Наші вартові крикнули: “Німці!”. Все зірвалось на ноги. Журба крикнув: “вперед!” і побіг, Бурлаченко і я за ним. Не оглядаючись, вибігли кільце метрів наперед. Журба впав і каже, що він ранений та кличе санітара… Ми з Бурлаченком залягли, відстріляючись. Я оглядався, а за нами тільки жменька стрільців. Решта подалася назад, а декотрі прилягли до землі і стріляють понад нас. Іра побігла, навіть не пригинаючися під стрілами, на допомогу Журбі.

Я відсунувся назад і почав організувати розпорошений відділ до оборони. Хлопці винесли Журбу й Іра з Марусею робили йому перев’язку. Журба передає мені командування відділом. Наліво, в той час Тигр кричить що ранені в ногу “Бурлаченко! Макс!” Вибухнула одна міна на шосі, друга, третя. Ворожі постріли раптом стихли й чути крик російською мовою. Візники з переляку стоять із батогами в руках, я кричу: “Лягайте!” Подають, що в нас є вбиті. Наривається мені під руку Макух. Даю наказ брати лежачих стрільців і висилаю на ліве крило. Ярмакові кажу зайняти становище на правому крилі. З першої лінії подають, що це совєтські партизани і кличуть на переговори. 

Я даю наказ відтягти табір. На жаль, половина возів знаходиться вже в руках совєтських партизанів, разом із нашою гарматкою. Вислані групи Макуха і Ярмака посилюють вогонь – совєти відступили на трасу. Я кінчаю організацію оборони. Не орієнтуючися в ситуації, забезпечую на всякий випадок боки і тил. На позиціях чути вже лише короткі серії кулеметних черг одної й другої сторони, а потім усе стихло. З усіх боків прибігають зв’язкові й доносять, що совєтські партизани викликають командира на переговори. Хрін знизує плечима: не знає, як поступити. Зважую ситуацію і доходжу до висновку, що треба йти на примирення. Ми вже майже оточені, а з ворожого боку видно велику перевагу. І тут я вирішив спробувати виручити відділ із поганого становища. 

Добровільно йти зі мною погодився стрілець Молот. Беру з собою одного кулеметника і даю йому наказ триматися від мене на сто метрів. Коли я буду на передовій переговорювати з совєтами, хай заляже і обстежує. Якщо вони захочуть мене взяти з собою, або будуть робити якесь насильство супроти мене, негайно має дати серію з кулемета в наш гурт, не зважаючи на мою й Молота особу. Попрощався я поглядом із побратимами й пішов. Поминувши нашу першу лінію, підходжу до дороги і зникаю кулеметникові з очей. Вздовж шляху в нашому напрямку, що кілька метрів, були вкопані совєтські “максими”, у бійців була переважно автоматична зброя. Озброєння і число людей свідчило про великий совєтський партизанський відділ. 

“Совєтішки” з цікавістю поглядали на нас зі своїх сховищ. Командир партизан дуже привітливо просить далі. Я питаю, де їхній головний командир. “Лейтенантішка”, показуючи рукою в праву сторону каже: “Пожалуста со мной”, догадуючись, що я прийшов на переговори. Проходимо вздовж їхніх солдат, мене вражає різноманітність одягу бійців, брудний їх вигляд і загартовані лиця. З виправки видно, що це переважно колишні червоноармійці. На розі лісу з боку села Борщівки, в захисті високої гори, стояв гурт старшин Ковпака. Всі майже в уніформі червоноармійських старшин із відзнаками. Один із них, типовий комісар з грубим, поморщеним карком. Кожний із них мав планшетку, або військову торбу і пістолетом.. 

Надзвичайно чемно привітали і ми по черзі з усіма потисли взаємно руки.
Тоді Руднєв запитав мене, чи я згідний на щоб не примінями зброї, поки ми покінчимо переговори в справі перемир’я. “Шкода, каже, набоїв і людей”. Я дав свою згоду і негайно був висланий їх кіннотник, а я вислав стрільця Молота до своїх з наказом припинити вогонь. Почастували мене махоркою і ми почали розмову. Совєтські старшини по черзі доказували мені, що нашим спільним ворогом є німецький окупант і з ним ми мусимо разом вести боротьбу, нема сенсу нам взаємно себе обезсилювати. Сам Ковпак, з кацапською, сивою вже бородою, з продовгастим лицем, високим чолом, з глибокими очима, худорлявий, з гострим носом, у баранковій шапці, у звичайній сорочці, відійшов набік, сперся на пліт, підпер рукою бороду і задумався. Так був задуманий, що здавалося, ніби наш інцидент був для нього мало важливим. Розмова між нами велася російською мовою, але коли я заявив Руднєву, що буду говорити по-українському, бо так можу легше висловитись, тоді він заговорив до мене гарною літературною українською мовою. В дальшому ході розмови Руднєв запитав мене, чи я можу гарантувати, що наші відділи не будуть по дорозі в Галичину нападати на совєтських партизанів. Я сказав, що ні. Я відповідаю лише за той відділ, який стоїть тепер у лісі. 

Про загальний терен рішає наше головне командування. Також мене почали розпитувати про залоги німців, в яких місцевостях, скільки, жандармерія чи вермахт, їх боєздатність озброєння, чи окопані, в яких будинках живуть: мурованих чи дерев’яних. Я давав йому деякі інформації. Розпитують про нашу акцію в Вишневці і просять, щоб їм дали щось із харчів, бо в них відчувається недостача. (Хрін пізніше вислав їм 5 мішків борошна, один мішок цукру і 15 літрів горілки). Коли на дальші питання Руднєва, я сказав, що запитаю свого командира, тоді другий питає здивовано, хто я такий? Я кажу, що заступник командира нашого відділу. Питають, чому сам командир не прийшов на переговори. Я відповідаю, що в нас так не водиться. Командир завжди залишається при відділі. На закінчення один із старшин вийняв теренову карту і ми розділили ліс на дві частини. Одну сторону лісу займатимемо ми, другу – відділ Колпака Захоплені ними наші підводи вони повертають нам. Їхні й наші пости, що стояли на зорову віддаль, сходилися тепер одні з одними, частували себе взаємно тютюном та вели розмови між собою.

Коли я повернувся до своїх, відділ уже був упорядкований. Не дивлячись на перемир’я, я наказав всьому обозові і відділові відійти в глиб лісу, а на горі, яку ділив глибокий рів від ковпаківців (від шоси), зайняти оборонну позицію. Совєтам я не вірив, тим більше, що вони могли довідатись, що нас мало, а їх у десятеро більше. Командування й дальшу долю відділу передав я Хронові.

Наші втрати були: три вбиті (з того один селянин із Кривчик що коло Вишневця, візник) і два ранені. Коли ми перетягали відділ на нові місця, появився з відділом Яворенко і дуже наполягав, щоб ударити на совєтів, але я після того, що бачив під час переговорів, відмовився. Тоді Яворенко, з сірою шапкою набакир, з позатикуваними гранатами за поясом, забрав своїх хлопців і пішов шукати пригод. 

(Коли Ковпак рушив у дальшу дорогу, Яворенкові таки вдалося звабити кілька ковпаківців).

Зате в нас сталося щось гірше. Ярмак, наш чотовий (лейтенант совєтської армії, який удавав великого патріота) перейшов до совєтів, сказавши стрільцям своєї чоти, що він також іде на переговори. Наслідків не довелося довго чекати. Приїхав до нас кіннотник з письмом від штабу Ковпака до нашого командира. В ньому штаб домагався передачі совєтських громадян: їх ми неправно втягли до нашої партизанки. Внизу було вичислено 8 псевд наддніпрянців, що дійсно були в нашому відділі. Тих людей видав Ярмак, хотя й наддніпрянців було в нас багато більше, але він забув їх псевда. При кінці листа подається ультиматум: якщо ми не повернемо людей добровільно, то штаб буде змушений захистити їх силою. Дається 45 хвилин (5-го липня 1943 року, підписав начальник штабу Руднєв).

Із псевд, які були виписані, пригадую: лікар, інженера мінометника Божка, Рожка (син українського священика, якого совєти вислали на Сибір), Шагарбеєва, Щербака й інших трьох. Хрін не знав, що робити. Настрій нашого відділу був мінорний. В Ковпака понад 2 тисячі, в нас не цілі дві сотні та й якісна різниця теж не випадала в нашу користь. Крім того, в нас було коло 2-х сотень візників і за них ми також відповідали. Може тому Хрін вирішив покликати тих “вісім” і прочитати перед ними листа. Деякі старшини були думки, щоб убити совєтського зв’язкового і негайно пуститись в дальшу дорогу, але Хрін не поділяв цього: боявся, щоб по дорозі не напали на нас німці. (Великим обтяженням був обоз із добутим добром), Почувши, про що йде, половина вісімки висловилася, що їм все одно з ким, аби проти німців воювати. Друга половина була проти. Взагалі ні одні, ні другі не мали твердого рішення, чекали вказівки командира. Хрін не рішався сказати так, або інакше. Тоді лікар звернувся до вісімки і сказав що піде сам, але пішли всі вісім.

Хрін дав наказ відходу нашого обозу. За 20 хвилин ми були в дорозі до табору. Я, змучений переживанням і невиспаний, ледве тримався в сідлі, їдучи спереду колони й одної чоти і роблячи нею охорону при переїздах головних доріг. В селі Людвищах затрималися ми на двогодинний відпочинок і чекали застави з Горанки.

Під час акції на Вишневець, (як розповідало згодом населення міста), залога німців у замку, що складалася з резерви вермахту, почувши тарахкотіння наших возів і шум війська, думала, що в нас дуже велика сила і постановила з нами не битись. Німці чули, що партизани вермахтівців не розстрілюють, лише відбирають зброю, отже вирішили чекати в грубих мурах замку, здавшись на хід подій. За кілька днів (за кару) всіх тих німаків німецьке командування вислало на східній фронт, а на їх місце приїхали інші. Німецька жандармерія на ніч ходила спати до замку, тому будинок у місті застали ми порожнім. В замку під час наступу жандарми були в другій частині будинків і були приготовані до оборони (але лише в будинку). Наша зустріч із Ковпаком була цілком випадкова. Тієї самої ночі, коли ми робили акцію на Вишневець, група Ковпака мала довший нічний марш. Над ранком група прибула до Борщовецького лісу днювати, де трапилася історія з нами. Совєти ще по дорозі довідались від населення про нашу акцію, і коли зустріли нас у лісі, хотіли відібрати нашу здобич. Ситуацію врятував наш мінометник Божок: він відразу почав сильно обстрілювати шосу. На той час їхав дорогою повний віз (10 людей) ковпаківців і наша міна випадково влучила в них і їх рознесла. Тому, що це був полковий міномет 120 мм, Коппак думав, що в нас велика сила, затримав наступ і запропонував переговори. Ковпак прийшов з боку Шумська, штаб його знаходився в Борщовецькому лісі, а решта відділу розташувалися в селі Піщатинці і в селі Матвіївці. По дорозі від Шумська ковпаківці забили брата о. Дубицького і пропагандиста Сірка, їхнім провідником був Микола Ільчук із села Матвієвець, колишній комсомолець. Про це оповідав мені пізніше Шагарбеєв, що тоді був переданий Ковпакові, пройшов аж по Карпати, й в поворотній дорозі втік до УПА.

Лиско Роман Володимирович блаженний священномученик Української Греко-Католицької Церкви.

Роман Лиско народився 14 серпня 1914р. у м. Городку Львівської області. Син відомого душпастиря, просвітника, декана Золочівського о. Володимира Лиска, внук отця-шамбеляна Михайла Цегельського.

Навчався у Львівській Богословській Академії.
У 1938р. закінчивши теологію, одружився з Неонілею Гуньовською, дочкою о. Матвія.

Після приходу в 1939 році радянської влади за порадою Митрополита Андрея деякий час учителював у селах Побіч, Колтів Олеського району. Разом із дружиною охоче навчав молодь.

28 серпня 1941 року був висвячений на священика, призначений парохом с. Колтів Оліївського деканату. 1944 р. став парохом с. Белзець (зараз с. Гончарівка) Золочівського району, де пробув до 1948 року. Відмовився підписати перехід на православ'я, зазнавав утисків, переслідувань з боку радянської влади; йому заборонили відправляти в церкві.

Переїхав з родиною до м. Городка; став нелегальним сотрудником (священиком-помічником) о. Малецького, який підписав
православ'я, але дотримувався католицького обряду. Отець Роман Лиско підпільно йшов зі Святими Тайнами до тих що потребували, з дозволу о. Малецького відправляв в церквах сіл Дроздовичі, Братковичі за греко-католицьким обрядом. Часто їздив до о.
Миколи Хмільовського у с. Мшану.

9 вересня 1949 р. був заарештований НКВД, поміщений у тюрму на вул. Лонцького у
Львові. Поширювались чутки, що молодий отець Роман збожеволів від тортур, співав у тюрмі на повен голос псалми. Переказували, що його живцем замурували в стіні. Помер
14 жовтня 1949 року.

14 серпня в Історії УПА Тернопільщини.

село Слов'ятин

1945 р. – у Слов’ятинському лісі відбулася нарада групи командирів Тернопільської ВО 3 “Поділля” на чолі з “Бондаренком”, у якій брали участь курінні “Гордієнко” і “Левко”, сотенні “Довбня”, “Овоч”, “Ясмин”, організаційно-мобілізаційний референт проводу ОУН Кам’янець-Подільської області “Рубач”.

1945 р.  – у тодішньому Скала-Подільському районі Тернопільської області група повстанців спалила у колгоспі ім.Сталіна 8 копиць хліба і молотарку.

1947 р. – бій з москалями у селі Лисівка Товстенського району Тернопільської області.
У ніч із 13 на 14 серпня 1947 р. вояки УПА спалили в селі Ігровиця Тернопільського району молотарку і пошкодили двигун.

1948 р. – голова райвиконкому Андрій Войтович із гарнізоном МДБ (40 осіб) зігнав мешканців села Дубівці Тернопільського району на збори, під час яких сказав: “Все, що стається на території району (в ніч із 13 на 14 серпня в селі спалили молотарку і пошкодили двигун) роблять це дубівецькі бандити Сеник і Могильський (місцеві підпільники). Я буду писати у Верховну Раду, щоб усе село Дубівці виселили на Сибір”.

1948 р. – бойовики ОУН біля села Гаї Зарудянські Заложцівського району Тернопільської області поранили уповноваженого міністерства заготівель.

1948 р. – прокурор та інструктор райвиконкому забрали у безземельної мешканки с. Вікно Гусятинського району Христини Кривдик усе збіжжя.

Джерело
https://teren.in.ua/2016/08/14/14-serpnya-v-istoriyi-ternopilshhyny/

14 серпня 1968 помер Данило Лимаренко, організатор Вільного козацтва, повстанський отаман, сотник Армії УНР.

14 серпня 1968 помер Данило Лимаренко, організатор Вільного козацтва, повстанський отаман, сотник Армії УНР (підполковник в еміграції).

Народився 2 січня 1895-го у селі Карлівка на Херсонщині. Закінчив Одеське військове училище. Учасник Першої світової війни.
Із кінця 1917-го входив до Ревуцького куреня Вільного козацтва на Херсонщині. Очолював штаб Запорізької групи Дієвої армії УНР (1919). На початку 1920-го перебував у партизанському загоні Андрія Гулого-Гуленка. Командир 6-го куреня Низових Запорожців 1-ої Запорізької дивізії Армії УНР під час Першого зимового походу.

«Де поділися ті кілька- і кільканадцять тисячні полки і корпуси, коли постала потреба боронити нашу молоду державу? – писав Данило Лимаренко у спогадах про українізацію полків та корпусів старої російської армії. – А горстки вояків, посталих на цілком новім ідеологічнім грунті, боролися і витримали до кінця. Українські Січові Стрільці, Запорожці, УГА, Волинська, Київська, Шоста, Залізна – дивізії, що виросли із коріння українського ДУХА, залишилися вірними ідеї української державності до смерти».

Пізніше був інтернований до Польщі, мешкав на Волині. Здобув ступінь інженера-геодезиста. Член-засновник Українського національно-державного союзу і Союзу Українських ветеранів.

У 1950-му емігрував до США. Автор розвідки «Монгольська імперія (Звідки прийшов розгром Української княжої держави і звідки Москва запозичила свою імперіалістичну ідеологію)». Нагороджений Хрестом Симона Петлюри.

Помер 1968-го у Філадельфії.

Джерело
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
 www.memory.gov.ua 

14 серпня 1873р. народився Іван Боберський, педагог, організатор сокільського руху, засновник Української національної фізичної культури, четар УСС, представник ЗУНР в США та Канаді.

14 серпня 1873р. у селі Доброгостів на Львівщині народився Іван Боберський, педагог, організатор сокільського руху, засновник української національної фізичної культури, четар УСС, представник ЗУНР в США та Канаді.

Походив з давнього шляхетського та священичого роду з Бойківщини. Його батько о. Микола Боберський був священиком у карпатських та підгірських селах.
Закінчив Самбірську гімназію, студіював на філософському факуль­теті Львівського університету, про­довжив навчання в австрійських університетах Відня та Ґраца, подорожував Швецією, Німеччиною, Чехією, де пізнавав справу тіловиховання (фізкультури) та спорту. Його кумирами стали «батько німецького спорту» Фрідріх Ян та засновник чеського «Сокола» Мирослав Тирш.

Повернувшись у 1900 р. до Львова, стає професором німецької мови та класичної філології в українській Академічній гімназії, бере активну участь в роботі товариства «Сокіл», заснованому у Львові в 1894 р. Василем Нагірним та Володимиром Лаврівським, а в 1908–1914 рр. очолює його. «Проф. Боберський був душею і пропагатором, в слові і в ділі, фізичного виховання української нації і його назвати б можна «батьком Боберським», як це чехи свого Тирша, шведи Лінга, а німці по нині свого пробоєвика тілесного тужіння німецької молоді Фридриха Яна називають…», - згадували сучасники.

Під керівництвом Боберського Львівський «Сокіл» стає центральним Товариством «Сокіл-Батько», довкола якого гуртуються сотні сокільських гнізд-осередків в містах та селах Галичини. У 1914 р. їх налічувалося вже 974.

В роки Світової війни Боберський був членом Бойової управи УСС, Головної Української Ради. А у 1918–1919 рр. – референтом пропаганди у Державному секретаріаті (міністерстві) військових справ ЗУНР.

У 1920 р. уряд ЗУНР відправив Боберського своїм представником до США та Канади. Там він займався пропагандою спорту, написав декілька підручників: «Копаний м’я» (1906) (футбол), «Забави й ігри рухові» (1905), запровадив українську спортивну термінологію.

Останні роки хворий на сухоти Іван Боберський прожив на батьківщині своєї дружини Йосифіни в місті Тржіч у Словенії, де й помер 17 серпня 1947 р.

Джерело
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua

14 серпня 1775р. катерина ІІ видала маніфест про ліквідації Запорозької Січі.

14 серпня 1775р. катерина ІІ видала маніфест про ліквідації Запорозької Січі. На той момент Нова Січ уже була зруйнована російськими військами - Маніфест просто офіційно засвідчував цей факт.

Ліквідувати Нову Січ придворна рада вирішила ще на засіданні 7 травня 1775-го. Підготовка до цього відбувалася у цілковитій таємниці.

У травні ж понад 50 тис. російського війська, під командуванням генерал-поручика Петра Текелія у складі 1-ї російської армії, кавалерії, піхоти, гусарських й пікінерських ескадронів та донських козаків рушили на Січ.

На початку червня вони оточили Січ, захопили артилерію та блокували гавань. Від січовиків та кошового отамана Петра Калнишевського вимагалося скласти зброю і не чинити опір. Після бурхливих дебатів козацька рада ухвалила рішення здатися без опору.

Скарбницю конфіскували, військові клейноди, артилерію, зброю, боєприпаси і архів вивезли.
Кошового отамана Петра Калнишевського, військового писаря Івана Глобу і військового суддю Павла Головатого було арештовано в наметі Текелі і закуто в кайдани. 10 червня 1776 р. згідно з указом Катерини ІІ за № 1419 останній кошовий Калнишевський під охороною 7 конвоїрів був відправлений на довічне заслання у Соловецький монастир «за віроломне буйство та розорення російських підданих».

Текелія за цю операцію був нагороджений орденом Св. Олександра Невського та отримав маєток у Вітебській губернії.

Джерело
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua 

Цей день в історії УПА - 14 серпня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Юнаки, члени ОУН. Літо 1943.
Старосамбірський район, Львівської області.
Фото - сучасна кольоризація.

1944 рік
У селі Гриньово на Львівщині повстанці знищили голову сільради і захопили секретаря.

На Львівщині під час облави три роти НКВД оточили п’ятьох повстанців. Останні у перестрілці знищили офіцера і змогли протриматися до підходу підмоги, яка відігнала облавників. Загинув один повстанець.

1945 рік
У засідці в селі П’ятничани на Дрогобиччині відділ УПА-Захід знищив начальника і бійця винищувального батальйону, дільничного НКВД і міліціонера.

Під час боїв з москалями у селах Пониква і Соколівка на Львівщині загинули троє повстанців.

Відділ УПА-Північ біля села Галузія на Волині знищив військового НКВД, ще одного поранив.

1946 рік
У бою з москалями у селі Шпиколоси на Львівщині загинув надрайонний референт ОУН «Гриць».

1947 рік
У селі Бірки на Львівщині підпільники знищили двох військових МВД, ще двох поранили.

1948 рік
У засідці біля райцентру Сколе на Дрогобиччині повстанці знищили двох військових і смертельно поранили начальника паспортного столу райвідділу МВД.

У райцентрі Миколаїв на Дрогобиччині повстанці знищили військового МВД і ще одного поранили.

1949 рік
У бою з загоном МВД у селі Терло на Дрогобиччині загинули троє повстанців, у тому числі станичний ОУН Михайло Кеба – «Байрак».

1950 рік
Пошукова група МГБ захопила криївку біля села Рудківці на Дрогобиччині. П’ятеро повстанців, що перебували всередині, вчинили збройний опір і всі загинули в перестрілці. Серед загиблих – районний провідник ОУН Дмитро Томашевський і друкарка Катерина Вербовська.

Підготував Сергій Горобець,
Український інститут національної пам`яті.

четвер, 13 серпня 2020 р.

14 серпня 1980р. на верфі ім. леніна у Гданську (Польща) 17 тисяч робітників під проводом профспілкового лідера Леха Валенси почали страйк, який став початком демократизації Польщі й повалення комуністичного уряду Ярузельського

Двір верфі ім. Леніна під час страйку, організованого профспілкою "Солідарність"

Лисоня * Іван ОДОВІЧУК "Малий фейлетон"


Чи чуєш, як той ліс шумить,
Як стогнуть вздовж Ценівки** гори,
Як жалібно пугач квелить,
Як тужать на Лисоні бори?

Чи бачиш ти безлі́ч гробів,
Що всю Лисоню ними вкрито?
Там тисячі січовиків
У день один в землю зарито!

В руках ранéних держать кріс
Й чатують в дрімоті могильній,
Коли то грім ударить в ліс
І з гуком розступляться шпилі...

Тоді заступить тьма луну,
Струснесь гора, ліси й долина,
Отáман будиться зі сну,
А з ним встає його дружина.

«Позір! До стрілу кріс готов!
Вперед, хто гнити тут не хоче!»
Й заграє всім у жилах кров,
Вогнями запалають очі.

Конем герцює отаман,
Блиснув угору булавою
Й заграли сурми, барабан,
Дружина станула до бою.

«Поглянь на Бережани знов,» –
Отáман промовляє стежі –
«Чи синьо-жовта хоругов
Уже піднесена на вежі?»

«Як нарід розпічне там бій
І громом зрохкотять гармати,
Ми з цих могил підем мерщій,
Щоб рідну землю визволяти!»

«Кругом тишá, та вже пора!»
Вернувшись стежа відвічає
Й закрилась з рохкотом гора
Й козацтво вже не засипляє.

А над гробóм кигикнув сич:
«Спокійним сном Ви спіть, герої,
Надходить час, ось тут Вам клич:
Вставать з могил сирих до зброї!»

Балківці, 14 грудня 1921 року.

* Лисоня – гора на схід від Бережан. Місце завзятих боїв між Москалями і УСС в 1916 році (місяць вересень та жовтень), а потім в 1919 році між УГА і поляками.

** Ценівка – мала річка, що біля Бережан впадає до Золотої Липи.

( Тижневик «Самостійність» , Чернівці, 25 серпня 1935 р., число 34, стор. 2)

Юрій Антонович Федорук «Лемко» - лицар Срібного хреста заслуги УПА

Народився у родині священика. Освіта незакінчена вища — навчався на Вищих державних технічних фахових курсах у Львові 1942р.

Член ОУН з 1930-х років. У 1941 році закінчив підпільні курси «печаткарів» (фахівців із підробки документів). Організаційний референт крайового проводу Юнацтва ОУН ЗУЗ (1941—1942). У 1942 році зголосився добровольцем для організаційної роботи в Східній Україні.
Референт Юнацтва Дніпропетровського обласного проводу ОУН (1942—1943), референт Юнацтва крайового проводу ОУН ПівдСУЗ (1943—весна 1944). Співробітник виховно-вишкільного відділу крайового військового штабу УПА-Південь (весна 1944), керівник Генеральної округи ОУН ОСУЗ (із весни 1944). Учасник відомого Гурбенського бою відділів УПА проти внутрішніх військ НКВС у квітні 1944 р. 

Загинув у бою з москалями 30 липня 1944р. (23 роки) біля с. Дермань, Здолбунівський район, Рівненська область.

Джерело
https://photo-lviv.in.ua/lytsari-oun-ta-upa-bridshchyny/

Сітка Олексій Дмитрович «Підкова», «46» - лицар Бронзового хреста бойової заслуги УПА

Сітка Олексій Дмитрович «Підкова», «46»; Народився 16.10.1921, с. Ражнів Бродівського р-ну Львівської обл. 
Загинув у бою з москалями 16.05.1952, в лісі біля с. Голубиця (через зраду) Бродівського р-ну Львівської обл.). 

Народився у селянській родині. Освіта – початкова. Член ОУН від 1939 р. Стрілець боївки СБ Бродівського повітового проводу ОУН (1943-08.1944р.), комендант боївки СБ Пониковицького районного проводу ОУН (08.1944-02.1947р.), керівник Ражнівського кущового (02.1947-02.1948р.), Заболотцівського районного (03.1948р. – весна 1952р.), Бродівського надрайонного (весна 1952р.) проводів ОУН. 

Загинув внаслідок зради, наскочивши на засідку, влаштовану москалями 16 травня 1952 (30 років) в лісі біля с. Голубиця, Бродівський район, Львівська область.

Старший вістун, булавний (31.08.1948р.) УПА.

Відзначений Бронзовим хрестом бойової заслуги УПА (31.08.1948). 

15.02.2018 р. від імені Координаційної ради з вшанування пам’яті нагороджених Лицарів ОУН і УПА у м. Броди Львівської обл. Бронзовий хрест бойової заслуги УПА (№ 053) переданий Стефанії Брев’як, племінниці Олексія Сітки – «Підкови».

Джерело
https://photo-lviv.in.ua/lytsari-oun-ta-upa-bridshchyny/

13 серпня 1905р. у місті Баррі народився Ґарет Джоунс вельський журналіст, який у 1933 р. побував в Україні і розповів на весь світ правду про Голодомор

13 серпня 1905р. у місті Баррі народився Ґарет Джоунс вельський журналіст, який у 1933 р. побував в Україні і розповів на весь світ правду про Голодомор.

Ґарет Джоунс народився в інтелігентній родині. Його батько, Меджор Едгар Джоунс, протягом 35 років був директором школи для хлопчиків у Баррі, активно підтримував Лігу націй і був прихильником миру. Мати свого часу працювала в Україні тьютором Артура Юза — одного з синів Джона Юза, засновника майбутнього міста Донецьк. На початку XX століття вона приєдналась до руху суфражистів і перша зустріч учасників руху в південному Уельсі мала місце саме в будинку Джоунсів.

Ґарет Джоунс отримав непогану освіту та вільно володів п’ятьма мовами, зокрема й російською. Писав статті для багатьох британських газет, зокрема, «The Western Mail», «The Times» та «Manchester Guardian», в Німеччині його статті друкувалися в «Berliner Tageblatt», а також у Сполучених Штатах завдяки «International News Service». Був радником з питань міжнародної політики колишнього ліберального прем’єр-міністра Великобританії Девіда Ллойд Джорджа, потім — помічником Айві Лі, радника з публічних відносин Рокфеллера, Пенсильванської залізниці, Крайслера та інших американських підприємств.

Тричі бував у Радянському Союзі, зокрема на прохання Айві Лі супроводжував Джека Гайнца II, онука засновника компанії Heinz в подорожі до СРСР, писав інтерв’ю із вдовою Леніна Надією Крупською. Під час третьої, останньої подорожі до Радянського Союзу в березні 1933 року, Ґарет знехтував попередженням посольства і забороною ОДПУ на в’їзд іноземним журналістам до України, здійснивши подорож Харківщиною пішки, залізничними коліями, разом із селянами, які рятувалися від смерті. Їхні розповіді, а також побачене, занотовує до маленьких щоденників. ОДПУ затримує Джоунса й депортує його із СРСР.

Повернувшись до Берліна, 29 березня 1933 року Ґарет зробив відомий прес-реліз, який був надрукований багатьма газетами, зокрема «New York Evening Post» та «Манчестер Гардіан». « Я пройшов через безліч сіл і дванадцять колгоспів. Скрізь я чув плач: «У нас немає хлібу. Ми помираємо!» Цей плач лунає по всій Росії; на Волзі; в Сибіру; в Білорусі; в Центральній Азії та Україні — «Передайте в Англію, що ми пухнемо від голоду». Більшість офіційних осіб заперечують існування будь-якого голоду, але через кілька хвилин після одного такого заперечення в потязі, я насмілився кинути на підлогу шматок зчерствілого хліба. Селянин кулею кинувся на підлогу та поглинув його. Те саме повторилось зі шкіркою апельсина. Навіть транспортні чиновники та офіцери ОДПУ попередили мене про небезпеку подорожей селом вночі через велику кількість відчайдушних через голод людей», - писав він.

Репортажі Джоунса та зроблені ним фото мали величезний резонанс у світі – його статті надрукували більше 20 видань. Щоб загасити цю хвилю, Радянський Союз почав кампанію його дискредитації, залучивши до цього, зокрема, і володаря Пулітцерівської премії, власкора «New York Times» Вальтера Дюранті. Джоунсові в’їзд до Радянського Союзу буде заборонено назавжди.

Джоунс іще встигне взяти інтерв’ю в Гітлера, працюватиме в Японії, та Китаї. У 1935 р. під час робочої подорожі до Внутрішньої Монголії його разом з доктором Герьертом Мюллером, який був агентом комуністичного інтернаціоналу в Китаї, було заарештовано. Мюллера через два дні відпустили, а Ґарета Джоунса було застрелено через 16 днів після захоплення, напередодні його 30-го дня народження.

Джерело
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua 

13 серпня 1898р. на Київщині в селі Карань народився Володимир Заболотний відомий Український архітектор, засновник і перший президент Академії архітектури України, автор проекту будинку Верховної Ради України

1898, 13 серпня на Київщині в селі Карань (згодом перейменовано на Трубайлівку, нині в складі міста Переяслав-Хмельницький) народився Володимир Заболотний – відомий український архітектор, засновник і перший президент Академії архітектури України, автор проекту будинку Верховної Ради України.

Батько Володимира Заболотного був майстром-золотарем із виготовлення церковного начиння. Сам Володимир закінчив Переяславську гімназію, працював інструктором музею, художником районного військового комісаріату. У 1921 р. вступив до Українського архітектурного інституту в Києві, після завершення якого лишився там викладати. Також він викладав архітектурне проектування в Київському інженерно-будівельному інституті, був головним архітектором Державного інституту проектування.

Володимир Заболотний розробляв архітектурне обличчя не лише столиці, але й Черкас, Вінниці, Кривого Рогу, Харкова та інших міст. Але головною його працею став проект будівлі Верховної Ради України (1936-1939 рр.).

Після війни Володимир Заболотний став одним із ініціаторів Академії архітектури, а з 1956 року став її першим президентом. Паралельно він займався і створенням наукової бібліотеки і навіть особисто майстрував стелажі для книг.
Мав Володимир Заболотний і інші таланти. Самостійно навчився грати на скрипці, малював пейзажі, володів мистецтвом чеканки та лиття з металу. Його роботи нині зберігаються в його меморіальному музеї в Переяславі-Хмельницькому.

До останніх днів свого життя робив надзвичайно багато для видання двох томів «Нарисів історії архітектури УРСР» (1957, 1962рр.), однотомника «Нариси історії українського мистецтва» (1964р.), багатотомного видання «Українське народне мистецтво» (1960-1967рр.), чудової шеститомної «Історії українського мистецтва» (1968-1972рр.) та інших.

Помер Володимир Заболотний 3 липня 1962 р. Похований на Байковому кладовищі в Києві.

Джерело
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua 

Цей день в історії УПА - 13 серпня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Повстанці Золочівської округи, серпень 1951р. Перший ряд - Володимир Качор "Лиман", Іван Червак "Олесь", Дмитро Ходай "Тісо". Другий ряд - Павло Сеньків "Михасько", Ярослав Семенко "Андрій", Йосип Квасниця "Гонта".

1944 рік
Відділ УПА-Захід у засідці в селі Тучапи на Львівщині знищив полковника, майора, двох лейтенантів і трьох рядових НКВД.
Згідно радянських зведень, під час збройного протистояння снаряди повстанцям підносили жінки і діти. Опісля все населення, аби уникнути репресій, полишило село, забравши з собою всіх коней і корів.

На залізниці неподалік села Зелена на Станіславщині повстанці пустили під укіс ешелон з боєприпасами. Розбито 40 вагонів, розстріляно 50 супроводжуючих військових, кілька десятків захоплено в полон. Частину боєприпасів забрано, решту підірвано.

1945 рік
Чота військової округи «Витязі» УПА-Захід у засідці на шляху біля села Ясенів знищила майора і рядового НКВД, поранено капітана..

Під час боїв з москалями у селах Волиця, Нова Скварява і Перв’ятичі на Львівщині загинули троє повстанців.

У засідці біля села Вишенька на Львівщині сотня «Холодноярці» на Львівщині знищила 10 військових НКВД, 4 поранила, двох захоплено в полон.

1948 рік
У засідці в селі Вербівчик на Львівщині повстанці поранили офіцера МГБ і уповноваженого міністерства заготівель.

У селі Дубівці на Тернопільщині повстанці спалили сільраду.

1949 рік
Повстанець Іван Грамадій загинув у бою з москалями біля села Стільсько на Дрогобиччині.

У сутичці з опергрупою МВД у селі Протеси на Львівщині загинув підпільник Микола Дмитришин.

1951 рік
Пошукова група МВД захопила криївку в селі Соколя на Львівщині. Із шести повстанців, що перебували в оточеній і підпаленій хаті, троє загинули в перестрілці, а троє змогли прорватися.

Підготував Сергій ГОРОБЕЦЬ,
Український інститут національної пам’яті 

середу, 12 серпня 2020 р.

12 серпня 1903р. у Стрийю на Львівщині народився Василь Шевчук (отець Кадило), у майбутньому греко-католицький священик, капелан Української Повстанської Армії

Згодом сім'я, де було ще шестеро дітей, переїхала до Дрогобича. Навчався у Дрогобицькій, Перемиській та Стрийській гімназіях. Після завершення навчання та служби у польському війську вступив до Духовної семінарії в Перемишлі.

30 березня 1930 року був рукоположений на священика в неодруженому стані єпископом Йосафатом Коциловським. Свою першу Службу Божу відправив 6 квітня 1930 року в церкві святої Тройці у місті Дрогобичі. Душпастирював у селах Дорожів, Меденичі (Дрогобиччина), та Грушатичі (Самбірщина). Від вересня 1932-го, продовжував служіння на Закерзонні. Отець Василь Шевчук був одним із активних учасників товариства «Просвіта», закликав селян відвідувати читальні, керував хорами.
Командири Перемиського Куреня УПА. Крайній зліва курінний капелан о. Василь Шевчук «Кадило».

Наприкінці 1945-го о. Василь Шевчук вступив до лав УПА під псевдо Отець Кадило і Пластун. Спершу був військовим капеланом сотні Громенка, а згодом цілого Перемиського Куреня УПА.

Перебуваючи в сотнях Громенка, Бурлаки, Крилача та Ластівки, Отець Кадило служив польові Літургії, сповідав вояків, надавав їм духовну підтримку, хоронив полеглих.
Проповідь о. Василя Шевчука «Кадила» перед вояками УПА на Святі Зброї. Фото: uk.wikipedia.org.

У червні 1947 року, під час рейду на Захід із сотнею Громенка, знесиленого і хворого отця-капелана заарештували представники чеських органів безпеки. Через місяць його передали владі комуністичної Польщі. Під час слідства і суду о. Василь Шевчук перебував у Ряшівській тюрмі, де над ним знущалися кримінальні злочинці та слідчі.

8 червня 1948 року Військовий районний суд у Ряшеві засудив Василя Шевчука до смертної кари, вирок виконали 13 вересня.

Джерело
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua 
******
8 червня 1948 року капелану о. Василю Шевчуку Ряшівський польський окупаційний суд виніс смертний вирок. 13 вересня
1948 року Василя Шевчука розстріляли. Місце поховання о. Шевчука донині не відоме. Вважається, що він похований на місцевому цвинтарі, де знайшли останнє пристановище багато синів Українського народу.

Джерело
Вікіпедія.


12 серпня 1919р. у с. Вовкове Ужгородського району народився Іван Шпонтак (Дубровик, Залізняк) сотник УПА, командир куреня УПА «Месники».

12 серпня 1919р. у с. Вовкове Ужгородського району народився Іван Шпонтак (Дубровик, Залізняк) – сотник Української повстанської армії, командир куреня УПА «Месники» і тактичного відтинку «Бастіон», шеф Штабу військової округи «Сян» на Закерзонні. Лицар Срібного Хреста Бойової Заслуги 2-го класу.
Закінчив народну школу, продовжив навчання у сільськогоспо-дарській школі в м. Михайловці (нині Словаччина), Ужгородській вчительській семінарії. Опісля вчителював на Верховині.

У травні 1938 р. Іван вступив до Організації українських націоналістів. Як сотник Карпатської Січі, готував військові сили молодої незалежної держави, був ак¬тивним членом «Просвіти». Після окупації Карпатської України нацистською Угорщиною Іван Шпонтак виїхав до Словаччини. Навесні 1941 р. гестапо заарештувало Шпонтака за знайдену листівку антинімецького змісту, однак з тюрми він втік.

Згодом у Берліні вступив у осередок ОУН, вивчав німецьку мову, пройшов військову підготовку на курсах, які готували старшин для майбутньої української армії. За дорученням ОУН став комендантом української поліції в м. Сянки.

30 червня 1941 р. у Львові було проголошено Акт про відродження Української держави. Нацисти розпочали репресії проти українських патріотів. Шпонтак потрапив до гестапо, від розстрілу його врятувала втеча.
У квітні 1944 р. Іван Шпонтак перейшов в Українську повстанську армію разом із друзями, яких вишколював, будучи заступником коменданта української поліції в Раві-Руській. Організував курінь УПА, який діяв на відрізку від м. Угнів (Львівська область) по річку Сян. Брав участь у боях під час акції «Вісла» (1947 р.). В одному з таких боїв курінь «Залізняка» був розбитий.

Влітку 1959-го чеська поліція заарештувала Івана Шпонтака -Залізняка, й на вимогу польського комуністичного уряду передала польським органам безпеки. У 1961 р. в Перемишлі Івана Шпонтака засудили до смертної кари, яку замінили на довічне ув’язнення. На суді Залізняк доводив, що українська держава існує: «Смислом мого цілого життя було й буде: Україна вільна, Україна Соборна. Я вірю в перемогу. З цього шляху мене не заверне ніщо, ані тортури, ані пекло тюрем, ані смерть…».

Земляцьке товариство «Карпатський Союз» зі США звернулося до архієпископа Івана Бучка в Римі по допомогу у справі Івана Шпонтака. Архієпископ найняв адвоката в Польщі, який домігся для Шпонтака пожиттєвого ув’язнення до 25 років.

Із підірваним здоров`ям, без документів і засобів до життя Іван Шпонтак вийшов із польської в’язниці у листопаді 1981-го. А 4 квітня 1989 року, після тяжкої хвороби, помер у лікарні в Кошицях. Там і похований.

У 2001 році Івану Шпонтаку було встановлено на Вовковийській ЗОШ І ст. меморіальну дошку.

Джерело
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua

Цей день в історії УПА - 12 серпня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Українське та польське підпілля в боротьбі проти москалів.

1944 рік
У селі Яблунів на Дрогобиччині повстанці знищили голову суду.

Біля села Буцин на Волині підпільники знищили майора і капітана НКВД та підпалили військовий склад.

1945 рік
У сутичці з загоном НКВД у селі Княже на Львівщині загинув надрайонний референт Віктор Дунець – «Грізний».

1946 рік
У селі Козачки на Тернопільщині повстанці знищили лейтенанта міліції.

У засідці біля села Петликівці на Тернопільщині підпільники спалили вантажний автомобіль райуповноваженого міністерства заготівель. Поранений водій автомобіля.

1947 рік
Під час зіткнень із загонами МВД у селах Волоща, Криниця і Трускавець на Дрогобиччині загинули троє повстанців.

У селі Ваньковичі на Дрогобиччині підпільники знищили члена ВЛКСМ.

1948 рік
Чота сотні «Басейн» УПА-Захід у засідці на шляху біля села Лопушанка на Дрогобиччині знищила капітана МГБ, старшого сержанта і двох рядових МВД. Спалений вантажний автомобіль.

У селі Гніздичне на Тернопільщині повстанці знищили двох військових МВД, ще одного поранили.

У селі Мишковичі на Рівненщині повстанці спалили автобазу машинно-тракторної станції.

1949 рік
Пошукова група МВД захопила криївку в селі Велика Воля на Дрогобиччині. У перестрілці, що зав’язалася загинули семеро повстанців.

Відділ УПА-Захід у з москалями біля села Недільна на Дрогобиччині знищив оперуповноваженого.

Підготував Сергій Горобець,
Український інститут національної пам`яті

12 серпня 1911р. у Харкові народився Андрій Білецький - Український мовознавець, поліглот, знавець більше 90 мов

Андрій Білецький був сином відомого літературознавця Олександра Івановича Білецького. Мати – Марія Ростиславівна, викладач німецької та французької мов. Не менш відомим були і його дід – Іван Іванович Білецький, ґрунтознавець, педагог, автор підручників, та його брат – мистецтвознавець Платон Білецький.

Андрій зростав у академічному середовищі. З дитинства,захопившись міфами Давньої Греції, вивчив з батьком грецьку мову, з мамою – романські. В юності Андрій серйозно займався астрономією, географією ті біологією, в старших класах школи захопився історією та літературою античного світу, годинами міг читати напам’ять античних авторів. Залюблений у поезію, їздив до Макса Волошина у Коктебель. Пізніше професор Андрій Білецький подарував українському читачеві переклади Гомера, Езопа, Горація, Вергілія, першим переклав кілька романів Жуля Верна та Вальтера Скотта.

У 1933 р Білецький закінчив філологічний факультет Харківського університету, написав кандидатську з історії Давнього Єгипту (на жаль, вона у часи війни загубилася під час евакуації). Працював бібліографом, редактором видавництва дитячої літератури, пізніше викладав латину та завідував кафедрою іноземних мов Харківського юридичного інституту, викладав латину в Харківському педагогічному інституті іноземних мов. Самотужки вивчав мови, до війни він знав їх дев’яносто.

Під час війни викладав латину, давньогрецьку, античну літературу у Томському державному університеті. Влітку 1943 р. захистив кандидатську дисертацію на тему «Іменне основоскладання у грецькій мові». З 1944 року Білецький викладав новогрецьку мову у Вищій дипломатичній школі Міністерства закордонних справ СРСР. А з 1946 р. і до пенсії працював у Київському державному університеті ім. Тараса Шевченка: очолював кафедри класичної філології, загального мовознавства, романського мовознавства.
З 1958 р. в Київському університеті ім. Шевченка за ініціативою Білецького було започатковане викладання новогрецької мови та літератури. Будучи на пенсії, здійснив переклад українською дев’яти томів «Історії» Геродота.

Помер Андрій Олександрович Білецький 10 квітня 1995 р. у своєму будинку в м. Буча. До останнього він не полишав творчу працю.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua 

12 серпня 1877р. народився Олександр Сергійович Грушевський, історик, літературознавець, етнограф, брат Михайла Грушевського

Закінчив історико-філологічний факультет Київського університету. З 1900-го працював у Новоросійському університеті в Одесі, звідки звільнився через скандал, спричинений читанням лекцій з історії Великого князівства Литовського українською мовою. «Сумно і гидко! На російську мову переходити я, розуміється, не буду», – писав він у листі до брата. Надалі викладав в університетах Москви, Санкт-Петербурга, Києва.
Входив до складу Центральної Ради. Очолював архівно-бібліотечний відділ УНР. Один із організаторів архівної справи в Україні. За радянської влади викладав у Київському інституті народної освіти, працював в історичній секції Всеукраїнської академії наук.

Автор понад 100 наукових праць з історії, історіографії, етнології. Найбільш відомі – «Очерки по истории Турово-Пинского княжества» (1902), «Города Великого княжества Литовского в 14-16 вв.» (1918).
У 1933-му за політичними мотивами звільнений з усіх посад у ВУАН. 

Заарештований у 1938-му як «один з керівних учасників антирадянської української націоналістичної терористичної організації», засуджений до п’яти років заслання. Помер у 1942-му (за іншими даними у 1943-му) в селі Іртишськ (нині місто Павлодар) у Казахстані.

Джерело
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua

12 серпня 1925 р.у Боярці помер Володимир Іванович Самійленко, поет-лірик, драматург і перекладач

На відкритті пам’ятника Івану Котляревському у Полтаві. Зліва направо: Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Олена Пчілка, Леся Українка, Михайло Старицький, Гнат Хоткевич, Володимир Самійленко. 1903 р. Фото: histpol.pl.ua

Народився 3 лютого 1864-го у селі Великі Сорочинці на Полтавщині. Навчався на історико-філологічному факультеті Київського університету (але державних іспитів не складав), входив до Братства тарасівців, зблизився з літературним гуртком «Плеяда».

«Начитавшись у 5-6 класі гімназії українських книжок, я почув серцем, що те все рідне, моє, прийшов до того висновку, що моя мова – українська, а не російська, та почав свідомо писати українською мовою», – згадував Володимир Самійленко.

Писав ліричні та гумористичні твори. Гостро висміював лжепатріотів, засуджував самодержавство, графоманію, продажність.
Знав 9 мов, серед них – грецьку, іспанську, італійську, латинську, польську, французьку. Переклав «Іліаду» Гомера, «Божественну комедію» Данте, твори Мольєра, Байрона, Пушкіна.

Для дитячого журналу «Дзвінок», що видавав Леонід Глібов, написав «Вечірню пісню», відому сучасникам за телевізійною програмою «Вечірня казка» (покладена на музику Кирилом Стеценком).

Іван Франко так характеризував Володимира Самійленка: «Він українець, свідомий українець, усею душею відданий своїй країні та своєму народові, – і се в Росії тип поки що свіжий, тип, можна сказати, будущини. От тим то він такий дорогий і любий кожному українському серцю, такий саморідний та національний…».

За часів УНР служив у міністерствах освіти та фінансів, очолював Департамент загальних справ. У 1920-му емігрував до Галичини. Жив у нестатках, часто хворів. Сумуючи за Україною, 1924-го повернувся до Києва. Хвороби і смерть обох дочок остаточно підірвали його здоров’я.

…Коли я був дитиною малою,
Красу твою повсюди я вбачав,
Здавалась ти веселою, ясною,
Мене твій вид веселий чарував,
Тоді я ще душею молодою
Про муки тайнії твої не знав;
Тепер же бачу я твої страждання,
І ще зросло моє к тобі кохання…

"Володимир Самійленко. «Україні» (1888)"

Джерело
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua

12 серпня 1541р. народився Іпатій Потій (світське ім'я Адам), Український письменник-полеміст, греко-католицький митрополит Київський і Галицький

Один із засновників Української греко-й
католицької церкви.

(Бересте́йська у́нія ( пол. Unia brzeska , біл.
Берасьцейская унія) — церковна угода, підписана у 1596 р, згідно з якою більшість ієрархів Київської митрополії на чолі з Митрополитом Київським вийшли з-під канонічної підлеглості
Константинопольському патріархату та приєднались до Римо-католицької церкви . Ухвалене на соборі в Бересті рішення передбачало утворення Руської унійної церкви , згодом названої греко-католицькою , котра визнавала верховенство Папи Римського та приймала католицьке віровчення, але зберігала візантійську обрядовість, власні адміністративні структури, канонічний правопорядок та духовно-культурну спадщину.)

Джерела
Сайти історична правда та Вікіпедія

вівторок, 11 серпня 2020 р.

Унікальне весільне фото, зроблене в одному із Самбірських фотоател'є в 1943 році. Стефан Грім (псевдо Дуб) В літньому однострої Української Допоміжної Поліції.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Унікальне весільне фото, зроблене в одному із Самбірських фотоател'є в 1943 році. Стефан Грім (псевдо Дуб) В літньому однострої Української Допоміжної Поліції. Відразу після того, як німецька армія відійшла на Чехію, він приєднався до групи Рена, яка мала останнє місце дислокації в лісі біля с. Недільна на горі Діл між Бориславом і Самбором. Всі, хто загинув в тому бою, поховані в Стрілках на станції. Дуба енкаведисти шукали весь час особливо ретельно через його приналежність до УДП. Рідну сестру повісили на косах в підвалі Старосамбірського енкаведе за участь в підпіллі.

Дружину арештували посеред білого дня в Самборі на місточку через Млинівку біля електровні. Їхнього маленького сина вигодували близькі родичі, яких він все життя називав Татом і Мамою, навіть коли його рідна Мама повернулася із заслання.
За матеріалами групи "Громадське слухання щодо відновлення Герба м.Самбора до історичного вигляду"

Група вояків ОУН-УПА. У горі праворуч - Розалія Бабій, у нижній лаві праворуч - Дем'ян Бабій.

Розалія Бабій пройшла у 1942 р. курси пропагандистів у селі Держилів Миколаївського району. Викладачем на курсах був ідео-лог-провідник Дубів. У групі навчалося 18-20 дівчат з різних сіл і районів. Вони вивчали історію ОУН-УПА, історію України, політичну географію і медичну справу. Жили на квартирах у селі. Навчалися дуже сумлінно. с.Станків
Для сільського складу підпільників проводились курси в сільських хатах. Зв’язківці навчались у хаті Иосифа Дяковича, Параске-вії Балабан. Навчання проводила Розалія Бабій.

Джерело сайт села с.Станків.

Лесюк Михайло Васильович «Жук» лицар Бронзового хреста бойової заслуги УПА.

Народився у сім'ї селян Василя та Марії Лесюк. Освіта — 5 класів неповної середньої школи. За фахом — кравець.

Активний член товариств «Просвіта» та «Луг». Восени 1939 р., остерігаючись арешту зі сторони органів НКВС, нелегально перейшов радянсько-німецький кордон та перебував на еміграції, звідки повернувся у рідне село восени 1941 р. 

У 1942 р. одружився з уродженкою с. Заболотці Анною Трач, з якою виховував двох дітей.
Учасник збройного підпілля ОУН із червня 1944 р. Стрілець боївки Заболотцівського куща ОУН і одночасно зв'язковий до районного проводу ОУН (06.1944 — весна 1949), бойовик та зв'язковий керівника Заболотцівського районного проводу ОУН
Олексія Сітки–"Підкови" (весна 1949 — 08.1949), керівник кущового проводу ОУН (08.1949-02.1950).

Загинув 25 лютого 1950 (29 років)
с. Вовковатиця у бою з москалями.

Маслюк Йосип Андрійович «Гонта», «Черник», лицар Бронзового хреста бойової заслуги УПА.

Околиці села Чепелі де загинув герой.

Народився 1924р. с. Літовище, Бродівський район, Львівська область, у селянській родині. Освіта — 4 класи народної школи. Активно займався самоосвітою при місцевому осередку товариства «Просвіта».

Член ОУН з часів німецької окупації. В лавах збройного підпілля — від літа 1944 р. Закінчив підстаршинську школу УПА. Стрілець куреня УПА «Дружинники» (1944—1945). Після поранення переведений в теренову сітку ОУН. 
Стрілець Пеняцького кущового проводу ОУН (1945р.), керівник кущового проводу ОУН (04.1951р.), керівник Підкамінського районного проводу ОУН (04.-07.1951р.).

Загибель (27 років)
30 липня 1951р. У бою з москалями
біля с. Чепелі , Бродівський район, Львівська область.

11 серпня 1889р. народився Олександр Шульгин, історик, професор, дипломат часів Української революції 1917 – 1921 років, перший Міністр закордонних справ УНР, представляв Україну на першій Асамблеї Ліги Націй у Женеві

11 серпня 1889р. на Полтавщині народився Олександр Якович Шульгин, історик, професор, дипломат часів Української революції 1917 – 1921 років, перший Міністр закордонних справ УНР, представляв Україну на першій Асамблеї Ліги Націй у Женеві.
Був нащадком давнього шляхетського роду Устимовичів, мав родинні зв’язки із козацько-старшинськими сім’ями Полуботків, Скоропадських, Апостолів та Самойловичів. «…Це був щирий український рід, в якім щиро заховалися етнографічні та українофільські традиції», – писав про Шульгиних Михайло Грушевський.
«Я виріс у родині незабутніх батьків. Те велике зусилля, яке треба було зробити людині з національно індиферентного середовища, щоб дійти до українства, мені не було потрібне. Було майже неможливо не наслідувати мого батька, було б дивно, щоб патріотизм моєї матері не відбився на моєму житті і праці», – говорив про себе й Олександр Шульгин.
Після завершення історико-філологічного факультету Петербурзького університету, залишився у місті і працював викладачем. Події початку 1917-го спонукали його приїхати до Києва. Шульгин увійшов до складу Української Центральної ради. В уряді очолив Генеральне секретарство міжнародних справ, а згодом – Міністерство закордонних справ. За Української Держави гетьмана Павла Скоропадського продовжив дипломатичну службу.
Олександр Шульгин був одним із переговорників на Паризькій мирній конференції 1919-го. Усіма доступними способами намагався відстояти визнання незалежності України, але міжнародна дипломатія на той час вирішувала питання територіальної приналежності Східної Галичини.
Після поразки Української революції Олександр Шульгин увійшов до Державного центру УНР в екзилі. В еміграції провадив активну політичну та наукову діяльність.
Помер у Парижі в березні 1960-го.

Джерело
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua

Цей день в історії УПА - 11 серпня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Потічний Петро—Йосип Петрович - професор Мак-Мастерського університету (Канада), активний діяч української діаспори, дослідник історії рідного краю. Радянські спецслужби стратили його батька, поляки вирізали більшість людей у його рідному селі. 1945 року чотирнадцятирічним вступає до Української Повстанської Армії — зв'язковий у підрозділі «Громенка». Далі був пропагандивний рейд на захід. Воював проти радянської влади до 1947 року. 1947 року отримав політичний притулок у США. Згодом брав участь у корейській війні — в складі американського ВМФ. Стає істориком в Університеті Мак-Мастера в місті Гамільтон (Онтаріо). Був співредактором 77-томного видання про українське підпілля.
***********
1944 рік
У засідці в селі Тростянець на Тернопільщині сотня «Орли» УПА-Захід знищила 6 військових НКВД, 10 поранила.

У селі Новосілки на Львівщині повстанці знищили голову сільради.

1945 рік
Сотня «Стріла» УПА-Захід у засідці на шляху Калуш – Станіслав спалила два легкових автомобіля. Знищені підполковник і два майора НКВД.

На Чернівеччині в бою із спецзагоном НКВД загинули п’ятеро повстанців – троє безпосередньо в перестрілці, двоє важкопоранених були захоплені в полон і після катувань залишені помирати.

1946 рік
У селі Яворник на Станіславщині підпільники знищили лейтенанта, молодшого лейтенанта і рядового загону прикордонних військ.

1947 рік
Пошукова група МВД захопила криївку в селі Поручин на Тернопільщині. Загинули двоє повстанців, що перебували всередині.

У селі Чистилів на Тернопільщині повстанці знищили уповноваженого міністерства заготівель і спалили обладнання машинно-тракторної станції.

Під час бою з москалями у райцентрі Сколе і селі Лужок на Дрогобиччині загинули двоє повстанців.

1948 рік
Рій сотні «Лемківська» УПА-Захід у засідці в селі Бистриця на Дрогобиччині знищив 11 радянських активістів. Спалено трактор.
Як невдовзі з’ясувалося, це була провокація МВД: «радянські активісти» виявилися перевдягненими в’язнями з несправною зброю, яких підставили задля виявлення повстанців. Рій потрапив під атаку загонів МВД, ситуацію погіршила зрада селянина-провідника під час відступу. Загинули 14 воїнів УПА, прорвалися лише двоє.

У селі Чистопади на Тернопільщині повстанці знищили 6 радянських активістів.

1949 рік
У селі Витвиця на Станіславщині підпільники знищили податкового інспектора і бійця винищувального батальйону.

Підготував Сергій Горобець,
Український інститут національної пам`яті

11 серпня 1989р. було реабілітовано учасників Спілки визволення України у зв’язку з «відсутністю у діях засуджених складу злочину»

Члени "Спілки визволення України" в залі суду, 1930 рік. Фото: http://www.jnsm.com.ua

1989, 11 серпня постановою Пленуму Верховного Суду УРСР було реабілітовано учасників так званої Спілки визволення України у зв’язку з «відсутністю у діях засуджених складу злочину».

Процес СВУ був показовою справою, сфабрикованою радянськими каральними органами наприкінці 1920-х років проти провідних діячів української наукової, культурної та церковної інтелігенції, яку звинувачували в антирадянській діяльності. Мета органів ОДПУ була одна – повна дискредитація української еліти в рамках централізованої політики геноциду української нації, здійсненого урядом СРСР у 1932-1933 роках.

Арештовувати людей почали ще наприкінці 20-х років, а сам процес відбувався протягом березня-квітня 1930 року у тодішній українській столиці Харкові. Судилище проходило в залі Харківського оперного театру, яку облаштували під судову залу. Підсудних підвозили з тюрми на автобусах, опера аж «тріщала» від глядачів – процес був відкритим. Щоправда, глядачі були специфічними – переважно партійні активісти-горлопани і співробітники відповідних органів – люди перевірені та надійні. У перервах усіх пригощали чаєм і тістечками.

На лаві підсудних було 45 осіб – два академіки, 15 професорів, учителі, редактори, бібліотекарі, навіть два студенти. 31 особа колись входила до різних українських політичних партій, один був прем’єр-міністром, два — міністрами уряду Української Народної Республіки, шестеро — членами Центральної Ради. 15 підсудних працювали в системі Всеукраїнської академії наук. Між підсудними було дві особи єврейського походження, а також три жінки.

Серед відомих постатей – Сергій Єфремов (академік, віце-президент ВУАН, відомий діяч Центральної Ради – його проголосили головою СВУ), Володимир Чехівський, Андрій Ніковський, Людмила Старицька-Черняхівська.

Усіх підсудних звинувачували у створенні підпільної контрреволюційної організації «Спілка визволення України», підготовці збройного повстання проти радянської влади, зв’язках із закордонними петлюрівськими центрами, та інших злочинах. Усі звинувачені були визнані винними і засуджені до різних строків тюремного ув’язнення і заслання. Справа «Спілки визволення України» стала першим великим сфальсифікованим сталінським процесом 30-х років і своєрідним сигналом до початку масових репресій проти національно орієнтованої інтелігенції по всіх областях України.

Всього у зв’язку зі «справою СВУ» було заарештовано близько 5 тис. людей (здебільшого наукових працівників, вузівських викладачів, вчителів, лікарів, студентів тощо). 

До судового процесу 1930 року було залучено 474 особи, з них засуджено до розстрілу – 15, до концтаборів – 192, вислані за межі України – 87, засуджено умовно – 3.

Джерело
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua