Загальна кількість переглядів!

суботу, 13 травня 2023 р.

НА ШЛЯХУ ВІДРОДЖЕННЯ. Читаємо та пам'ятаємо... це наше минуле. Історія Сокальщини - продовження.

В’їзд у м. Сокаль, на задньому плані – пам’ятник Б. Хмельницькому

Під час австрійської анексії наших земель українці Прибужжя перебували в стані національного пригні­чення і соціальної нерівноправності. В містах і селах не було українських шкіл, організацій, багатих ремісників... Церкви збідніли. Священики і дяки не мали відповідної освіти. Низькою була їхня національна свідомість. Сільське духовенство майже нічим не різнилося від простого селянського загалу. Воно орало землю, обробляло її, доглядало худобу... Такими сумними були наслідки більш як трьохсотлітнього господарювання в Прибужжі польських феодалів і магнатів.

Австрійський цісар Йосиф II, який під час своєї поїздки у Галичину побував також на Сокальщині, звільнив 1776 року українських уніатських священиків від панщини і зрівняв їх у правах з римо-католицьким (латинським) духовенством. Через сім років після того заснував у Львові духовну семінарію, з якої згодом вийшов організатор «Руської Трійці», ініціатор видання першої в Галичині книжки українською мовою — «Русалки Дністрової» і духовний пробудитель краю Маркіян Шашкевич. Один з приятелів членів «Руської Трійці» священик Іван Бірецький згодом щиритиме її ідеї на Сокальщині і, зокрема, в м. Угнові, де чимало зробить для національного відродження цього міста. Цьому сприяв багатий і здібний купець Степан Жуковський, який займався продажем худоби і лісу й зумів набути на цьому великий капітал. Жуковський дає гроші для будівництва бурси і церкви в Угнові, на стипендію учням, які після закінчення бурси успішно вчаться в гімназіях, а також на різи благодійні цілі. Завдяки Степану Жуковському чимало молоді Угнова здобуває вищу освіту.

Великий вплив на благодійництво С. Жуковського мав священик І. Бірецький. Таких щедрих українських фундаторів, як в Угнові, не було на той час у жодному місті Галичини. Не мав їх і Сокаль. Але на початку XIX століття в цьому місті над Західним Бугом інтенсивніше розвивається ремісництво. Тут діють майстерні, де дублять шкіри й виготовляють сідла, полотно, шовкові тканини, функціонують винокурня, гончарня і миловарня. Крім того, міщани займаються землеробством.

Починаючи з 1830 року Сокаль помітно розбудовується. Цьому сприяє відкриття на Західному Бузі модних купань, які, за визнанням лікарів, оздоровлювали людей від недуг. Рекламування цілющих властивостей ріки діяло ефективно: на її берегах збиралися щоліта тисячі хворих, а також цілком здорових багатіїв... Для приїжджих не вистачало житла. Тому тут починають споруджувати невеликі будинки по вулиці Шляхетській (тепер — ім. Богдана Хмельницького), на якій мають можливість поселятись і хворі, й ті, хто прибув на купання заради моди. Коли 2 серпня 1830 року в Сокалі спалахнула пожежа, то неушкодженою залишилась тільки вулиця Шляхетська.

Оздоровчі купання в Західному Бузі закінчувались для багатьох трагічно — щоліта з його вод не поверталося по кільканадцять людей. Ріку прозвали тоді зрадливою, бо її верхня течія була привабливо-спокійною й теплою, а нижня — стрімкою та холодною, що й призводило до нещасть.

У 1841 році Сокаль розширив свої межі. До нього прилучилося передмістя Бабинець. Чіткіше окреслились контури частин міста. Південний район Сокаля звався Колонією. Найстарішою частиною міста були Зарванці. Тут колись осіли перші міщани, а з плином століть цей «Старий Сокаль» заселили євреї. Північний район звався Каравани. Поряд з Дерешівкою розташовувався Бабинець, який простягався до села Поториці.

У 1847 році польський краєзнавець М. Стечинський писав, що Сокаль є дерев'яним, брудним, сумним і переповненим єврейством, яке живе у вічному нехлюйстві [1] .

Відміна в 1848 році панщини вселила в жителів Сокаля і довколишніх сіл надію на краще майбутнє. Але вона невдовзі затьмарилась угорським повстанням 1849 року, яке ставило під загрозу знищення перших спроб українського національного відродження. Тому коли австрійський уряд дозволив організувати «Руських стрільців» для стримування угорців, які рвалися через Карпати, щоб з'єднатися з польськими повстанцями, то охочі вступити до лав цього українського формування були й на Сокальщині.

У 1867 році Австрія стає Австро-Угорщиною. Верховодити на Сокальщині, як і по всій Галичині, продовжують поляки. Австрійці віддали перевагу сильнішим. Але такий розвиток подій спричинився до того, що значна кількість несвідомого українського населення Сокаля і повіту почала піддаватися впливу москвофілів, які одержували фінансові подачки з Росії і баламутили людей, що начебто між русинами (українцями Галичини) і рускімі з Росії нема жодної різниці.

З-поміж поширювачів цих сентенцій особливо виділявся наш краянин, вихідець з м. Угнова Богдан Дідицький, який упродовж десяти літ (з 1861 по 1871) був редактором львівської газети «Слово» й інших видань [2] . Як один з ідеологів москвофільства, він мав чимало однодумців і приятелів у Прибужжі, зокрема серед деяких священиків.

Ліквідація феодально-кріпосницьких відносин стала передумовою розвитку капіталізму в Галичині, де розпочалося спорудження фабрик, заводів, доріг і залізниць. У 1878 році гостинець (битий шлях) зв'язав м. Великі Мости з Кристинополем (Червоноградом), а пізніше — з Сокалем.

1 липня 1884 року до Сокаля прийшов по новозбудова-ній залізниці перший поїзд. Вона була прокладена з м. Ярослава і з'єднувала Сокаль з Рава-Руською, Кристинополем, Островом, Жужелем і Белзом. Власником цієї залізниці, що простяглася на 143 кілометри, був Кароль Людовік — австрійський принц. Відтоді Сокаль через Раву-Руську мав нормальне сполучення зі Львовом. Це значно прискорило розвиток міста. Про нього вже не говорили, що світ тут «забито дошками». Тоді ж інтенсивніше починає використовуватись й артерія Західного Бугу. Під час прибуття води по ньому сплавляють будівельний ліс. Взимку, коли ріка замерзає, його доставляють по льоду.

У 1898 р. над будинком Сокальського магістрату (тепер там міська рада) споруджено вежу з годинником.

Згідно з «краєвим законом» від 1891 року, Сокаль іменується вільним королівським містом і належить до 30 найбільших міст Галичини. Тоді в ньому нараховувалось 8006 жителів. Серед них писати і читати вміли лише 1997 мешканців чоловічої і 1597 — жіночої статі. Не вміли ні читати, ні писати 1993 мужчини і 2364 жінки. Цю неграмотну частину населення австрійські урядовці глузливо називали «анальфабетами».

Боротьба українців Сокаля за національні права пере­ходить наприкінці ХІХ століття на дещо вищий рівень — депутатський. Львівська газета «Батьківщина» 1890 року повідомляла: «11 жовтня відбулися вибори бурмістра для Сокаля. Ним вибрано кандидата, міщанського депутата В. Байду на місце В. Филиповського, адвоката, кандидатура котрого упала лиш одним голосом, який віддав чесний міщанин Петро Демчук за Байду.

Був присутній староста Діонісій Завадскій, до котрого відносяться наші сокальські русини недовірчиво. Він не любить русинів» [3] .

Це, а також інші тодішні повідомлення української преси засвідчують, що національна свідомість сокальчан дедалі зростала. Деякий вплив на її формування мало політичне товариство «Руська рада», засноване в Сокалі 1895 року з ініціативи краєзнавця священика Василя Чернецького — одного з перших організаторів читалень у Сокальському повіті.

Кілька літ згодом, коли в Сокалі поселився адвокат Євген Петрушевич — майбутній Президент Західно­української Народної Республіки — палітра громадсько-політичного життя міста і повіту стає більш різнобарвною. Зароджується товариство «Просвіта», відкривається казино «Руська Бесіда», виникають інші організації.

У Сокалі на цей час великої промисловості не було. Тут знаходились млини, ґуральні, цегельні заводи і тартаки.

Весною 1904 року сокальці приступили до будівництва церкви св. апостолів Петра і Павла. Протягом двох тижнів вони добровільно і безплатно копали траншеї під фундамент храму. Селяни з Ількович, Поториці, Завишні, Скоморох і Конотоп звозили дерево.

Урочисто, з участю багатьох мешканців міста і довколишніх сіл, закладався під церкву перший наріжний камінь. Тоді у фундамент вмурували фундаційну пергаментну грамоту, підписану духовенством і найбільш відомими сокальськими міщанами. Ця грамота була вкладена в пляшку. В неї умістили також по одному номіналу тодішніх австрійських монет.

Підрахували, що вартість церкви становитиме 240 тисяч корон. Повітова рада виділила для будівництва 3 тисячі корон, громадські організації — 600. Австрійський цісар Франц-Йосиф офірував на спорудження храму 4000 корон. Значну суму — 39 тисяч корон внесли парафіяни, громадськість повіту. Ще більшу — 55 305 корон — Рада християнська м. Сокаля [4] . В місті не було жодної родини, яка б не зробила пожертви на будівництво церкви. Та цих грошей теж не вистачило. Тому 30 тисяч корон довелось позичити в банку.

Коли дійшло до позолочення церковних хрестів — чимало міщанок віддали на це дукати зі своїх намист. Своєрідним «мотором-душею» спорудження храму був парох Василь Левицький. Йому папа Пій X надіслав за це грамоту, а для церкви подарував образ [5] .

Посвячення храму св. апостолів Петра і Павла відбулося 30 травня 1909 року. З цієї нагоди містом пройшли кінні загони поторицької «Січі» та сокальського «Сокола».

Та попри помітний поступ у національному відродженні не вистачало української інтелігенції', яка б повністю взяла на себе просвітницько-духовну діяльність, організаційну роботу в політичному й економічному житті Сокаля й повіту. Цим в основному займалися юристи Володимир Матвієвський, Євген Петрушевич, учителі Петро Будзінський, Йосиф Раковський, священик Василь Левицький, маляр Василь Коцко, Роман Перфецький, міщани-хлібороби Антін Караван, Василь Лихограй, Яків Семенюк, Данило Вибранець та інші. Найбільш активна інтелігенція об'єднувалася навколо адвоката Євгена Петрушевича, який у 1907 році, а згодом у 1911-му, був обраний послом австрійського парламенту від округу, до якого входили Сокальський повіт і міста Броди та Радехів.

Євген Петрушевич чимало зробив для відродження Сокаля й повіту і мав прихильників та однодумців серед значної частини свідомого селянства, котре не піддалося впливам москвофільства і вело проти нього постійну боротьбу.

...Наприкінці 1906 року в Сокалі почало діяти товариство «Січ». Першим його кошовим вибрали Володимира Матвієвського — адвокатського кандидата, пізніше — Івана Драгана. «Січ» здебільшого займалася військовим вишколом молоді, готуючи її до майбутньої боротьби за кращу долю України. Вона проводила фестини, засновувала читальні «Просвіти». Членами «Січі» були в основному юнаки і дівчата. Для проведення своїх навчань це напіввійськове товариство збиралося на лісових галявинах Валівки. Хлопці вчилися стріляти. Робили це таємно, аби не довідалася влада. Популярність товариства дедалі зростала. 1909 року на його січове свято прибув до Сокаля «Січовий Батько», посол австрійського парламенту Кирило Трильовський.

На 1914 рік територія Сокаля становила 4926 моргів. Тут мешкало 11 609 чоловік. На чолі Сокальського магістрату був бургомістр Владислав Вейда [6] .

1 лютого 1914 року в Сокалі відбулося велике народне віче. У ньому взяло участь понад 1500 чоловік, які прибули сюди майже з усіх міст і сіл повіту. Міщани й селяни, присутні на вічі, протестували проти дій урядових інспекторів у Сокалі, які переслідували вчителів українських шкіл, вимагали від сокальського староства припинити гноблення селян різними грошовими карами, надати безплатну допомогу продуктами голодуючому населенню [7] .

Через кілька місяців «Січі» і «Соколи» взяли участь у «великому здвизі», який проходив у Львові і був приурочений 100-річчю від дня народження Тараса Шевченка. Для багатьох юнаків Сокальщини він був останнім — насувалася гроза війн і розрухи. Вже в серпні 1914 року чимало сокальчан добровільно зголосилися стати у ряди Українських Січових стрільців. У списках бойових відділів Першого полку УСС числилось на 1 червня 1916 року тринадцять стрільців зі Сокальщини. Це Михайло Герус, Адам Павлюк, Іван Кічун, Антін Пущалівський, Володимир Козій, Михайло Мельник, Гриць Пура, Тимко Рупа, Іван Дмитрук, Степан Кобак, Семен Матрипула, Антін Кужем'як та Іван Шимко [8] .

Російський імперіалізм ніс на Західну Україну страшні погроми, руїни і насильство. Розв'язання світової війни перетворило Східну Галичину на арену жорстоких і спустошливих боїв армій австро-німецького блоку і царської Росії. Їх шквал прокотився й Сокальщиною.

Завдавши поразки австро-німецькій армії, російські війська захопили Галичину. Вже у перші дні війни перейшли в прикордонне тоді село Скоморохи і на­близилися до Сокаля. 13 серпня 1914 року в місті «господарювала» частина восьмої армії генерала О. Брусилова... Чимало солдат і офіцерів були вороже настроєні проти євреїв, а також проти всього українського. Це спричинилося до погрому в окремих містах і селах деяких установ і читалень. В цьому була й «заслуга» місцевих москвофілів, які з допомогою російського війська зводили порахунки зі своїми краянами. Та подекуди офіцери і солдати царської армії не робили місцевому населенню ніякої шкоди і знаходили з ним спільну мову.

До приходу російської армії Сокаль залишили майже всі представники австрійської влади й українська інтелігенція. Командування генерала Брусилова невдов­зі почало залучати селян навколишніх сіл до будівництва залізниці з Сокаля до Володимир-Волинського. За роботу давали цукор, рибу, м'ясо.

У липні 1915 року на території Сокальщини почався наступ австро-німецьких військ, якими командував маршал А. Макензен. У ході бойових дій, які також велися поблизу Сокаля й на правобережних висотах Західного Бугу, вони протягом 16—27 липня полонили багато російських солдатів і 35 офіцерів.

Після відступу російської армії з нею пішло чимало москвофілів з сіл Добрачина, Скоморох, Теляжа, Завишні, Ількович, Городилович та інших. Але невдовзі більшість їх повернулося.

Усіх, кого запідозрювали у прихильному ставленні до росіян, австрійська влада нещадно карала, кидаючи за колючі дроти Талергофу, де серед 100 тисяч галичан загинуло чимало населення Сокальщини. Особливо жорстоко поводились з нашими людьми мадярські солдати і офіцери. В селі Скоморохи військово-польовий суд засудив до повішення 27 селян і 2 священиків [9] , які виходили зустрічати російські передові загони. Безперечно, що поміж них були і місцеві москвофіли.

Тоді ж за вироком австрійського суду повісили лісового сторожа з цього села Семена Шпорлюка.

[1] Steczynski M.B. Okolice Galicyi. Lwow, 1847. S. 115.
[2] Українська літературна енциклопедія. К., 1990. Т. 1. С. 65.
[3] Батьківщина. 1890. № 43-44.
[4] Маринович Йосиф. Коротка історія церкви в Сокали. Жовква, 1910. С. 42.
[5] Маринович Йосиф. Коротка історія церкви в Сокали. Жовква, 1910. С. 42.
[6] Szematyzm krolestwa Galicyi I Lodomeryi z wielkiem ksiestwem Krakowskiem na rok 1914. Lwow, 1914. S. 524.
[7] Діло. 1914. Ч. 26.
[8] УСС Українські Січові стрільці. Львів, 1935. С. 145-155.
[9] Осетинський В. Галичина під гнітом Австро-Угорщини в епоху імперіалізму. Львів, 1954. С. 106

Джерело інформації
http://www.sokal.lviv.ua/history-vashkiv-sokal_i_prybuzhzhia__14.html

Джерело фото
Андрій Чвартковський http://chvart.com/blog/podorozhi/zhvyrka-sokal-2018.html (© chvart.com)

пʼятницю, 12 травня 2023 р.

ПІД ВЛАДОЮ АВСТРІЇ. Читаємо та пам'ятаємо... це наше минуле. Історія Сокальщини - продовження.

Англійська карикатура 1772 року на Перший поділ Речі Посполитої/ Катерина ІІ (Росія), Фрідріх ІІ (Пруссія) та Йосиф ІІ (Австрія) вирішують долю Польщі. Польський король Станіслав-Август зв’язаний, а інші монархи усунуті від вирішення цього питання

У 1772 році, коли відбувся перший поділ Польщі, західноукраїнські землі опинились під владою австрійської монархії Габсбургів. У серпні в Сокалі, Белзі, Кристинополі та інших містах появилися військові загони кінноти. Вони порозвішували всюди друковані оголошення, в яких офіційно повідомлялося, що Галичину займає Австрія. У вересні ці вершники навідались у маєток сокальського старости С. Потоцького і роззброїли для своєї безпеки його надвірну роту жовнірів, забрали зброю, в тому числі гармати, які припас цей магнат на «чорний день». Такий же «порядок» навели австрійці в дворах інших багатих польських шляхтичів.
Згодом через два роки на Сокальщині побував майбутній австрійський цісар Йосиф П, син Марії-Терези, який зустрічався з її жителями. З-поміж інших більш-менш значних подій, які відбулися 1772 року, «Літопис монастиря оо. василіян в Кристинополи од єго основання в 1763 до 1889» зафіксував таке: «Дня 4 січня занедужала Анна Потоцька, дружина воєводи Салезія Потоцького — в Сокалі. 7 січня вмерла. Величавий похорон її мощей відбувся 16—20 січня в Кристинополі, а серця — в костелі бернардинів у Сокалі» [1] .

Останні роки старостування в Сокалі були для С. Потоцького неспокійними. Якуб Коморовський — батько викраденої Христини — пише на нього скаргу до папського суду в Рим, вимагає покарання злочинців, винних у загибелі дочки. Потоцький бачить, що при новому австрійському уряді ця справа починає його дедалі більше компрометувати. Боязнь, щоб не розкрилася правда про смерть Коморовської, часто доводить його до розпачу і панічного страху. Перебуваючи в своєму маєтку в Тартакові, що недалеко Сокаля, Салезій Потоцький раптом захворів, а невдовзі помер у Кристинополі. Довкіл рознісся поголос, що він отруївся [2] .

Залишив цей магнат по собі недобру славу. Розповіді про його злочин переходили з покоління в покоління, про нього багато в свій час писали. В 1825 році польський поет-романтик Антоній Мальчевський видав поему «Марія». В основу її сюжету лягли правдиві факти про згубу з вини Потоцького його невістки.

У 1775 році Сокаль і навколишні села дуже потерпіли від сильних морозів. Такого холоду ніхто з жителів Прибужжя не пам'ятав. Від морозу вмирали люди, гинули худоба й птахи, вимерзли фруктові дерева.

Всі багатства й володіння сокальського старости Салезія Потоцького перейшли в спадок його синові Станіславу-Щасному Потоцькому. Але він користувався ними недовго. Через те, що на маєтку висіли значні борги, австрійська влада запропонувала продати містечко Кристинопіль, села Тартаків, Спасів, Перв'ятичі, Зубків, Переспу, Свитазів, Горбків, Копитів, Боб'ятин, Лещатів та інші з молотка. Що й було зроблено в березні 1781 року в приміщенні староства в Сокалі, де відбувся торг. С. Потоцький продав на ньому свої володіння багатому шляхтичеві Адаму Понінському, а сам виїхав у маєток, який мав у Тульчині, що на Вінниччині. Так завершилось багатолітнє панування в Прибужжі династії магнатів Потоцьких.

Адміністративно-територіальний поділ Галичини було змінено за німецьким зразком. Появилися округи і дистрикти. Сокаль став іменуватися дистриктом.

З приходом нових господарів — австрійської влади — життя населення Сокальщини не поліпшується. Зате тут починає формуватись робітництво, зростає національна свідомість селянства, краще розвивається освіта.

Наприкінці XVIII століття цісар Йосиф II скасовує чимало монастирів, у тому числі сокальський жіночий, Їх землі й майно конфісковуються. 1784 року влада закриває монаший центр піярів і їхній колегіум у Варяжі, а одноповерхові монастирські будинки віддає для народних шкіл. Сокальські й варязькі монахині й монахи, які колись втішались великою прихильністю «малого круля на Русі» Франціска-Салезія Потоцького, розбрелися по різних місцевостях. Відомо, що варязькі піяри Вольф та Тросколявський виховували нащадків Потоцького. Перший давав освіту його синові Станіславу, який став відомим через своє нещасливе вінчання з Христиною Коморовською, другий — Юрію.

Задля поповнення державної казни австрійська влада вилучила багато золотих і срібних речей та іншого «зайвого майна» з сокальського монастиря бернардинів. Монахи і ксьондзи дуже жалкували, що уряд так безцеремонно розпорядився їхніми скарбами, але нічого вдіяти не могли. Пунктуальні австрійці невдовзі видали за вилучені коштовності облігації, які щорічно приносили монастиреві понад 1820 злотих прибутку.

У 1785 році перестав діяти домініканський монастир у Белзі. Його костел було передано українцям греко-католикам і перейменовано на церкву св. Духа. Проте обителі бернардинів на березі Західного Бугу австрійці не закривали.

Польські дослідники вважали, що сокальський монастир бернардинів, зокрема його костьол були «вогнищем життя в Белзькому воєводстві» [3] . Для українців таким центром духовного життя слугували колись монастир у селі Городище і його церква Успіння Пресвятої Богородиці. Їх у ХІІІ-XIV століттях заснували белзькі міщани, а, можливо, що й українські князі. В монастирі була бібліотека, з якої походять такі раритети, як «Апостол», написаний у ХІП столітті, та «Євангеліє» з XII—XIII століть [4] . Перша пам'ятка відома під назвою кристинопільського «Апостола», друга — бучацького Євангелія*. Такі наймення вони одержали тому, що «Апостол» після Городища зберігався в монастирі оо. василіян у Кристинополі, а «Євангеліє» «поселилося» в м. Бучачі.

Записи у Пом'янику Городищенського монастиря засвідчують, що з-поміж найбільш діяльних ктиторів місцевої церкви були українські міщани Белза. Приблизно в 1590 році вони відбудували монастир у Городищі й за це здобули право вибирати ігумена й самостійно вирішувати деякі інші питання. Тим часом волсвинський монастир оо. василіян, який у 1629 році відновив белзький староста Ян Остророг, такого права не мав.

У 1767 році обидва ці монастирі приєднано до Кристинополя. Відколи ці монаші заклади й церкви потрапили у матеріально-фінансову залежність від чужої влади і магнатів, їх роль у національно-духовному й освітньому житті була незначною. З ініціативи фундаторів і меценатів запроваджувався своєрідний відробіток. Приміром, Франціск-Салезій Потоцький, за кошти котрого збудовано монастир оо. василіян і церкву в Кристинополі, уклав у м. Тартакові фундаційну грамоту. В ній він поставив монахам-василіянам такі вимоги:

«1. Щоб вони щодня служили в церкві літургію на інтенцію фундаторів, а по їх смерті за упокой їх душі.

2. Щороку відправляти по 4 духовні місії в добрах фундатора або в добрах, фундатором указані.

3. Щоб асистувати бернардинам при великих торжествах і хресних походах» [5] .

З приводу останнього пункту між С. Потоцьким і василіянами, які не хотіли бути підручними бернардинів, виникло непорозуміння. Врешті Потоцький від останнього пункту угоди відмовився.

Прихід австрійської влади, а також смерть Салезія Потоцького розкріпачили кристинопільських монахів-василіян і в діях, і в поглядах. Про це можна судити хоч би з цього запису, який вони зробили в своєму Літописі 28 червня 1773 року:

«26 червня визивали Піяри з Варяжа Василіян на фільософічну диспуту до Варяжа, але Василіяне там не явилися» [6] .

Для зміцнення своєї влади уряд Австрії здійснив деякі політично-адміністративні нововведення. Белзьке воєводство, до якого входив Сокаль, було перетворене в округ. Колишній шляхетський сеймик ліквідовано Його місце зайняв єдиний становий сейм, який складався з магнатів, шляхти і вищого духовенства.

«Словнік ґеоґрафічни крулєвства польскєґо і інних краюв слов'янскіх» під редакцією Б. Хлебовського і В. Валевського (Варшава, 1890, т. XI) подає про територію і населення Сокальського повіту такі відомості:

Загальна площа повіту 1 344,74 кв. км.
Населених пунктів 99
Фільварків 86
Міст 5 (Сокаль, Белз, Кристинопіль, Варяж, Тартаків)

Землі повіту:
Орної ріллі 69 240 га 37 а
Лук і сіножатей 21 295 га 72 а
Городів 2 489 га 49 а
Пасовищ 6 078 га 75 а
Лісів 30 344 га 77 а
Боліт і степів 274 га 89 а
Інших ґрунтів 3 752 га 17 а
Разом земель 133 475 га 18 а

Населення повіту:
У 1880 році було будинків 12 584

В них проживало населення 80 394 чол.
в т. ч. чоловіків 39 606
жінок 40 778
На 1 кв. км. припадало 60 чол.
На одну громаду припадало 740 чол.

На один фільварок 83 чол.
За віросповіданням населення поділялось: 54 065 чол. греко-кат., 14 288 чол. римо-катол., 11 758 чол. ізраїльське, 283 інші. Розмовляли мовами: українською — 54 260 чол., польською — 24 481 чол., німецькою — 1378 чол.

Письменність населення:
Вміють читати і писати — 10 441 (в т.ч. — 6718 чол., 3723 жінки).
Заняття населення (у відсотках):
Землеробством 72,59
Гірництвом 0,04
Промислом 10,32
Торгівлею 2,64

Урядовців, священиків, учителів, працівників громадських організацій, їх родин, домовників, служниць було 1,77 відсотка.

Адвокати, нотаріуси, архітектори, інженери і лікарі — 0,29.

Власників будинків, капіталістів, їх родин — 0,53. Робітників зі змінним заняттям — 10,82.

[1] Діло. 1890. Ч. 42-92.
[2] Czernecki J. Maly krol na Rusi I jego stolica Krystynopol. Krakow , 1939. S. 280.
[3] Sokalski Bronislaw. Powiat Sokalski pod wzglendem geograficznym, etnograficznym, historycznym I ekonomicznym. Lwow, 1899. S.320.
[4] Коструба Теофіл. Белз і Белзька земля від найдавніших часів до 1772 року. Нью-Йорк, Торонто, 1989. С. 154.

* Про ці рідкісні видання ширше йдеться в таких книгах: Колесса О. Городиське Євангеліє. Прага, 1925; Крип'якевич І. Середньовічні монастирі в Галичині: Спроба каталога. Жовква, 1926. Т. 2.

[5] Діло. 1890. Ч. 42-92.
[6] Діло. 1890. Ч. 42-92

І.Вашків ::"Сокаль і Прибужжя"
Джерело інформації 
http://www.sokal.lviv.ua/history-vashkiv-sokal_i_prybuzhzhia__13.html

КІНЕЦЬ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ. Читаємо та пам'ятаємо... це наше минуле. Історія Сокальщини - продовження.

Мапа Речі Посполитої Абрагама Ортеліуса з атласу «Epitome Theatri Orteliani…», (1601).

Після того, як шведський король Карл ХІІ завоював у 1702 році Данію і здобув перемогу під Нарвою, він спрямував похід своєї армії у Польщу. Захопивши Варшаву і Краків, вона змусила польського короля Августа II до тривалого відступу. Тоді, 1702 року, війська шведського генерала В. Стенбока зайняли Сокаль, наклали на нього контрибуцію й дуже по­грабували. Та найбільшу здобич знайшли вони в монастирі монахів-бернардинів і костьолі, куди впродовж багатьох літ щедрою рікою пливли багатства. Крім того, найзнатніша шляхта Белзького воєводства заховала тут для безпечного зберігання власні коштовності [1] .

Свій табір у Сокалі шведи тоді окопали великими ровами, сліди яких можна було помітити тут до кінця минулого століття. Місто й сусідні села опустіли. Під час наближення шведів їх мешканці поспіхом забрали все своє майно, корів, коней та інших тварин і пішли жити у ліси, де були безпечні та недоступні для воєнних грабіжників місця.

У 1704 році під Сокалем появляється з своїм обшарпаним обозом і переляканою челяддю декоронований польський король Август ІІ. Тут він ховається від переслідування Карла ХІІ. Від шведського полону його врятовують війська, надіслані московським царем Петром І. У Сокаль прибуває на допомогу Августу II одинадцять полків піхоти під командуванням Михайла Голіцина і п'ять українських полків кінноти на чолі з наказним гетьманом Данилом Апостолом.

По закінченні Північної війни Сокаль знову розвивається повільно. Переходи армій, контрибуції, часте розташування тут військ призвели міщан до злиднів. Сокальське староство вимушене було видати в 1725 році декрет, що надавав їм відтермінування в сплаті податків.

У другій половиш ХVІІ століття в Сокалі починає розвиватися друкарство. Його започатковують два друкарі, яких з невідомих причин у 1751 році прогнано з Тартакова.

Останнім сокальським старостою, призначеним з волі короля, був К. Понятовський. У 1768 році він уступає своє місце Франциску-Салезію Потоцькому — одному з найбагатших магнатів Польщі. С. Потоцького називали тоді малим королем на Русі, а м. Кристинопіль (Червоноград) — його столицею. Цей магнат мав замок з великою військовою охороною в Кристинополі, а також палаци в Сокалі й Тартакові. Його володіння дуже примножились з часу смерті латинського єпископа І. Лаща. Цей багатий ієрарх був бездітним, і всі маєтки й скарби перейшли у спадок його рідній сестрі Анні Потоцькій, яка була дружиною Салезія Потоцького.

У 1768 році на Поділлі виникла так звана барська конфедерація — польсько-шляхетське об'єднання, спрямоване проти Росії. Але найбільшу ненависть конфедерати проявили супроти українців і євреїв. 15 травня 1769 року вони під командою Пулавського появилися на Сокальшині. Того ж числа заночували в с. Сільці й наклали контрибуцію на Кристинопіль. Одержавши її, відійшли до Сокаля, а потім — до Грубешева [2] . Загін, який очолював конфедерат Каньовський, зупинився у Кристинополі. Інша група цієї шляхти знаходилась на правому березі Західного Бугу, а деякі конфедерати зайшли в замок С. Потоцького, де їх гостинно зустрів його господар і влаштував забаву.

28 травня в Кристинопіль несподівано прибув російський військовий загін Древіча й наткнувся на польських конфедератів. Розпочався бій. У ньому загинуло 123 конфедерати. Інші втекли до Сокаля, деякі сховалися в костелі бернардинів, але росіяни їх там віднайшли, ув'язнили, а пізніше відпустили на волю.

Перед початком цього бою кількість поляків була меншою. Проте в ньому загинуло й чимало росіян. Одних поховали на передмісті Кристинополя, других при дорозі, що вела до с. Острова (при лісі), де було поставлено хрест, інших — ус. Добрачині та Боратині. Поміж тими убитими були й українці, які служили в російському війську.

Під час цього збройного кристинопільського поєдинку померла зі страху старостина Тереза Вишневська. Її тихцем, без дзвонів, поховано разом зі знатними конфедератами в гробниці місцевого монастиря бернардинів [3] .

У жовтні 1770 року в Сокалі й навколишніх селах появилась морова зараза. Єдиним порятунком від неї були втечі в ліси і гущавини, де люди викопували собі глибокі ями і в них переховувались. Засоби боротьби з цією пошестю були, як тоді їх називали, «духовні» і «фізичні». Духовні зводились до проведення церковних процесій та малювання на дверях будівель хрестів... Фізичні засоби полягали в тому, що весь час палили на вулицях вогні, щоб дим очищав повітря, кадили зіллям, прозваним «нехороше» та ялівцем, натирались часником і багато споживали його, носили при собі живе срібло, обкурювались оцтом, политим на розпечене залізо. Допомагало це мало, бо мертвих боялися хоронити, а звірі та птахи розносили від них цю пошесть далі. Тоді в Сокалі померло 357 жителів.

Наприкінці свого панування в Прибужжі сокальський староста Салезій Потоцький і польська шляхта здійснили злочин, що набрав тоді великого міжнародного розголосу. С. Потоцькому, який свого часу мітив на королівський трон, дуже не сподобалося, що його син Станіслав, закохавшись у небагату, але добре освічену і гарну шляхтянку з давнього українського роду Христину Коморовську, котра жила в селі Сушні, вирішив з нею одружитись. Сім'я Потоцьких вважала, що їх синові могла бути до пари тільки дочка якогось високопоставленого аристократа чи знаменитого магната. Проте молодий Потоцький свій намір здійснив — обвінчався з Христиною Коморовською таємно від батьків у сільській церкві. Довідавшись про це, старий Потоцький страшенно обурився. Невдовзі він вирядив сина за кордон, а сам знайшов надійних слуг, щедро заплатив їм і наказав викрасти Христину з дому її батьків і завезти у безвість.

Зимою 1770 року група злочинців напала на садибу Коморовських, насильно забрала Христину, а дорогою задушила. Тіло Коморовської-Потоцької кинули під лід у ріку Рату, а весною рибалки знайшли його в Бузі. По шлюбному перстеневі, на якому були вензелі з родинного гербу Потоцьких, відразу впізнали, що це Христина Коморовська.

Після першого поділу Польщі в 1772 році існування Речі Посполитої закінчується. Майже всю територію Руського (без Холмської землі), Белзького і західну частину Волинського та Подільського воєводств захопила Австрія. Ці та деякі інші землі об'єднали в так зване Королівство Галичини і Володимирії з центром у Львові. Упадок Польщі врятував українців Галичини, у тому числі й Прибужжя, від неминучої денаціоналізації.

[1] Steczynski M.B. Okolice Galicyi. Lwow, 1847. S. 117
[2] Діло. 1890. Ч. 42-92.
[3] Діло. 1890. Ч. 42-92
Джерело інформації 
http://www.sokal.lviv.ua/history-vashkiv-sokal_i_prybuzhzhia__12.html

четвер, 11 травня 2023 р.

ЗВІДСИ ЙШЛИ НА БЕРЕСТЕЧКО. Читаємо та пам'ятаємо... це наше минуле. Історія Сокальщини - продовження.

Пам'ятник полеглим козакам та селянам-повстанцям, с.Пляшева, Радивилівський р-н., Рівненська обл

У 1651 році Сокалю судилося бути свідком величезного зборища польської армії, яка згодом взяла участь у битві проти військ Б. Хмельницького під Берестечком — одній із героїчних і найбільш драматичних подій в історії визвольної війни українського народу.

Спочатку місцем збору цього так званого поспо­литого рушення польський король Ян II Казимир обрав Старокостянтинів. Та коли це місто зайняли полки Б. Хмельницького, вирішив розташуватись табором під Сокалем.

Прибувши в Сокаль 16 травня 1651 року, король чекав, поки прийде з Поділля дванадцятитисячне кварцяне військо пального гетьмана М. Калиновського. Та його повернулося менше, ніж сподівався. Після боїв з козацьким полковником І. Богуном під Вінницею, М. Калиновський, ледве дібравшись до Сокаля, недорахувався 6000 жовнірів.

Невдовзі почали стягуватись під Сокаль загони посполитого рушення. Табір, що розкинувся на бабинецьких полях під містом, король звелів негайно укріпити, побоюючись, щоб козаки Б. Хмельницького не напали на нього раніше, ніж збереться армія [1] . Боявся Ян II Казимир ще й тому, що деякі козаки, захоплені в полон під час шляхетських роз'їздів, засвідчили, що Б. Хмельницький усе-таки має намір ударити з своїм військом на табір у Сокалі.

Переляканий король часто ходив у монастир бернардинів, де годинами молився перед чудотворною іконою Богородиці.

У багатотомній хроніці «Театр Європи», що виходила до друку протягом 1634-1738 років у Франкфурті-на-Майні, Йоган-Георг Шледер, який хоч і симпатизував але перебільшував роль німців у битві під Берестечком, писав:

«У королівському війську під Сокалем було досить погане становище, оскільки навколо бракувало провіанту... Король з нетерпінням чекав на посполите рушення, чисельністю у 40 тисяч душ, яке разом із багатьма возами та провіантом перебувало на марші роль мав намір після того, як воно прийде і з'єднається же навербованими німецькими солдатами, чисельність яких оцінювали приблизно в 30 тисяч, ударити на ворога» [2] .

Тим часом у табір прибувало все більше війська. Тут зібралося до 100 тисяч чоловік посполитого рушення й 30 тисяч — королівської армії [3] . У Сокалі почалася страшна дорожнеча. Корець вівса замість два золотих коштував двадцять. В одному з повідомлень, яке знаходиться у Львівському державному історичному архіві, німець Венеамін Краузе писав, що кількість усієї армії в Сокалі становила 200 тисяч, у тому числі 40 тисяч німецьких найманців і польського кварцяного війська, 60 тисяч посполитого рушення та 100 тисяч челяді й обслуги.

У таборі не вистачало продовольства, фуражу. Голодні жовніри почали грабувати навколишні села. Майже все, що росло на полях довкіл міста, з'їли і витолочили коні учасників цього посполитого рушення.

Королівській армії у Сокалі з великою запопадливістю допомагали окремі представники козацької реєстрової верхівки. За те, що вони брали участь у розвідницьких роз'їздах під Почаєвом, Дубном, на Бродівщині, нападали на загони Б. Хмельницького, приводили в табір полонених — Ян ІІ Казимир власноручно їх обдаровував грішми, одягом, кіньми. Незадовго перед тим він надав титул козацького гетьмана С. Забуському, який відзначався вірністю Речі Посполитій, а згодом приводив у табір в Сокалі для допитів «язиків».

Призначаючи Забуського гетьманом, поляки мали намір якомога більше використати його в боротьбі з козаками та вороже настроєним проти Речі Посполитої населенням Прибужжя.

У своїй статті «Берестечко» І. Свєшников наводить фрагмент з листа, який написав один з шляхтичів зі Сокаля в кінці травня 1651 року:

«Запорізький козак Янсуль, а тепер ротмістр пана воєводи брацлавського, дістав язика. Наші як підуть, то нічого не дістануть, а коли Забуський, Ясько, Янсуль, Ганджа підуть, то ніколи даремне не повернуться...» [4] .

Козакам-ренегатам сприяли, безперечно, в цій «доблесті» знання місцевості, мови і звичаїв народу.

Польсько-шляхетські війська поводилися з полоненими дуже жорстоко. «Щоденно винних засуджують або на паль, або на смертну кару... Щоденно рубають голови 10—20 козакам. Вони самі собі ями копають, кат кидає мертвого в яму, а інший, приречений на смерть, його закопує. Останнього закопує кат», — писали шляхтичі зі Сокаля [5] .

Піти на Сокаль і розпочати тут бій Хмельницький не міг через пошесть хвороби, що кинулась у війську і смертельно вразила багатьох козаків. Вона на деякий час затримала гетьмана і його полки у Збаражі. Але не в кращому стані перебувала й армія Яна ІІ Казимира. Жовніри не встигли спорудити навколо табору оборонних валів, спали на соломі й були часто голодні. Не вистачало одягу й взуття. Деякі поляки вважали, що обоз під Сокалем міг у будь-який момент стати легкою здобиччю для противника [6] .

16 червня 1651 року армія вирушила на Берестечко. Але її «гостювання» Сокаль відчував ще дуже довго й неспроможний був платити жодних податків. Згодом король звільнив місто від них на п'ять років. Та навколишні села, які потерпіли від жовнірських «заготівель провіанту» не менш, ніж місто, мусили сплачувати всі податки й надалі.


[1] Костомаров Н. Богдан Хмельницкий, историческая монография. С-Петербург, 1888. Т.2. С. 310.
[2] Жовтень. 1985. № 7. С. 88.
[3] Steczynski M.B. Okolice Galicyi. Lwow, 1847. S. 117.
[4] Жовтень. 1985. № 7. С. 88.
[5] Жовтень. 1985. № 7. С. 88.
[6] Gazeta Lwowska. 1873. № 254-257.

середу, 10 травня 2023 р.

ПОЛУМ'Я ХМЕЛЬНИЧЧИНИ. Читаємо та пам'ятаємо... це наше минуле. Історія Сокальщини - продовження.

Вільґельм Ґондіус. Bohdan Chmielnicki Exercitus Zaporovieñ. Præfectus, Belli Servilis Autor Rebelliumq. Cosaccorum et Plebis Ukrayneñ Dux» («Богдан Хмельницький. Війська Запорізького Головнокомандувач, Війни Хлопської Зачинатель, Повсталого Козацтва і Народу Українського Князь», 1651 рік.

Йшов 1648 рік. Звістка про визвольну боротьбу українського народу під проводом Богдана Хмельницького, про перемогу козацько-селянських військ над шляхтою під Жовтими Водами швидко облетіла Прибужжя. Місцеве українське населення вже чекало на прихід армії Б. Хмельницького й само почало виступати проти поневолювачів. Ще 15 червня 1648 року в Белзі на сеймику навколишня шляхта скаржилася, що в «горішніх воєводствах подибуються своєвольні купи, що, бачучи сирітство Річі Посполитої, хочуть самовільно жити і нападають на шляхотські доми» [1] . На сеймику було ухвалено, щоб виділити для створення додаткових військових сил, які б могли протистояти армії Хмельницького, 36 000 злотих. Та коштів у місцевій казні не було і їх вирішили взяти через новий «подимний» податок, який наклали на мешканців Белзького воєводства й приналежного до нього Сокальського староства.

А 12 вересня знову зібрався белзький сеймик. На ньому йшла рада про те, як досягти «внутрішнього спокою, безпеки та поваги воєводства». Ухвалили, що всі дідичі, державці коронних маєтностей, латинське духовенство мають бути у воєнній готовності і повинні в розрахунку з кожного гектара належної їм землі виставити рейтара (тяжко озброєного вершника); менш заможні — з кожного гектара ланів легко озброєного їздця; хто посідав лише підданих-халупників, мав із кожних тридцяти хат вислати до війська гайдука (піхотинця, але не українця («билє нє русіна»). Командиром (ротмістром) воєнного поготівля сеймик ухвалив призначити белзького старосту Олександра Белзецького [2] .

Розгромивши польські війська під Пилявцями, Б. Хмельницький спрямував свій похід на західноукраїнські землі, виславши заздалегідь сюди чимало своїх розвідників, щоб організовували по­встання селян і міщан у тилу ворожої армії. Як відомо, у вересні 1648 року в Сокалі переховува­лося до 100 козаків.

7 вересня 1648 року писар Львівського магістрату Самійло Кушевич у своєму листі до Варшави повідомляв: «Під Сокалем збунтувалося селянство. Знайшлася в тім місті зрада, але зараз покарано її мечем». В іншому листі С. Кушевич з приводу цього писав: «Уже галас успокоївся пострахом війська, що тудою переходило. Проводців бунту і розбою відіслано до львівського каптурового суду, де їх вбито на палі на приклад для інших» [3] .

Невдача, що спіткала перших повстанців, які загинули страшною мученицькою смертю на палях, не злякала ні сокальців, ні селян довколишніх сіл. Полум'я по­встань і непокори щойно розгорялося.

Головні сили козацьких військ, які в жовтні 1648-го йшли на Замостя, в Сокалі не були. Тут появлялися лише їх розвідувальні загони. Та найбільш національно свідомі міщани і селяни, котрі почули про наближення армії Хмельницького, ставали до боротьби. Мешканці Завишні, Савчина, Мошкова (Гута) об'єдналися й спрямували свій похід у село Шмитків. Тут вони напали на маєток польського шляхтича Самуїла Поляновського й реквізували все наявне в ньому збіжжя, розділивши його між собою. На чолі цих повсталих селян були завишнянці Георгій Рудницький, Гнат Гісько, Павло Дорош, Мисько Середа та Іван Олешко [4] .

Жителі Городилович і Ульвівка Остап Дідич, Іван Сорока, Лаврин Козел, Мартин Гусак, Корнило Корито, Ясько Воробей разом з іншими захопили маєток Ансельма Рогаля.

Повстанці зі Шпиколосів спалили дощенту двір шляхтича Андрія Гермінського в селі Перв'ятичі. Тогочасні документи засвідчують, що в цій акції брали участь Павло Дублянський, Юрко та Антон Мельники, Петро Сенчина, Яшко Жук, «Масько маленький, Андрощук старий» [5] .

Зі скарги ще одного багатого землевласника — Андрія Яловіцького, яку він написав 17 травня 1649 року польському королеві Яну Казимиру, довідуємося, що на його двір у селі Лашки вчинили «нахід» селяни Тартакова, Тартаківця, Рогалина, Спасова, Перв'ятич та Копитова. Серед тих, які розорювали його маєток, названо Юська Ожурка з Тартакова, Макара Туранема з Тартаківця, Грицька Будка з Перв'ятич. Перший очолював 13 чоловік, другий — 17, третій — 30. А провідник Іванець керував під час нападу на двір Яловіцького дванадцятьма селянами зі Спасова [6] .

Повсталих міщан Сокаля підтримали селяни з Ількович, Поториці, Скоморох, Завишні й навіть віддаленого Сільця. Вони об'єдналися, вигнали з міста поляків і напали на школу, костел та будинок, у якому мешкало латинське духовенство: вікарій і три капелани. Школу й деякі житлові доми знищили, а майно забрали. Очолював загін повстанців виходець з Ількович Петро Варениця [7] . Згодом Варениця пояснював на суді, що знайдені в нього речі, які належали костелу, не він забирав, а залишили їх йому козаки.

Подібні виступи проти польської шляхти і влади відбулися в Острові, Боратині, Конотопах, Войславичах та інших селах Сокальського староства.

Коли елекційний сейм у Варшаві обрав новим польським королем Яна Казимира, який обіцяв піти на уступки Богдану Хмельницькому й задовольнити його вимоги, — українське військо зняло облогу Замостя й вирушило 23 листопада 1648 року через Сокаль— Берестечко—Острог у Придніпров'я. Тоді головні сили козацького війська на чолі з Богданом Хмельницьким проходили через Сокаль і зупинились на кілька днів табором під лісом Валівкою. Українське населення міста з радістю вітало гетьмана України і його полки.

Незважаючи на те, що польський посол Олдаковський вручив Б. Хмельницькому лист короля Яна Казимира, в якому він згоджувався оголосити амністію всім учасникам повстання, — обіцянки не дотримано. Коли полки Б. Хмельницького відійшли далі на Схід, у Сокалі розпочались Варфоломіївські ночі. Шляхта, яка знову повернулась у свої маєтки, влаштувала кроваву різню проти всіх, хто радо зустрічав козацькі війська чи проявляв зневагу до Речі Посполитої. Тіла своїх жертв вона кидала в холодні хвилі Західного Бугу.

Повстання на Сокальщині було національним і не мало жодних класових орієнтацій. Після його згасання й повернення сюди польської шляхти, магнатів та орендарів, запроваджено ще жорстокішу експлуатацію українського населення, ніж та, котра була до 1648 року. Сокальським старостою король призначив гетьмана Потоцького, якому належали села Тартаків, Спасів, Перв'ятичі, Переспа, Зубків, Свитазів, Горбків, Копитів та інші.

У маєтках Потоцького чинились неймовірні знущання над людьми: їх катували, кидали в підвали і заливали водою. У селах панщина доходила до 5—6 днів на тиждень. Життя простих людей ставало жахливим [8] .

У Белзькому воєводстві, в яке входило Сокальське староство, були створені спеціальні військові загони, за допомогою яких «вогнем і мечем» придушували революційно настроєні громади, накладали на кожен селянський лан по три подимних податки. Та через значне вилюднення Прибужжя, упадок економіки і торгівлі, не завжди цю данину, зокрема, «кварти» (податок на утримання військ. — Авт.) вдавалося зібрати.

Історики і вчені по-різному оцінюють наслідки і мотиви відступу Б. Хмельницького з-під Замостя і залишення нашого краю полякам.

Наталія Полонська-Василенко пише про це так:

«У Сокалі вибухло заворушення, котре набрало організованої форми. Дрібна православна шляхта очолювала загони, які розбивали шляхетські замки. Великою помилкою було те, що Хмельницький не надав належного значення цьому могутньому народному рухові проти польських гнобителів і не підтримав його...» [9] .

Роман Рахманний, зокрема, зазначає, що «ключ державної безпеки України протягом століть був закопаний у Надбужанській землі», що «за Хмельниччини знехтувано Львовом, Белзом, Сокалем, Холмом і Волдавою, як і Західною Волинню, в ім'я звуженої козацько-української республіки».

Не погодитись з цим важко...

3 приводу повстань у Сокальському старостві сеймик Белзького воєводства, що відбувся в жовтні 1649 року, ухвалив: «Треба на те сильних способів, бо селянську натуру можна скорше задушити мечем, як добротою» [10] .

У старовинній сокальській церкві св. Миколая було виявлено документ, написаний 1650 року. В ньому повідомлялося, що в Сокалі числилось на той час дев'ять домів шинкових, халуп малих 151, на передмісті халуп 30, попів двоє — один в місті, другий на передмісті, ремісників 55, рибалок шестеро.

У Сокалі, як і в Белзькому воєводстві в цілому, кількість населення і, зокрема, ремісників, значно зменшилася. До цього спричинилось те, що чимало міщан і селян пішло з військом Хмельницького, деяка їх частина опинилась в татарському полоні або загинула від рук шляхти чи з голоду, який був викликаний розрухою і неврожайністю. Крім того, багато людей скосила епідемія чуми, що осінню 1648 року розгулялась в західноукраїнських містах і селах, у тому числі на Сокальщині. Саме вона принесла чимало шкоди й армії Б. Хмельницького, забрала в могилу прославленого полковника Максима Кривоноса. Ось як про цей час розповідається в Львівському літописі:

«Був теж і голод всюди, куди тілько пройшли войска козацькії. Було і повітря ніякоєсь, бо люд мер окрутне всюди наголову, навіть і в самих їх войсках... Мнозство їх великоє на дорозіх і на Україні змерло. І з самих татар Тогай-бей, царик татарський, умер, і той, Кривонос, полковник, і інни многії по звороті от Польски» [11] .

Не менш важкий час довелося пережити Сокалю після серпня 1649 року, коли Богдан Хмельницький вимушений був укласти з Польщею Зборівський договір. Тоді його та інші українські міста (з дозволу польського короля) дуже спустошили татари. Чимало сокальчан вони захопили в полон і загнали у Крим.


[1] Томашівський С. Народні рухи в Галицькій Руси. Львів, 1898. С. 11.
[2] Кордуба М. Богдан Хмельницький у Белзчині й Холмщині // Набдужанщина. Нью-Йорк, Париж, Сидней, Торонто. 1986. Т.1. С. 59.
[3] Томашівський С. Народні рухи в Галицькій Руси. Львів, 1898. С. 25.
[4] Жерела до історії України-Руси. Львів, 1896. Т.4 С. 278.
[5] Жерела до історії України-Руси. Львів, 1896. Т.4 С. 262.
[6] Жерела до історії України-Руси. Львів, 1901. Т.5 С. 7.
[7] Жерела до історії України-Руси. Львів, 1896. Т.4 С. 291.
[8] Яремчук М., Біліченко Я. Сокаль. Львів, 1961. С. 27-28.
[9] Полонська-Василенко Наталія. Історія України. К., 1993. С. 139.
[10] Томашівський С. Народні рухи в Галицькій Руси. Львів, 1898. С. 17.
[11] Бевзо О.А. Львівський літопис і Острозький літописець. К., 1971. С. 122.

Джерело інформації 
http://www.sokal.lviv.ua/history-vashkiv-sokal_i_prybuzhzhia__9.html

І.Вашків ::"Сокаль і Прибужжя"

10 травня 1917 р. було закрито один з перших концентраційних таборів Європи - Талергоф. Серед тисяч ув'язнених там були і вихідці з Рожнятівщини...

Влада Австро-Угорської імперії в цьому таборі утримувала в основному жителів Галичини і Буковини, яких звинувачували в москофільстві, зв’язках з Російською імперією. Але так як в ті часи в “державній зраді” без вагомих підстав могли звинуватити будь-кого, то серед в’язнів було і багато безневинних людей і свідомих українців.
Умови життя в таборі були жахливими. Суворий режим, голод, антисанітарія, періодичні спалахи інфекційних захворювань і постійні страти.
Всього через табір пройшло біля 20 тис. в’язнів, велика частина з яких там і померла.
Сьогодні на місці табору стоїть аеропорт Грац.
В 1923 році у Львові було засновано Талергофський Комітет, який займався збором інформації про в’язнів табору, їхні спогади та ін.
Дещо з цих відомостей ввійшло до Талергофського альманаху, який налічує чотири випуски.
В цьому альманасі можна знайти імена і деяких вихідців з Рожнятівщини:

Верхній Струтин
КОПАЧ Олексій, 54 р., арешт – 1914 р, помер в Талергофі 10/2 1915 від тифу, могила № 840

Берлоги
МАРКЕВИЧ Іван, 1871 р.н, священник, арешт – серпень 1914, під час етапування в Перемишлі захворів і там помер в тюремній в’язниці. Реляція староства 29/8 1914 № 31822.

ЛАВРІВ Микола, 40 р., арешт – 28/8 1914, 29/8 відправлений транспортом під військовим супроводом до Краков і в Талергоф. Реляція староства 29/8 1914 № 31822.

СТАДНИК Павло, 1874 р.н., повітовий писар, арешт – 1914, Талергоф. 20/ХІ 1916 рішенням комісії продовжити інтернування через русофільство.

Камінь
КУКУРУДЗА Микола АНТОНОВИЧ, 1864 Р.Н., священник, арешт – 28/8 1914, 29/8 відправлений з транспортом на Краков під воєнним супроводом в Терезин. Талергоф. Конфинація в Оберголлабрунн. Помер в Камені 9/1 1920 р.

КОПИСТИНСКИЙ Василь, 42 р., арешт – 1914, 12/9 відправлений транспортом на Вадовиці-Вольфсберг в Талергоф, де помер 10/2 1915 від тифу, могила № 850

МАКСИМІВ Василь, 53 р., арешт – 1914, 12/9 відправлений транспортом на Вадовиці-Вольфсберг в Талергоф, де помер 2/2 від тифу, могила № 699

МАКСИМЧУК Лука, арешт – 1914, 12/9 відправлений з транспортом на Вадовиці-Вольфсберг в Талергоф.

Рожнятів
КОРЕЦЬКИЙ Михайло, 1860 р., управитель школи, арешт – 1915, тюрма в Кошице (2 роки). Помер на початку грудня 1926 р.

ВИШИНСЬКИЙ Михайло, 72 роки, помер в Талергофі 1/4 1917, могила № 1670

Нижній Струтин
ГОЦЬКИЙ Йосип, 1864 р., священник, арештований в селі як русофільський агітатор. Член Галицько-Руської матиці з 1900 року.

Сваричів
ГАРАЗД Василь, Талергоф, 20/11 1916 направлений в лагер для біженців і призваний в армію.

Небилів
БЕЛЕЙ, учитель, арештований 18/8 1914 жандармом Шоттом и заарештований на кілька місяців на рішнення польового суду в Сколому.

КРИЖАНІВСКИЙ Михайло Романович, доктор, 1878 р.н., кандидат адвокатури (суддя-пенсіонер), арешт – 29/8 1914, Терезин и Талергоф. В серпні 1915 призваний в армію з разжалуванням в нижній чин. Помер в 1946 р.

КРИЖАНІВСКИЙ Роман Михайлович (брат крилошанина Гавриила Крижанівского), 1844р., член Галицько-Руської матиці з 1900 року, арешт – 29/8 1914, Терезин и Талергоф. З 9/10 1915 конфінація Оберголлабрунн. Повервнувся в 1917 році. Помер в Небилові 28/Х1 1924 року.

МИГОВИЧ Іван, колишній начальник волості, арешт – 18/8 1916 жандармом Шоттом, коли повертався з Перегінська як член депутації до коменданта 8-го корпуса армії з вітаннями з нагоди імператорских іменин. Просидів в тюрмі польового суду в Болехові 20 діб.

Сливки
КОМЕНДА Йосип, 1872 р., священник, арешт – серпень 1914, тюрма Прешбург

Цінева
МАЦЕЛКО Матвій, Талергоф.

МАЦЕЛКО Іван, 75 р., помер в Талергофі 28/3 1917, могила № 1659.

ПАВИЧ Юрій, арешт – 1914, Талергоф.
ОЛЕКСИН Михайло, арешт – 1914, Талергоф.

СОЙКА Володимир, 1862 р., священник, на віденьському процесі д-ра Маркова і ін. про зраду батькіЛвщині мазепинець Вячеслав Будзиновскій як свідок назвав його шпіоном-керівником всіх русинський селян в Ціневі. Врятувався від арешту втечею в Росію. Помер в Ціневі 13/1 1935.

Спас
ІЛЕВИЧ Олександр Юліанович, 1878 р., священник, Кабарівці (Зборів), арешт – 26/8 1914, Талергоф. Конфінація в Гнас. Після війни був настоятелем приходу Спас.

Петранка
САЛИЖИН Степан, арешт – 1914, Талергоф.

Липовиця
СЕНІВ Степан, убитий в 1914 році жандармом Григорієм Лацеком.

Креховичі
СЛОБОДЯК Петро, арешт – 1914, 12/9 відправсений транспортом на Вадовиці-Вольфсберг в Талергоф.

Джерело інформації фейсбук сторінка Olek Shkil
https://m.facebook.com/story.php?story_fbid=pfbid036NqDgrQoQFL23FYg12jXBxtvjtv6G67yQb3V4xqLAp1kmDpzZuP9D14Jrx6unARfl&id=100022520799628

НОВІ ПОСЕЛЕНЦІ.Читаємо та пам'ятаємо... це наше минуле. Історія Сокальщини - продовження.

Зиґмунт (Сигізмунд) Айдукевич. Етнічна група з Сокаля-Поториці, русини, 1898 рік. Олія на картоні. Національна Австрійська бібліотека.
Джерело фото https://krystynopol.info/davni-foto-meshkantsiv-sokalshhyny/

Сокаль після битви і пожежі 1519 року був оточений високим земляним валом. Чимало його будинків мали підвали і глибокі льохи. Місце, котре Сокаль зайняв на вищому правому березі Західного Бугу, було для нього не новим. Тут, поблизу замку й переправи через ріку, він, ймовірно, розташовувався з перших днів свого заснування. Територію, на котрій лежав первісний Сокаль, довго називали Старим містом.

Наприкінці XVI і на початку XVII століть Сокаль починає приваблювати вихідців з коронних та інших земель. Сюди масово переселяються збідніла польська шляхта, монахи і ксьондзи. Але найбільш інтенсивним стає наплив євреїв, з яких влада зняла колишні обмеження, а натомість надала значні привілеї, особливо в торгівлі.

Надання євреям пільг у торгівлі започатковує поступове витіснення українців з ринку, а водночас і з Сокаля, на передмістя. Так корінне населення позбавлялось привілейованого міщанського стану й поступово бідніло. Це було в інтересах польської влади. Ця дискримінаційна політика продовжувалась супроти українців і пізніше.

...Влітку 1599 року в Сокалі появляються монахи чернечого ордена бернардинів, аби розпочати тут будівництво костела і монастиря. Польська шляхта радо зустрічала їх і пожертвувала на цю справу значні суми грошей. Король Сигізмунд III подарував монахам 250 моргів прибузької землі, узаконивши це спеціальним привілеєм.

Бернардинці спорудили цегельню, відкрили власний фільварок та суконноваляльну мануфактуру. Їм було віддано в оренду два пароми на Західному Бузі. Крім того, шляхтич Прусиновський офірував монахам ще один фільварок, а сокальське староство віддало їм землі та великі лісові масиви над Західним Бугом.

У липні 1604 року розпочалось закладання фундаменту монастиря. Роботи виконувались дбайливо, ретельно й довго. В глибокі рови, густо оббиті вільховими палями, засипали вугілля і клали бите череп'я з товченим жужелем. Все це пересипали негашеним вапном і заливали олією [1] . Монастир спорудили у формі фортечної твердині. Його оточували потужні мури, а з чотирьох боків були вежі.

14 квітня 1619 року, тобто через 15 літ після початку спорудження, відбулось відкриття й посвячення кляштору і костьолу бернардинів. Воно тривало вісім днів з участю, як зазначав літописець монастиря, пілігримів з України і Польщі.

У 1732 р. підвищено і відремонтовано мур, який огороджував цю монашу обитель над Західним Бугом.

З відкриттям у 1625 році на правому березі Західного Бугу жіночого монастиря, тут створився своєрідний «монаший комплекс», що одержав назву «сокальські бригідки». Бригідками звали законниць жіночого монашого ордену, що виник у кінці XIV століття в Швеції. Свята Бригіда, як оповідають церковні історики, походила з королівської родини. Одружившись з принцом, вона не захотіла сімейного життя й разом з чоловіком постриглась у черниці. Після смерті свого супруга створила монаший жіночий орден. Побувала у Ватикані, написала кілька книг. Коли померла, її канонізували і прилучили до лику святих, а створений нею монаший орден став називатися орденом «бригідок».

«Бригідки» знайшли шлях і до Сокаля. На одному березі Бугу — чоловічий монастир, на другому — жіночий. У Сокалі довго ширились чутки про те, що начебто між двома монастирями прорито попід рікою підземний хід для потаємних побачень і спілкувань монахів і монахинь. Згодом у народі «бригідками» стали називати тюрми.

Сокальці довго не могли змиритися з тим, що навколишні українські землі роздаються чужим монастирям і феодалам. Тому дехто з них почав їх захоплювати. Це, звичайно, не сподобалось польській владі, і вона стала на захист монахів. У одному з рішень белзького сеймику за 1627 рік констатувалося, що бернардинці «великі неприємності від міщан сокальських терплять, або ґрунти, які їм здавна належать, відбирають, і дороги звичайні до монастиря перекопують» [2] .

Та найбільш упертою і затяжною була боротьба сокальців з старостою Щасним Чихровським. Вона загострилась настільки, що в неї змушений був втрутитись король і звелів Чихровському, аби розпустив призначені ним всупереч волі плебсу і цехових ремісників органи самоуправління і поповнив їх склад людьми, обраними міщанами.

Нелегку міжрелігійну та соціально-економічну ситуацію Сокаля ускладнили на початку XVII століття часті пожежі, що призводили до зубожіння людей. Внаслідок однієї з них — у 1613 році — згоріли в місті майже всі доми, церква, цінні документи, склад військового спорядження. Але не встиг Сокаль відбудуватися, як 1630 року наспіло нове лихо — пожежа знищила місто повністю. В одному з документів про це сказано так: «все місто, як є в укріпленнях з баштами... будинками ринковими і всіма вулицями, лікарнями, клебанією, будинками церковними і школами руськими бачили з ґрунту і кореня вигорілими» [3] . З цього свідчення довідуємось, що в Сокалі вже тоді були «школи руські», тобто українські.

1637 рік приніс Сокалю ще одну пожежу. Тоді «на ринку, як і на вулицях будинків 56.., а на передмістю 40... згоріло».

Король Владислав IV 5 грудня 1639 року видав для Сокаля такий привілей: «...пожежа міста по якій під­дані мешканці до себе прийти не можуть, бажаючи місту якнайшвидшого з нашої ласки порятунку, ярмарок другий на св. Миколая на багаторазові прохання надати надумали, який на ринку (має відбуватись), а не на передмістю, 2 тижні у дні тільки звичайні, а не на свята римські... Щоб цей ярмарок швидше міг утвердитись, усіх приїжджих купців від всіляких податків для замку і міського управління на 10 років звільняємо» [4] .

Під кінець першої половини XVII століття жителі Прибужжя дедалі більше відчувають національний гніт. Чимало з них переймають польську мову і звичаї. Попри те національна свідомість українців Сокаля була загалом високою. Про це засвідчує документ, датований 26 лютого 1638 року. Це скарга до влади на сокальських міщан Романа Кретовича та Карпа Мокровича [5] . Написали її музиканти з придворної капели князя Вишневецького Адам Голдзінський і Даніель Лютерович, яких обурило те, що Р. Кретович та К. Мокрович осуджували короля Речі Посполитої за жорстоку розправу Над учасниками українського національно-визвольного повстання під проводом Павла Павлюка, які 16 грудня 1637 року зазнали поразки у битві під Кумейками (неподалік Канева), а також за репресії щодо мирного населення. Саме тоді з санкції польського короля каральне військо Речі Посполитої на чолі з Самуїлом Лащем та Станіславом Конєцпольським пролило чимало козацької крові... Це й було однією з причин, що сокальці Роман Кретович та Карпо Мокрович назвали польського короля «небачним» і заявили, що його жде неминуча розплата і що «ми ще дочекаємось того, що буде Король Руський (український. — Авт.) і будемо теж це завжди пам'ятати» [6] .

Привид українського короля в Сокалі і переконання місцевих жителів у його реальній появі дають підстави говорити про високий патріотизм сокальців, притаманний їм задовго до визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького. Принаймні подібних політичних й ідеологічних поглядів не зафіксовано у жодній історичній і літературній спадщині тогочасних наших діячів.

Джерела:
[1] Sokalski Bronislaw. Powiat Sokalski pod wzglendem geograficznym, etnograficznym, historycznym I ekonomicznym. Lwow, 1899. S.319.
[2] Horn M. Walka klasowa i konflikty spoleczne w miastach Rusi Czerwonej w latach 1600-1647 na tle stosunkow gospodarczych. Warszawa, 1972. S.169.
[3] Книш Я. Три пожежі Сокаля // Вперед (Сокаль). 1990. № 32.
[4] Книш Я. Три пожежі Сокаля // Вперед (Сокаль). 1990. № 32.
[5] Александрович Володимир. Сокальський відгук на поразку повстання 1637 р. (причинок до історії української національної свідомості напередодні визвольної війни) // Матеріали засідань історичної та археологічної комісії НТШ у Львові (лютий 1992 р. – жовтень 1993 р.). Львів, 1994. С. 79.
[6] Александрович Володимир. Сокальський відгук на поразку повстання 1637 р. (причинок до історії української національної свідомості напередодні визвольної війни) // Матеріали засідань історичної та археологічної комісії НТШ у Львові (лютий 1992 р. – жовтень 1993 р.). Львів, 1994. С. 79.

Джерело інформації сайт 
http://www.sokal.lviv.ua/history-vashkiv-sokal_i_prybuzhzhia__8.html

понеділок, 8 травня 2023 р.

Ми були.. ми є.. ми будемо.. с. Либохора Сколівського району. Тут ми бачимо стрічку вишивки на уставці, іншу на верхньому рукаві, і ще два розташовані нижче на рукаві. Часто спереду також була відносно широка смуга вишивки.

Фартух у цій місцевості традиційно виготовлявся з двох полів тканини з декоративним з’єднувальним швом по центру та смугою вишивки біля подолу.

Джерело фото https://folkcostume.blogspot.com/2021/?m=1

Таємниці археологічних знахідок. Читаємо та пам'ятаємо... це наше минуле. Історія Сокальщини - продовження.

м. Сокаль, 1916-1918 рр. Австрійський державний архів

Територія, на якій розташований Сокаль, належала в далекому минулому до Київської Русі, а згодом — до Галицько-Волинського і Белзького удільного князівств. Писемних документів, які б засвідчували, що місто існувало в ті древні часи, не виявлено. Не згадується воно ні в Київському, ні в Галицько-Волинському літописах. Але археологічні знахідки стверджують, що поселення на території Сокаля були в перші віки нашої ери, а також і набагато раніше.

У минулому столітті під час земляних робіт біля залізничного вокзалу викопано скелет давньої людини і крем’яні знаряддя, а в Західному Бузі знайдено рідкісний костяний молоток. У південно-західній частині Сокаля виявлено двошарове поселення скіфського періоду, мідну плоску сокиру культури шнурової кераміки, давньоруські срібні сережки і полив’яні плитки. Особливо цінною була знахідка в 1973 році. Тоді на правому березі Західного Бугу (вул. Замкова Горішня) пощастило натрапити на скарб давньоруських срібних прикрас, до якого входили пластичний браслет, чотири вислових кілець і перстень. Різні побутові предмети доби Київської Русі доводилось зустрічати на території Сокаля й раніше. У 1889 році газета «Діло» повідомляла, що місце, де в давнину стояв сокальський замок, купив міщанин п. Геринович і збудував тут цегельню. Невдовзі, копаючи глину, він добрався до замкових льохів і знайшов на значній глибині металевий хрестик з руським написом і два образи, вишиті золотом і сріблом.

Звернувши увагу на велику мистецьку і пізнавальну цінність цієї знахідки, автор згаданої інформації писав: «З причини, що Геринович хоче ті образи з хрестиком продати, підношу тую справу прилюдно, а може нав’язав би хто з Вп. земляків переговори з п. Гериновичем, що до купна згаданих речей, бо була би се немала шкода, коли б вони перейшли в чужі, а може і заграничні руки».

З іншого джерела (Л тописни матеріяли до исторіи м ста Сокаля одъ єго основаня до 1890 р.), в якому подано коротеньку хронологію окремих подій, довідуємося про ще одну цікаву деталь: ці культові предмети знайдено в льосі замку між людськими кістками разом із посудиною з вином. Це свідчить, що тут було поховання якихось причетних до замку людей.

Замок був споруджений задовго до заснування Сокаля. Стояв він на правому березі Західного Бугу, вкритому густим дрімучим лісом. Донині, як згадку про нього, маємо лише назви двох паралельних вулиць — Замкова Горішня і Замкова Долішня. Але ще понад сто п’ятдесят років тому можна було помітити сліди його руїн — рештки фундаменту і склепіння льоху. Під час копання землі, на обширній площі, яку займав замок, часто, мовби німі свідки минулих віків, виринали на поверхню останки зброї давніх воїнів. Поки що не вдалося з’ясувати, коли був споруджений замок і скільки років простояв. Невідомо також, чи зберігся він до початку XVI століття в своєму первісному вигляді, чи його відбудовували…

Найбільш конкретна згадка про сокальський замок доволі пізня — 1519 рік. Ймовірно, що він згорів, бо навколо місця, де стояв, земля довго була змішана з вуглинами і жужелем. Проте виявлення тут уже згаданих староруських побутових і культових предметів у значній мірі підтверджує достовірність давніх народних переказів, що замок був споруджений за часів Київської Русі.

Відомо, що Західний Буг належав до значних транспортних артерій західньоруських земель. Тож очевидно на його берегах були і пристані, і переправа. А замок міг одночасно служити для їхньої охорони та різних оборонних цілей. Це, зрештою, підтверджує згадка про нього за 1550 рік. Саме тоді король Зигмунд Август звернув увагу на сокальський замок і проявив зацікавленість щодо його збереження в належному оборонному стані.

Є припущення, що в період визвольної війни нашого народу в 1648 році сокальський замок до оборонних цілей уже придатним не був. Адже під час вступу в місто козаків, шляхта переховувалась не в ньому, а в стінах бернардинського кляштору, що на лівобережжі Західного Бугу.

Та коли взяти до уваги свідчення козацького літописця Самійла Величка, котрий поряд з іншими містами згадує й Сокаль, то маємо підстави вважати, що замок і за часів Руїни, тобто в другій половині XVII століття, теж уже ніяких функцій виконувати не міг. Ось як С. Величко змалював вигляд тодішніх міст, у тому числі й Сокаля: «Від Корсуня і Білої Церкви, потім на Волинь і в князівство Руське, до Львова, Замостя, Бродів і далі продовжуючи, бачив я багато городів і замків безлюдних, і пусті вали.., що стали пристановищем і житлом тільки для диких звірів. Мури ж, як у Чолганську, Константинові, Бердичеві, Збаражі, Сокалі, що тільки на шляху нам у поході військовому траплялися, бачив я одні малолюдні, інші цілком пусті, розвалені… непотрібним зіллям зарослі, що гніздили в собі тільки гадюк і різних гадів… Бачив я там… багато кісток людських, сухих і нагих, що тільки небо за покрівлю собі мали».

Деякі археологічні матеріали, що були колись виявлені на території Сокаля, безслідно пропали. Нових теж нема — наукові розкопки і дослідження тут не проводились давно. І шкода. Бо, можливо, під землею дрімає, як зазначав автор краєзнавчого реферату про наше місто Микола Голубець, цілий доісторичний архів, а те, що знайдено, це тільки сліди «заблукалих у нашу околицю мандрівників».

Джерело інформації 
http://www.sokal.lviv.ua/history-i_vashkiv_i.html

Про виселення українців із західних областей України в 1947 році.... Автор Veronika Mosevych.

Як ви всі вже знаєте, позавчорашній мій допис про виселення українців із західних областей України в 1947 році видалили з фейсбуку з попередженням. Ну ви ж розумієте, що таким самим чином він зник і у вас, у всіх, хто зробив собі перепост моєї статті. Тому перепостіть собі ще раз, а ще краще скопіюйте у Ворді або Нотатках (звісно, зберігаючи моє ім'я та прізвище). Сьогодні, зважаючи на ваші просьби, я його відновлюю в трохи іншому вигляді, бо ніде не зберегла. Але вас я дуже прошу, будь ласка, не обирати смайлик гніву і не обзивати ворогів "неправильними" словами, хоча я б їх тільки так і називала) Натисніть плюсик, якщо ви зі мною згідні) Чим більше плюсів. коментарів, тим більше людей прочитають правду.

У моєму новому романі "Біжи, Мартусю!" описано не тільки події Другої світової і сьогоднішньої війн, не тільки в’язницю нквд, а ще й голодомор, спровокований діями тоталітарного ст@лінського режиму. Він став наслідком ГЕНОЦИДУ, задуманого владою як спецоперація, а насправді це була спецоперація по винищенню українців як нації.

Отже спецоперація "Запад"(слово спецоперація щось мені дуже нагадує)

І ось тут я не можу не сказати про передумови. Саме перед цією акцією ГЕНОЦИДУ Україною прокотився голод 1946 року (про це читайте в моєму романі "Біжи, Мартусю!")

 10 лютого 1947 року в Західній Україні були вибори до Верховної Ради СРСР, які викликали бурхливий народний протест. А 31 грудня 1947 року планувалися вибори до місцевих рад, після яких у 1948-му мали відбутися вибори до Верховної Ради Української РСР. Влада прекрасно розуміла, що люди не прийдуть і не проголосують. А це зіпсувало б картинку щасливої країни рад. Тому у владних кабінетах зародився сат@нинський план, як помститися тим, хто не хотів голосувати за радянську владу.

Урожай вже був зібраний, поскладаний на зберігання, всі готувалися до зими. Надворі був місяць жовтень. Та в 1947 році він видався дуже холодним. І саме на цей час високе керівництво країни рад для українського народу придумало незбагненно страшну кару, задумавши знищити якнайбільшу кількість людей. Хоча і до того часу машина репресій ні на мить не зупинялася.

Про таємну спецоперацію"Запад» секретарі райкомів і начальники підрозділів МГБ довідалися за 2-3 дні до початку, інші виконавці – тільки під час виконання. Здійснити цю акцію ГЕНОЦИДУ планували протягом одного дня – 21 жовтня 1947 року. Ви уявляєте, скільки виконавців були задіяні в цьому?

На більшості території західних областей України вже лежав сніг, було дуже холодно. Та незважаючи на це, операція таки розпочалася. У більшості областей - о 6-й годині ранку. 

Ця спецоперація охопила Волинську, тодішні Дрогобицьку та Станіславську, Львівську, Рівненську, Тернопільську й Чернівецьку області!!!!!! До людей прийшли вночі, коли всі міцно спали і сном-духом не відали, що проти них затівається. У Львові до людських жител оперативники увірвалися о 2-ій годині ночі. З 2-ої до 4-ої години - до жителів Рави-Руської, Жовкви, Бузька, Городка та Яворова.

Але от у Станіславській (а це сьогоднішня Івано-Франківська обл) та Чернівецькій областях почалася хурделиця. Вітер дув у кожну щілину. Сніг випав до 2-х метрів висотою. Але оперативників не зупинили складні погодні умови. Були застосовані танки та бронетехніка. Але не так легко розчистити 2-метрові завали снігу. У Чернівецькій області збирання людей для депортації довелося відтермінувати до 23 жовтня. І ніхто не думав про те, що в такий лютий холод вартувало пошкодувати хоча б дітей.

Але в більшості випадків операцію вдалося здійснити до настання сутінків 21-го. У Рівненській області людей взагалі звезли на відправні пункти за 3-4 години. Мені (чесно) навіть важко собі таке уявити. 

Як же вони поспішали! А знаєте, чому так старалися? Бо вони ж за це великі надбавки до зарплат отримували.

Люди, у яких конфіскували все майно, відправлялися із 87 станцій майже одночасно. Плач і голосіння переповнювали морозяний простір.

22 жовтня 1947 року о 6 годині 38 хвилин відправився перший ешелон зі станції Ковель до станції Усяти Томської області. Він віз 1 293 людей, велика частина яких більше ніколи не побачить своєї домівки. Останній ешелон вирушив у східному напрямку 26 жовтня. Операцію «Запад» було завершено за шість клятих днів.

Шість днів!!! Шість днів!!! Шість днів!!!

 У «Довідці про кількість сімей активних учасників...» від 27 травня 1948 року йдеться про 26 332 сім’ї – 77 791 особу. З них 18 866 чоловіків, 
35 685 жінок та 
23 240 дітей до 15 років!!!

Ви просто вдумайтеся в цифру! Майже 80 000. Це ж не 80, не 800, не 8 000, а 80 000!!!

 Величезна кількість виселених літніх людей і дітей померло під час транспортування на північ срср від холоду і голоду. Зігрітися було ніде. Їхали довго.

Але знаєте, що мене тішить? Під час цієї довгої дороги в ст@лінське пекло 875 людей намагалися втекти з ешелонів, 515 з них схопили конвоїри. Отже 360 з них все-таки втекли!!!

Серед цих ні в чому не винних людей була велика кількість вдів і сиріт, чоловіки і батьки яких загинули в роки боротьби з тоталітарним режимом. І тепер усіх родичів загиблих вояків УПА та членів ОУН звинувачували в приналежності до сім'ї, а отже й причетності. Мета – докорінно винищити всю родину, хоча б один із членів якої брав участь у збройному опорі радянській владі.

Ця спецоперація під назвою «Запад» стала однією з наймасовіших депортацій українців, організованих комуністичним режимом. Її можна співставити за масштабом із депортаціями кримських татар у 1944 році чи виселенням українців у рамках акції «Вісла».

Далі буде...
VeronikaMosevych
ЗавждиВашаВеронікаМосевич
Продовження читайте в моєму дописі за 8 грудня 2022

PS: Мої романи "Біжи, Мартусю!", "Ґардаріка. Таємниця забутого світу", збірку поезій "Між небом і землею" і диски з колядками "Коляда на Святій горі" ви можете замовити, написавши мені на месенджер"

Замовлення книг також можна зробити за телефонами
+380676725902 (вайбер і вотсап)
+380960313175(вайбер і вотсап)

А ще не забуваймо про мій флеш-моб (27 разів щогодини (починаючи з 15.00, тоді 16.00, 17.00, а тоді по можливості) промовляти одну-єдину незмінну фразу 

УКРАЇНА ПЕРЕМОГЛА І ПРОЦВІТАЄ

При цьому уявляти собі процвітаючу Україну, яка перемогла ворога.

СлаваУкраїні
ЗавждиБудеУкраїна