Англійська карикатура 1772 року на Перший поділ Речі Посполитої/ Катерина ІІ (Росія), Фрідріх ІІ (Пруссія) та Йосиф ІІ (Австрія) вирішують долю Польщі. Польський король Станіслав-Август зв’язаний, а інші монархи усунуті від вирішення цього питання
У 1772 році, коли відбувся перший поділ Польщі, західноукраїнські землі опинились під владою австрійської монархії Габсбургів. У серпні в Сокалі, Белзі, Кристинополі та інших містах появилися військові загони кінноти. Вони порозвішували всюди друковані оголошення, в яких офіційно повідомлялося, що Галичину займає Австрія. У вересні ці вершники навідались у маєток сокальського старости С. Потоцького і роззброїли для своєї безпеки його надвірну роту жовнірів, забрали зброю, в тому числі гармати, які припас цей магнат на «чорний день». Такий же «порядок» навели австрійці в дворах інших багатих польських шляхтичів.
Згодом через два роки на Сокальщині побував майбутній австрійський цісар Йосиф П, син Марії-Терези, який зустрічався з її жителями. З-поміж інших більш-менш значних подій, які відбулися 1772 року, «Літопис монастиря оо. василіян в Кристинополи од єго основання в 1763 до 1889» зафіксував таке: «Дня 4 січня занедужала Анна Потоцька, дружина воєводи Салезія Потоцького — в Сокалі. 7 січня вмерла. Величавий похорон її мощей відбувся 16—20 січня в Кристинополі, а серця — в костелі бернардинів у Сокалі» [1] .
Останні роки старостування в Сокалі були для С. Потоцького неспокійними. Якуб Коморовський — батько викраденої Христини — пише на нього скаргу до папського суду в Рим, вимагає покарання злочинців, винних у загибелі дочки. Потоцький бачить, що при новому австрійському уряді ця справа починає його дедалі більше компрометувати. Боязнь, щоб не розкрилася правда про смерть Коморовської, часто доводить його до розпачу і панічного страху. Перебуваючи в своєму маєтку в Тартакові, що недалеко Сокаля, Салезій Потоцький раптом захворів, а невдовзі помер у Кристинополі. Довкіл рознісся поголос, що він отруївся [2] .
Залишив цей магнат по собі недобру славу. Розповіді про його злочин переходили з покоління в покоління, про нього багато в свій час писали. В 1825 році польський поет-романтик Антоній Мальчевський видав поему «Марія». В основу її сюжету лягли правдиві факти про згубу з вини Потоцького його невістки.
У 1775 році Сокаль і навколишні села дуже потерпіли від сильних морозів. Такого холоду ніхто з жителів Прибужжя не пам'ятав. Від морозу вмирали люди, гинули худоба й птахи, вимерзли фруктові дерева.
Всі багатства й володіння сокальського старости Салезія Потоцького перейшли в спадок його синові Станіславу-Щасному Потоцькому. Але він користувався ними недовго. Через те, що на маєтку висіли значні борги, австрійська влада запропонувала продати містечко Кристинопіль, села Тартаків, Спасів, Перв'ятичі, Зубків, Переспу, Свитазів, Горбків, Копитів, Боб'ятин, Лещатів та інші з молотка. Що й було зроблено в березні 1781 року в приміщенні староства в Сокалі, де відбувся торг. С. Потоцький продав на ньому свої володіння багатому шляхтичеві Адаму Понінському, а сам виїхав у маєток, який мав у Тульчині, що на Вінниччині. Так завершилось багатолітнє панування в Прибужжі династії магнатів Потоцьких.
Адміністративно-територіальний поділ Галичини було змінено за німецьким зразком. Появилися округи і дистрикти. Сокаль став іменуватися дистриктом.
З приходом нових господарів — австрійської влади — життя населення Сокальщини не поліпшується. Зате тут починає формуватись робітництво, зростає національна свідомість селянства, краще розвивається освіта.
Наприкінці XVIII століття цісар Йосиф II скасовує чимало монастирів, у тому числі сокальський жіночий, Їх землі й майно конфісковуються. 1784 року влада закриває монаший центр піярів і їхній колегіум у Варяжі, а одноповерхові монастирські будинки віддає для народних шкіл. Сокальські й варязькі монахині й монахи, які колись втішались великою прихильністю «малого круля на Русі» Франціска-Салезія Потоцького, розбрелися по різних місцевостях. Відомо, що варязькі піяри Вольф та Тросколявський виховували нащадків Потоцького. Перший давав освіту його синові Станіславу, який став відомим через своє нещасливе вінчання з Христиною Коморовською, другий — Юрію.
Задля поповнення державної казни австрійська влада вилучила багато золотих і срібних речей та іншого «зайвого майна» з сокальського монастиря бернардинів. Монахи і ксьондзи дуже жалкували, що уряд так безцеремонно розпорядився їхніми скарбами, але нічого вдіяти не могли. Пунктуальні австрійці невдовзі видали за вилучені коштовності облігації, які щорічно приносили монастиреві понад 1820 злотих прибутку.
У 1785 році перестав діяти домініканський монастир у Белзі. Його костел було передано українцям греко-католикам і перейменовано на церкву св. Духа. Проте обителі бернардинів на березі Західного Бугу австрійці не закривали.
Польські дослідники вважали, що сокальський монастир бернардинів, зокрема його костьол були «вогнищем життя в Белзькому воєводстві» [3] . Для українців таким центром духовного життя слугували колись монастир у селі Городище і його церква Успіння Пресвятої Богородиці. Їх у ХІІІ-XIV століттях заснували белзькі міщани, а, можливо, що й українські князі. В монастирі була бібліотека, з якої походять такі раритети, як «Апостол», написаний у ХІП столітті, та «Євангеліє» з XII—XIII століть [4] . Перша пам'ятка відома під назвою кристинопільського «Апостола», друга — бучацького Євангелія*. Такі наймення вони одержали тому, що «Апостол» після Городища зберігався в монастирі оо. василіян у Кристинополі, а «Євангеліє» «поселилося» в м. Бучачі.
Записи у Пом'янику Городищенського монастиря засвідчують, що з-поміж найбільш діяльних ктиторів місцевої церкви були українські міщани Белза. Приблизно в 1590 році вони відбудували монастир у Городищі й за це здобули право вибирати ігумена й самостійно вирішувати деякі інші питання. Тим часом волсвинський монастир оо. василіян, який у 1629 році відновив белзький староста Ян Остророг, такого права не мав.
У 1767 році обидва ці монастирі приєднано до Кристинополя. Відколи ці монаші заклади й церкви потрапили у матеріально-фінансову залежність від чужої влади і магнатів, їх роль у національно-духовному й освітньому житті була незначною. З ініціативи фундаторів і меценатів запроваджувався своєрідний відробіток. Приміром, Франціск-Салезій Потоцький, за кошти котрого збудовано монастир оо. василіян і церкву в Кристинополі, уклав у м. Тартакові фундаційну грамоту. В ній він поставив монахам-василіянам такі вимоги:
«1. Щоб вони щодня служили в церкві літургію на інтенцію фундаторів, а по їх смерті за упокой їх душі.
2. Щороку відправляти по 4 духовні місії в добрах фундатора або в добрах, фундатором указані.
3. Щоб асистувати бернардинам при великих торжествах і хресних походах» [5] .
З приводу останнього пункту між С. Потоцьким і василіянами, які не хотіли бути підручними бернардинів, виникло непорозуміння. Врешті Потоцький від останнього пункту угоди відмовився.
Прихід австрійської влади, а також смерть Салезія Потоцького розкріпачили кристинопільських монахів-василіян і в діях, і в поглядах. Про це можна судити хоч би з цього запису, який вони зробили в своєму Літописі 28 червня 1773 року:
«26 червня визивали Піяри з Варяжа Василіян на фільософічну диспуту до Варяжа, але Василіяне там не явилися» [6] .
Для зміцнення своєї влади уряд Австрії здійснив деякі політично-адміністративні нововведення. Белзьке воєводство, до якого входив Сокаль, було перетворене в округ. Колишній шляхетський сеймик ліквідовано Його місце зайняв єдиний становий сейм, який складався з магнатів, шляхти і вищого духовенства.
«Словнік ґеоґрафічни крулєвства польскєґо і інних краюв слов'янскіх» під редакцією Б. Хлебовського і В. Валевського (Варшава, 1890, т. XI) подає про територію і населення Сокальського повіту такі відомості:
Загальна площа повіту 1 344,74 кв. км.
Населених пунктів 99
Фільварків 86
Міст 5 (Сокаль, Белз, Кристинопіль, Варяж, Тартаків)
Землі повіту:
Орної ріллі 69 240 га 37 а
Лук і сіножатей 21 295 га 72 а
Городів 2 489 га 49 а
Пасовищ 6 078 га 75 а
Лісів 30 344 га 77 а
Боліт і степів 274 га 89 а
Інших ґрунтів 3 752 га 17 а
Разом земель 133 475 га 18 а
Населення повіту:
У 1880 році було будинків 12 584
В них проживало населення 80 394 чол.
в т. ч. чоловіків 39 606
жінок 40 778
На 1 кв. км. припадало 60 чол.
На одну громаду припадало 740 чол.
На один фільварок 83 чол.
За віросповіданням населення поділялось: 54 065 чол. греко-кат., 14 288 чол. римо-катол., 11 758 чол. ізраїльське, 283 інші. Розмовляли мовами: українською — 54 260 чол., польською — 24 481 чол., німецькою — 1378 чол.
Письменність населення:
Вміють читати і писати — 10 441 (в т.ч. — 6718 чол., 3723 жінки).
Заняття населення (у відсотках):
Землеробством 72,59
Гірництвом 0,04
Промислом 10,32
Торгівлею 2,64
Урядовців, священиків, учителів, працівників громадських організацій, їх родин, домовників, служниць було 1,77 відсотка.
Адвокати, нотаріуси, архітектори, інженери і лікарі — 0,29.
Власників будинків, капіталістів, їх родин — 0,53. Робітників зі змінним заняттям — 10,82.
[1] Діло. 1890. Ч. 42-92.
[2] Czernecki J. Maly krol na Rusi I jego stolica Krystynopol. Krakow , 1939. S. 280.
[3] Sokalski Bronislaw. Powiat Sokalski pod wzglendem geograficznym, etnograficznym, historycznym I ekonomicznym. Lwow, 1899. S.320.
[4] Коструба Теофіл. Белз і Белзька земля від найдавніших часів до 1772 року. Нью-Йорк, Торонто, 1989. С. 154.
* Про ці рідкісні видання ширше йдеться в таких книгах: Колесса О. Городиське Євангеліє. Прага, 1925; Крип'якевич І. Середньовічні монастирі в Галичині: Спроба каталога. Жовква, 1926. Т. 2.
[5] Діло. 1890. Ч. 42-92.
[6] Діло. 1890. Ч. 42-92
І.Вашків ::"Сокаль і Прибужжя"
Джерело інформації
http://www.sokal.lviv.ua/history-vashkiv-sokal_i_prybuzhzhia__13.html
Немає коментарів:
Дописати коментар