На фото о. Михайло Вовчик.
Народився Михайло Вовчик 5 червня 1892 р. у незаможній сім’ї у Старому Самборі на Львівщині. Завдячуючи живому від природи розуму, здобув добру освіту. Після висвячення о. Михайло душпастирював у гірських селах, ревно утверджуючи духовні й національні цінності.
Сільський священик активно дописував до «Нової зорі». Взагалі, на католицьку пресу покладав величезні надії. «Добра преса - то великий орудник в провадженню вірних», - вважав він.
Сучасники запам’ятали його ревним, милосердним, легким у спілкуванні. Відвідував стареньких парафіян, особливо ж любив молодь, розумів її потреби й інтереси. Втім, як людина високоморальна, вкрай вимоглива до себе, о. Михайло сподівався бачити такими ж і інших, а передусім - душпастирів. Глибоко розчаровувався, коли зустрічав серед них людей із іншими цінностями. Повертаючись із сільських празників, скаржився рідним: мав враження, що опинився серед заробітчан, а не священиків.
Перед приходом радянських військ священик відправив дружину із дітьми на Захід, а сам залишився, хоча парафіяни слізно просили його виїхати теж. Через рік рідні повернулись і ледве впізнали його: згорблений, посивілий… Замість радості, питання: «Для чого вернулися? Що буде з вами?» Своє ставлення до української Церкви нова влада не приховувала; видно, уже зазнав тиску. До того ж, пережив дуже важко загибель сина Іларіона, який пішов без його згоди в УПА і пропав безвісти.
Коли у Галичині почались масові переслідування греко-католицького духовенства, отець став частим «гостем» у відділі НКВС у Дрогобичі. Спочатку переконували «по-доброму», обіцяючи «прощення всіх гріхів» і матеріальні блага - лиш би «перейшов на православ’я». «Я присягав Католицькій Церкві і готовий покласти за це життя», - була відповідь отця.
У 1946 р., після псевдособору УГКЦ, о. Вовчика заарештовують. На суді двоє селян свідчать проти свого пароха. Священик отримав термін - 10 років позбавлення волі. Невдовзі після суду «хлопці з лісу» просили рідних назвати імена неправдивих свідків. Мати й доньки змовчали: не хотіли помсти.
Стосунки о. Михайла із його дітьми (мав двоє доньок і двох синів) - драматичні й зворушливі. Сини, виховані у дусі любові до України, віддали за неї свої молоді життя. Іларіон пропав безвісти; Ореста заарештували за участь в УПА невдовзі після батька, і він помер на засланні у 1952 р. Доньки ж самовіддано підтримували тата після арешту. Старша, Стефанія, заробляла, підліток-Ірина возила передачі батькові і братові, через що часто пропускала заняття. Часто дивувався: «Де ви, діти, берете гроші, на передачі?»
Важкі часи отець переносив мужньо, терпляче. Для багатьох промінчиком у темряві ставали його слова, які часто промовляв до співтоваришів: як є кінець добру, так є і кінець терпінням. А болю й принижень було дуже багато. Навіть тортури над ним були витончено принизливими: годували в’язня соленим оселедцем, що викликав безперервну спрагу, і тримали годинами на допитах, потішаючись над немічною літньою людиною.
Волі о. Михайло так і не побачив. Про його відхід до вічності (4 листопада 1953 р.) рідні дізнались із листа співв’язня, надісланого із Донецької тюрми: «У дорогу, котра й кожного з нас чекає, вибув із чистою совістю, попрощавшись із товаришами, нікому нічого не довжний. Сам розпорядився своїм «майном», роздавши його приятелям… Через мене попрощався зі всіма Вами, здаючи вас під покров Матері Божої і поручаючи мені переслати для всьої Рідні посліднє, прощальне уціловання» …
Отець Ярослав Чемеринський: Людина, яку «не зломить ні залізо, ні вогонь…»
Біографічних даних про о. Чемеринського не так уже й багато. З доволі розрізнених, але промовистих спогадів сучасників, документів простежується драматична доля душпастиря, його великий душевний біль за страждання народу та чітке розуміння священичого обов’язку, що його не припиняв виконувати і в найважчі хвилини.
Батько о. Ярослава був директором школи у с. Товсте на Тернопільщині. Хлопчик народився там у 1906 році. У цій сім’ї дітей виховували дітей добрими християнами і палкими патріотами. Одна із сестер о. Чемеринського, Ольга, загинула у в’язниці на Лонцького у той же час, коли і він. Інша, Ганна, була однією з найвідважніших та найідейніших учасниць українського опору. Виконувала найбільш ризиковані завдання Проводу ОУН. Саме вона, Ганна Чемеринська, була великим і нерозділеним коханням Степана Бандери.
На торжественній Літургій, коли відбувався чин рукоположення у священичий сан, о. Ярослав роздав присутнім пам’ятні образочки із написом на зворотньому боці «Хто не любить України – той не любить Бога». Декому ці слова видались націоналістичними, більшість – були захоплені ідейністю та патріотизмом свяшеника.
Душпастирське служіння отця в основному пов’язане із храмом Петра і Павла у Львові. Його дуже любили парафіяни і йшли до нього з усіма своїми потребами й проблемами. Відомо, що мешкав у надзвичайно скромній кімнатці при церкві, багато там було лише книг.
Польські власті не були прихильними до священика з огляду на його патріотичні настрої, але відверто не чіпали. А серце о. Ярослава боліло при вигляді принижень та утисків його народу. У час пацифікації, у 1930 р., єпископ Бучко разом із о. Чемеринським об’їздили місця погромів. Священик написав про це у листі до друга-священика, і згодом той лист був передрукований за океаном. Детально описує жахливі картини: «поламані образи, канапи з обдертим покриттям, конфітурами обмазані стіни…» «Це Голгофту перевищує, що терпить наш нарід. … Подай це до відома світові. Я за все беру повну відповідальність, і не маю страху, як і єпископ» . А ще отець Ярослав тоді збирав списки потерпілих.
Сучасники описують священика як дуже м’яку людину «ангельської доброти», віддану душпастирській праці. Не мав міцного здоров’я, через проблеми із ногою трохи накульгував, але це не надто кидалось в очі.
Розумів людський біль, співчував тим, кого мучили фізичні недуги. У 1937 р. о. Ярослав написав молитву для «Апостольства хворих». Він переслав її до митрополита: «…осмілюся запитати, чи вона чого варта», - покірно запитував. Не знаємо відповіді митрополита Андрея, але із слів молитви можемо судити про глибину віри о. Чемеринського, його смиренність, здатність співпереживати, розуміння сенсу терпіння, любов до свого народу й землі. Ось невеличкі уривки з того чудового тексту: «…Дозволь же Господи, коли вже не буду здібний взяти на свої рамена ніякого обов’язку, нічим придатися, коли не зможу вже нікому помогти, нікого потішити, дозволь прийняти всі мої терпіння за всіх, за Церкву нашу, за наших ієрархів, за нарід мій, за найдорожчу мою рідню… за тих, що по тюрмах на чужині, і на чужій службі, за знайомих і чужих, за грішників, кривдників і ворогів… Вислухай мене, Господи, благаю Тебе, хай ця скромна жертва моєї немочі буде моїм уділом у ділі відродження нашого народу» …
Із приходом радянської влади для о. Чемеринського залишатись у Львові стає небезпечно, адже був активним членом ОУН. На початку 30-их навіть виконував функції крайового провідника. Звісно, жодних бойових акцій він не організовував, але саме завдяки йому організація збереглась структурно. Був навіть наказ проводу ОУН, що о. Чемеринському слід виїхати з України. Відповів, що для організації робив завжди, що міг завжди, що «…вона розвинулась, зміцніла і дасть собі раду, а Церква – у потребі, бо йдуть важкі часи». І саме тому залишився.
Схопили його улітку 1940-ого. А через рік, у тюрмі на Лонцького у Львові, закатували. Як саме – не знаємо. За однією із версій, отця розіп’яли на в’язничній стіні. Точна дата смерті отця, місце його поховання теж залишились невідомими. Знаємо, що одного із співв’язнів просив, як той вийде на волю, передати два усних послання. Одне адресувалось його матері – благав прощення за все. А друге – митрополитові Шептицькому. Йому о. Ярослав Чемеринський просив переказати, що не зганьбив душпастирського сану на допитах.
Катерина Лабінська - Снігур.
