Розстріляний вертеп у селі Мальчиці 1948 року.

Польовою дорогою, що пролягла між двома містечками Львівщини — Городком і Яновом, котилася військова полуторка. Вечоріло, де-не-де на димовому небі вже поблискували перші зірки. В кузові автомашини, стиснувши між колінами автомати, сиділо з десяток енкаведистів. Біля села Мальчичі, (Мальчиці - ред.) що широко розкинулось на березі річки Верещиця, лейтенант НКВС Плотніков наказав зупинитися. Був Святий вечір 1948 року. У вікнах сільських хат тьмяно поблискували гасові лампи і свічки, родини, помолившись, частували за святковим столом. То тут, то там чулися голоси колядників, що вітали господарів з Різдвом Христовим. Енкаведисти, зіскочивши з полуторки, залягли за плетеним тином крайньої хати. По якімсь часі за рогом сільської вулиці показався гурт вертепу. Зайшли на подвір’я, здійснюючи біблійське дійство про народження Сина Божого, вітали господаря дому. Колядували, жартували з дітьми, господинею обійстя. Рушили далі, та біля садиби Степана Янівського в гурт колядників вдарили автоматні черги. Ось, що розповідає про це небачене жахіття 87-річний ветеран Другої світової війни Михайло Микитин: «У вересні 1944-го я був мобілізований до Червоної армії, бойове хрещення отримав під Краковом, 2 травня 1945 року під Прагою осколком німецької міни був важко поранений і тільки після піврічного лікування повернувся додому. На Різдво 1948 року разом із сільською молоддю організували традиційний вертеп, щоб привітати односельчан із народженням Христа. Обійшовши кілька сільських хат, біля садиби пана Янівського потрапили під град куль енкаведистів, що зробили на нас засідку. У цей Святий вечір з тринадцяти колядників живими залишилися лиш двоє. Пізніше у своєму кожусі «Гуцула» я нарахував одинадцять кулевих отворів. Не загинув від німецької кулі, а отримав російську. На тілі вертепного «Ангела» нарахували шістнадцять (!) куль». Отак лютували окупанти у повоєнні роки в Галичині, палили церкви, руйнували монастирі, вбивали священиків, монахів, українську інтелігенцію, вивозили в Сибір господарів. А сьогодні онуки лейтенанта Плотнікова на Донбасі поливають українців вже не автоматним градом, а системами. Те, що відбувалося на Західній Україні в 1940—1950-х роках, був звичайний російський тероризм, аналогічний тероризму 1930-х років на сході країни, як Розстріляне відродження чи Голодомор. Донецькі події, шалена російська пропаганда проти України є не що інше, як державний фізичний і моральний тероризм. Цьому активно сприяє і контрреволюція в нашій державі. На наших телеканалах, переживши «майданний переляк», все частіше стали з’являтися потомственні енкаведисти типу колишнього речника МВС в уряді Азарова Волошка з його спогадами про свого діда, що в повоєнні роки встановлював «радянську владу на Західній Україні», і недавні регіонали й комуністи. Активізувалися й інші п’ятиколонники і російські диверсанти. Мені вже 80 років, я на власній шкурі відчув усі «принади» «Русского мира». Вболіваю за усю Україну, бо маю недобрі передчуття, що Росія, в своїй безмежній злобі до українців, не без допомоги наших запроданців, у якийсь Святий вечір накриє нашу землю автоматним і гарматним градом. Володимир ГИЖИЙ, Львівщина Газета: №39, (2015)

фото 1930 роки десь в Україні