https://teren.in.ua/
https://poglyad.te.ua/
суботу, 12 червня 2021 р.
12 червня 1941р. московити заарештували 15 учнів середньої школи в Теребовлі 1922–1924 рр. народження. Всіх їх розстріляли без суду в тюрмі у Тернополі наприкінці цього ж місяця.
пʼятницю, 11 червня 2021 р.
Вероніка Черняхівська - розстріляна московитами Українська поетеса, перекладач.
Вероніка Олександрівна Черняхівська, 1920-ті рр.
Народилася 25 квітня 1900 року у Києві,
Розстріляли 22 вересня 1938 року (38 років) Восени 1929 року Вероніку Черняхівську заарештували та звинуватили в причетності до «справи СВУ» . Через кілька місяців її випустили, натомість посадили батька та матір.
Удруге Вероніку Черняхівську заарештували
8 січня 1938 року. Її звинуватили в шпигунстві на користь Німеччини. В Лук'янівській в'язниці збожеволіла (Києвом кружляли чутки, що Черняхівську зґвалтували слідчі, і тому вона збожеволіла).
22 вересня 1938 року засуджено до розстрілу. Вирок виконано того ж дня.
Проте від батьків Вероніки приховали правду: повідомили, що їхню доньку заслано до Сибіру . Людмила Михайлівна Старицька-Черняхівська, якій пішов 72-й рік, у тріскучі морози шукала Вероніку по сибірських режимних таборах, повернулася до Києва ні з чим, застала вдома смертельно хворого чоловіка.
Пам'ятаймо героїв - які віддали своє життя за Українську Землю! Мову Культуру Традиції ...
Цей день в історії УПА - 11 червня.
Для збільшення натисніть на зображення.
1945 рік
Відділ УПА-Захід у селі Лисець на Станіславщині перешкодив депортації селян і поранив трьох військових НКВД.
1946 рік
У райцентрі Краковець на Львівщині повстанці знищили секретаря райкому КП(б)У.
У засідці неподалік райцентру Клевань на Рівненщині повстанці обстріляли легковий автомобіль і знищили майора Червоної армії.
1947 рік
Під час зіткнення з загоном МВД у селі Головецько на Дрогобиччині загинув станичний ОУН Василь Либ – «Ялівець».
1948 рік
У селі Молошковичі на Львівщині підпільники знищили кіноустановку.
1949 рік
Відділ УПА влаштував засідку біля села Посіч на Станіславщині. Спалені 4 вантажних автомобіля, що вивозили дрова з Чорного лісу. Знищений сержант Червоної армії, який розпочав стрілянину. 12 рядових відпустили із зброєю, забравши патрони і провівши відповідні бесіди.
У селі Береги на Дрогобиччині повстанці знищили дільничного МВД та обеззброїли загін винищувального батальйону. Здобуто 10 гвинтівок.
1951 рік
У сутичці з опергрупою МГБ у селі Раштівці на Тернопільщині загинули троє повстанців.
Підготував Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам'яті.
11 червня 1926р. народився Михальчук Богдан Іванович с. Полівці провідник Юнацтва ОУН.
МИХАЛЬЧУК Богдан Іванович 11.06.1926 р с. Полівці, нині Чортківського р-ну Тернопільської обл. – учасник національно-визвольного руху. Навчався у гімназії в Чорткові (1937–39, 1941–43). У 1-й половині 1943 – провідник Юнацтва ОУН Чортківської округи. Від серпня 1943 до лютого 1944 навч. у старшин. школі УПА в Карпатах. Наприкінці 1944 пораненим після бою потрапив у шпиталь рад. армії. Був прийнятий як червоний партизан, зумів приховати приналежність до ОУН й УПА. Роздобув документи на прізвище Мак, під яким жив надалі. У складі рад. армії брав участь у боях із нім. військами. Влітку 1945 повернувся в УПА. До січня 1948 – старшина при штабі УПА–Захід; водночас 1947–48 – провідник
Юнацтва ОУН Карпат. краю. Здобував вищу освіту в Краків. політехніці (Польща, 1948), продовжив її у Фрайбур. ун-ті (1949) та Укр. тех.-госп. ін-ті в м. Реґенсбурґ (1950; обидва – Німеччина). 1951 емігрував до США. В Ун-ті Маямі 1959 отримав наук. ступ. магістра інженерії та магістра бізнес. адміністрування. Працював інж. з ракет. озброєння у мін-ві оборони США (1962–69); приват. компаніях (1969–79); від 1980 – на викладац. роботі, зокрема 1982–89 – у коледжі в Нью-Йорку. Чл. Т-ва колиш. вояків УПА (обирався чл. гол. управи і кер. відділу в Ньюарку – Ірвінґтоні), Т-ва укр. інж. Америки (від 1979 – кер. відділу в Нью-Джерсі), Укр. конгрес. ком-ту та ін. Автор наук. публікацій, кн. спогадів «Василь Сидор і справа його життя» (1996), «Юнацька чота: Спогади курсанта старшинської школи УПА в Карпатах» (1998), «Вільна Україна – сенс нашого життя» (2001; усі – Тернопіль, під прізвищем Мак) і статей в періодиці.
Літ.: Ю. Н. Новий успіх інж. Богдана Мака // Свобода. 1973, 12 січ.
11 червня 1675р. відбулася битва під Теребовлею.
Пам'ятник у Теребовлі Софії Хшановській. Наш час.
https://teren.in.ua/
четвер, 10 червня 2021 р.
10 червня 1944 р. у бою з московитами загинув Омелян Грабець "Батько" полковник УПА.
*******
Народився 1 серпня 1911 року у селі Нове Село Любачівського повіту (нині це територія Польщі) народився Омелян Грабець - «Батько», член ОУН, полковник УПА.
Вчився у Празькому політехнічному інституті. У Празі в міжвоєнний період жило чимало представників української політичної та мистецької еліти: Євген Маланюк, Олег Ольжич, Михайло Сорока, Микола Сціборський, Олена Теліга.
Приїжджаючи додому на канікули, Омелян співпрацював із «Просвітою», був діячем Пласту, керував театральним гуртком у Новому Селі. 1933-го організував насипання символічної могили на честь Українських Січових стрільців.
Після вбивства міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького почалися переслідування польською владою членів ОУН. Омелян Грабець потрапляє до концентраційного табору Береза-Картузька. Відбув там до січня 1936-го. Під час укладання асфальтової дороги в таборі каток розтрощив йому руку. Ще в холодних бараках розвинувся ревматизм. Відтак, його було звільнено за станом здоров'я.
Підлікувавшись, він переїхав до Львова, де за дорученням і сприянням ОУН став директором невеличкої ткацької фабрики. Паралельно Омелян став головою Українського студентського спортивного товариства. Підтримував проголошення Карпатської України, за що 1939-го знову заарештували під час Студентського конгресу.
Звільнився після початку Другої світової війни у вересні, коли Польща була захоплена нацистами.
У Львові організував охорону собору св. Юра за участі підпільників ОУН, а після приходу радянської влади переселився з сім’єю у містечко Чесанів (нині – Польща). Тут Омелян керував секцію молоді в місцевому відділенні Українського допомогового комітету. Відповідав за переміщення через німецько-радянський кордон кур'єрів та озброєних груп націоналістів.
Створював «Курені молоді», де навчали молодь користуватися зброєю, фізично і морально готувати її до підпільної діяльності. «Куренівці» збирали зброю, залишену вояками Червоної армії, яка пізніше пішла на озброєння УПА.
1941-го Омелян Грабець став членом Головного Військового штабу ОУН та Командиром Головного Військового осередка. Брав участь в організації «похідних груп ОУН», був обласним провідником ОУН Рівненщини та Кам'янець-Подільщини.
Влітку 1943-го Грабцю присвоєно звання полковника та доручено очолити УПА-Південь.
Влітку 1943-го під його керівництвом відбулося звільнення в’знів Літинської тюрми. Більшість в’язнів якої були євреї, частина з них увійшли до УПА-Південь.
Серед бойових операцій Грабця – Батька: звільнення полонених із концтабору в Калинівському районі, кілька успішних засідок на німців під Вінницею, наліт на зброярню у самій Вінниці, а також – рейд до Молдови, а потім на захід України.
10 червня 1944 року біля села Микулинці Літинського району відбувся бій з батальйонами НКВД, під час якого Омелян Грабець загинув. Місце його поховання донині невідоме.
УІНП
https://galinfo.com.ua/
10 червня 1919 р. бригади 3-го корпусу УГА перейшли у наступ й зайняли Язлівець та вийшли на береги Стрипи. Сотник із Залукви Степан Мацькевич.
*****
Вранці форсували річку й продовжили наступ на Коропець – Монастириська. Командувач польської групи військ генерал В. Івашкевіч того дня спробував закрити пролом, але передовий полк піхоти зустрів щільний вогонь стрілецьких куренів Коломийської бригади та артилерії 2-го гарматного полку сотника С. Мацькевича. Частини польської дивізії В. Сікорського змушені були відступити й перейти до оборони в районі Бучача – Підгаєць.
Джерело. https://teren.in.ua/
*****
Сотник із Залукви Степан Мацькевич. (На фото.)
Долі людські складаються по-різному. Однак життя кожної людини залежить від тої життєвої позиції, яку вона для себе обере. Заглядаючи у минуле, ми бачимо у ньому багато відомих і менш відомих діячів. Кожен із них на своєму місці і у свій час робив те, що було у його силах. Їхня спільна праця і наполегливі зусилля творили історію. Шкода тільки, що ми не завше її знаємо, мало цікавимось нею, а інколи просто не хочемо заглиблюватися у її сприйняття. Живучи у сьогоденні, ми не задумуємось, що саме завдяки тим людям, які жили до нас, ми маємо це майбуття.
Сьогоднішня наша розповідь про людину, ім’я якої золотими літерами має бути вписане на сторінках історії села Залуква. Однак, якщо зараз запитати пересічного залуквянина, що він знає про Степана Мацькевича, то мало хто щось розкаже. Свого часу ми (спільно із зусиллями світлої пам’яті Миколи Скаврінка) повернули цьому селу ім’я міністра ЗУНР Івана Мирона. Тепер пропонуємо зібраний за історичними джерелами короткий життєпис сотника УГА С. Мацькевича.
Степан Мацькевич народився 23 вересня 1893 року у селі Залуква в селянській сім’ї. Після закінчення сільської школи поступив на навчання до Української державної гімназії м. Станиславова. Іспит зрілості здав у 1914 році. З початком Першої світової війни вступив до лав Українських січових стрільців. 27 червня 1915 року у складі сотні Д. Вітовського брав участь у бою за Галич.
Після розпаду Австор-Угорської імперії (наприкінці 1918 року) С. Мацькевич опинився у Станиславові. Тут на базі колишнього 31 австрійського полку артилерії він разом із Ю. Шепаровичем, М Кречковським, О. Белеєм працював над створенням нових відділів галицького війська. Тоді Степан мав уже звання поручника. Пізніше його було призначено командиром 2 гарматного полку артилерії. Цікаво, що цей полк був сформований у лютому 1920 року на львівському фронті при Коломийській бригаді. Його зав’язкою стала Станиславівська батарея поручника С. Мацькевича, яка блискуче, як подають джерела, воювала в львівських околицях (Сокільники, Солонка, Давидів). Тепер стає зрозуміло, чому пізніше керувати полком командування довірило саме Мацькевичу. З того часу виходець із Залукви став сотником артилерії Української Галицької Армії.
Після невдалої спроби відстояти і утримати незалежність Української держави сотник УГА С. Мацькевич опиняється в еміграції. Там він поступає на факультет всесвітньої торгівлі Віденського університету, який закінчив у 1925 році. Незважаючи на переслідування польської влади, С. Мацькевич усе ж повертається на Батьківщину. Для нього тепер відкривається нове поле праці – кооперація. Хоча, безумовно, він не полишає громадської і політичної діяльності. Про те, що колишній сотник УГА користувався великим авторитетом, свідчить наступний факт. У 1940 році підпільники ОУН готували загальне повстання на галицьких теренах, зокрема на Станіславщині. Так ось Краєва екзекутива ввела до складу повстанського комітету Володимира Банаха (Вайса), Андрія Голуба (Антапку), Степана Мацькевича (Василя) та Іллю Сем’янчука. Це свідчить про те, що на досвід відомого у минулому військового командира розраховували молоді кадри оунівців.
За перших совітів С. Мацькевич виїхав за кордон, бо в іншому випадку його було б заарештовано і засуджено. Він повернуся у Галичину разом із німцями. У 1941-1944 роках був головою управи Галицького повіту. Зазначимо, що під час роботи на цій посаді він таємно від німецької влади фінансував вишкіл старшин УПА.
Наприкінці війни Степану Мацькевичу знову вдалося емігрувати на захід. Деякий час він перебував у Європі, а пізніше виїхав на американський континент. Проживав, найвірогідніше, у Канаді. На жаль, про роки його перебування за кордоном майже не збереглося ніяких відомостей. Видно вихідці із Залукви мають таку собі манорію – не афішувати фактів свого життя. Це звісно не на руку дослідникам, але мусимо обходитися тим, що є. Зрештою, нам вдалося з’ясувати,що сотник С. Мацькевич написав на пропозицію укладачів книги «Українська Галицька Армія» (Вінніпег, 1958р.) досить детальну розповідь про артилерію цього війська.
Коли помер С. Мацькевич нам поки що теж встановити не вдалося. Можливо хтось із його родичів у рідному селі міг би пролити світло на цей факт. Однак не хочемо вертатися до того, з чого починали. За останні двадцять років ця інформація уже б мала стати відомою. Що ж?.. Дається взнаки наша байдужість до минулого. Адже своє минуле ми повинні пам’ятати, бо коли ми не будемо ним цікавитись, воно буде нас переслідувати. І це з тієї простої причини, що без минулого нема майбутнього. Краще про це, як хтось сказав із великих, не скажеш. Тож бережімо те, що було у нашій історії, повертаймо несправедливо забуті імена, бережімо пам’ять про них. Бо коли не будемо мати нічого, вона все ж залишатиметься із нами, як і надія.
Іван ДРАБЧУК
Цей день в історії УПА - 10 червня.
На знимці Осип Безпалко («Андрій», «Остап»; 1914-1947). Витяг із некролога: «…З 1942 року друг Остап на посту обласного провідника ОУН на терені Кіровоградської области, в Чигиринщині (Холодноярщині) і Уманщині організує революційну боротьбу українського народу проти німецьких окупантів. На цих теренах створює добре вишколену революційну мережу ОУН, яка керує усіми протинімецькими виступами і акціями, а у 1943 році створює перші бойові загони УПА. У 1943 році друг Остап покликаний у члени Краєвого проводу південно-східних українських земель. У 1944 році важкопоранений на Кіровоградщині…»
****"
1944 рік
Через зрадника три батальйони НКВД біля села Микулинці на Вінниччині оточили штабний бункер УПА-Південь. Прикриваючи відступ побратимів, у бою загинув командир групи УПА-Південь Омелян Грабець – «Батько». Всього загинуло 14 воїнів УПА, ще двох захоплено в полон. Лише кілька бійців змогли прорватися.
1945 рік
Сотня «Сірі» УПА-Захід вночі в райцентрі Галич на Станіславщині обстріляла будівлі райвідділів НКВД і НКГБ. Знищені 3 військових.
У селі Карасин на Волині повстанці атакували дільницю винищувального батальйону. Особовий склад роззброєно і розігнано.
У засідці біля села Полонична на Львівщині повстанці знищили 4 радянських активістів. Спалено вантажний автомобіль.
1946 рік
Сотня «Сурма» УПА-Захід у засідці біля села Космач на Станіславщині знищила 7 військових МВД, у тому числі капітана та старшого лейтенанта. Здобуто кулемет і автомат.
Під час ліквідації агента МВД у селі Стебник на Станіславщині потрапив у засідку і підірвався гранатою районний провідник ОУН Юліян Касперський – «Махно».
У селі Доброполе на Львівщині повстанці знищили уповноваженого райвідділу МВД і начальника винищувального батальйону.
1947 рік
На Станіславщині повстанці знищили в селі Княже начальника винищувального батальйону, а в селі Козина – третього секретаря райкому КП(б)У та двох військових МВД.
Чота сотні «Імені Богуна» УПА-Захід біля села Явірник на Станіславщині знищила військового МВД, ще двох поранено. Спалені два вантажних автомобіля.
Чота сотні «Журавлі» УПА-Захід наскочила на загін МВД у горах Вигодського району Стаінславщини. У перестрілці знищений один військовий. Загинув воїн УПА, решта змогли прорватися.
1948 рік
У сутичці з опергрупою МВД у селі Трійця на Станіславщині загинули троє повстанців.
У селі Бистриця на Дрогобиччині підпільники знищили дільничного МВД.
Під час зіткнень із загонами МВД у селах Вержній Лужок і Смогів на Дрогобиччині загинули двоє повстанців.
Сергій ГОРОБЕЦЬ,
Український інститут національної пам'яті.
10 червня 1950р. у с. Озеряни Борщівського р-ну. за розповсюдження листівок ОУН московитами засуджений до 10 років ув'язнення учень 10 класу Микола П'єцовий.
Також у с. Озеряни Борщівського району була друкарня Чортківського окружного проводу ОУН (1943-1946 рр.)
Джерело літопис УПА та календар на 2020.
середу, 9 червня 2021 р.
9 червня 1950р. у с. Боберка Турківського р-ну. у бою з московитами загинув Федір Копанишин "Голуб" - керівник сільської групи ОУН.
Околиці села Боберка
*******
За іншими даними загинув 4 квітня 1952р.Бій Оунівців з московитами між селами Боберка-Жукотин-Вовче Турківського району Дрогобицької області (загинули райпровідник ОУН і керівник СБ-Турка Федір Копанишин-"Голуб", бойовики охорони райпроводу Омелян Сушинець - "Богдан", Василь Мацур - 43 роки, кущпровідник ОУН Роман Оленич - "Гайдамака" - 24 роки).
Джерело літопис УПА та календар на 2020.
9 червня 1911р. народився повітовий провідник ОУН Микола Никифорчин с. Іване-Пусте.
Коли маєте бажання і час детальніше можна прочитати і дізнатись тутка:
http://dontsov-nic.com.ua/mykola-nykyforchyn-vyznachnyj-hromadsko-politychnyj-diyach-stanyslavivschyny/
*****
НИКИФОРЧИН Микола, син Микити і Анастасії Дмитрик (псевд. «Колос», «Дубенко», «Погар», «Вартовий»; (за іншими даними народився 1.07.1911р.) с. Іване-Пусте Борщівського р-ну Тернопільської обл. — 19.02.1946, с. Ланчин Надвірнянського р-ну Івано-Франківської обл.). 21 курінь ім. І. Богуна (Чортків), курінний прокуратор; організатор Пласту в Іване-Пустому (зв’язковий куреня ім. Б. Хмельницького) та Борщеві.
Навчався в гімназіях Чорткова, Тернополя, Станиславова, Рогатина, Коломиї, звідки був послідовно виключений за участь в антипольських акціях або за підозрою у приналежності до УВО. Станиславівським окружним судом засуджений на три місяці ув’язнення за створення нелеґального пластового осередку і зберігання «Сурми» (1929). Матуру склав у греко-католицькій Малій семінарії у Львові (1931). Закінчив курси кооперації. Організаційний референт протиалкогольного товариства «Відродження» (1930-і рр.). Засуджений до 4 років ув’язнення (06.1938) за протиалкогольну акцію.
Після початку Другої світової війни працював економістом-плановиком у м. Городку Львівської обл. Від осені 1941 референт протиалкогольних справ відділу культурної праці УЦК, навчався заочно в Українському технічно-господарському інституті в Подєбрадах, на курсах виготовлення безалкогольних вин в Гомбургу (Німеччина). Від 1944 р. у підпіллі. Керівник підпільних курсів радистів на Миколаївщині; член обласного проводу ОУН Станиславівщини, вишкільник крайового осередку ОУН Карпатського краю. Після важкого поранення в бою з московитами в лісі біля с. Кубаївка Надвірнянського р-ну полонений, помер в тодішньому райцентрі Ланчин, відмовившись від лікування (за іншою версією — замордований).
Джерело.https://plast.org/world/plastuny-xx-stolittya-stanyslavivschyny-vidznacheni-zaliznymy-plastovymy-hrestamy/
9 червня 1993 р. введено в обіг купони багаторазового використання номіналом 10 000 Українських карбованців.
Перші банкноти номіналом 10000 карбованців були виготовлені британською фірмою Томас де ла Рю в 1993 році. В 1995 та 1996 роках банкноти також випускалися на Банкнотно-монетному дворі Національного банку України.
Банкноти друкувалися на білому папері. Розмір банкнот становить: довжина 125 мм, ширина — 56 мм. Водяний знак — зображення емблеми НБУ.
На аверсному боці банкноти в центральній частині з лівого краю розміщено скульптурне зображення князя Володимира Великого з
хрестом, зробленого за мотивами
пам'ятника князю в Києві . З правого боку на банкноті містяться написи Україна , Купон,
10000 українських карбованців, Національний банк України та рік випуску — 1993 , 1995 або
1996 р.
На реверсному боці банкноти розміщено гравюрне зображення Національного банку України та в кожному з кутів позначено номінал купюри. Переважаючий колір обох сторони — світло-зелений.
Банкноти різних років випуску вводилися в обіг 9 червня 1993 , 30 березня 1995 та 25 липня 1996 років, вилучені — 16 вересня
1996 року.
Вікіпедія.
9 червня 1920 р. поляки підірвали першу від правого берега опору Миколаївського ланцюгового мосту в Києві.
Роботи з відновлення мосту почалися лише через п'ять років.
Історична правда.
*****
9 червня 1920 року за наказом генерала Е. Ридза-Сміглого міст був підірваний відступаючими польськими військами, відновити його за старим проєктом не вдалося.
Вікіпедія.
9 червня 1931р. помер Нижанківський Степан Остапович (м. Стрий Львівська обл.) - Політичний діяч, член УВО та ОУН. Учасник національно-визвольної боротьби Українського народу 1918—20р., старшина УГА.
Один із засновників Української громади в ЧСР, був головою Групи української національної молоді в ЧСР, співредактором журналу «Національна думка», секретарем управи Союзу організацій українських націоналістів (СУНМ) (1927), представником УВО у ЧСР (1926-1927).
Брав участь у 1-й і 2-й конференціях українських націоналістів у Берліні (3—7 листопада 1927) та Празі (8—9 квітня 1928). Автор 2-х рефератів на 1-й конгрес ОУН – «Проблема майбутнього устрою України» та «Фашистська Італія».
Після конгресу обраний членом Головного суду ОУН також був відповідальним редактором органу Проводу українських націоналістів — журналу «Розбудова нації». Повернувся в Галичину та призначений крайовим командатном УВО (1930). Після смерті С.Охримовича в квітні 1931р. призначений крайовим провідником ОУН на західноукраїнських землях, але невдовзі помер внаслідок тяжкої недуги (рак шлунка) в м. Стрий.
Мірчук Петро. Нарис історії ОУН 1920—1939 роки.
Джерело.1.https://galinfo.com.ua/news/9_chervnya__den_v_istorii_oun_i_upa_261673.html
******
Степан Нижанківський нар. 1897 пом. 9 червня 1931
Батьки:
Євстахій (Остап) Нижанківський нар. 24 січня 1863 пом. 22 травня 1919
Олена Бачинська (Нижанківська) [Бачинські].
****
Військове звання: старшина Української Галицької армії з 1926 до 1927 заняття: голова Центрального союзу українського студентства. 9 червня 1931 смерть: Стрий.
Нотатки:
„Розбудова Нації”, чч. 7-8 за липень-серпень 1931
Д-р Степан Ніжанковський, заприсяжений член Організації Українських Націоналістів, член Головного Суду ОУН і відповідальний редактор „Розбудови Нації”, помер 9 червня 1931 р. у Стрию, на Західній Україні, на 34-му році життя.
Небіжчик був середущим сином відомого українського композитора о. Остапа Ніжанковського, який, разом із Державним Секретарем Мартинцем, згинув трагічною смертю під час українсько-польської війни, підло збитий польськими вояками.
Покійний Степан, вийшовши з інтелігентної, патріотичної сім'ї, виніс із дому гарячу любов до свого народу, небуденну культурність і характерність, якими визначався на протязі цілого свого, недовгого, життя. По тяжких боях за волю свого народу, в яких брав участь як старшина УГА, небіжчик опинився на Чехо-Словаччині, де попри фахові студії, що їх покінчив у такий короткий час, як лише дозволяли університетські приписи, віддався праці в студентських, громадських і політичних організаціях.
Зокрема замітна його роля в діяльності „Центрального Союзу Українського Студентства” (ЦЕСУС), де початкове він вів реферат міжнародніх зв'язків; як представник українського студентства, брав участь у різних міжнародніх студентських з'їздах, на яких вміло та гідно заступав не лише інтереси українського студентства, а й цілого українського народу, з притаманною йому завзятістю, відвагою і відвертістю, висуваючи українську справу та обвинувачуючи наших національних ворогів. Також активно проявлявся він в „Українській Академічній Громаді” в Празі, в „Студентському Віснику” як його співробітник тощо. За сумлінну працю студентство наділило його найвищим довір'ям, обравши його головою „ЦЕСУС”-у.
Багато часу й праці присвятив небіжчик об'єднанню української еміґрації в Чехо-Словаччині, яка, пересварена, ніяк не могла вміститися під одним дахом; та переконавшися в неможливості досягнути бажаного об'єднання, Разом з іншими закладає „Українську Громаду в ЧСР”, а далі працює над створенням „Союзу українських організацій”
Але найбільші його заслуги в справі розвитку націоналістичного руху. І так, у „Групі Української Національної Молоді”, якої був головою, він працював над поширенням ідей українського націоналізму, бувши одночасно співредактором „Національної Думки” та дбаючи про організаційне закріплення і поширення націоналістичного руху. Якраз покійний був головою делеґації „Групи Української Національної Молоді”, яка вела переговори з „Леґією Українських Націоналістів” з метою створити „Союз Українських Націоналістів”. Переговори увінчалися бажаним успіхом, а створений Союз поставив перед собою завдання сконсолідувати український націоналістичний рух під одним проводом. Це й сталося на 1-ій Конференції Українських Націоналістів 3-7 листопада 1927 р., де брав участь і покійний; ця конференція покликала до життя Провід Українських Націоналістів, що поставив собі мету скликати Конґрес Українських Націоналістів і створити єдину націоналістичну організацію (ОУН), що сталося в 1929 році.
Після створення ОУН покійний став її присяжним членом та сповняв відповідальні обов'язки члена Головного Суду ОУН. Крім того, був відповідальним редактором „Розбудови Нації”.
Тяжка недуга (рак шлунку) спричинила відхід покійного від праці, а потім і поворот до Краю, де, не зважаючи на всі зусилля родини рятувати його, він і закінчив своє коротке життя.
Смерть Степана Ніжанковського болюче вразила кожного соборника, бо не стало в наших рядах одного з молодих „каменярів”, які добро Батьківщини поставили понад групові й особисті інтереси, які безмежно вірять у блискуче майбутнє свого народу. ОУН передчасно втратила людину ідейну, характерну, талановиту, досвідчену й працьовиту, яка могла б ще багато-багато зробити для української справи при своєму знанні, національній свідомості та глибокій і певній вірі в кращу майбутність Української Нації.
Джерело.https://uk.rodovid.org/
Цей день в історії УПА - 9 червня.
Фото. https://photo-lviv.in.ua/
1944 рік
Пошукова група НКВД захопила криївки в селах Іваниківка, Ігровиця та Малашівці на Тернопільщині. Внаслідок тривалих боїв загинули 5 повстанців, ще 7 застрелилися.
1946 рік
Пошукова група МВД захопила криївку в селі Стінка на Станіславщині. Троє повстанців, що перебували всередині (серед них двоє дівчат), підірвалися гранатами.
1947 рік
Відділ УПА-Захід у засідці на шляху Галич – Станіслав знищив 10 військових МВД, спалено два вантажні автомобілі.
У райцентрі Жидачів на Дрогобиччині підпільники знищили голову міськради і агронома районного земельного відділу.
У сутичці з загоном МВД у селі Ваньковичі на Дрогобиччині загинули двоє повстанців.
У селі Бариш на Тернопільщині повстанці важко поранили начальника гарнізону МВД.
Повстанці атакували дільницю винищувального батальйону у селі Комаровичі на Дрогобиччині. Особовий склад роззброєно і розігнано.
1948 рік
Двоє повстанців, оточені пошуковою групою МВД у селі Бутини на Львівщині, поранили двох військових і підірвалися гранатами.
Під час зіткнень із загонами МВД у селах Береги та Потік на Дрогобиччині загинули двоє підпільників.
1949 рік
Біля села Колодіївка на Станіславщині повстанці наскочили на засідку МВД, знищили 2 військових, ще одного поранили і без втрат відійшли.
У сутичці з опергрупою МВД біля села Спас на Дрогобиччині загинув станичний ОУН Дем’ян Щегельський – «Орел».
1950 рік
У селі Завидів на Волині підпільники знищили дільничного МВД.
1951 рік
У селі Побережжя на Станіславщині повстанці спалили будинок і сарай секретаря комсомольської організації.
Сергій ГОРОБЕЦЬ,
Український інститут національної пам'яті.
вівторок, 8 червня 2021 р.
8 червня 1951 р. с. Криве Козівського р-ну в бою з московитами загинув Осип Дяків “Черник”; нар. 21. 01. 1924 р. н., с. Олесине, нині Козівського р-ну).
******
Дяків Осип, син Миколи (псевд. «Черник»; 21 січня 1924, с. Олесине Козівського р-ну Тернопільської обл.
За іншими даними: Загинув у бою з московитами 2 липня 1950, біля с. Краснопуща Бережанського р-ну Тернопільської обл.)
Член ВСУМ у Львові.
Навчався у Хімічній школі у Львові (1942—1943), член Юнацтва ОУН (1943), провідник «трійки».
Закінчив старшинську школу УПА ім. Г. Піпського «Олені».
Скерований у ВО «Лисоня» (07.1944), командир 1 чоти сотні «Голки» (08—09.1944), районової боївки на Бережанщині (1945— 1948). Член почту крайового провідника (1948—1950), хорунжий (14.10.1948).
Відзначений Похвалою командира ВО «Лисоня» (30.06.1948).
Джерела:
Сипа М. Погорільці та навколишні села. Славні сини свого народу // Матеріяли Музею-архіву Пластового руху;
Осип Дяків-«Горновий»: Документи і матеріали / Літопис УПА. Нова серія. — Т. 17. — Київ — Торонто, 2011. — С. 14—15.
Джерело 2.https://100krokiv.info/2017/07/dyakiv-osyp-chlen-vsum/
*****
Ред. Нажаль інформація відрізняється.
Цей день в історії УПА - 8 червня.
*****
1944 рікПід час бою з московитами у селі Лука Велика на Тернопільщині були оточені і застрелились троє повстанців.
1945 рік
Дві чоти сотні «Рисі» УПА-Захід у засідці біля села Красне на Станіславщині знищили 12 військових НКВД.
У нічному бою з пошуковою групою НКВД біля села Пісочне на Волині загинули 3 повстанці, ще 5 поранено.
У засідці біля села Мала Лука на Тернопільщині підпільники знищили двох радянських активістів, ще двох захоплено в полон.
1946 рік
У селі Дроздовичі на Львівщині повстанці знищили дільничного МВД.
У селі Сопачів на Волині підпільники обстріляли легковий автомобіль з радянськими активістами, знищений водій, чотирьох пасажирів поранено.
1947 рік
Рій сотні «Булава» УПА-Захід під час стрімкого наскоку в селі Кульчиці на Дрогобчичині знищив лейтенанта, сержанта і рядового МВД та працівника прокуратури. У перестрілці загинула зв’язкова УПА.
У селі Поруби на Львівщині підпільники знищили дільничного МВД та командира винищувального батальйону.
У сутичці з загоном МВД у селі Четвертня на Волині повстанці знищили трьох військових.
1948 рік
Двоє повстанців наскочили на засідку загону МВД біля села Грицеволя на Львівщині. Один отримав важке поранення і застрелився, інший зміг прорватися.
У селі Залісся на Львівщині повстанці знищили двох військових МВД, ще одного поранили.
1949 рік
У селі Межиріччя на Дрогобиччині підпільники знищили двох бійців винищувального батальйону. Здобуто автомат і гвинтівку.
1950 рік
Під час бою з московитами у селі Уличне на Дрогобиччині загинули двоє повстанців.
1952 рік
У бою з московитами у селі Теньківка на Житомирщині загинув підпільник «Петро».
Сергій ГОРОБЕЦЬ,
Український інститут національної гідності, спеціально для видання sknews.net
8 червня 1946р. у бою з московитами загинув сотенний УПА Михайло Тарнавський «Гроза»
****
Тарнавський Михайло Васильович (“Гроза”; 1922, с. Садки Галицького р-ну Івано-Франківської обл. – 8.06.1946, с. Кінчаки Нові Галицького р-ну Івано-Франківської обл.).Маленьке село Садки, яке підпорядковане Кінчаківській сільській раді, розташоване за 34 км від Галича.
У давнину це поселення було присілком Старих Кінчак. Саме жителі цього села і заселили мальовничі землі з родючими ґрунтами та багатими лісами, що розкинулись недалеко. Невідомо, коли у селі поширилося прізвище Тарнавський. Із короткої історичної довідки про це село, поміщеної у книзі «Міста і села Галицького району» за редакцією Петра Арсенича (Івано-Франківськ, 2001р.), дізнаємося про те, що багато садківчан взяло участь у національно-визвольній боротьбі. Серед них був і сотенний УПА Михайло Тарнавський на псевдо «Гроза».
Маючи під рукою великий пласт матеріалів на повстанську тематику, варто виокремити із них відомості про цього командира. Однак, як виявилося, їх не так вже й багато. Михайло Тарнавський, син Василя, народився 1922 року. Є відомості, що він закінчив старшинську школу «Олені» влітку 1944 року, бо при формуванні сотні УПА «Звірі» отримав посаду чотового, на якій пробув рік (до літа 1945 року).
Влітку того року його призначено сотенним цієї сотні замість командира «Чорного» - Дмитра Рудака, який став курінним. Наказом Головного військового штабу УПА ч.3/15 від 10 жовтня 1945 року отримав звання булавного. З 1 січня 1946 року М. Тарнавський - поручник УПА, хоча наказ було підписано аж 16 липня, уже після його смерті.
Очолюючи сотню, «Гроза» здійснив ряд успішних рейдів Станіславщиною. Після реорганізації Тактичного Відтинку «Чорний Ліс» у травні 1945 року сотня «Грози», що входила до куреня «Смертоносці», отримала номер «Відділ 75», хоча паралельно вживалася й назва «Звірі». Чотовими у цій сотні впродовж кількарічного її існування були повстанці: «Бистрооокий», «Кучерявий», «Садовий», «Соломка», «Ярко», «Стрілка» та «Крамаренко». З цих псевдонімів розшифрованими є два останніх: «Стрілка» – Чуйко Михайло, 1912 р.н. із с.Межигірці, «Крамаренко» - Ярицький Степан, 1922 р.н. із с. Семаківці (тепер у складі с. Тустань) Галицького району. До речі, «Крамаренко» очолив сотню після смерті «Грози» з 16 липня 1946 року. Уривок, поданий нижче, відображає ті непрості бойові дії, які велися 1946 року:
«Курінь «Смертоносні» під командуванням хорунжого «Чорного». Відділ під командуванням булавного «Грози».1.2.46р. - на табір наскочили большевики. Під час замішання і відступу відділу відлучилося 6 стрільців, які так і не повернулися. 6.2.46р. – большевики наскочили на відділ. Під час бою відбилося 4 стрільці. Тут впав кулеметник «Хмара». Большевики мали двох вбитих. 7.2.46р. – відділ звів бій з большевицькою сотнею у лісі між селами Рибно - Завій.
Переважаюча кількість ворога змусила відділ відступити. У бою впало 4 бійці: кулеметник «Підкова», стрільці «Ластівка», «Дума» і «Никольцьо». Втрати большевиків: один – вбитий, кілька - поранених. Під час бою відлучався з підвідділом (новаків) чотовий «Рибак» - (Василь Гойсан з Вікторова). На умовне місце збору повернулося тільки 9 стрільців. Чотовий «Рибак» з рештою стрільців подався в свої сторони, де пізніше разом з ними зголосився до большевиків».
«Гроза» прийняв смерть поблизу села Нові Кінчаки. Сталося це 8 червня 1946 року. Разом з ним загинув стрілець «Вишня». Тіла героїв енкаведисти забрали до смт Жовтень (тепер Єзупіль Тисменицького району).
Джерело.
Іван Драбчук, співробітник Національного заповідника «Давній Галич»
Під церковною банею села Олесине знайшли світлини і звернення з 1937 року.
Усе почалося з того, що початку травня олесинські віряни із своїм парохом о. Олегом Марущаком вирішили перекрити сільську церкву Зіслання Святого Духа, освячену 1938 року.
При розбиранні покрівлі під куполом храму у сховку майстри виявили скляну посудину з пожовклими аркушами паперу. З посудини вийняли добре збережені три аркуші паперу і дві фотографії. Усе було загорнуте в пожовклу українську газету видання тих років.
На одному аркуші член тодішнього церковного комітету Василь Горохівський коротко описав історію Олесина різних періодів та будівництво церкви, яку звели у 1937 році на кошти сільської громади під керівництвом голови церковного комітету Івана Кусеня і членів комітету Івана Матвійовича Смачили, Івана Григоровича Смачили, Василя Дякова, Василя Горохівського, Григорія Куропатницького, Івана Горохівського, Томи Кужди, Томи Смачили.
На двох інших аркушах член місцевої ОУН Григорій Томович Смачило, 1919 р. н., написав патріотичне звернення до майбутнього покоління олесинців. У ньому розповідається про політично-економічне становище на західноукраїнських землях 30-их років та боротьбу українців проти польських поневолювачів.
У зверненні звучить заклик боротися за незалежність Вітчизни та заповідь наступним поколінням завжди зберігати пам’ять про полеглих борців у національно-визвольній боротьбі за волю України:
"Помстіться, наші наслідники, за кривди і знущання над нашим народом. Не дайте ніколи ворогам глумитися на нашій землі і на могилах наших героїв. Слава українській нації і героям!".
Текст датований 17 вереснем 1937 року.
На одній із світлин зображена молодь Олесина 1930-их років, серед яких і п’ять членів ОУН. На другій фотографії — сільська футбольна команда, яка в ті часи приносила спортивну славу Олесину.
Заснована вона сільчанином Осипом Дяковим (Горновим) , тодішнім студентом Бережанської гімназії, в майбутньому провідником Львівського краю і теоретиком та організатором боротьби УПА.
Церковна знахідка тепер знаходиться на видному місці у храмі, де кожний із мирян може її оглянути та прочитати написане.
http://www.istpravda.com.ua/
2018 р
8 червня 1919р. під час Чортківської офензиви об’єднанні сили 7-ї, 3-ї і 1-ї (УСС) бригад здобули м. Чортків. Цього ж дня 5-а Сокальська бригада зайняла Копичинці.
9 червня 1919 року.
Джерело історична правда.
8 червня 1947р. в с. Лозова Тернопільського р-ну. московити допитали та побили учнів 4 класу, які, нібито, написали кличі проти Сталіна на залізничному мості.
Перша письмова згадка – 1463 р. згідно з актом поділу володінь між князями Збаразькими – Василієм, Семеном, Солтаном; власність Василія. Назва походить, імовірно, від місця розташування – у лозах, верболозах.
У другій половині 16 ст. поселення – власність Олександра Збаразького. У 16 ст. поблизу села пролягав польсько-литовський кордон, до кінця 19 ст. біля Лозової і Шляхтинців зберігався прикордонний стовп, поділений на 4 частини:
* у верхній частині правої сторони було зображено голову вола, * в нижній частинні – однораменний хрест; * у верхній частині лівої сторони – двораменний хрест, * у нижній частині – будинок.
На початку 17 ст. у селі – 41 дим (будинок). 1656 р. в селі була дерев’яна церква, яку розібрали у 1917 р. 1862 р. споруджено костел св. Станіслава. До кінця 19 ст. велика земельна власність належала ґрафині О. Борковській; у 1910 р. – публіцисту ляків; функціонували однокласна школа, фільварок, млин, ставок та корчма.
Джерело.https://irp.te.ua/lozova-ternopilskyj-rajon-ternopilska-oblast/
понеділок, 7 червня 2021 р.
7 червня 1950р. загинув референт СБ УПА Роман Дячун. Застрелився щоб не здатись московитам.
7 червня 1950 року працівники радянських спецслужб вистежили криївку, вранці оточили будинок, почали викликати Романа, щоб здався.
«Перед тим будинком ( Бандери , 33), де розміщена дошка Роману Дячуну, був приватний дім. Хата була ще довоєнна. На його стриху була обладнана криївка. Помешкання належало Гіракам. Потім господарів виселили на заслання.
МДБ вислідили і одного ранку оточили будинок та почали його викликати, щоби здався. Той попалив всі документи, папери, порізав на собі одяг, чоботи, щоби нічого не дісталося їм, відстрілювався, доки мав кулі — ціляв по офіцерах. Останню кулю залишив для себе. Вистрілив собі під підборіддя.»
Роман Дячун — бабусин брат тернополянина Ігора Аркуші, який, власне, поділився описаними спогадами.
Вшанування
У Тернополі на вулиці Степана Бандери,33 встановлено пам'ятну дошку на місці, де відбулася перестрілка референта «Марка» з енкаведистами.
Джерело Вікіпедія
7 червня 1916 р. народився Петро Дужий, Український письменник, член ОУН.
Разом із групою Дмитра Мирона планував проголосити акт відновлення української державності в Києві. Пізніше перейшов у підпілля, працював у Головній організаційній референтурі ОУН.
Організовував перші відділи УПА на Холодноярщині. Був засуджений німцями до страти, але зумів втекти. Учасник першої Конференції поневолених народів на Рівненщині. 1944-го увійшов до складу Головного проводу ОУН як референт пропаганди.
Його чотири рази арештовували поляки, двічі – німці, ще двічі – радянські спецслужби. 22 березня 1947-го засуджений до розстрілу. Його врятував травневий указ про скасування смертної кари. Пройшов через концтабори Колими, Сибіру, Мордовії.
Помер 24 жовтня 1997-го у Львові, похований на Личаківському кладовищі.
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua
7 червня 1887р. народився Федір Лисенко, геолог, який відкрив одне з найбільших родовищ нафти і газу на сході України.
Народився у Бердянську (тоді місто входило до Таврійської губернії, зараз це Запорізька область). Закінчив місцеву гімназію, вступив до Петербурзького гірничого інституту. Після участі в студентських заворушеннях був змушений залишити Петербург i виїхати до Томська, де із відзнакою закінчив гірничий інститут. Працював сім років у копальнях Сибіру, Алтаю, Казахстану.
На початку Української революції 1917 -1921 років повернувся до України. Спочатку працював на рудниках Донбасу, згодом за дорученням Української Центральної Ради досліджував соляні копальні поблизу Бахмута. Викладав курс геології у Кам’янець-Подільському університеті й вивчав мінеральні ресурси Поділля.
З 1926-го на запрошення академіка Павла Тутковського працював у Інституті геології Академії наук радянської України. Водночас завідував розвідкою корисних копалин Укргеолкому, керував секцією гірничо-геологічної термінології Інституту української наукової мови, читав курс пластичних матеріалів у Київському художньому інституті. Паралельно вивчав силікати й фосфати Поділля, а згодом досліджував Роменську площу. Завдяки чому відкрив нову нафтогазову провінцію – Дніпровсько-донецьку западину.
Польові дослідження Роменської площі, які провів Федір Лисенко, засвідчили наявність значних покладів калійних солей. А свердловина №1, пробурена на початку 1930-х, дала підставити припускати нафтогазоносність площі.
“У 1934 р. Федір Остапович, зібравши всі свої звіти, їде на консультацію до провідних фахівців у Москву, а потім в Солікамськ з метою вивчення калієносності місцевого розрізу і зіставлення його з даними по Роменській свердловині. Всі дані говорили про наявність нафти, доводячи нафтогазоносність Дніпровсько-донецької западини, – пише Валентина Салогуб. – З цими висновками Лисенко домагається прийому в Серго Орджонікідзе, наркома важкої промисловості СРСР. Нарком дає команду про поновлення пошукових робіт і виділення додаткових коштів на потужніші бурильні установки. У Роменському краєзнавчому музеї зберігається групова фотографія, під якою підпис "Геологическая разведывательная партия во главе с профессором Лысенко на Роменщине (1934 г.)".
22 квітня 1936 року пробурили свердловину №2. Під час буріння виявили багаті нафтопрояви. Це була перша нафта в радянській Україні. Це була сенсація.
Пошукове буріння часто супроводжувалося аваріями через складність розрізу, недосвідченість бурових бригад і неякісне обладнання. У ті часи аварії сприймалися як шкідництво і саботаж.
Федора Лисенка арештували 22 травня 1937-го в лікарняній палаті. Накладено арешт на бібліотеку вченого, його наукові праці й розробки, особисте листування. 3 вересня Лисенка засудили до розстрілу. Згідно свідоцтва про смерть, що зберігається у Роменському краєзнавчому музеї, розстріляли його ще до оголошення вироку - 26 серпня. Реабілітували 28 листопада 1956-го.
У цей же час, влітку 1937-го, на Роменській площі пробурили нову свердловину й видобули майже дві тони нафти, що підтвердило правоту досліджень та розробок Федора Лисенка. Того ж року з Москви на відкрите родовище прибув новий керівник Куцев, який присвоїв результати 10-річної праці розстріляного геолога.
Підготувала Леся Бондарук.
Цей день в історії УПА - 7 червня.
1943 рік
У сутичці з німецьким загоном біля села Верба на Рівненщині загинув один повстанець.
1945 рік
Великий бій однієї із сотень УПА-Захід із загоном НКВД біля села Дернів на Львівщині. Загинули 33 повстанця, ще 25 захоплені в полон.
Відділ УПА-Північ у засідці на шляху біля села Любешів на Волині знищив 13 військових Червоної армії.
У сутичці з загоном НКВД під час облави біля села Дорожів на Дрогобиччині загинули четверо підпільників.
У засідці біля села Сихів на Дрогобиччині повстанці знищили капітана і 6 військових НКВД, що охороняли табір військовополонених.
1946 рік
У селі Нагірне не Дрогобиччині підпільники знищили районного суддю і інспектора районного фінвідділу.
Двоє колишніх бійців винищувального батальйону в селі Дроздовичі знищили начальника батальйону і його сім’ю та були затримані опергрупою МВД.
1947 рік
У засідці біля села Зелена на Станіславщині повстанці знищили лейтенанта і 3 військових МВД.
Під час зіткнення з загоном МВД біля села Зарічне на Дрогобиччині загинули троє повстанців.
У сутичці біля села Івашківці на Тернопільщині підпільники знищили двох військових МВД.
У селі Верхи на Волині повстанці знищили голову сільради і радянського активіста.
1948 рік
Під час нападу спецгрупи МВД на рій сотні «Басейн» УПА-Захід біля села Тисовиця на Дрогобиччині загинули 3 воїни УПА, ще одного поранено.
1949 рік
У сутичці з загоном МВД у селі Нижня Ботивка на Дрогобиччині повстанці знищили двох військових. У перестрілці загинув один повстанець.
1951 рік
Троє повстанців загинули біля села Ласківці на Тернопільщині, наскочивши на засідку МВД.
Сергій ГОРОБЕЦЬ,
Український інститут національної пам'яті.
7 червня 1950р. у с. Кам'янка Сколівського р-ну у бою з московитами загинув Петро Кузейків "Береза", "Ігор" - кущовий.
Джерело літопис УПА та календар на 2020р.
******
Довідково.
Також у цьому селі 19 березня 1946р. загинув Бобанич Михайло Григорович — командир куреня УПА «Бойки» в ТВ-24 «Маківка», лицар Срібного хреста бойової заслуги УПА 1 класу. Загинув у селі.
Вікіпедія.
7 червня 1951р. біля с. Ласківці на Тернопільщині у бою з московитами загинули Почигайло Ярослав Остапович "Боярин" - командир сотні "Лісовики", Копичинецький надрайонний провідник.
Народився у сім'ї селян-середняків. Освіта — середня спеціальна: закінчив учительську семінарію. Член Юнацтва ОУН із студентських років.
Керівник станичної сітки ОУН у рідному селі, а відтак — у Підгаєцькому р-ні. Член ОУН із 1939 р. Пройшов військовий вишкіл в УПА на Волині. Командир чоти у старшинській школі УПА «Олені» (весна-осінь 1944).
У листопаді 1944 р. після закінчення вишколу в школі скерований у ВО «Лисоня». Командир сотні УПА «Лісовики» ВО-3 «Лисоня» (01.1945 — літо 1946), співробітник осередку СБ Чортківсько-Бережанського окружного проводу ОУН, референт СБ (1947—1948), організаційний референт (08.1948-08.1949) та керівник (08.1949-06.1951) Копичинецького надрайонного проводу ОУН.
Загинув внаслідок зради разом із двома побратимами у бою з оперативно-військовою групою МДБ на пункті зв'язку. Тіло забране ворогом у райцентр Білобожницю. Місце поховання невідоме.
Старший булавний (?), хорунжий (1.10.1944), поручник (30.06.1950) УПА.
Вікіпедія.
******
Також у цьому бою загинув Антон Королюк - Буданівський райреферент СБ.******
На фотографії село Ласківці
https://irp.te.ua/laskivtsi-terebovlianskyj-rajon-ternopilska-oblast/
неділю, 6 червня 2021 р.
Увіковічення пам’яті Петра Дмитришина (автор: Шпіцер Василь). Варто прочитати та пам'ятати.
Відкриття меморіальної дошки Петрові Дмитришину у Станкові. Спереду – ініціатор встановлення пам’ятної дошки Микола Ференц, зліва – багатолітній політв’язень, один із керівників Норильського повстання, письменник Мирослав Мелень
Микола Ференц, ініціатор встановлення меморіальної дошки, виголосив вступне слово від Братства ОУН-УПА і Конгресу українських націоналістів. Зі спогадами про славного станківчанина виступив багатолітній політв’язень, один з керівників Норильського повстання, письменник Мирослав Мелень. Автор книги «Крайовий провідник Володимир Тимчій-«Лопатинський», член Головного проводу КУН Василь Шпіцер розповів про життя, діяльність і трагічну загибель Петра Дмитришина. Перед присутніми виступили також львівський історик Всеволод Іськів, депутати Стрийської районної та Львівської обласної Рад, голова Станківської сільської Ради. Учні місцевої школи прочитали вірші, присвячені національно-визвольній боротьбі ОУН і українського народу.
Урочисте дійство супроводжував хор Народного дому села Станків, який виконав гімн ОУН «Зродились ми великої години», низку інших патріотичних пісень і на завершення – гімн України.
ПЕТРО ДМИТРИШИН
(біографічна довідка)
Дитришин Петро, син Олекси і Розалії, з дому Шваб, народився 15. 06. 1910 р. в селі Станків на Стрийщині. Закінчив Стрийську гімназію, ще в гімназійні роки пробував писати вірші та оповідання. Після матури Дмитришин став постійним співробітником часопису «Стрийська Думка», до якого подавав передові статті на суспільні й політичні теми, оповідання та новели, навіть вірші.
Вперше П. Дмитришина за націоналістичну діяльність заарештували 1934 року. Його звинуватили у складанні, переховуванні та розповсюдженні антидержавних відозв та виголошуванні рефератів антипольського змісту. Протримали під слідством неповний рік.
Вдруге П. Дмитришина арештували у липні 1936 року, після інциденту на горі Маківці. У матеріалах судової справи збереглося достатньо цікавої інформації про нього: «… В справі звинувачуваного Дмитришина Петра, який підозрюється в належності до Організації Українських Націоналістів, інформую, що він виявив свою діяльність в 1933 році, коли був арештований за звинуваченням в розповсюдженні листівок ОУН. Від того часу він постійно контактував з чільними членами ОУН, зокрема, на підставі достовірної інформації, в 1935 році він став комендантом відділу ОУН в Станкові. З часу, коли звинувачуваний Дмитришин став керівником Українського Студентського Товариства, як показує інформація, він почав більшою мірою виявляти свої націоналістичні погляди, які збігалися з програмою ОУН». За активну антидержавницьку діяльність польський уряд позбавив Петра Дмитришина волі на три роки.
Страшна машина, виконавчим механізмом якої був озвірілий плебс, люмпен-пролетаріат, що допався до влади у великій імперії, позбавлений елементарної порядності, культури і законослухняності, без християнської моралі і старозавітньої богобоязливості, поглинула і Петра Дмитришина.
25 липня 1940 року Розалія народила сина, а 26 липня 1940 року начальник Стрийського Управління державної безпеки НКВД УРСР видав ордер № 88 «на арешт і обшук громадянина Дмитришина Петра Олексійовича». Яка немислима жорстокість! Людину, що боролася проти ворожої СССР держави (Польщі), яка ще не встигла нічим завинити перед цією дикою владою, арештовують на другий день після народження сина-первістка. Дмитришина перевели до Дрогобицької тюрми, і дружина розривалася між Грабівцем і, залишаючи вдома своє немовля, Дрогобичем, де мучився чоловік. Вона сподівалася довести невинність свого чоловіка перед радянською владою, просила зглянутися над дитиною, намагалася передати Петрові бодай якісь харчі. Холодної осені через брак материнського молока син ослаб, захворів і помер. Це була перша невимовно важка втрата для Розалії.
Рішенням «Особого Совещания при Народном Комиссаре Внутренних Дел СССР» тл-4 від 29 березня 1941 року постановили: «Дмитришина Петра Алексеевича за активное содействие в борьбе против революционного движения заключить в исправительно-трудовой лагерь сроком на восемь лет, считая срок с 30-го июля 1940 года».
Дорогою до табору, недалеко від Стрия, Петрові вдалося через щілинку у вагоні викинути записку. Завдяки щасливому випадку вона потрапила до його дружини, і Розалія дізналася, що чоловіка відправили у табір десь на Харківщину. Через багато років Розалію відшукав колишній в’язень, що мучився у таборі разом з Дмитришиним. Він розповів як їх там морили голодом. Петро дуже страждав, увесь розпух і помер. Його тіло кинули в яму з трупами інших в’язнів. Коли це сталося і де саме, нам, на жаль, невідомо.
Є в справі Петра Дмитришина ще один документ – від 30 грудня 1989 року, підготований Слідчим відділом УКГБ УРСР по Львівській області і затверджений заступником прокурора Львівської області, в якому сказано: «29 марта 1941 года по постановлению Особого Совещания при НКВД СССР заключен в исправительно-трудовой лагерь сроком на восемь лет. Установить судьбу Дмитришина не представилось возможным. В деле отсутствуют материалы о проведении Дмитришиным П. А. антисоветской деятельности. Дмитришин Петр Алексеевич подпадает под действие ст.1 Президиума Верховного Совета СССР от 16 января 1989 г. «О дополнительных мерах по восстановлению справедливости в отношении жертв репрессий, имевших место в период 1930-40-х и начала 50-х годов».
Отже П. Дмитришина, безневинно і в жахливих тортурах замученого більшовицьким режимом, реабілітовано. Правда, ніхто в цьому документі не попросив пробачення ні в жертви, ані в її родичів. Вірна дружина Розалія, ніколи більше не вийшла заміж, дожила до часів Незалежної України, але її мало втішив факт реабілітації, бо антиукраїнська влада передчасно звела в могилу її єдиного синочка, брата, чоловіка і маму. Так вона й пішла з життя, не відаючи, коли загинули і де поховані коханий чоловік Петро та молодший брат Володимир.
Джерело. http://www.vox-populi.com.ua/
6 червня 1940 р. загинув у виправно-трудовому таборі Юліан Бачинський - правник, публіцист, громадсько-політичний діяч, дипломат УНР.
1940 р. – у таборі в Карелії (Росія) загинув правник, публіцист, громадсько-політичний діяч, дипломат УНР, уродженець с.Новосілка Підгаєцького району Юліан Бачинський. Заарештований органами НКВС у м. Харкові в листопаді 1934 р.
Джерело 2.http://buk-visnyk.cv.ua/
Ю. Бачинський – громадський та політичний діяч. Народився 28 березня 1870 року у селі Новосилка Підгаєцького району Тернопільської області в родині священика.
З 1880 по 1883 роки навчався у Львівській гімназії та Дрогобицькій реальній гімназії ім. Франца Йосифа. Закінчив Академічну гімназію у Львові. У 1890 р. вступив на юридичний факультет Львівського університету та навчався у Берлінському університеті. У 1905 р. Ю. Бачинський виїздить до США і Канади з метою дослідження життя української еміграції. З 1915 до 1918 року перебував на службі в австрійській армії. У 1919 р. Уряд Української Народної Республіки призначає його радником Дипломатичної місії у Вашінгтоні. Впродовж 1890–1907 рр.
Ю. Бачинський був одним з керівників Русько-української Радикальної партії (РУРП). У 1899 році разом з групою інших членів РУРП створив Українську соціал-демократичну партію (УСДП). 1918 – 1919 рр. є членом Української національної ради ЗУНР. З літа 1921 р. до осені 1923 р. Ю. Бачинський живе у Відні, а згодом переїздить до Берліна, де співпрацював з редакцією газети «Український прапор». У 1930 р. спробував виїхати до України, однак на кордоні був заарештований та рік відсидів у львівській в’язниці. Після звільнення оселився у Празі де працював в журналі «Вільна трибуна». У 1933 р. повертається в Україну, живе у Харкові та працює у редакції «Української радянської енциклопедії». Того ж року в Харкові був заарештований органами НКВС, які звинуватили його у приналежності до контрреволюційної терористичної організації.
28 березня 1935 р. Ю. Бачинський був засуджений Воєнною комісією верховного суду СССР на десять років ув’язнення, за спробу організувати підпільну мережу «Об’єднання українських націоналістів». Помер 6 червня 1940 р. у виправно-трудовому таборі.
Ю. Бачинський один із перших в історії української суспільно-політичної думки, хто розробив та обґрунтував цілісну наукову концепцію незалежної соборної України, розглядав ідею незалежної держави у поєднанні з проблемами національного і соціального звільнення. Основні погляди Ю. Бачинського щодо державного устрою та системи публічного управління викладені у його працях: «Поділ Галичини» (1897) – обґрунтовує необхідність поділу Галичини на Західну та Східну, об’єднання Східної Галичини з Буковиною; «Автономія України» (1906) – розглядає надання суверенітету Наддніпрянської України; «Взаємні відносини соціал-демократичних партій, української і польської, в Східній Галичині» (1910) – обґрунтовує застосування «етнографічного» принципу у державотворенні.
Найбільш відомим твором Ю. Бачинського є «Ukraina Irredenta» (Україна поневолена), виданому у 1895 р. У своєму вченні Ю. Бачинський розглядав створення національних держав як результат їх соціально-економічного розвитку. Економічною основою держави повинна бути «усуспільнена» власність, а не власність, яка є джерелом експлуатації. Всі українські землі становлять економічну цілісність, тому економічній єдності мусить відповідати єдність політична. Відстоював позиції еволюційного розвитку нової держави, яка повинна піднятись над класовими інтересами і дбати про добробут всього населення. Політична самостійність України, як стверджував Ю. Бачинський, є необхідною умовою для забезпечення економічного і культурного розвитку народу. Боротьба за самостійність України стосується не лише українського народу, а взагалі до всіх людей різних національностей, хто проживає в Україні. Спільний інтерес та спільне вирішення суспільних проблем робить людей різних національностей українськими патріотами. Тільки в незалежній Україні можна здобути вільне і заможнє життя. Обґрунтовуючи право України на державно-політичну самостійність, Ю. Бачинський підкреслює, що центральні органи влади повинні передати певні повноваження місцевим органам управління і зокрема до національних сеймів. В цьому процесі українська буржуазія є виразником національного інтересу, провідником демократичних перетворень у суспільстві та самостійної національної держави.
У майбутньому, на думку Ю.Бачинського, Україна повинна стати соборною державою. Разом з тим, він вважав, що держави, які досягли свого високого суспільного розвитку будуть об’єднуватися. Тому і Україна може приєднатися до якогось федеративно-конфедеративного утворення, стати повноправним членом європейської чи всесвітньої федерації вільних народів. Народи, за Ю. Бачинським, домагаються самостійності не для того, щоб ізолюватися від решти світу, але щоб повніше розвинутися культурно й економічно, посісти гідне місце в майбутній «всесвітній людській родині». Разом з тим, держава, як суспільний інститут, завершить своє існування. Держава є лише засіб для вільного та культурного розвитку кожного народу. Замість державної системи правління виникнуть нові інтегровані системи правління. Нації асимілюються та зникне розшарування між соціальними класами. Національна єдність уступить місце інтернаціональній єдності, як найвища єдність людського роду. Виникне потреба у формуванні міжнародних інтернаціональних інституцій, які будуть функціонувати на нових управлінських засадах. Таким чином, Ю. Бачинський, розглядаючи концептуальні основи розвитку самостійності України, розробив теоретичні засади нової управлінської системи в рамках інтернаціональної єдності.
М. В. Ярмистий
Підписатися на:
Дописи (Atom)