Загальна кількість переглядів!

суботу, 14 січня 2023 р.

Бій у селі Посіч (автор: Когуч Павло)

Під Чорним лісом у селі Посіч заквартирувалозі 170-ть енкаведистів (спецвідділ). Більшовики мають на меті оперувати в цій частині Чорного лісу й сусідніх селах: Рибне, Майданик, Лисець Старий. У цій частині Чорного лісу й селах перешкоджає більшовицька зграя порушуватись нашим відділам. Заходить потреба якнайскоріше зліквідувати більшовицький спецвідділ.

Командир Різун намагається викурити їх з цього місця. У той час у Чорному лісі немає відділу, що міг би справитися з цими більшовиками. Майже всі відділи в рейді.
Курінь «Скажених» під командою курінного Прута вертається з рейду з Коломийщини. По двох днях відпочинку командир Різун наказує курінному Прутові зробити наскок на ворожий спецвідділ у згаданому селі.

7 квітня 1945 року курінний Прут робить відправу з командирами сотень. На відправі передає наказ командира Різуна. Опісля докладно обговорює плян наскоку. Інформує, що в кількох хатах квартирують більшовики, характеризує терен, подає кількість ворога і де поставлені застави та стійки.
Довідуємось, що в селі в школі квартирує 80-ть, а по сусідстві в трьох хатах 90-ть більшовиків.

Сотня «Змії» під командою сотенного Сокола має зліквідувати більшовиків у школі. Сотня «Заведії» під моєю командою призначена на більшовиків, заквартированих в трьох хатах. Сотню «Чорних Чортів» курінний приділяє на застави від Станиславова і Лисця. Збірку цілого куреня курінний заповідає на 3-тю годину пополудні. Він приділює мені віст. Яся як теренознавця.

Відправа скінчена. Сотенні розходяться до сотень. Кожний з сотенних скликає чотових сотні, щоб обговорити приготування до заплянованого наскоку. Звернено головну увагу на поведінку в бою та точне виконування наказів.
Година 3-тя пополудні. Курінь у збірці коло школи у селі Завої. Сотенні дають звіт курінному про стан своїх відділів, зброї, амуніції. Командир Прут короткою промовою до стрілецтва з'ясовує завдання та заявляє, що воно мусить бути обов'язково виконане.
Постать і запальні слова командира Прута додають стрілецтву ще більше відваги та одчайдушности. З повстанських лиць можна читати ненависть до жорстокого ката. Збірка кінчиться гураґанним окликом: «Героям слава!»

З усіма партизанськими правилами довгий стрілецький ряд простягнувся в напрямі Майданику. День холодний, похмурий, часто перепадає дощ зі снігом. Довкола сумно. Здавалося б, що й повстанці сумні. Та ні! Вони, усміхнені, дивляться веселими очима далеко в майбутнє. Бойове стрілецтво, що простягнулась довгою смугою лініями Чорного лісу, бадьоре й веселе. Кожний має на думці помстити смерть батька, матері, сестри чи брата, що згинули з руки сталінського пса.
Відділ маршує бистрим кроком. Верхи високих смерек клонять свої голови перед повстанцями і благословлять на святе діло.
По довгому стрілецькому рядку переходить наказ курінного: «Стати!»
Зупиняємось недалеко Майданику. Відпочиваємо. Курінний висилає розвідку в Посіч та наказує провірити, чи всі більшовики на своїх постоях і що роблять.

Сходиться командний склад куреня, щоб одержати від пор. Прута ще деякі інформації. Курінний подає час наступу та умовлені знаки.
Моя сотня має започаткувати наступ і вдарити по ворогові о 10-ій год. ввечері.
Вечоріє... Вертається розвідка і доносить, що більшовики на своїх квартирах. Пролунав наказ курінного приготуватись до відходу. Сотня «Чорних Чортів» розходиться на застави. Курінний Прут кріпко стискає руки сотенним та бажає успіхів. Сотні розходяться.
Темна, холодна ніч. Відділ посувається поволі і спокійно. Довкола тиша, тільки чути віддих стрілецьких грудей. За кожним кроком ми все ближче і ближче до ворога.
– Обережно і тихо! – ще раз переходить наказ.

Моя сотня підсувається яром. Ворог у віддалі від нас на 500 метрів.
Подаю: «Стати!»
Обережно з двома стрільцями йду оглянути розклад хат. Виходимо з яру вліво на рівний лан. На віддалі 300 метрів мигають три слабі світла.
– Це три хати, що в них квартирують 90-ть енкаведистів – каже віст. Ясь.
Я оглянув точно забудови господарств, де квартирували більшовики. Підтягаю сотню на становища на віддалі 300 метрів від більшовиків. Кожний з чотових дістав свій відтинок дії. Хати, де міститься ворог – фронтом до нас.
Година 9:30.

Швидко на місця, щоб не спізнитись! Підсуватись на ліктях! Передавати точно і виразно накази! Заховувати якнайбільшу тишу! – пригадую чотовим.
– Чотовий Морозенко на випадок мого ранення або смерти перебирає команду відділу!
Точно о 10-ій годині моя черга з автомата має розпочати збірний вогонь по ворогові!
Розстрільна сотні розтяглась на березі яру. Я сам на середині розстрільноі. У нетерплячому вичікуванні даю наказ: «Підсуватися ближче до ворога!»
Перед нами рівне, чисте поле. Було б катастрофою, коли б ворог передчасно зорієнтувався про наші наміри. Він міг би висмикнутися нам із рук.
9:30. Ми 150 м. до ворога, виразно чути спів у хатах і гру на гармонії.
– Підсуватись ще ближче!... До хат 50 метрів. Подаю: «Стати!»
Через вікна видно ворожі постаті. Кругом тиша. Я вже на місці.
– Цікаво, чи Сокіл успіє?...
Дивлюсь на годинник. Фосфорові вказівки вказують 10-ту годину. На мить задрижала рука... Чую, що моє тіло наче заелектризоване. Наставляю дуло автомата у вікно та пускаю довгу чергу. Загриміла вся зброя.
Даю наказ: «Запалити ракетами хату!» Горять хати.
З темної ночі зробився день. У тому часі сотня «Змії» відкрила вогонь по більшовиках у школі. Через двері і вікна кинулись тікати сталінські гайдуки, але наші кулі безпощадно косили їх.

Більшовики починають обстрілювати і разити нашу розстрільну з двох автоматичних ППР-ів і кулеметів. Гураґанний гук зброї двох сотень, крики конаючого ката, рев худоби і тріскіт горіючих хат зливалися в якусь одну жорстоку мелодію.
Даю наказ: «Припинити барабанний вогонь!» Шум до деякої міри втихає, але перестрілка продовжується. Із стрілецьких уст вилітають прокляття на адресу більшовицьких верховодів. До нас доходять голоси повстанців сотні «Змії»: «Слава! Слава!» і короткі черги з автоматів. Це сотня «Змії» наступає на школу. Зрив гранат...
Даю наказ приготовити гранати і наступати на хати: «Вперед!» – Слава! Слава! – пролунало з уст стрілецтва.– - Смерть Сталіну!...
Проти нас на яких 20 м вибігло з 26 більшовиків, що їм вдалося втекти зі школи.
– Вогонь! Бий більшовицьку наволоч! – крикнув хтось на цілий голос. – Кидай гранати!
Вибухи гранат і барабанний вогонь знову зчинили пекло.
Далі не довелось мені бачити, як кат конав. Одна з ворожих куль вдарила мене в праве плече. Я впав на землю. Рука відірвана.
– Вперед!... Вогонь!... – чую команду чотового Морозенка. До мене хтось говорить, але я вже не розумію... Стріли... Гуки гранат... І я непритомний...
Пробуджуюсь у лісі коло ватри. Лежу на чатинні і чуюся дуже погано. Бачу – коло мене сидять: командир Прут, сотенний Сокіл, чотовий Морозенко і санітар Ворона. Довідуюсь, що з моєї сотні впав стрілець Василько з Грабівки і стрілець Яструб з сотні «Змії» ранений. Шкода молодого завзятого юнака. Він згинув як герой, закидаючи гранатами більшовицьких людожерів.
Не було пощади для ворога. Твердо розправлялись стрільці з диким наїзником. Майже ніхто не втік з більшовиків. Здобуто дуже багато зброї, амуніції, включно з двома ППР-ами. З магазину забрано багато шинель, уніформ, консерв, медикаментів і багато інших речей. Три вантажні авта й решту трофеїв спалено на місці. На місці бою залишилось до 60 ворожих трупів. Це був один з більших боїв, що його звели чорноліські відділи з більшовицько-енкаведівськими сатрапами.

Традиції - спадщина предків: Баба Качулєнка: «Вим’я козі шию, личмани для нечисті, байбараки, кожухи і хвости бісам» Печеніжин.

Щедрівники «Меланки». Печеніжин. Куток «Аршиця». Фото 13.01.1958 р. Лежать: Чорт і Ведмідь. 1 ряд: 1. Циганка. 2. Циган. 3. і 5. Парубки. 6. Жид. 7. Жидівка. 2 ряд: 8. Лікар. 9. Суддя. 10. Дідо. 11. Меланка. 12. Воїн. 13. Семенюк Микола Івана (антрепренер і художник).

«Містечко Печеніжин, по оповіданнях старих і вірогідних мешканців, а також актів міських, бере свій початок від печенігів, кочових народів, котрі тут біля (370 року) мали свій осідок з обозами у предвічних лісах на горі зі сторони північного заходу над річкою, яку від себе «Печенігою» назвали. Вони кочували тут довгі роки, як стверджують старі папері і акти, знайдені в одного з господарів».

Йосип Шнайдер. «Люд Печеніжинський». 1906 р.

Цей матеріал цікавий і важливий, можливо, лише мені. Однак персональні історії наших предків цікавіше розповідати і доносити до читачів. Про народну традиційну комедію «Меланка». Головне, що залишеться молодому поколінню Печеніжина. Цей люд особливий і рідний мені.

Тогди були фист «Меланки»
Таке розказала мені баба Качулєнка з Печеніжина:

«Кожен для себе готував собі костюм. Часом обмінювалися. Завжди було так, шо перед святом «Меланки» всі хто хотіли брати участь у дійстві. Збиралися на мостах або під мостами і вже там домовлєлисі хто за кого піде і кому треба буде позичити чи вшити костюм. Я один рік йшла за Бабу, і раз за Цигана. А так, я завжди брала собі роль Циганки. Мала свій костюм, сама собі шила. Спідниці й коралі свої мала.

А тепер я одягаю молодше покоління. Вони до мене приходіт, а я вже їм помагаю вбраннє найти. Вим’я козі шию, личмани для нечисті, байбараки, кожухи і хвости бісам.

Народна комедія.

«Меланки» – то така імповізована комедія. На вулиці самі для себе розігрували театралізовані сценки. Наприклад, доїли Козу і то було так: Баба тримає Козу за голову, потім Дідо тримає Козу, а Баба доїть. Цигани ворожєт, пристають один до одного, придумують собі забавки (дурачітсі між собов). Ведмедя Циган тримає на курмані. Ведмедя веде, а Ведмідь не хоче йти. Тоді Циган дістає батіг і як по землі чвахне, тоді Ведмідь зразу чемний стає.

Сходіться всі на дисєту годину ранку на мості. І радітьсі звідки будуть починати. Козьменко Дмитро, то в нас був художник. Він малював: окуляри бабі й дідові, саджою мастив циганів (намастит так, шо такі зразу чорні стают як чоботи випуцувані), вуса й бороди. Мав він такий грим і ним робив чудеса. Жид мав личман і Чорту личман вбирали. Головне, щоб люди нікого не впізнавали.

Театр для своїх.

«Меланки» двері забивали у хаті, такі страшні збитки робили, бо був такий чєс, такі закони були дурні. Нині цього нема. Але щедрували вони фист файно. Була й музика. І так хата від хати, хата від хати вони ходили. А вечір приходив, всі виходили з хати і слухали, де ті «Меланки». Їх було чути всюди. Коли я ше була малою дівчиною, то я лізла під піч, бо дуже сі буяла. Фист сі буяла!

Але, коли вже вуйко Дмитро йшов у «Меланки», то я вже не буялась, вони мене з собою брали дивитися як воно відбувається, насправді. Потім я спостерігала як вони збираютьсі і шо чудять далі. То було дуже файно.

Козак вбраний був у чапуру. Воїн у шинелі з карабіном і у шєпці УПА. Шєпка повстанська, не радянська. Циган був вбраний у червоні штани, мав намальовані вуса і бороду. Був у нього батіг такий, брате, як трасне, то луна йшла на півсела.

Розкажу тобі й про Меланку. Меланка – це найвища особа. Вона була вбрана дуже файно. У рубку замолодичина. Рубок той виготовлявся з марлі, рисовали чотири метри гармошкі. Рисували, крохмалили і це все збиралося до купи. Такий звичай був, бо на весіллі кнігиню (молоду) одягали теж у рубок. А зверху хустку клали. А як Меланка йшла, то її зав’єзували і заду пускали по плечах ці чотири метра рубка.

Потім одягали кожух, сукню, жовті давні чоботи. У рухах вона тримала дитину – це лялька, яку обмотували у пелену.

Такі були ролі: «коза», «ведмідь», «воїн», «козак», «лікар», «суддя», «парубок», «дівка», «циганка», «циган», «дідо», «баба» і «жид» з «жидівкою». Ну і «Меланка».

Так ше було в 40-х роках як мама мені розказували.
Щедрівники «Меланки» з музикантами. Печеніжин. Куток «Кашиця».

Сценарію як такого не було, лише щедрівка, розігрували імпровізації і були дансії (танці). Чорт міг підскакувати (дуріти).

Казав такі слова: «Як хочеш у рай, то плати гроші, а як хочеш у пекло, то инча справа.»

А Циганка ворожила. Шо та Меланка собою явлєє? Та я про то й не задумуваласі ніколи. Вона з них найголовнішу мала роль. Вона з дитиною сама, покритка, чоловіка не мала.

І на руках з дитиною, проситсі до хати: «Пістіть, пустіть, газдо, до хати! Погодувати дитину, вповити, бо верещить дитини. Йой впустіть, бо дитина вбісцєласі. Така вже мокра.»

В принципі, в тому всьому язичницькі традиції збереглися. А спів, який на «Меланки» називається у нас «латканнє». Весь текст говорився речитативом. Обов’єзково мав зберігатися ритм. Рік від року постійно мав зберігатися темпоритм. Скільки стародавніх пісень позмінювали, а це не змінюється протягом всього часу.

Театр без глядача. Були й страшні «Меланки» 

«Меланки» збиралися і йшли від хати до хати. Не було права, аби лишня особа підходила до них, бо якшо бачили когось, то ловили і підковували цвєками. Били цвєки у п’яту як був вбутий у обцаси. Не було права підійти і дивитисі. Як вони приходили щедрувати під хату, то газдиня гроші давала у шпарку, навіть двері не відкривала. То були страшні «Меланки»! Вони забивали криниці цвєками, ланцами обв’єзували (сміється) не можна було ні розкрутити, ні знєти то.

Всі люди боялися тих «меланкарів». Тільки чули, шо вони йдут, то відразу замикали двері і все. Сиділи в хаті і не виходили. То був пам’ятаю ще 1950 рік. Все змінилося 30 років назад.
Коли ще я була молодов, то «Меланки» – це було серйозне дійство.

Два чоловіки перебиралися на Діда і Бабу. Дідо клав Бабу на гранджоли (великі сани) і возив. Регіт і сміх роздавався на всі околиці. На Аршиці були найкращі «Меланки».

Там був Юра Яворський, що йшов, завжди, за Жида – фист харизматичний був чоловік.
Старійшини аршецької «Меланки». Яворський Юрій – Жид і Сметанюк Василь – Жидівка.

етапи уявлень людей про навколишній світ. Вона включає в себе маски тварин – «кози», «ведмедя»; пов’язані з культом предків – «баби», «діда», «парубок», «дівка». ; демонологічних персонажів – «чорта»; соціально-побутових – «писар», «козак», «воїн» етнічні – «жид», «жидівка», «циган», «циганка».

Кількість персонажів дійства залежала від місцевості та істотно варіювалась. У характері організації і поведінці українських дружин – «щедрівників» – чимало спільних рис з болгарськими «кукерами», румунськими «келушарами», молдавськими «мошами» та іншими ритуальними спілками парубочої молоді Карпато-Балканського регіону.

Так у Печеніжині кожного року як і в багатьох селах удосконалюють, адаптовують і урізноманітнюють театральне дійство «Меланка».

Фотографії з архіву Гаврищука Василя
Джерело інформації https://teatrarium.com/baba-kachulenka-melanka/

АВТОР
Надія Стефурак
Головний редактор Teatrarium.com, театрознавець

Цей день в історії УПА - 14 січня.

МОЛОДІ БІЙЦІ УКРАЇНСЬКОЇ ПОВСТАНСЬКОЇ АРМІЇ НА ВІДПОЧИНКУ / ФОТО З АЛЬБОМУ &
ІСТОРІЯ НЕСКОРЕНИХ ЛЬВІВ, 2010 р.

Для збільшення натисніть на зображення 
*********
1945 рік
Відділ УПА-Захід у засідці в селі Бориничі на Львівщині знищив командира опергрупи НКВД і двох військових.

Четверо воїнів чоти УПА-Захід (у тому числі чотовий Теодор Жмуд) загинули в бою з московитами у селі Голгоча на Тернопільщині.

Відділи сотень «Галайда» і «Кочовики» УПА-Захід із засідки на шляху неподалік села Желдець на Львівщині атакували районний винищувальний батальйон. Знищені 13 бійців, решту роззброєно і розігнано.

У селі Новосільці на Дрогобиччині повстанці знищили лейтенанта і трьох військових НКВД, що проводили каральну акцію.

1946 рік
У бою з загоном НКВД біля села Тростянець на Львівщині член крайового проводу ОУН Іван Питльований – «Плугатар» отримав важке поранення і застрелився.

1947 рік
Зв’язкова ОУН Катерина Пічур – «Зозуля» під час бою з московитами у селі Смільна на Дрогобиччині опинилася в оточенні і загинула при спробі прориву.

1948 рік
У селі Манаїв на Тернопільщині повстанці напали на конвой МВД. Знищено конвоїра, звільнено заарештованих.

1949 рік
Пошукова група МВД неподалік села Березовиця на Тернопільщині оточила трьох повстанців. У запеклому бою повстанці знищили 7 військових і застрелились останніми патронами.

У селах Беримівці та Травотолоки на Тернопільщині повстанці спалили сільські ради і клуби.

1952 рік
Пошукова група МГБ захопила криївку в селі Загір’я на Станіславщині. Четверо повстанців відмовилися здаватися і після тривалого бою підірвалися міною. Серед загиблих – надрайонний референт СБ (служби безпеки ОУН)

Богдан Долішній – «Боян» і окружний референт Василь Кобилинець – «Сторож».

Джерело.
Підготував Сергій Горобець,
Український інститут національної пам’яті,

пʼятницю, 13 січня 2023 р.

12 січня. На День Українського політв'язня. Цього дня, 1972 року, були заарештовані українські дисиденти

Для збільшення натисніть на зображення 
12 січня. На День Українського політв'язня. Цього дня, 1972 року, були заарештовані українські дисиденти Василь Стус, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Леонід Плющ, Данило Шумук, Зіновій Антонюк, Олесь Сергієнко, Іван Коваленко; у Львові - В'ячеслав Чорновіл, Михайло Осадчий, Іван Гель, Стефанія Шабатура, Ірина Стасів-Калинець. 
До спецпсихушок запроторені Микола Плахотнюк, Василь Рубан, Леонід Плющ, Борис Ковгар.
З-поміж інших, останнього достойного чоловіка згадують не часто. А то й узагалі мовчання, про його дев'ять років спецпсихушки в Дніпропетровську. Бориса Ковгара близько знав. Отож, принагідно, спогадую його сьогодні. І - його "СПЕЦ". У "Слові", чч. 13-16, 1992 р.

Борис КОВГАР
Фейсбук сторінка Олександр Сопронюк

28.11.1915 р. цього листа написав Микола Кравців, житель Нижнього Струтина своєму другові Григорію Дідосі в Нюарк, США: автор спомину Шкіль Олег.

Нижній_Струтинь
Дорогий Товаришу!

Нині одержав я несподівано від Тебе лист, котрий мене дуже потішив, бо я довідався дещо про братів і товаришів, які в Америці. А тепер напишу дещо про себе і своє ‚‚поводженє". Був я на війні 7 місяців. Ha початку війни виїхали ми з Перемишля, перейшли російську границю і гнали Москалів аж під Люблін. Потім Моска­лі дістали великі скріпленя і ми мусіли уступати під Краків. Відтак прогнали ми знова Москалів аж під Івангород. Звідтам перед Різдвом відїхали ми на Угорщину в Карпати. Тут перебули ми цілі зиму. Зима була дуже прикра. Вже і друга зима прийшла, а кінця війни нема. Я був три рази по два тижні на урльопі в нашім селі.

Наше село змінилося до непізнання. Всі ліпші і найкращі будинки спалені. І я, Товаришу,- застав зі свого господар­ства лише попіл.

Вашого батька враз з другими вивезли вороги Москалі до Росії; всіх разом забрали 18 людий. Велика шкода, бо тепер могли би були віддати великі услуги для помочи цілої громади. Деякі вже відбудувалися, але багато стоїть таки так, бо нема кому се зробити. На війні погибло також чимало з нашого села. Двох з нашого села супровітовано: Юрка Менничиного і H.Семчія. Заки війна скінчиться, то відай мало що з наших лишиться. Ходить чутка, що війна потриває ще зі два роки.

Ви щасливі там, ви не знаєте, що ce зимно і голод, ви не відчуваєте сего, що ми, коли нам кождої хвилі грозить смерть. Bceгo горя годі описати.

Коли можете зібрати грошеву поміч для нашого села, то доложіть статарання до сего, бо нужда велика і поміч ко­нечна.

Поздоровляю Тебе щиро, до побачення - Твій товариш

13 січня 2022р. помер народний артист України, актор Національного академічного Українського драматичного театру імені Марії Заньковецької у Львові Євген Федорченко.

Євген Федорченко народився 21 червня 1946 року. Помер на 76 році життя.
Для довідки: актор закінчив Самбірське культурно-освітнє училище, диригентський факультет (1967 рік), курс Богдана Івановича Торби;
– Київський державний інститут театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого, курс заслуженого діяча мистецтв України Володимира Павловича Небери.

Художній керівник та режисер-постановник мистецького творчого об’єднання «Ретро шлягер», у програмі якого: духовна та класична музика, пісні ретро, обробка народних пісень, гумор, колядки.
Автор книги гумору «Я так думаю!»

Серед нагород – Державна премія імені Олександра Довженка та Премія гумористів, Одеса, 2006 рік.

Вічна пам'ять....

Джерело інформації: https://varta1.com.ua/u-lvovi-vidijshov-u-vichnist-narodnyj-artyst-ukrayiny-foto/ та фейсбук сторінка доньки Олени Федоренко.

четвер, 12 січня 2023 р.

Остап Грицай Український поет, літературознавець, журналіст, критик, перекладач, педагог. Дійсний член Вільної української академії наук і мистецтв, дійсний член НТШ.

Остап Грицай народився 2 листопада 1881 р. у с.Княжполі Добромильського, тепер Старосамбірського району, в українській патріотичній сім`ї. Його мати- Олена Грицай- відомий громадсський діяч, здібна поетеса. Навчався Остап у початковій школі Дрогобича, потім у місцевій гімназії. Згодом переводиться до Стрия, де закінчує гімназійні студії. Проживав на Дрогобиччині у селах Михайлевичі та Вацевичі. 

Студіював германістику у Віденському університеті, доктор філософії (1910 р.). Дійсний член Вільної Української Академії мистецтв і наук, дійсний член НТШ. Автор поеми "Утеча Олекси Перхуна" (1910 р.), циклів новел філософського та релігійного змісту, багатьох політичних та літературно-критичних статей про українських (В.Стефаник, І.Франко, М.Коцюбинський, О.Кобилянська, М.Яцків) та західноєвропейських письменників в українській, австрійській та німецькій періодиці. Його прублікації надзвичайно гострі, а деякі актуальні і донині. О.Грицаєві належить німецький переклад "Слово о полку Ігоревім", уривка з "Енеїди" (12 строф першої частини) та понад 30 поезій Т.Шевченка. 

Переклади Грицая виконані талановито, вони передають ідейно- художні та структурні особливості оригіналу. Багато з них увійшли як ілюстрації до різних праць та статей німецькою мовою про Т.Шевченка (Монографія А.Єнсена "Тарас Шевченко. Життя українського поета", Відень, 1916 р.; стаття А.Недзвіцької. Сила його пісень. Пам`яті Тараса Шевченка- "Ukrainische Nachrichten", 1916 р., 25 березня; Г.Пудор. Нова українська література, Відень і Лейпціг, 1917 р., № 4, 15 серпня)...

Помер Остап Грицай 7 травня 1954 р. у Мюнхені, Німеччина.

Джерело: "300 Великих дрогобичан". Олег Баган.

середу, 11 січня 2023 р.

Червона мітла. Присвячую її моїм односельчанам, безневинно замученим, убитим, постраждалим у московитських тюрмах і сибірах. с. Гранки-Кути. З. Горін.

Село Гранки - Кути
День 30 листопада 1944 року для жителів Гранок-Кутів став днем трагедії, яку заподіяли чужинці зі сходу, котрі прийшли на нашу землю зі зброєю в руках. В одних людей у цей день було забране життя, в інших – сплюндровані долі. Відірвавши батьків від дітей, синів від матерів, коханих від своїх наречених їх полонили і запроторили у сирі та холодні тюрми, далекі снігові сибіри.
Вечоріло, як в село Горішнє до станичного Федора Зозулі, псевдо «Богун», з терміновим повідомленням прибув із Гранок-Кутів станичний Петро Верес. У той час в «Богуна» були провідник куща Панчишин Василь, псевдо «Серник», ройовий Іван Мрук, псевдо «Сергій». Петро приніс звістку, що у лісі біля річки Вишнівки отаборився військовий підрозділ у кількості 150 чоловік, а в село в’їхав кінний військовий загін (двадцять чоловік). Вони називають себе українською повстанською армією. Усі вояки із загону одягнені в українські сорочки-вишиванки, у мазепинках з тризубами, в німецьких мундирах, розмовляють українською мовою. Розповідають, що у Карпатах провели важкі бої із більшовиками, маневруючи лісами відірвались від переслідувань і стали постоєм біля села, шукають зв’язки із підпіллям, просять допомогти сотні продуктами.
Станичний Петро зазначив у повідомленні, що загін зайшов без «клички». На той час у підпільній мережі ОУН-УПА діяла лінія зв’язку, яка на наших теренах проходила між селами Малехів – Гранки-Кути – Горішнє-Долішнє. Станичний кожного населеного пункту приймав зв’язкового тільки із відповідною «кличкою», яка часто змінювалась з конспіративних вимог воєнного часу.
Вислухавши уважно повідомлення станичного, обговоривши його з присутніми, «Серник» категорично заборонив станичному Гранків-Кутів прийняти на зв’язок це військове формування, підозріваючи провокацію та зраду. Він не радив станичному повертатися в село. Однак передбачаючи тяжкі наслідки, Петро сказав, що дав вказівку дівчатам-підпільницям проводити збір продуктів, тому змушений повернутися у село, щоб врятувати дівчат.
Та зла доля випередила сподівання. Сумлінні, дисципліновані, вірні своїй посвяті, виконували обов’язки дев’ятнадцятирічні підпільниці: Ганна Наконечна, Марія Димочка, Софія Корецька, Магдалина Балян, Катерина Гарапцьо, Марія Наконечна, а також Володимир Шпак і Григорій Люзан. Мов ті бджілки, ходили дівчата від хати до хати, прагнучи своїм вкладом прискорити звершення слів провідника Івана Вереса, псевдо «Шаблюк», який у спілкуванні твердив: «Любі, милі, от виборемо Українську Державу, і я обов’язково поїду з вами в нашу славну золотоверху столицю Київ, ви будете найщасливіші люди».
Жителі села з розумінням приймали їх та допомагали. «Для своїх же, для своєї армії. Хто допоможе їм, підтримає, як не ми?» Ризикуючи власним життям, життям своїх рідних, дітей, допомагали українському підпіллю матеріально та надаючи притулок воїнам УПА сім’ї: Михайла Вереса, Петра Вереса, Івана Леськіва, Миколи Шпака, Михайла Мисіва, Григорія Вереса, Миколи Соломи, Андрія Турчина, Миколи Федоріва, Василя Салія, Михайла Годованого, Петра Гарапця і багато інших. У подальшому багато із тих сімей перестраждали, пройшовши через московські тюрми і холодні сибіри.
На багато десятків років відвернулось омріяне щастя провідника «Шаблюка». Не здійснились його мрії. На той час пройшов уже місяць, як його не стало. Убили душогуби, кати московські. Двадцять два соколи української армії спочивають у братській могилі в селі Підністрянах. Горе матерям...
У той час, як станичний перебував у Горішньому, в Гранках втілювався план операції розробленої енкаведистами і підтриманий вищими державними посіпаками в області. Вразившись зовнішністю військового формування та їх розповідями, лісник Петро Гарапцьо дав відомості про станичного Петра Вереса, привівши військових до його дому. На той час тут знаходилась дружина станичного Марія із своїм шестирічним сином Ромчиком і чотирирічною донечкою Катрусею. У хату зайшло до п’яти чоловік. Усі у вишиванках, мазепинках з тризубом, привітались: «Слава Україні». Господиня з обачливістю відповіла: «Слава навіки Богу». Спитали де чоловік. Відповіла, що дома його немає, куди пішов, не знає. «Будемо ждати, - почула у відповідь, - нам терміново потрібно його». Пройшла година часу. Господиня поралася по господарству, готувала вечерю. Військові почали проявляти незадоволення, вести розмову у погрозливому тоні. Де так довго затримується? Їм потрібно послати його із своїм представником на зв’язок до Ілова. Останні слова насторожили Марію, появився сумнів, підозріння до прибулих. Чому вони говорять «до Ілова»? Вона знала, що зв’язок існує тільки до Горішнього. Господиня, заспокоюючи себе, продовжувала чистити картоплю. Один із військових нахилився: «Ми не можемо довше ждати. Віддамо його під трибунал». Марія підняла голову. О Боже, що це, хто вони? На військовому сорочка-вишиванка розійшлася на грудях, і крадькома з-під вишиванки побачила військову «гімнастьорку».
Сумнівів не було – вороги, переодягнені більшовики-шміраки. До пізньої ночі вона вислуховувала погрози й докори, а сама молилась Богу, щоб чоловік не зайшов у хату. Ждали до ранку. Петро так і не з’явився.
Ранком у хату зайшло троє, видно, старшини. Один спитав: «Жінко, ти знаєш хто ми?» Глянувши йому у вічі, відверто без страху відповіла: «Москалі». Він засміявся, поплескав її по плечу. У більшовицького нелюда проявилась слабість перед українською жінкою, яку висловив у слові – молодець. Ноги підкошувались, а думки не давали спокою. Де Петро? Що з ним, як вирватись з більшовицьких лабет, як врятувати дітей? Розуміла Марія, що перевертні, які прийшли до її дому, принесли їй горе, душевні страждання, наругу. Розуміла, що ця ніч стала початком трагедії не тільки її життя, але багатьох сімей у її рідному селі, бо іще звечора події в селі, сплановані більшовицькими нелюдами, розгортались із блискавичною швидкістю.
Штаб військового формування розмістився у хаті сім’ї Миколи Наконечного (по сільському Хомин). Його хата знаходилась на краю села біля лісу. Керівництво формування радісно потирало долоні закривавлених рук, оскільки провокація вдавалась. Кінний загін курсуючи селом вітався до перехожих «Слава Україні» і чув від перехожих радісні відповіді, вітання. Населення раділо приходу «УПА». Недалеко від сільради декілька вершників порівнялись із бабусею Катериною Верес, яка йшла із дочкою сусіда Миколи Шпака, Марією. На привітання «Слава Україні», бідолашна приклякла на коліна. «Діточки України, соколики, хай Вас благословить і береже Господь». Якби знала, кого благословить, – прокляла би душогубів.
Вечоріло, як до штабу перевертнів підійшли підпільники: Марія Димочко, Ганна Наконечна, Володимир Шпак. Вони несли пожертвування села: наповнені кошики сиру, яєць, сала, масла, хліба. Привітно зустріли їх стійкові, вийшли старшини, запросили у хату. Господиня, побачивши прибулих, зайшла у кімнату, взяла від них гостинці, щоб віднести на кухню, та й заговорила: «Подивіться дівчата, подивіться, які соколики наші українські, які сорочки на них біленькі, – не такі, як ті шміраки московські». Через кілька годин дорого обійшлись ці слова господині...
Розпочались розмови, переплітаючись із жартами, а між тим, мов ті вовки, очима прошиваючи, закидають запитаннями. Хто приходить з партизан в село? Хто із села в партизанці? Хто допомагає партизанам у селі, підтримує? Це підпільниць насторожило. Закрадалась душевна тривога. Тут і вечір підходить, а їх не пускають. Не знали, що у дім своїх рідних більше не повернуться...
Господар подався у стайню обходити худобу, пораючись, почув за стіною на дворі розмову, прислухався – і не повірив своїм вухам. Але руки поволі опускались самі , кров холола. Було чітко чути московську мову.
Більшовики кляті... Тихцем вийшов і хутенько до хати. У хаті застав усю сім’ю – дружину, сина Григорія, дочку Марію, неповнолітніх Петра і Володимира. «Боже, яке лихо, – промовив, – діти мовчіть. Нічого не говоріть – це москалі». У матері в грудях стиснулось, дух перейняло, а думка і серце щеміло за сина – уже видно знають перевертні – бузувіри про нього. Григорій в минулому служив у дивізії Галичина, недавно повернувся із Бродів. На сім’ю наліг тяжкий душевний тягар, переживали, що буде далі. Пройшла година часу, горе не забарилось. Почули шум у сінях, у кімнату зайшов один із старшин і декілька автоматників.
«Усім стати! Під стіну! Руки вверх!» – наказав присутнім. Пройшла хвилина, мов та вічність. «Що буде?» – думав кожний із сім’ї. У дочки Марії підкошувались ноги. Подумала, що будуть стріляти. Та почула: «Ви арештовані, ми – червоні партизани». А селом котився уже поголос, що не УПА прийшла у село, а переодягнені «перевертні» московські із страшними цілями. Страх запанував у селі, чоловіки шукали надійного сховку, щоб пережити цей тяжкий час. У Анни Вітрової, чоловік якої загинув на московському фронті, як у безпечному місці, зібрались до десяти чоловік, між яким були: Роман Люзан, Іван Цимбалів, Михайло Гулій, Дмитро Гулій, Розалія Люзан. Усіх господиня ховала у погребі для картоплі, а пізно вночі вони вийшли із хати, минаючи більшовицькі застави, що стояли кругом села, городами подалися до лісу в сторону Ілова. Вранці у лісі їх затримали військові, привели до свого командира «Явора». Це були українські повстанці. Ті, щасливі, що попали до своїх і вирвались із того пекла, розповіли усе, що діється у Гранках-Кутах, просячи допомоги селу. Їх уважно вислухали, нагодували, обігріли, заспокоївши, розквартирували по домівках у Ілові. Ранком у селі Гранки-Кути люди почули шум, який переплітався із скреготом коліс, ричанням худоби, іржанням коней. Це більшовицький загін із господарською валкою заходив у село. Вози, тачанки похмуро пересувались селом із награбованим майном. Здавалось, не було їм краю - кінця. Більше години вони їхали, прямуючи в сторону спиртового заводу, що стояв на околиці села, зі сторони Берездівець. Там вони розтаборились, взявши для квартир вулицю Шкільну, яку заселяло населення поляків, котре їх радо зустріло. Свій штаб вони розмістили у Яська Годованого. На даній вулиці проживали 57 польських і дві українські сім’ї.
Не встигла валка з більшовиками зайти в село, як тут же розпочався справжній погром. Не обминали жодного двору, увірвавшись на повір’я, автоматними чергами стріляли усю живність, яка була жива. А дорогою їхали фіри, тачанки, які забирали убиту птицю, свині, одежу й інше майно. Найбільше лютували у тих сім’ях, які, за їхніми даними, мали відношення до визвольної боротьби або сприяли партизанському руху. Перший, хто їх цікавив, це Іван Вовчук, який у той час був сотенним куреня «Льви» УПА «Захід». У його дворі знищили і забрали свиню, птицю. Відходячи, ще й нафту залили в криницю. В Івана Люзана забрали коней, збрую, одежу, у Івана Вітрового – свиню, з господарства в Миколи Зозулі – збіжжя, в Івана Прокопіва – коней, одежу, у Миколи Солими знищили багато майна, січкарню, у Петра Ратича забрали коней, хотіли спалити хату, стайню і стодолу. Список можна було б продовжити до безкінечності. Їх злобі й жорстокості не було меж, будь-який супротив означав смерть. До сільського голови Григорія Особи підводили усе нових і нових, здебільшого літніх чоловіків. Їх було уже біля тридцяти. Тимчасово їх перетримували під конвоєм у другій половині хати, де проживав Петро Ратич. Перед обідом, підганяючи нагаями, повели у підвал спиртового заводу у Берездівцях.
У селі протягом трьох днів панував страх, село мов вимерло, хіба дідусів можна було побачити по дворах.
А тим часом у поляка Мундика Березовського проводились допити затриманих підпільників: Ганни Наконечної, Марії Димочко, Володимира Шпака, Петра Гарапця, Петра Вереса та інших. Найбільш жорстоко розправились із дивізійником Григорієм Наконечним. Його ледь живого, побитого, скатованого привели у підвал спиртзаводу, де перетримували усіх затриманих. Місце на руці, де була вказана група крові, було виколено більшовиками розпеченим залізом. А надворі, за залізними вхідними воротами, все більше і більше збиралось люду. Переважно матері, жінки із дітьми. Усі чекали на звістку про долю своїх синів, чоловіків, батьків.
Між ними була і дружина станичного Петра Вереса – Марія. Вирвавшись з лабет «людоловів», стояла убита горем з дитятком на руках біля воріт спиртзаводу, чекаючи годинами з багатьма жінками-односельчанками на вістку про чоловіка. Та не збулись її бажання. Запроторений у тюремний підвал, Петро томився роздумами. На хвилинку забув сьогодення, полинув думками, ніби читаючи усе своє життя, у минуле щасливе дитинство, коли проживав у Берездівцях з матінкою, батьком і чотирма сестричками. Їхня хата була недалеко від храму. Це був щасливий, безтурботний час. Щонеділі у храмі слухав літургію і милувався ангельським хоровим співом, яким у той час керував Йосип Гапій, син тутешнього священика. З малечою бігав на безмежні луки біля Дністра, плавав у його чистих прозорих водах, черпав здоров’я, насолоду від рідної землі. Пригадались юнацькі роки, друзі, радісні перемоги футбольної команди, за яку грав, юнацькі мрійливі сподівання на краще майбутнє, на свою державну незалежність із другом Володимиром Гапієм. Щасливі вечори із своєю коханою, майбутньою дружиною Марією в Гранках-Кутах, біля плакучих верб річки Вишнівки, і своїх милих діточок Ромчика і крихітку Катрусю... На мить забулось те сьогодення. Тривожне, жорстоке дійство, яке панувало в нашому краю, спричинене чужинцями-загарбниками то зі Заходу, то зі Сходу. І не почув, як підійшов і заговорив до нього сусід Петро Трухим, тільки від дотику його руки стрепенувся. «Петре, що ти робиш?» а він, не зупиняючись, заточував об коліна невеличкий ножичок. «Трухиме, вони усе знають про мою діяльність у підпіллі, а я теж багато знаю, не видержу їхніх тортур. Не можу вчинити інакше, не можу ставити під загрозу друзів і близьких»... і дальше поринув у думки, бо прийняв уже остаточне вольове рішення патріота-революціонера віддати у жертву своє життя в ім’я життя і боротьби побратимів по зброї, в ім’я ідеї, за яку боровся довгі роки життя, за свобідну Незалежну Українську Державу. У ці останні хвилини молився Богу, щоб той простив його вчинок і допоміг зберегти родину і діточок.
Усе сталося так швидко, блискавично, що ніхто з ув’язнених не міг отямитись. Спохватившись, зчинили шум, кричали по допомогу, кинулись рятувати Петра, який стікав кров’ю від заданих собі ран, перерізаних вен рук і шийних артерій. Вбігли конвоїри, тіло винесли на подвір’я, прибігли більшовицькі старшини. Та нічого не довідалися душогуби московські, його душа відійшла у вічність. Так не вагаючись, прийняв геройську смерть один із найкращих українських синів того часу, який у своєму серці мав безмежну любов до землі української і до її народу. Свій подвиг він виконав сповна. Через багато десятків років його нащадки не забули про нього. У час Незалежної України в селі збудують пам’ятник, де з іншими іменами героїв буде викарбоване його ім’я...
Пізно вночі друзям вдалося викрасти тіло Петра і таємно, крадькома, похоронити на цвинтарі. Дружині Марії, щоб запобігти тюремному ув’язненню, підпільний провід ОУН наполіг перейти на нелегальне становище. Зважаючи на діток, вона погодилася і того ж дня залишила село, свою домівку, нажите з чоловіком майно, з діточками була супроводжена на конспіративну квартиру в село Дроховичі у сім’ю Урбанських. Там, у чужих людей, вона переховувалась від людських очей довгих три роки, в тривозі і страху. За цей період похоронила свою крихітну донечку Катрусю. Через три роки після трагічної смерті чоловіка Марія, обдумавши своє становище, вийшла заміж, змінила своє прізвище і легалізувалася. Таким чином вона врятувалася від поневірянь і далеких снігових сибірів. Найдорожче, що залишилось у її життя, – їх єдине дитя.
Наступного дня, після смерті Петра, усіх ув’язнених, більше тридцяти чоловік, з підвалів спиртового заводу посадили на фіри по шість чоловік, прив’язали до драбин і в супроводі конвою відправили в катівню НКВД у тодішній районний центр Ходорів. Після допитів і слідства підпільників Марію Димочко, Володимира Шпака, Петра Гарапця, Ганну Наконечну, Григорія Наконечного було відправлено в Дрогобич, в усім відому тюрму Бригідки. На слідстві очно свідчив про їхню підпільну діяльність уродженець Гранок-Кутів Володимир Верес. Через деякий час їх було перевезено у Львівську тюрму, де військовий «трибунал» виніс вирок: Петру Наконечному, Григорію Наконечному – 25 років тюремного ув’язнення. Марії Димочці, Ганні Наконечній, Володимиру Шпаку – 10 років ув’язнення. Петра Білоуса, Петра Гарапця, Петра Трохима, Федора Струка, жителів Берездовець, – без суду і винесеного обвинувачення було відправлено в табори Караганди і Воркути, де вони перебували до 1947 – 48 року. Дорогою в Сибір Петро Гарапцьо загинув при невідомих обставинах. Під час перебування у катівні НКВД міста Ходорова Петра Федоріва було застрелено п’яним енкаведистом, Теодора Гулія поранено.
Спланована більшовиками акція у Гранках-Кутах, щодо ліквідації українського руху, була реалізована червоними партизанами Сабурова. Однак, українське підпілля стягнуло військові формування УПА і розбило червоних перевертнів. Боротьба УПА тривала іще протягом довгих десяти років.

11 січня 1904р. у с. Миклашів на Львівщині народилася Олена Вітер – церковна та громадська діячка, настоятелька греко-католицького монастиря, політв’язень радянських концтаборів, «Праведник народів світу».

Олена Вітер (1904 – 1988). Фото: www.istpravda.com.ua

До 13 років жила з батьками в Австрії. Закінчила гімназію сестер Василіянок у Львові, у 1921 р. стала студенткою медичного інституту. У 1922 р. після смерті батька залишила навчання і стала черницею-василіянкою на ім’я Йосифа. Протягом 1932–39 рр. – ігуменя монастиря у с. Якторів (нині Львівська область).

У 1930 р. вона стала членом Організації українських націоналістів. При монастирі О.Вітер заснувала у 1924 р. «Рідну школу», в якій українські діти мали можливість навчатися українською мовою. У 30-х рр. вона відкрила вечірню школу для дорослих, драматичний гурток і дитячий садок. Згодом за цю роботу чекісти звинуватили її у «націоналістичному вихованні молоді». Додатково ігуменя Йосифа збирала пожертви для порятунку українських політичних в'язнів.

У 1939 р. Якторівський монастир розгромила радянська влада. Сестра Йосифа очолила Львівський монастир студиток. Таємно вона організовувала нелегальний перехід за кордон підпільників.

11 червня 1940 р. Олену Вітер заарештували співробітники НКВД за співпрацю з учасниками визвольного руху. У червні 1941 р. її засудили до смертної кари. Бог порятував її від розстрілу, хоч у радянських документах було зазначено про виконання вироку. 24 червня 1941 року начальник тюремного управління НКВД у Львівській області Лерман звітував, що згідно наказу керівництва із 1355 вбито 924. У день написання звіту Львів бомбардували німецькі літаки, у місті почалися заворушення, організовані ОУН. У результаті підпільникам вдалося влаштувати втечу частини в'язнів, серед них звільнилася й Олена Вітер.

У роки німецької окупації у львівському сиротинці, що знаходився під її опікою, ігуменя Йосифа переховувала від нацистів єврейських дітей. Серед них були Лілі Польман, Натан Левін та ін. Дітей не лише доглядали, годували та одягали, їх також навчали християнським молитвам і звичаям.

12 жовтня 1945 року сестру Йосифу вдруге заарештували радянські спецслужби. На допиті вона зізналася, що «мала зв'язок з УПА, надавала їм допомогу в боротьбі проти радянської влади, повністю поділяла їхні думки і працювала на користь створення самостійної України. Це я робила цілком усвідомлено, будучи вороже налаштованою до радянської влади». Її засудили на 20 років ув’язнення, яке відбувала у радянських концтаборах.

Сестра Йосифа вийшла на волю 29 березня 1956 року. Проживала у м. Скалат на Тернопільщині. Померла 15 листопада 1988 року у Львові. Похована у Брюховичах.

У 1976 році Олена Вітер стала першою українкою, яку визнали «Праведником народів світу» за порятунок єврейських дітей під час Голокосту.

Джерело. © 2021 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua 

Іван Сокіл – священник, активний душпастир підпільної Української Греко-Католицької Церкви.

Село снятинка

Іван Сокіл народився 2 березня 1911 року у с.Хлоп`ятин Сокальського повіту (тепер Польща).
с.Хлоп`ятин

Вчився у греко-католицькій духовній семінарії Перемишля. Священичі свячення отримав від Перемишльського єпископа Йосафата Коциловського.

Після висвячення призначений помічником старого священника на парафію в Карпатську частину краю. Звідси скерований у с.Гаї Нижні Дрогобицького повіту.

Після Другої світової війни, коли село Хлоп`ятин відійшло до Польщі, отець І.Сокіл забрав родину до себе в Гаї Нижні, де восени 1949 р. родина збудувала нову хату. Усе життя залишався священником-целібатом.

У 1946 р. отець не прийняв православ`я, а продовжував підпільно правити як греко-католицький священник.

У березні 1950 р.усю родину отця Івана арештували й відправили у м.Борислав (батька, матір, брата Пилипа з дружиною, брата Зиновія- учня школи). На третій день після арешту отця Івана відокремили від родини і з того часу проводили судові справи. Врешті родину Соколів (крім о.Івана) було вивезено в Сибір, етапом через Красноярськ- на лісові роботи у басейні ріки Єнісей, а отця Івана відправили в заслання на Урал.

Після смерті Сталіна, у 1954 р. за амністією, родину Соколів реабілітували, арешт та заслання визнали незаконними й звільнили з правом на повернення майна та компенсацію завданих збитків.

У березні 1954 р. разом з батьками отець Іван повернувся в с.Гаї Нижні. На той час хата родини Соколів у селі була продана радянською владою місцевому вчителю, який її завалив і побудував на тому місці нову.

З часом держава надала отцю Іванові старий будинок у с.Снятинка Дрогобицького району, який він відновив, і в 1956 році разом з родиною поселився тут.

Після повернення на Україну, не маючи можливості легально провадити священичу практику в греко-католицькому обряді, працював у колгоспі пастухом, згодом- у будівельній бригаді. Нелегальне священиче служіння в Дрогобичі та навколишніх селах (Грушеві, Дорожеві, Добрівлянах, Гаях Нижніх) найчастіше здійснював уночі, після чого зранку йшов на державну роботу.

Органи внутрішніх справ та КДБ стежили за підпільною священичою діяльністю отця Івана Сокола, здійснювали обшуки в його помешканні, конфісковуючи релігійну утвар. декілька разів був забраний просто зі Служби Божої. На допитах постійно переконували прийняти православ`я, однак він не погоджувався. Тоді піддавали тортурам.Але отець ніколи не думав про зраду своєї церкви. Він був ініціатором збору підписів членів підпільної Української греко-католицької церкви за відновлення і легалізацію УГКЦ.

Так у 1972 році ініціативна група священників, серед яких о.Іван Сокіл, о.С.Яворський, о.Новак, брати-монахи Янтухи, о.М`ягкий, М.Ревть уклала лист і з підписами людей направила в Раду Міністрів СРСР. Офіційної відповіді на цей лист не надходило, зате надсилалися укази допитати усіх, хто підписав звернення.

Увечері 25 жовтня 1976 року отець Іван відслужив молебень і почав збиратися до Львова. А зранку наступного дня його знайшли мертвим у своїй кімнаті. Ймовірно, в отця стався інсульт.

Поховали отця Сокола у с.Снятинка при великім здвигу народу, незважаючи на заборону властей.

В отця було дві сестри і два брати. Нимфодора (Ксенія) Сокіл (3.ІІІ.1920 - 16.01.2000 рр.)- 21 березня 1936 р. вступила в новіціят до сестер служебниць Непорочної Діви Марії. У 1938 р. склала перші монаші обіти, а в 1944 р.- вічні.

У березні 1950 р. заслана в Красноярський край, де перебувала до 1956 р. Працювала медсестрою, померла у м.Львів. Брат Зиновій жив у селі Снятинка Дрогобицького району Львівської області, пізніше- у Львові. Сестра Марія жила в селі Гаї Дрогобицького району Львівської області.

У 1977 році через рік після смерті отця Івана Сокола, працівник міської прокуратури передав у Дрогобицький краєзнавчий музей особисті та літургійні речі отця Івана. Сере них: рака, дискос, напрестольне розп`яття, друковані на ручній машинці та фотографовані богослужебні книги, образки, вишиті обруси, фотографію молодого хлоця з підписом "Іван Сокіл". Усі ці речі занесли в допоміжний фонд музею й упродовж багатьох років ними ніхто не цікавився.

У червні 2008 р. наукові працівники музею, готуючи виставку, присвячену 200-літньому ювілею перенесення парафії Св.Трійці в Дрогобичі з дерев`яного храму в мурований покармелітський монастир, вирішили показати діяльність Української греко-католицької церкви в радянськім підпіллі. Тоді й вийняли з фондів та виставили для огляду речі отця Івана Сокола.

У своїх спогадах, Ярослав Возний згадує:

"Отець Іван був дуже світлою і позитивною людиною, завжди усміхнений і до усіх, від малого до старого, звертався "дитинко".Із ним ще познайомився до армії, десь у 1959 р. Тоді церкву Преображення Господнього, що була на вулиці Стрийській, закривали й переобладнювали під школу. Отець із церкви Пресвятої Трійці, куди я ходив, попросив мене й моїх товаришів забрати звідти церковні речі та перенести їх у наш храм, щоб вони не пропали. Я тоді думав, що роблю добру справу. Але коли побачив реакцію людей, то зрозумів, що щось не те. Я дуже з цього приводу переживав, удома була суперечка. Тоді моя бабуся сказала, що до нас додому прийде один чоловік, казала культурний, щоб усе йому розповів. А виявляється, що моя бабця ще з 1946 р.відвідувала Літургію, яку служили підпільні греко-католицькі священники.У родині про це ніхто не знав, така була конспірація. Тоді до нас прийшов отець Іван Сокіл, він мене вислухав і сказав:"Не переживайте, ви ніякого гріху не маєте: хто вас просив, той нехай відповідає. Вас просив священник, ви виконували волю, як в церкві належно", а потім додав,- Але я би радив, що якщо там нічого не ставили, то не повинні це забирати". Отець запросив мене прийти на Службу Божу, яка служилася в квартирі на вулиці Радянській (тепер Грушевського). Коли я зі своїм товаришем побував на цій першій Службі Божій, яку правив отець отець Сокіл, то я зрозумів, що відправа відрізняється, зовсім інша атмосфера. Потім були в аптекарки, вона була монахинею, у неї я зустрів свою бабцю. Так почав ходити на Святі Літургії, які служив отець у різних будинках і квартирах, сповідався, слухав його науки. Опісля, коли снідали, багато розмовляли, і отець розповідав про себе і свою родину. Щоразу ми ставали ближчими. Розповідав, що батьки в нього були дуже релігійними. Казав, що його висвячував у Перемишлі Владика Йосафат Коциловський, тоді була Перемиська єпархія."....

Джерело: "150 славних українців Дрогобиччини". Володимир Пограничний.
https://drohobychyna.com.ua/section/osobistosti/otec-ivan-sokil/

Левко Крисько псевдо: «Кріс», «Горинь» із с.Унятичі, Дрогобицького р-н. — бойовик ОУН, четар Карпатської Січі, командир школи УПА «Дружинники».

Зліва доправа — Степан Охримович, Зенон Коссак, Лев Крисько.
                                  Левко Крисько
Левко Крисько народився 5 жовтня 1907 року в с.Унятичі Дрогобицького району в сім`ї Антона, селянина-рільника. Левко був четвертою дитиною в сім`ї, де зростало ще 5 братів та 4 сестри. Дуже старанно навчався в Дрогобицькій гімназії, тут входив до "Пласту". Патріотичні погляди деяких учителів та студентів цього навчального закладу, смерть батька в концтаборі мали вирішальне значення при формуванні його політичних поглядів. Ще юнаком він одним із перших вступає в ОУН (псевдо "Кріс", "Горинь"). 

Його сміливість , любов до рідної землі та освіченість дали змогу Левкові невдовзі стати одним із керівників збройної національної боротьби, провідником бойової п`ятірки ОУН на Дрогобиччині, членом УВО. Щирого подиву гідна його політична й військова боротьба з окупантами України: член штабу Карпатської Січі,поручник батальйону "Роланд", ад`ютант командира вишкільного полку імені Холодного Яру в Рівному, інструктор підстаршинської школи УПА на Поліссі. Його люто ненавиділи як російські, так і німецькі та польські загарбники- в`язень німецької, польської, радянської тюрем.

Левко Крисько студіював у Данцінгу, звідки приїжджав тільки на вакації та виконання спеціальних доручень.

У 1931 році польська поліція його заарештувала, але через 5 місяців слідчої тюрми звільнили, оскільки не змогли довести провину.

У 1938 році він приїхав до Хусту, де був зарахований у штаб Карпатської Січі, яка змагала за незалежність Закарпаття. Після поразки Карпатської Січі, у 1941 році, командування УПА- Північ призначає його ад`ютантом командира вишкільного полку ім.Холодного Яру в Рівному.

У 1942 році ув`язнений гестапо, однак після кількох місяців позбавлення волі- звільнений. Йде в підпілля. Влітку 1943 року- інструктор підстаршинської школи ВО "Заграва", а в серпні- провідник підстаршинської школи "Дружинники" УПА-Північ.

Ім`я Левка Краська згадується серед українського офіцерського складу батальйону "Роланд" при німецькій військово-окружній командів ранзі поручника-командира сотні.

У 1944 році, після приходучервоних на західноукраїнські землі, кадебістам вдалося арештувати Л.Криська- його запроторюють у в`язницю, та невдовзі відправляють на фронт, у штрафний батальйон. Перебуваючи тут, він проявив мужність та сміливість і навіть заслужив медаль "За відвагу". Після перемоги над Німеччиною його не демобілізують, а відправляють на японський фронт. Після закінчення Другої світової війни КДБ пильно стежило за Г.Криськом: він мусів кожних два тижні мельдуватися тут.

Від 1955 до 1985 року працював водієм автобази на Рівненщині. Приїздив у Дрогобич.

6 жовтня 1995 року Левко Крисько помер. Похований на рівненщині, біля своєї дружини, також члена ОУН.

Джерело: "300 Великих дрогобичан". Костянтин Федьків.

вівторок, 10 січня 2023 р.

Ми повернемось у Стежницю! (автор: Шпак Михайло) Село Стежниця, колишнього Ліського повіту, розташоване на Лемківщині.

Ми повернемось у Стежницю! (автор: Шпак Михайло) 
Село Стежниця, колишнього Ліського повіту, розташоване на Лемківщині. Сусідні села кругом Стежниці: Лубне, Яблиньки – на полудне. На полудневий захід – село Бистре. На північний захід – містечко Балигород. На північ – село Жерниця Вижня. На північний схід – Бережниця, а на схід – Горянка та Воля Горянська. На полудневий схід – Радева. Сусідні села лежали приблизно 1-2 км від Стежниці. За польськими даними (Мапа Туристична – Бєщади, Варшава, 1976 р.) село Стежниця було засноване в 1498 році. 
Село від 1918-1920 роки аж до 1939 року було під Польщею. У Стежниці проживала приблизно одна тисяча людей. З них 6 жидівських родин, які займалися скромною торгівлею та господарством. Поляків у Стежниці також було 6 родин. Жиди і поляки це були «новоприбулі» стежничани. Вони набули землі купуючи їх від стежничан, які виїжджали на заробітки до Америки та не повертались з-за океану. 

Близько 90% населення у Стежниці належало до Української Греко-Католицької церкви, 4% поляків були Римо-Католиками та близько 4% – жидівського віровизнання. 

У 1944 році в Стежниці було 146 менших і більших господарств, церква, плебанія, читальня «Просвіта», 4-клясова школа, кооператива під назвою «Єдність».

У 1945 році полякам знову вдалося, при помочі Москви, опанувати наші терени. 

12 травня 1946 року відбулося примусове виселення стежничан польським військом із споконвічних прабатьківських теренів.  

 БОЛЬШЕВИЦЬКІ «ВИЗВОЛИТЕЛІ» на Лемківщині

Про цю трагедію, що сталася у селі Стежниця влітку 4 серпня 1944 року і принесла велике лихо в наше село, необхідно розказати. Чи можна було обійти це лихо? Тепер легко судити, давати поради, коментувати, притакувати, заперечувати, осуджувати або схвалювати. Йшла жорстока війна, яка котилася на Захід. Фашист на наших теренах не чинив опору, хоч готовився до оборони. Рив окопи, тобто не він, а мирне стежницьке і з інших сіл населення. Днями і ночами попід наші ліси копалися шансі. Фашист відступив без бою. 

Дала про себе чути руска партизанка... Озброєні, бородаті, косоокі на малих конях з незрозумілою для нас мовою, яку ми вперше почули. У нас ця банда дістала назву «шурки». В один із днів ця банда ранком, зі сторони сіл Тискової та Радеви, заїхала в наше село для чергового грабунку. Награбувавши харчів, яких і так мало було в родинах, взуття, перин, подушок, грабіжники поверталися в ліс «Лопінник» на місце постою. 

У ту ніч, на 4 серпня 1944 року, представник Проводу ОУН з групою стежницьких хлопців, дехто з них і нині живий, ночували на стриху в одній з хат. Постійного місця ночівлі їм не дозволялося. Ранком, коли озброєні грабіжники заїхали в село, хлопці, маючи на озброєнні один автомат і одну мисливську рушницю, не вступили в бій, бо це було би безглуздям. Ну застрілили б 3-5 большевиків… На стрілянину зреагували би загарбники і розстріляли би беззбройну, ще не сформовану, не навчену, не озброєну боївку, мабуть би зробили ще більшу масарку. Такі припущення. 

Стежничанин Василь Черешньовський «Ясів Сухий» гнав у цей ранок пасти коні. Побачивши явний грабіж та бачачи втікаючих грабіжників з награбованим, підбіг до хлопців і почав їх ганьбити, що вони не виступають на захист людей. Хотів вихопити з рук у Провідника автомат і сам йти розправитись з большевицькими партизанами за вчинену кривду. Мабуть, під цим впливом Провідник вистрілив і тільки один раз. Один злочинець впав з коня.

Постріл месника був смертельний. Грабіжники переполошились, вчинили крик, думали, що на них організована засідка-облава і в цьому страху і злобі вчинили перший злочин: з хати Романишина Василя «Лучкового-Червака» вийшла неповнолітня дочка Єва і була вбита автоматною чергою большевицьким партизаном. До того ж вони кинули гранату і перша хата згоріла вщент, бо ніхто в даній ситуації не наважився гасити. Загарбники наспіх відступили, забравши вбитого на коня. Разом з собою вони забрали Хомича Михайла «Хомич», Михайла Опару «Рогуна», Михайла Філя «Філь». Михайла Опару «Рогуна», який хотів втекти від большевиків, вони скосили чергами з автоматів і прикладами-кольбами добили його. Коли стежничани знайшли його в лісі, то голова була страшенно порозбивана, понівечена. Філя Михайла «Фільового» бандити повісили за ноги в лісі, запалили під ним вогонь і катуючи допитували, де є бандерівці. Обгорілого, закатованого там знайшли його стежничани. Хомича Михайла «Хомичового» кати замордували теж у лісі. На цьому їх кровожадна оргія не закінчилася. 

Відвідуючи наших стежничан у різних місцевостях чув, що той фатальний постріл зробив не наш земляк. Я теж старався переконати їх, що цей одинокий постріл зробив не наш стежничанин. Мої переконання, мабуть, змінили думки окремих людей. Подальша доля члена Проводу поки що невідома. Може історія збройної боротьби України має дані і про нього. 

А для стежничан большевицькі партизани у той час готували криваву розправу. Вони зібрали свою банду і поїхали в село Стежницю вершити суд над неозброєним населенням. З тяжких і сумних спогадів Петра Шпака «Заневчикового», його дружини Катерини з дому Пицик, Катерини Пицик з дому Хомич «Николишиної», Дмитра Юрчака «Проця», Михайла Черешньовського «Бащиного», Івана Романишина «Лучкового» з США вдалося вирисувати ці події. 

Заїхавши в село з горішнього кінця загарбники заявили, що спалять ціле село і всіх повбивають, якщо люди не видадуть бандерівців. Люди були беззахисні – бандерівців у цих теренах не було. Вони, причуваючи біду, втекли до лісу, але багато не встигло, бо російські партизани оточили село… та про це пізніше. 

Приготувавши смолоскипи, а большевицька банда мала досвід спалення осель і вбивства людей, та під шалену стрілянину почали підпалювати хати. Я бачив багато подій, а ця страшна подія з дитинства стоїть перед моїми очима. З-під лісу «За буковиною», куди ми встигли втекти, нам було видно, як загарбники на конях заїхали з горішнього кінця села і, стріляючи, підпалювали хати. Про вбивства людей ми ще не знали. Звідти до нас доносилися людські крики, плачі, які напевно було чути аж до неба. Запаленим смолоскипом руский наїзник під'їжджав до хати і підпалював чергову солом'яну стріху. Вогонь, як ядовита гадина, повз по стрісі, щораз більше шипів і вмить вся хата перетворювалася у великий клуб диму з якого вихоплювався пекельний вогонь, руйнуючи хату, а з нею все, що було в ній: образи, постіль, одяг, збіжжя, худобу та всю домашню утвар. А коли падав спалений дах, валилися стіни, догоряло нажите, напрацьоване десятиліттям майно, на згарищі залишалася піч і виростав комин, як німий свідок незнищенності, який перемагав злобу і вогонь та засвідчував, що людський дух непереможний. Так від хати до хати йшла диявольська помста загарбника, який ціною людських жертв хотів завоювати світ. Що загубив московський загарбник на українській стежницькій землі, азіатська столиця якого – Москва за більш як 2 тис. км від Стежниці. Горішній кінець села почав перетворюватися у згарище. Дим від спалених хат розстелявся над мовчазними полями і лісами, а в той час від куль московських загарбників вмирали у муках невинні стежничани. Порятунок не йшов. Караюча рука українського Месника платила ляхам та іншим загарбникам за вчинене зло на інших теренах. 

Стежничани, яким вдалося втекти у ліс, мовчки спостерігали, як почало гинути їхнє село. Хати горіли одна за одною: Черешньовського Михайла «Бащиного»; Черешньовського Михайла «Хомичового»; Хомичового Михайла «Хомичового»; Галянтового Василя «Коцура»; Черешньовського Матвія «Романишина»; Губицького Івана «Бойка»; Хомича Василя «Дзьодика»; Опари Матвія «Рогуна»; Опари Петра «Рогуна»; Шпака Івана «Кубувого»; Губіцького Дмитра «Казьового»; Губіцького Миколи «Казьового»; Романишина Василя «Червака»; Романишина Михайла «Лучкового»; Хомича Матвія «Лучкового»; Данила Василя «Лишканиного»; Костика Матвія «Костикового»; Сіканича Михайла «Джиґового»; Сіканича Антона «Джиґового»; Юрчака Прокопа «Проця»; Черешньовського Миколи «Ясьового».

Можна подумати, що загарбники палили тільки спорожнілі хати та інші будівлі. Ні, дорогий читачу, не всі люди встигли втекти у ліс і багатьох на власному подвір'ї, на власній землі, спіткала смерть. Як згадано, першою жертвою стала молода, вродлива стежничанка Єва, яка в своїй хаті в боденці (масляничці) робила масло. Озвірілі, сп'янілі від крові, не бачачи спротиву і кари, большевики йшли у кривавий танок. Вони розстріляли 22 невинних стежничан. Впали вбиті Хомич Михайло «Хомичів»; Романишин Іван «Ґриглів»; Устяновський Онуфер, 1899 р.н. «Штевків», Устяновський Василь «Олексів», Іваньцик Іван «Проців», Губіцький Іван «Бойків», Антін Шкирда «Гиштів», Стефан Шпачків та інші.  

Людина, якій в очі заглянула смерть, здатна на такі вимисли, що при звичайних обставинах не додумається. Іванцик Іван «Финів», при загрозі смерті, сховався на власному подвір'ї під велику дерев'яну бочку з-під капусти. Але допустився блуду. Почувши знайомі кроки свого тестя Юрчака Прокопа, запитався, чи нема бандитів на подвір'ї і саме в цей час з другої сторони хати підійшли палачі та почули голос з-під бочки. Напевно, перелякалися, що може під бочкою їхня смерть, перевернули бочку і пострілами з автоматів посікли тіло, яке не встигло навіть піднятися. Тут же запалили і хату, залишивши живим Юрчака Прокопа. 

Розстріляні в калюжі крові лежали: Бабак Михайло «Бабаків» ­– 1900 р.н.; Осташ Петро «Сахарів»; Завалень Степан «Шпак» – 1922 р.н., син Антона; юнак Ґалянт Михайло «Коцур», син Василя. Цього юнака кати кинули у вогонь палаючої хати.

У 1980 році я зі своїми дітьми Іринкою та Олегом їздив перший раз, після виселення, до рідного села Стежниця. Зайшов я до хати Василя Ґалянта. До сьогодні перед моїми очима страшна картина: на ліжку сиділа каліка, подібна на людину, і, ричачи, підкидувалася на руках з задертими вверх ногами. Такий страшний танець. Я багато літ, згадуючи цю каліку, цю батьківську долю, не міг залишитися важкого душевного тягаря і страшної ненависті до ворога. Якийсь час дорікав собі чого я, та ще й з дітьми, заходив до тої хати. Хоч батько цього сина застерігав мене, що краще цього не робити. Каліку цю народила мати Михайла, якого кати кинули у вогонь. Будучи вагітною і бачачи свою згорілу, обвуглену дитину, вона народила таку істоту, яка, довгими десятиліттями була її дитиною, була її тягарем, була живим свідком страшного большевицького злочину. 

Устянівський Василь «Олексів», 1899 року народження, жив біля нашої церкви і читальні. Був якийсь момент, коли загарбники перестали палити село і Устянівський з лісу повернувся до своєї хати. Палії-бандити їхали з горішнього в нижній кінець села, щоб переконатися, чи не йде оборонна сила. Побачивши руских партизан Устянівський Василь почав втікати через потік у напрямку «Верховини» і гори «Верху» до лісу. Не добігши до лісу впав на полі від ворожих куль. 

У цей день у нашому селі були невідомі люди. Часто їх називали втікачами. А втікали вони зі Східної Галичини від большевицької чуми, шукаючої захисту десь на заході. Так було і на цей раз. Двох невідомих, батька і сина, родом ніби з Бучача Тернопільської області, вбили московські загарбники на стежницькій українській землі. Ці невідомі українці разом з стежничанами були поховані на цвинтарі в селі Стежниця. І напевно ніхто і ніколи не дасть про них відомості та не знайде їх могил, як могил і багатьох стежничан, бо час і природа зарівняла могили рівно з землею. 

Ґалаю Антону «Татарикові» судилося жити. Большевицький партизан пустив чергу з автомата просто в рот, майже перетявши лице на двоє. Він скотився з берега в стежницьку річку і так лежав непритомним, стікаючи кров'ю. Його знайшли в потоці і вважали вбитим, але через деякий час він опритомнів та вижив. Зшив хтось лице. Його рот став подібним на трубку, а він не до впізнання, хоч перед тим був гарний, енергійний стежничанин. Таким переїхав в Україну. Поселився на Тернопільщині. Не один раз приїжджав до нашої родини на Самбірщину і завжди, скільки вже раз, з болем у душі, згадував про страшну стежницьку трагедію, ковтаючи біль, роз’ятрюючи тугу за рідним селом і його людьми. 

Большевицькі злочинці вдалися і до знаного їм ремесла – ґвалтування. Не було кому захистити тих жінок і дівчат, які потрапили їм у руки. Але ніхто, ніколи не дорікав цим зганьбленим українським жінкам. Ніхто і ніколи в селі голосно не називав їх прізвищ. Так люди вміли берегти гірку тайну. 

Ховали загиблих всім селом, навіть по кількох в одну могилу. Дехто був загорнутий в білу лляну тканину, оскільки у більшості все згоріло, то і не було з чого всім зготовити домовини. Насипані були могили. 

Тепер на цвинтарі рівно. 50 літ ніхто не впорядковував могил. Ворожа влада, яка тепер на цих теренах, не пройнялася світовим гуманізмом до збереження Святинь-могил. Вірю, що прийде час і будуть люди, які впорядкують стежницький цвинтар та насиплять могилу і на граніті будуть висічені імена замордованих большевиками 4 серпня 1944 року Стежничан.

Дорогий читачу! Це теж ще не все.
Прийшла кара і на загарбника. Через два дні, ранком, з боку від Балигорода в село увійшла сила-силенна українського війська. Зазначу, що перед тим вони помстилися полякам за спалені села і вбитих українців. 

Дорогою села їхало військо на конях, на фірах і йшли пішки. По полі, з однієї і другої сторони дороги та ріки йшли теж ряди УПА. Трьома рядами. Серед війська були озброєні дівчата. Хто вони, з яких з'єднань, під чиєю командою? – ніхто тоді не знав. Але історія не знищена, як і українська Нація. По дорозі до війська приєднувалися хлопці, йшли на підмогу. Ми діти як діти сприймали це в міру свого розуміння, що всі йдуть бити москалів. Бій під «Лопінником» почався після обіду. У село доносилися звуки скорострілів, розриви гранат. Люди молилися за здобуття перемоги над ворогом і чекали вістей з поля бою. Наложив головою тоді не один москаль. Не виключено, що десь у московських архівах збереглися чиїсь описи того бою, а ми тільки недавно мали змогу вичитати спогади українських повстанців – учасників цих подій. 

Очевидці твердять, що большевикам вдалося перехитрити наших. Москалі, усвідомлюючи загибель, вдалися до хитрості, взяли біле капітуляційне полотнище і пішли в бойові порядки наших партизанів. Підійшовши на дуже близьку віддаль вони вихопили з-за плечей автомати… Наші хлопці цього не сподівались і тільки відчайдушна відвага, сміливість та вміння вести бої допомогли уникнути втрат. Рускі партизани запросили на допомогу літаки, які під вечір скинули кілька бомб у лісі, але бомби їм теж не допомогли. Вночі українські партизани, перетлумивши загарбників, відступили. А за остатками московських партизан-загарбників простив слід. Більше їх ніхто не чув. 

Такі події пережили стежничани. Аналогічні ж події, а інколи й більш жорстокіші, пережили сотні українських сіл, сотні тисяч українців на українських землях, що тепер під Польщею.

Чи наступить розплата?
На рідній землі в 1996 році

«Родимий краю, село родиме, 
Вас я витаю, місця любимі, 
Зелені ниви, ліси, могили 
Щасливі з Вами дні мені сплили...»

Слова цієї української народної пісні такі правдиві і так актуальні для тих людей, які примусом мусіли залишати свої села, оселі, церкви, школи, читальні, поля, ліси і святая-святих – могили своїх рідних і близьких.

Примусове виселення – депортація українців із прадідівських земель розпочалася у 1939 році. Найбільш активним було виселення у 1944-1945-1946 рр. і тривало аж до 1953 р. Під час акції «Вісла» в 1947р. уряд Польщі виселив рештки українців, які залишалися ще в окремих селах, на західні (німецькі) терени Польщі.

Люди мріяли повернутися назад додому. Їхали і йшли пішки з Тернопільщини, Донеччини, Луганщини, тягнулися ближче до україно-польського кордону. Та доля переселенців була визначена урядами чужих держав. Багато людей так і не побачило своєї рідної землі. Невелика кількість українців з західних теренів Польщі повернулася додому. Уряд тодішньої Української РСР не знав і не хотів знати про долю вигнаної української Нації.  

Сьогодні існують документи, які дають право на спрощений перетин кордону з України до Польщі по внутрішніх паспортах і списках. Не всі українці мали і мають можливість поїхати на батьківську землю, вклонитися опустілому подвір'ю, помолитися у церкві, яка перебудована на костел або знищена, помолитися на цвинтарі, на якому не можливо знайти могили рідних, бо час зрівняв їх з землею.  

Минуло 50 літ виселення. Я взяв на себе обов'язок і відповідальність організувати таку поїздку в рідне село Стежницю Ліського повіту. Поїздку приурочену до 50-річчя виселення, яке відбулось 12 травня 1946 року, і поєднати з храмовим святом у нашому селі, яке святкувалося 22 травня на літнього Николая. Наша церква була збудована в 1924 році і мала назву Перенесення Мощей Св. Николая. На сьогодні з церкви залишилися лише кам'яні фундаменти – церква знищена польськими шовіністами. Мене не страхав збір підписів багатьох посадових осіб на дозвіл. Людей на поїздку записувалося багато, окремі з них по тих, чи інших причинах відмовлялися. Окрім стежничан було багато бажаючих поїхати з нами до своїх сіл. Окрему групу в с. Смільник зорганізував член Товариства «Лемківщина» Федір Яхвак. Ми разом оформляли документи і визначилися їхати на 18-19 травня 1996 року, що і зреалізували. 

Хочу звідомити і запевнити тих, хто хоче зорганізувати такі групові поїздки переселенців у свої села по списках і внутрішніх паспортах, щоб не страхалися цих труднощів, вони під силу. Треба людей повезти додому, на рідну землю, що тепер під Польщею. Ми не раз були під чужими державами, але з Божою допомогою звільнялися від їхньої опіки! Бог добрий і тепер допоможе! 

Для поїздки ми отримали запрошення від української громади з Перемишля, головою якого є М. Сидор. Ми йому вдячні. 

У Львові консул Польщі п. Т. Леонюк задав мені кілька запитань: чого їдемо, по що їдемо, що будемо робити і т.д. Я був змушений підписати у польському консульстві зобов'язання, що не будемо вчиняти політичних маніфестацій, походів, мітингів, встановлення пам'ятних знаків, підняття синьо-жовтих прапорів і т. і.

Отже, складено списки двох груп, одна – до села Стежниця на 2 автобусах і кілька легкових машин з людьми, які їхали до Перемишля, Сянока, Беска, Великого Поля, Дубрівки, Ліська, Монастирця, Балигорода, Березниці. Друга група – до сіл Смільник, Репеді, Команчі, Волі Міхової, Радожиць, Бальниці, Рябе. З нами, за нашим проханням, поїхав о. Миколай Куць та наші друзі, які хотіли побачити цей чудовий і сплюндрований край. Зазначу, що ніхто нас не підвів, всі щасливо повернулись додому.

Ми виїхали з Самбора 17.05.1996 року о 12 год. ночі, а о 4 год. 30 хв 18.05. вже були у Перемишлі. Я запропонував всім учасникам поїхати в с. Пікуличі на могили Українських Січових Стрільців. Ми всі разом відправили панахиду, а було нас 150 чоловік. Там ми поспівали стрілецьких пісень і всі разом сфотографувалися. Люди, які побували там вперше, почули, що це за місце в історії України. Відтак з с. Пікуличі повернулися у м. Перемишль і всі зайшли до української Катедри, в якій кілька віруючих поляків відправляли ранню відправу. Ми всі помолилися у Катедрі, а потім оглянули зруйнований до чиста Купол на Храмі. Він довго пік очі нашим недругам, в яких піднялася все-таки рука на руйнування Храму. А чи задумався хтось над тим, що за такі вчинки треба буде відповісти?! Адже польська громада на Самбірщині і в Україні має всі можливості для розвитку своєї нації. Від Катедри ми перейшли до теперішнього Храму, де українська громада відправляє відправи. О. Миколай Куць разом з настоятелем Храму Серця Ісусового о. Майковичем відправ ранню Службу Божу. 

З м. Перемишля ми поїхали по своїх селах. Люди не могли надивитися на чудові неповторні краєвиди, срібнолентний Сян, міста Сянік, Лісько. Ми їхали в напрямку с. Стежниця. У с. Мхава помолилися біля каплички, де на Спаса відбувався Відпуст, храмове свято, на яке з'їжджалося багато українського люду з різних околиць. Зруйнованою стоїть церква в м. Балигороді. Ми помолилися коло українського Храму та обійшли довкола нього з піснями. Віримо, що в недовгому часі, в ньому будуть відбуватися українські релігійні відправи.

І ось нарешті ми в с. Стежниця. Можна собі тільки уявити, який стан був у людей – і старших, і молодших, коли вони після 50-ти літньої розлуки вступили на рідну землю. Серед присутніх були і самі переселенці та їх діти і онуки. 

Люди розійшлися по своїх опустілих подвір'ях та окремих опустілих хатах. Стан душі важко описати. 18 травня ми на місці зруйнованої церкви відправили Маївку. 19 травня – співану Службу Божу і панахиду за всіх стежничан та українців, похованих по світу. Під час відправи майорів синьо-жовтий прапор, якого с. Стежниця не бачила більше 50 літ. О. Миколай Куць, відправивши панахиду, покропив могили рідних та односельчан на стежницькому цвинтарі. Михайло Іванцик, з дитинства пам'ятаючи місце захоронення свого батька, якого большевицькі партизани знищили 4 серпня 1944 року, встановив на могилі хрест. 

Перед присутніми мали слово Михайло Шпак, багатолітній політв'язень Володимир Затварський, дочка відомого українського скульптора, уроженця с. Стежниця Михайла Черешньовського Звенислава Ватаманюк-Черешньовська, внук з родини Пициків – Юрій Ричак та Мирон Батрух, родом з Пициків. Пан Мирон з братом Іваном приїхав на зустріч з м. Слупська, віддаль до якого більше 800 км. Ми роз'яснили присутнім про ситуацію в Україні, наші взаємостосунки з Польщею і хто винен у тому, що сталося і як виправити цю ситуацію. 

Зустрічі і розлуки були важкими і радісними, чимало сліз впало знову на нашу рідну зранену землю. Крізь сльози разом з односельчанами проспівано чимало стежницьких пісень дитинства, війни і розлуки. 

У селі є кілька українських родин та польські сім'ї, які оселилися в нашому селі. Вони прийняли нас у свої домівки щиро і сердечно. 

З розповідей людей з с. Смільника та інших сіл відрадно, що наші люди задоволені, що мали можливість побувати в рідних церквах, а тепер костелах, замаїти опустілі подвір’я, цвинтарі, бо десятки сіл на тих теренах повністю знищені, орні землі заросли густими лісами та, все-таки, не знищений Український Дух – місце церкви, цвинтаря, подвір'я, саду біля колишньої хати. Не було серед нас Миколи Шумов'ята і Петра Ґалянта, на яких трималася Стежниця. Однак були їхні нащадки. За українське життя у Стежниці відправи чинив о. Богдан Прах. Наш приїзд зворушив затаїний український дух тамтешніх стежничан, а поляків змусить задуматися, що то таке.  

Дорогі краяни! Не відкладайте поїздки! 

Їдьте домів! Допомоги не треба шукати, вона є. Вас чекає там рідна батьківська земля. 

Матір Божа Стежницька:
Про один із антирелігійних вчинків польсько-шовіністичного війська розповіла нам у 1993 році полька, дружина нашого стежничанина Станіслава Зарічанського «Франкового» Сташка, коли наша група стежничан відвідала рідне село. 

Через село їхало три фіри, на яких були військові поляки. Їхали вони до Гор’янського лісу за дровами. Навпроти хати Шпака Петра «Заневчикового» на розлогій липі була невеличка капличка з фігуркою Матері Божої. Він купив її у Ліську ще до війни. Будучи добрим столярем встановив її на дереві. Довгі роки Вона оберігала наші оселі. У день виселення, видно, в цьому політичному пеклі і залишилася фігура Матері Божої у капличці. Така була воля Господня. Фігура Матері Божої залишилась і чекала на своїх односельчан.

Зупинивши фіру біля каплички один з вояків, якому запаморочилося в голові, викрикнув: «Юш тутай вєнцей стаць нє бєндзєш» (вже тут більше стояти не будеш) і... вистрілив кілька разів у фігуру. Потім три фіри з вояками поїхали в ліс, а та, з якої стріляли, в лісі наїхала на міну. Селом з лісу поверталися дві фіри і ті, що залишилися живими, зупинились біля каплички і про жахливу караючу подію розповіли Сташці. Вона взяла постріляну фігуру Матері Божої і берегла її аж до нашого приїзду та й віддала її нам, стежничанам. Мирося Шпак, по чоловіку Лукавська, згодом перевезла її до Самбора до її власників-стежничан. Фігуру Матері Божої дуже гарно відреставрував Любомир Тишко, родом з с. Кошляки Підволочиського району Тернопільської області.

Тепер фігура Матері Божої стоїть на Тетраподі в церкві Св. Андрія на передмістю Самбора. 

Гринчишин С.
Фото: Хор у Стежниці та учні школи у день Першого причастя. Фотографії К.Петрушко (Шпак)

понеділок, 9 січня 2023 р.

ТРАГЕДІЯ У САМБОРІ НА РІЗДВО: 8 січня 1948р. в Самборі в будинку №5 на тодішній вул.. Зацвинтарній таємно зібралася боївка УПА, щоб відсвяткувати Різдво. Але повстанців видав зрадник. Їх оточив чисельний загін енкаведистів.

Зав’язався запеклий бій. Тоді загинули члени ОУН, УПА: Гавра Юліан Іванович /псевдо Нечай/, Маланкевич В'ячеслав /псевдо Квасний/, Малиновський Григорій /псевдо Лис/, сестри Музика Марія Михайлівна /псевдо Уляна/, Музика Оксана Михайлівна".
   На їх честь з ініціативи краєзнавця Василя Семчишина на цьому будинку Самбора 14 жовтня 1992 року встановлено пам’ятну таблицю. Так громадськість міста відзначила 50-річчя Української Повстанської Армії. 
   А 8 січня 2023 року в Самборі похоронили мужнього нацгвардійця Сергія Калину. Захисник України як спадкоємець УПА загинув на Луганщині від кулі того самого ворога – москалів часів диктатора путіна. Історичний збіг чи закономірність? Її чорне коло після перемоги на століття буде розірване.

Джерело інформації із фейсбук сторінки Миколи Сенейка

Підпис на фото: "Воїни УПА - політв'язні" діти: з ліва двоє братів Максим та Богдан і я.

Біля памятника в береті - Яськів. 

неділю, 8 січня 2023 р.

Українська Коляда у Злучених Штатах Америки.Знимка з домашнього архіву Мирона Пилипіва-Бруксяна.

 із фейсбук сторінки Vasyl Kostyshyn

Михайло Миколайович Фридер псевдо: «Нечай» Український військовик, діяч ОУН, хорунжий УПА, командир сотні УПА «Сурма» та «Ударники-3». Народився у с. Нагуєвичі, Дрогобицький р-н.

Вічною славою та шаноювкрив своє ім`я найбільш відомий. Із агуєвицьких героїв національно-визвольних змагань Михайло Фридер- "Нечай". Народився вінна свято Михайла 21 листопада 1918 р., коли вже три тижні існувала Західно-Українська Народна Республіка. Сам він її, звісно, не пам`ятав, але розповіді старших людей, січових стрільців і вояків УГА про свою державу вперше післякняжих часів, кривавий тан із захланними та жорстокими зайдами ще малим увібрав глибоко в своє вразливе серце.

Майбутній герой мав лише 8 років, коли втратив тата. І доти сім`ї жилося важко, а після його смерті й поготів. Та все ж бідна вдова Анна віддала сина Михайла до гімназії в Дрогобичі, гаруючи ще більше. Своєрідним горнилом його національно-патріотичного гарту стали просвітянські вистави й концерти, спогади старших односельчан, твори І.Франка, Т.Шевченка та інших письменників та істориків. Подальший гарт він здобув у "Пласті", а від 1936 р.- в ОУН, членом якої став 18-річним юнаком.

"Золотий вересень" 1939 р. обернувся для галичан розгортанням проти них репресивно-каральної хвилі акцій НКВД, що накрила їх у 1941 р. дев`ятим валом червоного терору. М.Фридер таємно виїхав до Німеччини. Там відбув військовий вишкіл і в складі батальйону "Нахтігаль" увійшов до Львова відразу після його залишення радянськими окупаційними силами. Брав участь у заходах, що увінчалися проголошенням 30 червня 1941 р. акта відновлення Української державності. За наказом зверхників М.Фридер подався вглиб України у складі похідної групи ОУН під стягом Степана Бандери.Достовірних фактів про цей період його діяльності не збереглося. А в 1942 р. він повернувся до рідного села. Добре володіючи німецькою мовою, став перекладачем у німецькій військовій комендатурі Дрогобича- так ОУН отримала надійні "очі" та "вуха" у боротьбіз фашизмом.Запвдяки йому багато молодлі уникло каторжних робіт у Німеччині, масових облав, арештів.

Освіченому, вишколеному та вже доволі досвідченому в боях на Волині. Провід присвоїв М.Фридерові військове звання сотенного й доручив сформувати повстанську сотню, що отрималаназву"Сурма". Підпільниим псевдонімом командира стало прізвище народного героя періоду Хмельниччини Данила Нечая.У середині 1944 -го року сотню заприсяжили. Саме їй та ще деяким частинам довірили велику честь і відповідальність охороняти Перший Великий Збір біля с.Сприні на Самбірщині в липні 1944 р., на якому створено уряд воюючої України- Українську головну Визвольну Раду, очолену Кирилом Осьмаком.

З наближенням радянсько-німецького фронту до передгір`я сотня "Сурма" перейшла в Карпати, влившись у курінь "Рена". Тут до неї долучився рій гармашів із розбитої під Бродами дивізії "Галичина". Певний час сотня діяла на Лемківщині, відтак у Чорному Лісі на Станіславщині. Там разоміз ще двома сотнями куреня "нечаївці" штурмували містечко Перегінське, де були великі запаси харчів і одягу для енкаведистів.

Провід запросив "Нечая" до себе і в с.Кавчому Куті на Стрийщині доручив командувати сотнею "Месники", сформованою переважно із мешканців Стрийщини та Миколаївщини. Маючи добре налагоджену розвідку та підтримку, сотня здійснила чимало успішних акцій, зокрема визволення великої групи жителів,зігнаних енкаведистамидля вивезення в Сибір. Далі шлях "Месників" проліг через села Рудники, Колодруби, Малу і Велику Білини, Дорожів- з Миколаївського в Дрогобицький районі далі в напрямкуКарпат. Ця територія тоді була дуже заболочена, важкопрохідна. Дійшло до того, що сотня, біля села Воля Якубова на Дрогобиччині, більшістю складу повернула назад. Її перебрав "Летун", а "Нечай" із невеликою групою випробуваних побратимів продовжив боротьбу на посаді крайового референта.

За голову "Нечая" окупанти пропонували 30 тисяч рублів, та на гроші ніхто не спокусився. Видав повстанського героя дезертир УПА з Нагуєвич Григорій Балуш, залучивши до юдиної справи дезертира Червоної Армії Дмитра Гелія. Г.Балуш вирішив прийти до московських окупантів "з повиною". Він повідомив голову сільради Михайла Хруника про криївку в сусідньому селі Медвежі. Мовляв, там перебуває і сам "Нечай" разом з обласним провідником "Куртом", особистим охоронцем і звязковим Юліяном Коссаком (псевдо "Орел"), заступником "Нечая" Василем Кузьо- "Сірком" і ще кількома повстанцями. Голова сільради зателефонував у районний центр с.Підбуж, звідки негайно прибув оперзагін енкаведистів. Стійкого "Орла" поранили, і він сам себе позбавив життя. З наміром вирватися з пастки, першого скосила кулеметна куля сотенного, така ж доля спіткала "Курта". Решта повстанців потрапила у полон. Ця трагедія сталася в Медвежанському лісі10 березня 1945 р. Якби не зрада, полеглі й полонені повстанці могли продовжити нерівну боротьбу за волю України. Одному з полонених Миколі Дум`яку, випало пройти сибірські концтабори. вижити, повернутися та написати кілька книжок про бойові будні наших повстанців.

Енкаведисти познущалися над тілами полеглих, а син командира групи енкаведистів Комаров-молодший, помітивши, що "Курт" подає ознаки життя, добив його розривними кулями.

Вороги залишили тіла героїв у лісі, і бойові друзі поховали їх там. 
У 1992 році, за участю односельчан колишніх повстанців і активістів та завдячуючи Миколі Тимишину з братами Василеем та Ігорем, урочисто перепоховали останки на цвинтарі горішньої церкви Святого Миколая в Нагуєвичах.

Слава Михайла Фридера "Нечая" і його бойових побратимів вічно житиме серед народу.Бо хто за нього помер, той став безсмертним!

Джерело: "300 Великих Дрогобичан".Роман Пастух.