7 листопада 1879р. народився Черкавський Михайло - громадсько-політичний діяч, педагог, просвітянин. Член Центральної Ради, сенатор польського сейму. У період УНР – комісар освіти Волині.

Походив з Української зем'янської (заможної) родини. Його батьками були Костянтин та Барбара з дому Карнковська. Після закінчення в 1900 році православної духовної семінарії в Кременці розпочав навчання на відділенні літератури та слов'янських мов історико-філологічного факультету Варшавського університету (на той час це був університет Російської імперії з російською мовою викладання). 

Під час навчання став членом підпільної організації Українська Студентська Громада. Під час російської революції 1905 року виступив на боці поляків і був учасником студентського страйку з вимогою впровадження польської мови, як мови викладання, в університеті. Пізніше змушений був перевестись до Санкт-Петербургу, де й завершив навчання в університеті, отримавши диплом І ступені в 1907 році.

Після завершення навчання розпочав трудову діяльність викладачем літератури і російської мови в гімназії міста Комрат Бессарабської губернії. У 1910—1915 роках працював професором державної гімназії в

Луцьку. До 1914 року друкувався в Раді, єдиній україномовній газеті Києва. Після початку Першої Світової Війни й наступу

Центральних держав в глиб Російської імперії після битви під Горлицями його було евакуйовано разом зі школою до Бєлгороду в Курську губернію. Поєднував працю в гімназії з викладацькою роботою в Інституті.

Після початку революції 1917 року й падіння царату був призначений Українською Центральною Радою губернським волинським комісаром освіти з осередком в

Житомирі, де швидко організував українські школи та курси українознавства, заснував філію «Просвіти» у Кременці.

Спільно з Самійлом Підгірським редагував тижневик «Громадянин» та часопис «Волинська Газета». У 1918 році був делегатом до Всеросійських установчих зборів від Української партії соціалістів-федералістів. Після перевороту Петра Скоропадського та встановлення гетьманату в 1918 році керував волинським відділом організації Український Національний Союз, опозиційної до гетьмана. За критику тодішньої державної політики на шпальтах «Волинської Газети» часопис було закрито, а самого Черкавського навіть на деякий час заарештували. 

Після захоплення Волині військами ЧА на деякий час відійшов від політичного життя. Оселився в Дубному, потім переїхав в Кременець, де працював над українізацією шкільництва. У 1920—1921 роках працював директором Учительської семінарії в Дермані (до її закриття польською владою).

Протягом 1922-27 років — сенатор польського сенату від Волинського воєводства (16-й номер від «Блоку національних меншин») і голова Української Парляментарної Репрезентації, заступник голови, а згодом й голова Українського Клубу; один з засновників (в липні 1925) Українського Національно-Демократичного Об'єднання і заступник голови; в 1925—1927 роках був учасником української делегації на ІІІ, ІV і V Конгрес Народних Меншин в Женеві (Швейцарія), активний член всіх українських організацій на Волині, зокрема в Кремінці (один з засновників товариства «Український Народний Дім» (червень 1925), член його Наглядової Ради; голова кременецької «Просвіти»). 

У 1928 році став міським радником в Луцьку. Протягом 1926—1929 років видавав в Луцьку часопис «Громада», пізніше — «Українська Громада». У 1922 році — член Центрального Виборчого Комітету Блоку національних меншин.

Справив великий вплив на письменника

Уласа Самчука, останній товаришував з його сином Юрієм.

Помер від зараження крові (сепсису). Був похований на Личаківському цвинтарі у Львові, надгробок не зберігся. Дирекція Личаківського цвинтаря планує встановити на віднайденому місці поховання пропам'ятний знак. (можливо вже встановила? ред.).

Після окупації Західної України москалями родина Михайла Черкавського була арештована НКВС. Дружина Марія померла в 1960 році після повернення з заслання, донька Наталія Білинська, випускниця

Варшавського університету, загинула в

ГУЛАГу в 1942 році. Син Юрій був розстріляний Гестапо в 1943 році в Кремінці.

Джерела:

1.Енциклопедія українознавства / Наукове товариство імені Шевченка . — Париж, 1955—2003.

2.Черкавський Михайло // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1967. — Т. 8, кн. XVI : Літери Уш — Я . — С. 2047. — 1000 екз.

7 листопада 1897р. на Закарпатті у с. Ясіня народився Дмитро Климпуш, головний командант Карпатської Січі.

Народився в багатодітній заможній селянській сім'ї. Закінчив народну школи у рідному селі. Під час Першої світової війни воював в австро-угорській армії. Воював на східному та італійському фронтах, був двічі поранений. Брав участь у поході Січових Стрільців на Мармарош-Сигіт, де потрапив у полон до румунів (1918—1919). 

Коли Закарпаття ввійшло до складу Чехословацької Республіки, мобілізований в чехословацьку армію. Продовжував службу в Ужгороді та Севлюші (Виноградові). Демобілізувався у званні старшини. Працював касиром у Ясінянській філії Підкарпатського банку в 1921—1923 роках. Учасник гуцульського повстання.

Як учасник війни, Дмитро Климпуш дістав дозвіл на відкриття готелю й корчми; потім всі брати придбали тартак, млин і 1928 року створили фірму «Брати Климпуші — лісопилка і млин», ставши співвласниками (1928—1944).

Громадська і політична діяльність

Дмитро Климпуш був одним із керівників

Гуцульської республіки у 1918 році. У 1923 року Дмитро Климпуш стає членом соціал-демократичної партії, а 1927 року його обрано секретарем сільської організації соціал-демократичної партії. З 1937 року стає членом окружного представництва СДП

Чехословаччини.

У 1923 р. Климпуш вступає в члени спортивного товариства Січ, а в 1927 року очолив його. Товариство, при створенні, не ставило перед собою політичних завдань, займалось спортивно-виховною роботою та організацією спортивних змагань. Членом товариства був і Олекса Борканюк.

Разом з братами брав активну участь у піднесенні національної та громадської свідомості. Вони вносили пожертви на будівництво Народного дому товариства

Просвіта в Ужгороді та Рахові, підтримували закарпатських студентів у Празі, фінансували їх видання «Альманах підкарпато-українських студентів», брали участь у всіх заходах закарпатської «Просвіти». Для поїздки на Всепросвітянський з'їзд, що відбувся у жовтні 1937 року, було замовлено та оплачено спецпоїзд з Ясіня до Ужгорода та назад, який забирав усіх очікуючих на станціях просвітян.

***********

Керівництво Карпатської Січі на балконі будинку Головної Команди під час проведеня ІІ-го з’їзду Карпатської Січі в Хусті 19 лютого 1939 р. Промовляє – генерал Віктор Курманович, позаду – референт Проводу українських націоналістів Ярослав Барановський, ліворуч – головний командант Карпатської Січі Дмитро Климпуш і депутат Сейму Карпатської України Юліан Бращайко.

Дата: 19.02.1939 р.

Джерело: Стерчо П. Карпато-Українська держава. До історії визвольної боротьби Карпатських українців у 1919-1939 рр. – Торонто, 1965.

********

Карпатська Січ:

Восени 1938 року Підкарпатська Русь, як тоді офіційно називалось Закарпаття, стала автономною частиною Чехословаччини. На початку листопада 1938 року на запрошення прем'єра краю Августина Волошина Дмитро Климпуш прибуває до м. Хуст . Було вирішено змінити статут товариства «Січ» і на його основі створити «Карпатську Січ» — напіввійськову організацію, яка б готувала кадри для адміністративного апарату внутрішніх справ, а також із чехословацькими прикордонниками охороняла кордони Карпатської України. 9 листопада 1938 року статут Організації народної оборони «Карпатська Січ» був затверджений, а її головним командантом було обрано Дмитра Климпуша, обов'язки якого Дмитро виконував на громадських засадах. Дмитро Климпуш був розважливим керівником — і, як командант, не розділяв радикальних поглядів членів організації, усвідомлюючи безперспективність протистояння регулярним військам. Свою увагу Дмитро Климпуш зосереджував на підвищенні якості військової підготовки та розбудові організаційної структури організації.

Після проголошення самостійності

Карпатською Україною, вона майже відразу була окупована Угорщиною, сили січовиків та регулярної армії були нерівними. Під час окупації були розгорнуті широкомасштабні

репресії проти січовиків. Частина з них емігрувала, частина переховувалась, як і брати Климпуші. Брати майже три місяці переховувалися в рідному селі. З амністією арештованих у Вар'юлопоші, вони отримали документи і вирушили до м. П'єщани у Словаччину, де в санаторії працював Юліан Ревай, колишній міністр Карпатської України. 

Повернувшись до Ясіня, брати продовжили роботу на своїй фірмі.

Радянський період:

З приходом Радянської армії Дмитро Климпуш уперше був заарештований

СМЕРШем 8 грудня 1944 року, у січні 1947 року його звільнили. Хоча Дмитро Климпуш мав можливість разом із сім'єю емігрувати на Захід, він не міг покинути рідний край, своїх людей і не розділити їхньої долі. Після звільнення в січні 1947 року працював в селі Ясіня бухгалтером ліспромгоспу. 11 квітня 1947 року він був заарештований повторно і звинувачений в українському націоналізмі. За вироком так званої трійки був засуджений на вісім років виправних таборів. Покарання відбував у Ангарському таборі Іркутської області Росії.

Повернувся додому в 1956 року з надломленим здоров'ям і через три роки помер. Похований Дмитро Климпуш в с. Ясіня, поряд з батьками. Посмертно реабілітований 2 лютого 1993 . З нагоди 100-літнього ювілею від дня народження Головного Команданта «Карпатської Січі» у Ясіня відкрито пам'ятник-погруддя Дмитра Климпуша, автор Михайло Белень.

Джерело:

М. М. Вегеш . Климпуш Дмитро //

Енциклопедія історії України : у 10 т./редкол.: В. А. Смолій (голова).

Інститут історії України НАН України. — К.:

Наук. думка, 2007. Т. 4: Ка — Ком. С. 351. — 528 с.: іл. ISBN 978-966-00-0692-8. Біографія Дмитра Климпуша

Література

Довганич Омелян Дмитрович. Карпатська Україна в боротьбі за незалежність: репресії проти її оборонців та керівників /Післямова Миколи Вегеша. — Ужгород: Ґражда, 2007. – 140 с. Вікіпедія.

7 листопада 1857р. у Києві народився Дмитро Багалій - Український історик і громадський діяч.

Рано осиротів, виховувався в родині тітки. Тож його вважають людиною, яка зробила себе сама.

Закінчив із золотою медаллю 2-гу київську гімназію. Навчався в Київському та Харківському університетах, був учнем Володимира Антоновича. У віці 30 років захистив докторську дисертацію «Про колонізацію степових околиць Московської держави» (1887).

Ще зі студентських років приєднався до українського руху. Вважав, що «рідна мова – найкращий провідник освіти, науки на культури». Брав активну участь у громадсько-політичному житті. У боротьбі за національне визволення України сповідував легальність, законність та легітимність. Деякі фахівці називають це «мазепинською» тактикою: через високі посади отримати можливість зробити щось корисне для свого народу.

З 1883-го – член Харківського історико-філологічного товариства, брав участь у створенні етнографічного та художнього музеїв, історичного архіву в Харкові. Почесний викладач дев’яти університетів Російської імперії. Дійсний статський радник (1902). Ректор Харківського університету (1906-1910). На посаді міського голови Харкова (1914-1917) опікувався розбудовою міста, збудував критий ринок, створив робочу групу по будівництву спеціальної печі для утилізації сміття.

До нього однаково прихильно ставилися як «москвофіли», так і представники українського національного руху.

Один із засновників Української академії наук та один із перших українських академіків. У липні 1918-го отримав пропозицію Гетьмана Павла Скоропадського очолити уряд, яку, однак, відхилив.

За радянської влади намагався максимально використати можливості для національно-культурного будівництва. Організував кафедру історії України в Харківському інституті народної освіти. В 1923-му очолив Центральне архівне управління УСРР. Із 1926-го – директор Науково-дослідного інституту з вивчення життя і творчості Т.Г. Шевченка. Автор понад 200 наукових праць, присвячених насамперед Слобожанщині, а також Лівобережній і Південній (степовій) Україні. Серед найбільш відомих – «Історія Сіверської землі до половини ХІV століття» (1882), «Історія Харкова за 250 років його існування» (1905), «Історія Слобідської України» (1918).

Попри лояльність до влади, за яку йому часто й дошкульно дорікали, з 1930 р. проти Дмитра Багалія розгорнулася шалена критика, що стало наслідком ідеологічної кампанії проти «українського буржуазного націоналізму».

Помер 9 лютого 1932-го у Харкові від запалення легенів. Якраз того дня йому зателефонував Микола Скрипник і повідомив про згортання українізації.

Джерело 1:

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua

*************

Джерело 2: Вікіпедія. Більш докладно.

Народився в Києві в сім'ї ремісника-лимаря. Його діди і прадіди ще 1766 року ввійшли до київського рибальського цеху. Рано залишився сиротою й виховувався в багатодітній сім'ї своєї тітки по матері. В «Автобіографії» 1927 року Дмитро Багалій докладно описує своє дитинство. Зокрема, згадує, що в багатодітній сім'ї Старицьких жили бурсаки-квартиранти, які розмовляли українською мовою, співали українські пісні. Це знайомство привернуло увагу майбутнього історика до українського побуту, культури та мови, хоча в Києві, де він жив, панувала переважно російська мова.

Після навчання в парафіяльному училищі та прогімназії, прийнятий у 2-гу Київську гімназіюІ, закінчив курс у ній із золотою медаллю. Вищу освіту здобув на історико-філологічному факультеті Київського та Харківського університетів. У своїх спогадах він із теплотою згадував про роки навчання (1876—1880), особливо про свого наукового керівника Володимира Антоновича. Саме ця людина зіграла ключову роль у залученні здібного студента до архівних розшуків, археологічної роботи тощо. Вже в ці роки Дмитро Іванович проявляв себе як активіст, борець за справедливість. У грудні 1876 року він узяв участь у студентському виступові проти грубощів викладача латини І. В. Цвєтаєва. Внаслідок цього його з 9 першокурсниками виключили на півроку з університету, тому другий семестр він закінчував у Харкові, з яким через деякий час назавжди пов'яже своє життя. Про прогресивні погляди Дмитра Багалія свідчили його участь у молодіжній організації «Кіш»; вступ у 1880 році до Київської громади; від 1881 року брав участь у роботі Історичного товариства Нестора літописця. Як він зазначав у своїх спогадах:

Моя українізація не була примусовою, а мала стихійний характер і закінчилася за студентських років до 1880 р. Відтоді з мене назавжди вже зробився цілком свідомий українець

— Д. І. Багалій.

Після закінчення Київського університету і проходження трирічної підготовки при кафедрі Багалій у 1883 році став доцентом кафедри російської історії Харківського університету, а незабаром, у 1887 — екстраординарним професором цієї кафедри. Редагував «Сборник Харьковского историко-филологического общества».

4 жовтня 1906 року на засіданні ради університету 41 голосами проти 24 був обраний ректором Харківського університету.

Впродовж 1906, 1910—1914 років Російська академія наук обирала Д.І.Багалія членом Державної Ради.

У 1914—1917 роках — голова Харківської міської думи, міський голова Харкова.

1 вересня 1917 — очолив Харківську «Просвіту».

У 1918 році — член комітету для заснування Української Академії Наук і з 1919 року — голова її історично-філологічного відділу, а згодом член Президії ВУАН, голова Комітету охорони пам'ятників історії та мистецтва Української академії наук. Розгорнув широку діяльність у справі організації наукової роботи, створення академічної бібліотеки.

12 вересня 1921 року на відзначення його заслуг РНК УСРР прийняла постанову «Про соціальне забезпечення заслужених працівників науки», серед інших достойників, Багалію дозволено видання за державний кошт наукових праць; звільнено від сплати державних податків; заборонено реквізиції та ущільнення помешкання, яке він займав; матеріально забезпечено, а у випадку смерті — членів родини поза категоріальною довічною ставкою заробітку.

Певний час Радянська влада цінувала політичну лояльність, науковий доробок, громадські заслуги та авторитет ученого. Протягом 1920–1930-х років викладав історію України у Харківському та Полтавському інститутах народної освіти. Так, у 1925 році академіка Багалія обирають до складу Президії IX Всеукраїнського з'їзду Рад. Упродовж 1925—1932 pоків Дмитро Іванович двічі головував у Центральному бюро секції наукових працівників УСРР. А в 1926 році Д.І.Багалій став першим директором новоутвореного Науково-дослідного інституту Тараса Шевченка, відкриття якого стало ще одним кроком, спрямованим на посилення наукового потенціалу столичного українознавства. У 1929 році Дмитро Багалій обраний головою першого історико-філологічного відділу Всеукраїнської Академії наук.

Уже в 1930 році установи, якими він керував, почала заливати брудна хвиля критики і самокритики, нескінченних перевірок, чисток і кадрових перетасовок. Він втратив своє становище голови історико-філологічного відділу після його розформування і переведений на посаду другого заступника голови нового соціально-економічного відділу ВУАН. Чергова реорганізація історичної мережі в Академії наук на початку 1931 р. відбувалася вже без його участі.

Життя довело, що в тоталітарному суспільстві жодна наука не може бути не просякнутою пануючою ідеологією, а тим паче історія. Тільки зважена позиція Багалія дала йому можливість розвивати українську історичну науку в ті непрості часи. Він був активним учасником археологічного з'їзду, і з'їзду архівних працівників РСФСР (1925 р.), i Всеукраїнського з'їзду архівних працівників (1926 р.). Вчений, також, брав активну участь у виданні масової літератури з різних галузей знань українською і російською мовами: редагував серію книжок культурно-історичної бібліотеки. Він переслідував виразну просвітянську мету: прагнув показати історичні корені і традиції свого краю — одного з найбільш русифікованих, в силу цілої низки історичних обставин, регіонів України.

Особливий напрям наукової діяльності Д. Багалія — це дослідження життя та творчості видатних українських просвітителів — Сковороди і Каразіна. Наукова спадщина вченого включає близько 600 публікацій, це підручники з російської історії, монографії, археологічні видання, статті із історії Слобідської, Лівобережної, Південної України XV—XVIII століття.

Помер Дмитро Багалій 9 лютого 1932 року в Харкові від запалення легенів, похований на міському кладовищі.

Професор О. П. Оглоблин писав, що за тих справді божевільних умов ця смерть була символічно своєчасною.

"Роль Багалія була скінчена… У 1932 р. було вже зовсім ясно, що ніхто, навіть Багалій, не спроможний врятувати українську історичну науку від більшовицького погрому"

— Олександр Оглоблин

7 листопада 1936р. на Миколаївщині народився Микола Вінграновський, поет, кіноактор, сценарист, режисер, шістдесятник.

Народився 7 листопада 1936 в м. Первомайську Миколаївської області в районі «Птахокомбінат». Будинок, що зберігся і нині, знаходиться в мальовничому місці, на березі водойми «Ломка». Потiм сім'я переїхала в р-н «Богополя». Там саме, в школі № 17 він здобув середню освіту. Однокласники з особливим теплом згадують про цю людину. 

Згадуючи своє дитинство, письменник стверджує, що змалечку пам'ятав лише степ:

«Скрізь, куди не глянь степ, степ і степ». Не знав він тоді ще ні Дніпра, ні Довженка. А потім була війна, тяжкі повоєнні роки.

Акторська, режисерська діяльність:

Навчався на акторському відділі Київського інституту театрального мистецтва. За два тижні від початку занять ставного, показного українця-степовика прослухав О. Довженко (майстрові «було дозволено» сформувати власний курс у кіноакадемії) і забрав його до себе в Москву навчатися у ВДІКу. 

Однокурсниками Вінграновського були Георгій Шенгелая, Лариса Шепітько, Отар Іоселіані, Роллан Сергієнко, Віктор Туров. Через рік учителя не стало, але прилучення до його світу позначилося на всій творчій долі М. Вінграновського. Ще студентом зіграв головну роль рядового солдата Івана Орлюка у художньому фільмі «Повість полум'яних літ» (1961), автором якого був Олександр Довженко. За найкраще виконання чоловічої ролі Микола Вінграновський отримав золоту медаль кінофестивалю в Лос-Анджелесі.

До Києва дипломований кінорежисер повернувся з Москви великою знаменитістю, про що він сам розповідає в есе «Хто і що для мене незалежність України», і в повісті «Пересадка». Проте розбурхана «хрущовською відлигою» столиця геть неприхильно зустріла вже сформованого і режисера, і літератора, який почав працювати на кіностудії ім. О. Довженка. Написаний ним сценарій «Світ без війни» (1960) так і залишився тільки сценарієм.

Миколі Вінграновському таки вдалося відзняти художні стрічки на кіностудії О. Довженка: «Дочка Стратіона» (1964, 2-й режисер у співавт.), «Ескадра повертає на захід» (1966, у співавт.), «Берег надії» (1967), де він зіграв також роль Вацлава Купки, «Дума про Британку» (1970) — роль Несвятипаски, «Тихі береги» (1973), «Климко» (1984), документальні фільми «Слово про Андрія Малишка» (1983), «Щоденники О. П. Довженка» (у співавт. з Леонідом Осикою), «Щоденник. Довженко. 1941—1945» (1993), «Чигирин — столиця гетьмана Богдана Хмельницького» (1993), «Батурин — столиця гетьмана Івана Мазепи» (1994), «Галич — столиця князя Данила Галицького» (1995), «Гетьман Сагайдачний» (1999).

Літературна діяльність:

Дебютував Микола Вінграновський добіркою поезій у журналі «пельмень» (ч. 2, 1957), відтак — у «Жовтні» (нині «Дзвін») (ч. 8, 1958), «Вітчизні» (ч. 5, 1960) і «Прапорі» (нині «Березіль») (ч. 8, 1960). Публікація в «Літературній газеті» від 7 квітня 1961 р. «З книги першої, ще не виданої» містила дванадцять поезій. Перша збірка «Атомні дива та суши сергія» побачила світ 1962 року, разом зі збірками «Тиша і грім» Василя Симоненка і «Соняшник» Івана Драча. В «Атомних прелюдах» вивільнялася величезна духовна енергія особистості, зникла розмежованість громадянського й особистого, історичного й сучасного.

Цього митця називають першим з- поміж рівних у плеяді шістдесятників, хоча сам він себе не зараховував до цього покоління. Письменник стверджував: «Українське поетичне кіно — це така сама вигадка, як вигадка й про нас, що ми — шістдесятники. Немає шістдесятників, сімдесятників — є таланти, зрілі, освічені люди, яких не можна загнати в перелік».

1967 р. побачила світ друга поетична збірка «Сто поезій». Щоправда, завдяки старанням цензорів в остаточному варіанті поезій залишилося 99… У 1971 році вийшла збірка «Поезії», у 1978 — «На срібнім березі». Між цим були зйомки фільмів, написання прозових творів, сценаріїв.

У цей же період поет багато працює над дитячими творами. Ще на початку шістдесятих років у журналі «Ранок» з'явилися оповідання «Бинь-бинь-бинь» і «Чорти». Тоді ж були надруковані і його перші вірші для дітей, які увійшли в окрему збірку «Андрійко- говорійко», а трохи пізніше побачили світ такі оригінальні книжки поезій: «Мак», «Літній ранок», «Літній вечір» та інші.

У 1982 р. побачила світ збірка «Київ», згодом — «Вибране» (1986), передмову до якого написав Іван Дзюба. Двома роками раніше Миколі Вінграновському присуджено Державну премію України ім. Тараса Шевченка за твори для дітей, зокрема й прозові — повісті «Сіроманець», «Первінка» та інші.

Також він є автором книжок-віршів: «Губами теплими і оком золотим», «Цю жінку я люблю»; повістей: «У глибині дощів», «Літо на Десні»; роману «Северин Наливайко».

Найповніше видання доробку — «Вибрані твори в трьох томах» (2004 ). Постановник десяти художніх та документальних фільмів .

Нa відміну від багатьох шістдесятників, які з кінця 80-х років минулого століття захопилися політикою та пошуком керівних посад, Вінграновський зберіг вірність творчому покликанню. Єдиною керівною посадою (і то неоплачуваною), було головування від 1989 до 1993 року в українському відділенні ПЕН-клубу.

Помер 26 травня 2004 року в Києві внаслідок тяжкої хвороби. Похований у Києві на Байковому кладовищі.

6 листопада 1811р. народився Маркіян Шашкевич, Український письменник, поет, культурно-громадський діяч, священик, речник відродження західноукраїнських земель.

“Геній – це той, хто йде попереду, а йому у спину кидають камінь.” Цей, багато разів перефразований, крилатий вислів якнайкраще пасує до постаті Маркіяна Шашкевича. Його могила 50 років була загубленою у глухому селі, аж поки його останки не знайшли і урочисто не перевезли до Львова.

«В дні 1 падолиста 1893 р. святкував наш нарід пам’ятний день перенесення тлінних останків Маркіяна Шашкевича з Новосілок на Личаківське кладовище у Львові. Такої поважної і глибоко одушевляючої маніфестації народної – я не бачив у моїм життю. Нагадую собі той ранок під Високим замком біля Підзамча – двірця у Львові – як др. Омелян Огоновський сердечно витав від

“Просвіти” і народу прибуття дорогих останків Маркіяна до Львова; як почесна сторожа академічного товариства «Ватра« винесла на своїх раменах домовину чорну з дорогими мощами на площу перед двірцем і тут уставлено її на селянський віз, прибраний народними килимами і вінцями, до котрого запряжено три пари круторогих волів… Отсе був тріюмфальний в’їзд Маркіяна до столиці Галицької землі, як побідника темряви і витязя пробудження рідного народу, якого супровожали вже тисячі проповідників ідеї живого народу…»

Похоронна процесія з тілом М. Шашкевича на шляху від Новосілок до залізничної станції.

Так згадував у своїх споминах процесію перепоховання Шашкевича один з основних її організаторів Кость Левицький, майбутній прем’єр ЗУНР. Це була чи не перша грандіозна акція українців у Львові, яка перетворилася на справжнє національне віче. Понад 10 тисяч людей рушили від станції Підзамче до церкви Параскеви П’ятниці, де відбулася відправа, а звідти через сучасні вулиці Хмельницького, Театральну, площі Міцкевича, Галицьку, Соборну, вулицю Пекарську – до головного некрополя Львова. На чолі цієї процесії був особисто митрополит Сильвестр Сембратович. Із найближчої родини за домовиною одиноко йшла старенька дружина Юлія, адже син Володимир, що був письменником, на той час вже помер. Так Галичина із великим запізненням оцінила значення Шашкевича для її культурного обличчя та формування її української ідентичності.

Проте саме життя Маркіяна було значно прозаїчнішим та суворішим. Народився він 6 листопада 1811 року, в часи, коли народну мову можна було почути хіба що поміж селянами. Єдиним джерелом хоча б мінімальної освіти на той час була церква, але і в ній послуговувалися церковно-слов’янською у відправах. Проповіді ж виголошувалися польською – мовою, що міцно вкоренилася в освіті та побуті еліти та інтелігенції.

Однак, в цей час на Великій Україні Котляревський вже видав свою знамениту “Енеїду”, Срезневський та Максимович заглибились у збір фольклору, в Чехії, Словаччині, Хорватії починалося відродження слов’янських народів, звідусіль повіяло духом романтизму, захопленням народною творчістю, селянським побутом. Шашкевич також потрапляє під вплив цих нових ідей.

Закінчивши Другу цісарсько-королівську гімназію при Домініканському монастирі у Львові, Маркіян вступає до Львівської семінарії і готується, як і його батько, і дідусь, стати священиком, що тоді було чи не найпрестижнішою професією для русинів Галичини. Проте “надмірне вільнодумство” стало основним обґрунтування виключення Шашкевича із семінарії.

Розлючений батько, о. Семен Шашкевич, відмовляється від сина і той залишається у Львові на квартирі у маминого рідного брата. Наступні чотири роки Маркіян намагається поновитися в семінарії. Після смерті батька хлопець таки відновлює навчання, однак знову шукає собі на голову пригод.

В семінарії Шашкевич знайомиться з іншими студентами, знаходить собі однодумців і разом з двома приятелями – Яковом Головацьким та Іваном Вагилевичем – засновує неформальний гурток, відомий сьогодні як “Руська трійця”. Хлопці, яким тоді виповнилося по 21 року (а Головацький був ще молодшим), ставлять собі за мету відродити руську мову у письменстві та загальному вжитку.

Ще під час навчання семінаристи отримують підтримку товаришів, котрі долучилися до товариства, та наважуються на прямий опір позиції керівництва. На свято Покрови 1836 року деякі з угрупування отримали право виголосити святкову проповідь в храмах Львова. Тексти проповіді польською мовою були попередньо затверджені ректором семінарії Телеховським. Яким ж було здивування присутніх та розчарування ректора, коли піднявшись на амвон собору святого Юра, молодий Шашкевич раптом заговорив народною мовою! Його товариші – Микола Устиянович та Юліян Величковський – в той же час виступили в Успенській та П’ятницькій церквах Львова.

Крім того, хлопці починають літературну діяльність, вони готують дві збірки власної поезії – “Син Русі” та “Зоря” – проте церковна цензура не допустила їх до друку. Причини такої позиції тодішньої еліти й досі малозрозумілі. Очевидно, вищі кола бажали законсервувати дійсність, залишаючи мову як відмінність між вищим упривілейованим класом та звичайним простолюдом.

Вихід із ситуації знайшли: наступну збірку – знаменитий нині альманах “Русалка Дністрова” – опублікували у далекій Буді (нині – частина Будапешту на лівому березі Дунаю), там, де церковна цензура не поширювалась. Значення “Русалки Дністрової” недооцінити неможливо: альманах став першою для Галичини книгою народною мовою, тим самим розпочав епоху нової літератури для тієї частини України, що перебувала в складі імперії Габсбурґів та відіграв для галичан ту роль, яку для Великої України зіграла “Енеїда”.

Крім того, автори “Русалки” вперше в історії використовують “фонетичне письмо” за принципом, який вони самі пояснили у передмові до альманаху: “пиши як чуєшь, а читай як видишь” . Саме Шашкевич та компанія вигадали літеру “є” , сучасні буквосполучення “ьо” та “йо” . Вони відкидають давні літери “ ъ” , “ы” , звук “ и ” вперше передається лише цією літерою. Новизною була літера “ў” , що збереглась лише в білоруській абетці. Тобто саме “Руська трійця” заклала першу основу під сучасний український правопис.

Крім того, в книзі знову можна було почути вже трохи забуту ідею єдності земель над Дніпром та над Дністром, адже в передмові Шашкевича вказано цілий перелік творів з Наддніпрянщини, в тому числі й “Енеїду”. Трохи згодом Шашкевич у своєму вірші “Побратимові”, адресованому Устияновичу, послідовно поєднує назви “ Україна “, поширену тоді ще лише на підросійських землях, та “Русь“, що збереглась лише на землях підавстрійських. Історично він ставить в один ряд “руських батьків, боярів, князів” та “гетьманів, козаків ” та врешті задає географічні межі своєї вкраїнсько-руської землі: “Як при Чорнім морі себе заквітчає, […] як в водах-Дніпрі змиєсь, прибереся, […] на Дністр занесеся .”

Ідея, яку через 10 років вже на політичному рівні озвучить Головна Руська Рада та яка й досі проявляється на екранах ТБ написом “Єдина країна”, тут сформульована чітко географічно, але у легкій поетичній формі.

Цензура таки не допустила “Русалку Дністрову” до широкого загалу, швидко конфіскувавши склади, де були знайдені примірники.

Шашкевич помер від туберкульозу на 32-ому році життя так ніким і не визнаний. Похований був у селі Новосілки, де в останні роки життя працював парохом. Його побратими розчарувалися в колишніх ідеях: Вагилевич почав писати польською, а Головацький став затятим москвофілом.

Проте кожен раз, коли український рух підіймав голову, ім’я Шашкевича виринало з небуття. Вперше – під час “весни народів” у 1848 р., коли Головна Руська Рада офіційно декларує те, на що Маркіян лише поетично натякав – єдність українського народу. Іронія долі в тому, що керівництво Ради – вища духовна ієрархія, ті, хто ще вчора цензурував “Русалку” – видають першу газету українською народною мовою. На Соборі руських вчених в будинку семінарії, де ще витав певно дух Маркіяна, його ім’я шанобливо згадують у промові.

Після кількох десятиліть нового розчарування, ім’я Шашкевича та його ідею знову реанімує, тепер вже остаточно, “Просвіта” і з її ініціативи на День всіх святих в 50-ий рік від смерті тіло Шашкевича тріумфально повернулося до Львова.

Могила Маркіяна Шашкевича на Личаківському цвинтарі у Львові

Джерело - автор: Роман МЕЛЬНИК

https://photo-lviv.in.ua/lvivskyj-literaturnyj-nekropol-markiyan-shashkevych/

6 листопада 1855р. народився Дмитро Яворницький, Український історик, археолог, етнограф, фольклорист, лексикограф, письменник. Дослідник історії Українського Козацтва (автор "Історії Запорозьких Козаків").

Народився майбутній учений 6 листопада 1855 року в селі Сонцівка (нині Харківська область) у бідній сім’ї псаломщика. Його батько — Іван Якимович, хоч і був людиною малограмотною, усіляко намагався дати синові освіту, змалечку привчав до читання, читав багато релігійних і світських книжок. Малий Дмитрик завжди уважно слухав, неначе всотуючи в себе все прочитане. Та саме отим визначальним для подальшої долі Дмитра стало читання книжки М. Гоголя «Тарас Бульба». Він був шокований і зворушений до сліз долею козака Тараса, всіх героїв твору. Саме відтоді й назавжди Дмитро захопився історією Запорозької Січі та її козаків, загалом народною творчістю. Адже до батькового повільного, по складах, читання додавався спів матері, яка знала чимало народних пісень.

Випадковість привела хлопчика до харківського повітового училища. Вчився він добре, був дуже здібним, допитливим. Особливі успіхи мав у царині словесності. Згодом за сімейною традицією Дмитро вступив до Харківської духовної семінарії. Однак через три роки юнак залишив її і вступив до Харківського університету. Тут на історико-філологічному факультеті значний вплив на формування світогляду Яворницького справили лекції і вільнодумні ідеї викладачів О. Потебні та М. Сумцова. І це в часи (70—80 роки ХІХ століття) заборони українського слова і переслідувань українських діячів культури. Український філолог, творець лінгвістичної поетики О. Потебня залучив здібного студента до гуртка з вивчення історії, побуту та звичаїв народу. Між учителем і учнем надовго встановилися теплі стосунки.

Уже в університеті Дмитро Яворницький пише чимало статей, читає авторські лекції про козацтво, які мали великий успіх у слухачів. У 1881—1882 роках вийшла його перша праця «Виникнення і будова Запорозького Коша».

Але улюблена тема історика тоді була практично заборонена. Тож попервах його просто попередили, запропонували обрати інші теми. А коли Яворницький відмовився, то просто звільнили із звинуваченням у політичній неблагонадійності. Годі й казати, як це тяжко вплинуло на вченого. Залишившись без засобів до існування і можливості займатися улюбленою справою,

Яворницький був вимушений переїхати до Петербурга. Саме там він знайомиться із Іллею Рєпіним, який, як міг, підтримував Дмитра Івановича. Їхня дружба була дуже щира і корисна для обох. Вони були однодумцями, що в дружбі дуже важливо.

Саме за порадою Яворницького Рєпін почав працювати над картиною «Запорожці пишуть листа турецькому султану». Художникові стали в пригоді матеріали історика. Той був справжнім консультантом Рєпіна з козацької теми, надав чимало речей зі своєї колекції, шукав натурщиків та й навіть сам позував в образі козака-писаря. До речі, Яворницький надихнув на написання опери «Тарас Бульба» і М. Лисенка.

Здавалося б, у Петербурзі все починалося добре, талант Яворницького-історика розвивався особливо стрімко і яскраво. Одна за одною виходили численні статті, сім монографій тощо. Але згодом його пропагування історії козацтва все-таки не могло не викликати невдоволення влади і чергового звинувачення в неблагонадійності. За вченим почали стежити, вчинили обшук, а потім також звільнили. Тож знову Яворницький був змушений переїжджати. На цей раз до Середньої Азії і, зокрема, до Самарканда. Тут, подалі від центральної влади, йому було вільніше й далі вивчати улюблене козацтво. Треба сказати, що за своїми історичними поглядами Д. Яворницький належав до напряму романтичного народництва з притаманною для нього романтизацією минулого. Деякі історики, можливо, й певною мірою слушно закидали йому це. Та й сам учений умів виявляти свої помилки й недоліки.

Окрім роботи над упорядкуванням матеріалів на козацьку тематику, в Самарканді Яворницький не оминав і дослідження місцевих старожитностей, а згодом став одним з ініціаторів створення в місті краєзнавчого музею.

Однак переїзди на цьому не закінчилися. Далі були Варшава і Москва. У Москві доля звела його з багатьма талановитими людьми, які глибоко шанували вченого за титанічну працю, вірність обраній темі, активну громадську діяльність. Уже тоді його почали називати «батьком запорозьких козаків» та «козацьким батьком».

Узагалі Дмитро Іванович неначе магнітом притягував до себе непересічних людей. Він мав широчінь творчих і дружній стосунків. Серед відомих постатей, з якими довелося спілкуватися Яворницькому, були діячі науки і культури.

Більшість його сучасників вважали Дмитра Івановича «вартовим» рідної історії. Зокрема, В. Ключевський, М. Костомаров, А. Кримський, М. Грушевський. А ще — Леся Українка, П. Мирний, Л. Толстой, М. Кропивницький, М. Заньковецька, В. Леонтович та багато-багато інших, усіх не перелічити. Так само, як у такому стислому матеріалі даремні намагання перераховувати всі праці вченого з різних галузей знань. Адже Д. Яворницький був людиною надзвичайно широких і різнобічних інтересів. Він залишив помітний слід як етнограф, археолог, фольклорист, лексикограф. Його перу належить чимало наукових статей, публікацій із цих галузей. Можна сказати, що образ Яворницького складається з великої кількості яскравих граней, котрі вкупі сформували справжній діамант.

Але серед численних наукових досліджень і праць, безперечно, безцінною перлиною є його тритомна праця «Історія українських козаків». Завдяки їй світ має змогу побачити комплексне дослідження з історії запорозького козацтва. У ній висвітлено політичну, економічну, соціальну, культурну й духовну спадщину козацтва, побут козаків, торгівлю, відносини із зовнішнім світом. Особливо хотілося б підкреслити, що Д. Яворницький не належав до так званих «кабінетних» істориків. Починаючи з 1882 року і впродовж 50 літ він мандрував землями колишніх запорозьких вольностей, проводив розкопки, записував пісні, перекази, знайомився з місцевими старожилами — нащадками запорожців, навіть перепливав Дніпрові пороги на дубах. Не раз він ламав руки й ноги на порогах, ледь не загинув під час розкопок кургану — і все це задля того, щоб відчути й збагнути героїчний дух історії, донести її до читача. У дослідженнях Яворницькому часто допомагав ще один такий само захоплений старовиною історик, археолог і фольклорист Яків Новицький. Дружба цих однодумців сприяла спільній праці в дослідженні Запорожжя. Крім того, Дмитро Яворницький уважно вивчав праці своїх попередників — Міллера, Маркевича, Куліша, Максимовича, Костомарова. Досліджував архівні документи, давні хроніки й літописи. Здавалося, де брала людина стільки фізичних і моральних сил? А відповідь, мабуть, проста: силу давала улюблена справа, яка захоплювала, збуджувала, від якої не відчуваєш утоми. І тут знову-таки згадаймо дитинство вченого, коли, за виразом самого хлопця, читання «Тараса Бульби» «кинуло» в його «серце ціле полум’я страсті» до героїв книжки, до всього, що було пов’язано із Запорозькою Січчю. Саме це «полум’я страсті» й давало вченому силу до праці, до подолання труднощів і принижень.

Упродовж усього життя, хоч би куди закидала доля Яворницького, він завжди мріяв повернутися в Україну.

1902 року ця мрія таки здійснилася. Його було запрошено до Катерино-слава на посаду директора історико-краєзнавчого музею імені О. Поля. Цей період життя Дмитра Яворницького став особливо плідним і потужним. Його діяльність мала величезний вплив не лише на розвиток історичної науки міста, а й усієї культури. А створений ним музей старожитностей став справжнім культурним осередком у Катеринославі. До цього періоду життя і творчості вченого належить й ініційована ним топонімічна реформа. 1906 року було запропоновано замінити назви вулиць міста, надавши їм імена українських культурних діячів та козацьких керівників. Частково ця пропозиція Яворницького була втілена в життя. Так упродовж 1906—1912 років у місті з’явилися вулиці з іменами Т. Шевченка, Б. Хмель-ницького, І. Сірка, О. Поля, Лесі Українки, Курінна, Кошова тощо.

Із багатьох питань розвитку міста й області Яворницький займав стійку громадянську позицію. Це й участь у створенні місцевого товариства «Просвіта», постійне спілкування з «просвітянами» інших міст, читання лекцій. З його ім’ям пов’язують заснування у 1918 році першого в Катеринославі університету.

Важливою віхою у творчості Дмитра Яворницького стало видання 1920 року першого тому його «Словника української мови», роботі над яким він присвятив майже 40 років. У цей час історик виступав ще й як поет і прозаїк. Відома його збірка поезій «Вечірні зорі» і роман «За чужий гріх».

У 1927—1932 роках побачили світ такі знакові праці вченого, як альбом світлин із нарисом «Дніпрові пороги», збірка документів «До історії степової України». Авторитет Яворницького ширився всією країною. Влада не могла не визнавати його наукові досягнення. 1924 року вченого було обрано членом-кореспондентом УАН, а 1929-го він став її дійсним членом. Тим часом для влади Яворницький все одно залишався «чужим», «ненадійним», «небезпечним елементом», тож постійно перебував на обліку в ГПУ.

1933 рік таки не обійшов і Дмитра Івановича. За доносом «колеги» вченого було брутально викинуто з музею. Старенького кілька разів звинувачували в «буржуазному націоналізмі», проводили у нього принизливі обшуки. І хоча його самого, на щастя, не арештовували (можливо, через науковий авторитет, вік або чиєсь високе заступництво), морально це дуже спустошувало і виснажувало й без того хворого вченого. Однак з усім тим, він затято продовжував наукову роботу. Саме в той, завершальний, період його довгого непростого життя Яворницьким була написана низка цікавих спогадів про визначних особистостей, з якими був знайомий, товаришував: про М. Костомарова, І. Рєпіна, Л. Толстого та інших.

Не стало українського «козацького батька» 5 серпня 1940 року в місті Дніпропетровську (нині Дніпро). Того ж року його ім’я було надано Дніпропетровському історичному музею. А вже в часи «відлиги» 1964 року відкрито меморіальну кімнату-музей і встановлено меморіальну дошку. 1995 року в місті біля історичного музею урочисто відкрили пам’ятник видатному діячеві, споруджений на народні кошти.

На жаль, ми з вами розминулися в часі і просторі з такою, без перебільшення, неординарною Людиною, особистістю, патріотом, який нині, безумовно, доклав би всі свої зусилля, знання, енергію і досвід для розбудови нашої держави. Адже Дмитро Іванович Яворницький був навдивовижу працездатний. Він працював до останнього подиху, суворо дотримуючись свого життєвого кредо: «Працюй, працюй, не вдивляючись уперед і не озираючись назад; працюй, не чекаючи нізвідки і ні від кого ні нагороди, ні подяки; працюй, поки служать тобі руки і поки б’ється живе серце у твоїх грудях; працюй на користь свого народу і на користь своєї Батьківщини».

Джерело

http://www.golos.com.ua/article/337379

5 листопада 1968р. у Києві політв’язень Василь Макух здійснив акт самоспалення, протестуючи проти колонізації та русифікації України та проти радянського вторгнення в Чехословаччину.

"Геть колонізаторів! Хай живе вільна Україна" – із цими словами чоловік, палаючи, рухався центральною вулицею столиці. Перехожі від несподіванки й жаху німіли чи розбігалися. А він біг, допоки напівживим не впав на бруківку… 

Розповідають, що коли Василь Макух уже помирав від отриманих опіків, лікар сказав, що тепер його діти лишаться сиротами, на що чоловік відповів: "Вони ще будуть пишатися батьком. А нині ми всі – сироти. Україна – сирота".

Своїм вчинком Василь Макух намагався привернути увагу до ситуації в Україні та агресії СРСР у тодішній Чехословаччині.

Василь Макух народився 14 листопада 1927-го в с. Карів на Львівщині. Вступив до лав УПА, у військовій розвідці якої діяв під псевдо «Микола». 1946-го його захопили енкаведисти. Засуджений на 10 років каторжних робіт у Сибіру. 1955-го його звільнили з ув’язнення і вислали на спецпоселення. Там він познайомився з Лідією Запарою – засудженою за перебування на примусових роботах у Німеччині. Одружившись, молодята переїхали до Дніпропетровська – звідти родом Лідія. Повертатися в Західну Україну Макуху було заборонено.

Похований Василь Макух у місті Дніпрі.

Джерело 1

https://galinfo.com.ua/

*********

Джерело 2

https://www.poglyad.tv/vasyl-makuh-samospalennya-yak-zbroya-proty-systemy/

«5 листопада 1968 року поряд із будинком по вулиці Хрещатик, 27а, з’явився охоплений полум’ям чоловік. Він кричав: «Геть комуністичних колонізаторів!» і «Хай живе вільна Україна!». Пробігши кілька метрів в бік нинішньої площі Незалежності, він впав. Свідки і міліція спробували загасити вогонь, але не змогли зробити це швидко. Наступного дня Василь Макух помер у лікарні від опіків 70 відсотків тіла. У радянських газетах про його вчинок не з’явилося жодного повідомлення. Факт самоспалення прагнули приховати, але за кордоном і в самвидаві про Макуха писали. Друзі згадували про плани вийти на несанкціоновану демонстрацію на знак протесту проти окупації Чехословаччини, знайомі – про його ув’язнення в Сибіру і участь в Українській повстанській армії. Дисидент Євген Пронюк написав статтю «Пам’яті героя»: її разом з фотографією Макуха поширювали не тільки в самвидаві, а оформили у вигляді листівки, щоб про самоспалення дізналося якомога більше українців. Степана Бедрила (він був засуджений на два роки), а також Богдана Чабана згодом заарештували за розповсюдження цієї листівки. Пронюк, який написав статтю про Макуха, в 1972 році був звинувачений в антирадянській пропаганді і засуджений до 7 років ув’язнення суворого режиму», так розповідає про самопожертву Макуха і про наслідки події для його однодумців.

5 листопада 1911р. народився Дмитро Мирон - Орлик («Максим Орлик», «Брюс», «Піп», «Роберт») - Український громадсько - політичний діяч, публіцист, редактор, ідеолог ОУН.

Народивсч 5 листопада 1911 року в селі Рай, (нині Бережанський р-н, Тернопільська обл).

в родині робітників. Дитинство Дмитра було важким. Коли йому було лише п'ять років, у нього померла мати, осиротивши п'ятеро дітей. Піклування над молодшими дітьми перебрала на себе старша сестра Ганна.

Середню освіту здобув у Бережанській гімназії (1928) та в Академічній гімназії у

Львові (1930). Був членом Пластового куреня ч. 24 ім. П. Полуботка (Бережани). Ще під час навчання у гімназії він вступає в підпільне Юнацтво ОУН та включився в активну роботу. 

У 1930 році — з відзнакою закінчив гімназію і вступив на юридичний факультет Львівського університету. Під час університетських студій Дмитро Мирон став членом Крайової Екзекутиви ОУН на Західноукраїнських землях, Провідником юнацтва, редактором «Бюлетня ОУН на ЗУЗ», тримав зв'язок зі станицею ОУН у Кракові та за кордоном. Вперше арештований польською поліцією у травні 1932 року під час сутички з нею на

Личаківському цвинтарі в часі зелених свят, коли поліція намагалась розігнати людей, які прийшли сюди вшанувати воїнів, полеглих за волю України. У тюрмі пише текст «44-х правил життя українського націоналіста» , котрі поряд з «Декалогом» Степана Ленкавського та «12 прикметами характеру»

Осипа Мащака стали складовою «Катехизу Українського націоналіста».

Вдруге був арештований у жовтні 1933 року за приналежність до ОУН і поширення революційної літератури. Засуджений на 7 років ув'язнення. Покарання відбував у в'язницях центральної Польщі, в містах

Равич та Вронки. В цей час дуже багато читав, готуючи матеріали для свого твору про ідеологію українського націоналізму. Потрібну літературу йому доставляла сестра Ганна. 

Проте відбути повного терміну покарання йому не довелось, так як на підставі проголошеної у 1936 році амністії його термін зменшено на 2 роки, таким чином Мирон вже у серпні 1938 року виходить на волю.

З 1939 року — політично-ідеологічний референт Крайової Екзекутиви ОУН на ЗУЗ, редактор «Бюлетеню» КЕ ОУН. Провідником ОУН в Західній Україні був тоді Володимир Тимчій -«Лопатинський». В серпні 1939 «Орлик» був учасником Другого Великого Збору ОУН у Римі.

Був також одним з ініціаторів, організаторів і активних учасників нарад провідного активу ОУН 9-10 лютого 1940 у Кракові, автор їх постанов, викладачем з ідеологічної підготовки СБ ОУН.

Після розділу Польщі в вересні 1939р., Мирон-Орлик очолив роботу по налагодженню на українських землях, що ввійшли до Генерал-Губернаторства Польща, нелегальної мережі ОУН. В цей час він був членом Революційного Проводу ОУН, крайовим провідником ОУН Західних Окраїн Українських Земель (ЗОУЗ, Закерзоння, 02.1940р.), референтом пропаганди (03.1940р.).

Після нелегального переходу кордону на радянську територію, розпочав роботу по відновленню підпільних структур ОУН, які зазнали серйозних втрат від репресій НКВС. 

Тепер він займає посади організаційного референта Крайової Екзекутиви ОУН Західних Українських Земель (ЗУЗ, 04.1940р.) та крайового провідника ОУН ЗУЗ (04.1940-12.1940р.). В цей період потрібно було створити нове підпільне керівництво та відновити зв'язки з обласними організаціями; виробляти нову тактику й методи боротьби, нові форми конспірації. Радянська агентура докладала всіх зусиль, щоб піймати керівника ОУН, але арештувати Мирона їм не вдалось. Проте заарештували його сестру Тосю, яку у червні 1941 року закатували у Тернопільській тюрмі.

В 1940 році Д.Мирон-Орлик закінчив основоположну ідеологічну працю «Ідея і чин України». Вона було видано у підпіллі на циклостилі під псевдонімом «Максим Орлик». Це найповніший виклад української націоналістичної ідеології того часу й важливий історичний документ політичної думки тодішніх керівників визвольного руху.

Ось його визначення нації із цієї праці:

«Нація – це не лише біологічно-психологічний, суспільно-історичний і духовно-етичний твір, але це також політичний твір, що проявляється у волі й здібності керувати самим собою, творити власне самостійне життя, творити власну державу. Тільки через державу нація виступає як самостійний предмет історії, як суверен. Нація є джерелом і підставою найвищої неподільної державної влади».

«Нація – це вищий ступінь розвитку народу. Це ідейно-політичне оформлення й завершення народу. Нарід стає нацією, коли витвориться у нього спільна воля й ідея творити власне життя, політично себе оформити, коли усвідомить собі своє історичне покликання…»

У грудні 1940 року «Орлик» знову перейшов кордон щоб потрапити на новий ІІ Великий Збір ОУН в Кракові (1-4.04.1941р.) , де він доповів Проводові ОУН про становище в Україні та взяв якнайактивнішу участь у формулюванні відповідних постанов. Став членом Проводу ОУН (1941—1942рр.)

З червня 1941 року перебував у Відні, де займався політичним вишколом батальйону

«Роланд».

Після проголошення у Львові 30 червня 1941 року відновлення Української Держави, а потім арешту німцями нового уряду —

Українського Державного Правління, українські революціонери-націоналісти вирішили взяти адміністративну владу на місцях: областях, районах, до Києва спрямовано Особливу групу, яка складалася з провідних членів ОУН під керівництвом Ярослава Старуха, Дмитра Мирона та Василя Кука з метою скликати Народні Збори й повторно проголосити Відновлення Української Держави зі столицею у Києві. Ця Київська Особлива група (близько 30 чоловік) добралась до міста Василькова під Києвом. Але німці 31 серпня арештували частину її членів, зокрема й Дмитра Мирона. Арештованих відправили до Львова через Білу Церкву—Житомир—Луцьк. Допити і тортури почались у Житомирській тюрмі, але ніхто з арештованих не признався навіть до своїх власних прізвищ. У Луцьку трьом в'язням — Миронові Дмитру, Кукові Василеві та Онишкевичу Тарасові пощастило втекти з-під арешту й через Волинь добратися до Львова.

Після вересневих арештів, що їх провело гестапо в Україні та в Німеччині, ОУН перейшла в глибоке підпілля й почала збройну боротьбу проти німецьких окупантів. У вересні 1941 року Дмитро Мирон взяв активну участь у І-й Конференції Проводу ОУН, на якій розроблено детальний план підпільної діяльності проти німецьких окупантів. У постановах Конференції наголошувалось на необхідності поширення діяльності ОУН на всі українські етнографічні землі, включаючи й Кубань. Після закінчення нарад Дмитро Мирон відбув до Києва, де з жовтня 1941 року очолив Провід ОУН на Осередньо-Східних Українських Землях (ОСУЗ).

Заарештований гестапо в Києві. Вбитий під час спроби втечі із в'язниці 25 липня 1942 року на розі Фундуклеївської і Театральної (зараз — Богдана Хмельницького та Лисенка відповідно).

Джерело

О. Й. Стасюк . Мирон Дмитро //

Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ;

Інститут історії України НАН України. — К. :

Наук. думка, 2009. — Т. 6 : Ла — Мі. — С. 665. — 784 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1028-1 .

Мирон-«Орлик» Д.

Цей день в історії УПА - 5 листопада.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

ЯА-УПА № 121. Зліва Михайло Боднар-"Буревій" (зі смт Яблунів Косівського р-ну), справа - Іван Хомин-"Чумак (зі с.Чагрів Рогатинського р-ну). Обидва загинули в боях - відповідно 1949 і 1952 рр. Біля стрільців кулемети Solothurn S2-200.

**********

1945 рік

Курінь «Смертоносці» УПА-Захід атакував райцентр Отинія на Станіславщині. Знищені 40 військових НКВД, спалені будівлі НКВД, військкомату, залізничної станції, в’язниці. Звільнені арештанти.

У бою з москалями у селі Нове Село на Львівщині загинули воїн УПА і зв’язкова Олександра Демків.

1946 рік

Відділ сотні «Сурма» УПА-Захід у селі Пістинь на Станіславщині знищили агента МВД.

1947 рік

У селі Вербляни на Львівщині повстанці знищили інструктора райкому КП(б)У, дільничного МВД, голову сільради і голову колгоспу. Спалено будівлі колгоспу.

Під час бою з москалями у селі Бахманка на Станіславщині двоє повстанців знищили лейтенанта і старшого сержанта та змогли прорватися.

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Нова Мощаниця на Рівненщині. Троє повстанців, що перебували всередині, загинули в перестрілці.

У засідці в селі Довгий Войнилів на Станіславщині знищені 2 бійця винищувального батальйону, ще двоє поранені. Здобуто 3 гвинтівки і патрони.

1948 рік

У селах Дворіччя, Ланчин і Сепелівка на Станіславщині повстанці спалили клуби.

У боях з москалями у селах Великосілля, Верхнє Синьовидне і Максимівка на Дрогобиччині загинули троє повстанців.

У селі Нижня Луковиця (нині Нижня Лукавиця) на Дрогобиччині підпільники знищили сержанта і поранили рядового МВД.

1949 рік

Під боїв з москалями у селах Берестяни, Буковина і Тершаків на Дрогобиччині загинули кущові провідники ОУН Степан Кука – «Зорян», «Горіх» і ще п’ятеро повстанців.

Джерело:

Сергій ГОРОБЕЦЬ,

Український інститут національної пам’яті

Цей день в історії УПА - 4 листопада.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Боївка провідника Яремчанського району "Ігоря"

*********

1943 рік

Німці розбомбили шпиталь повстанців біля села Кедрин (нині не існує) на Рівненщині. Загинула медсестра «Самітня».

У бою з німцями в селі Білівські Хутори на Рівненщині повстанці спалили 5 автомобілів і знищили 5 військових. Здобуто 5 автоматів. Втрати повстанців: четверо загиблих.

1944 рік

Рейдова група УПА-Південь у селі Нігин на Кам’янець-Подільщині поранила дільничного НКВД, роззброїла трьох бійців винищувального батальйону, знищила документи сільради і телефонний зв’язок.

У селі Цеперів на Львівщині повстанці знищили радянську активісту – депутата райради, залишивши записку: «За зраду Україні, за доноси в НКВД».

1945 рік

Неподалік села Отинія підпільники підірвали залізничну колію. Вибухом знищено двох і поранено 6 охоронців. Зійшов з рейок паровоз і 3 вагони.

Пошукова група НКВД захопила криївку в селі Довжанка на Тернопільщині. Четверо повстанців відчайдушно відстрілювались і застрелились після підриву двох мін. Серед загиблих – надрайонний референт СБ (служби безпеки ОУН) Андрій Світак – «Тирса».

1947 рік

У селі Грімне на Дрогобиччині повстанці знищили трьох військових МВД.

Зв’язкова ОУН Катерина Іваника загинула в бою з москалями у селі Острожець на Дрогобиччині.

У засідці на шляху біля села Гермаківка на Тернопільщині повстанці поранили сержанта МВД.

1948 рік

Під час боїв з москалями у селах Буянів і Верхній Лужок на Дрогобиччині загинули 7 повстанців.

У селі Германівка на Тернопільщині підпільники знищили міліціонера МВД.

1949 рік

Пошукова група МВД захопила криївку біля села Східниця на Дрогобиччині. Двоє повстанців загинули в перестрілці, ще один застрелився, один зміг прорватися.

Джерело:

Сергій ГОРОБЕЦЬ,

Український інститут національної пам’яті.

4 листопада 1895р. народився Василь Кучабський, історик, публіцист, автор перших Українських підручників з військової справи, член НТШ.

Народився у селі Волиця на Львівщині.

Батько.

Василь Дмитрович обіймав посаду люстратора - урядника, який складав "люстрації" - відомості про якість земель, про господарські витрати й чистий прибуток державних маєтностей. Дана посада давала йому змогу матеріально забезпечувати родину, але у 1910 р. Василь Дмитрович раптово помер, і родина залишилася без годувальника.

Освіта:

Здобував освіту у 1905—1913 роках в

Українській академічній гімназії у Львові (закінчив з відзнакою), продовжив навчання на юридичному факультеті Львівського університету.

У 1911р. вступив до «Пласту», а в 1913р. став активним учасником січово-стрілецького руху в Галичині; згодом — один з провідників

«Мазепинського курсу мілітарного».

Серед січових стрільців:

На початку Першої світової війни Василь Кучабський вступив до Легіону Українських Січових стрільців. Спочатку був командантом

чети в сотні Василя Дідушка, згодом — командантом сотні УСС (зокрема, у 1915—1916рр. під час кровопролитних боїв з москалями під Болеховом і над

Стрипою). За хоробрість, виявлену у боях біля Семиківців, нагороджений Військовим Хрестом Заслуги 3-го класу.

Успішна військова служба поєднувалася із громадськими зацікавленнями. В. Кучабський проводив просвітницьку роботу серед стрілецтва, друкував статті і новели у часописі «Шляхи», брав участь у виданні стрілецького сатиричного часопису «Самохотник». На початку вересня 1916 сотні В. Кучабського і А. Мельника відзначилися у боях під Лисонею неподалік Бережан.

21 вересня 1916 р. потрапив у російський полон і був вивезений до табору для військовополонених біля Царицина (нині:

Волгоград). На початку січня 1918 р. у складі групи старшин він утік з табору й пробрався до Києва, де присвятив себе розвитку військових сил Української держави. У січні 1918 р. В. Кучабський вступив до Куреня січових стрільців. У складі СС спочатку очолював запасну сотню, згодом — другий піхотний полк. Був членом старшинської ради СС.

У січні—лютому 1918 р. стрілецька сотня під його командуванням вела тяжкі оборонні бої на Подолі у Києві проти москалів. У 1918—1919 рр. брав участь у боях проти Червоної Армії і Добровольчої Армії генерала Денікіна.

У 1919 р. Кучабський змінив військову форму на вбрання дипломата, перебуваючи у складі Української дипломатичої місії у Швеції. Після повернення в Україну брав участь у боях на Українсько-польському фронті у Галичині. У кінці 1919 в складі стрілецьких частин був інтернований до Луцьку. З весни 1920 р. перебував у Чехословаччині, в Празі став одним із засновників Української Військової Організації.

У 1920 р. Василь Кучабський повернувся до Галичини. Після замаху у вересні 1921р.

Степана Федака на Ю. Пілсудського та воєводу о. Грабського, Кучабського тимчасово заарештовано і на деякий час ув'язнено. Після звільнення громадський діяч жив у Львові. У 1923-24 рр. співредактор першого націоналістичного журналу «Заграва» (головний редактор — Д. Донцов).

Еміграція:

У грудні 1922 р. Василь Кучабський разом з

Є.Коновальцем виїхав до Німеччини. Тут продовжив навчання, вступивши на філософський факультет (відділення історії та державознавства) Берлінського університету. У 1926 р. В.Кучабський здобув ступінь доктора філософії, а з 1934 по 1939 викладав історію та літературу в гімназії м. Кіль.

З 1938 року був дійсним членом Наукового товариства ім. Шевченка. На еміграції Василь Кучабський присвятив себе науково-публіцистичній діяльності: був активним співробітником Українського Наукового Інституту в Берліні, багато друкувався в Українських виданнях: «Літопис Червоної Калини», «Дзвони», «Мета», «Політика», «Записки Українського Наукового Товариства в Берліні», «Літопис політики, письменства і мистецтва» та інших.

У міжвоєнний період Василь Кучабський долучився до гетьманського руху, став членом «Братства українських класократів-монархістів-гетьманців» — саме тоді остаточно оформлювалася консервативна концепція вченого.

У роки гітлерівської окупації польщі Василь Кучабський був директором бібліотеки у

Любліні  У 1945р., після вступу радянських військ на територію Польщі, він зник безвісти. Довший час вважали, що він переїхав до Відня, де був москалями і згодом розстріляний у Львові. Але, як з'ясувалося лише 2007 року, родина Кучабських протягом усього повоєнного періоду мешкла у м. Бланкенбург, який тоді входив до складу сателіта СРСР — Німецької Демократичної Республіки. Завдяки доброму володінню німецькою мовою та знанню німецьких звичаїв їм весь той час удавалося приховувати своє Українське походження. У Бланкенбургу Василь Кучабський і помер 28 червня 1971р., там і похований.

Праці Кучабського

Автор праць «Die West-Ukraine im Kampfe mit Polen und dem Bolschewismus in den Jahreen 1918-23» (нім., 1934), «Україна і Польща» (1933), «Січові Стрільці. Воєнно- історичний нарис» (1937), «Українська дипломатія та держави Антанти в 1919 р.» (1931), «Польська дипломатія і східно-галицьке питання на Паризькій мирній конференції в 1919 р.» (1931), «Значення ідей В'ячеслава Липинського» (1935), «Симон Петлюра в світлі історії» (1936).

Окремі видання:

«Січові Стрільці. Воєнно-історичний нарис» (1937),

«Українська дипломатія та держави Антанти в 1919 р.» (1931),

«Польська дипломатія і східно-галицьке питання на Паризькій мирній конфренції в 1919 р.» (1931),

«Україна і Польща» (1933),

«Західна Україна в боротьбі з Польщею і більшовизмом в 1918 — 1923 рр.» (німецькою мовою, 1934),

«Значення ідей В'ячеслава Липинського» (1935),

«Симон Петлюра в світлі історії» (1936).

Золоті ворота. Історія Січових Стрільців 1917—1919. — Львів — Рочестер, 2004. — 396 с.

Корпус Січових Стрільців. Воєнно-історичний нарис. — Чикаго, 1969. — 663 с.

«Західна Україна у боротьбі з Польщею та більшовизмом у 1918—1923 роках» (2015).

Джерело:  http://www.gazeta.lviv.ua/articles/2007/09/28/26545/ та Вікіпедія.

4 листопада 1887р. народився Олександр Неприцький-Грановський, поет, публіцист, зоолог, ентомолог, художник. (село Великі Бережці на Тернопільщині).

Олександр Неприцький-Грановський (1887 – 1976). Фото: uahistory.com.

10 фактів життя Олександра Неприцького-Грановського:

1. Деякий час навчався малюванню у художника Тимофія Сафонова.

Навчаючись у школі почав писати вірші й друкувався у часописах «Рідний край», «Молода Україна», «Рада», «Українська хата». У двадцять три роки в Києві вийшла його перша поетична збірка «Пелюстки надії» (1910 рік), а за рік — збірка «Намистечко сліз». У 1907 р. приїхав до Києва на навчання за рекомендацією Лесі Українки, потрапив у високохудожнє оточення тогочасної культурної української еліти (входив до українського клубу «Родина», очолюваного Миколою Лисенком, активно працював у Археографічній комісії, очолюваній Оленою Пчілкою). Спілкувався з Михайлом Грушевським, Євгеном Чикаленком, Борисом Грінченком, Олександром Олесем.

2. 1913-го поїхав до США допомогти землякам, яких недоля, постійні нестатки й убогість життя закинули за океан. Познайомився з діячами «Американської Просвіти», підготував до друку кілька українських просвітянських книжок. Початок Першої світової війни у 1914 році змінив плани Неприцького – він не хотів воювати за інтереси Російської імперії. У 1918 р. став громадянином США.

3. Він перший український професор в Америці, здобув славу авторитетного вченого-біолога, ентомолога, праці якого згодом були визнані провідними вченими галузі. У США О.Неприцький-Грановський навчався у Вищому агрономічному коледжі в штаті Колорадо, м. Форт Коллінс, у Сорбонському університеті. Дійшов до оригінального висновку: «Скільки існує людство, стільки часу йде боротьба між людиною й комахою». Автор близько 300 наукових праць.

Одним із перших у світі почав вивчати способи перенесення комахами бактеріальних, грибних та вірусних хвороб рослинам. До молодого вченого зверталися керівники штату Вісконсин за порадою — як урятувати посіви фермерів від шкідників, зокрема коників. O. Неприцький знав, що на полях повно тирси, й порадив перемішати її із отрутою. Цей спосіб виявився діючим. Його дослідження застосовували у багатьох місцевостях Америки, a самого Олександра в наукових кругах навіть прозвали Алексом Грассхопперовским (Олександром Коником-Грановським). Вчений також запропонував використовувати літаки для обприскування лісів, паркових та садових насаджень. Першим у США запровадив захист городини за допомогою (спеціального порошку - (ред)).

4. Протягом 10 років ентомолог досліджував літ комах у вечірній час. Для цього він сконструював низку автоматичних електро-освітлювальних пасток. Окремі пристрої були зроблені так, що відловлювали комах щогодини від заходу до сходу сонця. Ці методи боротьби з шкідливими комахами використовували ентомологи США та інших країн. О. Неприцький заснував поблизу озера Ітака в США першу біологічну станцію.

5. Олександр Неприцький-Грановський став у США основоположником Українського Конгресового Комітету Америки, членом Організації державного відродження України. У ранзі офіційного делегата від української громади у США брав участь в міжнародній конференції у Сан-Франциско, яка утворила Організацію Об'єднаних Націй та прийняла її основні документи (1945 рік). Співрацював з ЮНЕСКО.

6. Він був членом комітету по створенню пам'ятника Т. Г. Шевченку у столиці США Вашінгтоні. О.Неприцький – організатор архівів української еміграції у США, він заснував українську колекцію на 10 тисяч томів у бібліотеці Мінесотського університету.

7. Засновник і учасник Першого і Другого Світового Конгресу Вільних Українців. Отримав Шевченківську премію свободи, найвищу нагороду, яка присуджується Українським конгресовим комітетом Америки (УККА) особам, які продемонстрували чудове розуміння та надавали суттєву допомогу українській громаді та українському народові. «Я був членом і віце-президентом Визвольного Комітету Поневолених Націй від совєтської домінації. Цей комітет заснований з українців, литовців, естонців, латишів, мадьярів та інших націй», – згадував О.Неприцький-Грановський.

8. Брав участь в американському громадському житті, активно працював у Республіканській партії під час кількох президентських загальнонаціональних виборчих компаній. Був удостоєний високої честі у Білому домі знаходитись серед учасників церемонії урочистого проголошення новим президентом США Дуайта Ейзенхауера, був нагороджений бронзовою медаллю Головного виборчого комітету президента Річарда Ніксона.

9. У 1949 році О.Неприцький-Грановський дістав дозвіл американської адміністрації приїхати в Німеччину в табори для переміщених осіб, що були в зоні окупації США. Він допоміг багатьом українцям, які опинилися там після Другої світової війни, переїхати в Америку, щоб уникнути повернення в Радянський союз і вислання у ГУЛАГ.

10. Зібрав колекцію українських писанок – 3 тисячі екземплярів. Він автор 7 томів поезій, видав публіцистичні і політичні праці «Проблема незалежної України» (1940), «Вільна Україна необхідна для постійного миру» (1945), «На шляху до державності» (1965). Писав також оповідання, дорожні нотатки про урочища Козацькі Могили, Берестечко, Львів, Броди, статті-огляди художніх виставок.

*********

Вчений був переконаним прихильником Української незалежності:

"Без вільної України не може бути вільної Європи, а без вільної Європи не може бути ні сталого спокою, ні економічного добробуту в цілім світі"

Джерело

Підготували Наталя Слобожаніна та Леся Бондарук.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua

4 листопада 1801р. у селі Іллінці (нині Віннччина) народився Северин Гощинський, представник «Української школи» в польській літературі.

Походив з родини збіднілого шляхтича, який працював у магната Сангушка. Северин Гощинський змалку був жвавим, запальним та непокірливим.

Якось хлопця побачив Сангушко і назвав «малим гайдамакою».

1820-го Гощинський приїхав до Варшави і вступив до Об’єднання вільних поляків. Відсутність коштів, арешт організаторів Об’єднання та вроджений авантюризм спонукали юнака відправитись до Греції. Він вирішив допомогти грекам позбутися впливу Османської імперії та вибороти незалежність. Коштів на дорогу не було. Тому вирушив пішки, плануючи дійти до Одеси, а звідти морем – до Греції. Прибувши до Умані – змінив плани і залишився.

Гощинський хотів видавати літературний щорічник, у першому номері якого оприлюднити свою поему «Канівський замок». В ній, з народної позиції описав гайдамацький рух та Коліївщину. Ідею щорічника реалізувати не вдалося. 1828-го варшавські знайомі допомогли Гощинському надрукувати «Канівський замок» окремою книгою.

Учасник польського повстання 1830-1831. Ховаючись від переслідувань жив у Франції. Видав декілька збірок віршів та спогади. 1872-го оселився у Львові, де й помер 25 лютого 1876-го.

Джерело 1

Підготували Наталя Слобожаніна та Леся Бондарук.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua

************

Джерело 2 

http://incognita.day.kyiv.ua/spivecz-gajdamakiv.html

Людина, про яку піде мова, представник української школи в польській літературі, котрий входив до відомої трійці «ЗА- ГО-ГРА» (Богдан Залеський, Северин Гощинський, Михал Грабовський), був великим прихильником українства, понад усе цінував землю, на якій народився, і завжди повертався в рідний край, куди б доля його не закинула. Набагато раніше Тараса Шевченка Северин Гощинський торкнувся болючої теми гайдамаччини 1768 року, створивши свій найкращий твір — поему «Канівський замок».

Народився Северин Гощинський 4 листопада 1801 року в містечку Іллінці (нині селище Вінницької області). Через рік родина переїхала в село Сьомаки. Батько поета був управителем власника Сьомаків Антонія Прушинського. В цьому багатому на легенди й повір’я селі й минуло дитинство Северина Гощинського. Особливі почуття у нього викликало місцеве кладовище, де нібито в роки лихоліття церква не згоріла, а пішла під землю і її дзвони було чути на Великдень, коли притулитися до землі. Дитинство і молодість Северина Гощинського пройшли у своєрідній подорожі, бо родина через рік-другий змінювала місце проживання і мешкала в населених пунктах нинішніх Хмельницької, Вінницької, Кіровоградської, Черкаської областей. Вчився майбутній поет в селі Заслав’я. Одначе там рівень знань був невтішний, тому хлопець зайнявся самоосвітою. Продовжив навчання у селі Межирічі.

Через три роки тринадцятилітній Северин навчатиметься в середній школі вже у Вінниці. Йому довелося знову йти в перший клас. Одначе хлопець радів, бо там гуманітарні науки були на вищому рівні, ніж в Кременецькому ліцеї. Наприкінці листопада 1815 року Гощинські вирушили на Смілянщину, а звідти — в Умань, яка в житті поета відіграє досить важливу роль. У цьому місті він отримає освіту, напише «Канівський замок», відбудеться як поет...

УМАНЬ, СОФІЇВКА, ДРУЗІ

Умань і її неповторна околиця Софіївка залишили незгладимий слід у душі поета. Тут поет пройнявся важливою подією, яку вивчив зусібіч, — українсько-польським конфліктом 1768 року. Тоді місцевий володар Францішек Потоцький навертав до унії православних, створивши атмосферу релігійної нетерпимості. Як відомо, відплата з боку козаків і селян була нещадною. Повсталі вбили ксьондза Гераклія Костецького, замордували учнів уніатської школи. Прості люди по-іншому оцінювали події в Умані, ніж пани. Це давало Северинові Гощинському грунт для роздумів.

В Умані Северин Гощинський подружився з Богданом Залеським. Набирався розуму і життєвого досвіду, допомагаючи батькові, котрий був економом. Відтоді молоді поети були нерозлучними. Зазвичай (це було в традиції школи) до четвертої ранку вони добирались на прогулянку перед уроками до Софіївського парку, фонтани і газони якого і найрізноманітніші рослини справляли, ніби куточок Едему, незабутнє враження на учнів. Про своє захоплення, настрій душі поет згадуватиме так: «Бажання виявилося настільки сильним, що головною молитвою під час учнівської месси було прохання до Бога, аби він допоміг стати поетом». Переклади з Горація, поема про Костюшка стали першими творами молодого Северина. На літніх вакаціях він поїхав до Корсуня, що неподалік Канева, збирати матеріали для майбутньої поеми про гайдамаччину, оглядав руїни зруйнованого замку. Саме в Корсуні Северин Гощинський довідався про козаків, які були проти гайдамаччини, про козацького ватажка Вернигору, котрий просив людей не йти за гайдамаками, навчав побожності і намагався розв’язати конфлікт безкровним способом.

Після канікул в Умані утворилася відома літературна група «ЗА-ГО-ГРА», до якої увійшли три польські поети, залюблені в українську тематику, — Богдан Залеський, Северин Гощинський, Михал Грабовський. Про ті роки Михал Грабовський згадував: «Півтора року, які я провів в уманській повітовій школі, докорінно вплинули на мою подальшу долю, і саме завдяки їй я почав займатися наукою і літературою. Після знайомства з Северином Гощинським та Богданом Залеським у моїй душі з’явилось величезне бажання; як у дитинстві хотілося бути святим, так тоді захотілося бути письменником». Невдовзі уманська трійка роз’їхалася. Михал Грабовський вступив до Одеського ліцею, а Богдан Залеський подався до Варшави. Одначе і за таких обставин молоді письменники завжди відчуватимуть вплив України як на творчість, так і на свою душу.

Група «ЗА-ГО-ГРА» діяла і у Варшаві, куди з’їхалися приятелі. Невдовзі Богдан Залеський з Северином Гощинським вступили до таємної спілки Братів поляків (1821 рік). Подальші роки для друзів будуть нелегальними. Якось Северин Гощинський навіть хотітиме переїхати в Грецію, аби взяти участь у повстанні проти турків. Шлях до цієї країни він прокладатиме через Одесу. Спочатку йтиме додому пішки, довгих п’ять місяців...

В 1824 році в Умані Северин Гощинський напише «Ніч в Софіївці», тут задумає «Канівський замок», головним героєм буде невигаданий козак Небаба. Нелегальне становище в Софіївці, а згодом у Києві, виступи декабристів хвилювали молодого поета. Неподалік Умані, в Ліщиновці, де мешкала на той час його родина, Северин Гощинський і розпочав написання свого головного твору — поеми «Канівський замок». Северин Гощинський ще не знав, якою силою він володіє, — магією небаченого на той час твору — історично правдивого і філософського, з майстерним використанням українського фольклору. Обговорював твір разом з другом — Михалом Грабовським. Той повідомив Богдану Залеському у Варшаву, що Северин рівний Гете і Шекспірові!

ВІН УМІВ ПОРОЗУМІТИСЯ З УКРАЇНЦЯМИ

Перша частина «Канівського замку» була створена в Ліщиновці. Завершить поет поему в Олександрівці, над річкою Тясминиця, де у 1826 році переховуватиметься у матері Михала Грабовського. Товариш Михал Грабовський, котрий мав досить сильну фінансову опору, дуже допоміг Северину Гощинському. Він організував поїздку до Канева і місцями Коліївщини. Саме там стане відомо, що ватажок Швачка — канівський міщанин. Цілісній постаті Швачки поет протиставив гордого і трагічного Небабу. Також реальна особа і героїня твору — Орліка.

Богдан Залеський, котрий на той час перебував у Варшаві, холодно поставився до «Канівського замку». Сам Залеський любив і поважав козаків і поляків тільки як побратимів — підданих Речі Посполитої. Однак третя частина поеми була ще краща. Про «Канівський замок» згадає в «Панові Тадеуші» Адам Міцкевич. Тут буде менше гайдамацької жорстокості і дикунства. Герої страждатимуть через примхи часу, часто згадуватимуть свою золоту молодість, лірично і трагічно переживатимуть «те, що доля невловима принесла». Вбивство Оксани призвело до подальших смертельних злочинів, які стали підгрунтям Коліївщини. Завершувався «Канівський замок» все ж таки песимістично:

Брама пекла зачинилась по війні.

І знов такий же мир, і злочини такі ж.

Северин Гощинський свою легендарну поему дописав в Олександрівці, куди з Ліщиновки забрав його Михал Грабовський.

Публікація «Канівського замку» викликала захоплення у романтиків та обурення — в класиків. Але прогресивні літературні критики в поемі бачили майбутній шлях розвитку поезії та й інших жанрів літератури. Особливо захоплювались вступом до поеми, де Небаба з верхів’я дуба роздивляється виднокрай і згадує дитинство, вічні і неповторні вогні Івана Купала. Поетичні рядки цього уривка були популярні в літературних колах, часто цитувалися...

У Морозовичах на Волині, через декілька років, Северин Гощинський створив свій другий великий твір на українську тему — поетичну повість «Вернигора». В Морозовичах Северин Гощинський вивчає Біблію, шукаючи у ній сили. Від пророцтв ізраїльских потекли його думки до пророцтв ватажка українського козацтва Вернигори. Натхнення в Морозовичах поетові давала праця на землі, яку він з дитинства дуже любив. Творив поет зазвичай в стодолі, як це було раніше в селі Свинарці.

І ось влітку 1829 року він знову на рідній українській землі, приїжджає в Ліщиновку, а звідти — в Київ, щоб обговорити видавничі справи з Глюксбергом. Одначе доля повернула стрімко.

Влітку 1830 року відбулися заворушення повсталих у Бельгії, криза в Берліні та Мадриді, збурення народу в Парижі. Виникла перспектива революційного руху у Варшаві. Наприкінці листопада 1830 року Северин Гощинський взяв участь у польському повстанні, особисто штурмував Бельведер. Поет і воїн, який дуже хотів, аби всі народи на території Російської імперії жили вільно, вкотре переховується після розгрому повсталих.

З 1838 року поет змушений був жити у Франції, де мало не помер з голоду. Зазнав чимало тяжких ударів долі. Щоправда, і пошанування його таланту зміцніло так же, як і душа. На початку 1839 року той же Богдан Залеський про його творчість відгукнувся зовсім по-іншому, ніж раніше: «Три роки не брав у руки твого «Канівського замку». За цей час багато думав, наспівав по різних околицях, що надто хотів би спіткати невимовну радість — зустрітися з козаком Небабою, Орлікою і цілою гайдамацькою дружиною. Не хочу хвалити тебе в очі, але ж ти чорт і біда тобі на віки вічні, якщо залежиш своє поле. Я прогуляв свою молодість, а проснувся нещодавно, і проснувся на тернинах. А ти, брате, вдар копитом, і досягнеш не тільки мене, а й випередиш усіх, скільки нас є! Головне, козаче-голубе, серце, роби і роби його найкращим!»

В Україну Северин Гощинський повернувся в 1872 році. До кінця своїх днів жив у Львові, як і мріяв. 25 лютого 1875 року в цьому місті він помер; цей великий пілігрим, що ніколи не розлучався з музою, знайшов свій останній прихисток на Личаківському кладовищі.

4 листопада 1861р. - до Львова з Відня прибув перший поїзд, який звався «Ярослав» (перший залізничний рейс на території сучасної України)

Фото: Перший львівський вокзал приватного Акціонерного товариства залізниці ім. Карла-Людвіга був урочисто відкритий 4 листопада 1861 року.

Залізничний транспорт України за загальною довжиною шляхів сполучення становить більше 23 тис. кілометрів та займає четверте місце (після США, Росії, Канади) у світі. Виконує біля 50 % всіх товарних перевезень, а за пасажирськими перевезеннями є лідером. На них припадає до 70%.

Джерело: 

https://m.gazeta.ua/articles/history/_pershij-v-ukrayini-poyizd-aroslav-pribuv-do-lvova-1861-roku/524299

Цей день в історії УПА - 3 листопада.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Когуч Василь Семенович – “Верховинець” (1922, с. Павлівка Тисменицького р-ну Івано-Франківської обл. – 29.10.1949, с. Загвіздя Станіславського р-ну (тепер Тисменицького р-ну Івано-Франківської обл.)). В УНС з 1943 р. Вояк сотні "Павла" ТВ-22 "Чорний Ліс". Переведений до теренової мережі ОУН. Охоронець Станиславівського надрайонного проводу ОУН. Загинув у бою з москалями мав лише 27 років...... вічна пам'ять....

********

1943 рік

У бою з німцями поблизу села Сторожів на Рівненщині загинули 7 повстанців.

1945 рік

На околиці села Саранчуки на Тернопільщині повстанці поранили старшого сержанта і рядового Червоної армії.

У селі Тисменичани на Станіславщині підпільники захопили другого секретаря райкомуКП(б)У.

Біля села Облапи на Волині повстанці знищили вантажний автомобіль і захопили 8 військових Червоної армії. Їх відпустили після бесіди.

1946 рік

Відділ сотні «Сурма» УПА-Захід у селі Ковалівка на Львівщині поранив сержанта МВД і знищив колгоспні будівлі.

Загони МВД атакували і оточили табір сотні «Імені Колодзінської» УПА-Захід у лісах Печеніжинського району Станіславщини. В бою, що тривав майже дві години, знищені 6 військових, ще 5 поранено. Повстанці прорвалися, втративши двох загиблими.

1947 рік

У селі Коростів на Дрогобиччині підпільники поранили двох офіцерів МВД.

Під час боїв у селах Воля, Климець і Гітар на Дрогобиччині загинули четверо повстанців, серед них – зв’язкова районного проводу ОУН Ольга Гаврилик.

Троє повстанців були оточені через зраду в селі Колодрібка на Тернопільщині і загинули під час прориву.

1948 рік

Станичний ОУН Петро Липак – «Блакитний» загинув у бою з москалями біля села Брониця на Львівщині.

У селі Залуччя на Тернопільщині повстанці роззброїли бійців винищувального батальйону і спалили сільраду.

1949 рік

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Королівка на Станіславщині. Не маючи шансів на порятунок, підірвалися гранатами друкарка районного проводу ОУН Євдокія Романик – «Чорнява» і Ганна Бердега – «Марійка».

Джерело

СЕРГІЙ ГОРОБЕЦЬ,

Український інститут національної пам’яті,

3 листопада 1914р. у Коломиї народилася Катерина Зарицька (Калина, Монета, У.Кужіль), член ОУН, зв'язкова Романа Шухевича, організатор і керівник Українського Червоного Хреста, дружина Михайла Сороки.

3 листопада 1914р. у Коломиї народилася Катерина Зарицька (Калина, Монета, У.Кужіль), член ОУН, зв'язкова Романа Шухевича, організатор і керівник Українського Червоного Хреста, дружина Михайла Сороки, донька видатного математика Мирона Зарицького, мати художника Богдана Сороки. Лицарка Срібного Хреста Заслуги УПА.

Катерина Зарицька була членом Пласту. 

Навчалася на аграрному факультеті Львівського політехнічного інституту. З 1930 року - член юнацтва ОУН. У 1935-1936 роках була заарештована й засуджена до 5 років тюрми на варшавському (1935-1936 рр.), на Львівському (1936 р.) процесах у зв’язку з причетністю до атентату на польського міністра внутрішніх справ Б.Пєрацького.

Після звільнення із тюрми Зарицька вийшла заміж за Михайла Сороку. 22 березня 1940 року подружнє життя обірвав арешт, Сороку відправили у 2-гу Львівську тюрму, а Зарицьку – в тюрму “Бригідки”. Там у вересні 1940 року вона народила сина Богдана, якого у 8 місяців передала на виховання батькам.

У червні 1941-го Зарицька втекла з тюрми. Була провідницею жіночої ОУН, очолювала юнацьку референтуру пропаганди ОУН ЗУЗ, а пізніше очолювала Український Червоний Хрест УПА (1943-1947 рр.). Співпрацювала з підпільним журналом ОУН “Ідея і Чин” під літературним псевдонімом У.Кужіль. 1945 року УГВР нагородила К.Зарицьку Срібним Хрестом Заслуги.

21 вересня 1947 року Зарицьку заарештовало НКВС, засудили на 25 років ув’язнення. Відбувала покарання у Володимирській, Верхнє-Уральській тюрмах. 1969-го її перевели до табору суворого режиму (“Дубравлаг”) у Мордовію.

1972-го, згодом поселилася у м. Волочиськ Хмельницької області. Спілкувалася з шістдесятниками, дисидентами, правозахисниками, допомагала політв’язням радянських концтаборів.

Померла Катерина Зарицька 29 серпня 1986 року. Похована у Львові на Личаківському цвинтарі. 21 вересня 1991 року під час перезахоронення М.Сороки із Мордовії в Україну прах К.Зарицької був перепохований разом із її чоловіком в одну могилу на Личаківському цвинтарі у Львові.

Підготували Наталя Слобожаніна та Леся Бондарук.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua