Загальна кількість переглядів!

четвер, 17 лютого 2022 р.

16 лютого 1968р. у Нью-Йорку, пішов у засвіти Український письменник, культуролог-енциклопедист, публіцист, літературний критик, сотник Армії УНР, "Імператор залізних строф" - Євген Маланюк.

Євге́н Филимо́нович Маланю́к (*1 лютого 1897, Архангород (20 січня за старим стилем) помер 16 лютого 1968, Нью-Йорк) Український письменник, поет, культуролог - енциклопедист, публіцист, літературний критик. 

Євген Филимонович Маланюк народився 20 січня 1897р. в Ново-Архангельську на Херсонщині в родині українських інтелігентів. Спочатку він навчався в реальній школі в Єлисаветграді, а потім — у Петербурзькому політехнічному інституті. У1914 р. юнак подав документи до Київської військової школи, яку закінчив, отримавши звання офіцера, і став начальником кулеметної команди 2-го Туркестанського стрілецького полку на Південно-Західному фронті. 

1917 р. він перейшов у розпорядження полковника Мішковського, котрий під час встановлення гетьманської влади в Україні став керівником оперативного відділу Генерального штабу (побачене в цей час потім відбивалось і на творчості Є. Маланюка). У 1920р. разом з Армією УНР (Української Народної Республіки) Є. Маланюк емігрував, спочатку жив у Каліші в таборі для інтернованих українських частин. 

У 1922 р. він разом з Ю. Дараганом заснував журнал «Веселка». Наступного року він закінчив Подєбрадську академію в Чехо-Словаччині, отримав диплом інженера, працював за фахом у Польщі. У 1925р. у Подєбрадах вийшла поетична збірка Є. Маланюка «Стилет і стилос», у 1926р. у Гамбурзі вийшла книжка «Гербарій». 1929р. — Є. Маланюк очолив у Варшаві літературне угруповання «Танк». Протягом” 1930—1939 pp. у Парижі та Львові виходили збірки «Земля й залізо», «Земна мадонна»г «Перстень Полікрата». У 1945р. Є. Маланюк опинився в Західній Німеччині, увійшов до складу МУРу (Мистецький український рух), 1949 р. — переїхав до США. У 1951 —1966 pp. вийшли його твори: збірки «Влада» (Філадельфія, 1951); «Поезії в одному томі» (Нью-Йорк, 1954); «Остання весна» (Нью-Йорк, 1959); «Серпень» (Нью-Йорк, 1964); поема «П’ята симфонія» (Нью-Йорк, 1953), два томи есеїстики: «Книги спостережень» (Торонто, 1962. Т. 1; Торонто, 1966. Т. 2). У 1958 р. 

Є. Маланюк став почесним головою об’єднання українських письменників «Слово». 16 лютого 1968 р. письменник помер у передмісті Нью-Йорка. Найголовнішою ідеєю, ідо проймала і поезію, і есеїстику Є. Маланюка, була щея української державності. Усією своєю творчістю поет прагнув дати відповідь на запитання: що являє собою українська культура, яке місце вона посідає серед інших культур, що є причинами тогочасного занепаду країни, як відродити українську державність. У розв’язанні цих проблем важливу роль Є. Маланюк відводив ролі поета, бо вважав, що поет — це своєрідна ланка між Богом і землею, людьми: 

Яжк в нації вождів нема, Тоді вожді її поети.

(Посланіє) 
У збірці «Стилет і стилос» він спробував розв’язати давню, якщо не сказати одвічну, проблематику світової літератури: що має бути найголовнішим у художній творчості — краса чи служіння інтересам суспільства. У вірші «Стилет чи стилос?» Є. Маланюк вдається до символічного осмислення проблеми: стилос — так називалась паличка для писання на вощаній дощечці, а стилет — це невеликий кинджал з тонким тригранним клинком. Автор усвідомлює неможливість однобокого розв’язання цієї проблеми: Стилет чи стилос? — не збагнув. Двояко v Вагаються трагічні терези. Не кинувши углиб надійний якор, Пливу й пливу повз берега краси. хоча й схиляється на користь стилосу. Але він усвідомлює, що реалії українського життя такі, що митець мусить виховувати свою націю, мусить боротись за свою державу, проте не забувати, що насамперед він все-таки митець і не може не помічати краси. Є. Маланюк з болем усвідомлював, що Україні бракує українців, натомість багато «малоросів» і «хахлів»— ось найважливіший історичний урок. 

І саме поезія, як це засвідчила поява Тараса Шевченка, здатна була не лише збудити націю, а й підготувати їїдо грядущих випробувань. Поетична творчість Є. Маланю: ка творила в слові все те, що було відсутнім у реальності, яка його оточувала. Частсгпоет вдавався до історії, прагнучи осмислити минуле, сучасне й зазирнути в майбутнє. Наприклад, у вірші «Знаю — медом сонця, ой Ладо» він змальовує Україну в образі Еллади — однієї з найміцніших країн минулого, колиски європейської цивілізації, захоплюючись і милуючись її красою та величчю, а в циклі «Псальми степу» поет звинувачує Україну в надмірній покірності та безвільності: 

Тебе б конем татарським гнати, І — тільки просвистить аркан — Покірливо підеш сама Ти З лукавим усміхом у бран. 

Не забуває автор дорікнути й собі за відсутність справжньої синівської любові до матері-землі. Він усвідомлює, що не може називатись по-справжньому люблячим сином — скоріше варваром, дикуном: 

Тепер, коли кругом руїни й вітер, Я припадаю знов до Твоїх ніг,— Прости, прости,— молю, невтішний митар. Прости, що я — останній печеніг. Прости, що я не син, не син Тобі ще, Бо й Ти — не мати, бранко степова! З Твоїх степів летять птахи зловіщі, А я творю зневажливі слова. Отже, образ «Степової Еллади» — України пронизаний жіночим началом, персоніфікується в ряді жіночих образів-символів, протилежних один одному: Земна Мадонна й Антимарія, кохана й розпусниця, свята й відьма. Почуття любові змінюється почуттям ненависті, слова слави — словами прокляття. 

Поет вірить, що вогонь війни може очистити, збудити Україну, а якщо ні, то прирече її на загибель разом з ворогами: Усім огнем твоєї тьми. Всім пеклом зради й самозгуби Ти переможця обійми, Вцілуй свою отруту в губи! (Антимарія) Проте справжня війна виявилась значно жахливішою за поетичні уявлення. Все частіше поет почав порівнювати свого ліричного героя з образом Одіссея, який повертається на батьківщину, для якого важливіша вже не сама війна, а дорога повернення. Це не свідчить про злам у шкалі етичних цінностей поета, скоріше —- це зміщення акцентів у мотивах, що постійно були присутні в його творах, бо друга книга поета «Гербарій» містила вже переважно інтимну, особистісну лірику. Цю зміну не слід пояснювати відмовою Є. Маланюка від державницької ідеї — лише як переоцінку засобів її осягнення, перевтілення суворого пророка та «імператора строф» в особу — теж царського роду, але до часу невпізнанну і загублену серед чужинного люду — Одіссея, котрий затято відшукує дорогу до свого дому й родини. Прокляття, що вряди-годи проривається з його вуст, стосується вже не степової Еллади, а літератури, яка не виправдала його сподівань: 

Будь проклята, літературо. Що виссала із серця кров! Це — через тебе — не буйтуром, Не блискавицею — мертвим муром Закам’янів і спить Дніпро. Будь проклята, співуча мово Сльозавих і слизьких пісень, Бо кожен чин пожерло слово, Бо зміст заїла передмова І в ніч лягає кожен день.

(Будь проклята, літературо…) 
Відчувається, яким болем розчарування, туги, втрачених надій та ілюзій сповнені ці рядки. Усе своє життя в еміграції Маланюк пильно стежив за подіями на окупованій батьківщині, зокрема за процесом своєрідного літературного відродження 1920-х pp. і його розгрому в 1930-х pp. та наступними подіями: репресіями, «схвальними одами» Сталіну тощо. Бувши провідним поетом у плеяді «вісниківців», об’єднаних навколо «Вісника» Д. Донцова (провідного ідеолога українського націоналізму за кордоном), Маланюк мав великий вплив як в еміграції й Західних Українських Землях, так і в УРСР, викликаючи постійні напади комуністичної преси, яка називала його «українським фашистом». Лірика Є. Маланюка мала спільні риси з лірикою української еміграції, насамперед «празької школи»: історичні мотиви, змалювання внутрішньо сильної, вольової особистості, заперечення сентиментальних, надміру чуттєвих, розслаблюючих мотивів.

Ліричний герой у поезіях Маланюка — це безкомпромісний максималіст суворого вигляду, не здатний на будь-які поступки по відношенню до своїх супротивників і самого себе. Хоча в творчому доробку поета є й інтимна лірика, що вражає лицарським ставленням до світу та до жінки. Стиль поезії Маланюка формувався під тиском панівних у його поколінні емоцій гніву й болю за століття бездержавності та пригноблення української нації, за поразку відновленої в революцію держави УНР і за подальшу трагедію окупації України Москвою. 

Цей гнів повертався не тільки проти зовнішніх ворогів, а й проти внутрішніх слабкостей, які поет бачив у комплексі «малоросійства», анархізму, браку національної дисципліни й організації, в перевазі чуттєвості над інтелектом тощо. Звідсіля в його поезії жадання нового типу сильної людини, поглиблення традицій до старокиївських основ (що зумовило особливе зацікавлення поета творчістю і роллю в українській історії П. Куліша). 

Євген Маланюк — одна з найяскравіших постатей вітчизняної літератури XX ст., її безумовний класик. Усією своєю творчістю він прагнув сприяти відродженню української держави для сильної та самобутньої української нації. 

ОСНОВНІ ТВОРИ: Збірки «Стилет і стилос», «Гербарій», «Земля й залізо», «Земна мадонна», «Перстень Полікрата», «Влада», «Поезії в одному томі», «Остання весна», «Серпень», поема «П’ята симфонія». Два томи есеїстики «Книги спостережень».

Джерело: https://ukrclassic.com.ua/katalog/m/malanyuk-evgen/1226-evgen-malanyuk-biografiya Бібліотека української літератури © ukrclassic.com.ua

Світлій пам'яті прекрасного поета.Андрій Малишко пішов за горизонт цього дня 17 лютого 1970 року. Йому було лише 57...

ПАЛАЮТЬ ОГНІ…

Палають огні при долині, 
І північ заходить і сон.
Татари сидять при долині 
На всіх поділяють полон. 

- Два списи бери, на придачу
Китайку червону з плеча.
— Мені ж гривуна вороного.
— Мені чорнокосе дівча.

Китайка горить, як заграва, 
Ірже сумовито гривач, 
Оксана сльози не втирає, —
Не плач, моя бідна, не плач. 

— Бери собі матір із дітьми,
Отару овець і волів.
— Віддай мені шаблю-дамаску,
Як сам ватажок повелів. 

А шабля не сяє, як злото,
Воли не займають трави.
І мати із дітьми ридає: 
— Сини мої старші, де ви?

Палають огні при долині, 
Світанок заходить і сон. 
Татари сидять при долині 
На всіх поділяють полон. 

То хмара, не хмара у небі, 
То бурі великої знак. 
То коні летять чортомлицькі,
Із свистом жене Сагайдак. 

І шаблі скреснули і впали. 
І порох покрив сіножать. 
Татарські порубані кості 
Під сонцем палючим лежать. 

ПОБРАТИМИ
Як жовті лисиці - красуні,
проміння упало по полю,
Орда відступала па південь,
шуміла півколом крутим.
Сірко Никодим засмутився,
попавши у смертну неволю.
Грицька Сагайдака єдиний
і вірний в житті побратим.

Закручено руки в ремені
і ноги в колодки забиті,
Червона китайка прим'ята,
біда за плечима стоїть.
І хоче козак заспівати,
знайшлися слова сумовиті,
Та коні іржуть за лиманню,
літаврів потріскує мідь.

Земля українська весела
за полем багровим лежала,
Орли клекотіли в низов’ї,
палали в диму комиші.
Нехай приставляють до горла
обточені вістря, мов жала,
Сірко ще почує, як стогнуть
чорти по козацькій душі.

А поминки будуть хороші,
збираються ж хлопці у гості.
Запалять люльки в пожарищі —
далекого завіту знак.
І може в степу при дорозі
знайдуть Никодимові кості.
І гірко на чорній руїні
заплаче по нім Сагайдак! 

Ці вірші Андрія Малишка опублікувала "Свобода" в 1958 р.

* * * * * *

СПРАВА
особливого фонду № 7299 з архіву спецвідділу МВД УРСР (з 1992 р. СБУ) на Малишка Андрія Самійловича:

Частина 1
«Изображал Украину как единственно страдающую в войне, показывая Ее в мессианском свете»:

http://litgazeta.com.ua/articles/yzobrazhal-ukraynu-kak-edynstvenno-stradayushhuyu-v-vojne-pokazyvaya-ee-v-messyanskom-svete/

Частина 2
Андрій МАЛИШКО: «Ми були всі роз’єднані. Ми, як черв’яки, підточували один одного, раділи нещастю свого друга. І в цьому – наше безсилля»:

http://litgazeta.com.ua/articles/andrij-malyshko-my-buly-vsi-roz-yednani-my-yak-cherv-yaky-pidtochuvaly-odyn-odnogo-radily-neshhastyu-svogo-druga-i-v-tsomu-nashe-bezsyllya/

середу, 16 лютого 2022 р.

Пам’ятаємо, шануємо! 12 лютого 1918 року Центральна Рада Української Народної Республіки у Коростені ухвалила Закон про державну символіку та затвердила гербом УНР Тризуб, яко "знак Київської держави часів Володимира Святого".

Водночас у Коростені, було ухвалено закон про запровадження з 16 лютого поточного року нового календаря, григоріянського та про негайний перехід на середньоевропейський час в Україні. Чим користаємо й нині. Слава Україн!

Джерело інформації. ФБ сторінка. Ігор Ходак (Ihor Khodak).

вівторок, 15 лютого 2022 р.

«Я вже скоро піду... і не буде кому розказувати!». "Сповідь" підпільниці. Спогади.

У 1925 році в селі Любша на Рогатинщині в сім’ї Василя та Ганни Телішевських народилася донька Катерина. Батько керував кооперативою, мав свою пасіку. Разом із нею зростало ще дві сестри. Вся тодішня молодь була патріотично налаштована і всіляко намагалась долучитися до боротьби за Українську Державу. 

Дівчина пішла в підпілля, виконувала функції зв’язкової при одній із найвідоміших сотень УПА «Сіроманці», до якої належав її майбутній чоловік Степан. А чоловік її сестри Григорій Козяр був станичним у селі.

Наша героїня згадує, як у 1943–1944 рр. на Рогатинщині поблизу сіл Виспа і Яглуш розташовувався табір під назвою «Золота поляна», у якому на зимівлю зупинялася сотня «Сіроманці», а також інші відділи УПА: «А в нас туво в лісі, три кілометри від нас, там так було замасковано: лікарня, були коні, такі криївки, шо ми йшли до ліса, ми не знали, шо є. А ту, з нашого села то було близько, то носили, шо треба, якісь продукти і всьо, вбирали, прали. Ви би сі там подивили, як приїхав священик, посвятив паску, і поїхав святити там паску. Зробили такий довгий стіл, і всьо військо, яке було озброєне, то стояло три чи чотири сотні, відправив Службу Божу. Потім гаївки співали. Красотище! Але не виділисти ні одного конє, всьо було в криївках».

Допомагала вона повстанцям, допоки їх з чоловіком не заарештували, як зазвичай тоді бувало, через зраду: «Вродиласі нам дитина, родила в чужій хаті, не було де подіти, підпільно то всьо було. Дитина мені померла, чоловік прийшов. В чужій хаті ми переховувались, сусід нас видав, взяли і арештували нас».

Утримували у тюрмі в Нових Стрілищах (тодішній райцентр, – авт.). Часто водили на допити, під час яких жорстоко катували, не дивлячись чи це чоловік, чи жінка.

«І повідай, повідай, я кажу: «Шо я вам буду повідати?», – «Чоловік казав, шо ви всьо знаєте!», – «Як чоловік казав, най прийде і скаже. Я ходила беременна жінка, ну де я могла знати, де чоловік ходив». А вони тоди… мене вдарив кулаком в шию, впала нежива. Полежала, встала. Їден день били, то було легше, на другий день, то було безбожно. Я прийшла в камеру, а чоловіка на третий поверх. І там сиділа дівчина з Бережан, шо була на третому курсі, вчилася на аптекарку, а вона вже відсиділа. І я так кажу до неї: «А ту б’ют?». Вона каже: «Ту вже не б’ют!», – «Певно, хочут, шоб погоїлися ті рани». О, йой, то неможливо розказувати. Я вже просилася два тижні чи три, шоб мене взєли на допит. Тримали мене – як взєли мене ввечер, так вдосвіта пустили, було то на [другий] Святий вечір, на Йордан. Коли привели мене до тої камери на допит, на середині стояв стіл. Мене посадили на середину, а їх кругом, я так кинула оком, 12 чоловік. І таке всьо пузате, а їден ходе з якимсь таким нагайом, би я їм всьо повідала, бо вони мене будут били. Я кажу: «Я в ваших руках, шо хочете, то робіт». Але ніхто не бив. Так цілу ніч випитували, я кажу: «Я крім свого чоловіка нікого не знаю».

Катерині пощастило, що в тюрмі разом із нею сидів її чоловік, який зумів передати підказки, що і як говорити, аби нікого не видати. «А на Новий рік робили уборку в тих камерах і були німці, і та дівчина розговорилася з ними, і тоди нас забрали на третий поверх. І та дівчина постукала до стіни: «Хто ту є? Бо ту є жінка з Рогатинського району», – «Нас ту є 5 чоловік, є з Яворова їден священик». А ту чоловік зачив до мене говорити, шо його питали і мені то дуже багато помогло. Вони мене потримали, я посиділа 6 тижнів. Мене пустили, але з тим, би ся розписати, шо хто буде приходив, то я маю їм доносити. «Добре, згідна», – кажу. Я крилася потім поки не зайшов колгосп. І ночувати не було де».

Чоловіка разом з батьком підпільниці Василем засудили і відправили на заслання в Комі АРСР. «Тата засудили на 25 років, був в Печорі з чоловіком, якого скорше пустили. Чоловік ше рік був, після того, як вже освободили. Я ше поїхала тоди до него і жила ше півроку. Там наших багато було людей. Прийшлось на свята різдвєні колядувати, зібралисі всі: «Йдем колядувати!» То всьо начальство, їх там сила стояло! І ніхто ніц не сказав, кажут: «О, харашо бандеровци пают, єщьо пойтє». Були такі, шо розуміли, а були такі, шо не розуміли. То було на Інті, в Комі АРСР».

Повернулися додому в 1950-х роках. Здавалося б життя мало налагодитись потроху. Проте доля знову була немилосердною до п. Катерини: після повернення додому на неї очікувало горе – трагічно загинув чоловік і вона залишилася сама з трьома дітьми. «Приїхали додому, в селі нас ніхто не уважав, бо ми були виселені. То чоловік пішов на будівельну бригаду. На пилорамі різав дерево і воно вскочило йому в груди, так і вмер. Лишилася я і троє дітей».

Незважаючи на все пережите, п. Катерина не падає духом… Наприкінці нашого інтерв’ю брат, розуміючи, як нелегко жінці пригадувати трагічні епізоди минулого, відраджує: «Йди відпочивай, бо потім зле тобі буде!» А вона відповідає: «Та, я вже скоро піду і не буде кому розказувати!»... І далі продовжує...

Джерело інформації. Фейсбук сторінка Локальна історія...стаття 2018 року.

понеділок, 14 лютого 2022 р.

Невисокий чоловік, вже в поважному віці. Вигляд його задуманий, якась надзвичайна мудрість таїться в його блакитних очах. Він один з тих, кого гуцули називають «непростими», тобто наділеними якимись магічними здібностями. Він той, чиїми роботами захоплювалися в Україні і за кордоном. «Різьбяр від Бога», як його назвав Володимир Шухевич. Це все про Василя Турчиняка (за ін. даними Турчинюк, 1864-1939) – талановитого майстра різьблення та будівничого.

Усього Турчиняк збудував 6 церков. Коли виконував роботу, то брав собі тільки невелику платню, а решту роздавав робітникам, яких набирав в тому ж селі, де й працював. Запрошували його для зведення сакральних споруд в Польщі та Чехословаччині. Майстер виконував різьблення іконостасів та предметів церковного інтер’єру. А також створював макети церков, маленькі деталі яких з’єднував за допомогою кінського волосся.

Справою життя Василя Турчиняка стала унікальна гуцульська церква в рідному с. Луг. Всередині вона оздоблена плоскорізьбою, тут містився надзвичайно гарний різьблений іконостас. З інструментів користувався тільки пилкою, сокирою, шнуром, стругом і свердлом. Але його роботи були акуратними і красивими.

Про майстра розповідають цікаві речі, зокрема про приручену ворону (за іншими джерелами трьох ворон), яка жила вдома в п. Василя, любила сидіти в нього на плечі і навіть вимовляла деякі слова. Такі розповіді додають містичності його образу.

Згодом в нього з’явився дар передбачення. Під час будівництва церкви в с. Дуліби Василь Турчиняк не відразу приступив до роботи, бо казав, що в селі помре поважна людина. І справді невдовзі відійшов війт. А в своєму с. Луг різьбяр передбачив: «Розлетитеся по світу, як липове клиння, будете жадні один одного бачити, обсотають село колючими дротами, зроблять дорогу зі смоли і ніхто не зможе прийти сюди з вас». 

Так і сталося: жителів Лугу виселили, а село знищили, адже тут будували секретний військовий об’єкт. Передбачив Василь Турчиняк і власну смерть. За тиждень до цього йому наснився віщий сон про ікону, над якою він працював. Загалом життя майстра було наповнене магічними співпадіннями. Його талантом та вміннями захоплюються і сьогодні, а його творіння чарують своєю красою.

Джерело інформації. Фейсбук Локальна історія. 2018р.

неділю, 13 лютого 2022 р.

Легенди про відьм і опирів на Закарпатті.

Ось що розповідає народний переказ про таку вроджену відьму яка жила в селі Чабин, Мукачівського району. Взимку у 1930-х роках, напередодні Різдва Христового, в хаті вродженої відьми, сталася дивна річ. Відьма, яка мала маленьку доньку, раптово встала у Святий вечір з-за столу і розсіялась, родина була шокована, а через кілька годин пізно після Сейнічної над селом пронісся страшний сніговий вихор, і в тому будинку зявилася жінка-відьма, яка принесла своїй дочці … свіжозламану зелену гілочку зі сливами. До сьогодні пояснення, при тодішньому комунікаційному та іншому виду сервісу, немає. Хоча треба сказати, що дана жінка, за словами очевидців, ніколи не робила злих речей. 

Легенда каже, що дводушники часто перед смертю розповідають комусь про свою таємницю, оскільки бояться смерті. Ось про йде народний переказ: в одному із сіл Перечинщини на початку 30-х років, помер дводушник, і його родич відразу дізнався, що той був таким, оскільки в нього ліва половина тіла була тепла, а права холодна, одна половинка обличчя рожева, а друга бліда, одна рука тіпається, а друга затверділа, ніби замерзла, і до того ж чути як з другого боку легенів бється друге серце. Вночі, коли закінчилися поминки за померлим, молодий хлопець прийшов з осиковим кілком, аби вдарити до серця родича-дводушника і як тільки підійшов, до тіла що лежало в труні, то упирь-дводушник схопив його живою рукою і встав, аби вбити сміливця. Хлопцю пощастило вирватися з рук мерця і він почав втікати. Згадавши по дорозі, що дводушники не можуть зайти до хати, де лежить інший мрець, хлопець забіг до такого будинку. А ось дводушник зупинився і злий дивився у вікно, а потім почав говорити: “Мертвий встань, живого дай, мертвий встань, живого дай!”. І мрець встав, ухопив хлопчину та почав його виводити до дверй за якими сичав дводушник... Аж раптом мрець вихопив із рук хлопця осиковий кілок і вдарив ним у серце дводушника. Вранці селяни знайшли тіло дводушника біля тієї хати, де його вбили, а біля нього сидів повністю посіділий родич мерця, який до кінця життя (працював у радянському колгоспі пастухом) залишився несповна розуму. До того ж виявилося, що мрець який вбив дводушника був дияком у церкві.

Народна легенда переказує, що в селі Тростяниця, Мукачівського району, на початку 50-х почався масовий падіж худоби. Селяни викликали ветеринарів, але ті не могли нічого зробити, діагноз був невідомий. Тоді вирішили вдатися до народний методів, звернулися до старого ворожбита. Він спитав з якого дня почався падіж худоби, коли отримав відповідь, повідомив, що треба піти на кладовище і подивитися, хто напередодні був похований. Виявилося, що за кілька днів до того помер один чоловік про якого ходила недобра слава. Старий ворожбит повідомив, що для того аби закінчилось нещастя треба розкопати могилу і вбити кілок до упиря. Звичайно, районна прокуратура заборонила ексгумацію тіла, посилаючись на незрозумілість та антинауковість аргументів для того аби розкопати тіло. Тому селяни вночі прийшли на кладовище, і троє мужчин які згодились на цю роботу за певну оплату, почали розкопувати могилу, на яку вказав ворожбит. Розкопавши труну, один з них обвязаний мотузками почав відкривати її, а коли відкрив на нього бризкнула свіжа кров, якою була заповнена повністю домовина. Разом з тим, коли почали вбивати кілок в серце та втикати девять голок в пятки і звязувати ноги терновим гіллям, раптом піднялася рука покійника і почала тягнути до себе одного зі сміливців. Ледве встигли витягнути його мотузками, а потім швидко засипали могилу. Як не дивно падіж худоби припинився, що ще більше посилило віру людей у надприродні істоти. А ось ті селяни які розкопали могилу були притягнуті прокуратурою до відповідальності за знущання над могилою, а ті троє мужчин , які безпосередньо прибивали упиря, протягом місяця збожеволіли і померли.

Автор: Юрій Чорі, закарпатський краэзнавець, фольклорист - Культурно-історичний, просвітницький портал "Спадщина Предків"