Загальна кількість переглядів!

пʼятницю, 9 липня 2021 р.

Наші герої – родина Зачко. Зачко Любомира Дмитрівна «Зірка», член ОУН, воїн УПА, загинула в квітні 1945 р. Спогади.

Зачко Любомира («Зірка») Дмитрівна, народилася в 1926 р. у м. Старому Самборі Львівської області, українка, греко-католичка, член ОУН, воїн УПА, загинула в квітні 1945 р.

Зачко Осип Дмитрович, народився в 1922 р. у м. Старому Самборі Львівської області, українець, греко-католик, член ОУН з 1940 р., воїн УПА, загинув в грудні 1944 р.

Багато розкидано в наших Карпатах могил, де поховані невідомі жертви большевицького режиму, герої національно-визвольних змагань. Від того часу минули літа примусової тиші й забуття. Лише тиха скорбота і сльози в очах були постійними у наших стареньких матерів і батьків по незабутніх доньках і синах, братах чи сестрах, замучених комуністичними мракобісами.

Такою матір'ю-страдницею була Марія Олександрівна Зачко, яка жила до пізньої старості у Старому Самборі. Її діти, Люба та Осип, змалку виховувались в національному дусі. Ходили до захоронки сестер Василіянок, де вчились молитві та любові до Батьківщини. Потім – школа, по закінченні якої Люба вступає до самбірського технікуму, а Осип влаштовується працювати на базу райспоживспілки. «Золотий вересень» 1939 р. застав їх повними щирих юнацьких мріій та сподівань. Але незабаром почалися масові арешти, вивезення багатьох родин на поселення у Сибір. Все це бачила молодь, яка спочатку раділа визволенню від польських шовіністів, але скоро зрозуміла справжні наміри «визволителів», включилася в боротьбу проти нових окупантів.

Із родини Зачків першим на шлях підпільної боротьби став Осип, який був на чотири роки старшим від Люби. Любов до поневоленої України та жадоба помсти більшовицьким катам за зневажений рідний нарід привели його до лав ОУН. Під впливом старших товаришів, колишніх пластунів, Осип став розважливим і надзвичайно обережним, що і дало йому змогу уціліти у страшні роки першої більшовицької окупації.

З приходом німців юнак активно включився в роботу ОУН і після відповідного вишколу став районним референтом СБ. Щоб уникнути служби в дивізії «Галичина», він переїжджає в Турку на нелегальну роботу, де тісно співпрацює з частинами УПА «Карпати-Захід» (курінь «Осипа», сотня «Пімсти»). Останній раз бачився з мамою і родиною 2 серпня 1944 р. Тоді сказав: «Прощайте, мамо, зустрінемося на Йосафатовій Долині!».

Після прориву фронту у Карпатах 27 вересня 1944 р. Осип («Кобзар») з групою районного проводу «Скала» з провідником боївки Брошнівським Ярославом («Чорноморський») вернулися на Старосамбірщину, розмістилися в с. Воля Коблянська, звідки організували свою діяльність. Але 14 грудня 1944 р., за доносом сексота, на хату напали «стрибки». Осип разом з друзями, дівчиною Світланою та Добрянським Тофком («Морозенком»), вискочили з хати, і, відстрілюючись на ходу, побігли через поле в ліс. Та натрапили на засаду і всі загинули. Місцеві люди викопали посеред поля могилу і поховали відважних бійців. Щоб зазначити місце, на могилі посадили дерева. Але через кілька років ті дерева були викорчувані, і слід від могили загубився. Мама ще довго оплакувала сина, поки через 29 років не зустріла його на Йосафатовій Долині.

Цікаво, хто ця дівчина Світлана? Подаю скупі дані, що збереглися в пам’яті від розповіді моєї жінки, яка її знала. Коли фронт відкочувався з Галичини, група артистів Харківського театру приїхала у Старий Самбір. Серед них була артистка з красивою дочкою Світланою (прізвище не знаю) якій йшов сімнадцятий рік. Дівчина познайомилася з місцевими хлопцями і відразу включилася в роботу. А як родичі виїхали на Захід, вона залишилася для роботи в підпіллі, тримаючи зв'язок з організацією. Моїй дружині стало жаль молоденької гарненької дівчини, що залишилася серед чужих людей без мами, аби себе цілком віддати патріотичній справі. Дружина хотіла відвернути її від небезпеки, влаштувавши на роботу в їдальню. Пригорнула її як рідна мати. Але це дівчину не влаштовувало і 13 грудня 1944 р. вона побігла сповістити хлопців про зраду. А вдосвіта вона загинула разом з друзями. З ними і похована в полі.

У 1942 р., коли Любі тільки-но виповнилося 16 років, провід ОУН посилає її в Криницю на курси підготовки юнацтва. Після закінчення їх вона відразу ж була призначена жіночим організатором юнацтва у районному Проводі ОУН в окрузі «Скала», що обіймав Турківський і Боринський райони. Там організує молодь, допомагає частинам УПА, що були розташовані на цій території. Місцем простою проводу був хутір Заясенів біля села Яблонів.

Вкінці 1944 р. большевики прорвали німецький фронт в районі с Мшанець, що тримався на цій лінії від серпня 1944 р. Тоді повстало питання, що далі робити. Люба зі своїм чоловіком Кишакевичем Ігорем (також членом ОУН на псевдо «Юрій»), вирішили перейти фронт та залишитися для дальшої боротьби вже в підпіллі з новими окупантами – сталінськими. Я був з ними востаннє 27 вересня 1944р. в селі Кальне, де в той час зосередилися частини УПА, Провід УУН та Українська Головна Визвольна Рада. Там я з ними розпрощався, бо ніякі мої доводи, ні вмовляння не похитнули їхнього рішення продовжити боротьбу.

Зима 1944-45 рр. у горах була особливо сніжною. Підпільникам стало дуже сутужно у лісових нетрях. У всіх селах були чисельні застави воєнних «стрибків», обставлені були всі стежки та шляхи, кожен слід на снігу видавав. Нерідко енкаведисти по таких слідах розкривали криївки. Місцевих селян пострахом і силою змушували видавати всіх, хто був чужий в селі.

Весна 1945 р. в горах затягнулася. Наприкінці квітня в низинах вже зеленіла трава, а на кряжах ще лежав сніг.

Квітневого дня у село Зубрицю, до хати жінки, яка мешкала з дитиною зійшлися на нараду підпільники районного проводу. Було їх п'ятеро чоловіків і двоє жінок: одна місцева станична, а друга – «Зірка»

За доносом зрадника хату обступили облавники. Підпалили її. З палаючої будівлі вискочили хлопці й почали відстрілюватися, але перевага була на боці ворогів, які заздалегідь вибрали добрі позиції. Трьох сміливців загинуло на березі річки, а один – на кладці, якою хотів обійти нападників. Він упав у річку, течією тіло занесло у хащі. Його знайшли селяни через кілька тижнів Дві дівчини вискочили з хати в город, але тут же були скошені кулями. Увечері селяни похоронили вбитих у спільній могилі, тіло сільської дівчини забрали батьки і поховали на місцевому цвинтарі. Наступного дня приїхали в село енкаведисти, наказали розкопати могили і забрали тіла хлопців у Бориню, а тіло «Зірки» кинули в яму в саду.

Жінка, яка була з підпільниками в хаті, з дитиною вискочила через вікно чудом врятувалася, хоч її спідниця була прострілена автоматними кулями. Врятувався теж один з підпільників.

До того якМинули роки. Старенька мати, яка втратила сина, дочку, зятя щодня молилася, промовляла до їхніх фотографій, що висіли на стіні поруч з образами розп'ятого Ісуса Христа та Матері Божої. Одне лиш знала, що «Зірка» та «Юрій», її чоловік, загинули в Боринському районі, але в якому селі й коли – так і не довідалася до смерти.

Настали інші часи, прийшла до нас жадана незалежність. Люди кинулися шукати сліди закатованих большевицькими окупантами рідних, близьких. Розкопано багато могил у лісах, на полях. Від старожилів встановлено місця захоронень, дані про замордованих.

Ще тоді весною жінка перезахоронила «Зірку» на городі, посадила сливку, щоб позначити могилу. Тій сливці тепер 47 літ.

Завдяки старанням добрих людей, патріотів, віднайдено самітню могилу «Зірки» її перезахоронено разом з прахом товаришів по боротьбі у спільній могилі на цвинтарі в селі Яблонові Турківського району. На могилу родичів «Зірки» передано грудку землі, скропленою кров'ю борців національно-визвольних змагань.

Джерело.
Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади. Книга І. Документ №306

http://www.vox-populi.com.ua/


Доля священика Андрія Бокотея (автор: Бокотей (Скобало) Єва Андріївна).

Бокотей Андрій Леонтійович, народився 4 грудня 1909 р. в Золотарево Хустського району Закарпатської області, греко-католик, безпартійний, священик, заарештований в 1949 р., звільнений в 1955 р.

Ніколи не пробувала перекласти на письмо цю трагедію, яка сталася на Закарпатті і торкнулась нашої сім'ї. Мій батько, закінчивши Ужгородську духовну семінарію, з 1933 р. працював греко-католицьким священиком спершу у с. Данилово Хустського, а потім у с. Брід Іршавського району. У 1941 р. був переведений намісником до Іршави.

Одного вечора на початку 1949 р. прийшла якась делегація на парохію (дім, що належав церкві) і сказали нам, щоб вся сім'я вийшла із дому. Нас було дев'ять чоловік: п'ятеро дітей, бабуся і старенька няня, батько і мама. Вночі вигнали нас на вулицю. Все майно люди порозбирали. Нас прийняла до себе одна жінка, всіх в одну кімнату.

У цей час посилилися репресії проти греко-католицької церкви, примушували священиків підписувати документи про перехід у православну російську віру. Батька часто забирали і, як злочинця, кидали на день і ніч у підвальне приміщення НКВД, а потім випускали. Я – найстарша дочка, і все добре запам'ятала. Батько хворів виразкою шлунку і вирішив трохи підлікуватися у Береговській лікарні. Недовго пролежав там, а коли виписався, ми вже жили в інших людей. Батька переховували у стайні, де було ліжко. Він дуже ослаб, але не так від хвороби, як від тих думок, які його не покидали: як ми будемо жити далі. В той час я працювала і вчилася у вечірній школі.

Одного вечора до хати з'явилися енкаведисти. Мама прибігла за мною до школи і, ламаючи руки, сказала: «Батька забрали». Ми прийшли додому. Діти і бабуся (мамина мама), перелякані, розповіли, як все сталося. Енкаведисти вивели всіх і кажуть батькові: «Підпишись, бо оставиш дітей і жінку та будеш до кінця життя в Сибірі на каторзі». Батько відповів їм: «Я присягу дав перед Богом, від якої не можу відступити». На другий день повели батька вулицею до залізничної станції, як злочинця. Попереду жінка з пістолетом, батько посередині, а другий працівник НКВД із карабіном позаду. Я бігла за ними. Мені не дозволили говорити з батьком. Він був дуже зажурений, худий і блідий. Його повезли до Ужгорода, де мучили півроку.

Мама часто їздила туди, просила побачення, але їй відмовляли. Тоді жінки заарештованих священиків знайшли вихід: вони вилазили на дах паралельного будинку і звідти слідкували за своїми чоловіками, яких виводили на прогулянку у тюремний двір. Так і мама приїжджала і розповідала нам, що бачила батька.

Довго тримали батька в тюрмі, бо не могли знайти свідків для суду. Нарешті відшукали якогось єврея з порушеною психікою. Відбувся суд. Винесли вирок – 25 років ув'язнення і 5 років заслання. Після цього перевезли батька до Львова. Там був пересильний пункт, де формували ешелони з в'язнями. В Ужгороді я з мамою один раз була на побаченні з батьком. Він був худий, з блідим втомленим обличчям.

Потім довго ми чекали від нього листа. Нарешті одержали, навіть вислав фотографію з міста Джезказган (Казахстан).

Про нашу долю годі й згадувати. Ми переїхали із Іршави у село Чинадієве, де мама отримала роботу за фахом. Я ж працювала нормувальником на лісохімзаводі у Сваляві.

Згадуються перші післявоєнні роки. Батько подружився із партизаном, який зійшов з гір. Звали його Казначей. Дружба їхня тривала довгі роки.

Під час війни німці палили села, не знаходячи партизан. Ми у той час жили в селі Брід. Батько допомагав багатьом сім'ям-погорільцям, поселяв їх у будинках парохії. Мав авторитет у людей, бо зразу ж після війни батька обрали головою сільради, хоч він залишався священиком.

Батько все життя робив добро людям, а його судили енкаведисти як злого ворога народу.

Наведу такий факт. Якось у будинку відпочинку в Усть-Чорній до мене підійшло двоє літніх євреїв і питають: «Ви дочка Бокотея, що був у Броді?» Я відповіла: «Так». «Передайте йому великий поклін, – говорять, – він нас врятував від німців, від концтабору, ми переховувалися в лісах і мали контакт з батьком».

Можна навести ще інші факти, які свідчать про те, що батько завжди виручав людей з біди. Згадую лише те, що найбільше запам'яталося.

Знаючи, що батька забрали хворого, ми за нього переживали, молилися Богу, щоб оберігав його і дав силу знести муки. Мама часто писала до батька листи, розповідала про кожну дитину, посилала фотографії. Я також часто писала батькові, посилала йому знимки. Батько, дістаючи від нас фотографії, зробив альбом, пронумерував знимки і часто переглядав його, згадуючи нас.

Якось листи перестали приходити, ми були стривожені, думали, що батька вже не стало. Потім він нам розповів, що сталося. На Різдво батько разом з іншими священиками відправили Службу Божу з нагоди свята. Про це доповіли начальству, і батька кинули в карцер. Протримали там добу, а звідти відправили в тюрму строгого режиму, звідки не можна було писати листів. Після довгого мовчання батько нарешті написав нам. Його лист приніс радість. Ми дізнались, що він, хоча далеко, але живий.

Так минали важкі роки. Батько працював спочатку муляром, потім столяром, штукатуром, малярем. Трудився чесно і багато молився, просив Господа допомогти йому у недолі.

Сподіваючись на добру волю, батько надіслав заяву в прокуратуру республіки з просьбою переглянути його справу, з'ясувати причини ув'язнення. Через рік одержав відповідь, деяке полегшення: йому зменшили термін ув'язнення до 15 років.

У 1955 р. вийшло урядове розпорядження звільняти поступово політв’язнів. До їх числа потрапляли і служителі культу, які постраждали за греко-католицьку віру. До їх числа потрапив і батько, відбувши в ув'язненні 7 років. Останній рік, працюючи на будівництві, батько зібрав трошки грошей. Проїжджаючи через Москву, купив деякі продукти харчування, які стали для нас добрими гостинцями.

Одного весняного ранку 1955 р., у понеділок, я як завжди ішла до поїзда на ст. Чинадієве, щоб їхати на роботу до Сваляви. Було ще темно, але я побачила, що до мене наближається чоловік. Я запитала: «Дядю, чи прибув поїзд, який іде до Сваляви?» Чоловік наблизився до мене, глянув уважно мені в обличчя і як вигукне: «Гейвіко, це ти?» Я, признаюсь, розгубилася від несподіваної зустрічі. Але досить швидко отямилась, зрозуміла, що переді мною батько.

Того дня я вже не поїхала на роботу. У нашу сім'ю прийшла велика радість. Я гордилася тим, що першою зустріла батька і привела його додому.

У 1956 р. батько став працювати на Чинадієвському ДОКу столяром-пресувальником. Там, на пресах, при температурі понад 30° С трудився до 1970 р., коли вийшов на пенсію. Владоможці не дозволили йому як священикові служити людям.

Джерело. Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.
Книга І. Документ №276

http://www.vox-populi.com.ua/

9 липня 1920р. помер Євген Мєшківськийу військовий діяч, полковник Армії УНР, ґенерал-хорунжий (посмертно).

Могила керівника генерального штабу армії УНР Євгена Мишковського в Тернополі.

На початку липня 1920 р. головний отаман
Симон Петлюра та Генеральний штаб армії УНР розташувались у Проскурові . 5 липня кіннота Будьонного прорвала фронт, і виникла загроза оточення Проскурова. Полковник Мишковський наказав евакуювати штаб армії. Як згадував генерал
Микола Капустянський, в першу чергу — потяг головного отамана, якому пощастило проскочити через найбільш загрозливий
Чорний Острів . Сам полковник залишив місто в останньому ешелоні. Уранці 6 липня зав'язався запеклий бій. Пізніше у своїх спогадах пані Єлисавета писала: «Залишивши при потязі підполковника Чаганівського, полковник Мишковський із гвинтівкою в руках на чолі своєї лави став наступати на головні ворожі сили. Сильним вогнем із гвинтівок примусив більшовицьку кінноту відступити, переслідував їх, аж поки не впав, поранений у стегно і руку». З поля бою його виніс сотник Андрій Чистосердов.
Першу медичну допомогу надала йому Єлисавета. У місті Волочиськ, до якого було близько одного кілометра, чекав на них потяг, присланий генералом Роммером, командиром 6-ї польської армії. Як згадував генерал Капустянський, «пораненого полковника поклали на залізничну дрезину, і пані Мишковська за допомогою двох козаків потягла його по рейках. Залізничну колію видно як на долоні — обстріл триває далі. Козаки лишають дрезину та ховаються від куль за залізничним насипом. Бідолашна пані Мишковська перевтомлена, в тяжкій розпуці тягне далі дрезину. Не раз і не двічі зупинялась, її серце ось-ось розірветься від напруження, але треба рятувати коханого чоловіка, бо буде запізно…» Полковника доставили до лікарні в Тернополі аж через три дні. Консиліум хірургів вирішує негайно ампутувати ногу, однак це не врятувало полковника від смерті.

Джерело Вікіпедія та сайт Терен. Інформацію також бачив що загинув або 6 липня або 9...
6 поранення а 9 помер можливо..?

четвер, 8 липня 2021 р.

Церковний хор у Старому Селі, 1936р. (на Любачівщині (автор: Дуда (Гарасимович) Ганна).

На фотографії показано церковний хор Старого Села 1936 року, на якій на першому плані сидять шестирічна Юля Бирова (Гарасимович), дворічний Іван Гарасамович і восьмирічна авторка цих рядків. 
Фотографію зберегла Соня Петрашко (Куплевська), сьогодні активістка хору «Любачівщина». На цій фотографії першим справа стоїть її батько Василь Петрашко (1905 р. н.). 

Джерело. http://www.vox-populi.com.ua/

Сотня УПА в оточенні місцевих хлопців-добровольців та дівчат жіночої сітки ОУН Турківського району (фото знайдено у с. Ботелка Нижня на Турківщині).

Історія у фотографіях. (Підготував Величко Лев).

Джерело. http://www.vox-populi.com.ua/

Боївка УПА в околиці с. Борині Турківського району на Львівщині.

Історія у фотографіях. (Підготував Величко Лев).

Джерело. http://www.vox-populi.com.ua/

Санітарна Служба в Листопадових Днях у Львові.

Д-р Іван Рижій Санітарний поручник УГА

Санітарна служба у війську під час Листопадових боїв у Львові в 1918 р. зосереджувалась у вісьмох перев'язних пунктах, — в одному пункті відсилання і санітарнім поїзді (оба останні на Личаківському Двірці), — в Ґарнізоновому шпиталі1 ч. 14 на Личакові, та в Лікарні очних недуг при вул. Коперника в Духовній Семінарії.
В Поліклініці при вул. Ліндого, що була для цивільних осіб, днем і ніччю оперував ранених вояків добровільно і безкорисно невролог проф. д-р Баронч, жид. Загальний шпиталь при вул. Гловінського обслуговував цивільних та рідко військових. Санаторія Червоного Хреста на Личакові була під управою Спілки Польських Лікарів, що відмовлялися подати поміч стрільцям.

Службу у вісьмох перев'язних пунктах виконували: три лікарі, одинадцять студентів і дві студентки медицини, одна матуристка і матурист гімназії, а саме: на Підзамчі — два санітарні хорунжі О. Волосянський і М. Кологон; у касарні Фердинанда при Городецькій — санітарний хорунжий Р. Кузьма; на поліції, Казимирівська — санітарний хорунжий Ю. Маковський; в Народному Домі при Вірменській — санітарний шеф пор. д-р К. Танячкевич, сан. чет. Я. Гинилевич і сан. хор. В. Скоморовський; на пошті вул. Словацького — ст-ка мед. М. Ґіжовська2; в ратуші, Ринок — пор. д-р М. Музика, матуристка К. Цьопа Волянська, ст. мед. В. Банах, ст. мед. С. Кривокульський і матурист Е. Дзерович; в Соймі — сг-ка мед. 3. Копертинська і однорічник ст. мед. 3. Русин; на Цитаделі — чет. УСС д-р В. Свідерський; на пункті від-силки — хор. УСС д-р В. Щуровський і в сан. поїзді — сан. хор. Р. Гаванський. Місця праці двох братів ст. мед. Л. і В. Ганкевичів не пам'ятаю.
В Ґарнізоновому шпиталі ч. 14 спершу було біля 20 лікарів різних народностей, 18 студентів медицини санітарних четарів, у тому один українець сан. чет. І. Рижій і два пасивні москвофіли. Третього дня після 1-го Листопада число лікарів впало до 7-й. Не краще положення було серед середнього, нижчого медичного і господарського персоналу. Гарнізоновий шпиталь мав тоді 700 ліжок.

Він містився на просторій площі і відмежувався грубим високим муром від вул. Гофмана, Боніфратрів та житловими домами і парканом від Личаківської і Ґловінського. Передній будинок шпиталя від Личаківської — в продовженні якого був один окремий павільон для старшин, — приміщував головні відділи за вийнятком внутрішнього, неврологічного і шкірного, що були в глибині подвір'я проти вул. Боніфратрів. Туберкульозний відділ займав часть бурси Народного Дому при вул. Курковій, а психіятричний приміщувався позаду костела св. Марії Магдалини. Бактеріологічний відділ знаходився в підніжжі Високого замку в домі „Кісєлкі".

Лікарський персонал шпиталя складався з військових3 та кількох цивільних лікарів спеціялістів. За народністю переважали жиди, відтак йшли поляки, чехи, німці, один мадяр і італієць, — жодного українця4. Студенти медицини ранги санітарного четаря були здебільша поляками і жидами. Середній медичний персонал був польсько-жидівським, їхнім командантом був поляк майор5. Одиноким із санітарів, що признавався до українців, був сан. вістун Гетманчук, кімнатний маляр. Він ходив до церкви, але говорив по-польськи.
В Ґарнізоновому шпиталі в 1918 р. лікувалися переважно хронічно хворі, та ті з австрійської армії ген. Бем Ермолі, що прибували сюди для визначення відсотка їхнього фізичного пошкодження, або, що потребували поопераційного видужування. З пошесних хворіб були еспанка, летаргічний енцефаліт фон Економо (нерідко з ускладненням паркінсонізму), кишковий тиф, — а серед цивільних осіб віспа і красуха. Всі вони протягнулися на села і на 1919 р.
В жовтні 1918 р. між хворими на відділі старшин перебувало кількох українців, — між ними пор. П. Бубела з Лисинич біля Львова, що до приїзду сот. Д. Вітовського (29 жовтня 1918 р.) тимчасово проводив центральним Українським Військовим Комітетом (УВК). Він був тоді уже на видужанні і міг, по скінченій лікарській візиті, тишком виходити задньою брамою, щоб вести свою працю. Йому грозило нове призначення поза Львовом від австрійської військової влади. Тому за посередництвом своєї сестри прохав П. М. ЛевицькихВ жовтні 1918 р. між хворими на відділі старшин перебувало кількох українців, — між ними пор. П. Бубела з Лисинич біля Львова, що до приїзду сот. Д. Вітовського (29 жовтня 1918 р.) тимчасово проводив центральним Українським Військовим Комітетом (УВК). Він був тоді уже на видужанні і міг, по скінченій лікарській візиті, тишком виходити задньою брамою, щоб вести свою працю. Йому грозило нове призначення поза Львовом від австрійської військової влади. Тому за посередництвом своєї сестри прохав П. М. Левицьких6 розвідатися про можливості продовжити його побут у шпиталі. Це й легко вдалося, бо звільнення його з лікарні протягалося під викрутом роблення лябораторних проб.
Які думки в тих часах крилися в умах молодих старшин, вказує один товариський епізод, що трапився одному членові УВК, вечором однієї суботи в другій половині березня у каварні Ренесанс при вул. „Третього Травня" у Львові, де сходилися українці, — одні, щоб поділитися вістками з минулих днів, — других пригнав сюди холод, бо під час війни тяжко було дістати потрібну кількість вугля, а ще інші, щоб почути концерт Вечерниць Ніщинського. При однім зі столиків сидів гурток старшин а саме інвалід четар І. Веґера, інвалід пхор. УСС Т. Бобків зі Солови окр. Перемишляни, — оба мешкали в Народній Гостинниці і сан. хор. УСС О. Перфецький (здається). До них присівся пор. д-р К. Танячкевич, що був у супроводі сан. чет. жида з Буковини, -— оба працювали в запасній військовій лікарні. Під час живої дискусії на тему підписання Берестейського миру (9 лютого 1918 р.) і поголосок про творення української армії7 з полонених українців російської армії в Австрії і Німеччині, — супровідник д-ра вніс тост на його честь, як майбутнього санітарного шефа української армії. Д-р Танячкевич добродушно розсміявся, — а це передбачення здійснилося до 8-й місяців. У „Ренесансі" можна було стрінути пор. І. Рудницького, пор. УСС Іл. Цьокана, чет. Люб. Огоновського, чет. В. Бабяка, пхор. УСС Д. Палієва і ін.
Надійшов Перший Листопад 1918 р. Зручно й енергійно переведене роззброєння австро-угорської залоги т. зв. „Мілітеркомандо" у Львові в п'ятницю ранком 1 листопада 1918 р., що його виконав Український Генеральний Військовий Комісаріят (УГВК), заснований з початком вересня 1918 р. у Львові українцями старшинами австрійського війська, між ними пор. д-ром К. Танячкевичем, під назвою УВК, пройшло майже безкровно та надсподівано справно.

Це превелике діло, — „Державного Визволення" і перебрання влади УГВК, — що став „Українською Генеральною Командою" — заскочило чужинецьких старшин, приголомшило в першій хвилині поляків, але й послабило нашу чуйність. Нікому з старшин не-українців лікарів і ст. медицини, що працювали в Ґарнізоновому шпиталі, не відібрано тоді особистої зброї.
Зараз першого дня привезли опівдні до шпиталя постріленого в голову поляком-корпорантом гімназійного абітурієнта вістуна М. Панкевича, родом з Цеперова, Львівщина. Він був на студійній відпустці, щасливо пережив італійський фронт, добровільно зголосився до служби своїй державі і був на стійці при Академічній вул., — де по протилежному боці у каварнях Ромі і Шкотській пересиджували постійно вшехпольські академіки-корпоранти, що мешкали за рогом у гуртожитку при вулицях Лозінського і Сенаторській. Українським студентам університету ще за Австрії була відома провокуюча супроти українців і жидів поведінка відвідувачів цих двох каварень, власниками яких були вшехполяки. Під ч. 5 Сенаторської перенеслася, з остраху перед українською ревізією, команда польських „Гарцерок"8 з будинку „Сокола", — бо виконували вони розвідчу, кур'єрську, санітарну службу, а навіть постачали вибуховий матеріял (напр. до висадження брами касарні Фердинанда).
Другого дня до полудня лікар психіятричного відділу (італієць) просив телефонічно Ґарнізоновий шпиталь прислати йому бодай одного вояка для вдержання порядку. Вислано туди двох поліцаїв. Не вважаючи на т. зв. перемир'я, — до шпиталю напливали важко ранені.

Третього дня у неділю вранці чужинецькі лікарі навантажилися наплечниками і тишком покинули шпиталь. Викликаний вечором один з двох місцевих хірургів9, що залишилися, не прийшов, бо не мав перепустки. Повторялися скриті обстріли санітарних авт, що в'їздили, з раненими до шпиталю вечором від вул. Боніфратрів і Гофмана. На
Академічній площі гине ще кілька наших стрільців, а між ними ст. мед. В. Шкондюк. Польська Організація Військова при активній підмозі „Гарцежи" і „Гарцерек" розвинула свою скритовбивчу працю.
Тої самої ночі, хоча найближча бойова лінія була при пошті й соймі, впав стріл крізь вікно до шпитальної кімнати в партері, а куля застрягла у стіні над ліжком, де спав колишній австрійський командант шпиталю10. Цей стріл впав від вул. Гофмана.
Тим часом шпитальні припаси м'яса і хліба вичерпалися впродовж перших трьох днів. Провіянтові сот. Ґросс і пор. Гавел мали вістки, що великі харчові запаси лежать приховані в колиш. австрійському старшинському касині при Фредри вул. Ніхто з постачання не мав охоти поїхати туди. Але й наша їзда виявилася даремною, бо ворожі елементи вже скоріше ночами розграбили харчі. В поворотній дорозі вантажним автом в асисті двох узброєних вояків стрінулися ми з хірургом, вшех-поляком, перед брамою шпиталю.

Ввечорі цього дня Ґарнізоновий шпиталь втратив зв'язок з психіятричним відділом і лікарнею очних недуг, що її командантом був чех, майор д-р Яначек. Їх захопили поляки. В касарні Фердинанда, між іншими погиб матурист хор. В. Ляхович з Дунева, а сот. Северин Козак11 був ранений у руку.
Проблема харчування шпиталя ставала щораз гострішою. В лікарні перебувало ще значне число австрійських вояків, що могли ходити і їх треба було кормити. Після виготовлення списка піхотинців здатних до перевозу, наступного дня по полудні з'ясовано УГВК в Народному Домі харчове положення шпиталю і пред'явлено плян евакуації біля двісті австр. вояків. Хоча плян початково здивував сот. Ґорука, то після дискусії прийняв його. Ліквідаційний пор. П. Мечник запевнив видати платню медперсоналові і забезпечити лікарню харчами.
Під час полагоджування шпитальних справ, чет. В. Бабяк з пошти алярмував УГВК, що їм вичерпуються бандажі, ліки і амуніція. На подвір'ї Народного Дому чекали вісім немолодих, сивовиских вояків з 4-ма скриньками „фершляґами". Вони стояли готові до відходу і чекали на провідника, — але його не було. І так довелося проводити їх повільно гусаком, з огляду на тягар скриньок, здовж вул. Рутовського, попри латинську катедру, статую Матері Божої, поперек Гетьманських валів до долішньої части вул. Коперника. Коли там відтерпли руки воякам, ми рушили вперед тісно при мурі, від брами до брами, до рога вулиць Коперника і Словацького12, — та щасливо передали все ст. мед. М. Гіжовській.

Поодинокі лікарі і середній медперсонал шпиталю спізнялися, а навіть не являлися на працю без достаточної причини. Однак нікого не потягано до відповідальности за ці занедбання.
Справа евакуації хронічно хворих австрійців з Ґарнізонового шпиталю показалася складнішою, як припускалося. Спочатку не було добровільних зголошень на виїзд, під впливом ворожих поголосок, що зі Львова не можливо українцям вислати жодного залізничого поїзду на захід. Хворі також боялися, що їх можуть висадити на малій стації, звідки не буде дальшого сполучення. Щойно при помочі мапи вияснено, що санітарний поїзд може від'їхати з Личакова на Потутори-Ходорів-Стрий-Лавочне. Приблизно 10 листопада 1918 р. санітарний поїзд був готовий до від'їзду і хронічно-хворих вояків передано пунктові відсилання на Личаківському двірці.
Одного дня зайшов до шпиталю чет. І. Пушкар13, родом з Вільки Мазовецької, — товариш з медичних студій. Він приїхав до Львова з двома підводами, щоб роздобути „кавалерійські штуци", короткі кріси для кінного загону і формованих військових частин у районі Угнова. Він інформувався, де знаходяться касарні кінноти по українському боці. УГВК порадив йому „поможи собі сам". У касарні кол. австрійських гусарів, 11 полк артилерії при вул. Театинській, увесь інвентар був уже розділений. Щойно в будинку кол. австрійського ,,арсенал-депо" при вул. Підвалля, біля костела Домініканів, знайдено новіські штуци, що їх четар забрав для оборони вузлової стації Рави Руської, що її начальником був К. Рубель.
При кінці другого тижня Листопадових боїв у Львові, полк, д-р Бардах оглянув Ґарнізоновий шпиталь і інформувався про його персональний склад. У тому часі приділено шпиталеві українського рахункового старшого десятника Р. Мартинюка, а д-р Ст. Балей прохав Ґарнізоновий шпиталь дати йому перев'язний матеріял, бо запас Загального шпиталю вичерпувався.
Після другого наступу українських військ на Кадетську школу, стан ранених шпиталю збільшився. Між іншими поляг там гімназійний матурист А. Бартків, син пароха з Романова, Бібрка. Під час боїв у початках був там ранений в легені хор. УСС Петро Постолюк.
Впродовж військових дій, що їх переводив загін ім. Ґонти на Замарстинові був ранений у ногу отаман А. Долуд, командант цього відділу, а в 1920 р. 5-ої Херсонської дивізії УНР військ у Городенці. Він з 2-ма раненими козаками опинився у Гарнізоновому шпиталі. Цей загін ім. Ґонти прибув з України на поміч Львову.

Деякі ранені вояки оповідали, як це ніби вони перепустили польське санітарне авто з червоним хрестом, а залога цього авта, минувши їх, відкрила вогонь на українських вояків.
Між раненими, що прибули до Ґарнізонового шпиталю у другій половині листопада, були двох наших вояків-добровільців з підльвівських сел, що мали високу гарячку і було підозріння висипного тифу. Тоді ж вечором привезено також з поліційної касарні трьох важко ранених наших вояків. їх ранили поляки т. зв. „дум-дум", розривними кулями під час польського наступу на вул. Зигмунта.
Від ранку до вечора 21 листопада 1918 р. доходили до шпиталю відгуки стрілів з периферії міста Львова. Під вечір здавалося, що перестрілка йде при вул. Гавзнера-Піярів, — друга зупинка від шпиталю. Коло 8-ої години вечором, перед відходом на квартиру при вул. Голуба ч. 11 А, довідувався шпиталь в УГВК про значення перестрілювання. Відповідь була, що „там вислано патрулю під командою К., щоб прочистити терен". Стріли біля Ґарнізонового шпиталю не були новиною для УГВК ані для шпиталю.

Третя п'ятниця в листопаді, 22 листопада 1918 р., була обильною в драматичні та інколи й комічні події. Драматичні, — бо ранком на порозі брами шпиталю, сан. вістун Гетманчук привітався словами "поляци в шпіталю", — а дещо дальше на коридорі у напрямі виходу зі шпиталю, „варшавяк", що працював тут півроку, товариш з медицини, представився, як ад'ютант польського команданта Ґарнізонового шпиталю14 і рівночасно потиху остеріг словами „спалися, щоб навіть прізвища твого не було тут і у Львові". — Збентежений мимоволі наткнувся на Личаківській вул. на хірурга-поляка, що велів членові „міської обивательської сторожі", який був на вулиці з крісом через плече й опаскою на рамені зі знаком „МСО", легітимувати мене. Я показав йому свою виказку і сивавий вже міліціонер звернув мені легітимацію.
Після ще „кількох милих пригодах" наступного ранку два молоді вояки „Польовей стражи охрони зєм" — військова жандармерія, забрали мене з помешкання моєї сестри, при вул. Королеви Ядвиги, до будинку кол. австрійської команди при вул. Чарнецького побіч Краківського готелю. Два молоді поляки в одностроях австрійських поручників зірвали з моєї шапки червоного хреста розету та забрали ремінь, що було моєю приватною власністю. Був це в ті часи трохи дивний вияв поведінки польських старшин до українського полоненого старшини.
Сторожа відтак відвела нас (бо прилучено одну незнану особу) до тюрми „Польовей стражи охрони зєм", що була у польській гімназії при вул. Хоцімській, бічній Городецької. Подорозі прийшлося вислухувати некультурні слова зневаги та всяку лайку польської вулиці. У брудній, повній сміття келії на першому поверсі, лежав на збитім з дощок барлозі на трачині д-р Сінкевич, біля нього сидів о. Гошовський, парох Збоїск, хор. О. Ярошек15 з Підлісок Великих, Львівщина і кількох старшин жидів (між ними Бардах).

Коло 3-го грудня 1918 р. відвели нас (в тім незнану особу) до колишньої австрійської гарнізонної тюрми при Замарстинівській вулиці. Тут до келії приведено суддю Устіяновича, так побитого поляками, що лежав непорушно в ліжку весь тиждень. На його тілі було повно синців. Військовий авдитор (ранги його не було видно, бо через холод сидів обкутаний плащем) винив нас (і незнану особу) у чинній збройній дії проти польських корпорантів. Коли б не австрійський капітан Пьотровскі16 та інтервенція дир. д-ра Л. Кульчицького в генерала Рої, його шкільного товариша, — хто знає, що за оборот було б взяло в тому часі фальшиве донесення хірурга д-ра Валіхевіча.
Коло 10 грудня 1918 р. перевели нас до „бриґідок". Тут збільшилося наше товариство, бо прибули суддя пор. Д. Насада і чет. А. Ліщинський. Дня 19 грудня 1918 р. на св. Миколая забрали нас до канцелярії судді д-ра Квеста17, поляка, де 2-ох сторожів силою зняли з нас приватний старшинський однострій, не вважаючи на наш протест, нібито, — як казали, що це наказ „квартирмайстра". Хор. Ст. Голод впав жертвою цієї самої зневаги. Кап. Рудка був тоді кмдт. бриґідок. 21 грудня 1918 р. привели до нас о. Ковалика зі Скнилова, сот. УСС С. Красноперу і хор. Красноперу.
22 грудня 1918 р. сторожа зігнала з келій бриґідок коло 180 полонених, інтернованих залізничників і 4-ох старшин на подвір'я тюрми та ще одну особу, поставили в чвірки, пігнали нас на головний двірець і повезли на захід. Від Перемишля, сторожа, що нас берегла, грабила і забирала усе, що у кого побачила. Товариша Белепея, що протестував проти цього, важко побила, а за Радимном викинула з вагону і застрелила.
Транспорт вивантажили в Кракові і перевели до табору полонених на Домбє. Було там вже багато цивільних інтернованих українців з різних сторін і кільканадцять старшин. Після тижневого побуту в таборі вдалося нам втекти з Домбя вчвірку, на жаль, прізвищ цих старшин не тямлю. Вони були в таборі значно довше, приготовили підкоп попід дротяні засіки, нав'язали контакт з українським залізничником у Кракові, що купив білети для нас до Богуміна, показав нам бічний вхід на перон, де стояв поїзд, що відходив до Чехословаччини, а звідти поїхали ми до Відня.

Серед свого війська під Львовом

Там найближчим поїздом, що його зорганізував пор. УСС Д. Катамай, кмд. Збірної Станиці в Відні18, виїхали ми через Будапешт — Лавочне до Стрия. Тут пор. Р. Придаткевич19 розказав про положення на фронті і про місце постою Начальної Команди Галицької Армії (НКГА).

У санітарного шефа ми довідалися, що між військом появився висипний тиф, який віддавна був грізним ворогом бойових частин, головно зимою. Ця обставина була спонукою, що начальний лікар наказав поробити всі знані заходи, щоб запобігти висипному тифові і поборювати його на відтинку IV Золочівської бриґади, та сформувати там вишкіл дезинфекційних колон для інших бриґад. Санітарний шеф обіцяв наладнати постачання дезинфекційних камер в міру вишколу санітарного персоналу, потрібного до обслуги цих камер.
Зі сан. хор. В. Банахом, що мав вже підводу, від'їхали ми до Перемишлян, де довідалися, що коло старої опустілої лазні є ушкоджений і присипаний снігом австрійський військовий пересувний дезинфектор. У сусідньому селі Коросні жив австрійський сан. вістун, який цілу війну обслуговував такий дезинфектор і вже перебув висипний тиф. Цей сан. вістун (латинник) відразу і добровільно обняв цей пост. Завдяки цьому та повній підтримці полк. Дідюкова, а опісля от. д-ра С. Шухевича, що своєчасно приділили людей, що перебули вже висипний тиф, та вирядили в потрібний живий і мертвий інвентар, — в останньому тижні січня 1919 р., вирушила з Курович20 до Прус Великих21 „Перша Дезинфекційна Колона" (ПДК), та почала працю між військом у при- і фронтовій смузі, — та між населенням.
При обстежуванні прифронтової смуги 4-ої бриґади виявлено, що в Малехові частинно, а в Жидятичах майже поголовно ціле село хворіло висипним тифом. Тут почалася праця, — днем у Жидятичах, а ввечорі дезинфековано одежу фронтовиків з-під Сорок Львівських, Ляшок Мурованих і Малехова. Була це одинока пересувна дезинфекційна камера в тій околиці. Поємність її була 15 одностроїв на годину. При ній вишколювано санітарний персонал для майбутніх колон, що мали формуватися в міру достави пересувних дезинфекційних камер.
Рівночасно між Прусами Вел. та Сороками Львівськими монтовано сталу дезинфекційну піч, поємности 50 комплектів одностроїв на годину, душі, купальню в незамешканім мурованім під бляхою домі. Віддання її до вжитку протяглося до 3-го тижня лютого, через брак „шамотової цегли", що не тріскає при високій температурі і забезпечує одяг від спалення. Ця постійна дезинфекційна камера відтяжила у значній мірі пересувну камеру, що від цього часу могла прийняти визив з дальших місцевостей, як до Підберізець, де на приходстві хворів і помер на висипний тиф о. Шухевич, до Яричева Нового, де в сусідстві пошти були хворі на тиф, там була Львівська Окружна Військова Команда, до Задвір'я, де д-р Заболотний викликав до сан. поїзду.
До кінця лютого вишколено сан. обслугу для двох самостійних дезинфекційних колон. Сан. постачання не було в змозі доставити пересувні дезинфекційні камери з причин від нього незалежних. Їх могли продукувати тільки львівські залізничі варстати. Наші сусіди замкнули нам довіз з заграниці.
У січні 1919 р. бойовий стан Галицької Армії числив коло 50 тисяч військовиків, у тому ЗО лікарів, 60 ст. мед., в тому 5 студенток мед. При кінці січня приймалося, що на всій території Західньо-Української Народньої Республіки було 18.000 хворих на висипний тиф, у тому смертних 870. Від лютого були щотижня звіти пошесних захворінь. В березні зголошено: — на висипний тиф — 17.229, у тому померлих 858; на кишковий тиф — 117, ніхто не помер; на віспу — 31, — на шкарлятину — 21, з одним смертним вислідом.

В половині квітня ворог зайняв ніччю Лисиничі під Львовом, а при кінці квітня, Пруси. Сан. частини і ПДК вже раніше відступили до Курович, де стояли на поготівлі до відвороту до половини травня 1919 р.
Звідси виїжджалося до довкільних сіл, як Городиславичі, де в квітні в західній частині села коло школи у кожній хаті лежали хворі на висипний тиф, що не оминув і пароха. В лютім-березні приїжджали до пароха цього села о. сов. О. Дякова сот. І. Рудницький, пор. В. Бабяк з полк. В. Вишиваним у товаристві о. І. Боберського з Миколаєва на „лябета". О. І. Боберський був інтернований москалями в 1-ій світовій війні. Два перші старшини вели вишкіл на фільварку в Соловій, Перемишляни.
У поблизькім Звенигороді пошесть еспанки лютувала зимою 1918 року і затягнулася до квітня 1919 р. Денно було там 5-6 мерців, парох не був усилі подолати похоронам і прохав помочі в сусідніх отців.
Коло 5 травня переведено побір новобранців із довкільних сіл в школі в Миколаєві біля Гаїв, де їх керівник М. Кочоровський улекшував нам працю, знаючи своїх учнів. В свято „Свободи" наші війська відбили деякі позиції на відтинку 4-ої бриґади, — але завернули, бо йшов уже загальний перший відворот Галицької Армії по Чортків під тиском військ ген. О. Галлера.

На Наддніпрянській Україні: Дім Виздоровців і лікарні в Тульчині

Під час першого відвороту з Галичини, санітарний шеф 7-ої бриґади сот. д-р Е. Олексій викликав Першу Дезинфекційну Колону, бо в одному з куренів розпізнано у стрільця висипний тиф. Хвороба, що була воєнним страхіттям цивільного населення, головно на сході, в першій і другій світовій війнах збирала свої жнива смерти в Галичині22 і на Наддніпрянській Україні. Постої військ під час відвороту були короткі і непевні, дезинфекування куреня вимагало довшого часу. ПДК залишалась в стані 7-ої бриґади аж до Деражні (ЗО липня 1919 р.). З нею пережила такі світлі хвилини як Чортківську офензиву, бої за Іванівку, святочний в'їзд до Золочева і початок офензиви на Київ, — а також часи другого відвороту і переходу Збруча біля Скали на Україну 17 липня 1919 р. та трагедію висипного і зворотного тифу, волинської гарячки, червінки і віспи23.
Вже тоді хворіли висипним тифом не лише бойові частини, але й старшини запілля, що жили в кращих гігієнічних умовинах. У лікарню Чорткова привезли між іншими пор. ветеринарії А. Паславського24, а тоді хворіли вже біля 20 лікарів на висипний тиф і померли 7 лікарів та 4 старшини медичні санітарні поручники.
По переході Збруча затрималися ми дещо довше в Дунаївцях і Деражні, де сан. пор. Е. Гинилевич улаштовував лікарню для вояків 7-ої бриґади, що йшла офензивою на Київ. Наплив хворих на висипний тиф був значний і ми помагали оглядати їх, а ПДК дезинфекувала однострої. До тижня прийшлося мені самому лягти на квартирі, а сан, пор. потвердив, що це висипний тиф.

Дім Виздоровців Г. А. 1919 р.

Видужання поступало пиняво і прийшлось опинитися в Домі Виздоровців у м. Соколах. Командантом виздоровні був сот. Ю. Нестайко, а його ад'ютантом чет. М. Королюк з Чемеринець, Перемишляни. Санітарний нагляд виконував санітар Лайзор. Виздоровці містилися в школі, де лежали на долівці, покритій перетертою на січку соломою. Простора шкільна заля була переповнена і видужанці по висипному тифі лежали побіч тих, що хворіли на зворотний тиф, а може на волинську гарячку25, чи на дезентерію. Треба було відділити видужанців від хворих, щоб себе взаємно не заражували.
Видужанці старшини були розміщені по хатах і приходили на обіди та вечері до столової, що була в домі латинського приходства. Зі старшин були там сот. Ал. Олексяк, хор. С. Сапрун26, хор. Банах і інші. Харч був нижче пересічного і не для видужанців.
Виздоровню переміщувано тричі, залежно від фронтової ситуації, а саме з полудня на північний захід до Браїлова, де за мостом заквартирували УСС зі сот.УСС Б. В. Білинкевичем. Тут у будинку земства улаштовано лічницю на ЗО ліжок, а в школі амбуляторію для пішоходів. Тиждень пізніше прибув новий кмд. сот. д-р Я. Лопатинський27 в товаристві о. І. Яворського28 і його родини.
Вкоротці спрямовано Дім Виздоровців назад на південь до пустих кімнат земської лікарні в полі, що скоро заповнилася хворими на висипний тиф. Видужанців приміщено в окремих господарських будинках. Третя евакуація була до Ялтушова. Був це час найгіршого харчування за ввесь час існування УГА.

Старшини видужанці ходили там щодня до церкви співати і діставали від щедрого пан-отця хліб. Тут хворіли висипним тифом д-р Лопатинський і п. Сл. Яворська. Обоє щасливо видужали, хоча доктор хворів на грудну жабу. Звідтіль вибралися ми одною підводою шпиталю до команди 2-го корпусу, що була в грудні в Тульчині, щоб представити харчове положення виздоровні.
Після безперервної цілоденної їзди підводою наші лиця і челюсті закостеніли від гострого грудневого вітру, а коли ми зупинилися в селі на нічліг, то зі зимна не могли вимовити одного зрозумілого слова.
Другого дня по полудні добилися ми до Тульчина і заночували в пор.Б. Колянковського. Наступного дня пор. М. Гірняк вручив наказ полк. А. Вольфа улаштувати лікарню для 2-го корпусу і військових частин, що тягнули через місто в напрямі східньо-південнім.
На просторому оболонні м. Тульчина стояли пусті російські касарні. Під лікарню вибрано ліве крило цих касарень. При допомозі стаційного команданта, що прислав робочу силу мужчин і жінок з-поміж цивільних осіб, ще того самого вечора прийняті до шпиталю хворі стрільці і старшини лежали на свіжонапханих соломою сінниках на залізних ліжках, що їх знайдено в підваллі касарень, а дві просторі кімнати заповнилися хворими на висипний тиф. Між ними був матурист віст. К. Курманович29.
Був це час, коли висипний тиф осягнув вершок занедужань серед УГА, а саме коло 240 нових випадків денно. Тоді й „біла смерть" постигла деяких видужанців, що їх перевозили в холодних залізничних вагонах. Смертність в молодих не була висока 7%, що підскочила понад 25% у старших під час зимового походу у райони Бершаді, Чечільника, Балти і Бірзулі, — зате була замітною серед лікарів30 на найвищих службових щаблях, а саме: померли 13 лікарів із усіх 64 і 6 ст: мед. із усіх 121 ст. мед. на висипний тиф.

Лікарня в Бершаді 1920 р.

Одного дня в січні 1920 доручено нам наказ полк. А. Вольфа вирушити з сот. А. Олексяком (як квартирмайстром) і групою вояків до Бершаді і приготовити лікарню для військових частин, що перейдуть туди для реорганізації. Дорога була погана, бо днем розмерзалася, а замерзала ніччю.
Під лікарню пошесних хворіб вибрано 2-поверховий будинок російської гімназії, а земську лікарню, що мала власний пошесний павільйон, призначено для внутрішніх і хірургічних недуг, та для старшин. Ліжок для лікарні в гімназії ніде не можна було дістати, їх прийшлося зладити самим. У тому допоміг сот. Л. Кекіш, стац. кмд. Бершаді, що прислав дроворубів і столярів. З ними обговорено докладно вимір і форму ліжок, а рубачі доставили, після тих вказівок, різної грубости і довжини грабових і ліскових дрюків, з них столярі збивали ліжка цвяхами. Цвяхи, солому та чисто випрані міхи, що служили за сінники, доставила стаційна команда.
У партеровій входовій залі, що служила як розбиральня і руханкова заля, вставлено пересувний дезинфектор ПДК, ванни і душі. Убрання кожного новоприбулого хворого дезинфековано, а його самого стрижено й мито. Впродовж одного тижня, завдяки співпраці сот. Л. Кекіша, будинок перемінено в пошесну лічницю. Залі заставлено свого виробу ліжками, у їх головах були наголовні і температурні листки.
Не обійшлося й без труднощів. Батьки учнів та вчителі протестували проти зайняття будинку під лічницю пошесних хворіб. Головний лікар-хірург Сафронов противився, що цивільне населення позбавлено одинокої лікарні. Йому віддано в його розпорядження операційну залю і дві кімнати, та запрошено його, місцевого інтерніста і фельдшера, як платних спеціялістів, і хірург заспокоївся. Директорові гімназії обіцяно звільнити будинок після видужання хворих.

Небавом обі лікарні заповнилися хворими стрільцями і старшинами. Брак середнього медперсоналу відчувалося важко, хоча усі працювали совісно, жертвенно і без нарікань. Полк. А. Вольф оглянув обі лікарні і згадав у наказі, тоді виконував я обов'язки бригадного лікаря і керував цими лічницями, а чет. В. Здебський вів харчову частину шпиталів.
Пізньою ніччю на початку лютого 1920 р., рахунковий ст. дес. жид, що вів доступ-прийом до шпиталя і в нім мешкав, зголосив, що є секретний, усний наказ, особисто переданий старшиною, ранги не знав, а саме: — „приготовити шпиталь і всіх, здібних до перевозу, до від'їзду негайно, годину відмаршу подасться". Кілька днів тому, шептали на вухо, що йдуть переговори з Румунією про дозвіл переходу через Дністер. По двох годинах праці і напруження відкликано цей наказ31 телефоном, але 4-ох видужанців, внаслідку потрясення, втратили життя32 , одинокі смертні випадки, за час існування лікарень.
На квартирах у Бершаді померли на висипний тиф сот. Ю. Нестайко33, кмд. батерії пор. Бучак та в околиці пор. А. Клим, — усі вони поховані в Бершаді.
На вечорницях, улаштованих місцевими українцями при кінці лютого 1920 р., міліція міського ревкому застрелила на залі українського діяча, з м. Ободівка.
ЧУГА34 уладила, 9 березня 1920 р. у честь Т. Шевченка концерт, що його політком Я. Струхманчук розбив, перервавши сольо-спів тенора пор. Б. Марака35 „Гетьмани, гетьмани" М. Лисенка до слів Тараса Шевченка.
У березні чет. С. Лісовець привіз до лікарні у Бершаді сот. арт. В. Зарицького. Тимчасове розпізнання було: тиф. Наступного дня показалися піхурці і сот. ізольовано в пошеснім павільйоні, — це була правдива віспа. Хоч зголосили це, не дістали лімфи, ані ніяких розпоряджень. На наше щастя, ніхто інший не захворів. Сотник видужав, його доглядала дуже совісна, місцева сестра, — її прізвище забув.

При кінці березня, перша бриґада, зформована з 2-го корпусу, відійшла у район Чуднова. Лікарні в Бершаді були виповнені хворими на висипний тиф, тому залишили нас на місці до часу видужання хворих. Після відходу бриґади, ночі стали жахливими, по домах траплялися грабежі зі стріляниною, що їх люди називали „налетами". Чет. М. Кисілевський пережив такий налет на його господаря.
Під час офензиви на Київ, від 27 липня до 31 серпня 1919 р., УГА втратила, внаслідку воєнних дій, коло 2.000 ранених бійців, себто коло 5 ранених денно на бриґаду. Зате внаслідку епідемій висипного і поворотного тифів, волинської гарячки та червінки, відходили з кінцем серпня коло 20 вояків денно з кожної бриґади до лічниць; при кінці жовтня тижнево прибували к. 2.000 хворих до лікарень себто 10% усієї фронтової армії, — а в листопаді і грудні хворіли 70% бійців.
Особиста гігієна кожного вояка є такою важливою, як кріс і набій. Проф. д-р В. Гіс назвав війну на сході „війною лікарів, фронтом лікарів", а лорд Кіченер назвав війну в Судані „війною лікарів і інженерів".
Кінець квітня важко записався в хроніці лікарень у Бершаді. На Великому Тижні, незнані військові частини дібралися днем до магазину лікарень, що містився в будинку школи, забрали білизну, шкіру і інше. Відступаючі червоні забрали ліпші вози і коні, вбиваючи галичан, що попалися їм подорозі в руки.

Так погибли на вулицях Бершаді один четар і хорунжий, а на приходстві сусіднього села пор. В. Бабяк.
При кінці квітня або в перших днях травня 1920 р., попри вікна харчівні шпиталя мигнула кінна стежа, в ній був і сан. хор. Е. Дзерович36. Заки ми вибігли на подвір'я, стежа зникла за рогом вулиці.
Полк. А. Вольф, що від лютого 1920 р. був без приділу, зайшов одного вечора до їдальні, щоб попрощатися. Він сидів між нами до пізньої ночі, між присутніми були четарі В. Здебський, М. Кисілевський та ст. дес. — прізвище забув. Перед своїм відходом заспівав „Где домов мой", — а при прощанні блистіла в очах сльоза.
Однієї пізньої травневої ночі полк. ген. шт. А. Шаманек з'явився в лікарні, — він був втомлений і блідий. Під час розмови натякнув про офензиву на Київ військ УНР і польських. Після однотижневого побуту він подужав і попрощався. Полк. А. Шаманек і отам. ген. шт. Ф. Льонер були вже раніше під час реорганізації УГА коротко поміж хворими лікарні.

При кінці червня лікарня замінилася у виздоровню. Всі колишні хворі ходили і деякі просили, що хочуть йти помагати господарям в роботі, отримуючи за це прохарчування, бо шпитальний одноманітний харч докучив їм.
Одного вечора в перших днях липня 1920 р. сусід господаря виговорився, що наступного ранку їде порожня підвода до Кам'янки над Дністром. В товаристві 3-ох стрільців, з малими пригодами, дісталися ми до Румунії.
У поїзді в Більчі, Бесарабія, внаслідку балакучости одного зі стрільців, румунська „сиґуранца" передала нас військовим властям в Кишиневі. Після відсидження шости тижнів, відставлено нас до Чернівець, а звідти під конвоєм передано нас вже коло ЗО осіб польській пограничній сторожі в Снятині, яка відставила нас до в'язниці в Коломиї. Тут по допитах і докладних ревізіях поляки заявили, що звільнять нас, коли ми всі зголосимося до війська УНР, а саме 5-ої Херсонської дивізії в Городенці, що ми й вчинили.

Але за яких два дні Галицькі частини Херсонської дивізії, огірчені призначенням на всі командні посади придніпрянців, коли багато старшин УГА з бойовим досвідом були без приділу, рушили на Закарпаття. 31 серпня 1920 р. ми переступили границю ЧСР і як „Бригада Кравса" були приміщені в таборі в Ліберці.
________________________________
1 Здатних до перевозу ранених дехто спрямовував до санітарного поїзду, коли їх лікування вимагало довшого часу, як місяць.
2 Рим.-кат., матуристка гімназії Сестер Василіянок. Ув'язнена при кінці червня 1941 року.
3 Д-ри: Майзелс, Мерер, Їндра, Шнайдер, Валіхевич, Руф, проф. Чижевскі і Алерганд; в квітні 1918 р. полк, д-р Рітіхштайн в асисті сот. д-ра Р. Е. Біласа з командантури Львова оглянули Ґарнізоновий шпиталь ч. 14 і перебрали в своє управління. У січні 1919 р. щойно знаходимо отам, д-ра Біласа в рядах УГА як санітарного шефа в Державному Секретаріяті Військових Справ (ДСВС). Д-р Р. Е. Білас помер 7 грудня 1964 р. у Мюнхені, Німеччина.
4 Одинокий раз, ЗО жовтня 1918, на таблиці дижурних лікарів було прізвище чет. д-ра М. Сисака, українця.
5 Снядовскі (мабуть).
6 Сестра доставляла набіл П. М. Левицьким при вул. Голуба ч. 11 А, де з командантури міста чет. О. Орищин призначив „кватиру" мені. П. Левицька жила в Канаді.
7 Її зав'язок виплекали Союз Визволення України (і Головна Українська Рада) у Фрейштаті, Лінц, Австрія. У березні 1918 р. переїхав вечором у великій тайні через Львів перший курінь „Сірожупанників", а у квітні другі курені до Володимира Волинського для формування дивізії. Синьожупанники по приїзді на Україну швидко розсипалися.
8 Невиясненою загадкою була тоді поява прапорчика Червоного Хреста в партеровім вікні пустої кімнати одної кам'яниці, недалеко заведення „Змартвихстаньцув" при Пекарській вул. Б. Менкарська подає у ,,Новому Святі" додаток ч. 52/1963, що 7-ма „дружина польських пластунок", яка працювала фізично у монастирі сестер-милосердя при Театинській вул., себто по українській стороні, була активною по тім боці нашого запілля.
9 Місцеві хірурги: д-р Валіхевич вшехполяк і д-р Руф примар хірург жидівської лікарні.
10 Полк, д-р Ляйхтман, мадяр.-жид.
11 Сот. д-р Северин Козак народився 25 травня 1893 р. в Горжанні Великій, Щиреччина, помер 20 червня 1962 р. в Філядельфії, ЗДА.
12 Тут 5 листопада 1918 р. ранили поляки сан. чет. Е. Гинилевича в руку, Д-р Розу Кляйнман у праве легеня і рам'я і медсестру О. Несторівну в голову, що прибули сан. автом по ранених на пошті.
13 Поляг близько рідного села 6 січня 1919 р.
14 Ад'ютант леґіоніст Є. Пєтркевіч, кмдт австрійський підп. д-р Андрушевскі.
15 У „Крівавій Книзі", ч. 1, Відень 1919 р. стор. 39, свід. 2, Видання Уряду Західно-Української Народної Республіки, є друкарські помилки і перекручені прізвища, що їх тут справляю.
16 Кап. Пьотровскі, літератор, поляк, одружений з донькою гр.-кат. отця, був ад'ютантом колиш. австрійського команданта шпиталю.
17 Його батьки мали крамницю з порцеляною в Ринку біля кам'яниці „Труду".
18 Збірна станиця в артилерійських бараках.
19 Визначний скрипаль, живе в ЗДА.
20 Там на фільварку були душі і купальня без дезинф. камери.
21 Сан. чет. П. Ґалаґуз влаштував там при мед. пункті для 2-го куреня пральню, яку обслуговувала переловлена полька, що вела розвідку.
22 Осінню 1942 р. кмдт. табору полонених у Ярославі звільнив полонених українців і хворих без лікарського огляду, хибно називаючи висипний тиф, „голодовим тифом", тим спричинив епідемію висипного тифу в Галичині і Україні, що вийшла з пришосейних сіл Краківця, Яворова, Янова і т. д., — де полонені ночували. Усю осінь і зиму тижневі зголошення нових захворінь висипним тифом сягали до 2-ох тисяч.
23 Про холеру і трупів у монастирськім підваллі, біля голов. двірця Одеси згадав проф. М. Зайцев на сходинах ОбВУА в Ню Йорку, з приводу 45-річчя Першого Зимового Походу УНР військ 6 грудня 1919 до 6 травня 1920 р.
24 Помер на 74 р. життя в домі старців у Кракові 16 листопада 1962 р.
25 Впродовж першої світової війни хворіли на волинську гарячку (зв. також волохською, молдавською, Тренч) біля один мільйон вояків у к. Росії. У другій війні подибувано її в Югославії.
26 Помер 6 серпня 1950 р. в Парижі.
27 Відомий композитор, окружний лікар у Гологорах, Перемишляни (перед 1-ою св. війною).
28 Парох села Жиравки біля Львова, по нашім виїзді до Тульчина, захворів на висипний тиф і помер.
29 Син о. кан. Курмановича пароха Запитова біля Львова та братанок генерала В. Курмановича.
30 У першій світовій війні під час російської окупації Галичини, були випадки пошестей, а саме: холери в Сколім осінню 1914 р., в Галичі на весну 1915 р. (там хворів на холеру ад'ютант сан. шефа полк, д-ра Рітіхштейна корпусу ген. Гофмана) і у Горожанці Великій літом 1915 р.: віспи у Львові і Виписках 1915 р.: висипного тифу в Білокерниці, Підгайці 1915 р. і дезентерії в Лосячі, Борщів 1917 15., але смертних випадків серед лікарів і ст. мед. не було.
31 Тому ми не старалися дізнатися, хто приніс цей наказ.
32 Численні видужанці заплатили життям впродовж походу УГА на південь, при вивантажуванні їх вечорами з возів до хат на нічліг, внаслідку напруження.
33 Пхор. УСС В. Фарміга, живе в ЗДА, піклувався сотником Нестайком і був на його похороні.
34 УГА в тому часі мала назву Червона Українська Галицька Армія, ЧУГА.
35 Пхор. В. Фарміга запам'ятав те саме, — він разом з пхор. Ф. Демковим сиділи в льожі. Версія пок. сот. М. Луцького каже, що ця подія сталася під час деклямації „Тарасова Ніч".
36 Мабуть належала до арт. полку от. Ю. Шепаровича.

Джерело:https://komb-a-ingwar.blogspot.com/2009/01/blog-post_13.html?m=1

8 липня 1911р. в с. Піддубці Луцького р-ну народився Анатолій Козяр один із перших організаторів ОУН і УПА на Волині.

Лицар Золотого Хреста Заслуги Української повстанської армії.

Закінчив Луцьку гімназію, був членом Пласту, товариства Відродження. Із 1936-го очолював районний провід Організації Українських Націоналістів.
Упродовж 1937-1939 Козяр служив у польській армії.

Повернувшись зі служби поринув у національно-визвольну боротьбу. З 1942-го очолював обласний провід ОУН, у 1943-му був провідником Ковельського проводу. Активно долучився до розбудови Української повстанської армії – був командиром Волинської Служби Безпеки Військової округи Тури, згодом – референтом СБ Волинського обласного проводу ОУН, заступником командира сотні УПА.

Із грудня 1944-го Анатолій Козяр був слідчим СБ Крайового проводу ОУН на північно-західних українських землях (ПЗУЗ). Працював організаційним референтом Проводу Західного краю Національно-визвольної революційної організації, згодом ПЗК.

Анатолій Козяр загинув 7 червня 1945-го у нерівному бою з москалями у лісі поблизу села Садів Луцького району на Волині. Як організаційний референт Західного краю «Дніпро» наказом Української Головної Визвольної Ради посмертно був нагороджений Золотим Хрестом Заслуги Української повстанської армії.

Джерело
https://old.uinp.gov.ua/

8 липня 1659р. Українсько-кримське військо розбило московитів в Конотопській битві.

Сучасне бачення Конотопської (Соснівської) битви.

8 липня 1659 - об'єднане 60-тисячне українсько-кримське військо розбило в Конотопській битві 150-тисячні сили московських загарбників під проводом Олексія Трубецького.

Москальський історик XIX ст. Сергій Соловйов так описує реакцію царя на сумну звістку: "Цвіт московської кінноти, що відбув щасливі походи 1654 і 1655 років, загинув протягом дня, й уже ніколи після того цар московський не здатен був вивести на поле таке блискуче військо. У жалобній одежі вийшов цар Олексій Михайлович до народу, й жах охопив Москву"

Джерело
Сайт Історична правда

8 липня 1920р. від рук московитів загинув отаман Демид Остапович Ромашка.

Гайдамацька могила 1918 р. у селі
Можняківка Луганської області.
Покровська церква 1901р. в Ярославці Бобровицького р-ну, автор фото:
smyk Розмістив. Олег Сироватко 2014р.

Народився Демид Остапович Ромашка в селі Ярославка на Чернігівщині. В 1919-му очолив селянське повстання на півдні Чернігівської губернії проти Денікіна, пізніше розпочав боротьбу проти більшовиків. Його загін (до 2500 осіб) діяв на теренах сучасних Козелецького, Бобровицького районів Чернігівської області та Броварського Київської.

Ромашка використовував партизанську тактику лісової війни, тримав сувору дисципліну. Вірогідно, мав зв’язки з петлюрівським керівництвом. Діяв під гаслом: «В єднанні українців – сила».

Загинув від рук москалів у селі Піски Козелецького повіту (за іншими даними – вбитий своїм кумом Степаном Шупликом, який перейшов на бік москалів; також існують версії, що насправді загинув у 1921-му).

Підготували Сергій Горобець та Леся Бондарук.
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua 

середу, 7 липня 2021 р.

6 липня 1904р. народився Степан Ленкавський, один із ідеологів ОУН.

Степан Ленкавський (1904-1977). Фото: volya.if.ua.

 Народився в селі Угорники неподалік Івано-Франківська.
Закінчив філософський факультет Львівського університету, з середини 1920-х – активний учасник націоналістичного руху. Член проводу Союзу української націоналістичної молоді, один із засновників ОУН, входив до складу першого Проводу.

Його запам’ятали як людину, яка випромінювала надзвичайну глибину інтелекту. 1929-го він підготував «Декалог ОУН» 
(«Десять заповідей українського націоналіста»), де виклав основні морально-етичні засади борця національно-визвольних змагань, яких в першу чергу дотримувався сам. Серед них:
1. Здобудеш Українську державу або загинеш у боротьбі за неї.
2. Не дозволиш нікому плямити слави, ні честі Твоєї Нації.
3. Пам’ятай про великі дні наших визвольних змагань.
4. Будь гордий з того, що Ти є спадкоємцем боротьби за славу Володимирового Тризуба…

Пройшов через арешти поляків (1930 рік) і гестапо (як один із ініціаторів проголошення Української держави у Львові в 1941-му), перебував у концтаборі Аушвіц.
Очолював Провід ОУН після смерті Степана Бандери. При цьому ніколи не прагнув влади і запам’ятався побратимам своєю скромністю. Присвятив себе служінню Україні. Можливо, тому й не мав сім’ї – аби не наражати рідних на небезпеку. Також був затятим футбольним вболівальником.

Помер 30 жовтня 1977-го в Мюнхені після важкої хвороби.

7 липня 1950 р. загинув Михайло Іванович Дуда «Громенко», поручник УПА, лицар Золотого Хреста Бойової заслуги 1-го і 2-го класів.

Народився 21 листопада 1921-го на Львівщині.
Член ОУН з 1937-го, пройшов диверсійну підготовку. Від 1943-го в УПА. Учасник 99-денного рейду на Захід у червні-вересні 1947-го через Словаччину, Чехію і Австрію. Його сотня єдина прибула до Західної Німеччини як бойова одиниця (60 вояків).
Сучасники характеризували сотенного «Громенка» як «найкращого старшину УПА з огляду ідейності та відданості визвольним ідеям, надзвичайно дисциплінованого стосовно вояків і населення. За це його всі любили і поважали».
Загинув під час десантування на територію України, де мав зібрати залишки розбитих частин і вивести їх за кордон. Це була пастка, підготовлена москалями. До планування операції був причетний англійський розвідник Кім Філбі, який увійшов у довіру до проводу ОУН, але на той час вже працював на СРСР.
Джерело 1
http://www.sknews.net/
Підготував Сергій ГОРОБЕЦЬ,
Український інститут національної пам’яті

Джерело 2 Вікіпедія
Повернення і загибель

31 травня 1950 група з чотирьох кур'єрів, якою керував «Громенко», була скинута на парашутах на території УРСР біля с. Танява
Болехівського району на Івано-Франківщині . Але пілот скинув зв'язкових далеко від місця умовлених зв'язкових пунктів, і при тому сталося нещастя. Парашут Дуди завис на дереві. Якраз в той час недалеко відбувалося весілля, хтось завважив спуск парашутистів і люди почала бігти, щоб подивитись. М. Дуда думав, що це облава, перерізав стропи і впав на землю, зламавши ногу. Зв'язківці опинилися в критичній сутуації — вони були розконспіровані, мали важко пораненого, не мали зв'язку і мали погоню з москалів.
Житель Таняви Кедик, який першим вийшов на парашутистів, розповів, що це була неділя, у селі — весілля. Десь близько третьої години ночі мотори літака приглушили веселі мелодії цимбал. І багато односельчан бачило, як один за одним четверо парашутистів плавно спускалися і ховалися за верхівки сосен. 

Кедик розповів, що найбільше контактували з парашутистами батько і син Макоти із Болехова, а також Катерина Бунек із хутора Криве Сколівського району. Вони допомогли їм сховатися, доставляли ліки, харчі.
Для розшуку і ліквідації парашутистів була виділена добре озброєна і обізнана група працівників Станіславського і Дрогобицького управління МДБ при координації дій двох працівників міністерства Держбезпеки СРСР. Тому парашутистам і зв'язковим доводилося, майже щоденно, змінювати місце дислокації. Більше місяця парашутистам вдавалося уникати зустрічей з гебістами, але 7 липня 1950 -го року «Громенко» з іще одним парашутистом «Юрком» та керівник Стрийського районного проводу ОУН «Лев» і його заступник «Крутий» (Кравець) були оточені. Відбиваючись до останнього набою, командир «Громенко» покінчив з життям. Так вчинили і його побратими, а «Крутий» потрапив в полон.

Обставини загибелі (доповідна записка Секретарю ЦК КП(б)У)

7 липня 1878р. народився Іван Кучугура-Кучеренко, Український кобзар с. Мурафа на Харківщині.

На фотографії І Кучугура-Кучеренко з поводирем.

Ще в дитинстві перехворів віспою і втратив зір. Тому мав поводиря. У 12 років навчився грати на бандурі, пізніше став подорожувати Україною і Росії, виконуючи українській пісні та думи. Його репертуар налічував близько 300 пісень.
Іван Кучугура-Кучеренко (1878-1937). Фото: wikiwand.com.
На запрошення Миколи Лисенка приїхав до Києва викладати у студії бандуристів музичної школи. Він був серед тих, кому дали вання Народного артиста УНР (1919) та УСРР (1925), хоча згодом радянська влада позбавила його цього звання. Автор пісні «На високій дуже кручі», присвяченій Тарасу Шевченку.
Як згадували очевидці, кобзар вкладав всю душу в трагічні пісні: «По його щоках текли сльози, а він співав… Від обертонів його голосу, який линув особливо м’яко та був такий чарівний, що проймав ніби електричним струмом, а в горлі з’являлися спазми, очі розраджувалися сльозами. Коли він закінчив співати, то навіть не підвівся на гучні привітання, тому що сам плакав, і, соромлячись, витирав хустиною сльози».
Іван Кучугура-Кучеренко. Фото: www.ex.ua
Був високого зросту, носив пишні вуса і зачаровував своїм баритоном.
Розстріляний москалями 24 листопада 1937-го за «участь у контрреволюційній організації». Донос написали працівники Харківського обласного управління культури, які закидали Івану Кучеренку, що свого часу той співав «Марш Петлюри», «Утечу більшовиків з України», релігійні псалми.

Аби приховати правду, влада поширювала чутки, нібито кобзаря було лише заслано, а стратили його німці 1942-го.

Джерело https://old.uinp.gov.ua/

7 липня 1921р. народився Петро Яцик, канадський підприємець Українського походження, меценат і філантроп.

П.Яцик.

Відомий своїм вагомим вкладом у фінансування українознавства на Заході та в Україні. Серед головних проектів, профінансованих Яциком, - Український науковий інститут Гарвардського університету, Енциклопедія українознавства, Міжнародний конкурс знавців української мови, Канадський інститут українських студій.

Джерело
https://www.istpravda.com.ua/

неділю, 4 липня 2021 р.

З 4 липня до 28 серпня 1915р. у Карачинському лісі біля с. Високе Монастириського р-ну стояли частини УСС.

Верин. Збірка Старшин УСС. 7 червня 1918 р.
Фото однакові а джерела різні

4 липня в історії Тернопільщини.

Київське крайове братство ОУН УПА
Великдень у вояків УПА на Тернопільщині. 1944 р. (взято у Сергій Волянюк)

1945 р. – Самооборонний Кущовий Відділ поблизу с. Устечко, нині Заліщицького району ліквідував 5-х москалів.

1946 р. – вояки УПА розігнали станицю «стрибків» у с. Нападівка, нині Лановецького району (знищені дільничний уповноважений МВС Турнаєв і боєць батальйону Степанюк).

1948 р. – в с. Ліщанці, нині Бучацького району під час сутички з москалями загинув надрайоновий провідник ОУН «Марко».

1948 р. – аматорська група зі с. Пальчинці, нині Підволочиського району, ставила в клубі сусідніх Кошляків виставу “Степова казка”. Коли на сцені йшла дія, де батько проводжає синів на війну за волю України, з місця зірвався дільничний міліціонер Нечай і з криком “Бандитська вистава!” наказав її зупинити. Не допомогло запевнення, що постановку п’єси дозволив районний відділ культури.
Ідеологічно “правильний” міліціонер наполягав на своєму, обізвавши акторів “бандитськими пособниками”, а глядачів такими, що вигороджують “націоналістично-бандитських самостійників”.

Джерело
https://teren.in.ua/