Брати Казвани - Дмитро і Микола загинули у боротьбі за волю України, родом із села Охматків.

Дмитро Казван найстарший із друзів – із 1915 року народження. Навчався в Кременецькій духовній семінарії. Навчання не завершив, бо активно включився в діяльність Організації українських націоналістів. Згодом служив капралом у Війську польському, закінчив школу підхорунжих. Після повернення додому у вересні 1939-го був арештований радянською владою і сидів у Дубенській тюрмі.

Вдалося звільнитися. Працював директором школи у селі Копачівка Рожищенського району. Влітку 1940 року НКВС його знову арештувало. Сидів у Вінницькій тюрмі, звідки зумів втекти у червні 1941 року під час конвоювання на розстріл.

У 1942-1943 роках Дмитро Казван став військовий референтом дубенського окружного Проводу ОУН, був одним із творців Дубенського куреня УПА. Мав псевдо «Черник», «Гриць», «Юхим». У жовтні 1943 р. – травні 1944 р. був Шефом ВШ ВО «Богун» УПА-Північ, від 24 травня 1945 року був сотенним УПА. Загинув 14 березня 1946 року у селі Глибока Долина Дубенського району. Посмертно отримав звання майор УПА і був нагороджений Золотим Хрестом бойової заслуги 2 класу.

Микола Казван народився у 1921 року Мав псевдо «Гірняк» і був командиром сотні УПА в курені Юрка (М.Скорупського). У липні 1943 р. брав участь у нападі на нацистів у місті Берестечко Горохівського району. Був провідником Козинського районного проводу ОУН.

За інформацією з архівно-кримінальної справи Омеляна Суничука, «Гірняка» вбитили у сутичці з німцями в селі Лихачівка Острозького району . За іншими даними, загинув влітку 1944 р. в засідці Демидівського РВ НКГБ на хуторі Курбачів поблизу рідного села Охматків.

8 серпня 1917р. у Києві московити обстріляли ешелон 1-го Українського полку ім. Богдана Хмельницького, який відправлявся на фронт.

1-й Український полк імені Богдана Хмельницького.

Прапор Першого Українського полку імені Богдана Хмельницького.

Похорон загиблих "богданівців"

1917, 8 серпня у Києві на залізничній станції Пост-Волинський російські полки з кулеметів обстріляли ешелон 1-го Українського полку ім. Богдана Хмельницького, який відправлявся на фронт.

Перший український полк імені Богдана Хмельницького був першою українською військовою частиною в російській армії. Він був сформований 1 травня 1917 р. із українців-добровольців, які повернулися з Першої світової війни і готові були зі зброєю в руках захищати столицю і підтриманий Центральною Радою.

Однак, командування російського гарнізону, який стояв у Києві, вороже сприйняли появу національно свідомого українського полку. Особливо в цьому плані «усердствовал» російський есер, командувач Київського військового округу полковник Оберучев. Як згадував про нього Володимир Винниченко: «Коли він говорив про українців, трусилися губи й очі сіріли від ненависти. Це був найшкодливіший, нещирий й несовісний противник українізації війська».

За наполяганням Оберучева було прийнято рішення відправити «богданівців» на фронт. Одним із головних його аргументів було прибуття до Києва «у розпорядження начальника КВО» полку донських козаків. До того ж, в Києві залишався гвардії Подільський кірасирський полк. Тож український військовий підрозділ було вирішено якнайшвидше спровадити зі столиці.

Однак у день відправлення на фронт «богданівців» сталася провокація. Коли ешелон рушив, за свідченнями представника Військового генерального комітету Миколи Левицького, дехто з бійців взявся салютувати пострілами вгору. У відповідь ешелон почали обстрілювати частини, що лишалися в Києві. Пік трагедії припав на станцію Пост-Волинський на околиці Києва, де «богданівців» чекали з кулеметами вояки 1-го Гвардійського кірасирського та 17-го Донського козацького полків, які відкрили масований вогонь. У результаті 16 «богданівців» було вбито, ще 30 поранено. За свідченням очевидців, тих, хто вижив, кірасири та донські козаки арештували з вигуками «Мы вам покажем автономию, хохлацкие морды!», «Мы стреляли хохлов и будем стрелять!», «Мы вам дадим Украину — изменники России!», "Мы скоро заведем порядки старые".

Військове командування відразу ж звинуватило у цій трагедії самих «богданівців». Цю ж хвилю підхопила київська та центральна російська преса. Працювали три комісії з розслідування цього кривавого злочину, однак жодна з них так і не визначила винних.

12 серпня загиблих солдат-«богданівців» урочисто поховали на кладовищі Флорівського жіночого монастиря. Похоронна процесія пройшла по центру міста Хрещатиком та Олександрівською вулицею в супроводі 1-го українського запасного полку та представників ради військових депутатів. Вони несли вінки, українські прапори та плакати («Перші жертви перемоги темних сил», «Смійся враже та не дуже» тощо). Пізніше почався збір коштів на пам’ятник загиблим, але через революційні зміни ця справа до кінця так і не була доведена.

Щоб якнайшвидше залагодити конфлікт, кірасирів та «богданівців» відправили на фронт. Розстріл «богданівців» був засуджений у багатьох офіційних зверненнях, про нього згадували на губернському селянському з’їзді в Катеринославі (26-28 серпня) і губернському українському національному з’їзді в Києві (1-2 вересня).

Довгий час на могилу загиблих «богданівців» помилково вказували, як на місце поховання героїв Крут. Нині там стоїть символічний дубовий хрест.

У 2015 р. на залізничній станції Київ-Волинський відкрито меморіальну дошку на честь козаків і старшин полку ім. Богдана Хмельницького, які загинули від московських куль.

Джерело

https://old.uinp.gov.ua/historyday/

Омелян Суничук - священник УПА з Волині - спогади.

Омелян Суничук під час ув’язнення в ГУЛАГу.

Свідчення голови сільради Затурців Адама Столярчука проти Суничука: уривок з документу

Церква Св. Параскеви у Затурцях, де служив Омелян Суничук.

Панська Долина. Свідчення корінного мешканця села Мартина Грабовського.

Волинянин Омелян Суничук донедавна був відомим лише як член комітету політичних в’язнів під час Кенгірського повстання політичних в’язнів ГУЛАГу, яке відбулося 16 травня – 26 червня 1954 років в Казахстані.

65 років тому політв’язні зуміли зламати хребет тоталітарного насилля в концтаборах.

У часи незалежності був неговірким, адже жив на Полтавщині, де бандерівців згадували в контексті радянської пропаганди як «ворогів народу». Велике інтерв’ю записав московський дослідник Кенгірського повстання Микола Формозов, але дозволу на публікування за життя героя не отримав.

Лише сьогодні, завдяки відкритому доступу в Україні до архівів радянських спецслужб, в архіві СБУ Волині знайшлася кримінальна справа щодо Омеляна Суничука – члена ОУН і УПА, священника, політв’язня ГУЛАГу.

За його біографією можна зняти блокбастер, і можна вивчати історію України у ХХ столітті. Уперше написати біографію Суничука вдалося завдяки архівним документам та уривками неопублікованого інтерв’ю-спогаду.

CЕМІНАРИСТ:

Омелян народився 1923 р. у селі Більче Демидівського району на Рівненщині. Батьки були середнього достатку. Мати Ксенія – селянка, батько Сила – офіцер російської царської армії часів Першої світової. У сім’ї виховували троє дітей – старший Володимир із 1921 року, молодша Ольга народилася у 1930-му.

Омелян закінчив у червні 1941 року місцеву середню школу. У цей час став членом Організації Українських Націоналістів, яка вела боротьбу за здобуття Україною незалежності.

На початку німецької окупації у селі відбулися збори. Селянам дозволили обрати серед своїх членів допомогову поліцію. Хтось запропонував Омеляна, громада підтримала. Хлопець погодився на службу за порадою товаришів із ОУН – потрібно було використати нагоду для прикриття вишколам – навчатися військової справи, щоб справа боротьби за Україну була реальною.

Через 2-3 місяці ці хлопці з поліції, захоплювали нацистську зброю та боєприпаси і переходили в ліси. Створювали перші відділи самооборони, що потім стали основою Української Повстанської Армії.

Омелян у поліції служив лише два тижні. Він мріяв вчитися, тож поїхав у Луцьк. Вступив в учительську семінарію. Проте училище скоро закрили і він перейшов на матуральні курси, які очолював член ОУН Іван Білецький.

Суничук був слухачем гуманітарного відділення. Через місяць у Луцьку відкрилися богословсько-пастирські курси і Омелян перейшов туди. Ці курси заснував єпископ Полікарп Сікорський – тимчасовий адміністратор Православної Автокефальної Церкви на звільнених землях України, призначений митрополитом УАПЦ Діонісієм.

Німці почали вивозити молодь на роботу в Німеччину. Протоієрей Маюжинський довідувався через знайомих про можливі облави й попереджував семінаристів. Не раз їм доводилося втікати під час навчання до річки Стир, а німці нікого не заставали в аудиторіях. Омелян Суничук став свідком як гітлерівці знищували жидів з луцького гетто.

ПОВСТАНЕЦЬ

У жовтні 1942 року Омелян повернувся в рідне Більче, допомагав батькам по господарству. Саме в цей період активно формувалися сотні Української повстанської армії для боротьби з окупантами. Друзями Омеляна були брати Казвани – Дмитро і Микола із сусіднього села Охматків Демидівського району. Вони пішли в УПА.

Восени 1942 р. на пропозицію сотника УПА Миколи Казвана Омелян Суничук пішов в УПА, обравши собі псевдо – «Білий». Влітку 1943 р. пройшов вишкіл у селі Красне Млинівського району на Рівненщині, де став політичним виховником вояків УПА. Керівником цього вишколу був колишній мешканець Красного Олексій Шиманський – політвиховник обласного проводу ОУН.

«Після навчання був політвиховником у сотні «Калини». Діяли проти нацистів на Рівенщині. У 1943-му поляки палили наші села на Грубешівщині та по всій Холмщині. Довелося з ними воювати, бо ревно служили німцям проти українців. «Береза» (Іван Федорович, родом із східних областей) керував у нашій сотні УПА артилерією. Влітку 1943 р. ми під його керівництвом захищали від поляків наші села», – згадував Омелян Суничук.

Село Панська Долина Острожецького району , налічувало понад півсотні хат, з них кілька було українських, решта – польські. Під час німецької окупації тут була база польської самооборони. Як свідчать архівні документи, 21 серпня поляки з села Панська долина за підтримки проаківського партизанського загону під командуванням З. Кульчицького на псевдо «Ольгерд» напали на село Надчичі, де замордували старосту, а наступного дня забрали 6 осіб із села Ледухівка (нині – Новоукраїнка). Захищаючи українське населення повстанці сім разів нападали на Панську долину. Однак, окрім спалення польских хат, людських жертв не було. 

Омелян Суничук наприкінці 1943 р. брав участь в одному з таких походів на Панську Долину.

Згодом із сотнею «Гірняка» Суничук перейшов у Тернопільську область. У бою з нацистами був поранений в ліву ногу. Лікувався в шпиталі УПА у селі Красне Демидівського району . Та невдовзі поблизу з'явився загін радянських партизанів і лишатися було небезпечно, відтак поранених розташували по різних селах. 14 січня 1944 р. Омелян повернувся до батьків у село Більче.

Навесні 1944 року Омелян разом з іншими повстанцями вирушив у похід через кордон у Чехословаччину. Проте через зрадника потрапили у засідку НКВД. Були оточені й виходили з бою по одному – кому як вдавалося. Багато членів УПА загинуло в лісі. Омелян, відступаючи, підірвався на міні, але отримав легке поранення. Вдома у батьків лишатися було небезпечно – радянська влада на всю розгорнула масові репресії проти місцевого населення, яке підтримувало УПА. Взявши довідку про закінчення богословсько-пастирських курсів, Суничук вирушає до Луцька.

СВЯЩЕННИК-БАНДЕРІВЕЦЬ

Разом із товаришем-священником, Омелян, одягнутий в рясу послушника, 25 кілометрів цілу добу добирався в Луцьк. Пішки йшли ночами, вдень було небезпечно. Однак, єпископа не застали. Дали посвідку, з якою треба було звернутися у Богоявленський монастир у Кременці.

Сівши на попутну машину, Суничук добрався у обитель, що була в 1941-1943 рр. резиденцією глави Автономної Православної Церкви в Україні. Лишився при монастирі послушником, через два тижні став дияконом.

Черех два місяці Омеляна висвятили у священники. Таке поспішне посвячення було спрямоване на порятунок людей, наближених до церкви, від мобілізації в радянську армію. Так і Омелян, як служитель церкви, отримав у воєнкоматі відтермінування від військової служби.

Деякий час Омелян із монастиря їздив у Луцьк: купляв парафін, а там давав виробляти свічки для потреб обителі. У Кременці він відновив зв’язки з націоналістичним підпіллям і отримав завдання легалізуватися для продовження боротьби.

У 1944 році Суничук оженився на лучанці Леоніді, молодшій за нього на два роки. Переїхав жити у Луцьк. У 1945 року в їх сім’ї народилася донька.

У Луцьку Омеляна Суничука викликали у СМЕРШ – відділ контррозвідки, що вів боротьбу з націоналістичним підпіллям. Запропонували співпрацювати, працюючи священником у волинських селах збирати інформацію, щоб виявляти бандерівців і тих, хто їм допомагає. Він пообіцяв дати відповідь за два тижні.

За цей час зустрівся з товаришами з ОУН і УПА та розповів їм про цю пропозицію. Друзі порадили погодитися на співпрацю і вести подвійну гру: здавати лише ту інформацію, яка вихідна націоналістам, і таким чином допомагати підпіллю. Суничук так і зробив.

Зустрічі в Луцьку зі СМЕРШ були рідко, а та інформація, яку їм подавав, не шкодила людям – вона стосувалася або загиблих повстанців, або тих, що вже відійшли за кордон.

Із жовтня 1946 року Омелян Суничук був священником у селах Затурці та Семереньки Локачинського району. Будучи священиком, підтримував зв'язки з членами ОУН, допомогав збором коштів і продуктів для УПА.

У документах КГБ, зокрема, є довідка, що на території Затурцівського району в той час діяли члени ОУН «Сагайдачний» – Романюк Володимир Дем'янович , 1923 року народження, родом із села Затурці. Ліквідований у березні 1947 р. Затурцівським РО МГБ. А також діяв «Калина» – Лапушинський Михайло Васильович, 1913 року народження, родом із Галичини, мешканець села Семеренки. Ліквідований 12 березня 1949 року «самими бандитами за підозрою у зв'язках із МГБ».

Омелян Суничук, працюючи в Локачинському районі, проживав у Луцьку. У будинку № 13 на вулиці Коцюбинського жила його дружина Леоніда і донька Лариса, а також рідна сестра Омеляна – Ольга. Старший брат Володимир жив у Ковелі.

У 1949 році Суничука переводять на парафію у село Пірванче Горохівського району . Однак працювати довелося недовго. За кілька тижнів, під час його приїзду до сім’ї в Луцьк, 1 квітня 1949 року Омеляна арештовує УМГБ. Його батьків на Рівненщині також піддали репресіям. Батько помер, а мати лишилася одна. Після арешту Омеляна, до неї з Луцька переїхала донька Ольга.

ПОЛІТВ’ЯЗЕНЬ

У кримінальній справі № 8997, що зберігається сьогодні в архіві СБУ Волинської області, йдеться, що Суничук, будучи священником, мав виразну антирадянську позицію, яку не приховував від своїх прихожан у селах Затурці та Семереньки Локачинського району . Про це свідчать протоколи допитів багатьох селян, які розповідають, що він висловлювався проти колгоспів, любив співати українські патріотичні пісні, пропагував віру в Бога і Україну.

Радянська система вирішила знищити Омеляна Суничука за його політичну позицію. На слідстві в Луцьку його били й жорстоко катували. До звинувачення у справі дошивається все, що могло погіршити його становище. Попри лише двотижневе перебування Омеляна в допоміжній поліції у червні 1941 р., йому інкримінують участь в арештах нацистами «радянсько-колгоспного активу». Найголовнішим же звинуваченням є участь в Українській Повстанській Армії, вказується навіть яку зброю використовував у боях проти ворогів.

Окремою сторінкою звинувачення йде участь у нападі на поляків. Суничуку інкримінують на різних сторінках кримінальної справи убивство від 3 до 10 тисяч поляків села Панська Долина Острожецького району. Це при тому, що у селі налічувалося лише понад 50 хат і там фізично не змогло б проживати навіть пів тисячі поляків! (А згодом, у 1956 році Острожецька районна рада надасть довідку слідчому КГБ за підписом М.Чалого і печаткою, що «Села Панська долина в Острожецькому районі не було і немає»).

Особливо уїдливим є ще одне звинувачення – про дворушництво. Чекістів обурювало, що Суничук не виконав обіцянку співпрацювати з органами радянських спецслужб, давав їм нецінні повідомлення, дезінформував на користь УПА, з якими продовжував спільну боротьбу проти радянської влади, проводив активну антирадянську агітацію, будучи священником у Локачинському районі .

Після оголошення обвинувального висновку, слідчий відділ Волинського МГБ 20 липня 1949 р. постановив засудити Омеляна Суничука на 10 років ув’язнення. Однак із КГБ Києва надійшла вказівка відправити справу Суничука на розгляд Особливої Наради МГБ СРСР з клопотанням про засудження на 25 років ув’язнення.

24 вересня 1949 року це клопотання підтримали. Омеляна Суничука відправили відбувати найвищий термін покарання, який називали «бандерівський стандарт» у табір особливого режиму утримання – «Степлаг» у Казахстані. Невідомою лишилася доля дружини Леоніди, у касаційній скарзі Омелян згадав лише, що донька лишилася сиротою. Подальша доля дитини – невідома.

БУНТАР ГУЛАГУ

У січні 1950 року Омеляна Суничука привезли відбувати ув’язнення в Степлаг. Цей табір – один із 4 у Казахстані (і 12-ти організованих в 1948 р. особливих місць позбавлення волі з наджорстким режимом утримання в системі ГУЛАГ СРСР) був одним із найбільших.

На початку свого існування табір мав 9 відділень, розкиданих на величезній території в Караганді, Джезказгані, Байконурі, Екібазтузі та Балхаші. Деякі відділення знаходились від управління табору на відстані 800 і 2400 км. Тут одночасно утримувалося до 25 тисяч ув’язнених, серед яких значну частину становили українці.

«Нас привезли у січні, коли було 45-50 градусів морозу. Наші намети були пусті. Матраци, набиті стружкою, повністю замерзлі. Думав, що кінець мені буде. Але тут підходять хлопці знайомитися. Розпитують: хто звідки прибув? І я зустрів Антонюка – бургомістра Холма. Я з ним познайомився в Луцьку. Він приніс миску рибного супу і хліба. Цим поділився зі своїми хлопцями-західняками. Хоч якось підкріпилися. Бо нам ще нічого не давали – не заробили», , – згадував Суничук.

Омеляна відправили працювати у кам’яний кар’єр. Коли він сидів у тюрмі під слідством, то політв’язні, які їхали з Воркути на переслідство навчали: «Не вздумай працювати! Якщо будеш працювати – загинеш. За ті 350-400 грам їжі не зможеш працювати. Але зможеш жити і більше нічого, зате не помреш».

У напарники Омелян взяв із собою теж волинянина, разом їздили 12 км на кам’яний кар’єр.

«Перший і другий день працювали. А потім склали куб із каменю – і все. Це було перше хрещення – відмова від роботи. Заставити політичних працювати не мав права і сам бригадир. А бригадирами стали ті, які всіх попередніх зарізали – за місяць 73 людини», – розповідав Суничук.

Політичні в’язні на початку 50-х років виграли жорстку війну з кримінальними злочинцями, яку називали «рубиловка». Закріпивши свої позиції, використовували методи «італійських страйків» – відповіддю на порушення й так поганих умов утримання в’язнів були сидячі протести, сповільнена й непродуктивна праця, невиконання плану при формальному виході на роботу.

Як одного з найнепокірніших, Омеляна з сотнями таких самих бунтарів перевели у 3-тю зону концтабору в Кенгірі. Табірна влада вважала, що ізоляція бунтарів, погасить їхній опір. Насправді непокора поширювалася в інших місцях ув’язнення.

Із 16 травня до 26 червня 1954 року тривало Кенгірське повстання. Тисячі беззбройних в’язнів повстали проти беззаконня і нелюдського існування. Вигнали табірну адміністрацію, об’єднали дві чоловічі й жіночу зону й висунули ряд вимог до влади, вимагали приїзду комісії з Москви.

Омелян користувався авторитетом у політв’язнів, не раз у колі земляків розповідав історію України. А під час повстання вони запросили його у комітет, щоб від імені повстанців вів переговори з московським начальством. Серед багатьох вимог про гідне ставлення і людські умови утримання, було й звільнення неповнолітніх та інвалідів, але найголовніше – перегляд справ засуджених і зменшення їм термінів ув’язнення.

Влада вела переговори, залякувала повсталих, навіть задовольнила деякі вимоги. А побачивши, що кенгірці налаштовані боротися за права людини до кінця, вирішила придушити повстання силою. Вночі 26 червня у зону ввели п’ять танків і озброєних солдатів із собаками. Проливши ріки крові від сотень невинних жертв, Кенгірське повстання зупинили.

Омелян Суничук вижив. Сидів у тюрмі, проходив слідство. І як тисячі в’язнів того часу писав численні звернення з проханням переглянути його справу.

Хоч Кенгірське повстання придушили, бунти й надалі тривали у таборах, але вже менших масштабів. Зрештою, систему ГУЛАГу було реформовано. У 1955 році розпочалися перегляди справ засуджених. І в цьому перемога повстанців Кенгіру!

ВИГНАНЕЦЬ

У червні 1956 р. справу Омеляна Суничука переглянути і термін ув’язнення скоротили. Після 21 липня настало довгоочікуване звільнення. Відправили на поселення у Хабаровський край на острів Бандарина. Через два тижні Омелян довідався, що є дозвіл повернутися додому, але не було на це грошей. Земляки, які й там підтримували один одного, спільно зібрали Суничуку кошти на квиток до Луцька.

На Волині у 1956 році ще тривала боротьба НКВД проти ОУН і УПА. І повернення Суничука, колишнього повстанця, не сподобалося владі. Через два дні міліція дала йому 24 години, щоб покинути Луцьк.

Погрожували, що може загинути хтось із свідків у його справі, і тоді він сяде на новий термін за вбивство. Омелян зрозумів, що небезпека реальна, тож зголосився на роботу в Джезказган у Казахстані. І виїхав.

Працював на шахті. Одружився на місцевій дівчині Раїсі. У сім’ї виростили двоє синів. У 1958 році під час аварії на шахті Омелян Суничук отримав важку травму голови і став інвалідом ІІ групи.

У 80-х роках Омелян Суничук із дружиною переїхали у місто Комсомольськ (нині – Горішні Плавні) Полтавської області. Тут їм купили квартиру їхні сини.

У 1994 році у Москві відбулася конференція «Спротив у ГУЛАГу». За запрошенням у ній взяв участь Суничук. Побачився із багатьма друзями по неволі, згадав важке концтабірне минуле.

Після повернення додому звернувся у Волинську обласну прокуратуру за реабілітацією, але отримав відмову. Скрутні умови існування у 90-х, важкі хвороби змусили Суничука у 1997 році вдруге звернутися за реабілітацією на Волинь.

«Я жертва сталінсько-комуністичного режиму. Бувший священик, а нині інвалід, нікому не потрібний», – йшлося у листі-зверненні. Однак 12 лютого 1998 року знову отримав відмову.

Важко хворіючи, він дожив свій вік на Полтавщині. Не визнаний, невідомий. Але – нескорений. І лише сьогодні, за новим законом України про реабілітацію, Омелян Суничук має всі підстави бути реабілітованим. Повернути людині чесне ім’я ніколи не пізно.

Джерело

https://rayon.in.ua/upload/topics/20/2019-07/1563378821165/4_4-panska-dolina-svidchennia-martina-grabovskogo.jpg

Цей день в історії УПА - 8 серпня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Cтоїть по центру Ярицький Степан Дмитрович (1922-20.03.1951) «Крамаренко», «Дорош», «Кармелюк» - Провідник та референт СБ Тисменицького райпроводу ОУН, а через деякий час Тлумацького райпроводу ОУH.

**********

1944 рік

У селі Підгороддя на Станіславщині повстанці захопили працівника районного військкомату і трьох автоматників, що проводили призов молоді.

Курінь «Галайда» УПА-Захід у тривалому бою з загонами НКВД, підтриманих двома легкими танками, біля села Магерів на Львівщині знищив 170 військових. Втрати УПА: 5 загиблих, 7 поранених.

1945 рік

Відділ сотні «Переяслави» в райцентрі Яворів на Львівщині знищив трьох військових НКВД.

Великий загін НКВД (1000 військових) під час облави оточив групу з 9-и повстанців біля села Садів на Волині. У перестрілці знищені 10 військових. Загинули 4 повстанця, решта змогли прорватися.

1946 рік

Пошукова група МВД захопила криївку біля села Вертелка на Тернопільщині. У перестрілці знищені двоє військових. Обидва повстанця застрелились останніми патронами.

Сотня «Хорти» УПА-Захід у бою з москалями біля села Тростянець на Станіславщині знищила трьох військових. Загинув воїн УПА «Лютий».

1947 рік

Рій сотні «Хорти» УПА-Захід у селі Тужилів на Станіславщині знищив 4 військових МВД, ще п’ятьох поранено.

У засідці біля села Лінина на Дрогобиччині чота сотні «Басейн» УПА-Захід знищила першого секретаря райкому КП(б)У, прокурора обласної прокуратури, заввідділом райвиконкому. Поранено двох військових.

У селі Вістова на Станіславщині підпільники знищили секретаря райвиконкому і секретаря парторганізації районної типографії, що проводили хлібозаготівлі.

У селі Сихів на Львівщині повстанці знищили голову сільради.

1948 рік

У бою з москалями у селі Соколя на Дрогобиччині загинула санітарка ОУН Анна Осідач.

У селах Грімно на Дрогобиччині та Оріховець на Тернопільщині повстанці спалили будівлі колгоспів.

У селі Гоголів на Львівщині підпільники знищили уповноваженого міністерства заготівель.

Підготував Сергій Горобець,

Український інститут національної пам`яті.

8 серпня 1919р. московити вбили Дмитра Тимофійовича Соколовського отамана, одиного із керівників повстанського руху проти більшовиків на Волині, Київщині та Поділлі

8 серпня 1919р. московити вбили Дмитра Тимофійовича Соколовського отамана, одиного із керівників повстанського руху проти більшовиків на Волині, Київщині та Поділлі.

Народився в селі Горбулів на Житомирщині. Учасник Першої світової війни, прапорщик російської армії. Деякий час викладав у місцевій українській гімназії, заснованій родиною Соколовських.

У повстанському русі брали участь його брати Олексій, Василь, Степан, сестра Олександра (отаманша Маруся) та батько Тимофій.

Активну боротьбу з більшовиками розпочав на початку 1919-го, після загибелі Олексія. Сформував повстанську бригаду, яка налічувала до 8 тисяч селян. Контролював значну частину Радомисльського повіту, в селах якого були сформовані козацькі сотні. Завдяки організаційному апарату та вдалій системі оповіщення селяни займалися власним господарством і збиралися тільки за потреби.

Загони Дмитра Соколовського громили більшовицькі відділи, руйнували залізничні колії. Здобули чимало зброї, мали на озброєнні кулемети і навіть гармати. Як згадував Микола Фещенко-Чопівський, «зброя була похована, кулемети, густо наоливлені, переховувалися у криницях, гармати в річці Тетереві у Кам’янім Броді. Селяни займались своєю працею і на поклик свого отамана протягом кількох годин творили армію.

4 квітня 1919-го Раднарком у Харкові оголосив отамана поза законом. Однак спрямовані для розгрому повстанців полки нічого не могли вдіяти.

Убитий у гімназії пострілом через вікно зрадником-односельцем, який спокусився на обіцяну більшовиками винагороду у 7 мільйонів карбованців (його незабаром спіймали і забили до смерті).

Могила отамана у селі Корчівка на Житомирщині 90 років зберігалася в таємниці, лише в 2010-му на ній встановлено пам’ятний знак.

Джерело

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua 

7 серпня 1932р. Закон «про п’ять колосків» початок Голодомору в Україні.

1932, 7 серпня – з’явилася спільна постанова Центрального виконавчого комітету і Ради народних комісарів СРСР «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації за зміцнення суспільної (соціалістичної) власності», відомий у народі як Закон «про п’ять колосків». Авторство постанови приписують особисто Сталіну.

Внаслідок злочинної політики «колективізації», яка почалася ще в середині 20-х. людей позбавили права власності на землю. Паралельно розкручувався маховик так званого «розкуркулення», спрямованого на знищення всіх, хто саботував вступ до колгоспів. За кілька років колгоспників перетворили на рабів у найгірших традиціях кріпосного права, що, зрештою, завершилося Голодомором-геноцидом 1932-1933 років.

Постанова, надрукована в газеті "За соціалістичне постачання".

Сумнозвісний Закон «про п’ять колосків» став передвісником Голодомору. Він передбачав за розкрадання колгоспного майна (а таким вважалися навіть кілька колосків, які перезимували під снігом на полі) розстріл на місці та конфіскацію майна. За наявності пом’якшуючих обставин покарання передбачало 10 років ув’язнення в таборах. Амністія заборонялася. І це при тому, що за тодішнім законодавством навіть навмисне убивство каралося ув’язненням до 10 років. А за крадіжку чужого майна давали до трьох місяців примусових робіт.

Існувала також таємна інструкція (13 вересня 1932 р.) до постанови про порядок застосування положень. Зокрема, ставилося завдання щодо «куркулів» застосовувати лише розстрільні статті. Хоча аналіз кримінальних справ засвідчує, що 83% засуджених становила селянська біднота.

Закон «про п’ять колосків» не мав прецедентів у світовій історії. В тогочасних умовах він фактично забороняв людям розпоряджатися їжею. Українці опинилися у смертельній пастці: фантастичні плани хлібоздачі (а простіше – плани конфіскації зерна) прирікали селян на голодну смерть. Будь-які спроби врятуватися і приховати продукти загрожували конфіскацією всього їстівного (за невиконання хлібоздачі) або розстрілом.

"Продзагони" забирали у селян не лише хліб, але будь-які продукти.

У містах заборонялося продавати хліб селянам. Їх не наймали на роботу на промислові підприємства, їм забороняли переходити або переїжджати в Росію. Загороджувальні загони на кордонах з Польщею та Румунією розстрілювали втікачів. Українські села наповнилися партійними активістами та «буксирними бригадами» для обшуків і конфіскації харчів. Почали з’являтися «чорні дошки». Так було запущено механізм масового вбивства українських селян штучно спланованим голодом. Водночас підрозділи ДПУ провели масштабну кампанію «очищення» України від «петлюрівців» і «українських націоналістів» – в Україні у 1933 р. було арештовано більше людей, ніж у часи Великого терору.

За інформацією, оприлюдненою в 1988 році радянською газетою «Правда», за неповні п’ять місяців після прийняття Закону «про п’ять колосків», за його статтями було засуджено 54 645 осіб. З них 2110 – до страти. Карали і дітей, які намагалися знайти хоч якусь їжу.

Будь-яка згадка про Голодомор знищувалася

Закон діяв до 1947-го, за ними засуджували людей також під час голоду 1946-1947 років. Хоча пік застосування кривавого закону припав саме на 1932-1933 роки.

Як наслідок, жертвами Голодомору-геноциду 1932-1933 років стали від 5 до 9 мільйонів Українців. (Цифри є різні)Тоді як СРСР продовжував експортувати зерно за кордон (у 1932-му – 1,73 млн. тонн, у 1933-му – 1,68 млн. тонн; у наступні роки більший показник було досягнуто лише в 1938-му). Цього цілком би вистачило, аби нагодувати всіх голодуючих. До всього, купи зерна і картоплі, зібрані на залізничних станціях для вивезення в Росію, нерідко гнили просто неба.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua

Цей день в історії УПА - 7 серпня

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Члени Кременецького Надрайонного проводу в криївці. 1950 р.

1945 рік

У засідці на шляху біля села Облапи на Волині повстанці знищили 6 працівників урядового зв’язку НКВД. Спалено вантажний автомобіль.

У бою з москалями у селі Ушковичі на Львівщині загинули двоє повстанців.

1946 рік

У селі Піддністряни на Дрогобиччині підпільники знищили уповноваженого райвідділу МВД.

Один повстанець загинув, ще один застрелився під час бою з москалями у Борщівському районі Тернопільщини.

У селі Верхняківці на Тернопільщині повстанці атакували дільницю винищувального батальйону. Знищений дільничний МВД, чотирьох бійців захоплено в полон. Здобуто кулемет і 11 гвинтівок.

1947 рік

У райцентрі Калуш на Станіславщині повстанці знищили агента-провокатора і важко поранили капітана МГБ.

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Осташківці на Тернопільщині. Повстанець, що перебував усередині, вчинив збройний опір, був поранений і застрелився.

У селі Нестеревці на Тернопільщині підпільники знищили заступника голови райвиконкому.

Станичний ОУН Степан Івасечко – «Снігур» потрапив у засідку загону МВД у селі Трійця на Тернопільщині і був застрелений.

У селі Хишевичі на Львівщині повстанці знищили уповноваженого обкому КП(б)У з хлібозаготівель.

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Тумир на Станіславщині. Загинули троє повстанців.

1948 рік

Чота сотні «Лемківська» УПА-Захід атакувала дільницю винищувального батальйону в селі Ісаї на Дрогобиччині. Знищені 7 бійців, ще двох поранено. Здобуто автомат, 7 гвинтівок і медикаменти.

Пошукова група МВД завдяки даним агента атакувала місце постою відділу «Довбуша» біля села Києвець на Дрогобиччині. У перестрілці загинули 6 повстанців.

У райцентрі Городок на Львівщині підпільники спалили будівлі колгоспу.

Джерело.

Підготував Сергій Горобець,

Український інститут національної пам`яті.

Кирило Осьмак "Псельський" із м.Шишаки Полтавськї обл. Президент Української Головної Визвольної Ради

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Кирило Осьмак - "Псельський" (1890 - 1960), уродженець м.Шишаки Полтавськї обл., Президент Української Головної Визвольної Ради.

Із доповідної записики МГБ 01.08.1953:

...На вопрос, каковы его взгляды на национализм в настоящее время, ОСЬМАК ответил, что он был по своим убеждениям и остается украинским националистом, что никакая сила, доводы и доказательства не могут поколебать его убеждений и от них он никогда и ни при каких обстоятельствах не откажется. Что до конца своей жизни он будет верен идее о необходимости отторжения Украины от Советского Союза и создания "Самостийного украинского государства" в его этнографических границах.

Попытка убедить ОСЬМАКА в том, что ОУН является злейшим врагом украинского народа, не дала положительных результатов, а на сделанное ему предложение оказать содействие в борьбе против ОУН, заявил, что он был и остается идейным украинским националистом и скорее готов пойти на смерть, чем согласиться на участие в мероприятиях, направленных против ОУН и ее деятельности.

... ОСЬМАК на протяжении всего времени работы с ним постоянно подчеркивал свою непримиримую ненависть к Советской власти и категорически отказался принять наши предложения об участии в мероприятиях по борьбе с ОУН.

ГДА СБУ - Спр.51279 - Т.6 - Арк.124-133

Уродженець Полтавщини Кирило Осьмак прийшов у світ в козацькій родині. Він активно проявив себе під час Української революції, став одним із співзасновників Центральної Ради. В цей час Осьмак поринув у державотворчі процеси. Після більшовицької окупації Кирило не втік, залишившись на рідній землі.

В міжвоєнний період Осьмак тричі заарештовувався московською окупаційною владою за свої переконання. Через репресії наклала на себе руки дружина Кирила Марія. Але тоталітарному режиму не вдалося зламати його волі. Вибух радянсько-німецької війни 1941 року став каталізатором повернення Осьмака до громадсько-політичної діяльності. Кирило швидко налагоджує контакти з українськими націоналістами, допомагає їм із забезпеченням продуктами. В ОУНівцях він побачив саме тих, хто зможе реалізувати його довголітню мрію із розбудови незалежної України.

В націоналістичному підпіллі Кирило Осьмак швидко завойовує авторитет через свою енергійність та непересічний інтелект. Він займається активною пропагандистської діяльністю, випускає листівки і брошури ОУН із закликами до боротьби проти усіх окупантів. Кирило Осьмак висуває ідею створення загального координаційного органу всіх українських політичних сил задля консолідації в ім’я здобуття УССД. Цю думку позитивно сприймає провід визвольного руху.

Влітку 1944 року ініціатива Кирила Осьмака втілюється в життя. Постає Українська Головна Визвольна Рада (УГВР) — своєрідний підпільний парламент, найвищий політичний орган визвольного руху. Її Президентом було обрано Кирила Осьмака, головою уряду (генерального секретаріату) — Романа Шухевича. Таким чином, український націоналіст з Наддніпрянщини став провідним політичним репрезентантом учасників визвольної боротьби.

Цей факт переконливо спростовує стереотипні уявлення про начебто регіональний, західноукраїнський характер націоналістичного підпілля.

Однак, уже незабаром після створення УГВР новообраний керівник підпільного парламенту отримує важке поранення під час бою УПА проти НКВС. Кирило Осьмак потрапляє до рук ворога. На допитах він виявляє неабияку стійкість, 3 роки приховуючи від чекістів своє справжнє ім’я. Кирило Осьмак навідріз відмовляється від будь-якої співпраці з режимом. Він відкрито заявляє, що скоріше помре, ніж піде на співробітництво з окупантами.

Президента УГВР сталінський суд засуджує до 25 років ув’язнення.

В неволі Кирило Осьмак твердо стоїть на націоналістичних переконаннях, до кінця життя залишаючись відданим Ідеї УССД.

У 1960 році Президент УГВР помер у сумнозвісному “Владімірскому централі” нескореним і незламаним системою. Він гідно пройшов усі випробування долі, відійшовши у вічність непереможеним.

Кирило Осьмак є прикладом сильної вольової особистості, ідеаліста. Саме такі президенти сьогодні потрібні нашій Україні.

Альберт Газенбрукс "Західний" бельгієць, працівник радіостанції УПА "Афродіта"

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Альберт Газенбрукс - ("Західний") (Albertus Gustavus Franciscus Hasenbroekx), бельгієць, працівник радіостанції УПА "Афродіта".

Народився 22.01.1915, м. Остенде, Бельгія. Закінчив гімназію в Остенде (1932, за ін. даними – інтернат в м. Юї (Huy), Вищу комерційну школу в Антверпені (1936). Призваний до армії в 1936 р., проходив службу в 4-му лінійному піхотному полку (4th Line Infantry regiment). У 1937 отримав звання сержанта. Влітку 1937 р. пішов у неоплачувану відпустку, з якої повернувся у вересні 1938. 28.03.1940 переведений до 58 піхотного навчального полку, що невдовзі переформований у Центр комплектування і підготовки (Centre de Recrutement et d'Instruction (1 CRI). Навесні ці частини відправилися до Франції на навчання.

Під час франко-німецької війни потрапив у травні (або червні) 1940 р. у німецький полон, де пробув три місяці. Утримуався в таборі для військовополонених Savenay (West-Lager, на хуторі La Berthelais біля La Chapelle-Launay, французький департамент Loire-Inférieure). 22.07.1940 випущений на волю, повернувся в м. Брюгге, де до війни проживала його родина і був звільнений з військової служби.

У 1942 р. був вивезений на роботу в Берлін на завод «Dreilinden Maschinenbau GmbH», що виробляв запчастини для літаків. При спробі втечі затриманий на кордоні окупованої Бельгії. Утік удруге і влаштувався нелегальним працівником на німецьку будівельну фірму “Папорт”. Потрапивши до Рівного на Волині, кинув роботу і пішки збирався дійти до Румунії, а звідти – повернутися в Бельгію до дружини і доньки.

У січні 1943 р біля м. Дубно Рівненської обл. потрапив до українського підпілля. Вступив в ОУН, отримав псевдонім “Західний”. Був прилучений до чоти азербайджанців. Згодом якийсь час працював у референтурі пропаганди, працьовуючи радіовісті з Заходу.

Під час перебування на Конференції поневолених народів, що проходила 21-22.11.1943 р. на Волині, Роман Шухевич наказав перевести А. Газенбрукса на роботу в радіостанцію «Вільна/Самостійна Україна» (кодова назва «Афродіта») у с. Ямельниця неподалік м. Сколе Львівської обл. (діяла з жовтня 1943 р. по квітень 1945 р. на хвилях 45–46 метрів).

Працював із грудня 1943 р. , вів радіопередачі французькою і англійською мовами, вивчив українську. Заарештований під час ліквідації радіостанції 7.04.1945 р. На допитах він приховав справжній характер своєї роботи в підпіллі. Звинувачувався за ст.ст. 54-2 і 54-11 КК УРСР. Влітку 1945 р. після кількох місяців допитів у Дрогобичі без суду відправлений до Воркутинських таборів. Там він

потрапив до табірного оркестру, чим врятувався від каторжної праці.

Справу двічі повертали на дорозслідування через плутанину в іноземних еографічних назвах та іменах родичів підсудного, бо малограмотні слідчі та секретарі ніяк не могли правильно їх записати. Тому суд відбувся аж через два роки – 24.04.1947 р. А. Хазенбрукс не мав паспорта, тому був засуджений як особа без громадянства (архівна кримінальна справа П-36153.,62 арк. зберігається в архіві Управління Служби безпеки України у Львівській обл.).

Мав адвоката й отримав “усього” десять років таборів. Із них відсидів вісім у Воркуті (1945—47), Сталінську (Новокузнецьк), Верхоянську; вийшов на волю 3.06.1953 р. У жовтні 1953 р. був доставлений у Москву, де зустрівся із 11 своїми земляками, яких теж звільнили. 

Повернувся додому через Східний і Західний Берлін 31.10 того ж року . 1.11.1953 р. повернувся в м. Брюгге, де його чекали мати, дружина і 15-літня донька.

29.10.1967 р. виступав з промовою (українською і французькою мовами) на святкуванні 25 річниці УПА в м. Льєж. На початку лютого 1968 р. отримав Золотий Хрест Заслуги від Головної управи бувших вояків УПА (Нью-Йорк).

Помер у м. Брюгге 7.09.1979.

7 серпня 1819р. народився Пантелеймон Куліш, письменник, етнограф, мовознавець

Народився у містечку Вороніж на Сумщині.

Походив із родини нащадків козацької старшини. Закінчив Новгород-Сіверську гімназію, слухав лекції в Київському університеті. Повноправним студентом так і не став – через відсутність у документах свідчень про дворянське походження. Коли журнал «Современник» почав друкувати перший український історичний роман «Чорна рада» (1845), отримав запрошення викладати в Петербурзькому університеті.

Приятелював з Тарасом Шевченком, який був боярином на його весіллі. У 1847-му заарештований за належність до Кирило-Мефодіївського товариства. Жандармерія не змогла довести його участь в організації, однак за «надзвичайні думки про важливість України» та наявність у його творах «двозначних місць, що могли вселяти в малоросів думки про право їх на окреме існування від імперії» був засуджений на чотири місяці ув’язнення. Після «щирого каяття» і заступництва друзів термін скоротили вдвоє і направили на 3-річне заслання в Тулу. Пізніше у Санкт-Петербурзі активно співпрацював з першим українським часописом «Основа».

Автор першої фонетичної абетки для української мови, яку іноді називають «кулішівкою». Зокрема, нею надруковано збірник у двох томах «Записки о Южной Руси» (1856-1857). «Кулішівку» заборонили в 1876-му, після виходу Емського указу. Пізніше вона зазнала певних змін і стала основою сучасного українського правопису.

Пантелеймон Куліш мав різноманітні таланти: поет і драматург, письменник, фольклорист, етнограф, мовознавець, критик, редактор. Широко прославився як перекладач. Здійснив перший переклад Біблії українською мовою. Перекладав твори Шекспіра, Байрона, Гейне, Міллера, Пушкіна та інших корифеїв світової літератури.

Однак тритомне дослідження «История воссоединения Руси» (1874-1877) з провідною ідеєю згубності народно-визвольних рухів розчарувало і обурило українську громадськість. Поступово розчарувався у «москвофільстві» (насамперед через Емський указ 1876-го, яким заборонялося друкування українською мовою) і сам Куліш, оселившись на власному хуторі Мотронівка на Чернігівщині, де пройшли останні роки його життя.

Його останні поетичні збірки пройняті монархізмом і православним консерватизмом. Проявляв цікавість до ісламської тематики, критикував українське козацтво, яке вважав деструктивним явищем в українській історії. Відтак його пізні праці є важливим, хоч і суперечливим внеском в українську культуру.

Помер 14 лютого 1897 р. в Мотронівці, де й похований.

Джерело

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua

7 серпня 1945р. в криївці у Струсівському лісі загинув провідник ОУН Зборівщини Петро Романів (“Мур”).

село Струсів.

7 серпня 1945 року – в криївці у Струсівському лісі на Теребовлянщині загинув, разом з п’ятьма побратимами, повітовий провідник ОУН Зборівщини Петро Омелянович Романів (“Мур”).

*****

7 серпня 1947 року бойовики ОУН у селі Несторівці Зборівського району Тернопільської області знищили заступника голови райвиконкому Яськова.

Джерело

https://teren.in.ua/

7 серпня 1968р. у Лондоні демонстранти, які протестували проти утисків Українських поетів і письменників в Україні, закидала камінням посольство московії.

1968 р Лондон.

Мітинг в Лондоні на захист ув`язнених представників української інтелігенції. Перший в 2 ряді (навпроти поліцейського) п.Володимир Литвин з Манчестеру

Підпис: «Молодь СУМ в поході під будинок совєтського посольства під час демонстрації за звільнення політичних в`язнів московії

Уманська катівня 1941р. Спогади: Ярослави Василівни Александрович (Держак) та Михайла "Омеляна" Чернеги. (записала донька)

Ярослава Василівна Александрович (Держак)

Михайло "Омелян" Чернега (псевдо Циган), представник ОУН.

За свідченнями очевидця, Ярослави Василівни Держак, дізнаємось про криваві події 1941 року:

"Коли мені було 11 років, 28 травня раптово вночі до нашої хати увірвалися бійці НКВД, без будь-яких пояснень арештували мого батька і повезли в Чортківську в'язницю. Ще довго мати їздила туди, намагалась з ним побачитись або просто дізнатись як він. Але, на жаль, ніхто нічого й не збирався розповідати і тим паче допускати маму "не до її справи". Аж через декілька місяців нам повідомили, що його погнали в Умань.

Мого батька звали Держак Василь Миколайович, народжений 1903 року. Він мешкав у селі Мушкатівка Борщівського району Тернопільської області".

"Я добре пам'ятаю, як батько читав якісь революційні газети, книги та листівки, слухав підпільне націоналістичне радіо. Але нас він не підпускав до того, напевно оберігав", - зазначає донька Ярослава.

Ймовірну причину арешту Василя Держака дізнаємося з довідки про реабілітацію від 13 вересня 1994 року. Видана вона комісією з питань поновлення прав реабілітованих Борщівської районної ради народних депутатів Тернопільської області.

№ 230 Довідка Про реабілітацію.

Видана громадянці Держак Марії Федорівні – вдові репресованого Держака Василя Миколайовича, в тому, що він був безпідставно підданий репресіям, заарештований 28 травня 1941 року, в підозрі скоєння злочину по ст. 54-2, УЦ – 11 К. к. 

УРСР і 21 липня 1941 року розстріляний в Умані.

Підстава: Довідка-висновок Тернопільського обласного управління Служби Безпеки від 14 липня 1994 року. № Д – 66/3701 – П..

Стаття 54 Кримінального кодексу УРСР (1927 і 1934) — стаття, що передбачала відповідальність за "контрреволюційну діяльність", "зраду батьківщини". Введена до Кримінального Кодексу УРСР 1927 р. в редакції від 20.07.1934 р. ст. 54-2 — збройне повстання: розстріл або оголошення ворогом трудящих з конфіскацією майна і з позбавленням громадянства..

У Василя Держака був ще молодший брат Микола, якого забрали в армію. Але пробув він там недовго, 27 травня 1941 року до нього ввірвалися співробітники НКВД, так само як і брата, звинувативши в підозрі контрреволюційної діяльності.

У книзі "Українська Голгофа - Уманський розстріл 1941 року" автор Нестор Мизак розповідає, що Чортківський етап прибув до Умані 19 липня 1941 року. Дійшли далеко не всі в'язні. Багато загинуло в дорозі. Після виснажливого переходу люди не могли рухатися, а на п'яти колоні наступав німецький фронт. Тоді енкаведисти вирішили всіх розстріляти.

20-21 липня червоні завершили свою чорну справу. Невеликими групами людей заганяли в підвал і під гудіння автомашин розстрілювали їх.

31 липня 1941 року заступник начальника тюремного управління НКВД СРСР політрук Деймохін надіслав доповідну начальнику тюремного управління НКВД СРСР капітану держбезпеки тов. Нікольському, в якій повідомляв:

"…В тюрмі м. Чорткова утримувалось 954 в'язні, евакуація яких відбувалась 2 липня 1941 р. В зв'язку з тим, що вагонів для відправки в'язнів у тил не було, тому силами наглядового складу в кількості 56 чоловік і прикомандированою півротою бійців буд батальйону з місцевого гарнізону всі в'язні були етаповані пішим порядком".

Із міста Чорткова етап слідував через пункти Кам'янець-Подільський, Жмеринку, Тиврів, Ситківці, Христинівка, Умань. Багато людей ішли босими. Під кінним та пішим конвоєм до колони по дорозі нікого не підпускали, а попереду йшла кінна розвідка. На гостинці в с. Лосяч місцеві патріоти звели барикади, щоб зупинити колону, але енкаведисти з кулеметів рознесли їх вщент. У Гуштині чекісти побачили двох хлопців, які виглядали з-за хати. Їх негайно заарештували й прилучили до колони.

З етапного переходу Чортків-Умань врятувалися кілька щасливців, які залишили нам свої спогади. Так, Омеляна Чернегу, уродженця Мушкатівки, енкаведисти чотири місяці на початку 1941 року протримали у борщівській тюрмі, потім перевезли до Чорткова. Допитували, щоб зізнався про діяльність сільської ОУН , а далі погнали до Умані.

Свідчення Чернеги записала його донька:

"У дорозі їсти нам майже не давали. А якщо й давали, то лише солену рибу, а води – ні. Люди на етапі згиналися й пили воду з калюжі. Енкаведисти тоді били їх прикладами до смерті. Хто не мав сили, і ті, кого добивали, так і залишалися на дорозі.

Я ішов у четвірці з двома братами Держаками з мого села – Василем та Миколою , та борщівським лікарем Шалаутою. Спочатку йшов узутий в чоботи, які мав з дому, але вони мене так нагризли, що далі йти не міг. Тоді роззувся і йшов босий по шутрованій дорозі. Всі ноги мої були в крові.

Конвой був дуже щільний, тому про втечу годі було думати. Одного дня я почув, що сили мене покидають, і далі йти не можу. Я тоді сказав хлопцям: нехай доб'ють. Хлопці по боках, як могли, підтримували мене. Коли смеркало і конвоїри заговорились між собою, я скористався тим, що був крайнім, і скочив у бокову траншею. Довго чекав, думав, що будуть стріляти, але, на щастя, ніхто не побачив.

Як колона зникла, я з усієї сили не побіг, а покотився в ліс, що виднівся. Там і переночував. Рано прокинувся, оглянувся, навколо не було нікого. Вийшов на край лісу, неподалеку побачив горохове поле. Поїв гороху, вигріб яму, накрився бадиллям і знову заснув. Вранці за горохом прийшла жінка. Вона й сказала мені, що знаходжусь біля Вінниці…".

Тридцятисемилітній Омелян Чернега 1941 року повернувся додому, де на нього чекали дружина і п'ятеро дітей. Але 1944 року його вдруге заарештували. Через 10 років він загинув у Воркуті.

Отже, на шляху слідування при спробі повстання і втечі було розстріляно близько 120 в'язнів (членів ОУН), але ці дані не є точними.

20 липня 1941-го в Умані за розпорядженням військового прокурора фронту і заступника народного комісара держбезпеки Ткаченка - розстріляно і закопано 767 в'язнів, засуджених і підслідних за контрреволюційними статтями.

В'язні, що слідували етапом, засуджені по побутових статтях у кількості 64 чоловік, звільнені, з яких 32 в'язні (поляки) були тимчасово залишені в тюрмі м. Умані.

Розстріл контингенту був викликаний ситуацією на фронті, оскільки противник, який прорвався, розташовувався за 20-30 км від Умані. Весь наглядовий склад тюрми м. Чорткова прибув до Харкова. Цінності в'язнів привезені в м. Харків і здані у фінвідділ НКВД УРСР".

Якщо вірити звіту карального відомства від вересня 1941 року, то з тюрми Чорткова 2 липня 1941 р. виведено пішим ходом 954 арештанти. На шляху до Умані при спробі втечі або виснаження розстріляно 187, на місці злочину в Умані – 767 осіб.

З невідомих причин енкаведисти не дорахувались певної кількості людей, серед яких знайшлися й такі, що врятувались втечею.

Знайомлячись з документом, заступник Берії Сєров власноручно написав начальнику тюремного управління Нікольському резолюцію, в якій засумнівався у цифрі "187" й зауважив, що такі звіти з місць треба перевіряти, чи бачив хто факт розстрілу, чи закопані розстріляні і т. д.

Звісно, що у хаосі перших тижнів війни ніхто з вищих чинів НКВД точності поданих цифр не перевіряв, ба й навіть не думали, що через сімдесят з гаком років історія у повний голос заговорить про злочини СРСР.

Документальний доказ трагедії.

З мюнхенського часопису "Християнський голос" (№ 36, 1950 р.) і передрукованій інформації з "Галицького вісника (№ 46, 21 липня 2006 р.) дізнаємося такі факти:

"19 липня 1941 року до Умані привели більшовики з Чортківської тюрми близько 700 в'язнів. Разом з ними прибуло й Чортківське НКВД. Після 12 днів в Умань вступили німці. Приблизно 20 серпня німці доручили упорядкувати тюрму; коли ж призначений бургомістром начальник в'язниці пішов оглядати тюремний будинок, то виявилось, що у дворі дому, за мурами, розкидано багато верхнього одягу. Цей одяг не був схожий на той, що його носили люди Східної України.

При огляді будинку тюрми й тюремного господарського двору не знайшли нічого, що свідчило б про будь-які злочини. Всі урядовці, що працювали при тюрмі, виїхали з більшовиками. Тож, не було можливості розпитати про це когось, але випадково вони зустріли одного з колишніх урядовців тюрми, що працював там як помічник лікаря, чи не знає він що-небудь про долю тих людей, які перебували у в'язниці під час відходу більшовиків з Умані. Однак він не дав ніяких пояснень.

Та вже наступного дня цей чоловік зайшов до начальника тюрми і сказав, що в господарському дворі, в одному з хлівів, де був великий льох, тепер все застелене суцільною дерев'яною долівкою і він зауважив, що слід було б зняти цю долівку й оглянути замаскований льох.

Чоловіки негайно ж зірвали долівку, але ввійти в льох було неможливо, адже вхід був засипаний вугіллям і різними уламками дерева. Коли ж його очистили, то виявилось, що вхід до тунелю, де на зиму складали городину, є замурований і зацементований. Його одразу ж розбили й з тунелю долинуло таке повітря, що робітники знепритомніли. Розгледіти, що було в тому тунелі, не було ніякої змоги.

Про це негайно повідомили місцеву владу. Отож, приїхали німці з протигазовими масками, але з тунелю доносилось таке важке повітря, що ледве в масках вдавалось бачити складені там людські трупи. Майже два тижні вони чекали, щоб освіжилось повітря в тунелі та звідти можна було виносити й ховати тіла".

Через деякий проміжок часу все тюремне подвір'я було встелене тілами нещасних українських в'язнів. При викопуванні тіл виявлено, що вони були розташовані в три верстви, пересипані сіллю та землею. А над ними звалкували землю, щоб не можна було нічого впізнати і зверху посадили квіти…

Було також багато трупів у казематах і навіть під підлогою. Свідки оповідали, що безліч трупів ще рухались, стогнали, а енкаведисти накривали їх дошками та прибивали підлогу. Немало людських тіл знайдено також у ровах довкола в'язниці.

Усіх трупів в Уманській тюрмі-різниці начислено 863. Але впізнати вдалось дуже мало жертв. Більшість були в стані розкладу і дико знівечені. На всіх тілах виднілися сліди катування; у багатьох були виколоті очі, відрізані вуха, розбиті голови, перерізане горло, зламані в ліктях руки й шкіра задерта аж до плеча; багато трупів мали кулі в потилиці… Були між ними дві жінки: одна мала відрізані груди, вирваний кліщами ніс і втятий язик. А друга була обкручена дротом.

Висів той грубий дріт на подвір'ї, а на ньому гаки. Мабуть, там вішали людей з колючим дротом на шиї (знаходили такі тіла) і пускали електричний струм. Душили людей також дошками, інших зв'язаних кидали згори в яму. В камерах повсюди була одежа… Кров досягала навіть стелі. Сліди закривавлених рук на стінах – це сьогодні німі свідки жорстоко-каральних сцен 1941 року.

Тлінні останки закатованих мучеників потім перевезли на місцевий цвинтар і поховали по-християнськи в шести братських могилах. Частину тіл безжально вбитих патріотів захоронили німці.

Повертаючись до Василя Миколайовича Держака та його рідного брата Миколи зазначимо, що їх імена, разом з односельчанами знайдено у книзі "Українська Голгофа – Уманський розстріл 1941 року":

******

Витяг зі загального списку в'язнів Чортківської тюрми, розстріляних в Умані 20-21 липня 1941 року (село Мушкатівка)

1. 1. Держак Василь Миколайович – 1903 року народження, дата арешту: 28.05.1941, номер слідчої справи: 3701, місце народження: с. Мушкатівка (Борщівський район);

2. 2. Держак Микола Миколайович – 1918 року народження, дата арешту: 27.05.1941, номер слідчої справи: 3701, місце народження: с. Мушкатівка (Борщівський район);

3. Деркач Василь Григорович – 1917 року народження, дата арешту: 30.03.1941, номер слідчої справи: 25292, місце народження: с. Мушкатівка (Борщівський район);

4. Дудка Іван Гнатович – 1911 року народження, дата арешту: 16.01.1941, номер слідчої справи: 9816, с. Мушкатівка (Борщівський район);

5. Чернега Мирослав Васильович – 1922 року народження, дата арешту: 28.03.1941, номер слідчої справи: 4166, місце народження: с. Мушкатівка (Борщівський район).

******

Аналізуючи свідчення очевидця, доньки Василя Держака – Ярослави та їхнього односельчанина Омеляна Чернеги, якому вдалось уникнути жорстокого катування, дізнаємось, що Омеляна допитувало НКВС про діяльність сільської ОУН в Мушкатівці; він йшов в четвірці з двома братами-односельчанами Держаками. Варто зауважити, що Омелян Чернега був двоюрідним братом Василя та Миколи Держаків.

Василь Держак читав революційні газети, листівки, книги та слухав підпільне націоналістичне радіо. Логічно, що тримати літературу такої тематики в 1941 році було вкрай небезпечно. Але й хтось мав довірити її Василеві Держаку.

Очевидно, що він не був випадковою людиною, яка отримала одну газету чи книгу. Постачання літератури відбувалось стабільно, отже, йому мали довіряти ці "розповсюджувачі" націоналістичного продукту. В той час це і були представники ОУН (а на теренах Тернопільщини, власне, ОУН (бандерівці)).

Виходить, що Василь Держак або був членом сільської ОУН, або їхнім зв'язковим. Те ж саме можна припускати щодо його брата Миколи, якого також звинуватили в підозрі скоєння злочину по ст. 54-2, УЦ – 11 КК УРСР.

"Більше 70 років відділяє нас від уманського розстрілу. Давно уже відійшли у вічність їхні батьки, матері загиблих. Постаріли їхні брати та сестри. А скільки було смутку, скільки сліз пролито ними.

В уманській катівні лягли кістьми зовсім юні, молоді хлопці та дівчата, хлібороби, інтелігенція, встеливши трупами кривавий кремлівський шлях до соціалізму. Нечуваними методами у забризканих кров'ю і мозком мундирах московіти вранці 21 липня ще добивали останні жертви" - зазначає автор книги Нестор Мизак.

Джерело

https://www.istpravda.com.ua/articles/2014/09/25/144857/

6 серпня 1914р. у Львові було створено легіон Українських Січових Стрільців, який став першим українським національним бойовим підрозділом після битви під Полтавою в червні 1709р.

Старшини І-го полку Січових стрільців з представниками Українських Січових стрільців у м. Києві. В 1-му ряду зліва направо 5-й – Є. Коновалець. Київ, [березень 1918 р.]

ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного, од. обл. 0-227859.

1914, 6 серпня у Львові було створено легіон Українських січових стрільців, який став першим українським національним бойовим підрозділом після битви під Полтавою в червні 1709 р.

До появи Українських січових стрільців спричинила Перша світова війна. Уже в перший її день, 1 серпня 1914 р. лідери трьох найбільших галицьких партій утворили Головну Українську Раду, яка, зокрема, поставила перед австрійським командуванням питання про організацію в австрійській армії окремого українського формування, що мало стати зародком української національної армії.

6 серпня 1914 р. у львівській газеті «Діло» з'явилося звернення Головної Української Ради «до всього українського народу», в якому закликали добровольців записуватися Українські Січові стрільці (УСС). На заклик Головної Української Ради відгукнулося 28 000 добровольців, але австрійський уряд, не впевнений у лояльності українських частин, дав дозвіл лише на 2,5 тисячі. Ядро легіону становили члени довоєнного січового, сокольського і пластового руху.

Узимку 1914-15 рр. сотні УСС у складі 130 бригади боронили карпатські переходи: їм припала тоді розвідча й охоронна служба. Першим успіхом легіону УСС була перемога на горі Маківці 29 квітня — 3 травня 1915. Далі він визначався в боях під Болеховом, Галичем, Завадовом і Семиківцями.

У лютому 1918 р. легіон УСС, який лишався у складі австрійської окупаційної армії, вирушив у похід на Україну. Стрільці розташувалися на Херсонщині і були приписані до групи архікнязя Вільгельма Габсбурґа (полковника Василя Вишиваного). Пізніше «усусуси» були переведені на Буковину, брали участь у боях із поляками за Львів, але вже не могли вплинути на ситуацію.

Водночас у листопаді 1917 р. в Києві навколо Євгена Коновальця з українців, які тікали з російської армії та російського полону, сформувався Галицько-Буковинський курінь Січових Стрільців (СС), який згодом розгорнувся в полк СС, а далі в корпус і групу СС, що були однією з найкращих формацій української армії. «Усусуси» зіграли важливу роль в подіях Української революції 1917-21 років.

Джерело

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua 

6 серпня 1944р. сотня УПА в с. Ясінці Масьовій прийняла бій з німцями, в якому було вбито 15 і взято в полон 120 німецьких солдатів

Параскевська церква (1810р.) в Ясінці Масьовій (кут Ясениці), 

Бійці УПА провели вдалий бій із нацистами у Ясінці Масьовій - тепер Ясениця на Львівщині

6 серпня 1944-го . Під час бою знищили 15 (за іншими джерелами 32) і взяли у полон 107 (120) німців.

Операцію проводив курінь "Скажені". Він входив до складу воєнних округів "Чорний ліс" і "Говерла" напряму УПА-Захід. Командував куренем хорунжий Василь Андрусяк - Різун.

Завдання знищення німців мала 2-га чота 1-ї сотні під командуванням булавного Славка. Бійці підготували засідку неподалік Ясениці та напали на нацистський конвой. Розпочався бій, під час якого німців взяли у кільце та не дали змоги відступити.

Вояки УПА захопили 60 возів із припасами та ліками, 23 кулемети, 500 автоматів і набої до них. Втрати повстанців - 1 поранений боєць.

Джерело.

https://m.gazeta.ua/articles/history/

Джерело фото

https://castles.com.ua/jasionka.html

Цей день в історії УПА - 6 серпня

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Зимою в лісі. Вояки під час сну. 1946 р.

*****

1943 рік

У перестрілці з німцями у селі Цапівці (нині Поділля) на Тернопільщині загинув повстанець Павло Витрикуш.

1944 рік

Біля села Подусів на Львівщині повстанці знищили секретаря райкому ЛКСМУ та оперуповноваженого НКВД.

1945 рік

Під час облави опергрупи НКВД у Велико-Мостівському районі Львівщини загинули 8 повстанців, у тому числі зв’язкові Євгенія Висоцька і Михайлина Сушко.

1946 рік

У засідці в селі Пійло на Станіславщині підпільники знищили командира і бійця винищувального батальйону.

1947 рік

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Орв’яниця на Рівненщині. Загинув повстанець, що перебував усередині.

У селі Качали на Київщині підпільники розповсюдили антирадянські листівки.

Під боїв із загонами МВД у селах Залокоть, Лютовисько і Попелі на Дрогобиччині загинули троє повстанців, ще десятьох заарештовано.

Троє повстанців були оточені пошуковою групою МВД у селі Шибалин на Тернопільщині. У перестрілці двоє загинули, третій, знищивши одного військового, зміг прорватися.

1948 рік

У селі Старе Село на Дрогобиччині повстанці підірвали сільраду і знищили телефонний зв’язок.

У селі Деревляни на Львівщині підпільники важко поранили уповноваженого райкому КП(б)У.

У бою з загоном МВД у селі Трійця на Львівщині загинув один повстанець, ще двоє застрелились.

1949 рік

Повстанці атакували дільницю винищувального батальйону в селі Деренівка на Тернопільщині. У перестрілці знищені дільничний та інструктор політчастини, голова колгоспу і боєць батальйону. Спалені сільрада і квартира дільничного.

1950 рік

Зв’язковий ОУН Василь Вілюра – «Твердий» потрапив у засідку загону МВД біля села Батиїв на Львівщині і загинув.

Підготував Сергій Горобець,

Український інститут національної пам`яті.

6 серпня 1918р. народився Василь Панькевич Український громадський діяч у Великій Британії, меценат в Україні

Український громадський діяч у Великій Британії, меценат в Україні Василь Панькевич (1918, с. Соколів, нині Бучацького району Тернопільської області). 

В юнацькі роки брав активну учать у творенні духовного життя села. Був членом товариств «Просвіта», «Луг». У 1943 році вступив в добровольчу Дивізію «Галичина», яка з наближенням фронту відійшла на Захід. У 1947 році його разом з іншими полоненими перевезли до Великої Британії, через 1 рік був звільнений з англійського полону. 

Співорганізатор створення Союзу Українців Великої Британії, ініціатор численних заходів українців-емігрантів. У 1998, 2001 р. побував у рідному селі. Автор статей у періодиці.

Джерело

https://teren.in.ua/

6 серпня 1949 р. напад боївки ОУН (8 чол.) на дільницю «істрєбітєльного батальйона» у с. Деренівка

Село Деренівка.

Хор читальні «Просвіта»

У 1868 році у селі Деренівці було засновано товариство «Просвіта» , а в 1898 — організовано читальню, при якій створено товариство «Тверезість», різні гуртки, спортивне товариство «Січ» .

6 серпня 1949 р. напад боївки ОУН (8 чол.) на дільницю «істрєбітєльного батальйона» у селі Деренівка (1-годинний бій, знищені дільничний МВС лейтенант Іванов з жінкою, інструктор політчастини УМВС лейтенант Мішин, боєць ГОГП Голанський, голова колгоспу Баран, спалені сільрада і квартира дільничного.

Джерело

https://teren.in.ua/

6 серпня 1889р. Народився Пантелеймон Бадовський - сотник УГА, громадський діяч. Член УВО, ОУН

с. Прошова. 1.Символічна могила борцям за волю України. 1927-1990р. 

2.Читальня Просвіти. 1898-1929р.

автор фото: Володимир Гуменюк

Розмістив в інтернеті: Олег Сироватко.

6 серпня 1889р. Народився військовик, громадський діяч. Член УВО, ОУН Пантелеймон Бадовський село Прошова, нині Тернопільського району.

Замордований москалями 14 вересня 1942р. поблизу м. Владивосток, Від листопада 1918 – сотник УГА, згодом – в Армії УНР. Діяльний учасник “Просвіти”, від початку 1930-х – її голова. Від осені 1939 голова сільради, виступав проти створення колгоспів. 25. 09. 1940 заарештований НКВС...

Джерело

https://teren.in.ua/

Антоненко-Давидович Борис Дмитрович. Український письменник

Народився 5 серпня 1899р. с. Засулля, Роменський повіт, Полтавська губернія.

Члени літературного об'єднання

«Ланка» . Зліва направо: Борис Антоненко-Давидович , Григорій Косинка , Марія Галич , Євген Плужник , Валер'ян Підмогильний ,

Тодось Осьмачка . 1925 рік.

Бори́с Антоне́нко-Давидо́вич (справжнє прізвище: Давидов, також Давидів;

5 серпня 1899р., Засулля (тоді Полтавщина, тепер Сумщина ) український письменник, літературний перекладач; член літературної організації Ланка-МАРС; дослідник проблем розвитку й культури Української мови.

Жертва сталінського терору, за сфабрикованою справою засуджений 5 січня 1935 року до страти. Вищу міру покарання замінили на 10 років ГУЛАГу. Вини не визнав. 

Відбувши термін, повернувся в Україну, однак 1946 року був знову арештований і без суду позбавлений волі. Згодом був засуджений на довічне заслання у село Малоросєйка Больше-Муртанського району Красноярського краю. 

1957 року повернувся до Києва

Помер 8 травня 1984 (84 роки)

5 серпня 1886 у США вийшла перша газета Українською мовою "Америка"

Газета «Америка». 1886. 15 серпня.

Перша сторінка першого номера. (Куропась М. Історія української іміґрації в Америці.

Збереження культурної спадщини. Нью-Йорк, 1984. - С.65.).

5 серпня 1886 року у США вийшла перша газета українською мовою "Америка".

Вона виходила в 1886-1890 роках у місті Шенандоа, штат Пенсільванія.

Газету спочатку видавали раз на місяць, згодом - щотижня.

Засновником і видавцем газети був греко-католицький священик Іван Волянський . Його закликав зробити це львівський митрополит Сильвестр Сембратович. Священик хотів через газету допомогти українцям зберегти релігійну й національну ідентичність. Волянський був змушений самостійно вчитися друкувати.

Іван Франко в "Нарисі історії українсько–руської літератури до 1890 року" назвав цю газету "скромним, але дуже інтересним початком русько–американської преси".

У газеті друкувався галицький публіцист Юліан Бачинський.

Джерело

http://www.hroniky.com/