5 квітня 1948 року під час великої облави НКВС (доніс зрадник) загинули Михайло та весь районний провід УПА. Поховані в лісах с.Гаї або Даляви.
Джерело: "300 Великих дрогобичан". Михайло Босак.
четвер, 23 березня 2023 р.
МИХАЙЛО МАТЧИШИН - Заступник референта пропаганди ОУН Дрогобицького району. Родом із присілка Хайки села Михайлевичі.
середу, 22 березня 2023 р.
Віра Іванівна Кутинська (14 вересня 1897 — 27 листопада 1981) — Українська художниця-бойчукістка та аніматорка родом із с. Зарубинці, Уманський повіт, Київська губернія.
“Наш тато малював образи та вмів їх оздоблювати позолотою, чеканкою та різьбою. Цього майстерства він навчився у свого тата. Старі люди в нашому селі добре його пам’ятають і розказують, що то був видатний майстер, родом не тутешній, зайшлий”.
До речі, в селі Пирогові в Музеї національної культури й побуту є церква, яку розписав її батько – Іван Кутинський. Згодом родина замешкала в Умані, саме тут і промайнули дитячі та юнацькі роки дівчини.
“Умань! Яка тепла метелиця спогадів постає в моїй душі при цьому слові! В Умані минало моє дитинство й отроцтво. Тут я почала пізнавати довколишній світ, тут вперше усвідомила свою індивідуальність. Умань – неповторна свіжість почуття, перші зазнавання щастя життя, щастя бути людиною!”, – писала Віра.
Освіту вона здобула в місцевій гімназії, а по її закінченню в 1913-му вступила до Київської учительської семінарії імені Ушинського. За чотири роки навчання Віра Іванівна стала вчителькою українознавства, мови та літератури. Також дівчині передався й художній талант її предків. Кутинська вирішила розвивати свої здібності в мистецтві, а тому стала студенткою Української академії мистецтв, втупивши на відділення живопису. Її наставником був професор Михайло Бойчук.
Дівчина, як і багато її подруг, закохалася по вуха у викладача. Дівчата намагалися не пропустити жодного заняття, а це своєю чергою приносило їм лише користь. Старанне засвоєння викладеного матеріялу сприяло становленню їхньої майстерності. У цей період Віра написала “Автопортрет”. Бойчук високо оцінив талант учениці, і навіть взяв полотно на виставку “Досягнення київської школи монументального малярства”, що проходила в Парижі.
Згодом юнацька закоханість дівчини до викладача пройшла. Кутинська зустріла свою долю – Андрія Максимовича Бартка, він був інженером. Пара зіграла весілля. У листопаді 1926 року в них народився син – Олексій Бартко-Кутинський, у майбутньому відомий український філософ, психолог та письменник.
Починаючи з 1932 року Віра Іванівна працювала художницею анімаційних фільмів на Київській кіностудії. У 1936-му як художниця-костюмерка створила вбрання до кіна “Наталка-Полтавка” Івана Кавалерідзе.
У 1937 році Віра Іванівна перебралася до Решетилівки, що на Полтавщині, і стала художницею ужиткового мистецтва. Вона створювала ескізи за якими вишивали рушники, декорували скатертини й ткали килими. Одного разу за малюнками Кутинської майстрині прикрашали черговий тканинний виріб.
За задумом художниці на синьому тлі зображувався орнамент коричневого кольору. Проте в оздоблювачок не було темно-коричневих ниток і вони замінили їх світлішими відтінками. Це спричинило трагедію, усіх майстринь, а разом із ними й контролера розстріляли. Причина? Комісія вбачила в поєднаних кольорах “протаскування націоналістичної жовто-блакитної барви”. Віру рятувало лише одне – в неї зберігся синьо-коричневий ескіз. Після пережитих подій, Кутинська вирішила покинути ткацтво. Жінка повернулася до анімації.
Коли розпочалася німецько-радянська війна художниця разом із Київською кіностудією перебувала в евакуації в Ташкенті (Узбекистан). У 1944-му Віра Іванівна повернулася до Києва.
Повоєнні роки стали розквітом у художній кар’єрі Кутинської. Її роботи експонувалися на різних виставках. Особливою популярністю користувалися розписи майстрині на крепдешині (вид шовкової тканини з помірним блиском) – панно, серветки, одяг. Також у мистецькому доробку художниці були картини-мініатюри, листівки, оздоблені скриньки. Вона стала авторкою серії книжкових закладок, які прикрасила вишуканими, витіюватими візерунками народної тематики.
Водночас Віра Іванівна, працюючи на кіностудії, створила кілька робіт присвячених народній творчості. В основу кольорових мультфільмів були прокладені праці видатних українських мисткинь – народної художниці та представниці “наївного мистецтва” Марії Приймаченко та майстрині декоративного розпису Ганни Собачко-Шостак. Фільм “Пісні України” відзначили премією за кордоном. Проте з конкурсу картину так і не повернули. Спочатку забрали до Москви, а потім зняли з прокату. Про причини такого вчинку можна лише здогадуватися.
Померла Віра Кутинська 27 листопада 1981 року. Їй було 84 роки. Похована на Байковому кладовищі в Києві. Художниця залишила у спадок нащадкам не лише свої роботи, а й новели, які час від часу писала, та спогади про Михайла Бойчука.
Джерело
https://uain.press/blogs/1337065-1337065
Мода наших прабабусь: що носили жінки на Сіверщині.
Сіверщина - Регіон на півночі України, у басейні річки Десна. У сіверському краї, найбільшим містом якого є Чернігів, є чимало природних та історичних пам’яток стародавніх часів.
Цей день в історії УПА 22 березня.
У селі Млинівцях на Тернопільщині повстанці оточили в приміщенні школи і розстріляли німецьку залогу. Будинок спалено разом із кількома німцями та трьома поляками.
1944 рік
У бою за радянськими партизанами біля села Гарбузів на Тернопільщині захоплені два воїни УПА-Захід. Обох жорстоко закатовано: виколили очі, вирізали на плечах і грудях тризуб, розтрощили голови.
1945 рік
Біля села Голинь на Станіславщині сотня «Літуни» УПА-Захід замінувала залізничний шлях і підірвала поїзд, на якому переміщався особовий склад дивізії НКВД. Знищено і поранено щонайменше 120 військових (за іншими даними, із загальної кількості 1500 осіб постраждало до 1200 енкаведистів).
Під час облави загону НКВД у селі Гукалівці на Тернопільщині троє підпільників, відстрілюючись, знищили двох військових, але й самі загинули.
1946 рік
Пошукова група МВД захопила криївку в селі Доброгостів на Дрогобиччині. Загинув надрайонний референт пропаганди Дорош Тимчій – «Аркас» і п’ять охоронців, ще двох захоплено в полон.
Через зраду, в селі Страшевичі на Дрогобиччині загинули три учасниці наради районних референтур Українського Червоного Хреста та три охоронці.
Під час зіткнень із загонами МВД у селах Виписки, Комарівка, Сілець на Львівщині загинули 12 повстанців, серед них – станичний Іван Гузів, районний провідник «Беркут».
У райцентрі Підбуж на Дрогобичині підпільники знищили районного уповноваженого міністерства заготівель.
1947 рік
Полк внутрішніх військ захопив криївку в одній із хат села Гримно на Дрогобиччині. Троє повстанців відчайдушно боронилися понад три години, знищивши кількох нападників. Лише після підмоги опергрупи МГБ була спалена хата разом з господарями (пожежа знищили також 6 сусідніх будинків).
Двоє повстанців загинули, третього захопили важкопораненим і закатували до смерті.
У Бучацькому районі на Тернопільщині підпільники знищили оперуповноваженого райвідділу МГБ.
Пошукова група полку внутрішніх військ захопила криївку в селі Каменка на Станіславщині. Знищивши двох військових, обидва повстанці застрелились останніми набоями.
1948 рік
У сутичках із загонами МВД у селах Хитар і Уличне на Дрогобиччині загинули двоє повстанців.
У селі Ясениця на Львівщині підпільники спалили будівлі колгоспу.
1951 рік
Опергрупа МВД наскочила на загін повстанців у селі Верхня Рожанка на Дрогобиччині. В бою загинули командир боївки Василь Перик – «Сиротюк», станичний ОУН Володимир Плечій – «Хвиля» та ще семеро підпільників.
Підготував Сергій Горобець, Український інститут національної пам`яті.
Микола Петренко "Остання фортеця" (1972 р.) А ви чули - читали цей вірш - думу... Прочитайте......
М.Петренко.
"Остання фортеця" (1972 р.)
Світ тісний і рятунку нема
Із усіх чотирьох сторін
Тьмуща-тьма ворогів, тьмуща тьма
Сіє пострах, ганьбу і загин.
З кров'ю мужніх спливали віки,
А тепер вже кінець, вже кінець,
Полягли та й останні полки,
І упала остання з фортець.
Вороги поділили скарби,
І пили, і пили до зорі,
У країні, де тільки раби,
На землі, де сліпі кобзарі.
А в очах кобзарів – тьмуща тьма,
Раб руками припав до чепіг,
Вже нема України, нема,
Як нема у майбутнє доріг!...
Розсміялись ворожі вожді,
Аж у небі погасла зоря,
Щось порадилися, і тоді -
Приведіть-но сюди кобзаря!
Привели, як приводять химер,
На догоду захланним катам,
- Що співаєш ти людям тепер?
Заспівай-но ту пісню і нам!
Серед темно-темнющої тьми
Бачив ясно кобзар свій кінець,
Я співаю, що зборені ми,
Що упала остання з фортець.
Що поділено наші скарби,
Що збезчещено наших дівчат,
Що лишилися тільки раби
І над ними бундючиться кат.
Що довкола руїна страшна,
Розпач серцю і пострах умам,
Але є ще фортеця одна,
І вона не підкориться вам!
Рідна пісня – то мури її,
Рідна пісня – то зброя ясна,
Хоч які б не гриміли бої
Та ніколи не здасться вона.
Попри безліч поразок і зрад
Ми ще вище її возведем,
З нею видержим сотню осад,
І в майбутніх віках оживем!
Гей, сторожа, на гак кобзаря!
Гей, на палю його! У вогонь!
А з-за хмар посміхалась зоря,
Восхваляючи правду його.
1972 р.
***********
Історія «Останньої фортеці»
(Тільки попереджу, що це не наукове дослідження, а те, що я про цю історію запам’ятала з розповідей, усних і письмових, безпосередніх учасників. Ну і в книжках трохи знайшла, не без того).
Пояснення перше - рік, коли це відбувалося – древній і бородатий 1972-й. Хто в курсі загальноукраїнських реалій, знають, що це свого роду рубіж – між певною лібералізацією шістдесятих і пізнішим рішучим закручуванням гайок. Не треба цю попередню лібералізацію сприймати так вже всерйоз, тому 1972-й назвали не «першим покосом», а другим чи навіть третім, і це навіть коли не рахувати радикальної чистки 50-го. Одну з попередніх операцій такого роду описано в повісті М.Осадчого «Більмо», він там був одним з «викошених» (в 1966, тримав дома ворожі писанія М.Грушевського, що ніби й нормально для історика, але...). Тим не менше, перехід був доволі болісним і з довгограючими наслідками, інколи, правда, з розряду «Нема зла, щоб на добре не вийшло» (якби не 1972-й, то Віктор Морозов, можливо, і не став би співаком, а Іван Малкович – книговидавцем).
А кількома місяцями раніше, ще у відносно ліберальному 1971-у львівський поет М.Петренко написав раніше приведений вірш, в цьому варіанті він називався «Нескорена фортеця», як далі побачимо, йому ще довелося змінювати назви, але, оскільки автор завжди називав його «Останньою фортецею», то і я теж.
Вірш був призначений для журналу для незрячих «Заклик». Можливо, з огляду на гіпотетичну аудиторію і вставлялися «тьмуща тьма» та підкреслення сліпоти кобзаря.
«Але в редакції сиділи люди, видимо, зрячі, - іронізує поет у своїх спогадах (спогади називалися «Лицарі пера і чарки», а ще «Чи й ми були богемою»), - переслали листа до відповідних львівських органів».
Пояснення друге – романтичне уявлення, що Львів і вся Галичина в радянські часи були таким собі бастіоном свободи (без лапок) з огляду на те, що тут нарід спокійно і невимушено говорив українською мовою, без особливих зусиль змушуючи до цього і приїжджих, мігрантів та емігрантів, насправді є лише романтичним уявленням. Тобто, говорити говорили, чому ні, але зате й мали відповідну репутацію дуже підозрілого регіону, і тому всяка дрібниця, на яку деінде й уваги б не звернули, негайно роздувалася до розміру надзвичайного скандалу. Як мені доводилося читати в книжці І.Лемка «Львів понад усе», платівка з записами колядок у виконанні І.Козловського вільно продавалася у всьому СРСР, лише у Львові її передбачливо заборонили. Найбільшим ворогом, звісно ж, вважався УБН (український буржуазний націоналізм), а вже в чому його знаходили, то це просто словом не сказати. Наприклад, у «заборонених кольорах неіснуючих держав», мама колись розповідала мені, як на початку педагогічної діяльності директорка її відчитала, бо хтось з учнів на уроці ручної праці наклеїв жовту зірочку на синій листочок, звичайно, без всякого попередньо взятого заміру.
Пояснення третє – Микола Петренко, як можна і з прізвища здогадатися, - питомий жидобандерівець-галичанин, народжений у Лохвиці :-) Нічого дивного, що неспокійне місто притягувало до себе таких же неспокійних індивідів, де б вони не народилися, а ще була категорія письменників, які, хоч у нас не народилися і не жили, та все ж гордо називали себе «галицькими зятями» (якими були фактично).
Провівши такі мінімальні уточнення, продовжимо (це я за другим томом книжки М.Ільницького «На перехрестях віку», можна було б і самого Петренка процитувати, але десь я його книжку запхнула і наборзі не знайду. Але Ільницький переказує Петренка «близько до тексту»).
«А тут на одному вечорі я спровокувався прочитати таки на додаток до вже прочитаного «щось недруковане» й знеобачки прочитав ту «Останню фортецю». За день звіт про цей вечір (до речі, у Львівському педучилищі) лежав перед обкомівцями. Чергове стягнення, на цей раз сувора догана. А нас з керівником Спілки Ростиславом Братунем викликають у обком. Він незадоволений: чого аж так зариватися, попередили ж тебе, не читати цих віршів! Я викручуюся, мовляв, я читав баладу з іншим закінченням, щасливим за радянської влади: тепер рідне слово у нас в пошані, мова і пісня тепер розквітають».
Але, як у відомому анекдоті, «ми самі знаємо, хто в нас дурень», Братунь в таке оптимістичне закінчення не повірив, тому запропонував негайно його придумати. Спільними силами двійко поетів склепали таке:
«Саме сонце всміхається нам,
Наче бачило інші часи,
Нашу дійсність, ясну як весна,
Де в привіллі добра і краси
Наша мова розкута луна...
Що ж, малопоетично, але замість суворої догани мені дісталася лишень догана».
Продовжуючи цитувати М.Ільницького (це ст.655-657, якщо кому цікаво)
«Цей епізод спогадів доповнює пояснення М.Петренка партійному бюро Львівської письменницької організації, датоване 15 червня 1972 року, та «Витяг з протоколу №8 закритих партійних зборів парторганізації Львівського відділення Спілки письменників України від 28 червня 1972 року». Микола Петренко зазначає, що 13 травня був запрошений на літературно-мистецький вечір у Львівське педагогічне училище разом з Марією Хоросницькою, Володимиром Лучуком, Іваном Гнатюком та Іваном Павліхою. «На вечорі виконувалися пісні на наші слова, читалися вірші. Читали вірші і ми – звичайно, із друкованих у збірниках. Після вечора нас запросили на «дружню вечерю». Були тости, звучали пісні, вірші. На прохання прочитав вірша і я. Оскільки тема вечора була – пісня, то й я прочитав вірша про пісню «Надійна фортеця» (вже третя назва нещасливого вірша!) Цей вірш у листопаді минулого року було розкритиковано на пленумі обкому партії. Врахувавши критику, я переробив вірш (раніше він називався «Остання фортеця»), особливо закінчення – щоб було ясно, що у наші радянські дні наша пісня лунає вільно і розкуто». Всі, хто виступав на зборах (Р.Іваничук, В.Глотов, М.Ільницький, І,Гребенюк) взяли поета під захист і цього разу йому вдалося уникнути суворого покарання».
Закінчення перше – автор, як легко здогадатися з попереднього речення, не оправдав довєрія і виявився рецидивістом. Наступного разу йому влетіло за вірш з назвою «Бранка». От вже там крамолу довелося пошукати – з першого погляду видається, що вікторіанськи настроєних критиків обурила згадка про розірвану сорочку героїні, завдяки якій видно «он білі перса, он плече» (вірш описував реальний епізод зйомок реального фільму, де була так сцена). Але – «не тут-то было», знову знайшовся той же всюдисущий націоналізм. «Бранка» в розірваній сорочці втрапила на стіл (без підтекстів, прошу :-) ) аж тодішнього секретаря ЦК Компартії України по ідеології, В.Ю. Маланчука, він наказав «розібратися!» - і лохвицькому «бандерівцю» ще довелося дякувати долі, що йому тільки зарубали вже готові до друку книжки, заборонили виступати перед читачами і звільнили з роботи (кореспондента газети «Літературна Україна»).
Закінчення друге – з перспектив сьогодення (ого! і я вже на ті штампи збилася!) не тільки друге, вочевидь карикатурне закінчення «Останньої фортеці», але й перше, трагічне, видається безпробудно оптимістичним. Методика, як взяти штурмом цю останню фортецю, давно вже розроблена і успішно використовується. Думаю, всі тут присутні зрозуміють, про що я.
Насправді її треба тяжко і мозольно захищати.
Джерело
https://tin-tina.livejournal.com/259162.html
Пісня – "Повстанський стяг наш лопотить". Вона вміщена у збірнику "Повстанський стяг" (1947 р., упорядник "Саник").
Повстанський стяг наш лопотить,
Червоно-чорний в бій скликає, –
В крові купається земля,
Це Україна воскресає.
Повстанський стягу бойовий
Це кров тебе почервонила,
А рідная свята земля,
Тебе це чорним позначила.
Червоно-чорний стягу наш
Ідем в червоне без вагання,
Щоб нашу Чорну і Святу
Звільнить від ката у повстанні.
Повстанський стяг наш лопотить,
Червоно-чорний в бій скликає, –
В крові купається земля,
Це Україна воскресає.
Пісня – "Повстанський стяг наш лопотить". Вона вміщена у збірнику "Повстанський стяг" (1947 р., упорядник "Саник"). https://www.istpravda.com.ua
******
Люди! Українці! Не дозвольте продавати Українську Землю за яку тисячі героїв віддали і віддають життя та здоров'я.
Хто підтримує продаж Української Святої Землі яка тисячу років омивалась і омивається кров'ю наших синів і дочок ..... такі істоти не мають права жити .... хоча вони і так ходячі трупи бездушні сволочі манкурти - людина яка має душу ніколи Свою Рідну Землю не продасть.
Для збільшення натисніть на зображення
Щоб сконала кожна паскуда яка підтримує продаж Українських с/г Земель. Ви навіть не уявляєте яку це загрозу несе для України. Прозрійте сліпі глухі і німі !!! Коли ні... здихайте рабами....
Українські с/г Землі - єдине чого ще у нас не забрали....."
22 березня 1945р. поблизу с. Зіболки Жовківського р-ну на Львівщині відбувся переможний бій відділу УПА «Галайда І» під керівництвом Василя Василяшка проти двох полків московитів та спецвідділів НКВС.
Лежить другий ліворуч — Василь Василяшко. Це єдине прижиттєве фото з ним, що збереглось до нашого часу. Вікіпедія.
Наприкінці Другої світової війни радянська влада спрямувала величезні військові потужності на придушення української національно-визвольної боротьби. Секретар Волинського Обкому КП(б)У І. Профілатов у своїй таємній інструкції зазначав, що доручення Сталіна покінчити з українським підпіллям до 15 березня 1945 року не виконано. А тому з Волині на Львівщину направили нові бригади внутрішніх військ НКВС, які з попередньої дислокації у Красному, Заболотцях, Ожидові та Бродах п’ятьма колонами почали марш на захід.
Львівська військова округа №2 «Буг» УПА нараховувала 17 сотень із загальною кількістю 3400 повстанців.
Сотня «Галайда 1» під командуванням Василя Василяшка (псевдо Перемога) складалася з кулеметної та гарматної чоти та рою розвідників – в цілому 167 добре вишколених та дисциплінованих вояків. У другій половині березня 1945 р. вони прибули в с. Верини за сім кілометрів від Жовкви. В селі повстанці зупинялися через ніч, вранці переходили в ліс, щоб не довідалася більшовицька розвідка.
21 березня сотенному повідомили про приїзд у Жовкву великої кількості енкаведистів та солдатів внутрішніх військ. Передбачаючи підготовку облави на ліс Зіболщина, частина повстанців розташувалася не в головному лісовому масиві, а в малих гаях. Вони вибрали зручні позиції для обстрілу перед поляною, відкритою на північ і північний схід. Решта сотні зосередилися в глибині як резерв.
22 березня на світанку розпочалася облава. Як стало пізніше відомо, у ній брало участь понад 6000 вояків внутрішніх військ НКВС, а також нещодавно мобілізовані солдати. Йшли кількома лавами – попереду новоспечені вояки, а за ними чекісти.
Близько 11 години перша група з’явилася біля позицій УПА. За наказом сотника розпочався бій. Перша група облавників майже вся загинула. На зміну їм прийшла численна підмога, яка зуміла оточити повстанців. За годину безперервного бою сотник Перемога отримав поранення в груди, але продовжував керувати боєм. Після двогодинного жорсткого, часом рукопашного зіткнення, облавники відступили й припинили атаки.
У несподіваній полудневій тиші сотник Перемога дав завдання чоті Ігоря лишитися на позиціях, щоб за наказом прикрити інші дві чоти, що підуть на прорив із оточення.
Під вечір облава відновилася обстрілами повстанців мінометним вогнем. До сутінків тривали жорсткі бої. Вибравши вдалий момент атаки, чота Сивого та Лісового під прикриттям чоти Ігоря зуміли вирватися з оточення до глибини лісу.
****
Облавники подумали, що на допомогу прийшли нові відділи УПА, й почали втікати. Сотня Ігоря також вийшла з оточення й незабаром приєдналася до решти сотні «Галайда 1». За кілька тижнів після лікування до командування сотнею повернувся Василь Василяшко. Наказом УПА-Захід (ч. 12) від 28.04.1945 р. його нагороджено Бронзовим Хрестом бойової заслуги, а наказом Головного Військового Штабу УПА (ч. 2/45) від 27.04.1945 р. присвоєно ступінь хорунжого УПА.
У бою біля с. Зіболка радянські війська втратили 480 убитих, мали кілька сотень поранених. 23 березня у Жовкві поховали 38 радянських офіцерів, серед яких були 2 полковники і 3 майори.
Повстанці відбили 11 атак ворога і зуміли вирватися з оточення. Загинуло 40 вояків УПА, 18 було поранено. Жоден не потрапив у полон живим. Зберігся спогад про двох рідних братів-повстанців. Один із них був смертельно поранений. Ризикуючи життям, другий брат хотів його винести з поля бою. Але поранений не дозволив і попросив його застрелити, щоб обом не загинути або не потрапити у полон. Зі сльозами на очах здоровий брат виконав останню волю пораненого.
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua
Підписатися на:
Дописи (Atom)