Загальна кількість переглядів!

пʼятницю, 27 листопада 2020 р.

28 листопада 1654р. почалася героїчна оборона козацької фортеці Буша на Поділлі від польських військ.

Коли поляки майже захопили замок, вдова козацького сотника Завісного підпалила пороховий погріб, (пивницю з порохом) підірвавши себе, залишки залоги й чимало поляків.
Козацький цвинтар у с.Буша Вінницька область. Пагорб неподалік від замчища усіяний сотнями могил XVII–XIX століть. 

Джерело 1. історія України з мережі Інтернет.
*******
Джерело 2.
https://uahistory.com/topics/events/3276
.. Як не хочеш іти в світові найми ти,
а в житті цьому вищої прагнеш мети,
поспіши до Буші, на коліна упадь
і святої землі поцілуй кожну п’ядь…
Автор - Валентина Сторожук.
******
28 листопада 1654 р. під ритуальним червоно-чорним прапором останнього бою («загинемо, але не здамося!») почалася героїчна оборона козацької фортеці Буша (на Поділлі) від польських військ. Польським жовнірам війська С.Потоцького і С.Чарнецького вдалося винищити більшу частину не чисельної козацької залоги.

Увечері 30 листопада вдова вбитого козацького сотника Завісного Мар’яна підпалила пороховий погріб, висадивши в повітря себе, залишки залоги й чимало поляків. Місто горіло цілу ніч.

У печері навпроти замку заховалося 70 захисників, але їх криївку видали. Поляки, намагаючись їх звідти вигнати, перегородили струмок і спрямували воду в печеру, з людей ніхто не вийшов, всі там загинули.

Місто було повністю спалене і загинуло 16 000 населення. 

Події знайшли своє відображення у повісті Михайла Старицького «Облога Буші».

Українська станиця в Каліші (польща), що була утворена після розпуску Армії УНР у 1924р. проіснувала до Другої світової війни.

Українським ветеранам та їхнім родинам вдалось створити справжню колонію - з невеличким виробництвом, городами для ведення с/г, самвидавом і навчальними закладами.

Мало хто знає, що крім гімназії ім. Т.Шевченка, яку скінчило 874 вояки Армії УНР, у станиці в 1935 році було створено ще й школу ім. Симона Петлюри для дітей емігрантів, які народились вже на еміграції.
Навчальна програма була розрахована на 7 класів, і крім звичних для польської школи дисциплін тут викладали українську мову, українську культуру, українську літературу, історію України та географію України. Дипломи цієї школи визнавались польською владою.

В обов'язковій програмі школи ім. Симона Петлюри було написання українською мовою творів про героїв українського нації. Збереглись уривки дитячих творів про Івана Мазепу, Святослава Хороброго та Героїв Базару.

Викладачами нашої школи були українські політичні емігранти з числа колишніх державних службовців та освічені старшини.

Джерело 
Благодійний фонд "Героїка"
Фото з часопису "Тризуб" – Париж. 1930.–Ч. 9

28 листопада 1910р. у Перемишлі народився Ярослав-Богдан Рудницький, мовознавець, фольклорист, Президент Української вільної академії наук у Канаді. Автор майже 3 тис. наукових праць. Володів десятьма мовами, зокрема старогрецькою та латиною, читав лекції у багатьох університетах світу.

28 листопада 1910р. у Перемишлі народився Ярослав-Богдан Рудницький, мовознавець, фольклорист, Президент Української вільної академії наук у Канаді. Автор майже 3 тис. наукових праць. Володів десятьма мовами, зокрема старогрецькою та латиною, читав лекції у багатьох університетах світу.
Мріяв стати лікарем, але за часів польської влади зробити це було складно. Отримав освіту зі слов’янської філології у Львівському університеті, а після отримання диплома доктора філософії, працював на посаді професора Українського вільного університету у Мюнхені. Потому викладав у Карловому університеті в Празі та Гейдельберзькому університеті.
Був одружений з онукою Володимира Антоновича – Мариною.

1949-го Рудницький з дружиною та двома дітьми переїхав до Канади. Там він зреалізувався не лише як науковець, а й громадський діяч. Він став почесним членом Канадської асоціації славістів, президентом Канадської асоціації лінгвістів, членом Міжнародної академії науки й літератури, та інших міжнародних наукових організацій. Став співзасновником українських товариств у Канаді, протягом 1980-1989-го був головою уряду УНР в екзилі.

Зібрав на канадській землі серед українських поселенців матеріали з фольклористики та етнографії і опублікував їх у чотирьох томах.
Робив переклади і писав нариси про українських письменників, організовував конференції з нагоди річниць діячів української культури. Перевидавав власним коштом Шевченків «Кобзар».

Досліджував стан українознавчих фондів у книгозбірнях США, результатом яких стала книга «З подорожі по Америці 1956». Його запрошували для консультування працівників бібліотеки Конгресу у Вашингтоні щодо впорядкування фондів україніки. Він першим розробив систему заходів у справі каталогізації, класифікації української книги.
Здійснив навколосвітню подорож, під час якої налагоджував наукові зв’язки та співпрацю із українською діаспорою, популяризував українську книгу.

Мав пристрасть — шукати по світу українські сліди: Лесі Українки — в Італії, Осипа Федьковича — у Венеції, Марка Вовчка — у Німеччині, Михайла Коцюбинського — на острові Капрі, Юрія Лисянського — на Гавайських островах. Він віднайшов у Швеції 1966 року документи, пов’язані з висуненням Івана Франка на здобуття Нобелівської премії.
Рудницький ініціював проведення українознавчих студій у Австралії. 1978-го запрацювали літні курси українознавства при Макворі університеті в Сиднеї.

Того року Ярослав-Богдан Рудницький привіз до Австралії збірку українських книг вартістю 10 тисяч американських доларів.
Помер Ярослав-Богдан Рудницький 19 жовтня 1995-го, похований у Монреалі в Канаді.

Джерело:
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua

7 листопада 1990 року Київ.... Пам'ятаймо!!!


27 листопада 1942р. німці розстріляли в с.Стара Ягільниця Чортківського району групу з 52-ох Оунівців.

Могила Борцям за волю України в селі Стара Ягільниця.

В тому числі загинув окружний провідник ОУН Коломийщини Роман Сельський (псевдо: «Мундзьо», «Семен»), обласний провідник ОУН Станіславщини Василь Мельничук (псевдо: «Чумак», «Славко», «Богун»).

Джерело: 1.
https://teren.in.ua/2018/11/27/27-lystopada-v-istoriyi-ternopilshhyny-2/
*******

Під час німецько-нацистської окупації ґестапівці 27 листопада 1942 р. вивезли на поле між Чортковом і Старою Ягільницею 52 в'язнів чортківської тюрми й розстріляли. За підпал фільварку в Шульганівці та вбивство німецького солдата а 12 березня 1944 р. німці спалили 120 господарств, розстріляли 140 мешканців села Стара  Ягільниця.

Джерело: 2.
Гордій М. Історія села Ягільниця. — 1999.,
Уніят В. Стара Ягільниця // Тернопільський енциклопедичний словник: у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін, «Збруч», 2008. — Т. 3: П — Я.,
Мельничук Б., Федечко М., Чорпіта Я. Стара Ягільниця // Тернопільщина. Історія міст і сіл: у 3 т. — Тернопіль.

Цей день в історії УПА - 27 листопада.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
*********
1944 рік
Диверсійні групи УПА-Північ вкотре підірвала вантажний потяг на лінії Здолбунів – Оженин на Волині. Загони НКВД під час облави вийшли на повстанців. У бою з москалями загинули командири сотень «Залізо», «Юрко» і близько 30-и воїнів УПА.

Під час нічного нападу на село Поточище на Станіславщині повстанці знищили трьох радянських активістів.

1945 рік
Сотня «Летуни» УПА-Захід протягом всього дня вела оборонний бій у старих окопах біля села Жураки на Станіславщині з загонами НКВД, яким постійно надходило підкріплення. Відбито 12 атак, знищено не менше сотні (?!) московитів. Втрати УПА: один загиблий кулеметник і один поранений.

У боях з московитами у селах Дмитре, Ожидів і Поляни на Львівщині загинули 7 повстанців.

Зв’язкова ОУН Ганна Перик загинула в лісі біля села Тернівка на Дрогобиччині, наскочивши на загін НКВД.

1946 рік
У селі Курники на Тернопільщині підпільники знищили міліціонера райвідділу МВД.

Четверо повстанців загинули під час бою з московитами у селі Русів на Станіславщині, у тому числі – кущовий провідник ОУН «Старий».

1947 рік
У селі Желдець на Львівщині повстанці знищили двох військових МВД, які проводили облаву. Ще одного поранено.

У селі Гайворонка на Тернопільщині повстанці знищили голову колгоспу і спалили колгоспну стайню.

1948 рік
У селі Замочок на Львівщині підпільники знищили провокатора МВД.

1949 рік
Під час боїв з московитами у селах Бортятин і Тисовець на Дрогобиччині загинули станичний ОУН Володимир Божик – «Леськів» і ще двоє повстанців.

У селі Брязи (нині Козаківка) на Станіславщині повстанці знищили секретаря сільради.

Джерело.
Підготував Сергій Горобець,
Український інститут національної пам’яті.

27 листопада 1943р. бій УПА на чолі з курінним Василем Андрусяком " Різуном" із двома нiмецькими дивiзiями.

на фото В.Андрусяк, село Завій.
*****
Бій відбувся у Чорному лiсi між селами Посіч і Завій, рукопашна. Вбито 60 німців, убито чотирьох та поранено 11 вояків УПА.
****
27 листопада 1943 року німці розпочали операцію з оточення куреня "Скажені" під командуванням Андрусяка між селами Посіч і Завій у Чорному лісі. Повстанців було 220, а німців – 600 вояків. Повстанці прорвали кільце оточення з утратами були у 2-3 рази меншими, ніж у ворога.
Джерело
Збруч.
*********
Джерело: 
http://www.memoria.com.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=16&Itemid=31&lang=uk

26 листопада 1943 року у Чорний ліс до "Різуна" прийшли з вишкільного куреня "Чорні Чорти" дві чоти: "Славка" та "Юрка". Привів ці підвідділи сотенний "Дон". Разом відділи нараховували близько 220 стрільців, тобто саме тоді, в листопаді 1943 р., було закладено основи загальновідомого згодом куреня "Скажені" під командою Василя Андрусяка - "Різуна". На той час німецька розвідка виявила скупчення повстанських відділів у Чорному лісі і 27 листопада 1943 року ворог вирішив оточити їх між селами Посіч та Завій.
Вранці 27 листопада німці розпочали наступ із сіл Майдан, Посіч, Завій силами 600 осіб, при підтримці авіації. Близько 12 години відділи УНС було оточено повністю. Бої розпочалися о 13 годині й тривали до 18 години. "Ворог, який скочив до наступу із самовпевненістю, мав вже у перших хвилинах важкі втрати, та зрозумів, що перед ним твердий противник". Повстанцям вдалося захопити німецьку радіостанцію. Це утруднило німцям зв'язок у лісовій гущавині. Повстанці у двох точках оборони підготували групи до прориву ворожого кільця. У відповідний момент "різунівці" майже одночасно здійснили прорив у цих місцях. Після кількох годин перестрілок і рукопашних боїв вони розсіяли німців по лісу. Сотенний Володимир Чав'як - "Чорнота" пише: "Ми зрозуміли, що оточені. Нам скомандували дотягнутися до яру. Одні підсувалися, інші прикривали огнем. Коли ми зібралися на місці, звідки намітили прориватися, примкнули багнети і з криком "Слава" кинулися на ворогів".

Результати цього бою, що став бойовим хрещенням новосформованої бойової одиниці, були такими: сотня "Змії" (командир "Різун") втратила 4 вбитими, 7 пораненими, на ділянці цього відділу німецькі втрати становили близько 45 вбитих та 15 поранених; сотня "Месники" (командир "Дон"), з якою перебував "Чорнота", мала 12 повстанців поранених і 7 вбитих. Між пораненими був сотенний "Дон". Німці недорахувалися 40 чоловік пораненими та вбитими. За іншими даними, крім втрат сотні "Змії", подаються такі: власні - 3 вбитих, 11 поранених, у німців - близько 60 осіб.

27 листопада 1863р. народилася Ольга Кобилянська, визначна Українська письменниця, громадська діячка, активістка жіночого руху Буковини.

Ольга Кобилянська народилася 27 листопада 1863 р. у містечку Гура-Ґумора (сучасна назва Гура-Гуморулуй) на півдні Буковини (територія сучасної Румунії) у родині дрібного службовця.

Батько письменниці, Юліан Кобилянський, народився в Галичині й належав до шляхетного роду, який мав герб і походив із Наддніпрянщини. Мати Ольги, Марія Вернер, походила з німецької родини, яка дала німецькій літературі поета-романтика Захарія Вернера. Будучи німкенею, з любові до свого чоловіка Марія Вернер вивчила українську мову, прийняла греко-католицьку віру та виховувала дітей у пошані й любові до свого українського коріння. У багатодітній родині, де було семеро дітей, Ольга стала четвертою дитиною.

У 1868 р. родина Кобилянських переїхала до Кимпулунгу, де серед розкішної природи минули дитинство та юність Ольги. У Кимпулунзі дівчина відвідувала початкову народну школу, де навчання здійснювалося винятково німецькою мовою — офіційною мовою тогочасної Буковини. І хоча доводилося жити в німецько-румунському оточенні, батько подбав, щоб дочка приватно вивчала й українську мову; ще одна мова — польська — постійно звучала вдома.
У школі на О. Кобилянську значний вплив мала її вчителька — пані Міллер, яка прищепила дівчинці любов до книг, а у бесідах про літературу стала для неї старшою подругою. З народної школи Ольга перейшла до дівочої так званої «нормальної»школи, в якій навчалася лише до п'ятого курсу, оскільки для оплати подальшого навчання доньки в батька не вистачало грошей — ґрунтовну освіту важливо було дати насамперед синам. Але з таким станом справ Ольга не могла змиритися і продовжила навчання самостійно, ставши врешті однією з найосвіченіших жінок свого часу. Крім літератури, вона захоплювалася музикою.

У віці 13-14 років майбутня українська письменниця писала вірші німецькою мовою. У 1880 р. написане перше німецькомовне оповідання О. Кобилянської «Гортенза, або Нарис з життя одної дівчини», у 1883 р. — «Доля чи воля?»Потім були створені алегоричні замальовки «Видиво»(1885), «Голубка і дуб»(1886), оповідання «Вона вийшла заміж»(1886-1887).

Умовно названий «кимпулунзьким», період ранньої творчості О. Кобилянської знаменний і переломом у її світогляді, який спричинило знайомство письменниці-початківця із Софією Окуневською, донькою повітового лікаря. Саме вона, а згодом і її своячка Наталя Кобринська, прочитавши перші твори Ольги, переконливо радили їй писати українською. Як згадує сама письменниця, С. Окуневська першою заговорила до неї українською мовою, вона ж навчала її фонетики і разом з Н. Кобринською діставала для неї кращі твори з української літератури, які мали допомогти майбутній письменниці виробити гарний стиль. О. Кобилянська старанно опановувала закони рідної мови, хоча це давалось нелегко. Будучи вже відомою письменницею, вона часто просила українських митців виправляти мову її творів.
У1888 р. О. Кобилянська почала писати німецькою мовою повість «Лореляй», яка в 1896 р. була опублікована українською мовою під назвою «Царівна». Саме завдяки цій повісті з творчістю О. Кобилянської знайомиться Леся Українка.

Згодом родина письменниці оселилася в селі Димці Серетського повіту. Через хворобливість матері та через молодших братів Ольги, які закінчували навчання, родина у 1891 р. переїжджає до Чернівців, де О. Кобилянська житиме до самої смерті. Для письменниці почався новий період життя. Із приїздом до Чернівців — «серця Буковинської України»— для неї відкрився новий світ, широкий і багатий для творчої праці. Тут Кобилянська входить у коло прогресивної інтелігенції, глибше знайомиться з українським літературним життям.

У 1892 р. вона пише працю «Рівноправність жінок», того ж року виступає в журналі «Народ»із нарисом «Жіноча вистава в Чикаго». Наступного року письменниця бере участь у виданні альманаху «Наша доля», вміщуючи в ньому оглядову статтю про жіночий рух у країнах Європи.
У1894 р. О. Кобилянська друкує в журналі «Зоря»повість «Людина»(присвячена Н. Кобринській — відомій у Галичині письменниці й громадській діячці).

Упродовж наступних років вона активно пише повісті та оповідання: «Він і вона»(1895), «Що я любив»(1896), «Ніоба», «Некультурна», «Природа», (1898), «Земля»(1902), «У неділю рано зілля копала»(1909), «Через кладку», «За ситуаціями», «Апостол черні»та багато ін. творів.

У 1903 р. Ольга Кобилянська зібралася вдруге поїхати до Києва — на ювілей М. Лисенка. Та важко захворіла мати, і вона змушена була залишитися вдома. Тяжка праця по господарству, а також простуда викликали хворобу в самої О. Кобилянської: наприкінці 1903 р. її розбив частковий параліч. І хоча лікування на німецьких та чеських курортах до певної міри знешкодили наслідки недуги, починаючи з 1903 р. вона постійно хворіла, а коштів на систематичне лікування не вистачало.

Протягом 1915-1923 pp. О. Кобилянська пише низку оповідань, новел, нарисів, у яких розкриває трагічну безвихідь, страждання, розпуку і біль, викликані драматизмом ситуації, породженої Першою світовою війною: «Лист засудженого вояка до своєї жінки», «Назустріч долі», «Юда»(усі — 1917р.), «Сниться»(1922), «Зійшов з розуму»(1923), які увійшли до збірки «Але Господь мовчить...»(1927).

У1926-1929 pp. у Харкові вийшло дев'ятитомне зібрання творів письменниці.
У 1941 р. румунська воєнна жандармерія встановила нагляд за О. Кобилянською, готуючи судову розправу над нею.
О. Кобилянська померла 21 березня 1942 р. Окупаційна влада заборонила публікувати некролог українською мовою та виголошувати промови над могилою письменниці.

У Чернівцях у будинку, де жила О. Кобилянська, у 1944 р. було відкрито меморіальний музей. До 100-річного ювілею письменниці її ім'я було надано Чернівецькому театрові, вулицям у містах Буковини.

У1973 р. відкрито музей письменниці в селі Димка, де вона влітку відпочивала
Основні твори: повісті «Людина», «Земля», «В неділю рано зілля копала», «Царівна», роман «Апостол черні».

Джерело:
https://m.ukrclassic.com.ua/katalog/k/kobilyanska-olga/266-olga-kobilyanska-biografiya

27 (або 28) листопада 1879р. у с. Гоголівці (Чернігівщина) народився Гриць Чупринка. Поет, поборник Українських інтересів. Його прізвище командир УПА Роман Шухевич узяв собі за псевдонім (Тарас Чупринка).

«Грицько зразу в наше життя вніс дух непокори, протесту, бунтарства, навіть анархічності й бурлацтва, — згадував гімназійний товариш Микола Ґалаґан, коли вони вчились у Києві. — Став верховодити на квартирі та в гімназії, де був організатором різних акцій проти начальства й протестів проти суворих правил. Учителі просто боялися викликати його до дошки — щоб не потрапити в якусь неприємну історію з «отчаянним сорвіґоловой».
Чупринка на закиди відповідав віршованими каламбурами чи сатиричними віршами. Якось з села приїхав його батько у колоритному жупані. Гімназисти почали підсміюватись. Тоді Гриць Чупринка «з усією своєю нестриманістю й безоглядністю» морально знищив своїх кривдників. І гордо заявив, що вони з батьком нащадки козацького роду і не дадуть себе ображати.

Грицько Чупринка був закоханий у Олену Ніговську – вчительку початкових класів гоголівської школи, яка працювала тут з 1912-го. Він приходив до неї додому, «сідав на маленький ослінчик і говорив: «Ви цариця мого серця, я сяду біля Ваших ніг і прочитаю Вам свої нові вірші», – розказувала згодом вчителька, яка на той час дуже боялася запального молодика. Низку своїх поезій Чупринка присвятив саме їй.
За «підбурювання» селян Чернігівщини до протестів під час революції 1905-1907 років його вперше заарештують.

«Вірний своїй вдачі, – писав про Чупринку Володимир Дорошенко, – що не терпіла утертих шляхів та не зносила громадської дисципліни, жив він правдивим бурлакою. Мешкав в якихось сумесних квартирах, де займав один з кутів. Водив компанію здебільшого з «бувшими людьми» по різних чайних та глухих куточках на Деміївці або на Подолі. Мав там серед злодіїв та проституток знайомих і приятелів, що любили його і називали нашим поетом. Відкидаючи з огидою облудний і фарисейський світ «приличних людей» за його неправду і низькопоклонство, почував себе Чупринка добре лише на дні». Саме в цей період Гриць Чупринка написав найвідоміші поетичні збірки.

1919-го організував селянське антибільшовицьке повстання на Чернігівщині. Його авторитет серед селянства був величезний. За першим закликом вони вступали до загону «отамана Григорія Оврамовича». Чекістам вдалося захопити Чупринку, але від розстрілу його врятувало заступництво Олекси Шумського – тодішнього народного комісара освіти УСРР. Той особисто звернувся до голови Всеукраїнської ЧК Віліса Лациса зважити на особливі заслуги Чупринки як поета.

1921-го Григорій Чупринка займався налагодженням контактів між підпільними групами та партизанськими загонами, що діяли на окупованих більшовиками українських землях і узгоджували діяльність з урядом УНР. Він був учасником військового з‘їзду отаманів Холодного Яру, невдовзі після чого Чупринку знову заарештували. 28 серпня 1921-го колегія Київського губернського ЧК засудила Григорію Чупринку до розстрілу. Документів про дату виконання вироку насьогодні не виявлено.

Джерело 2.
https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/lystopad/27/1879-narodyvsya-gryc-chuprynka-poetо

Джерело 2. Більш детально читайте тутка
https://ukrlit.net/info/immortality/5.html

У червні 1930 року відбулося засідання президії Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка під головуванням академіка Дмитра Багалія, на якій ухвалено надрукувати твори Грицька Чупринки в серії науково-популярних видань. За кілька місяців Державне видавництво України випустило «Вибрані поезії» Грицька Чупринки з передмовою Володимира Єрохіна. Здавалося б, що в цьому незвичайного? Видають твори популярного українського поета початку XX ст., митця оригінального, яскравого виразника нового напряму, того крила в українській дожовтневій поезії, яке розвивалося в руслі теоретичних та ідейно-естетичних засад журналу «Українська хата». Та віддамо належне прагненню науково-дослідної установи мислити і діяти з позицій академічних, з позицій історичної об’єктивності, бажанню не залишати майбутнім поколінням «білих плям» на літературній карті України.

«Хронологічна канва» життєвого і творчого шляху Г. Чупринки в цій невеличкій книжечці завершується так: «1921 (восени) — увіходить у стосунки з таємною контр.-революц. організацією: Центр. Повстан. Комітетом і бере участь у розробці плану загального протирадянського повстання на Правобережжі (наступ Тютюнника).
1921—[28/ІХ] розстріляно за вищезазначену контр.-революційну діяльність».

Нинішній читач, вихований на гаслах: «Хто не з нами, той проти нас», буде здивований, а то й обурений. Як же це так? Ворог Радянської влади, а його» твори видають в серії «Масова художня бібліотечка»... Кого рекламували, кого пропагували? Та не лише Г. Чупринку популяризували. Оповідання Володимира Винниченка, який з 1920 року був у еміграції, друкувалися тоді в серії «Бібліотека юного ленінця» і в серії «Масова художня бібліотечка». Перевидавалися вірші Олександра Олеся, який емігрував і жив у Празі, поетів «Молодої музи», котрі творили також за кордоном — у Львові. Нарешті, пригадаймо оцінку В. І. Леніним книжки оповідань А. Аверченка «Дюжина ножів у спину революції» (1921). У статті «Талановита книжка» Володимир Ілліч відзначав, що письменник-емігрант, який вороже ставився до революції, зумів правдиво відтворити 4враження і настрої представника старої, поміщицької і фабрикантської, багатої, що об'їлась і обклалась, Росії». Успіх Аркадію Аверченку забезпечило, пише B. І. Ленін, те, що більшість оповідань той присвятив темам, які «він знає ...він пережив і відчув» (Повне зібр. творів.— Т. 44.— C. 238—239), а коли автор свої оповідання присвячує темі, йому не відомій, виходить нехудожньо.
Десь до 1933 року ще жила ленінська традиція терпимо, з урахуванням специфіки художньої творчості ставитися до митців, які талановито змальовували дійсність, хоч їхні світоглядні позиції й розходилися з домінуючою концепцією побудови соціалізму в країні.

Що стосується Грицька Чупринки, то тут справа і простіша і складніша. Простіша, бо в його поезіях і рецензіях не знаходимо й рядка, який би засвідчував вороже ставлення митця до Радянської влади, ленінських ідей, складніша, оскільки поета було розстріляно за контрреволюційну діяльність. Проте на сьогодні якихось документальних даних про участь Г. Чупринки в таємних антирадянських організаціях не виявлено. Давно побутують припущення, що розстріляно його випадково, під час облави проти контрреволюційних банд, коли поет повертався до Києва від батьків з села Гоголеве колишнього Остерського повіту Чернігівської губернії, де він народився 9 грудня 1879 року. Дата смерті — 1921 рік, мабуть, з'явилася пізніше, бо А. Лейтес і М. Яшек у своєму біо-бібліографічному довіднику «Десять років української літератури (1917—1927)» вказують 1919-й. Цю ж дату називають Ан. Лебідь і М. Рильський у хрестоматії 43а 25 літ». Зважаючи на те, що хрестоматія з’явилася друком 1926 року, біо-бібліографічний довідник А. Лейтеса і М. Яшека в 1928 році, то майже до 1930 р. вважалося, що Грицько Чупринка загинув у 1919 році. Щоправда, така думка побутувала тільки в нашій країні, бо в Празі 1926 року виходить найповніше й дотепер видання творів Чупринки, в якому поет постає в ореолі активного борця проти Радянської влади. Там дата смерті — 28 серпня 1921 року.

Як бачимо, на цій останній сторінці життєвої долі багато неточностей. То 1919 рік, то 1921. В одних джерелах 28 серпня, в інших — 28 вересня. Чому так довго стверджувалося, що митця розстріляно в 1919 році, коли в ці перші пореволюційні роки легко було документально уточнити, та й жили очевидці? Мабуть, тому, що тоді Чупринку заарештовували представники Радянської влади за організацію, як зазначається у згадуваному виданні «Вибраних поезій», «протирадянського повстання на Чернігівщині з метою дезорганізації більшовицького запілля». Було його заарештовано начебто в Києві і вивезено до Кожухівського концентраційного табору під Москвою, але згодом, через два роки, його звільняють, і він повертається додому. І знову не все зрозуміло. У журналі «Книгар» за 1919 рік (№ 28, грудень) читаємо: «Відомий український поет Г. О. Чупринка, що взятий був Радянською владою в місяці серпні як закладник, перебуває зараз у Москві, в Андріївському таборі заложників. В місяці грудні Г. Чупринка став недобре себе почувати (астма) й був переведений до центральної лікарні таборів. Вивезений одночасно з ним автор дитячої читанки «Сонечко» С. Титаренко амністований в роковини Октябрської революції й на Різдвяні свята повернувся до Києва».

Отже, засвідчує «Книгар» (тоді редактором був М. Зеров), Г. Чупринка потрапив у заложники і, мабуть, був амністований, як і С. Титаренко, але пізніше. Якби він організовував за дорученням Центрального повстанського комітету у Києві «протирадянське повстання на Чернігівщині з метою дезорганізації більшовицького запілля», то хто зна, чи в тих суворих воєнних умовах міг розраховувати на амністію. Яке ж основне джерело, що свідчить про антирадянську діяльність Чупринки, нині нам відоме? Передусім це вступна стаття Єрохіна і «Хронологічна канва» у книзі «Грицько Чупринка. Вибрані поезії» (Харків — Дніпропетровськ, 1930). Автор передмови пише у примітці: «Усі відомості про життєпис Чупринків подано на підставі статті Вол. Дорошенка, що вміщена в празькому збірникові».

Легко перевірити і переконатися, що «хронологічна канва» життєвого і творчого шляху Г. Чупринки, яку склав Єрохін до «Вибраних поезій», буквально списана зі вступної статті Дорошенка. Повторюються версії про вивезення поета до Кожухівського концентраційного табору за організацію антирадянського повстання на Чернігівщині в 1919 році, про участь у розробці плану загального протирадянського повстання на Правобережжі восени 1921 року в зв’язку з наступом Г. Тютюнника.
Ми не маємо документальних матеріалів для уточнення і поглиблення цих фактів, але очевидним є те, що на Радянській Україні повторено ту версію про Грицька Чупринку — активного контрреволюціонера, яку широко пропагувала буржуазно-націоналістична еміграція. У вступі до празького збірника («Від видавництва») чітко сказано, що ініціатива публікації належить « Комітету Українських товариств м. Нью-Йорка для вшанування пам’яті розстріляного більшовиками українського поета Григорія Чупринки». У цій ідеологічній
акції ім’я талановитого митця було дуже виграшне, тому буржуазні націоналісти завжди намагалися видати його за свідомого борця проти Радянської влади, ледве не за керівника повстання. Важко в це повірити. І ось йому.
Його товариш — відомий поет і прозаїк Клим Поліщук, який на час загибелі Грицька Чупринки перебував в еміграції у Відні, згадував, що 1919 року він був у Києві, редагував разом із Михайлем Семенком видання відділу мистецтва Наркомпросу — журнал «Мистецтво» і зустрічався з поетом. Клим Поліщук влітку того ж року прочитав у газеті «Киевский коммунист» повідомлення про «ліквідацію банди Чупринки», а на другий же день дізнався, що Грицько Чупринка перебуває в Київському губернському ЧК і незабаром його долю вирішуватиме Ревтрибунал. Письменники, переважно ті, які об’єдналися в групу «Музагет» і які, зрозуміло, чудово знали самого митця і його творчість, звернулися з клопотанням до самого голови Всеукраїнської ЧК Мартина Лаціса. На суді від київської художньої інтелігенції слово взяв тодішній нарком освіти Олександр Шумський, який просив зважити на «величезні заслуги» Чупринки як поета, на стан його здоров’я, а також врахувати те, що виступи селян Оглава (пізніше село Гоголів Броварського району), які звернулися до авторитетного земляка в надії на захист, були спричинені самочинною ревізією хліба.

Ці серпневі дні 1919 року, про які згадує Клим Поліщук, були драматичними для молодої Радянської влади на Україні. На Київ активно наступали війська УНР — вони були вже в районі Василькова, з протилежного ж боку насувалися денікінці, тому сподіватися на якийсь докладний розгляд судової справи було важко. Але цілком можливо, що це так зване «протирадянське повстання» селян рідного Оглава було не чим іншим, як стихійним бунтом проти вилучення у селян хлібних запасів, що, до речі, траплялося того часу тут.
Важко повірити в те, що сам Чупринка міг бути ініціатором збройної акції, яка мала, за версією зарубіжних видань, дезорганізувати підготовку й розгортання більшовицького підпілля. Передусім тому, що він не обнародував жодної тези політичного спрямування, яка б підтвердила його опозиційне ставлення до більшовиків. Навпаки, земляки поета — краєзнавці — виявили в Центральному державному історичному архіві УРСР матеріали про його активну революційну діяльність у 1905 році.
Чупринка входив до складу Требухівського комітету РСДРП. Як свідчать краєзнавці на сторінках броварської газети «Нове життя» від 11 вересня 1987 року, «в одному із донесень прокурору Чернігівського губернського суду зазначалося, що 15 листопада 1905 року в селі Требухові місцевим сільським писарем Харитоном Швидаком було зібрано сільський сход під головуванням козака Григорія Чупринки з Оглава. На сході було вирішено: не платити податків, землю розділити порівну: уряду й царя не визнавати».
Раніше, у вересні 1905 року, жандарми зробили обшук у Грицька Чупринки і виявили шістнадцять примірників більшовицьких прокламацій. Що це були за прокламації? Вилучено шість примірників звернення Російської соціал-демократичної робітничої партії під заголовком «Нові царські милості», чотири прокламації «До бідноти», один примірник під назвою «Ліберали в царя», ще один розпочинається словами: «Товариші, все вище піднімайтеся на революційній хвилі», а також два томи журналу «Пролетарий»... І хоч Чупринка в протоколі Чернігівського губернського жандармського управління засвідчив: «Я не визнаю себе винним», за «поширення прокламацій злочинного змісту в м. Гоголеві козака Григорія Оврамовича Чупринку було передано під особливий нагляд за місцем проживання в м. Гоголів».
Революційна діяльність Грицька Чупринки протягом 1905—1909 років поки що чекає на свого дослідника. Відомо, що його кілька разів заарештовували жандарми, ув’язнювали — то в Лук’янівську тюрму, то відправляли аж у Смоленськ... Він часто нелегально пробирався до рідних у Оглав, до своїх однодумців-селян, бо його позбавляли також права з’являтися на Чернігівщині. Тому чимало часу провів у Києві, де у нього було багато друзів, знайомих і де, врешті-решт, після кількох поетичних вправ російською мовою він 13 травня 1907 року друкує в газеті «Рада» свій перший вірш українською мовою «Моя кобза», що має програмний характер. Принаймні поет прагне визначити свою громадянську позицію в умовах поразки першої російської революції, коли зневіра, відчай охопили і деяких недавніх революціонерів.

Звертаючись до своєї музи —
кобзи, поет узагальнює:
Знов бачиш і віриш, що все пролетить,
Що ти перебореш недолю;
Знов полум’я волі так
близько мигтить,
І тішишся сам ти собою.

Особливо стимулювала його творчу енергію дружба з письменником і видарцем Олексою Коваленком, який згуртував навколо себе молодих українських письменників, знайомив їх з модерною російською поезією та новими літературними течіями в Західній Європі. Чупринка відвідував дім Коваленка, де зачитувалися Костянтином Бальмонтом, Інокентієм Анненським, Олександром Блоком, Шарлем Бодлером, Полем Верленом, дискутували про шляхи розвитку рідного слова, роздумували, зокрема, над перспективами українського авангарду, а згодом — і символізму. Логічно, що Олекса Коваленко, який був тоді відомий і завдяки упорядкуванню декламатора «Розвага», і завдяки згуртуванню молодих поетичних сил навколо підготовки антології «Українська муза» і альманаху «Терновий вінок», починає залучати Грицька Чупринку до видавничої справи, передусім до роботи у створеному 1909 року журналі «Українська хата». Захоплений новими ідеями відродження літератури на національній основі, але з творчим використанням новітніх течій і напрямів у російській, польській, французькій та інших літературах, Чупринка пориває з газетою «Рада» і сповідує позиції нового видання. У віршах «Радяне» і «Лайливий публіцист», які опублікувала віденська «Чорна рада», поет саркастично висміяв співробітників «Ради», передусім Сергія Єфремова — авторитетного критика та історика літератури, за їхню орієнтацію на «перли коштовні» і «слова красномовні», що ними нові «бонавентури» начебто вносять в українську громаду замість справжнього письменства сміття.

Полеміка між «радянами» і «хатянами», на жаль, витлумачується й дотепер надто прямолінійно, без належного врахування тогочасних суспільно-політичних і культурно-мистецьких явищ та проблем. Особливо різко оцінюємо діяльність щоденної газети «Рада», яка почала виходити з 15 вересня 1906 року на зміну забороненій царським урядом «Громадській думці». Проіснувала вона найдовше з усіх україномовних періодичних видань — до липня 1914 року і зробила немало корисного. Жоден історик літератури не може обійтися без цієї газети, бо на її сторінках відображено всі найважливіші події культурно-громадського і літературного життя на Україні. Чому в нас побутує таке негативне ставлення до газети «Рада»? Адже програма її не містить нічого крамольного — «радяни» обстоювали ідею культурно-національної автономії в межах федеративної Росії. На неї постійно злісно нападали чорносотенні «Киевлянин», «Новое время», «Киев», її співробітників цькували, штрафували, арештовували... Чого вартий лише один «Киевлянин», редактором якого був махровий реакціонер В. Шульгін. Ця газета буквально чи не в кожному номері висміювала українську мову й культуру, її діячів, знущалася у фейлетонах над «інородцями», з пихатою самовпевненістю обстоювала великодержавно- монархічні орієнтації запеклих шовіністів. Безперечно, це викликало обурення, спротив, а нерідко й спровоковувало націоналістичні виступи. Тому не слід забувати й про те, що в «Раді» з’явилися статті, позначені ліберально-буржуазними і націоналістичними орієнтаціями. Щоправда, основні виступи проти утвердження реалістичного напряму в українській літературі, народності й справжнього, ідейно чіткого новаторства з’явилися на сторінках цікавого й ще належно не оціненого журналу «Киевская старина». Маю на увазі передусім статті Єфремова «В поисках новой красоты» (1902) і «На мертвой точке» (1904), які викликали справедливе обурення Лесі Українки, Гната Хоткевича, Михайла Косача... Та повернімося до «Ради».
Важливо передусім те, що газета «Рада» виступала проти антисемітизму, різко осуджувала єврейські погроми, на її сторінках постійно друкувалися твори Олександра Олеся, Степана Васильченка, Миколи Вороного, Бориса Грінченка, Михайла Коцюбинського... Очевидно, основна причина наявної і до цього часу політичної опозиції до газети «Рада» криється в складі деяких її співробітників, які згодом зайняли різні посади в уряді УHP та емігрували за кордон. Назвемо лише кількох. Того ж Євгена Чикаленка, на кошти якого в основному видавалася «Рада», літературознавця Володимира Дорошенка — активного публіциста і співробітника Українського університету в Празі, Сергія Єфремова, осудженого згодом як одного із керівників так званої «Спілки визволення України»... «Рада» друкувала твори Володимира Винниченка, оцінка літературної діяльності якого донедавна навіть і не наближалася до об’єктивної.

Григорій Чупринка виступав проти «радян» тому, що сам тяжів до авангарду в поезії, який обстоювала «Українська хата». Але він не поділяв і крайніх полемічних «перехльостів» «хатян» в оцінці революційного руху, який, за їхнім твердженням, ніби несе в собі жорстокість, свавілля і нову несправедливість. А ставлення до Михайла Коцюбинського і Лесі Українки, про яких «хатяни» відгукувалися зневажливо, намагалися викривити уявлення про їхню творчість, витлумачити її не як революційно-демократичну, а як індивідуалістичну, позбавлену новаторської форми та ідейно-естетичної значимості?

Поет не бажав поринати в ці безплідні суперечки, не поділяв поетичних декларацій деяких «хатян» про війну як вселенське очищення гріховного людства, про фатальну класову розмежованість у будь-якому суспільстві, хоча в своїх поезіях утверджував і культ сильної, ніцшеанського типу особистості, і песимістичний погляд на юрбу, і апатію, безнадію, сум...
Щоправда, про систематичну співпрацю поета з «Українською хатою» говорити не доводиться — не з його бурлацькою, схильною до богемності, вдачею було вдумливо вчитуватися в дискусійні статті, які з’являлися часто і в різних виданнях, тим паче — дисциплінувати свою творчу фантазію редагуванням чужих віршів. Його часто бачили в різних районах Києва — то в Голосієві, у самотині в лісі, то на Подолі серед невдах-літераторів, акторів, художників, котрі оплакували за чаркою свою зрадливу музу, то на Деміївці серед злодіїв, повій, яких він прихильно вислуховував і яким виповідав свої думки, читав власні вірші та твори улюблених ним Бодлера, Верлена, По, Бальмонта... Його знали і впізнавали — любив чорне пальто і ширококрисий чорний капелюх, важкий кострубатий ціпок, радо відкривав своє високе, «верленівське» чоло. Хто зна, чи зібрав би в окрему збірку свої вірші, які друкували тогочасні газети «Рада», «Слово», тижневик «Рідний край», місячники «Літературно-науковий вістник» і «Українська хата», двотижневик «Чорна рада», якби не Олекса Коваленко. Передусім, завдяки йому в 1910-му виходять три поетичні книжечки Грицька Чупринки: «Огнецвіт», «Метеор», «Ураган», в 1911 році — «Білий гарт», в 1912 — «Сон-Трава» і «Контрасти», в 1913 році — поема «Лицар-Сам».

«Прологи» — своєрідні поетичні вступи-захоплення,— писав до перших збірок Коваленко. «В українській поезії, після безличного монотонного переспівування Шевченкових поезій, починається н о в а ера, з філософічно-етичним напрямом, у вільній, артистичній формі.

Настроїли вже на н о в и й лад свої кобзи: Микола Вороний, О. Олесь, Петро Карманський, Василь Пачовський, Микола Філянський. А ось іде ще один поет: Грицько Чупринка, що вплітає в вінок Ураїнської Музи свій «Огнецвіт»,— так велемовно репрезентував молодого поета його старший друг і колега, який не шкодує пишних епітетів для того, щоб переконати читача в містичній місії літератора відкривати нові, таємні світи поетичної фантазії і пророчого прозірництва. У пролозі до книги «Метеор» він зазначає, що «поезія Чупринки — це метеор на обрії української поетичної ночі!..».
У присвяченому Олексі Коваленку вірші Грицько Чупринка писав:
О ні, Поет — не гладіатор,
Що бавить натовп цирковий!
Поет — пророк, Поет —
новатор
І вільний мучень життьовий.
Цей епатажний, не характерний для української літератури погляд на роль поета не міг не викликати гострої реакції, особливо з боку тих, хто усвідомлював громадянське призначення мистецтва. Звичайно, Чупринка співав «з чужого голосу», а точніше, з голосу російських поетів-символістів, до того ж намагався заперечити орієнтацію «Ради» на консервування літературних традицій і неприйняття авангарду, позицію тих літераторів, які відстоювали погляд на поета як на слугу народу, виразника його болю, тривог і надій, народного співця і заступника гноблених. Тут він демонстративно впадає в іншу крайність — нарочито вивищує поета над «юрбою», яка не здатна зрозуміти його величавих гімнів, ідеальних поривань у блакитні простори, його інтуїтивних, магічних осяянь і холодної космічної самотності. Ось вірш.

«В царстві висот».
Я, мов дух, в самоті
В чарівній висоті,
В невимовно-чудовому мирі,
Де горять,
Миготять
Зорі-свічі святі
В голубому ефірі —
Красоті помолюсь
І заллюсь,
Розіллюсь
В передзвонах на царственній лірі.

Можна лише уявити, якою була реакція на подібні епатажі, тим паче, що громадянський пафос поезій Тараса Шевченка та Івана Франка, Лесі Українки і Павла Грабовського, Бориса Грінченка і Михайла Старицького не викликав жодних дисонансів із тогочасними суспільними настроями і переживаннями. Звісно, новий день вимагав нових форм, нової образності, нових образно-смислових «ключів» для відкриття соціальної і духовної реальності, і поетичний бунт проти трафаретів, примітивних літературних смаків був виправданий, назрілий. Григорій Чупринка це відчув, а можливо, йому цю істину відкрили, бо літературне оточення одразу ж завважило в ньому талант природний, стихійний, плідний. Він починає уважно прислухатися до різних перепадів духовної атмосфери, як вже зазначалося, включається в літературну, з елементами політичних звинувачень, полеміку між «Радою» і «Українською хатою». Політичні його погляди, мабуть, зазнали також певної аберації, дедалі глибше він занурюється в стихію літературного життя, багато творить, полемізує і розчаровується в плідності декларувань поетичних платформ. Не випадково у книзі «Метеор» він уміщує вірш «До своїх», епіграфом до якого бере слова Пантелеймона
Куліша: 

«З громадського багна багно літературне зробили ви...».
Я не співець свого народу,—
Він сам поет своїх страждань,—
Я славлю небо, славлю вроду
І пил душевних поривань.
Краса зостанеться красою,
Хоч і в занепаді вона.
Я окроплю її сльозою,
Я вирву цвіт її з багна.
Коли ж нема нового грунту
І животворної роси,
Я кину лозунг — бунт для бунту
Своїм гнобителям краси.

Він динамічно нарощує темп у поетичному звеличенні пророчої місії світлого генія — Поета, впивається солодкою магією поетичних ритмів, які виколисують його самолюбство і виносять його уяву на вершини самотності та гордої зневаги до гріховного, сліпого натовпу. Та, на жаль, в цьому натхненному протесті й самолюбному викликові мізерній юрбі більше було декларацій, пишної риторики, мелодраматичного епатажу, ніж справжнього болю і переживання.
Свого часу, та й, на жаль, і тепер, поезія Грицька Чупринки асоціювалася з його віршем «Дзеньки-бреньки», ідейно-смисловий настрій якого поет не випадково уточнив: 

«поетичний жарт».
Викликає ясний дух
Вірш легесенький, як пух,
Вірш, як усміх неньки,
Вірш маленький,
коротенький,
Без задуми, без вагання,
Без кохання, без благання;
І серденьку легко-легко,
Бо прогнали сум далеко
дзеньки-бреньки.
Ллються, в’ються
І сміються
Дзеньки-бреньки,
Різнотонні,
Різнодзвонні,
Солоденькі,
Золотенькі
Життьові брехеньки.

У Грицька Чупринки чимало таких творів, які заворожують поетичним звукописом, мелодикою ритму, дзвінким переливом тонів. Не дивно, що смислова орієнтація вірша залишається на периферії його сприйняття, ідейне спрямування глухне в мелодійному звучанні алітерацій, у настроєвих асоціаціях. Хтось перший не звернув уваги на те, що письменник майстерно висміяв оці поетичні «дзеньки-бреньки», які є не що інше, як «життьові брехеньки», котрі заворожують, заколисують уяву та сприйняття і відсторонюють людину від реальної суворості життя. Так і утвердилось.

Гадаємо, він бачив і усвідомлював безплідність, а де в чому й примітивність літературної сварки між «радянами» і «хатянами», бо свідченням цього може бути і його скептичне ставлення до всіх тих, хто гуртувався навколо «Української хати», крім Олекси Коваленка та основних теоретиків «чистого мистецтва» — Микити Сріблянського і Миколи Євшана, які своїми рецензіями і статтями підтримали перші кроки Грицька Чупринки і цим сприяли утвердженню його поетичного авторитету і літературної слави. Так, молодий талановитий критик і літературознавець Микола Євшан від появи першої книги поезій Грицька Чупринки до передчасної своєї смерті в 1919 році палко обстоював естетичні позиції і творче спрямування поета в десяти літературних оглядах і рецензіях. Він дивився глибше і об'єктивніше на літературний процес, ніж його колеги по «Українській хаті». Його виступи про творчість Василя Стефаника, Михайла Яцкова та інших сучасних йому письменників виразно різнилися від інших критичних статей в часописі саме тонким аналізом ідейно-естетичних особливостей мистецького явища, глибоким розумінням художньої форми.
Шанував Грицько Чупринка і Микиту Шаповала (Сріблянського), який також багато писав про його творчість, а в роки першої світової війни переховував Чупринку, як і, до речі, актора Івана Мар’яненка, художника театру і графіка Івана Бурячка, відомого своїм оформленням до вистав першого українського стаціонарного театру Миколи Садовського і карикатурами у журналах «Шершень» (1906), «Хрін» (1908), оригінального новеліста Артима Хомика та інших на підприємстві у Великій Буді на Чернігівщині. Вважалося, що це підприємство працює на оборону, і його трудівники звільнялися від мобілізації.

У передвоєнні роки творча активність Чупринки дещо пригасла, частіше його захоплюють песимістичні настрої. Певну роль відіграла в цьому різка негативна критика книжки-поеми «Лицар-Сам» та уражене самолюбство поета. Та слава Чупринки все ж таки не тьмариться. Правда, його непокоїть-тривожить зростаючий літературний авторитет Олександра Олеся, до творчості якого Грицько Чупринка спочатку з пієтетом і ревнивою уважністю приглядається. Більше того, коли товариство «Криниця» в 1917 році видасть п’ятий том поезій Олеся, Чупринка надрукує на нього рецензію. Це схвильоване висловлення емоційного сприйняття поезій «першорядного поета, місце якого установлено одноголосно» з констатацією громадського зацікавлення, настроїв передреволюційного 1916 року.

До речі, перу Грицька Чупринки належить 22 літературно- критичні статті й рецензії, зокрема, про твори Івана Нечуя-Левицького, Гната Хоткевича, Миколи Вороного, Миколи Філянського, Михайла Жука, Михайля Семенка... Основний його доробок — 425 віршів. Таку цифру називає відповідальний за рубрику «Червоний заспів» на сторінках газети «Молода гвардія» доцент Василь Яременко. У першому посмертному і, як уже зазначалося, найповнішому виданні творів Чупринки в Празі 1926 року упорядники вмістили 447 творів. Це і поезії, і літературно-критичні статті, і рецензії. Літературознавець Павло Богацький, який здійснив значну редакторську і текстологічно-упорядницьку роботу по підготовці цього видання, не мав під руками ні автографів, ні архівів видавництв, газет і журналів, у яких друкувався поет. Та й у наш час ніхто цієї пошукової роботи не веде. І зрозуміло, бо не було надії опублікувати бодай рядок із поезій цього майстра. Мені вдалося виявити у фондах «Літературно-наукового вісника», частина яких зберігається у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР (фонд 78, од. зб. 643), автографи 5 віршів поета, три з яких — «Сни», «??? Хто в блакитному просторі», «Ніч» — були свого часу опубліковані в збірках «Огнецвіт» і «Сон-Трава» (вірш «Ніч» з’явився під назвою «Забуття» і ще з одним чотирирядком). Два інші —«Нічний настрій» і «Над могилою товариша» — до збірок не входили. Можливо, вони з’являлися в періодиці або потрапили у четвертий ненадрукований том вибраних поезій.

Складна, драматична, позначена політичною боротьбою різних партій, ненавистю до імперіалістичної війни, передчуттям революційного вибуху атмосфера поступово і невблаганно знецінювала суспільне значення тих поезій Грицька Чупринки, в яких оспівувався культ краси, божественне покликання поета, культ гріховності, стихійне бунтарство, антагонізм між митцем і масою. Нові соціально-політичні орієнтації, які захоплювали в своє історичне русло величезні маси людей, не могли «змиритися» з тим, що хтось, особливо люди авторитетні, ті, що на видноті, не вливалися в ці нові ритми, відсторонювалися, не поспішали оспівувати чи заперечувати. Грицько Чупринка на першій порі, а саме в травневі дні 1917 року, перейнявся емоційно-бурхливою атмосферою революційного національного відродження. Є згадки, що він записався було козаком 1-го українського Богданівського полку, але участі в боях не брав — виконував (і то тимчасово) якусь канцелярську роботу. Патетичні, велемовні, з апеляцією до козакофільських традицій мітингування його розчаровують. Як згадує Клим Поліщук, «на мітинги він не ходив, агітацією не займався».

За панування гетьмана П. Скоропадського він серед тих, хто осуджує запроданство гетьманського уряду, не криється зі своїми думками, але особливої суспільно-політичної активності також не виявляє.
Видані товариством «Криниця» три книги його поезій читають, рецензують, але домінуюча тональність рецензій не втішає автора. Підстави для цього були.

Наприклад, журнал «Книгар» у лютому 1919 року публікує статтю Миколи Зерова «Гр. Чупринка. З приводу нового видання творів», у якій уважно проаналізовано метрику і ритм його поезій, основні ідейно-смислові акценти. Критик так узагальнює свої спостереження: «Теми його далеко не нові навіть в українській поезії, оброблення їх доволі примітивне і поверхове, правдиве поетичне захоплення заступається здебільшого риторикою. Бадьорий настрій його поезій — всупереч невпинному квилінню українських версифікаторів, відчуження від патріотичних трафаретів в свій час мали значення протесту проти літературної традиції, але це значення було явищем часовим. Для української ж поетичної мови Чупринка наробив великого лиха, засмітивши її варваризмами і прозовими виразами, од яких одгонить газетним жаргоном».
Такий жорстокий і багато в чому справедливий присуд не міг не вразити поета, тим паче, що Микола Зеров категорично узагальнив: «Мало має права Чупринка на титул українського Бальмонта».

Треба сказати, що здійснений Миколою Зеровим аналіз поетичного вибраного Григорія Чупринки (четвертий, начебто вже підготовлений до друку том його поезій, як уже мовилося, не вийшов) дає підстави для такого висновку. Проте ми повинні пам’ятати, в які часи рецензувалися твори Чупринки, поета, що не брав послідовної і усвідомленої участі в революційних подіях ні на боці буржуазно-демократичних орієнтацій УHP, ні на боці революційних більшовицьких сил.
Важко сьогодні сказати, чому так відсторонювався Грицько Чупринка від політичної діяльності в 1917—1918 роках, коли націоналістичні гасла і оманливі політичні орієнтації захопили в свій шалений вир немало письменників, художників і культурних діячів. Гадається, що трагічною випадковістю в його життєвій долі була так звана «участь в організації протирадянського повстання». Досі побутують версії про те, що Грицько Чупринка ніби погодився поїхати в Холодний Яр на зібрання контрреволюційного повстанкому влітку 1921 року. Можливо, вороги революції й хотіли залучити відомого поета, тим паче, вже покараного більшовиками засланням у Кожухівський концтабір, а отже, на їхню думку, озлобленого проти Радянської влади, до участі в своїх планах. Але відомо, що він в Холодний Яр не поїхав, участі в повстанні не брав. Можна припустити й те, що його ім’я значилося в таємних списках повстанського комітету, які могли потрапити до ЧК, і за цим списком Грицька Чупринку було й заарештовано. З-поміж тих, хто був засуджений до вищої кари «за участь у тяжких злочинах проти Української Соціалістичної Радянської Республіки з метою скинення робітничо-селянської влади», під номером 20 значиться «Чупринка Гриць Абрамович (відомий поет)». Є перекази, що документально не засвідчено виконання вироку: це наводить на думку про те, що митець загинув раніше, під час облави в лісах Чернігівщини. Можливо, він, людина трохи дивакувата і схильна до експресивного вибуху емоцій, не мав при собі документів і почав обурюватися... Хтозна.

Минуло вже багато років від тих складних подій громадянської війни на Україні. Грицько Чупринка своєю творчістю не погрішив перед своїм народом, перед Радянською владою. То чи не заслуговує він — талановитий поет і громадянин — на наше милосердне ставлення до його пам’яті, на реабілітацію свого імені? Переконаний: заслуговує. Як і заслуговує на об’єктивну оцінку його творча спадщина.
Поезія Грицька Чупринки — своєрідна кардіограма духовного биття серця значної частини української інтелігенції першого десятиліття XX ст. Це складний період нашої духовної історії, що пов’язаний і емоційно стимульований активним пробудженням національної свідомості та необхідності вироблення нових шляхів розвитку культури і літератури, динамічною гонитвою за новими образами, формами і засобами самовираження. Певну роль відіграла в цьому яскравому оновленні художнього мислення епоха символізму, яка наприкінці XIX — початку XX ст. своїм крилом захопила й Україну. Започаткований був футуризм. Ставлення на Україні до символізму і футуризму було не вельми доброзичливе. І для цього склались об’єктивні причини. Україна сприймала авангард з недовірою, бо це було серйозним зазіханням на літературні традиції, які грунтувалися на збереженні національної культури. І, незважаючи на те, що авангард, передусім в особі основоположника українського футуризму Михайля Семенка, прагнув «вивільнити» українську літературу від тих форм і стилів, які и герметизували і не єднали з літературою світовою, мало хто поділяв це ідейно-естетичне завдання. Як було змиритися з деструкцією традиційної поетики, молитовно освяченої генієм Шевченка, якого старалися тлумачити тільки як традиціоналіста у формі і суворого реаліста за змістом, як було сприймати спокійно алогічну, з елементами фантазійного деформування звичних образів, асоціативність? А конструювання нових образних структур, а жорсткі, холодні ритми і урбаністичні візи? Чи могли з належною терпимістю вживатися поезії тих, хто присвятив своє життя збереженню національних літературних традицій від загрози їх знищення і нівеляції, з нарочито позбавленими національної образності й символіки різного роду формалістичними, «кверофутуристичними» віршами та поемами дивакуватого хлопчини з Полтавщини, «футуриста і антиквара» Михайли Семенка, який у своєму прагненні до динамічного оновлення мистецтва раптом замахнувся на самого Шевченка своїм «Кобзарем»? Не випадково Семенка критикують не лише Микита Сріблянський, а й Павло Филипович, Микола Зеров, Марко Черемшина.
Не можна з певністю стверджувати, що Грицько Чупринка у своєму прагненні оздоровити дух української поезії готовий був зблизитися з таким категоричним авангардом, як футуризм. Але вірші Семенка його зацікавили, і він пише рецензію на його книжку 1913 року «Prelude». Здається, що в особі не відомого йому поета він помітив ще одного спільника в боротьбі з традиціоналістами, з тими, хто, на його думку, надто заземлює поезію до рівня поетичної абетки. Його ж кредо — натхненний злет «в царство вічного горіння», подалі од земного існування — в неземну красу.
Грицько Чупринка не дуже заглиблювався у формалістичні вправи молодого футуриста. Мабуть, його підкупили в збірці Семенка елегійно-мінорні поезії.

Схожість настроїв і почувань Семенка з емоційною тональністю поезій Чупринки очевидна. Та й такі вірші були протестом супроти побутового натуралізму і канцелярського описування реалій буття. А головне, вони засвідчували гострий конфлікт поета з дійсністю, яка відштовхувала чутливу до болю і страждання митецьку душу. Григорій Оврамович волів краще відсторонитися від драматичних суперечностей життя, ніж вникати в них і в міру своїх сил прагнути їх гармонізувати. Він обрав для себе роль Поета, який осягає вічні загадки людського на вершині Мистецтва, і цю роль виконував натхненно і послідовно. Стихійність, розкутість і мелодійність його поетичного самовираження раз у раз натикалися на внутрішню потребу «зазирнути» у світ реальний, побачити, яким є те справжнє, а не уявне, символічне, пережиття народної долі.

Такого змісту і настроїв поезії з’являлися з-під пера Грицька Чупринки найчастіше в перший період його творчості. Та не можна стверджувати, що й пізніше поет не повертається до образного вираження соціальних явищ і проблем. Але він, повторюємо, вподобав романтичну маску Поета, який виборсується з-під тяжкого, безпросвітнього, емоційного нагнітання болей і страждань навколишнього світу і свавільно «оселяється» в «чертогах світо-знання». Цю поетичну роль митець зіграв талановито — щиро повірив у містичне призначення поезії, яке так натхненно сповідували символісти, і відсторонився у своїй поетичній творчості від реальностей складного світу. Так, він прагнув оновити форми і ритми української поезії, порвати з консервативними традиціями національної літератури, але повністю це йому не вдалося зробити, бо, попри все своє бажання бути в авангарді поетичного новаторства, Чупринка не зміг одірватися од художньої стихії національної культури — був її сином і її виразником. Це поет перехідної епохи — від класичної традиції української поезії, яку він освоїв, продовжував і розвивав у оновлених формах і ритмах, до нової поетики, яка знайде своє вираження в поезії українського неоромантизму з її імпресіоністичними, символістичними та експресіоністичними образно-стильовими течіями.

Можна лише уявити, які цікаві і ефективні висновки чекають на тих дослідників, котрі проаналізують творчість Грицька Чупринки в контексті творчої еволюції Лесі Українки, Михайла Коцюбинського, Миколи Вороного, Олександра Олеся. А розвиток західноєвропейської поезії від Верлена, Метерлінка, Рільке до поетів «Молодої музи», російського символізму і українського неоромантизму в поетичному самовираженні П. Тичини, В. Чумака, В. Сосюри, Д. Фальківського, Є. Плужника, Тодося Осьмачки?.. Аналіз поезії Чупринки навіть під кутом зору творчого освоєння ним національного фольклору, передусім пісенних традицій, відкриває нові перспективи пізнання шляхів розвитку української поезії. Так, не все у його віршах і за формою, і за образністю, і за римами досконале. Є багато такого, що засвідчує поспішність, небажання повертатися до написаного з метою доопрацювання, зустрічаються прозаїзми, «підганяння» під риму, засмічення поетичної мови і стилю. Поет не завжди дбав і про різноманітність рим, не уникнув тематичних та образно-стильових повторень. Та не забуваймо, коли, в яких умовах і в якій духовній атмосфері творив Грицько Чупринка. І пам’ятаймо, що в своїх кращих (а їх переважна більшість!) віршах він був новатором форми, творцем нових, оригінальних ритмів і рим, а пісенність, милозвучність його звукопису вражає і захоплює. А його емоційно гнівні обурення з приводу марних, національно спекулятивних критичних «змагань», викриття фарисейства української громади, ситого, цинічного міщанства і безпорадної метушні «борців за ідею», «фальшивих пророків» навколо суспільних ідеалів? Не випадковими були його поетичні інвективи проти «Ради» і «Української хати», зневіра у вицяцькувані псевдонародними «орнаментами» ідеали «національного відродження», щирим і самокритично відповідальним було його поетичне звернення до пам’яті Тараса Шевченка, Лесі Українки, Миколи Лисенка. Еволюція світоглядних орієнтацій Чупринки, ідейно-тематичного спрямування його творчості, на жаль, об’єктивно не висвітлена. Тому так важливо видати зібрання творів митця і ввести його творчість у контекст розвитку української літератури.
...Активний учасник революційних подій 1905—1907 років, Грицько Чупринка і після поразки першої російської революції не припиняє боротьби. Влітку 1908 року його знову заарештовують і відправляють до тюрми в Смоленськ. Там він, мабуть, і написав вірш «Питання співця», в якому замислюється над своєю долею і висловлює сподівання, що його боротьба не забудеться майбутніми поколіннями.

То серце співало, то з серця
лились
Вабливі, хоч змучені згуки!..
Чи вдячний нащадок згадає ж
колись
Співцеві страждання та муки?
Чи вдячний нащадок згадає
той час,
Як всі ми вставали з неволі.
Як довго гнітили та мучили нас
На ріднім занедбанім полі?
ЧАЙКА
З жалем, з болем
Понад полем
Крик розноситься чаїний,
Наче в давні
Дні безславні
Плач рабині
На чужині.
То неначе
Мати плаче
За погубленими дітьми,
Що в неволі
Та в недолі
Зникли в горі,
Зникли в пітьмі.
Плавним льотом
Над болотом
Чайка лине, чайка в’ється —
То з одчаю
Заридає,
То в риданні засміється.
ОСІННІЙ ДОЩ
Усміх пославши в останнім промінні,
Згинуло радісне літо;
Дощик уїдливий, дощик осінній
Сіється, наче крізь сито.
Сонце не вийде, не виглянуть зорі,
Мов поховались в будівлі;
Сіється, сиплеться дощик надворі,
Падає, капає з крівлі.
Сиплеться дощик, як з прірви безодні;
Стелються сиві тумани,
Сумно схилились дерева холодні,
Мокнуть діброви й поляни.
Вгору туман піднімається срібний,
Хмарками-смужками в’ється;
Дощик осінній, уїдливий, дрібний
Падає, сиплеться, ллється.
ХМАРКИ
Линуть,
Плинуть Хмарки літні,
Хмарки радісні, блакитні
Розпливаються в повітрі.
Наче фарби на палітрі,
Сяйвом-золотом оточені,
Линуть,
Плинуть,
Поки згинуть,
Позолочені.
Тонуть,
В’януть Думи чорні,
Мов картинки ілюзорні,
Розпливаються і тліють,
В сяйві соняшнім блідніють
Разом з хмароньками літніми.
Тануть,
В’януть,
Поки стануть Непомітними...
НЕВЖЕ?
По широких степах України
І по різних далеких кутках
Ми згинаєм робітницькі спини
І тримаєм всю працю в руках.
Тільки з праці тієї не досить
Навіть хліба для наших дітей,
Бо лихий соціальний недосвіт
Зупиняє довільних людей;
Зупиняє од руху, од світу
Благородних, високих ідей,
Що виводять із давнього гніту
До братерства і волі людей.
Що ведуть їх під прапор науки
І навчають людей в боротьбі
Поважати робітницькі руки
І прийматись за працю собі.
Ми працюєм без міри, без ліку
На широких степах, на морях,
Ми вкорочуєм працею віку
В наймитах, в грабарях, в шахтарях.
До життя ми всі засоби людям
З підневільної праці дали,—
То невже ми того не здобудем
І собі, що другим здобули?..

ШЛЯХОМ ЖИТТЯ
...Я тільки знаю, що даремно
Зійшлись ми спільно на путі.
І чую серцем, як таємно
Надії гинуть золоті.
Дж. Байрон
Колись я грів твої бажання
Огнем палким своїх надій,
Твої веселі сподівання
Серед бушуючих подій.
Колись я сам не знав утоми,
І в світовій людській сім'ї
Мені і хати, і хороми
Були однаково свої.
Колись я брав на власні плечі
Вагу свою й своїх братів,
Як буйний запал ворожнечі
Душі і серця не труїв.
Тепер я сам — і пильним зором
Шукаю спільників в юрбі,
А ти так дивишся з докором,
Що я знесилів у борьбі.
Та тільки знай, я знову встану,
Як не з юрбою,— встану сам,
І в далеч буряну погляну,
І кину виклик небесам.
Коли ж твої палкі бажання
Осінній вітер рознесе,—
Прости за мрії, за страждання,
За глум життя... За все, за все!
МАРШ
Ми не мірою, не ліком —
Краєм всім ідем на бій.
Чоловік за чоловіком —
Кожен став під прапор свій.
Віють прапори над нами,
Всі червоні, аж горять,
Незабутніми словами
Всі нам світять і зорять.
В їх девізом — вічна воля,
Воля змучених братів;
В їх метою — краща доля,
Смерть тиранів і катів.
Віють прапори над нами,
Всі червоні, аж горять,
Незабутніми словами
Всі нам світять і зорять.
Та один, як клапоть хмари,
Затуляє прапор світ —
Прапор чорної покори,
Помсти правої за гніт.
Помсти правої за згубу,
Що терпим ми з давніх пір
За Вкраїну нашу любу,
За кайдани, за Сибір!...
УРАГАН
В хмарі, в мареві, в диму
Чорну бучу підніму,
Грюкну в полі...
В чистім полі,
На роздоллі
Понесусь над сонним краєм,
Степом, гаєм,
Без розбору,
Піднімуся вгору, вгору
Буровієм, буроломом,
З блиском, з громом.
Все скручу,
Илом,
Пилом
Оточу!..
Дужче, дужче забурую,
Завихрую,
Загримлю
І над миром Диким виром
Прошумлю!
Тихі води розхвилюю,
Буйні хвилі рознесу,
Димом небо розмалюю
І змарную,
Розруйную Умираючу красу!..
Смілим іспитом смертельним,
Димом-полум’ям пекельним
Подихну.
Вгору, вгору,
Без розбору —
Серед степу, серед бору,
В полі, в морі,
На просторі,
Всі устої, всі підпори
Зворухну!..
CREDO
Не продасться справжня ліра,
Повна гніву, повна сліз!..
«Не твори собі кумира» —
Мій улюблений девіз.
Я люблю натхненні звуки,
Я люблю святу красу,
Так до вас, ворожі дуки,
Я душі не понесу!
Я люблю свої страждання
І страждання тих людей,
Що тримають до сконання
Прапор страдницьких ідей.
Братом світла, братом сонця
Я зроблюся хоч на мить,—
В небі ж брязканням червонця
Блиску сонця не купить!
Сяйво, світло — скільки зору —
Все моє, моє й моє.
До блакитного простору
Дух мій гімни подає!
Дзвонить, стогне, плаче ліра.
Я іду за Рубікон.
«Не твори собі кумира» —
Мій улюблений закон!
Не коханок чорнооких,
Запалительок сердець,
Я співець степів широких,
Краю вільного співець.
Той, хто волю занехає,
Хай хоч в золоті лежить,
Хоч царівну хай кохає,
А не буде в щасті жить.
Хто ж забуде край свій рідний,
Так про того і пиши:
— То такий, як старець бідний,
І нема в його душі.
Ще чий край веселий, дужий
І не гине в боротьбі,
Той нехай собі й байдужий...
І живе лиш сам собі.
Хто ж мовчить,
Чий край в неволі,
Стогне в горі та в біді,
Той — дурна трава на полі
Або погань в череді.
ЛЬОДОЛОМ
Без упину, без утоми,
В бурі, в громі,
В льодоломі,
З-під зимової кори
Міцно вирвавсь Дніпр старий!
Крига кригу Серед бігу
Ламле, кришить в купи снігу,
В гори льоду!.. Дніпр реве,—
То він бореться й живе.
Царство сонне Тоне, тоне.
Бо прийшла весна...
Хто ж могутній забороне
Встати й нам од сна?
ДО Т. ШЕВЧЕНКА
(в день столітніх роковин)
З ласки вищої над нами
Вже поблідло чорне зло.
І багато між тернами
Білих лілій розцвіло.
Чисте поле ти засіяв
При обставинах лихих,
І свавільно не розвіяв
Вітер зернят дорогих.
Ще бушують урагани,
Ще над полем свище гнів,
Та далеко крізь тумани
Грає сяйво світлих днів.
Знай, Твоє, Кобзарю, поле
Од межі і до межі,
Поле пишне, а не голе,
Займуть діти не чужі.
Хай бушують урагани,
Хай над полем свище гнів,—
Ми чекаєм без омани
Величезних жнив!

четвер, 26 листопада 2020 р.

В Архіві СБУ зберігаються кримінальні справи на Людей правди – тих, хто не боялися говорити та писати про Голодомор навіть у часи, коли це могло коштувати життя – Нестор Білоус, Олександра Радченко, Микола Бокань, Дмитро Заволока.

Дмитро Заволока - свідок Голодомору, автор щоденника.
Нестор Білоус - колгоспник сторож із Харківщини, свідок Голодомору, автор щоденника.
Микола Бокань - фотоаматор, який фотографував в період Голодомору, автор щоденника.
Олександра Радченко - вчителька з Харкова, свідок Голодомору, автор щоденника.

Джерело: Ігор Кулик - сторінка у фейсбук.

Цей день в історії УПА - 26 листопада.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Справа наліво: Юрій Фесюк ("Аскольд"), Степан Гуцуляк ("Стьопа"), Василь Сербенюк ("Мороз"). Перший зліва - районовий провідник ОУН Петро Сербенюк ("Дир").
*********
1943 рік
Відділ УПА наскочив на німецьку засідку в селі Томахів на Рівненщині. В перестрілці загинули троє повстанців.

1945 рік
У бою з московитами у селі Бандрів на Дрогобиччині загинули 6 повстанців, у тому числі референт обласного проводу ОУН «Князенко».

У селі Радовичі на Волині троє повстанців атакували дільницю винищувального батальйону. Особовий склад роззброєно і розігнано, здобуто 8 гвинтівок, спалено сільську раду.

1946 рік
Під час бою з московитами у селі Завадів на Дрогобиччині загинув командир боївки СБ (служби безпеки ОУН) Василь Чайковський – «Носач».

У засідці біля села Мочари на Львівщині підпільники знищили інспектора митниці і начальника 4-ої частини районного військкомату.

1947 рік
У селі Кадобна на Станіславщині відбувся бій повстанців із радянськими активістами, що прибули з райцентру.

У селі Лисятичі на Дрогобиччині повстанці знищили військового МВД.

1948 рік
Під час нападу на сільську раду в селі Гаврилівка на Станіславщині повстанці поранили голову сільради і бійця винищувального батальйону.

На Тернопільщині повстанці знищили сільраду і клуб у селі Скоморохи та кіноапарат у селів Козівка.

У бою з московитами у селі Труханів на Дрогобиччині загинули станичний ОУН Михайло Фольтин – «Максим» та ще п’ятеро повстанців.

Двоє повстанців загинули в бою з опергрупою МВД у селі Тернавка на Дрогобиччині.

У селі Середнє на Тернопільщині підпільники поранили військового МВД.

1949 рік
Референт надрайонного проводу ОУН загинув під час зіткнення з загоном МВД у селі Гуманець на Дрогобиччині.

Джерело:
Сергій Горобець,
Український інститут національної пам’яті.

26 листопада 1977р. у Львові відкрили пам'ятник друкареві Івану Федоровичу (Федорову).

скульптори Валентин Борисенко та Валентин Подольський.
Відкриття пам’ятника Івану Федорову. Фото 1977 року
Закладення меморіальної плити на честь появи першої друкованої книги в Україні, на місці поблизу давніх Ставропігійських друкарень у Львові. Фото 1964 року.
Площа із монументом першодрукаря. Фото 1988 року
Відкриття пам'ятника 26 листопада 1977р.

26 листопада 1917р. у Києві на засіданні Генерального секретаріату затверджено статут Вільного козацтва. Також ухвалено створити комісію з охорони краю.

Делегати Всеукраїнського з'їзду Вільного козацтва із Суботова у Чигирині. Жовтень 1917 р.

Джерело
https://www.istpravda.com.ua/


26 листопада 1934р. народився Юрій Литвин, Український правозахисник, поет, письменник, журналіст, публіцист, багаторічний політв'язень московії.

26 листопада 1934р. народився Юрій Литвин, Український правозахисник, поет, письменник, журналіст, публіцист, багаторічний політв'язень, член Української громадської групи.
Литвин Юрій Тимонович
Загинув у таборі суворого режиму в Пермській області. У листопаді 1989 р. прах Юрія Литвина, Василя Стуса й Олекси Тихого перевезли до Києва і з почестями поховали на Байковому кладовищі.
Юрій Литвин (ліворуч) та Микола Волощук, український художник, поет.

Джерело
https://www.istpravda.com.ua/

середу, 25 листопада 2020 р.

25 листопада 1900р. в с. Богданівка (нині - Київська обл. народилася Катерина Білокур - Українська художниця

Біографія у Катерини дуже цікава. Такі люди вартують поваги.
Катерина Білокур народилася в селі Богданівка Пирятинського повіту Полтавської губернії (тепер це Яготинський район Київської області). Дата народження не відома. Вважається, що Катерина Білокур 25 листопада (7 грудня) 1900 року. Таке припущення точної дати народження художниці вважається через те, що у цей день церква відзначає день святої великомучениці Катерини, в честь якої і дали ім'я дівчинці.
Приблизно у 6-7 років Катерина навчилася читати. Батько й дід спочатку допомагали їй у цьому і були надзвичайно здивовані завзяттям і успіхами дівчинки. Тому у сім'ї було вирішено - у школу Катрю не віддавати, оскільки читати вона і так уміє, а економія одягу й взуття - величезна. Краще посадити її за прядку. Це дуже вплинуло на долю Катерини, адже перешкоджало і здобути якусь художню освіту, і навіть зробити якісь виставки картин - всюди потрібно було мати документ про освіту.
Важко сказати, коли саме майбутня художниця почала малювати, але, мабуть, в дитинстві. Малювала вуглем на шматочках полотнини. У 14 років Катерину застали за цим безглуздим, як вважали родичі, заняттям і суворо заборонили малювати. Від тоді дівчинці доводилося малювати потайки.
За даними різних джерел (за однією версією - у календарі, за іншою - у часописі "Радянське слово") Катерина Білокур у 1922 чи 23 році прочитала про Миргородський технікум художньої кераміки. Навіть слово "кераміка" виявилося для неї незнайомим, а от слово "художній" було зрозумілим. Уперше покинувши Богданівку, Катерина Білокур вирушає до Миргорода. Її багаж складався із двох малюнків: "копія з якоїсь картинки" і начерк дідівської хати з натури, - виконаних уже не на полотнині, а на спеціально придбаному для цього випадку папері. Малюнки могли б свідчити, що дівчина, справді, має талант, достатній для вступу до технікуму. Але розмова у Миргородському технікумі закінчилася одразу, як тільки виявилося, що дівчина не закінчила семирічки. На малюнки Каті навіть не глянули.
Катерина не зламалася, малювати не кинула, незважаючи ні на що. Навіть ще завзятіше взялася за роботу, із надією повторити спробу. У 1928 році вона знову вирішує спробувати свої сили. Цього разу у Київському театральному технікумі. Однак і тут розмова закінчилася на документі про шкільну освіту.
Після чергової невдачі, Катря Білокур змушена була опановувати непросте ремесло художника сама. Малюнки вугіллям на шматочках полотнини залишилися в минулому. В минулому й картини, створені фарбами власного виготовлення на картоні й фанері. Аквареллю й олівцем вона завжди працювала мало і неохоче. Художницю найбільше приваблювали олійні фарби. Вони здавались їй сліпучими, навіть їх назви звучать казково: кіновар світло- і темно-червона, кобальт темно-синій, ультрамарин, кадмій червоний, краплак темно-рожевий... Це її улюблені фарби. Пензлі вона робила сама - вибирала з котячого хвоста волоски однакової довжини: 9, 12 або 36. Для кожної барви свій пензлик.
        Наставники в оволодінні масляним живописом у Катрі Білокур усе-таки були. Хтось навчив її ґрунтувати полотно, тому що спочатку вона намагалася писати безпосередньо на полотні, але картини швидко темніли і жухли. Вважається, що їй могли допомогти учитель Іван Григорович Калита, теж художник-аматор, та іконописець із Cмотриків, єдиний художник, якого поважав її батько. У 1934 Катя Білокур малює кртину "Берізка" - одну із трьох картин, які принесли їй світову славу. Через рік народжується "Квіти над тином" - інший прославлений шедевр.

1939 рік визначив подальшу долю художниці. Гостюючи у сестри Люби Тонконіг, Катя почула по радіо пісню "Чи я в лузі не калина була?" у виконанні прославленої Оксани Петрусенко. Вражена піснею й голосом Катерина, посилає листа співачці. Вкладений у конверт разом із листом малюнок на шматочку полотна - калина, вразив Оксану Петрусенко. Вона радиться із друзями - Касіяном, Тичиною, іде у Центр народної творчості, викладає суть справи. У Полтаву надходить розпорядження - з'їздити у Богданівку, знайти Катрю Білокур, поцікавитися її роботами.
І от у село приїжджає Володимир Хитько, що очолював тоді художньо-методичну раду обласного Будинку народної творчості. Вражений роботами, декілька картин він забирає із собою в Полтаву, показує колезі і другу, художнику Матвієві Донцову. Було вирішено негайно влаштувати виставку. І в 1940 році в Полтавському будинку народної творчості відкривається персональна виставка художниці-самоучки з Богданівки Катрі Білокур, яка складалася з 11 картин.
Успіх величезний. Катерину Білокур преміюють поїздкою до Москви, у якій її супроводжує Володимир Хитько. Художниця відвідує Третьяковську галерею, Пушкінський музей, музей Леніна. Головне враження - "малі голландці", художники-передвижники і французькі імпресіоністи. Якийсь час після цієї поїздки вона не могла писати. Але заспокоївшись, вона знову й знову пише квіти, які не може не писати, тому що краще за них немає нічого у світі. У 1941 році Катря Білокур створює відомі "Польові квіти".

Почалась війна. У 1944 році в Богданівку приїжджає директор Державного музею українського народного декоративного мистецтва Василь Нагай - запропонувати виставку і закупити картини. До речі, саме завдяки його старанням цей музей має найкращу колекцію робіт Катрі Білокур.
Одна за одною створює художниця свої прославлені картини - "Декоративні квіти" (1945), "Привіт врожаю" (1946), "Колгоспне поле" (1948-1949), "Цар Колос (1949), "Сніданок" ("Снідання") (1950), "Квітка і берізка ввечері" (1950), "Кавун, морква, квіти" (1951), "Квіти і виноград" (1953-1958), "У Богданівці на Загреблі" (1955), "Георгіни" (1957), "Півонії" (1958), "Натюрморт із колосками і глечиком" (1958-1959), "Букет цвітів" (1959)…

Квіти художниця писала завжди живі, з натури, нерідко поєднуючи в одній картині весняні о осінні - така картина створювалася природньо, з весни до осені. Працювала самозабутньо, але не поспішаючи. Була творцем пейзажів і портретів.
Повоєнна біографія богданівської художниці дещо краща. У 1949 році була прийнята до Спілки художників України, у 1951 - нагороджена орденом "Знак пошани", одержала звання Заслуженого діяча мистецтв України, а 1956 року - Народного художника України. Твори Катерини Білокур регулярно регулярно експонують на виставках - у Полтаві, Києві, Москві та інших містах.
Мрія переїхати до Києва залишилася тільки мрією.
В останні роки вона тяжко хворіла, давалися взнаки злигодні тогочасного сільського побуту, невлаштованність в особисттому житті, хвороба матері. Померла художниця 9 червня 1961 року. А в 1977 році в селі Богданвці відкрито меморіальний музей Катерини Білокур, на території якого встановлено пам’ятник.
Творчість художниці з села Богданівки належить до найкращих надбань української культури ХХ століття, вона стала предметом вивчення й дослідження мистецтвознавців. У Яготинському історично-краєзнавчому музеї розгорнуто дві експозиції з її живописною та графічною спадщиною, а в Державному музеї українського народного декоративного мистецтва у Києві є великий «білокурівський» зал, в якому зібрано найкращі її творіння. Композитор Леся Дичко в 1983 році створила балет «Катерина Білокур», поставлено одноіменний телеспектакль (1980), документальний фільм «Чарівний світ Катерини Білокур» (1986) та художній двосерійний фільм «Буйна» (1989).
Три картини Білокур - "Цар-Колос", "Берізка" і "Колгоспне поле" - були включені до експозиції радянського мистецтва на Міжнародній виставці в Парижі 1954 року. Тут їх побачив Пабло Пікасо. Весь світ облетіли його слова: "Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ!" Він порівнював Катерину з іншою великою художницею-самоучкою - Серафін Луїз із Сандлі.

Джерело
https://sites.google.com/site/biblionm/novi-nadhodzenna/do-115-ricca-vid-dna-narodzenna-katerini-bilokur
**
Роботи Катерини Білокур:
Квіти на блакитному тлі. 1942-1943. Полотно, олія. 107: 71 см. Державний літературно-художній музей Т. Г. Шевченка. Джерело : Катерина Білокур. – К.: Мистецтво, 1975 р
Квіти за тином. 1935 p.
Інші картини.
*****
Натюрморт «Квіти і овочі». 1959. Полотно, олія. 30,5: 25,5 см. Державний музей українського народного декоративного мистецтва. Джерело : Катерина Білокур. – К.: Мистецтво, 1975 р.