Загальна кількість переглядів!

пʼятницю, 24 вересня 2021 р.

Лесь Бабський -“Сергій” – поручник СБ ОУН.

Лесь Бабський-“Сергій”
******
Олекса (Лесь) Іванович Бабський народився 1918 р. у с. Поториця Сокальського району Львівської області. Закінчив народну школу в рідному селі, де брав активну участь в громадському житті. Зокрема, був активним в гуртку протиалькогольного товариства “Відродження”.

З юнацьких років належав до Організації Українських Націоналістів. Вже у 1937–1938 рр. очолював у Поториці групу із трьох звен ОУН (15 осіб). Також він входив до бойової групи “Вовки”, яка мала стати першим партизанським відділом ОУН. Щоправда, через арешти більшості учасників, насамперед керівників, група існувала недовго, а її завдання залишилися в планах. Але одну голосну акцію “вовкам” за активної участі Л. Бабського вдалося провести – 12 липня 1937 р. у Сокалі було влаштовано заворушення в знак протесту проти ігнорування українського храмового свята Петра і Павла польською владою та лояльними до неї торговцями. Після цього на Сокальщині поліція провела кілька хвиль арештів, одна з яких, у 1938 р., забрала до в’язниці і Л. Бабського разом із членами всіх трьох підлеглих звен.

Слідство затягнулося через брак доказів. Л. Бабський в той час перебував у відомій львівській в’язниці “Бригідки”, де якийсь час був старостою келії ч. 28. Вийшов на волю, як і більшість в’язнів, із падінням Польщі у вересні 1939 р.

Після проголошення відновлення Української держави 30 червня 1941 р. в Сокалі з ініціативи ОУН було створено курінь української міліції чисельністю 300-400 осіб у складі трьох сотень. Заступником його командира Петра Щудла і, деякий час, виконувачем обов’язків курінного, був Л. Бабський-“Вірний”. Коли українську адміністрацію було ліквідовано, а міліцію переформовано в поліцію він залишився в ній служити, виконуючи завдання ОУН. Згодом, у 1942 р., Л. Бабський перейшов на службу в центр німецької крайсу (округи) Кам’янку-Струмилову (тепер Кам’янка-Бузька), де командував охороною складів.

Одночасно працював в націоналістичному підпіллі. Від 1942 р. Л. Бабський керував референтурою служби безпеки ОУН Сокальської округи (охоплювала територію Сокальського, Радехівського та Кам’янецького повітів ОУН, а до квітня 1944 р. – також Белзького). Користувався псевдонімом “Сергій”, а в другій половині 1944 р. – теж “Гриць”. Член окружного проводу Юліан Котик-“Ворон” подав такий опис Л. Бабського: 30-32 років, низького росту, худий, волосся русяве, ніс тонкий, прямий.

Серед співробітників окружного осередку СБ відомі слідчий Микита Дацюк-“Ґотур”, архівар Степан Петрушевич-“Зет”-“Дем’ян”, командири боївки Іван Блащук-“Марко” та Дмитро Принадний-“Галайда” та ін.

Головним завданням Служби безпеки була контррозвідка – виявлення і ліквідація зовнішньої і внутрішньої ворожої агентури, яка була основною загрозою для підпілля. Для вдосконалення професійних навичок “Сергій” відбув двомісячний теоретичний і практичний курс при одній із вищих референтур СБ. Командуванням характеризувався як активний працівник.

Восени 1944 р. в осередок Л. Бабського (с. Розжалів Радехівського району) прибули працівники головної референтури СБ, які розслідували деякі особливо важливі справи. Вранці 13 грудня 1944 р.250 прикордонників оточили с. Розжалів. З самого початку облави вони спіймали бунчужного сотні “Пролом” “Кармелюка”, який показав, де переховується командир цієї сотні хорунжий “Черемош” з почтом. Повстанці вчинили запеклий опір, під час чого був поранений один із керівників облавників. В іншому господарстві, два боївкарі СБ полягли, знищивши чотирьох енкаведистів. В цій ситуації облавники почали хату за хатою палити село, обстрілявши його попередньо з міномета (від мін загинуло кілька мирних мешканців). Було викликано підкріплення, сили ворога виросли до 600 солдатів.

Частині повстанців, які перебували в селі, вдалося пробитися крізь ворожі застави, зокрема, використовуючи сутінки і дим від пожеж. Так пробилася окружна боївка СБ під командуванням Дмитра Принадного-“Галайди”. Інші пробували перебути облаву в селі. На жаль, частина криївок впали, в першу чергу ті, які не були відпорні до вогню. Підпільники в них або отруїлися чадним газом, або у безвихідній ситуації забрали собі життя. Облава-пожежа тривала два дні.

В одній з криївок, яка була в господарстві Івана Покотила (Возняка), застрілилися співробітники Служби безпеки: заступник референта СБ При Проводі ОУН “Грицько”, співробітник головної референтури СБ при Проводі ОУН Володимир Голояд-“Чиж” (1913 р. н., с. Теклівка Підволочиського р-ну Тернопільської обл.), окружний референт СБ Сокальщини Лесь Бабський-“Сергій”-“Гриць”, слідчий окружної референтури СБ Микита Дацюк-“Ґотур”, секретарка окружної референтури Марія Лиховид (дівоче Грудка)-“Іра”-“Калина” (1922 р. н., м. Радехів), працівник окружної референтури “Луцько” (можливо, це Василь Новосад, 1922 р. н., с. Поториця), повітовий референт СБ Сокальщини Богдан Дінець-“Самур” (1924 р. н., с. Спасів), а також контрольний підреферент господарчої референтури обласного проводу ОУН Львівщини “Парис”-“Безхлібний”, окружний господарчий референт ОУН Сокальщини Павло Прокопчук-“Туган” (1920 р. н., с. Спасів) і підпільник “Грек”. Трупи всіх десятьох вбитих із цієї криївки забрали до Сокаля.

Крім того, в селі загинули окружний санітарний референт Сокальщини майор-лікар Іван Дмитраш-“Олег”-“Кривоніс” (1919 р. н., с. Полонична Кам’янка-Бузького р-ну), колишній командир жандармерії старшинської школи УПА “Олені” поручник “Шалений” (короткочасно перебував у селі в дорозі на рідну Волинь), чотовий сотні “Кочовики” Василь Шиндюк-“Сирота”-“Щирба” (1914 р. н., с. Ордів Радехівського р-ну) та інші, загалом – близько 50 осіб.

Посмертно Л. Бабський-“Сергій” рішенням головного командира УПА Романа Шухевича-“Тараса Чупринки” підвищений до ступеня поручника СБ з датою старшинства 1 грудня 1944 р.

Один із братів Леся Бабського, Григорій (1913 р. н.), також залишив помітний слід у визвольній боротьбі.

До ОУН він належав від початку 1930-х рр. Працював у кооперативі с. Поториці. Заарештований у вересні 1932 р. за приналежність до ОУН, вийшов на волю 23 лютого 1933 року. Постав перед судом 11–12 жовтня того ж року, де був засуджений до 5 років ув’язнення за приналежність до ОУН та поширення підпільних летючок і газети “Сурма”.

За амністією термін був скорочений, що дало можливість вийти на волю 3 січня 1936 р. у тюрми у Вронках. Після звільнення Г. Бабський займав пост надрайонного провідника північно-західної Радехівщини, у 1937 р. належав до бойової групи “Вовки” і був одним із організаторів петропавлівських подій у Сокалі. Легально працював дяком і диригентом в сусідньому селі Ордів (Радехівський район), тут одружився і осів на постійно.

В період німецької окупації – підрайонний провідник ОУН в Ордові, а після повернення радянської влади – кущовий провідник ОУН. Надрайон у 1930-х, підрайон – за німців та кущ від 1944 р., якими керував Г. Бабський, охоплювали фактично одну і ту ж територію північно-західної частини сучасного Радехівського району. Фактично, він очолював тут організацію майже десять років.

В 1946 р. Г. Бабський став провідником тодішнього Радехівського району. В підпіллі користувався псевдонімами “Чигирин”, “Макар” і “Півець”. Загинув 10 квітня 1947 р. в бою при обороні криївки на полях на південний схід від Ордова. З ним полягли кущовий провідник “Антін” (можливо, Це Роман Рачун) та кущовий господарчий Василь Грушецький-“Дуб”. Тіла полеглих забрали до Виткова, а відтак до Радехова.

Кому відома інформація про життя та діяльність Леся і Григорія Бабських, їх друзів, просимо писати на електронну адресу mrz@ukr.net.

Джерело. Володимир Мороз.
https://ukrnationalism.com/history/252-les-babskyi-serhii-poruchnyk-sb-oun/252-les-babskyi-serhii-poruchnyk-sb-oun.html

Володимир Антонович Шарафан - один із керівників ОУН(б) в Криму. Розстріляний московитами.

Володимир Антонович Шарафан (24.08.1908, Київ - 13.02.1945) - один із керівників ОУН(б) в Криму. У 1942 р. був заступником Українського національного комітету в Сімферополі, структури, яку оунівці використовували для прикриття своєї нелегальної діяльності. 26.07.44 заарештований НКВС. Розстріляний.

Джерело
УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

четвер, 23 вересня 2021 р.

23 вересня 1950р. у с. Смеречна у бою з московитами загинули Іван Дуркавець "Ромко" та Стефан Кравчик - стрільці Хирівської райбоївки СБ.

Для збільшення натисніть на зображення
Село Смеречна (не існує) (Смеречина, пол. Smereczna) — колишнє село в Україні, у Старосамбірському районі Львівської області. Належало до Терлівської сільської ради.

В 1783 році, на території села, була заснована колонія Прінценталь. Колоністи були виселені в 1940 році, а всі інші мешканці в 1952 році.

Джерело:
Літопис УПА та календар УПА на 2020р.
Інформація про село:
http://xn--80aophh.xn--j1amh/index.php/%D0%A1%D0%BC%D0%B5%D1%80%D0%B5%D1%87%D0%BD%D0%B0

середу, 22 вересня 2021 р.

Сьогодні 21 вересня 2021р. в Австралії, в місті Аделаїді, після недуги на 99-му році життя, померла довголітня членкиня ОУН (б), громадсько-політична діячка Марія Гузійчук.

Марія Гузійчук була карним та активним членом зорганізованого українського суспільства, зокрема в рядах Союзу Українок, Спілці Української Молоді, Організації Українських Націоналістів (з під стягу Степана Бандери).
А також активною парафіянкою УГКЦ – свого часу Св. Андрея в Сіднеї, а відтак Св. Покрови в Аделаїді, де прожила останні роки свого життя, та в ряді інших установ та організацій до яких вложила чимало праці.

21 вересня в Австралії, в місті Аделаїді, після недуги на 99-му році життя, померла довголітня членкиня ОУН (б), громадсько-політична діячка Марія Гузійчук, повідомляє видання “Український погляд”.

Довідка
Народилася Марія Гузійчук 25 вересня 1922 року в с. Дубівці, що на Тернопільщині.

З початком війни Марія потрапила на важкі роботи в німецьких господарствах, працюючи там впродовж 4-ьох років.
З часом потрапила до табору, де зустріла та вийшла заміж за чоловіка – Теодора-Федора, а відтак у 1949 емігрували до Австралії, вперше до Вікторії, тоді до Західної Австралії, а згодом поселилися в Сіднеї.

У Сіднеї, ще до збудування організаційних домівок, неодноразово хата пані Марії та її покійного чоловіка Теодора-Федора, була центром громадського та політичного українського життя – де сходилися проводи-управи різних організацій та установ для планування дальшої праці..

“Українська громада на терені Австралії та поза нею втратила ревну та працьовиту діячку. Нехай чужа австралійська земля буде їй легкою!”, – йдеться в повідомленні.

Джерело. Олег Радик. (Форпост.) https://forpost.lviv.ua

22 вересня 1951 р. на Стрийщині у бою з московитами загинув Степан Логінський - підпільник ОУН.

Фото із 25 річниці Стрийської станиці Братства ОУН, УПА. (27 липня 2016р.)

22 вересня 1939р. московити увійшли до Львова і Стрия.

        москальські танки на вулицях Львова.

22 вересня 1939 - московити увійшли до Львова і Стрия. Після кількох невдалих спроб здобути Львів москальське командування пішло на переговори з керівниками польського гарнізону. Ті погодилися капітулювати на почесних умовах.

Пункт 8 підписаної польською і москальською сторонами угоди гарантував офіцерам польської армії особисту свободу і недоторканність їхнього особистого майна, право на виїзд до зарубіжних країн. Ці умови не було виконано: при виході з міста обеззброєні колони поляків були оточені частинами Червоної армії і НКВС та відправлені до концтаборів.

Джерело
https://www.istpravda.com.ua/dates/2019/09/22/55775/

вівторок, 21 вересня 2021 р.

21 вересня 1944р. помер Кошиць Олександр Антонович - Український диригент та композитор.

Кошиць Олександр Антонович (12.09 (30.08).1875–21.09.1944) – хоровий диригент, композитор, етнограф. Н. в с. Ромашки (нині село Рокитнянського р-ну Київ. обл.). Батько – Антін Гнатович – священик, мати – Євдокія Михайлівна – з роду Маяковських. 

1877 сім'я переїхала до села Тарасівка (нині село Звенигородського р-ну Черкас. обл.). 1884–90 навч. в Богуславській бурсі, 1890–96 – у Київ. духовній семінарії, 1897–1901 – у Київській духовній академії, де 1896–1901 був диригентом хору. По закінченні акад. отримав наук. ст. канд. богослов'я. 1902–04 викладав історію в г-зіях Ставрополя (нині місто в РФ) і Тифліса (нині м. Тбілісі, столиця Грузії). Від літа 1903 до 1905 за дорученням Кубанського стат. к-ту (з рекомендації М.В.Лисенка) подорожував по станицях Кубані й записував козац. пісні (усього бл. 1 тис.; 1908 за зб. "500 кубанських народних пісень" на Етногр. і госп. виставці Кубані отримав золоту медаль). У жовт. 1904 був затверджений на посаді вчителя співу в Київ. духовній семінарії.

Відтоді в його житті почався новий період – київський, який тривав 15 років і був для нього, за його власною оцінкою, "самым бурным и самым трудным". Працював в Учительській семінарії, 2-й жіночій та 1-й комерційній школах. Згодом влаштувався в Музично-драм. ін-ті М.Лисенка і вів там клас хорового співу й сам навчався в класі композиції проф. Любомирського. Згодом очолив (як директор і диригент) засноване М.Лисенком т-во "Боян" (див. "Боян"). Від 1908 керував хором студентів Київ. університету, який користувався великою популярністю серед киян. 

1909 він став переможцем київ. конкурсу. Саме цей колектив уперше виконав знаменитий "Щедрик" М.Лисенка. Працював диригентом: 1912–16 – театру М.К.Садовського, водночас з 1913 – хору Вищих жін. курсів, 1916–17 – Київ. оперного театру. Працюючи в театрі М.Садовського, поставив опери М.Лисенка "Утоплена" та "Різдвяна ніч", Д.Січинського "Роксолана", П.Масканьї "Сільська честь", а також кілька оперет, відновив опери С.Монюшка "Галька" та М.Лисенка "Енеїда", написав музику до п'єс, зокрема до "Дай серцю волю, заведе в неволю" М.Л.Кропивницького та "Казка старого млина" С.Черкасенка. 

У роки української революції 1917–1921 був призначений Українською Центральною Радою муз. представником Театрального і муз. к-ту, а після перетворення останнього на муз. відділ мін-ва освіти Української Народної Республіки – кер. цього відділу. У січ. 1919 разом із К.Стеценком за дорученням С.Петлюри організував у Києві Укр. респ. капелу (з 1919 – Укр. респ. хор) і виїхав разом з нею на гастролі до країн Європи і Америки. У зв'язку з встановленням на укр. землях більшовицької влади не повернувся на Батьківщину. Від 1924 мешкав у США та Канаді. Багато уваги приділяв організації укр. хорів, підготовці кадрів для них, писав хорові твори, обробки укр. нар. пісень. Від 1935 керував об'єднаними укр. хорами Нью-Йорка і передмістя. Гастролі укр. хору спільно з ансамблем В.Авраменка у 1930-ті рр. по північно-амер. континенту перетворилися на тріумф укр. пісні і танцю. Брав участь у зйомці перших укр. фільмів у США (1930-ті рр.). Був одним із кращих знавців і популяризаторів укр. нар. пісні та церк. співу.

Помер 21 вересня 1944 року у м. Вінніпег (Канада).

У Канаді діють фундація та хор ім. О.Кошиця. Від 1978 хор не раз виступав з концертами в УРСР. 1992 йому за популяризацію укр. хорового мист-ва присуджена Держ. премія України ім. Т.Шевченка.

КОВАЛЬЧУК Оксана Олександрівна.

21 вересня 1950р. у с. Кам'янка Сколівського р-ну. у бою з московитами загинув Михайло Вільшанський "Карпатський" - референт СБ Турківського надрайонного проводу.

Село Кам'янка.

Довідома:
Після закінчення другої світової війни (1945 р.) на придушення українського партизанського руху більшовики кинули понад 600-тисячну армію НКВС, танкові бригади, артилерію, бронепоїзди, авіацію. Дивізії червоної мітли, оточуючи півколами гори, проколювали їх чотириметровими прутами. Вишукували бункери, шпиталі, склади відділів УПА солдати зі собаками. Ряд сіл «визволителі» виселили (Побук, Кам'янка, Тисовець), щоб позбавити вояків УПА матеріальної і моральної підтримки місцевого населення. Майже 10 років тривала безприкладна війна за волю України. Понад 100 тисяч юнаків та їх подруг загинуло у нерівній боротьбі з наймогутнішою імперією світу. Лише із Синьовидного Верхнього в загонах УПА знаходилося понад 100 чоловік. Переважна більшість з них героїчно загинула зі зброєю в руках. Останнім впав у бою з енкаведистами О.Мицик (Донський) в урочищі Діброва. Тисячі юнаків і дівчат Сколівщини віддали своє життя за незалежність Батьківщини. У 1993 р. у Славську їхні останки перезахоронено у братській могилі, поставлено пам'ятник, і цим хоч частково увіковічнився їхній безсмертний подвиг.

Джерело. Історія Сколівщини, літопис УПА.

неділю, 19 вересня 2021 р.

19 вересня 1945 на хуторі Мерішир с. Баня-Березів Косівського р-ну у бою з московитами загинув Дмитро Негрич - «Мороз» командир «Березівської» сотні УПА.

Народився 26 липня 1909р. у селі Вижній Березів (тепер Косівський район Івано-Франківська область).

У липні 1941 року загін під його керівництвом чинить опір угорським загарбникам.
Згодом організатор відділів Української Народної Самооборони на Косівщині. 1-й командир «Березівської» сотні УПА.
Наприкінці 1944 року поранений у бою біля села Шепіт, лікувався.

Загинув 19 вересня 1945 на хуторі Мерішир села Баня-Березів Косівського району

Нагороди:
Згідно з Виказом відзначених крайового військового штабу УПА-Захід від 1.09.1946 р. старший булавний УПА, командир сотні УПА «Березівська» куреня «Карпатський» Дмитро Негрич — «Мороз» нагороджений Бронзовим хрестом бойової заслуги УПА.