Загальна кількість переглядів!

суботу, 17 квітня 2021 р.

Трагедія в Українському селі Пискоровичах в ніч з 17 квітня на 18 квітня 1945р. озброєні польські підрозділи з відділу Народного Військового З'єднання під керівництвом Юзефа Задзерського без жодного приводу розстріляли в приміщенні школи майже 200 (за Українськими джерелами - 358) Українців з Пискорович та навколишніх сіл, які під захистом декількох вояків ЧА очікували тут транспорту для переселення. Розповідь 1.

Отець Василь Лах та учасниці курсів крою і шиття в селі Пискоровичі
Жертви польської бійні Українців у селі Пискоровичах, квітень 1945 р.
******
Руїни старої церкви в Пискоровичах
******
«Пискоровичі – село на правому березі Сяну, 25 кілометрів на північ від Ярослава… До війни у ньому та його присілках проживало 3060 мешканців, 80% становили українці. Подібні цифри були й в сусідніх селах… Винятком є лише Сінява, де переважали римо-католики».

Так про Пискоровичі писав польський історик Томаш Береза у своїй праці «Довкола Пискорович». Довгий час це село було осередком української культури. Як і в інших подібних селах і містечках у цих краях, у Пискоровичах діяла читальня «Просвіта», а також українська бібліотека. На початку ХХ століття там засновано товариство «Січ». В 1910 році воно налічувало більше 300 членів. В ньому українська інтелігенція творила духовне життя свого народу.

https://lysty.net.ua/piskorowice/
******
На 01.01.1939р. в селі Пискоровичах проживало 2740 мешканців, з них 2340 Українців-грекокатоликів, 130 Українців-римокатоликів, 210 поляків і 60 ж. 

В селі Піскоровичі на цвинтарі стоїть багато пам'ятників жертвам бандитизму поляків, де поховано по 5-10 чоловік, а на одній могилі напис, що тут заховано 386 українців, знищених в 1945 році. 

Пам'ятник поставлений Українцями Канади. А скільки пішло людей рікою Сян, яких чекали озброєні бандити коло переправи м. Лежайськ, що верталися додому з Німеччини і других місць. Ріка Сян була червона від людської крови. В селі Піскоровичі в школу були зібрані люди для переселення. На вечір охорона з НКВД була відізвана в Ярослав, а ополчення в 10 тисяч поляків під керівництвом поляка під кличками «Волиняка» і «Кудлатого» оточило всі села по ріці Сян і зробило кінцеву акцію. Про решту сіл не маю відомостей, а пишу лише про Піскоровичі тому, що там були вбиті мої мами сестра і брат, Базилевичі Михайліна і Павло (Михайліна була вдова, а Павло втікаючи на полі коло села, ворони декілька днів клювали його тіло). Люди збились на другому поверсі школи так тісно, що потім трупи не можна було витягнути. Все це було спресовано, а стріляли їх знизу з першого поверху з автоматів. Кров текла по стінах, і перший поверх був залитий кров'ю»

Джерело.
"Переселення українців з Надсяння в 1944—1947 роках у спогадах самих переселенців Архівовано 12 травеня 2013 р. Спогади: Фещур Володимира Олександровича.
Вікіпедія.

Село Малковичі вночі з 17 на 18 квітня 1945 р. польська банда вирізала повністю (автор: Станько Роман)

Освячення меморіальної таблиці в с. Малковичі
Я, Станько Роман, народився у 1937 р. в українській сім'ї у с. Вищатичі, яке знаходиться за дванадцять кілометрів від Перемишля. З одного боку за селом тече річка Сян, а з іншого простяглася залізнична колія, яка з'єднує Перемишль з Ярославом. Тут минуло мої дитинство, аж до примусового виселення у 1945 р. У моєму селі проживали українці і поляки. Українці мали окремо свою церкву, читальню, магазин, школу.
У водах Сяну купалися і прали білизну, вимочували коноплі та вибілювали полотно, вудили рибу, напували худобу, святили воду на йорданські свята.

Читальня ледве вміщувала усіх бажаючих, коли сільські аматори сцени ставили «Безталанну», «Наталку Полтавку» чи «Ой не ходи, Грицю». Так само було і на свято Миколая, коли кожен малюк отримував подарунок, а дорослий, часом, і різочку. У читальні постійно збиралися учасники співочого і драматичного гуртків. Активістки Союзу українок влаштовували курси художньої вишивки, писанкарства, молодої господині. Працювала бібліотека, відбувалися танці. У літку діяв дитячий садок.

Пастівник був постійним місцем проведення фестонів. Барвисті українські строї були постійними атрибутами свята. Були тут різні атракціони та спортивні змагання, продавали іграшки, ласощі, лимонад. Біля високих жердин з пакунком угорі збиралося чимало
цікавих. Хлопці один за одним пробували свої сили, поки комусь таланило здобути пакунок в нагороду. Це було свято українства і за формою, і за змістом.

Після того, як німецькі окупанти покинули нашу місцевість, відступаючи до Німеччини, а прийшла Червона Армія, то поляки почали дуже погано ставитися до українців. Перш за все вони хотіли убити священика, напавши на плебанію, але банді довелося відступити під тиском односельчан. Після цього випадку священик виїхав із села і оселився у Львові.
На плебанії оселилось польське військо, і серед білого дня грабувало українців. Сусіднє село Валява виселили за дві години. Там жили мої бабця і дідусь з родиною. 

Інше село, Малковичі, вночі з 17 на 18 квітня 1945 року польська банда вирізала повністю, хіба що врятувалися ті, хто утік чи сховався. 

Залишилося живими кілька селян і священик. Худобу і майно забрали. Похоронили невинно убієнних у двох великих могилах. На похороні була моя мати, серед убитих були її родичі. Мене на похорон вона не взяла – щоб я не перелякався.

Восени примусово виселили моє село. Із станції Журавиця потяг-товарняк перевіз усіх у Тернопільську область. Тут я почав ходити до школи у с. Максимівка Збаразького району. Моїх сусідів, з якими межували, вивезли до Сибіру. А у травні 1946 р. батько з родиною переїхав у с. Козельники, недалеко від Нового Львова.

Проживаючи тут, ми зберегли всі наші християнські традиції: колядували, святили воду і паску, а у клубі ставили вистави, концерти, відзначали день народження Т. Шевченка.

Мій батько дожив до того часу, коли познімали пам'ятники кату України Сталіну, а я у Львові був присутній, коли знімали пам'ятник Леніну біля Оперного театру у присутності громади Львова і гостей. Це була перемога зі сльозами в очах.

У 1991 р. була проголошена Соборна Україна. На жаль, до цього часу не дожили наші батьки... Слава Україні!

опубліковано 14 лист. 2012 р., 22:12 Степан Гринчишин. Автор: Роман Станько (на фото) 1937 р. н. в с. Вищатичі на Перемищині 
Вісник Любачівщини №16, Львів – 2008. – 98 стор.

Трагедія тернопільських десятикласників (1941р.) Пам'ятаймо.

Для збільшення натисніть на зображення.
Укотре перечитуючи інформацію Тернопільського управління СБУ про долю тернопільських десятикласників, заарештованих в 1941 р., не можу до кінця з’ясувати, як же все було насправді. І не тому, що інформація неповна, – навпаки, щоби встановити істину, працівники СБУ прояснили немало фактів. Важливі відомості до цієї справи додала також сестра колишнього рідношкільника, члена ОУН Григорія Філя п. Євгенія.

Але напочатку дамо слово колишнім учням – свідкам тих подій. На гімназійному з’їзді в 1992 р. про арешт товаришів зворушливо розповіла Надія Дяків-Гуменюк (вже і її не стало); немало зберегли в пам’яті й Антоніна Чабан, Марія Мороз та інші.

Було це так: наприкінці квітня 1941 р. арештували двох учнів десятого класу Миколу Крушельницького та Романа Поліщука, згодом – Льонгина Сеньківського. Через декілька днів прийшла черга на Михайла Гринькова, Івана Греня, Ярослава Стасюка, Павла Млинка, Романа Пасіку, а також Мартиніяна Перса. Одних забирали просто з класу, під час навчання, інших схоплювали на вулиці чи вдома.

Уникнути арешту вдалося тільки одному – Мартиніяну Персу. Цим він завдячував Михайлові Гринькову, якому під час обшуку на квартирі вдалося через Марію Мороз повідомити Мартиніяна про свій арешт. Відчувши біду, Перс до школи більше не з’явився та відразу виїхав із Тернополя. Він був одним із волиняків, немало яких навчалося ще в гімназії “Рідної Школи”, а згодом і в десятирічці. Майже всі вони походили з Лановецького району – волинської частини Тернопільської області. Мартиніян приїхав додому, в село Бережанку цього ж району, але на очі владі не показувався – перейшов на нелегальне становище. Протримався так понад місяць. Органи НКВС організували негайні розшуки, і під час однієї з облав Мартиніяна вбили. Це сталося в червні 1941 р, пишуть на сайті spogadproternopil.

Арешт десятикласників стривожив усю школу, проте причин ніхто нікому не пояснював. Появилися різні припущення та здогади. Правдоподібною стала версія про наклепницько-провокативний донос однієї з десятикласниць, дочки більшовицького чиновника, з якою приятелювали Микола Крушельницький та його товариші, що познайомили її з нашою передвоєнною літературою. Література ця, очевидно, не зовсім відповідала радянським “стандартам”, а читання її, за тогочасними мірками, могло підводитися під поняття “антирадянської агітації”.

Справи, архівні документи СБУ підтвердили цю версію: у розповсюдженні серед молоді “літератури антирадянського характеру” було звинувачено двох учнів – Романа Пасіку та Івана Греня. Але були й поважніші закиди – всіх без винятку арештованих звинувачено в належності до Організації українських націоналістів, а декого ще й у шпигунській діяльності – зборі відомостей військового характеру. А керував організацією Григорій Філь (псевдонім Яр), який закінчив десятирічку на рік раніше та працював тоді в Тернопільській облспоживспілці. До організації належали також колишні рідношкільники Ярослав Намака та Родіон Ткачук, які в десятирічці не вчилися. Довідавшися про арешти товаришів, всі три відразу перейшли в підпілля і не попали до рук каральних органів.

Хто ж були ці “злочинці”? Ось короткі біографічні довідки про них:

1) Грень Іван Тимофійович – народився в 1922 р. в селянській родині в с. Бережанка Лановецького району Тернопільської області. Від 1934 по 1939 р. вчився у рідношкільній гімназії, а в 1939-1941 рр. – в десятирічці.

2) Гриньків Михайло Іванович – народився 1921 р. в селянській сім’ї в с. Куськівці Лановецького району. До війни вчився в польській гімназії, а від 1939 р. – в десятирічці.

3) Крушельницький Микола – син селян Теодосія та Павлини, народився 15.02.1923 р. в с. Соснів Теребовлянського району. У 1934-1939 рр. вчився у рідношкільній гімназії та склав малу матуру. В 1939-1941 рр. – учень СШ № 1.

4) Млинко Павло Степанович – народився 19.06. 1921 р. в с. Клебанівка Підволочиського району, в селянській сім’ї. В 1931-1938 рр. вчився у рідношкільній гімназії, де склав малу матуру. В 1939-1941 рр. – учень десятирічки.

5) Пасіка Роман Іванович – народився в 1923 р. в священничій сім’ї в Тернополі.
До війни учився в одній із польських гімназій Тернополя, в 1939-1941 рр. – в десятирічці.

6) Перс Мартиніян – народився 23.02.1922 р. у с. Доманинці Лановецького району, в селянській сім’ї. В рідношкільній гімназії вчився від 1932 по 1939 р., закінчивши чотири класи, а далі – в десятирічці.

7) Поліщук Роман Павлович – народився 1923 р. в с. Біла коло Тернополя. У рідношкільній гімназії вчився в 1937-1939 рр., а тоді – в десятирічці.

8) Сеньківській Льонгин Дмитрович – народився 1923 р. в Красносільцях коло Збаража, жив у Дубівцях Тернопільського району. У СШ № 1 вчився в 1939-1941 рр.

9) Стасюк Ярослав – народився 22.05.1922 р. в Тернополі в родині о. Андрія Стасюка та Емілії з Муріїв. У рідношкільній гімназії вчився від 1932 по 1939 р., тут склав малу матуру. В 1939-1941 рр. – учень десятирічки.

Найтяжче звинувачення – шпигунська діяльність – інкримінувалося першим заарештованим Миколі Крушельницькому та Романові Поліщуку (арешт. 30.04.1941р.), а також Льонгинові Сеньківському (арешт. 6.05.1941 р.). М. Крушельницькому закидали членство в ОУН від травня 1940 р., керівництво ланкою розвідників під псевдонімами “Лісовик” та “Вихор”. Роман Поліщук був членом ланки розвідників ОУН від січня 1941 р., виступав під псевдонімом “Байда”. Льонгин Сеньківський вступив до групи розвідників у квітні 1941 р. під псевдонімом “Симон”. Група так і називалася: “ланка розвідників ОУН середньої школи № 1 м. Тернополя”.

Слідство в справі цих трьох хлопців тривало недовго. 21 червня 1941 р., у переддень вибуху війни, вони стали перед трибуналом військ НКВС у Тернополі. їх звинуватили у злочинах за ст. 54-2, 54-6, 54-11 Кримінального Кодексу УРСР та засудили: Миколу Крушельницького – до найвищої кари, розстрілу, Романа Поліщука та Льонгина Сеньківського – до десяти років позбавлення волі у виправно-трудових таборах. Документи про виконання вироку над М. Крушельницьким не знайшлися. Не вдалося вияснити і дальшої долі Р. Поліщука. Задокументовано лише, що 29 червня 1941 р. за розпорядженням наркома НКВС України Мешика “у зв’язку з початком воєнних дій” в Тернопільській тюрмі розстріляно Л. Сеньківського.

Михайло Гриньків заперечував висунуті проти себе звинувачення щодо членства в ОУН і до вини не признався. Все ж, як і Л. Сеньківського, його розстріляли в Тернопільській тюрмі 29.06.1941 р. за згаданим вище розпорядженням. Змасакроване тіло М. Гриньківа його батько розпізнав по одежі.

Чотирьом учням удалося уникнути розстрілу – в червні 1941 р. їх вивезли з Тернополя на Урал. Павло Млинко та Ярослав Стасюк потрапили у Верхньоуральську тюрму, де, не витримавши важких умов ув’язнення, загинули: Ярослав Стасюк – 26 лютого 1942 р., Павло Млинко – через декілька днів, 5 березня 1942 р.

Вироку суду дочекалися Іван Грень та Роман Пасіка. їх звинувачено в розповсюдженні антирадянської літератури та в членстві в ОУН нібито ще від 1939 р.

З березня 1943 р. постановою особливої наради НКВС обох засуджено до 10 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах.

Однак Роман Пасіка не дочекався відправлення в табір. Через півтора місяця, 19 квітня 1943 р., він помер у тюрмі № 1 Челябінської області. Причиною смерті названо ентерит і металургбуду.

У 1992-1995 рр. справи арештованих десятикласників переглянула Тернопільська обласна прокуратура. Усіх їх посмертно реабілітовано.

* * *
Ось і все, що вдалося довідатися про ці трагічні події, тепер уже більше як п’ятдесятирічної давності.
Але й тепер не дають спокою питання. Чи справді існувала в Тернопільській середній школі підпільна організація? Чи дійсно велася небезпечна розвідувальна робота? А може, всі ці звинувачення нав’язані слідчими органами, які вміли виявляти неабияку фантазію?

Очевидно, що на такі питання сьогодні ніхто не може дати однозначної відповіді. Реабілітація всіх восьми учнів наводить на думку, що для їх арешту та винесення таких суворих вироків основи практично не було. Але й годі категорично заперечувати, що в 1941 р. ніякої учнівської підпільної організації у десятому класі не існувало:

Переважна більшість тодішніх старшокласників СШ № 1 – це колишні учні Тернопільської гімназії “Рідної Школи”, які аж ніяк не могли миттю забути про передвоєнні традиції гімназійного життя, зокрема й про існування тоді Юнацтва ОУН. Судовий процес В. Охримовича в 1938 р., на якому за належність до ОУН відповідало і кілька рідношкільників, смерть у золочівській тюрмі гімназиста Володимира Безкоровайного, та, у зв’язку з тими подіями, втрата нашою гімназією права “прилюдності” – усе це ще залишалося свіжим у пам’яті. Крім цього, добре пригадую, якими палкими прихильниками Юнацтва були Мартиніян Перс та Іван Грень. Таких як вони, зрештою, було немало, – усіх нас виховувано на національно-патріотичних традиціях. Та й коли б шкільна підпільна організація була лише вигадкою репресивних органів, то стає незрозумілою поведінка М. Гринькова та М. Перса. Чому перший вирішив попередити про свій арешт, а другий, не чекаючи на дальший розвиток подій, негайно виїхав з Тернополя та перейшов у підпілля? Достовірним видається, що Григорій Філь керував організацією. Згодом він заги-нув в УПА. Там же обірвалося життя Я. Намаки та Р. Ткачука.

І, нарешті, про “шпигунську” частину цієї справи. Якщо така робота проводилася, то тільки на користь тодішньої Німеччини. Сумнівно, щоб велася вона з допомогою ОУН, яка в ті роки почала відмежовуватися від “Третього Райху”. Але німці могли для розвідки використовувати інші канали і напевно їх мали. У цьому зв’язку добре пригадую таке: в десятому класі (1939/40 н. р.) моя однокласниця Стефанія Шевадзуцька, довідалася, що нібито німецька розвідка пошукує надійних співпрацівників, запитувала: як маємо поступити? Тоді ми відмовилися від цих пропозицій. Але тут напрошується і таке питання: чи справді німці в такій небезпечній справі, як розвідка, могли серйозно розраховувати на участь далеких від військових справ, малодосвідчених учнів? То чи не була це звичайна провокація, за яку поплатилися життям наші молодші товариші? Та й дуже якось дивно звучала назва: “ланка розвідників ОУН Тернопільської середньої школи № 1”! Виходить, що такі ланки могли існувати і в інших школах чи організаціях? Чи не ски-дається це на сумнозвісні процеси тридцятих років на Україні?

І ще про одне відлуння цієї справи. Його суть в тому, що серед членів підпільної організації виявився зрадник, який видав усіх. За це його покарали вже за німецьких часів. Ярослав Намака брав участь у цьому.

У 1938 р. у відомому процесі Василя Охримовича за належність до ОУН до судової відповідальності притягалися, як співучасники, також дев’ять (яка збіжність!!!) тернопільських гімназистів-рідношкільників. Польська влада нещадно боролася з ОУН, і судові вироки в цьому процесі для багатьох були дуже суворими. Але суд зважив на те, що на лаві підсудних знаходяться учні, які у своїх вчинках керувалися більше емоціями, ніж тверезою розсудливістю; на те, що перед судом вони стоять уперше і що тюремне покарання зможе зламати їх крихкі характери, й тому, попри доказану вину, звільнив усіх (крім одного) від тюрми, передавши на виховання батькам та школі. А невдовзі і школа відновила їх в учнівських правах.

Чи можна порівнювати ці два правосуддя?
На фасаді Тернопільської гімназії ім. Івана Франка в 1993 р. вмуровано пам’ятну таблицю. На ній написано:

Іван Грень, Роман Пасіка, Михайло Гриньків Мартиніян Перс, Микола Крушельницький Роман Поліщук, Павло Млинко Льонгин Сеньківський, Ярослав Стасюк. У цьому будинку весною 1941 року органами НКВС заарештовано учнів 10 класу середньої школи № 1. всі вони загинули в таборах ГУЛАГу.

https://teren.in.uа

17 квітня 1943 – у Катині викрито масову могилу польських офіцерів.

Розкопки Катинь 43-44 рр?. http://na-skryzhalyah.blogspot.com

17 квітня 1943 – у Катині викрито масову могилу польських офіцерів.

17 вересня 1939 року радянські війська, що вступили на територію Польщі за наказом
Сталіна , силоміць вивезли польських офіцерів та представників інтелігенції – всього понад 20 тисяч осіб. Усі вони стали заручниками, спочатку їх мордували у камерах, а потім співробітники НКВС розстріляли їх у катинських лісах. Факт масових розстрілів сталінська влада довгий час замовчувала, тому про смерть своїх чоловіків жінки закатованих дізналися лише через роки. Під час ведення слідства тут також було знайдено місця поховання людей, страчених радянськими каральними органами у 20-30-х роках 20 століття. Неподалік Катині в лісі було споруджено меморіальний комплекс на честь тих, хто загинув тут.

https:/www.volynnews.com/uа

Цей день в історії УПА - 17 квітня.

Фото. Невідома. Справа – Гаргат Іван, син Онуфрія, «Липкевич» (1923 –?). Місце народження с Іваниківка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. Виховувався в багатодітній родині (найстарший син). Фотограф УПА. Імовірно, автор світлин №109-120 з даного архіву. До повстанського руху прилучився 1943 р., був стрільцем у сотні «Різуна» в Чорному лісі, згодом – в охороні провідника «Хмари» (Петра Мельника). Родина «Липкевича» була виселена 1947 р. в Казахстан, де батьки й померли. Сестра живе донині (м. Караганда). Захоплений МГБ 1953 р., пропав безвісті в тюрмах. Особу ідентифіковано Марією Антонюк (с. Камінне), Федором Романишином та Ганною Глушак (с. Іваниківка). Вокспопулі.

1943 рік
Біля села Борщівка на Рівненщині відділ УПА атакував моторизований німецький загін. Знищені 16 німців, здобуто декілька гвинтівок. Втрати повстанців: один загиблий і двоє поранених.

Повстанська чота знищила німецьку залогу в селі Домінопіль на Волині.

1944 рік
У сутичці з загоном НКВД біля села Саджавка на Тернопільщині загинув районний провідник ОУН Григорій Філь – «Яр».

Сотні «Пролом» і «Галайда» атакували укріплені пункти Армії Крайови в селах Забір’я і Річки на Львівщині. Знищені 45 польських партизанів.

1945 рік
У селі Милятичі на Львівщині повстанці знищили 5 бійців винищувального батальйону, спалили будівлі колгоспу і спиртзавод.

Під час зіткнень із загонами НКВД у селах Воскресниці та Завалля на Станіславщині загинули четверо підпільників.

У Збаражі на Тернопільщині повстанці вночі захопили 7 трактористів місцевої МТС.

1946 рік
Опергрупа МВД захопила криївку на полі в Дублянському районі Львівщини. П’ятеро підпільників вчинили збройний опір, а коли закінчилися набої підірвалися гранатами.

У селі Нижній Лукавець на Чернівеччині повстанці спалили будівлі двох радгоспів.

Сотня «Сурма» УПА-Захід прийняла бій із двома ротами МВД біля одного із сіл на Станіславщині. У перестрілці знищено 16 військових. Загинули четверо повстанців.

У селі Мариничі на Чернівеччині підпільники знищили уповноваженого МВД.

1947 рік
Загін МВД наскочив на групу повстанців біля села Галівка на Дрогобиччині. В бою загинули районний провідник ОУН «Шелест» і ще троє повстанців.

На Чернівеччині в селі Юшків підпільники атакували дільницю винищувального батальйону, здобули 3 автомати і 2 гвинтівки, а в селі Боровці знищили начальника винищувального батальйону.

Під час зіткнення з опергрупою МВД у селі Тернівка на Дрогобиччині загинули троє повстанців.

1948 рік
Пошукова група МВД завдяки зраднику захопила криївку в селі Конюшки на Дрогобиччині. Після бою підірвались гранатами двоє підпільників.

У сутичці з загоном МВД у селі Воютичі на Дрогобиччині загинув кущовий провідник ОУН Богдан Зернюк – «Комар».

1949 рік
Під час зіткнень із загонами МВД у селах Велика Лінина і Тернава на Дрогобиччині загинули четверо повстанців.

Біля села Пасічна на Станіславщині підпільники важко поранили війського МВД.

1950 рік
У сутичках із загонами в селах Витків Новий і Унів на Львівщині загинули двоє повстанців.

Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам`яті

Бій Героя Данила Пукала – підрайонного провідника ОУН. Спогади.

Фото. Олег Стандрет 21 липня 2010 р. с. Вимислівка.
*****
2 липня 1939 р. відбувся бій Данила
Пукала – підрайонного провідника ОУН із
с. Вимислівка та двох його друзів на полях між селами Будилів і Вимислівка.

Бойовики ОУН повертались із завдання
після успішного атентату на польського
сатрапа – поліцая Федоровського.
Поліцаї оточили патріотів і кричали, щоб здавалися. У відповідь Данило з друзями відкрили вогонь, вбили одного переслідувача та успішно прорвалися з кільця.

Данило побіг до крайньої хати симпатика ОУН М. Трача біля фільварку Зеленівка. Жандарми обступили будинок й намагались захопити підпільника живим. Данило уміло відстрілювався з вікна та з горища хати і поклав мертвим ще одного поліцая, а іншого важко поранив.

Бачачи, що не впораються, власті
запросили з Бережан головного коменданта польської поліції генерала Кордіян Заморського, який інспектував у
повіті поліційні підрозділи. З найближчих сіл підкинули резерви польських “стшельців”. Данило продовжував відстрілюватися з надією відтягнути час до вечора. Потім перестав. Поляки подумали, що в нього забракло набоїв, і один сміливо зайшов до приміщення й тут же упав забитим. Заволодівши його зброєю, Данило далі відстрілювався, поранивши ще кількох
нападників.

Поляки тоді підпалили хату й продовжували обстріл, і Данило впав важко поранений біля вікна. Обгорілого і непритомного його витягнули з палаючої хати й повезли до Бережан. Але в дорозі Герой загинув.

На місці загибелі Данила Пукала селяни висипали у 1939 р. символічну могилу
й поставили на ній пам’ятний знак.
Совєтські окупанти, щоб затерти слід Данила, у 1959 р. розкопали частину могили. А в 1975 р. бульдозером зрівняли її із землею. 

Патріоти села у 1979 р. відновили на тому місці хрест, але налякані власті того ж дня знесли його.

Лише 7 липня 1991 р. селяни відродили пам’ятку. При величавім здвигу народу відспівали заупокійну Службу Божу
пам’яті борця та освятили могилу.

Трагічною була доля братів і сестер
Данила Пукала. Брата Степана енкаведисти закатували у тернопільській
в’язниці в 1941 р. Луку застрелили під
час облави 1945 року. Брат Лев загинув
депортований на Сибірі. Федір помер
від тифу. Михайла з сестрою гітлерівці
вивезли на каторжну роботу до Третього
райху.

Героїчна смерть Данила Пукала, як і
Ольги Басарабової, Біласа і Данилишина, Павла Ґолояда, Володимира Ґерети,
духовно й ідейно згуртовувала підпілля
ОУН. Всі вони були передвісниками новітніх героїв смертників майбутньої доби
найважчих випробувань.

Смерть Данила Пукала надихала повстанців УПА до звитяжної боротьби. Проходячи повз могилу, вони завжди віддавали їй честь. Про Данила Пукала народ склав пісню і її співали у чорні роки більшовицького поневолення:

А в неділю дуже рано
Вітрець повіває.
Там молодий козаченько
Житами втікає.

Він втікає, все прямує
В невелику хату.
А в тій хаті він дістане
Геройську відплату.

За молодим козаченьком
У погоні гнали.
Молодого козаченька
Аж на стрих загнали.

Хата горить, хата горить,
А вогонь кружиться.
А молодий козаченько
З ворогами б’ється.

Забив же він коменданта,
Забив комісара.
Розійшлася по Вкраїні
Пукалова слава.

Як вже хата погоріла,
Стала пригасати,
Взяли гаком за личенько,
Витягнули з хати.

Взяли його за рученьки,
Щоб в авто вложити.
Дайте йому два защики,
Він ще буде жити.

Дайте йому два защики,
Серце підтримати.
Бо ти будеш в Бережанах
Протокол складати.

Як вкладали до машини,
Він махнув рукою.
Попрощався з Українов,
З ненькою старою.

Дорогою, дорогою
Авта загуділи.
Взяли того козаченька
І не знать, де діли.

Стара мати умліває,
Плаче і ридає.
Ой, за що мій син рідненький
Марно погибає.

НЕСТОР МИЗАК
"За тебе, Свята Україно"

17 квітня 1946р. московити під час облави в лісі поблизу с.Котова вбила Бережанського окружного провідника ОУН “Юрка”, шефа зв’язку Бережанського надрайонного проводу ОУН П. Футла і затримала оунівця М.Качмара.

Село Котів 1915 рік
******
З історії відомо, що в селі Котів під час Першої світової війни майже всі будівлі, з-поміж яких церква, були знищені.

До того у XVII—XIX ст. Котовим володіла, зокрема, родина Потоцьких, від якої він перейшов до Червінських, згодом — до Порадовських. Міські права населений пункт отримав за Потоцьких. Вони спорудили замок, який у XVIII ст. перебудували на палац.

1902 р. в Котові сталась руйнівна пожежа, унаслідок якої в селі згоріло 18 господарств.

Автор. Тетяна Яцечко-Блаженко
Джерело.
https://teren.in.ua/2020/04/17/17-kvitnya-v-istoriyi-ternopilshhyny-3/

https://www.tenews.org.ua/post/show/1552400006-kotiv-bilya-berezhan-na-foto-1915-roku

17 квітня 1944р. німецький каральний загін спалив 520 дворів села Великий Ходачків Козівського району. Загинуло 275 жителів.

с. Великий Ходачків. Церква Святої Покрови. (1886р.) Фото. (2013). Тернопільська обл. Козівський р-н.

https://teren.in.ua/2020/04/17/17-kvitnya-v-istoriyi-ternopilshhyny-3/
****
Є також дані що Великий Ходачків декілька днів обстрілювала радянська артилерія. Звідси великі жертви і зруйновані двори.

Джерело - Інформація від: Igor Predkо

пʼятницю, 16 квітня 2021 р.

16 квітня 1920р. у с. Торговиця Городенківського р-ну. народився Степан Шинкарук "Корній" "Швейко" - організаційний референт Городенківського райпроводу.

Могила воїнів УПА в селі Торговиця.
******
Для збільшення натисніть на зображення.
літопис УПА.

16 квітня 1947 року польща затвердила акцію «Вісла».

Гравюра Василя Мадзеляна “Операція Вісла”

16 квітня 1947 р., Польща – Політбюро ЦК Польської робітничої партії і Державна комісія безпеки (ДКБ) Польщі розглянули і затвердили акцію «Вісла» з виселення українського населення зі східних районів країни у західні і північні та ліквідацію УПА. Дипломатичними каналами повідомлено уряди СРСР і Чехословаччини про намір і дату здійснення акції з проханням заблокувати східний і південний кордони Польщі.

Булавний УПА «Співак» - Іван Юрійович Богуславець, який народився в с. Староміщина Скалатського повіту Тернопільської обл. і все своє свідоме життя віддав боротьбі за волю України як на її теренах, так і в далекій Канаді. Автор поданих спогадів описує діяльність Карпатської групи УПА «Говерля», події, в яких він брав безпосередню участь.

Народився Іван Юрійович Богуславець 7 жовтня 1922 року у селі Староміщина. Батько – Юрій Богуславець і мати – Марія Левкович виховували дітей у дусі християнської моралі та палкої любові до України. Будучи свідомим українцем, батько у свій час був у лавах Українських Січових Стрільців у 1917-18рр. Його рідний брат Олекса у боях з ворогами загинув на Великій Україні у 1919 році.
Родинний дух незламності, незмиренності з тогочасною дійсністю, закликав молодого Івана до боротьби. Коли вибухнула Друга світова війна, Іван з братом Мільком, вступили у ряди УПА. Старший вістун Іван Богуславець був сотенним санітаром у сотні командира «Різуна» (пізніше під командою «Прута», а згодом «Сокола») IV Воєнної Округи (ВО) УПА-Захід. Найгостріші бої довелось пережити у 1944-45 роках на Станіславщині, Долинщині, Дрогобиччині у Чорному лісі.

Після чергових боїв підрозділові, в якому був Іван Богуславець, вдалось прорватись на Захід. Вже звідти він переїхав до Канади (Торонто). Довгий час родина не мала ніяких відомостей про долю Івана Богусловця. Його вважали убитим або закатованим енкаведистами. Але Господь береже своїх героїв. Родичі, які проживали у Канаді, повідомили батьків, що їх син живий. І лише у 1966 році прийшла вістка із Канади, що дійсно не загинув соловей УПА (за чудовий голос ще на фронті отримав псевдо «Співак»). А також довідалися, що дослужився він до чину – булавний УПА. Ця звістка прийшла із світлинами його життя у Торонто, на одній з яких була і його могила... Було і радісно, і сумно. І знала про це тільки родина.

Перебравшись до Канади, мужній борець не хотів наражати небезпеку на родину. Тому і взяв прізвище дружини – Вірстюк, яка теж емігрувала з України (м. Стрий). Там у них народились – Володимир і Орися, які вже мають своїх дітей.

Тягнуться дні і летять роки. Ось вже проминула 15-та річниця незалежності України. Воскресає багато забутих імен, оправдовують скривджених, віддають належне справжнім героям нашої Батьківщини, девізом життя яких було: «Здобути Українську Державу, або загинути в боротьбі за Неї». Об'єднання колишніх вояків УПА в США і Канаді та товариство колишніх вояків УПА ім. ген. хор. Тараса Чупринки в США і Канаді, теж долучились до святої справи відновлення справедливості в історії України. Вони видали «Літопис Української Повстанської Армії». Гортаючи у книгарні один з томів цього видання, я натрапив на псевдо «Співак».

В інших томах теж були посилання на нього. Захоплено перечитуючи детально описані згадки у багатьох томах про санітара УПА і, співставляючи свої відомості про брата бабці Ганни, зрозумів, що це одна і та ж людина – Богуславець Іван Юрійович. Нарешті знайшов те, чого довго шукала вся родина: як, де і коли він воював у рядах УПА. У XIX томі вказаного «Літопису УПА» другий розділ містить спомини п'ятьох вояків зі Станіславівського Тактичного Відтинка (ТВ) 22 «Чорний ліс» під командою майора Василя Андрусяка – «Різуна», «Грегота». Автором одного із споминів є старший вістун Іван Богуславець - «Співак». Ці спомини відтворюють події від літа 1944 до листопада 1945 року, в яких брали участь сотні куреня «Різуна» (згодом названий «Підкарпатський» під командою «Прута»). Спомин написаний після приходу на Захід у жовтні 1947 року. В даному виданні подається також уривок спомину ст. вістуна УПА «Запорожця», де він описує, як мало не загинув ст. вістун «Співак». Читаючи ці рядки, дивуєшся і переконуєшся, як Іван Богуславець любив Україну, як будучи стільки разів за крок до смерті, знову і знову боровся за волю. І хочеться крикнути: «Слава Україні!», яка породила і Господом берегла таких героїв. І хочеться крикнути: «Слава Героям!», які віддали життя в процвітання її слави. 

«Співак»
Той переломний день у Івана почався з якогось передчуття неспокою. Воно мало принести з собою зміни, – зміни у його житті. Сім'я продовжувала свої буденні турботи, щоправда вони з кожним днем ставали якісь беззмістовні. А все тому, що вже другий рік люди у селі Староміщина Підволочиського району, у всій області, у всій Україні були під ковпаком війни. Війни монстрів – комунізму і нацизму. Західні землі України – це своєрідний острів свободи чистого духу українського народу і, основній масі людей на той час оте українське було вище за все, крім Божого. Тому, в більшості своїй, щирий українець у боротьбі двох тиранів бажав їхньої спільної поразки. А результатом цих змагань мала би знову воскреснути Україна. Проте, це було дуже малоймовірно. І було багато з тих, що розуміли фальш цієї війни, проте терпіли. Були такі, що відстоювали якусь воюючу сторону і у разі її перемоги бачили Україну, як складову тієї імперії. Були і патріоти, які вставали і лягали з молитвою та ідеєю: «Здобудеш Україну або загинеш у боротьбі за неї».

Цей девіз ніхто нікому не нав'язував у сім'ї Богуславців. Кожний старався бути гідним його поступками свого життя. Батько сім'ї Юрій Богуславець був столяром, майстром, знаним не тільки у селі. Сини, вже дорослішали, тому й допомагали батькові. А мати Марія з доньками берегла отой дух боголюбства і українолюбства у сім'ї.

На той час у селі і околицях стояли радянські війська. Часто-густо проводились облави з метою виявлення тих, хто не підтримує «совітів». Звичайно, їх проводили з наводки якось запроданця з села. Не міг минути черговий рейд і хату Богуславців. Іван на той час переховувався на горищі. Прийшлось не один день пересидіти, поки зняли облаву.

Іван працював на водокачці на залізниці. Німці захопивши станцію, хотіли заарештувати його. Чудом вдалось вирватись, забігти додому і попрощатись. Попрощатись назавжди. Він більше не вернеться до рідної хати, де виглядатиме його мама і батько; до брата і сестер, які дуже любили веселого Івана; до тополь над Рудкою, які схилили у прощальнім помаху свою крону; до захоплюючих ранків над Збручем, які вічно будуть снитись, до співу українських солов'їв, які також будуть тужити за співаком свободи...Але, щоб все це було і було українським – він пішов.

Багато було покликаних ідеєю, які покинули все і пішли гуртуватись. Вони створили величезну силу опору всякому ворогу України. Створилась армія, вояки якої цінили свободу України за своє життя. Це найвищий рівень ментальності Духу. Це дуже жорстока боротьба. Це стан максимального напруження всіх струн душі і тіла. Це готовність до бою щосекунди, до смерті... І тільки така фанатична відданість допомагала їм вірити, що справа їх переможе.

Саме таким було життя булавного УПА – Івана Богуславця (псевдо «Співак»), яке він описує нижче. Джерело. - О. Покотило.

У рядах "Підкарпатського» куреня".

Рано о 3-тій годині відділ к-ра «Різуна», в котрому я перебував, вирушив із села Ясінка Стецьова в напрямі с. Зубриця, посуваючись лісами, без доріг і стежок, з навантаженим військовим майном, здобутим попередніх днів від німецької армії у відступі.

Відділ к-ра «Різуна» складався з 3-ох чот. Перша чота «Прута», друга «Славка», третя «Чорноти». До нашого відділу прилучились: відділ «Перебийноса», різні боївки, сітка і к-р «Дзвінчук» з охороною. Перед сумерком чота «Прута» вийшла на дорогу, що вела з села Головське на с. Зубрицю. Друга чота «Славка» йшла за першою, за другою чотою йшов к-р «Дзвінчук» і боївки. Останньою ішла чота «Чорноти». Вийшовши на згадану дорогу, друга чота подала до к- ра «Різуна», що по тій самій дорозі посуваються німецькі війська. К-р «Різун» дав наказ придержати ворожий відділ. Чотовий «Славко» з чотою зайняв становища. Та ворога не вдалось притримати, тому що то була остання лінія німецького фронту. По довгій перестрілці чота «Славка» відступила в напрямі на Багнувате. Чоти І-ша, ІІІ-тя й боївки відступили в напрямі на Радич-Головське. Цілонічна стрілянина й вислання стеж, щоб нав'язати зв'язок з другою чотою, непокоїло кожного. Повернувшись, стежі повідомили, що в селі остання лінія німців, а перед селом по горах більшовики. Так несподівано ми опинились між фронтовими лініями.

Коло год. 9-ої почалася сильна перестрілка. Стрільна артилерії ломили верхи ялиць над нашими головами. К-р «Різун» дав наказ маґазинувати міномети, тяжкі кулемети та інші тяжкі запаси, як міни, фауст-патрони й амуніцію, щоб облегшити перехід поміж ворожі лінії.

Коні пустили самопас. Так тяглося 3 довгі дні між лініями фронту. Не нав'язавши зв'язку з чотою «Славка», к-р «Різун» сказав, що напевно вони ще в запіллі німців, а фронт не пересувається дальше. Перейшли ми в запілля червоних. Вислано до с. Головське двох стрільців, переодягнених у цивільне убрання. Та люди їх видали червоним (псевдоніми стрільців «Баян» і «Хмель»). У відділі вичерпалися харчі й почав докучати голод. Ми подались до с. Короштиці, переходячи попри села Ясінки Стецьової й Масьової, які ще догоряли. Біля с. Корми зустрінули стрільців з відділу «Булава», які просились, шоб к-р «Різун» прийняв їх до свого відділу, бо їхній сотенний розпустив відділ зі зброєю і сказав: «Ідіть, куди хочете». К-р «Різун» поговорив з к-ром «Перебийносом» в справі тих стрільців, щоб к-р «Перебийніс» прийняв їх до свого відділу.

Біля с. Короштиці ми таборували два тижні, звідки к-р «Різун» їздив до пров. «Роберта» в Чорний ліс, щоб дозволив нам вернутись в ліси Станиславова. Стрілецтво чекало на поворот командира, бо недостача харчів вичерпувала організм і зрушувала всі нерви (були такі дні, що на 3-ох стрільців ділилося одну картоплю). Рано, дня не пригадую, у таборі метушня. Всі біжать. «Куди?» – питаю. «К-р «Різун» вернувся» – кинув чотовий одним словом і побіг собі. Командира до шатра принесли на руках, хоча він виривався, просився, але не помагало. Командир аж прослізився, побачивши втіху стрільців.

«До Чорного лісу вертатися не можем, бо там є багато відділів. Що ви на це скажете?» – питав к-р «Різун». «А ми так скучали й боялися за вас», – відповіли стрільці. «Я вас обманюю, мої стрільці. Ми завтра ввечері рушаємо з поворотом у свій край», – відповів «Різун». «Слава!» – на радощах кричали всі, хоч були вичерпані з сил і всі як один хотіли вже бути там, де зав'язалось перше гніздо.

Поворот у чорний ліс.

Перейшовши річку Стрий в с. Короштиці, наш відділ подався лісами поміж селами Старий Кропивник і Східниця, затаборували біля села Урич, звідки люди принесли нам харчі.

Другого дня пополудні я зголосився на охотника організувати харчі в с. Орів, де стаціонували більшовики. Зайшли ми до с. Орового. Населення дуже нами тішилося, що ми щасливо перейшли фронт. Оповідали кого арештувало НКВД, що більшовики роблять мобілізацію, а вся молодь ховається в лісі. Ми оповідали їм наш перехід фронту, що стрілецтво голодне і т. д. Подарували нам великого вола, з котрого ми протягом 3-ох годин зготовили в селі гуляш і картоплю, а вночі доставили до лісу. Стрільці поїли досхочу, перший раз по переході фронту, а то здавалось, що вже ніколи не будуть ситі.

По двох днях постою ми вирушили в дальшу дорогу через Вижню- Нижню Стиняву. Понижче Розгірча ми переправились через річку Стрий у ліси Тиняви, в напрямі села Лисовичі. Увечері, підходячи до с. Лисовичі, нас обстріляли більшовики, які перед вечером заїхали. Ми, відбиваючись відступали до лісу біля села Волоське, поблизу Болехова. Посиділи цілий день на становищах, поденервовані, бо стежі повідомили, що НКВД шукає по лісі слідів, кудою ми пішли.

К-р «Різун» дав наказ добре замаскуватись і лежати тихо без руху й не стріляти, лише тоді, коли підійдуть близько до нас. Інші стежі повідомили, що ліс, де ми є, оточений, а в глибину лісу йдуть тільки ворожі стежі. Добре замаскований наш стійковий, попри якого переходили більшовики, чув, як між собою говорили: «Замєтіл ти іх над етой прогаліной?» – «Не докладай командіру, он тоже хочеть жить, как і ми!» – «Харашо!» – потакнув другий. І так день пройшов спокійно.

Вночі переправились через річку Свічу коло с. Чомани й подались між Берехів і Туря Велика в ліси Болехова, де зустрінули табір к-ра «Бея». Ми затаборували в їхніх таборах. Другого дня чота к-ра «Бея» зробила під лісом засідку на сотню більшовицької наволочі, що мала завдання дійти до табору, щоб зліквідувати «бандеровцов», як пізніше довідалися від полонених 9-ох червоних.

Полонені говорили, що їх вислано, як «штрафну роту». Казали, що в лісі є лише 30 бандерівців, щоб їх побити. Полонених передали на СБ. Другого дня ми подались у дальшу дорогу через Завадку в напрямі Копанки, де зустріли табір к-ра «Ясьміня», зробили дві год. перерви і подались дальше до с. Бабин. Тут перепровадились через ріку Лімницю й пішли в напрямі сіл Вістова, Мислів, Рип'янка, Яворівка, Завій. Біля с. Завою в лісі, затаборували. Коло 7-ої рано почали нас відвідувати з усіх сторін люди, з великими радощами стискали нам руки, бажаючи нам успіхів у дальшій боротьбі з новим відвічним ворогом України.

Цілий день приносили нам дарунки. Старий сивий дідусь прийшов також подивитись на нас. Він сказав: «Дякую тобі, Боже, і вам «Різунівці», що ви повернули здорові в Чорний ліс, не забули про нас і віруємо свято, що можемо чутися безпечно, бо ви не дасте ворогам знущатися над нами».

У Чорнім лісі ми застали табори відділів командирів «Гамалії», «Бойка», «Шума», «Блакитного», «Нечоси», «Довбуша» й «Іскри». Перші дні нашого перебування в Чорному лісі наші стежі почали по селах лапати більшовицьких розвідувачів, що по два, по три приходили до сіл, які були поблизу лісу, розвідувачів ми порядно гостили й пускали на пропаганду. До сіл Посічі й Рип'янки приїхали більшовицькі війська, так звані дроворуби, що мали рубати ліс у селах Завій і Грабівка. Однієї ночі НКВД провело арештування і труси. Заарештували 16-ть осіб. Другої ночі приїжджали, але людей у селі не було. Третьої ночі ми зробили засідку в с. Завій. О год. 2-гій почали під'їздити авта. Стрільці привітали їх гураганним вогнем. Більшовики розбіглися, залишивши 18-ть трупів, два авта, два тяжкі кулемети, МКС, три легкі кулемети, чотири автомати, одинадцять крісів, чотири пістолі. В нас втрат не було. По засідці ми відійшли в горішній кінець Завою, де другого дня до нас прийшло багато хлопців і старших із сіл: Ямниці, Павелча, Єзуполя, з проханням, щоб їх прийняти до відділу. К-р «Різун» сказав: «Я приймаю тих, що дійсно хочуть боротися за Українську Самостійну Соборну Державу та в потребі віддадуть своє життя. Котрі думають, що вони в рядах УПА схоронять своє мізерне життя, то вони можуть іти назад, звідки вони прийшли. Ті, що готові вмерти за долю нашого народу, нехай виступлять».

83-ох виступило на перші слова, їх прийнято. Останні, вагаючись почали й собі виступати. Але к-р сказав: «Ви йдіть додому. В кожному селі будуть кущі. Вступайте до них». Військових приділив командир до бойових чот, а решту – зробив вишкільну чоту з чотовим «Буревієм». Наш відділ складався з чотирьох чот, по чотири рої, стан 213 людей. В лісі ми таборували тиждень, вишколювались і перевишколювались.

Наші акції, засідки і ворожі облави.

До нашого табору прийшли відділи к-ра «Гамалії» та к-ра «Бойка». К-р «Різун» зробив збірку відділів і повідомив, що розвідка донесла, що в містах Станиславові, Лисці, Богородчанах є скупчення військ, що підготовляють акцію на Чорний ліс. Сьогодні маємо нагоду виявити свою здібність. Мусимо ворога вдарити скоріше, як ворог сподівається. Перша чота «Прута» і сотня «Гамалії» піде на місто Лисець. Друга чота й сотня «Бойка» піде на Богородчани. Третя чота «Буревія» – на заставу від Станиславова і Посіч. К-р «Миш» з ПЖ буде обстрілювати Станиславів.

12 жовтня 1944 р., коло год. 1-шої ми вирушили з місця постою на с. Старий Лисець. Чота «Прута», в якій я був, мала завдання знищити НКВД і воєнкомат. Як тільки смеркалось, ми пересунулись через Старий Лисець, перебрили річку Солотвинську Бистрицю, кинулись бігом на означене завдання. По короткій перестрілці ворога знищено, підпалили будинки воєнкомату, НКВД, хати «стребітєлів» і повернулись назад у Чорний ліс. З бою вийшли всі щасливо, лиш застава не зайшлась на означене місце тому, що червоні зробили засідку і вбили першого кур'єра з сотні «Г.», ройового «Чайківського» та кулеметчика (псевдоніму не пригадую).

14 жовтня 1944 р. першу чоту перебрав ройовий «Сокіл», а чот. «Прут» перебрав сотню. Ми вирушили в рейд на акцію на м. Рожнітів. Ми переходили селами Грабівка, Петранка, Лазяне, Слобода Рівнянська, Рівня. В Рівні вислано розвідку до Рожнітова. Повернувшись, розвідка донесла, що в містечку є понад 600 вояків, окрім НКВД і НКГБ та «стребітєлів». На мостах вкопані тяжкі кулемети, а перед кулеметами ходять стежі у віддалі одного кілометра.

К-р «Прут» дав наказ вертатись у ліс за Слободу Рівнянську. Вдень затаборували в лісі. Наша стежа злапала 3-ох більшовицьких підстаршин – старшого сержанта-жидка та двох сержантів-росіян. Полонених передано на СБ.

Увечері рушили на село Красна, де стаціонувала погранзастава в силі 80 людей. Бій тривав півтора години. Ворога знищено, будинки спалено. Знищено також пошту. Ми мали двох ранених – к-р «Прут» і стрілець «Кармелюк» (Павло). Ми вернулись до с. Грабівки. Другого дня ми таборували в таборах «Гамалії» на Гуркалі (частина Чорного лісу). Звідти я пішов до підстаршинської школи 18. X. 1944 р., якої командиром був пор. «Микола». У підстаршинській школі були стрільці з усіх відділів Чорного лісу.

20. X. 1944 р. до Чорного лісу повернувся к-р «Хмара» зі своєю сотнею з рейду й затаборував над Луквичкою. Наш табір вишкільний стояв в Луквичках (частина Чорного лісу).

29 жовтня 1944 р. о год. 16-тій більшовицькі стежі перетяли телефонічну лінію, що була получена з таборів к-ра «Різуна» і к-ра «Хмари» до нашого табору й к-ра «Бойка». Від нас вислано стежу перевірити лінію. Та стежа, дійшовши до перетятої лінії, була заскочена більшовиками. Стежа прийняла бій. Їм на поміч надійшов к-р «Хмара». В бою впав один стрілець, а один був тяжко ранений. Ранений стрілець, як я був при його операції, вибираючи кулю, ледве прошепотів: «Я знаю, що я помру. Скажіть мені, кого вбили червоні стежі з підстаршинської школи? Де малий запорожець (15-ть літній хлопець, що був на стежі)?». Раненого відставлено на санітарний пункт.

Підстаршинську школу розпустили по відділах. К-р «Різун» зробив збірку відділу і сказав: «Вже два тижні ми щоденно сподівались облави на наш ліс. Нарешті вона починається. Тут головне перехитрити ворога, якого є багато більше, ніж нас. Як повідомляють розвідувальні сітки, то навколо нашого лісу є 2000 сталінської голоти. Прошу вас і наказую вам слухатися своїх зверхників, не переривати зв'язків між собою, а все буде добре. Не смутіться, навіть, якщо довелося б прориватись. Стріляти цільно, пам'ятати, що куля не бочка від оселедців!» – закінчив командир з усмішкою.

Вже цілком вечером вислав командир зв'язкового «Крука» до табору к-ра «Гамалії» і пров. «Роберта», щоб вони перейшли до нас. Повернувшись, зв'язковий привіз відповідь, що вони йти не думають.

Першого листопада 1944 року відділи сот. «Прута», сот. «Хмари», сот. «Бойка», під командуванням к-ра «Різуна» перейшли в Сухі Ліщини (відтинок Чорного лісу). Там перележали цілий день в обороннім перстені, тільки слухали шуму кулеметів, розрив стрілень мінометів, артилерії й бомб, що їх скидали літаки. Вночі ми перейшли у відтинок лісу Луквичка, Зелені Кирнички. Днем перейшли ворожі лави, на віддалі 5-ти метрів один від одного, перешукували ліс. В Зелених Кирничках ми зустрінули стрільців з відділу «Гамалії». Вони оповідали про оточення їхнього табору, як вони прорвались і бились. Хто впав, вони не знали.

З листопада 1944 р. до нас приєднався сот. «Пиріг» з рештою відділу к-ра «Гамалії». Він повідомив, що впало 27-ім жертв, між ними й сам к-р «Гамалія», чот. «Дністер», рой. «Лоза», рой. «Дубовий», медсестра «Сніжка», бунчужний, – решта стрільці (псевдонімів не знаю).

13 листопада 1944 р. к-р «Різун» відпустив додому всіх, хто лиш не хотів бути у відділах. Відійшло багато, для яких була страшна зима й бої, але тільки з новобранців.

15 листопада 1944 р. приїхав до нас зі східньої України старий сивий полковник з досить великим відділом і забрав з нашого відділу стрільців зі східніх земель та відійшов на схід.

18 листопада 1944 р. сотня «Пирога» відійшла в терени Львівщини.

19 листопада 1944 р. сотня «Прута» перейшла рейдом через села Павелче, Тязів, Викторів, Сапегів, Перевозець, Блюдники. В Блюдниках нам люди оповідали, як колишній сотенний «Дон» пішов на службу більшовикам, повидавав криївки й магазини. З Блюдник перейшов до с. Селище. Там стрінули курінь «Ромка». Лиш заквартирували, як спостерігачі повідомили, що йдуть червоні. З села ми вийшли в ліс, зайняли оборонне кільце й чекали на ворога. Вислані стежі вернулись і повідомили, що з Войнилева й Галича йде дуже багато більшовиків, за рікою окопуються, розставляють міномети і тяжкі кулемети.

Коло 15-ої год. більшовики вдарили на курінь «Ромка» з одного яру, так, що стрільці почали панічно відступати в напрямі до нас через наші голови. Ми мусіли зайняти становища (ворог ззаду). Більшовики гнались як скажені пси за куренем, що відступав, (мушу згадати, що самого к-ра «Ромка» не було, а сотенні не могли опанувати відділу). Коли нас минули останні стрільці, сот. «Прут» крикнув: «Огонь!» Ворог був від нас яких 10-25 метрів. Огонь тривав 5-ть хвилин безперервно. Більшовики не сподівались такого опору й почали відступати, лишаючи за собою узбіччя гори, встелене трупами. Почали стріляти ракети. Користаючи з того, що ворог відступає, відступили й ми без жадних втрат. Більшовики чекали на поміч з Галича й дочекались. Коло год. 17-тої розпочали між собою бій, який ми чули доброї півтори години.

Другого дня ми довідалися, що було вбитих 173-ри більшовиків. Люди з лісу мусіли вивозити й виносити сталінських посіпак на авта. Вночі ми зійшли до с. Темерівці, а тоді через Мединю, Комарів, Викторів, Тязів. Там у лісі відпочивали один день. На другий день ми вирушили дальше через Павелче, майданську Гуту в Чорний ліс. По дорозі здезертирувало 3-ох стрільців. За ними зараз вислано ПЖ.

27 листопада 1944 р. до нас долучилася чота «Славка», яка при переході фронту від нас відлучилася. Чоту привів кулеметник «Хмара». Як оповідають стрільці, чот. «Славко» прилучився до сотні «Ясьміня». Сот. «Ясьмінь» не хотів відпустити стрілецтво в Чорний ліс, хоч вони шоденно ставали до звіту з проханням, але чот. «Славко» боявся сам відірватися і йти. Одного дня рано кулеметник «Хмара» зробив збірку цілої чоти й пішов зголосити свій відхід з чотою. Зголошення було таке: «Друже сотенний, стан нашої чоти... Я висланий другою чотою зголосити вам наш відхід. Друже сотенний, ми «різунівці», діти Чорного Лісу, відходимо до нашого батька к-ра «Різуна» й до свого першого гнізда».

К-р «Різун» прийняв їх з усмішкою і сказав: «Я дуже радий, що ви прийшли. Та все одно. За вами непослух. Ви не були слухняні своїм зверхникам і я мушу вас покарати». Від сьогодні ви стаєте карною чотою, будете мусіли виконувати найнебезпечніші роботи, на чолі зі своїм кулеметником, а тепер, від нині чотовим «Хмарою»!».

28 листопада 1944 р. Перед відділом розстріляно дезертира (псев. «Твердий»).

2 грудня сотня «Прута» з к-ром «Різуном» відійшла в рейд через Старий Лисець, Стебник, Іванівку, Похівку, Тисьменичани, Камінне, Виноград Ліс. З кущів Ступківського й Виноградського к-р «Різун» забрав усіх охочих стрільців до відділу. Командир зробив реорганізацію відділу та розділив на дві сотні: одна «Прута» і друга по половині передав чот. «Чорноті», назначивши його сотенним. На сотні наложив контингент більшовиків. Одна сотня мала здавати 60-ть військових більшовицьких книжок. Щодня й щоночі висиджували стрільці на засідках, а більшовики не йшли на облави. Так тягнулося цілий тиждень.

Осінній похмурий день – 12 грудня 1944 р. Стрілецтво безжурно очікувало зими. Жартами і сміхами наповнялися кущові колиби. Раптом на заставі дався чути свист і службовий підстаршина Д. побіг туди до застави. По хвилині повернувся й повідомив, що села Виноград, Велесницю і Гаврилівку, пов. Надвірна, оточив відділ БзБ (боротьби з бандитизмом), щоб виарештувати й пограбувати наше населення, яке з нами співпрацювало. К-р «Різун» дав наказ приготуватися й негайно вислав другу сотню «Чорноти» на засідку між села Виноград-Велесниця. Люди, котрим вдалося вирватися з рук, чекали біля застави на нас, щоб ми якнайскоріше пішли на порятунок їхнім родинам.

К-р «Різун» дав потихо наказ к-рові «Прутові». Наша сотня тихо підсунулась під с. Виноград. Більшовики, пограбувавши й виарештувавши багато українського населення, мали звідти виїхати поїздом. Стрілецтво нетерпляче лежало на становищах і очікувало більшовиків, що наближалися, повертаючись з великим галасом, несучи награбоване майно. Коли перші більшовицькі розшуки минули сотню «Прута», в купу людоїдів посипалися гранати й вогонь легкої автоматичної нашої зброї. Ворог почав утікати з дороги до села, інші знову з села бігли до бою. Гранатометники сотні «Прута» забрали з собою з куща гранатомет і почали обстрілювати поле, кудою підсувались в нашу сторону грабіжники. За випуском четвертого гранатометного стрільна розірвався гранатомет, при чому вбив одного нашого ройового «Богдана» і двох стрільців, а один був ранений. На більшовиків, що наступали з правого крила, вдарила сотня «Прута» і зліквідувала їх. Котрим вдалося втекти, то тікали аж до Надвірної. Зі Станиславова прилетіла ескадра більшовицьких літаків і ми мусіли відступити до лісу. В бою впало 97 більшовицьких людоловів і було багато ранених. Наші втрати в бою – один вбитий і трьох ранених. Разом наші втрати – 4 вбитих і 4 ранених. Арештованих відбито, як теж награбоване майно. Гранатомет розірвався тому, що не був відповідно вичищений.

Псевда ранених – санітар «Грізний», стр. «Здоровенко», інших двох не пригадую. З бою не взято ніякої здобичі, бо ми мусіли відступати під натиском летунства, яке безперервно бомбардувало. Увечері я з раненими відійшов до села Глинок, де також прийшов мій відділ. Рано я перевіз ранених до села Майдан Середній. Там я залишився з раненими під охороною куща, яким командував «Граб». Мій відділ пішов на акцію до міста Товмач, розбив тюрму, знищив НКВД, воєнкомат та інші урядові канцелярії. Я залишився в Майдані Середнім до січня 1945 р. 

Святкування Різдвяних свят 1945-го року

Я перебував у селах Майдан Середній і Глинки. У згаданих двох селах містилася шпиталька. В Майдані Середнім лежали ранені, а в с. Глинках хворі на різні хвороби, які були з відділів «Довбуша» та «Іскри»; ранені – з відділу «Різуна». Я тоді був у відділі «Різуна», де сповняв функцію курінного санітаря. Мені до помочі ще залишився санітар «Білий».

Перед Різдвом стрільці з нашого відділу просилися, щоб я їх відпустив до хати на Свят-Вечір. Бачивши, що їхній стан здоров'я покращав і до хати мають недалеко, я погодився на їхнє прохання. Ми обидва з «Білим» залишились у згаданих селах святкувати. Свята святкували ми в с. Майдан Передній спільно з кущем самооборони, який містився недалеко від нашого села в лісі, з командиром «Грабом». Разом з нами на спільній Свят-вечері був присутний сот. «Орест». Свят-вечір направду пройшов дуже гарно, хоч усі були задумані й кожний з нас линув думкою під свою власну стріху, роздумуючи про долю своєї рідні. По вечері ми ще довго колядували різні колядки. Опісля ми порозходились – одні на стійку, а другі по хатах.

Я з «Білим» залишився й ми пішли до с. Глинки, щоб там поколядувати з нашими хворими. Ранком по мене прийшли сот. «Орест» і к-р «Граб», щоб ми всі пішли до церкви. По виході з церкви мене просили місцеві люди, щоб піти з ними на спільне снідання до с. Майдан Середній, де під лісом містилася станиця місцевого куща в одній хаті господаря, який також належав до кущової самооборони. Я погодився піти зі своїм санітаром.

Вернувшись з церкви, я ще переглянув усіх хворих, зміряв в кожного температуру, дав розпорядження новій зміні дівчат, які прийшли, що мають робити з хворими, покликав «Білого» й ми пішли на спільне снідання.

В хаті всі вже на нас чекали. По спільній молитві ми всі почали їсти. Та нагло десь близько нас, залунала коротка серія з автомата. Я зірвався, відчуваючи що щось недобре. Мене почали вговорювати, що це напевно боївка, а стійковий хоче нас настрашити та й вистрілив. Але на це я не звертав уваги, тільки взяв свою десятизарядку і разом з «Білим» вийшли. З нас сміялися, бо фактично не було чути більше стрілів, мовляв шкода що ми «різунівці».Я виглянув з порога. На кілька кроків від мене біг більшовик. Я вискочив із сіней на стару хату. Він крикнув до мене: «Руки вверх» і заступив дорогу «Білому».«Білий» прикладом мадярського кріса поклав більшовика трупом. Під обстрілом, що сипався з лісу, ми відступили до с. Глинки, а позаду нас клекотіли кулемети та вибухали гранати, перелітаючи зі свистом кулі, впадали в сніг і додавали нам ще сили до бігу. Коли я оглянувся позад себе, то побачив, що за нами летіла зграя більшовиків та «стребітєлів». Ми, відстрілюючись, добігли до першої хати, за нею ми залягли та почали поодинокими стрілами класти ворогів. До нас прибіг старий господар, вже сивий, і сказав, що позаду нас із-за хати біжать більшовики. Не скінчивши ще цього сказати, упав старик просто мені на ноги, від серії ворожих стрілів. Я, вирвавшись з-під його тягару, побачив у віддалі 20 метрів трьох енкаведистів. Я пустив кілька серій по них. Двох упало трупом, а третій рачки втікав за хату. Та „Білий» поклав його з мадярського автомата. Більшовики, побачивши, що ми дешево не продаємо себе, почали пластунським повзом підсуватися до нас. Я, перекрикуючи стріли кулеметів, крикнув до «Білого», щоб біг до лісу, а я буду стріляти. Він сказав, щоб перше втікав я. Я почав заряджувати вистрілені магазинки десятизарядки, що їх у мене було 4. Виглянув і побачив, що більшовики від мене на яких 70 метрів. Я почав із завзяттям стріляти до тих, які вмішувалися з кулеметом на горбку. Всіх більшовиків змело, залишився тільки порожній кулемет без обслуги. Більшовики кинулись до заду з криком: «Ура, вперьод». Я, оглянувшися, побачив, що «Білий» вже залягав на краю лісу. В той час я зірвався з місця й великими стрибками подався за ним до лісу. Тим часом він стріляв короткими серіями по більшовиках, щоб вони не гнались за мною. З лісу ми подались у напрямі польської колонії Боднарувки. Ліс шумів від стрілів, неначе говорив нам «швидше», бо за нами погоня. Ми перебігли ліс і побачили на краю густі кущі. Я впав вичерпаний і безсильний і, хоча курило снігом, я відразу заснув. Збудив мене сильний удар у ребро. Я розплющив очі. Передо мною стояв «Білий» на колінах, тримаючи палець і показував, як недалеко від нас, 50 метрів, переходив більшовицький відділ, прямуючи до присілка Боднарувка. Надворі вже почало смеркатися. Вночі ми повернулися до с. Глинки, де люди нам сказали, що в хаті згоріло 27 вояків, між ними мої друзі сот. «Орест» і к-р «Граб».

Другого дня зранку ми похоронили останки надгорілих тіл. Після похорону подалися в Коломийщину з провідником «Забіякою», з його стрільцем, а я з «Білим» і спецкур'єрка «Зірка». Ми йшли цілий день. Увечері ми пішли до с. Чорний Потік коло Делятина. В селі було, здавалось, що спокійно. Ярком ми підсунулись під хату, з якої незабаром вийшла молодиця, в якої містився зв'язок. Я жартуючи сказав до неї «Здраствуйте». Вона стала як вкопана, а пізніше скоро побігла до сусіда. На дальший мій запит «Чи в селі спокійно», вона не відповіла мені нічого. Ми зайшли до хати. Тут я побачив вояків. Думаючи, що це боївка, я другий раз зажартував. Вони мені відповіли «Здраствуйте!» й почали тихо сміятись. Впевнений, що це свої, запитав я їх, чому вони сміються. Перший від стола вояк відповів мені: «Сейчас будєт», і одним рухом відкинув коц, яким була прикрита лямпа. Я тоді побачив, що на лаві сидить шістьох більшовиків, що тримали в руках зброю, наставлену до нас. В нас зброя була перекинена через плечі, як звичайно з дороги. Старший лейтенант підкрутив лямпу і сказав: «Ну що ж, ребята, попалісь, да?» Ми стояли мовчки. Подивившись на мою шапку з червоним шликом, процідив крізь зуби: «Ух, действітєльно бандеровец». В цій хвилині мої літа перелітали мені перед очима, як стрічка аж до сьогодні, що на другий день свят маю гинути. Ще хоча перехрещуся і почав підносити руки догори. На нас пильно дивились 6 пар очей і 6 цівок. Раптом стріл і лямпа згасла. Ми змішались і почали натискати на двері. Хтось лежав мені під ногами, надворі впав другий вистріл. Останній стрілець, що стояв коло порога, завважив рух і вистрілив до стрільця, що стояв проти нього. Стрілець ранений в ногу впав на землю, провідник «Забіяка», змагаючись руками, щоб вирвати «папашку», за яку вчепилось ще двох більшовиків, лишив їм в руках, а вони між собою дерлись. Другий стріл дала «Зірка», коли вибігла з хати. На порозі їй заступив дорогу стійковий, і вона з мадярської пістолі поклала його трупом. Провідник «Забіяка», лишивши в хаті ППШ в руках більшовиків, вискочив з хати, вхопив кріса від убитого більшовика, вибіг за нами. Ми бігли вниз селом. З хати почали вискакувати більшовики, питаючи: «Кто там?». «Бандєровци, бандєровци стрєляють» – кричала розпачливо «Зірка». Більшовики почали сильну стрілянину між собою. З того ми скористувались, подаючись потоком на с. Білі Ослави.

В с. Чорний Потік довго ще кипіло. Згаданого раненого стрільця більшовики відвезли до м. Коломиї, звідки його пізніше боївка викрала. А все це через легковажність і необережність.

Боротьба 1945 року

До відділу я долучився 17 січня 1945 р. в с. Грабівка. Стрільці були сумні. На запит, що чувати, мені сказали, що к-р «Різун» тяжко ранений. Почали оповідати про бої в Рип'янці і Рибнім. В селі Рип'янці містився прокурор і НКВД, числом усіх вояків 350. 6 січня 1945 р. к-р «Грегіт-Різун» сказав: «Якщо хочемо мати спокійні свята, мусимо вигнати ту наволоч. Нехай не сидить нам на карку». В с. Грабівці з'їли тільки святу вечерю й пішли на с. Рип'янку. (Мушу сказати, що сотенний «Прут» став курінним під час моєї неприсутності). Сотню перебрав колишній чот. «Сокіл». Акцію виконано, більшовиків зліквідовано. Наші втрати: 2 ройові – «Довбуш» і «Рись» убиті, ранений стрілець «Бігун».

7 січня 1945 р. курінь мав святкувати в селі Рибнім, к-р «Різун» вислав сотні до згаданого села, пізніше з чот. «Бейом» і двома стрільцями пішов короткою дорогою до с. Рибне. В село заїхав відділ більшовиків. Наш курінь у село не зайшов, чекаючи на командира. Більшовики побачили здалека, що йде чотирьох повстанців, зробили засідку, підпустили на 30 м. і відкрили огонь. Командир тяжко ранений, насилу дістався до лісу (ранений в обидві руки). Чот. «Бейа» і стрільців забито. Того самого дня ввечері курінь побив цей відділ більшовиків у с. Рибне.

18 січня 1945 р. відділ кур. «Прута» перейшов до села Глубока, де застав курінь к-ра «Благого». Розквартирувалися в лісі. 19 січня 1945 року о год. 4-ій на село почали наступати більшовики з с. Саджава, пізніше з с. Росільної. На поміч червоним приходили з міст Богородчан, Лисця, Надвірної, Солотвини. Бій тривав від 6-ої зрання до 5-ої пополудні. Ворожі втрати 320 вбитих і, скільки ранених, не знаю. Наші втратили 7 вбитих, 11 ранених (їхніх псевдонімів не знаю). В бою брало участь 8 ворожих літаків; з них 1-го збито. Боєм командував к-р «Різун». Він тяжко ранений лежав на санях і спокійно давав накази. Після бою ми відійшли до с. Грабівки. З Грабівки перейшли до присілка Майданчик. Сотні «Сокола» й «Чорноти» заквартирували в Майданчику, а сотня «Бойка» заквартирувала в с. Посіч.

21 січня 1945 р. скоро світ сотню «Бойка» заскочили більшовики. В прориві впало 3-ох стрільців і сот. «Бойко» помер на атак серця. Сотню перебрав чотовий «Павло».

22 січня 1945 р. ми вирушили в рейд через села Майдан, Боднарів, Бабин Зарічний, Бабин-Середний, Перевозець, Темерівці, Блюдники, Селище, Дорогів, Протеси, Боянків, Корчівка, Баличі. З Балич ми робили напади на с. Підлужці – розбили ґуральню, знищили радгосп. У Дідушицях-Малих убили 4-ох більшовиків і забрали від них корови, що їх забрано на контингент. Худобу роздали людям.

Другого дня зробили засідку між селами Дідушиці-Великі й Дідушиці-Малі. Збито вісім автомашин, що їхали на облаву. Загинуло 135-ять більшовиків. Скільки ранено – не знаю. З нашої сторони – один стрілець убитий, ранені – 1 ройовий і 4 стрільці (псевдонімів не знаю). У с. Баличах кватирували 5-ть днів. З Балич ми пішли на Турю-Велику, Белеїв, Тростянець. У Тростянці знову мали бій. Число вбитих більшовиків не пригадую. У нас –два ранені. Дальше ішли ми на Завадку, Копанку, Долготів, Бабин, Вістову, Мислів, Рип'янку, Яворівку, Завій і вернулись у Чорний ліс. З лісу зробили випад на радгосп у с. Крихівці, забрали 25 свиней. Перебули ми кілька день у лісі й рушили в рейд у Надвірнянщину. З теренів Надвірнянщини перейшли в Коломийщину. Там мали бій у с. Космач. Брали участь три куріні. Висліду не знаю. Вернувшись з рейду, ми зустрінули сотню з куріня «Благого». Оповідали,що впав к-р «Благий» і сот. «Шум». Сотня «Сокола» зробила акцію на с. Посіч, де містився прокурор НКВД і 280 вояків. Ворога зліквідовано, спалено школу й 4 хати. Сот. «Павло» був із сотнею на заставі від Станиславова, де був ранений сот. «Павло» і два інші – «Чайка» та «Чепига». Вбитих не було.

Бій у селі Посіч

Гарний весняний день. Стрілецтво в лісі вигрівалося на сонці й весело жартувало, що щасливо пережило зиму. О другій годині по обіді к-р «Різун» зробив збірку і повідомив: «Чи ви знаєте, що під наш ліс усадовились НКВД-исти?» Всі з цікавости питалися: «Де й коли?». В селі Посіч на місце дроворубів приїхало 280 енкаведистів і прокурор. «Сьогодні ввечері ми виберемося їм заграти та привітати. Хто має страх йти на забаву, то нехай зараз виступить» – сказав до вояцтва к-р «Різун». Та не виступав ані один боягуз. Всі славно, аби но якнайскоріше до бою. О годині 10-ій увечері ми обступили село. Друга і третя чота мали атакувати, а перша мала вичікувати більшовиків, як будуть утікати, щоб їх ліквідувати. Нас трьох – віст. «Ґонта», стр. «Палій» і я мали за завдання кидати гранати, якщо енкаведисти будуть утікати на наш горбок коло церкви, де ми сховались.

Починаючи бій, перш за все ракети прорізали небо і встрягли в солом'яні стріхи хат, де квартирували енкаведисти. За хвилину було видно, як удень. Червоні почали вискакувати з хат і в паніці втікали в напрямі школи, де містився штаб прокурора. Почалось клекотіння кулеметів і автоматів. Наша трійка лежала спокійно на становищах наслухуючи, чи не лізе хтось на наш горбок. Енкаведисти пустились утікати вниз на Станиславів. Та, перша чота привітала їх ще сильнішим вогнем. Більшовики побачили, що для них немає іншого виходу, як відступати на горбок коло церкви. З криком «ура», стадо збите в купу, вони кинулись на наш горбок, а ми з підкоченими рукавами, лиш чекали на них. Перед нами лежали скриньки «калачів» Ф-1, по 80 штук. Коли ми почули, що віддаль між нами меншає, тоді почали кидати своїми «калачами», що їх НКВД їло зі смаком. Після цих «калачів», їм більше нічого не смакувало, тільки їхнє червоне вино, від якого вони захлистувалися та червонів потік.

У висліді бою ми здобули чотири протитанкові кулемети, амуніцію й багато легкої зброї. Взято в полон 15 вояків. З 280 енкаведистів вийшло тільки 9 живими, а решта – загинули всі. Спалено 5 будинків і школу. Зі згаданих спалених хат більшовики господарів повивозили на Сибір ще 1944 року.

Так ми зліквідували ще одне гніздо НКВД, яке мало за завдання мешкати під лісом і вивозити наших помордованих селян та переслідувати наші рухи.

5. V. 1945 р. сотня «Сокола» мала бій у с. Лесівка. Висліду не пригадую. В нас було 3-х ранених – рой. «Гонта» і 2 стрільці, з них один тяжко ранений.

Останній рейд з чорного лісу

Другого дня Великодніх Свят к-р Воєнної Округи «Грім» і к-р «Грегіт-Різун» вислали в рейд «Підкарпатський» курінь, якого командиром був «Прут». Вирушивши в травні 1945 р. ввечері, на рано ми зайшли до с. Мединя.

9 травня 1945 р. ми переправились через річку Лімницю й зайшли до с. Блюдники. Там квартирували два дні. 11 травня 1945 р. вирушивши через Селищі, Дорогів, прийшли до с. Протесу, де заквартирували на один день. Увечері вирушили дальше на с. Балич, Чомали, переправилися через річку Свічу, подались на с. Ніців Горішній, Тинява Роздоріжня, де ввечері ми перейшли річку Стрий, через село Стиняву Нижню і Вижню. Далі перейшли ми до с. Орове, де ми заквартирували на два дні.

21 травня 1945 р. ми вирушили рейдом на село Урич, а з Урича дальше на села Довге, Ясінку Стецьову та Масьову.

25 травня 1945 р. курінь наш розчленувався на сотні, щоб провести акцію на скомунізовані українські села, де було багато «стрєбітєлів» з комісаріятом НКВД. Молодь всього села записалася до комсомолу й разом з більшовиками ходили на облави до свідоміших українських сіл, грабуючи при тому що попало, навіть худобу. Сотня «Сокола» ходила на село Молдавське; куди ходили сотні «Пирога» й «Бурі», не знаю.

По акції 27.5. ми заквартирували над с. Багнувате. Коло 11-ої години, в обід, наша застава мала перестрілку з більшовиками. Втрат не було.

28. 5. 1945 р. цілий курінь вийшов далі у напрямі на с. Зубриця, Кіндратів, де ми заквартирували. Наступного дня вислана розвідка зустрінулася з більшовиками в с. Головське, які йшли просто на нас. К-р «Прут» дав наказ відступити з села до лісу. Під лісом почався бій. Ми мали двох ранених і одного вбитого. Більшовики мали 11 ранених та 8 убитих. Увечері ми пішли до села Ісаї. Тут повечеряли, передали ранених до куща й подалися назад через с. Довге, Підгородці, Ямельниця, Орове, Стинява Вижня й Нижня та дійшли до с. Розгірче. З с. Розгірче їздив к-р «Прут» до к-ра «Зміюки». Повернувшись сказав, що мусимо завернутися знову за річку Стрий. В річці рівень води піднісся, так що, переправляючись через річку, утопилося двох стрільців.

1 червня 1945 р. ми заквартирували в с. Стинява Вижня, де рано к-р «Прут» відчитав нам найменування старшин і підстарший. Звідси ми відійшли на с. Орове, Ямельниця, Довге. В селі Довге к-р «Прут» нас знову розчленував. Я пішов з першою сотнею «Сокола», а також і к-р «Прут», на села Ластівки, Свидник, Смільна, Жданна, Недільна, Сприня, Звір, Воля Блажівська, Ближів, Сіде, Кульчиці, Городиня й коло с. Чайковичі ми заквартирували.

5 липня 1945 р. в Чайковичах ми розбили станицю стрибків, радгосп і спалили ґуральню.

6 липня 1945 р. ми повечеряли в с. Корналовичі. По вечері к-р «Прут» зробив збірку і сказав нам, що більшовики не вірять, що в цих теренах є відділ УПА, а за спалення радгоспу та ґуральні чіпатимуться невинних людей. Завтра прийдуть арештувати, а ми сьогодні підемо на засідку під с. Чайковичі. Ще к-р «Прут» не скінчив говорити, як понад збіркою пролетіло кілька серій з кулеметів. Ми розсипались поміж хати й зібралися за селом. На велике щастя ми не мали ані одного раненого. Дві чоти пішли на засідку, а як почало сходити сонце, надійшли більшовики. Вив'язався бій. Передні більшовицькі лави впали, а задні почали втікати і стріляти ракетами. На поміч більшовикам прибули інші частини з Рудок, Комарна і Самбора. Наші чоти відступили, а більшовики пустилися в погоню за нами аж в Дністер. Друга частина більшовиків хотіла відтяти міст. Але наша третя чота мала добрі становища й не допустила до цього. Ми відступили коритом Дністра, при чому ми залишили одного раненого, який розірвав себе гранатою (псевдоніма не пригадую собі). Більшовицькі втрати – 93 вбитих і понад 100 ранених. Наші – один убитий і двох ранених. Бій був 7 липня 1945 р.

Цілий день ми ходили по багнах, а більшовики йшли за нашим слідом. Час від часу наш відділ залишав застави, що били ворогів, а опісля долучувалися до відділу.

Увечері ми перейшли через село Білина, в якому стаціонували більшовики. Другого дня вони говорили, що бачили, як ми переходили попри дзвіницю, на якій була більшовицька застава. На питання селян, чому вони не стріляли, вони відповідали, що було нас дуже багато і їхній командир тішився тим дуже, що ми вже відійшли з його терену й він буде мати спокій. З Білини ми пішли на Дубляни, Кульчиці, Сіде, Ольшаник, Ближів, Сприня та зайшли в ліс між Спринею й Недільнею. Тут до нас долучився ще к-р «Андрієнко». Над Недільною до нас приєднались ще. сотні «Бурії» й «Мирона».

Командир «Прут» зробив збірку відділу і склав звіт к-рові «Андрієнкові». У промові до нас к-р «Андрієнко» сказав, що ми підемо рейдом на Закерзоння, а може навіть і дальше. До кордону ми йшли через села Стрілки, Грозьова, Кривка й заквартирували в ліску коло Лімної. Пополудні попри наш лісок над'їхало три вози з пограничниками. Наш один рій пішов на засідку, в якій було вбитих трьох більшовиків, а решта порозбігалася. Цього самого вечора ми перейшли село Журавин і так вже ми опинились за лінією Керзона.

За лінією Керзона

До першого села за кордоном ми прийшли 2 серпня 1945 р. в с. Наринське. Населення нас дуже радо привітало. Дальше ми пішли через села Насічне, Затварниця, Гільське, Криве до табору в лісі над Творильним. З цього табору ми перейшли в ліс «Лопінник» і тут ми збудували наші табори. (В згаданих таборах ми перепроваджували військові вишколи). Курінним вишкільником був бул. «Коник». З Лопінника ми перейшли на Хрещату. Тут до нас приєдналася сотня «Пирога» та чота з колишньої сотні «Бурого», якої чотовим був «Горбовий». «Горбового» чоту долучили до сотні «Мирона», яка долучилася до нас над Недільною.

Відходячи в дальший рейд на захід, провідник «Зорич» говорив прощальне слово до нас. Він звертав увагу, щоб у наших зустрічах з польським населенням і ВП (войском польським) придержуватися політичної лінії, по селах не зводити боїв, більше вести з поляками переговори. З Хрещатої ми подались на с. Кам'янки, Туринське, Репедь, Прибишів. Тут ми заквартирували. Вночі наш один рій пішов до с. Репедь, щоб зорганізувати деяку кількість харчів. У цьому селі були більшовики, які гнали худобу з Німеччини на схід. Наш рій зробив тоді на них наскок, порозганяв більшовиків та забрав декілька штук худоби, а решта худоби порозбігалася по полях і лісах, так що люди довший час її ловили.

Наступного дня наш відділ з к-ром «Андрієнком» звів бій у с. Прибишів з ВП і УБП. В бою згинуло 18 поляків, а чотирьох забрано в полон, яких опісля ми випустили на волю. У нас було двох ранених – ройовий «Равпшіц» і стр. «Качан». Після зведеного бою ми відійшли до Дарова. Тут, у цьому селі, ми квартирували чотири дні. В той час ми зловили були ще трьох військових поляків, які переїздили до сусіднього села. З Дарова ми пішли через Пулави до Одрєхової. Під селом нас одрехівці підстрілили з кулеметів і крісів. Населенню цього села було дозволено мати зброю для оборони від польських грабіжницьких банд, які дуже часто нападали на це село з сусідних сіл – Буківська та інших.

З великим зусиллям нам удалося з ними порозумітися, що ми не ті банди, які нападають на села, й щойно тоді нас селяни пустили в середину села. Тут ми перебули ніч. Другого дня коло 9-тої рано стійкові повідомили, що розстрільною через поле на село наступає польське військо. К-р «Прут» дав наказ двом сотням зайняти оборону. Інші дві сотні були на долішному кінці села з к-ром «Андрієнком». Коли віддаль польських лав стала на 50-60 метрів від нас, ми почали їх обстрілювати. Від перших наших стрілів впало багато поляків. Такий безперервний вогонь тривав приблизно 15 хвилин. Наше заднє забезпечення подало, що польські танки відтяли нам відступ і від сторони лісу наступають на село також. Тоді к-р «Прут» дав наказ до відступу. Прориваючись через три польські розстрільні, переслідувані танковим вогнем, ми відступили до лісу в напрямі Полян. Наші втрати були 27 убитих стрільців та 20 ранених. (Загинули такі:)

1. «Шугай» – курінний бунчужний із с. Микитинець.
2. «Семко» – ройовий другої сотні із с. Саджава.
3. «Гриб» – курінний кухар із с. Грабівка.
4. «Влодко» – кулеметник 3-ої сотні із с. Боднарів.
5. «Буйний» – стрілець 3-ої сотні із с. Радча.
6. «Швець» – стрілець 3-ої сотні із с. Старий Лисець.
7. «Пень» (Василик Микола) – стрілець 3-ої сотні із с. Іванівка.
8. «Вихор» (Гаргат Микола) – стрілець із с. Іванівка .

Псевдоніми інших впавших вояків не пригадую собі.

З Одрєхової ми повернулися до Дарова, де я поробив раненим перев'язки й ми відставили їх на санпункт.

Рейд на Словаччину 1945-го року

З села Дарова ми вийшли в рейд на Словаччину через села Суровиця, Воля Вижня й тут ми перейшли вже польсько-словацький кордон. Перше село на Словаччині нам видавалося дуже вороже. Люди називали себе руснаками й були греко-католики. Та щораз то дальше від кордону люди ставилися щораз то прихильніше до нас. Рейдували ми по районах Межиляборці і Стробків. К-р «Андрієнко» з двома роями ходив аж у Пряшівщину і, як ми опісля довідалися, то він мав там нав'язати якісь переговори з проводом, який тоді мав перебувати на Словаччині. Та, не зустрівши там нікого, ми завернулися знову на Лемківщину.

Прийшовши на Лемківщину, ми заквартирували на Хрещатій на цілий місяць. З Хрещатої ми вирушили рейдом у Бірчанщину. К-р «Прут» дав наказ, щоб провести акцію на Бірчу, в якій брала участь сотня «Кармелюка» й чота «Горбового». Місто Бірча було тоді базою вилазки польських грабіжницьких військових груп, які грабували та виселювали наше населення. Акцію виконано. Спалено всі казарми, знищено всі підприємства, а з аптеки ми забрали всі ліки. Числа вбитих поляків не пригадую собі. По нашім боці було двох ранених – ройовий «Великий» і сотенний бунчужний «Чорноморець», який два дні пізніше помер. Походив він із с. Перегінське.

Після бою ми зайшли до с. Семушова. Рано до села прийшло 10 поляків і наша застава 5 вбила, трьох захоплено в полон, а двох утікло. Коло 9-тої год. рано стежа донесла, що поляки йдуть на село. К-р «Прут» дав наказ зайняти оборону. Цілий день стрільці лежали на становищах. Польське військо крутилося по довколишніх селах, а до Семушової не зайшли. О 18 год. ми з села зайшли в ліс, щоб іти дальше. Тоді поляки увійшли в село, спалили 15 хат і втекли. К-р «Прут», побачивши вогонь, дав наказ бігти в село. Але в селі вже не було нікого.

Повернувшись з Бірчанщини, ми рейдували в сторонах Лісько-Балигород, аж до часу, поки не прийшов наказ к-ра «Прута», щоб піти рейдом через Закарпаття на Буковину.

Рейд на Закарпаття і мій поворот на Лемківщину

7 листопада 1945 р. ввечері ми вийшли з села Волосате й перейшли польсько-більшовицький кордон. Підходячи під перше село Загорб, більшовицькі «стрєбітєлі» стримали нашу передню стежу. Після перестрілки наша стежа захопила в полон двох «стрєбітєлів», які нас перепровадили через с. Ставне під с. Вишку. Тут ми пересиділи цілий день в лісі. Увечері ми зійшли в село повечеряти і помаршували дальше через с. Люту, де була більшовицька погран-застава й НКВД, і пішли під с. Батява. Ввечері в цьому селі ми зробили збори з населенням. До людей промовляли політ-вих. «Кузьма», і друг «Берест». З Батяви ми подались дальше на Лошмору й зайшли до с. Липовиць. В цьому селі також ми провели збори. Говорив політвих. «Кузьма», політвих. «Чорний» і я.

Того дня я ввечері захворів на корчі шлунка; доктор «Берест» дав мені два уколи морфіни. Вранці о 3-тій год. ми вирушили дальше в рейд через Пояльську Гуту; в тому селі стрибки ранили нашого одного стрільця з переднього обезпечення. Я їхав лежачи на коні. З села ми зайшли в ліс і перетяли рейки, подаючись дальше під селом, (його назви не пригадую собі). З села більшовики почали обстрілювати ліс із гранатометів. В цьому лісі ми пересиділи день, а ввечері рушили в дальший рейд. Я їхав із самого заду – за куренем. Як ми вийшли на дорогу, більшовики почали нас обстрілювати з кулеметів. Мій кінь сполохався, скочив убік, зачепив сідлом за гіляку й я полетів на землю. Піднестися мені на ноги було важко. Надійшло заднє обезпечення з ройовим «Чубенком», які мене підняли й висадили на коня. За цей час більшовики відтяли нас від цілосги відділу. Не знаючи терену, ми удвох завернули назад тією самою дорогою на Лемківщину.

Ст. віст. «Співак», 31 жовтня 1947 року.
Ст. вістун УПА «Запорожець»

... Поляки все ще намагалися сіяти смерть. Один бандит спрямовує дуло свого кулемета до повстанців, та не вспів й раз пакнути. Миттю прискочив до нього «Орел» і його сталева рука вирвала ляхові зброю. Із цього кулемета сипнув він по ворогові. Кров мов з фонтани бризнула з цього, який цілявся до повстанців.

Санітар «Співак» видряпується на автомашину, щоб провірити, чи не скрився там який «антек». Тільки виставив свою голову над бічницю авта, аж тут розірвалися гранати. І тільки овес посипався з мішків, що награбували в наших селян. Вони врятували нашого «Співака». Гранати розірвали двох поляків, які думали післати на той світ відважного санітаря...

Виросли могили і над нашими вояками, а з них пнуться березові хрести до зір, щоб розказати про тих героїв, що кладуть свої голови на жертівнику нації. Падуть герої у кривавій нерівній боротьбі з окупантами, але їхній чин не згине безслідно. Він неодмінно принесе свій плід – Волю українському народові.   

Джерело.