Основний тип поселення — село, в якому виділялися малодвірні присілки. Важливою ознакою гірських сіл була відсутність чітко окресленого центру. Зазвичай він формувався біля церкви і будинку громадського управління, з кінця XIX ст., до нього належали також парафіяльна школа і хата-читальня.
У садибах будівлі розташовувалися відповідно до площі й форми земельної ділянки із врахуванням сторін світу та напряму дороги. На Бойківщині та Лемківщині були поширені два типи садиб – однорядний і відкритий. При однорядному всі будинки (комора+хижа+сіни+стодола (“боїще”)+стайня) знаходилися під одним дахом, але завжди так, щоб житло було розташоване між іншими камерами. Це захищало від холоду. На Бойківщині цей тип садиби відомий як “довга хата”. Відкриті двори мали вільну забудову, при якій житло і господарські будівлі розміщені паралельно або чотирикутником (Бойківщина); Г- чи П-подібно (Лемківщина). На Гуцульщині замкнутий тип садиби представляла “ґражда” або, як її тут ще називали, “хата в брамах”, відомі в Київській Русі XII-XIII ст.
Планово-архітектурне вирішення житла і господарських будівель визначалося типом забудови двору. Це дуже добре розуміли і блискуче реалізовували зодчі Карпат. Вони створили справжні шедеври народної архітектури. Це, зокрема, бойківська довга хата і гуцульська ґражда. Оригінальність бойківського житла зумовлена багатьма чинниками: насамперед системою розміщення окремих камер по осі, пропорціями зрубу і даху. Стрімкий дах майже утричі перевищував видиму частину зрубу. Масивні вінця зрубу завершувало широке піддашшя. Уздовж фасадної стіни – дерев’яний поміст (“лавки”) або галерея (“передвікна”, “присінки”), повністю відкрита чи частково зашальована дошками, з масивними арками, оздобленими різьбою і вирізуванням, іноді з хвірткою. Чотирисхилі дахи криті житньою соломою. Відомі три способи пошиття: гладке; багатоярусне в’язаними сніпками; набиванням соломою.
Близьким до описаного, але цілком самостійним є лемківський тип хати з різними її варіантами. Зблоковані однорядні будівлі лемків суттєво відрізняються тим, що житло завжди є першим від причілку — це зумовлено м’якшим кліматом і меншою кількістю опадів. Гуцульське житло розвинулося з однокамерної кліті (“бурдею”) шляхом добудови сіней і комори. Згодом з боків і до тильної сторони ще й вузького хліву для худоби (так званих “притул”). Критий драницями дах на гуцульських хатах так низько опускався на притули, що мало не торкався землі і ніби огортав усю будівлю, залишаючи відкритою тільки стіну з вікнами і дверима.
Розбудова гуцульського житла відбувалася за рахунок приєднання по периметру інших будівель і критих переходів — так склалося кілька варіантів ґражди. Найскладніший із них був той, що мав чистий двір перед фасадом хати, а господарські будівлі мали вихід на чорний двір. У всіх варіантах гражди забудова компактна і раціональна, максимально враховує особливості ландшафту, кліматичних умов, господарського укладу життя.
Естетичність зовнішнього вигляду будівель забезпечувала висока майстерність теслів, які ніколи не помилялися у пропорціях конструкцій, уміли міцно і красиво в’язати вінці зрубу і т. ін. Фактура, рельєф, розміри деревини, її фізичні й естетичні можливості були вирахувані майстром задовго до зведення будівлі. Гуцульська і бойківська архітектура дуже ощадлива у використанні декоративних засобів, натомість у лемківській їх більше (профільоване вирізування, малювання стін тощо). В інтер’єрі житла домінувала конструкція, частиною якої були сволок і балки на стелі, широкі лавки вздовж стін, вмонтовані одночасно зі зрубом і невіддільні від нього. Бойківська хижа виглядала так: сама кімната простора, з величезною піччю біля дверей, з протилежного боку – полиці для посуду, під стінами широкі довгі лави. На покуті стояв стіл-скриня, біля печі облаштовували постіль для господарів – дощатий піл, над ним висить колиска. Поруч — жердка з щоденним одягом і білизною, під стелею – “гряди”, на яких сушили льон, дрова для розпалювання. У коморі зберігали скрині для білизни й одягу, там же був посуд для молочних продуктів, “сусіки” на хліб, вовну, пряжу, господарське знаряддя та інше майно. До виразних регіональних ознак карпатського житла зараховуємо насамперед небілені, тесані, придатні до миття стіни, а також окремі локальні елементи (лемківська піч з челюстями, повернутими до фронтальної стіни). Декоративне вирішення житла розвивалось паралельно з удосконаленням системи опалювання від курних, напівкурних до чистих хат.
Традиційне народне будівництво українців Карпат пов’язане з численними повір’ями, звичаями і обрядами. Так, за народними переконаннями, дуже важливою була магія подібності. В народній будівельній традиції це простежувалося при виборі матеріалу, місця під забудову, при закладинах і зведенні зрубу, перебудові чи добудові будинку, входинах до нової хати тощо. Для початку будівництва найоптимальнішою вважалася пора “на новий місяць”, “на повний місяць”, що було своєрідним кодом “руху вперед”. Звичаєм суворо заборонялося повторне використання конструктивних деталей (старих підвалин, сволоків), на яких уже ворожив колишній господар, і які , можливо, несли негативний заряд.
Найвищого мистецького і фахового рівня сягнули зодчі в монументальній архітектурі. У Карпатах, як повсюдно в Україні, відомі найдавніші церкви під одним похилим дахом,які дехто називає церквами “хатнього типу”; тридільні в плані – притвор (“бабинець”), нáва, вівтар; хрестовидні (“хрещаті”) з п’яти зрубів; усі з вівтарем, спрямованим на схід. У кожному етнографічному районі сформувалися свої традиції планування і зведення храмів, на основі їх стильових ознак склалися окремі школи, виділилися бойківський, лемківський, гуцульський тип церков.
Бойківські церкви тридільні. Це розміщені вздовж основної осі три взаємозв’язані зруби, кожен з них підіймається ярусними конструкціями і завершується чотири- або восьмигранними банями, увінчаними маківкою і хрестом. У церквах закарпатської частини Бойківщини іноді верх бабинця дещо вищий від верху вівтарної частини, оскільки саме там часто розміщувалася дзвіниця або таким чином акцентувався вхід до храму . Такі церкви оперезані широким піддашшям, верх від нього обшитий гонтами. Кращими зразками бойківського монументального будівництва вважаються церкви із с. Кривка Турківського району з 1763 р. та с. Тисовець Сколівського району з 1863 р., які експонуються у музеї народної архітектури та побуту м. Львова.
Суттєві відмінності у планово-просторовому вирішенні мають церкви лемківського типу (кількох варіантів). Їх основною прикметою є розбудова вежі дзвіниці над бабинцем . Внаслідок еволюції архітектурних форм і деталей лемківських храмів склалася асиметрична композиція виразного зменшення висот верхів: від найвищого на вежі-дзвіниці до найнижчого у вівтарній частині. У формуванні образу лемківських церков значну роль відігравала фактура зовнішніх стін, обшитих по всій висоті дошками або гонтами (за винятком закарпатських). Були на Лемківщині церкви з розмальованими, навіть орнаментованими зовні стінами, банями, карнизами й аркадами.
Найістотніша ознака церков гуцульського типу — планування з конфігурацією рівноконечного або видовженого по головній осі хреста. Еволюція такого планування дуже виразна: до поширеного тридільного зразка додавалися два квадратні крила з північної та південної сторони нави, внаслідок чого храм набував п’ятидільного плану. Над центральним зрубом восьмигранний барабан завершувався банею, ліхтарем, маківкою і хрестом. Зруби на раменах хреста перекриті склепінням із двосхилими дахами і причілками. Як у бойківських, так і в гуцульських церквах широке піддашшя розділяло зруб і верхню частину будівлі, обшиту гонтами. Це поєднання контрастів фактури вінців зруба і мерехтливого покриття гонтами було функціонально і художньо виправданим: нижня частина будівлі виглядала масивною, масштабною, верхня створювала враження легкості й виняткової пластичності. До типових гуцульських храмів, зведених щонайдавніше у XVI ст., належать церкви з с. Дори, Ямни, Микуличина. Усі ці церкви демонструють своєю пропорційність, вдале співвідношення мас і форм, уміле поєднання комбінованих технік будівництва зрубу та каркасного опоясання. Їх сприйняття залежало від природного середовища, тому народні майстри завжди будували храми так, щоб на підходах будівля сприймалася цілісно, з круговим оглядом, а не окремими фасадами. На формування інтер’єру храму суттєво впливали конструктивні особливості, наприклад, поєднання об’ємів і висоти бабинця і центральної частини церкви. В одних випадках вони будувалися на контрасті низького темного бабинця і світлої нави, в іншому – на плавному переході цих об’ємів, що створювало ілюзію єдиного простору. Особливої урочистості церквім надавали насиченість розписів і різьблений одно-п’ятиярусний іконостас. Водночас фактура й колір дерев’яних митих стін і допоміжного обладнання надавали своєрідного домашнього затишку інтер’єрові сільських храмів. Дзвіниці скрізь будували окремо від церков, в межах двору. Давніші з них – двоярусні. З кінця XIX ст. спорадично будують і триярусні: зруби нижнього ярусу відкриті, верхнього – вкриті гонтами і драницями або шальовані дошками, покриття – наметове. Дзвіниці лемківських церков були кількох типів: простіші – одноярусні квадратові або восьмигранні у плані, складніші – триярусні, квадратові із стінами, що можуть мати значний нахил до середини, з голосниками різної форми. Найархаїчнішими були ті, які виконували культову і оборонну функції. Оскільки дзвіниці перебудовувалися рідше, ніж церкви, то природно, що вони помітніше законсервували архаїчні риси народної сакральної архітектури. На Лемківщині побутували дзвіниці тих самих типів, що й на Бойківщині.
Народна архітектура українців Карпат є одним із свідчень естетичних і мистецьких смаків народу. Вірування та звичаї, пов’язані з будівництвом, не суперечили технологічним досягненням, але були покликані їх удосконалювати через тісний зв’язок з оточуючим світом, через розуміння впливу його законів розвитку на всі ділянки життя людей.
Джерело. http:/bervy.org.ua
Немає коментарів:
Дописати коментар