Ось текст автобіографії Костя Паньківського (тепер у колишній бібліотеці Наукового Товариства ім. Шевченка):
"Кость Федьків Паньківський уродився 15 квітня 1855 р. в Ришковій Волі, ярославського повіту. Батько Теодор, син селянина з Ожомпі коло Яворова, був священиком у Ришковій Волі 38 літ, правдивий опікун селян. Мати Хризанта, з батька Витошинська. До народніх шкіл ходив у Перемішлі, до гімназії в Перемишлі 1877 здав матуру і вступив на теологію. На другому році теології обмовили його в семінарії три товариші; на основі їх доносів запідозріли його настоятелі в соціялізмі. Не натрапивши на розумну людину з серцем та любов'ю між своїми настоятелями духовними, був видалений з семінарії. Їдучи як приватний екстерніст на великодні свята до батьків, дістав від бл. п. Дам'яна Гладиловича деякі дозволені книжки з Тов. "Просвіта", щоб поширити їх між знайомими. В Перемишлі в переїзді передав їх ученикові VII кляси, теперішньому о. Петрикові, до дальшої роздачі. Глупота шкільного товариша о. Петрика (родом поляка), що Шевченкового метелика назвав забороненою книжкою, була причиною арештування як о. Петрика, так і вище згаданого. По тижні випустили з арешту о. Петрика, а по трьох місяцях і Паньківського; о. Петрика прийняли назад до гімназії в Перемишлі, а йому видали, тому що не прийшло навіть до судової розправи, письмо, що скидало з нього найменшу тінь підозріння. На основі цього письма подався знов до духовної семінарії, однак дістав відповідь теперішнього крилошанина, а тодішнього віцеректора о. Олександра Бачинського: "Нам соціялістів у семінарії не треба", хоч соціялістом назвав петента ніхто інший, як лиш цей самий о. Бачинський, що більше тримісячний довгий арешт його в Перемишлі спричинила саме відповідь тодішнього ректора семінарії, що, на урядове запитання староства в Ярославі, звучала:"видалений з семінарії як підозрілий в соціялізмі". Перебуваючи на студіях у Львові, був членом "Дружнього Лихваря", гарячим народовцем. Як такий почав боротьбу в семінарії з так званим москвофільством. Ця боротьба була і єдиною здогадною провиною у людей, що для рідної справи не мали ні серця, ні любови.
В роках 1880-82 ходив у Відні до Hochschule für Bodenkultur. Тоді же був членом "Січи" і за заслуги для Товариства іменованим почесним членом Товариства. В році 1882-83, по скінченні школи у Відні, вернувся на село до батька й подався до урядової служби як кандидат лісництва. По році чекання, хоч був стипендистом Краєвого Виділу і як такий обов'язаний до трилітньої служби в краю, дiстав відповідь з дирекції лісів і домен, що урядової посади не дістане, бо дирекція поліції на основі заяви ректорату духовної семінарії видала неприхильну опінію.
Діставши тимчасову посаду в банку "Влосьцянськім в ліквідації", був там чотири роки, а одночасно і адміністраторам "Діла" та членом виділу майже всіх товариств у Львові, і так був 8 літ членом виділу "Бесіди" як господар і касієр, 12 літ членом виділу "Просвіти" як директор канцелярії, секретар, магазинер бібліотекар, 6 літ членом виділу "Наукового Товариства імени Шевченка як секретар, касієр, адміністратор і бібліотекар, 9 літ членом виділу "Педагогічного Товариства" як секретар, касієр і магазинер, 2 роки як касієр "Шкільної Помочі", 8 літ як настоятель Інституту під покровом св. Миколая, 1 рік як член виділу тов. "Зоря" якого є почесним членом, 2 роки як член контрольного комітету "Народньої Торгівлі".
1887 року, закликаний американськими русинами до ведення "Народної Торгівлі" в Америці і до редаґування газети "Америка", їхав уже туди, та завернений з дороги пок. Дам'яном Гладиловичем, пок. Юліяном Целевичем та о. Ол. Стефановичем, залишився у Львові спершу як адміністратор "Діла", а потім настоятель Інституту.
Робота літературна така: 1) 3 календарі Тов. "Просвіта" (непідписані), 2) Співаник, виданий Тов. "Просвіта", 3) Оповідання (переклад з Толстого) "Два старці", 4) "Квіточка" Товариства Педагогічного, 5) "Віночок" Товариства Педагогічного (превдонім Кость Федьків). Часами підписувався буквою (Ф). В "Ділі" поміщував лише деякі новинки. В році 1892 видавав своїм коштом тижневик "Батьківщина" (все не підписане та його власне: або перерібки, або оригінальне).
В роках 1892 і 93 видав своїм коштом "Зеркало", спочатку при головній помочі д-ра Євгена Олесницького і Залуквича (Володимира Mасляка), а потім сам. Як у другій половині р. редакція "Діла" почала до "Зеркала" ставитися неприхильно і виступала навіть проти нього, то, поплативши всі можливі довги, передав видавництво "Зеркала" з претенсіями до передплатників у сумі 200 зол. редакції "Діла" на власність.
Педагогічному Товариству видав враз з Романом Заклинським декілька ілюстрованих книжечок; у Відні вистарався репродукції понад 200 різних фотографій наших видніших людей та інших побутових сцен, світлин Кнізека, видав Товариству "Просвіта" альбом заслужених русинів, 5 книжечок "Бібліотеки Батьківщини", 17 книжечок "Дрібної Бібліотеки", Монограми до гафту, 4 книжечки "Бібліотеки Зеркала" й кілька інших книжечок.
В році 1891, як питання правописне стало важною справою, видав летючу брошурку "Руська правопись" Нагнибіди (Степана Смаль-Стоцького) в 10.000 примірниках.
Його молодечим ідеалом було життя на селі й робота над сільським народом. Доля кинула його до міста. Хотів бути священиком, лісничим, а став усім для всього.
Важніші листи до нього збереглись: Чайченка, Пісочинця, Масляка, Грабовича, Граба, Школиченка, Кониського, Комара, Загірної, Кононенка, Коцюбинського та інших.
Неодну рису вдачі й діяльности Костя Паньківського підхопив вірно Йосип Маковей, зробивши його головним героєм свого оповідання "Вуйко Дорко". Герой оповідання видає українські книжки, "Письмо для народу" (дійсно "Батьківщину" й "Читальню") усе, без зиску, бо "хтось це мусить видавати", бо "література розвивається, читачів щораз більше", бо "коли чоловік може що доброго зробити, то чому ж не зробити?". Тим більше, що в нас так склалося, що "тисяча людей дармує, а один працює. Як уміє, так і працює, але не сидить, загорнувши руки". Не жалував грошей на видавання книжок, бо "це видаток для громади, а не для себе". Завсіди був характерний. Без праці не можна було уявити собі його. Мусів допомагати родині хоча самий був безпомічний. Напрацювався на трьох братів, коли батько був немічний і помер. Але всіх трьох вивів у люди. Не дбав про чужу ласку, не зашкодив нікому, а працював за двох, за трьох.
На весіллі брата закликує герой оповідання коротко, але палко до складки на будову українського театру, відбирає також передплату на часопис, рахунки якого веде безплатно. Хоч не мав урядового титулу, не бракувало йому почесних титулів. "Був доглядачем інституту для учеників, редактором "Письма для народу" та власних видавництв, виділовим чотирьох товариств, членом десятьох товариств, маж іншим і читальні в своїм ріднім селі, до того був коректором книжок, видаваних власним коштом. Що більше, ці титули не давали ніякого зиску, зате вимагали багато роботи. А що мав хвальну звичку не кидати незробленого, то сидів поза північ при лямпі й томив свою сивіючу голову та короткозорі очі".
До каварні й шиночку не заходив ніколи. Ось його програма лиш на один день: "Треба вислати часопис передплатникам, передати зібрані на весіллі гроші комітетові будови театру, зробити коректу двох аркушів свого видавництва, піти до каси ощадности вийняти п'ятдесятку, на заплату друку, ввечорі піти ще на два засідання виділів товариств.
(Д. буде).
[Краківські вісті, 20.04.1943]
(Продовження)
Без сумніву автобіографічна є також односторінкова біографія Костя Паньківського в альманаху "Січ" із 1908 р. Як дата його арештування поданий тут 1879 р. По банковій практиці у Львові "став у році 1885 управителем Інституту Педагогічного Товариства у Львові. По вісімнадцяти літах через брак здоров'я і часу, зробив місце молодшим, а сам зайнявся економічною організацією галицького суспільства як один з директорів Краєвого Союза Кредитового у Львові". "Пробував також своїх сил і пером, підписуючись звичайно К. П., К. Ф., Ф." Для Українського Педагогічного Товариства видав або склав безплатно: "Дзвінок" в р. 1899 і 1900, книжечки "Віночок", "Квіточку", "Казки Андерсена", "Народні казки" й інші числом 23 (між ними багато ілюстрованих). В роках 1894-6 видавав коштом тов. "Просвіта" просвітньо-господарський часопис "Читальня", а від року 1904 коштом ревізійного Союзу господарсько-економічний місячник "Економіст". По вичисленні інших видань, відомих з рукописної автобіографії, життєпис Паньківського в "Січі" кінчиться словами: "Своїм накладом запродукував і перший великий бюст Шевченка та 4 малі: Шевченка, Лисенка, Нечуя і Хмельницького; зібрав на пам’ятник Тараса Шевченка у Львові понад 1.000 корон, які передав Науковoму Товариству імени Шевченка".
Дійсно директором Краєвого Кредитового Союзу був Кость Паньківський від часу його оснування в 1898 р. На становищі директора заложив і редагував декілька років економічний місячник "Економіст" і побіч нього "Бібліотеку" для поширення кооперативних думок. Був директором "Видавничої Спілки", членом "Комітету для будови українського театру", членом надзірної ради "Дністра", членом управи-ради Народньої Торгівлі і т. д.
Віра в краще завтра рідного народу в'язала Паньківського з кожною українською установою, що — на його думку — працювала над покращенням завтрішнього дня для українців. Задивившися в ясну ціль кращого завтра для українського народу й наскрізь перенятий потребою праці, праці і праці, він не зразився найбільш тернистим шляхом, хоч якими великими перешкодами, і мав щастя бачити щораз кращі успіхи своєї діяльности для себе й рідного народу.
Переконаний про необхідність замінити етимологічний правопис на фонетичний, Паньківський видавав "Бaтьківщину" від ч. 9 фонетикою.
В Паньківському мав літературно-науковий двотижневик "Зоря", редактор якої Василь Лукич-Володимир Левицький жив як нотар у Станиславові, свого кількалітнього технічного редактора й коректора, а в двох роках, 1896 й 1896, і відповідального редактора.
Золотими літерами записався Кость Паньківський в українському видавничому русі в Галичині, в історії її культурного руху, зокрема Товариств "Просвіта", "Українського Педагогічного Товариства імени Шевченка" у Львові, нарешті в історії нашої кооперації, її ідей, цілі та значіння і в альманаху "Cіч" надрукував окрему невеличку розвідку на цю тему. Зокрема великі заслуги поклав Паньківський для розвитку Краєвого Кредитового Союзу.
Свій педагогічний хист виявив Паньківський на становищі настоятеля Інституту св. Миколая. В цій ролі він старавсь не тільки заступити батьків чи опікунів своїм вихованцям, але й дати їм національно-патріотичне виховання, до чого далеко було тодішній державній школі.
Кожне національне та громадське підприємство старалося з'єднати Паньківського як одного з перших своїх виконавців. Забирав голос у всяких справах по часописах, а на кожну потребу українського товариства чи інституції відкликувався щедрою грошовою підмогою. В філантропійності не легко було перевищити його. Промостивши собі життьовий шлях власною працею, був дуже чуткий на людське горе і нераз можна було вичитати в його обличчі вислів розпачі або й побачити сльози в його очах з тієї причини, що не було в нього можливости зарадити людському горю так, як цього бажало його людинолюбне серце. В його серці зродився також плян захисту для українських журналістів.
(Далі буде)
[Краківські вісті, 21.04.1943]
(Докінчення).
Як "Кобзар" Шевченка, так і твори інших українських письменників налляли його чисте серце таким добром, що не охололо ніколи. Понуклю його діяльності була вся Україна. З найвизначнішими діячами Наддніпрянщини стояв у близьких зносинах, приймав їх у себе в часі їх гостини у Львові, відвідував їх, коли був у Києві. Дім Паньківського був одним із тих кількох домів у Львові, в якому особисто зазнайомлювалися з собою українці Наддніпрянщини й Наддністрянщинини. Зокрема українська еміґрація з Наддніпрянщини найшла у Львові в Паньківському якнайкращого порадника, помічника й батька. Як вийняткового патріота знала його вся Україна.
У своїй нестомній праці одержав Паньківський велику підпору в своїй дружині Йосипі з Федаків, що з повним зрозумінням зуміла поставитись до ідей і праці свого чоловіка.
Коли я перед виїздом зі Львова зустрівся в серпні 1914 р. з "паном директором" на вулиці у Львові та сказав йому, що виїжджаю зі Львова, він здивувався. Він не помандрував з рідної землі на чужину. Вивезений російською владою як один із заручників до Києва там і закінчив своє трудове життя 16 листопада 1915 р.
Звістки про смерть Паньківського почало "Українське Слово" (ч. 135 із 24 листопада) словами: "Бувають хвилину так глибоко відчутого болю і такої безмежної туги, що можна в них здобутися на розпачливий крик". Щоденник підносив, що "покійник не бував ніколи гостем там, де падали шумні фрази, не докинув за все своє життя ні одної цеголки до будівлі "великих слів", — зате усюди там де треба було щирого, правдивого труду, де треба було нести жертву, він ставав у першому ряді. На сторінках історії чи не кожного українського товариства у Львові, ба й у самому Києві, вписане його ім’я великими черенками".
"В перші дні моcковського наїзду був наче б посередником між російськими українцями і нами. В короткий час потому запроторено його у в'язницю. Невимовно тяжкі переживання надломили його здоров’я. Хвилево випущеного на волю москалі перед своїм відворотом арештували знов і повезли в московію".
Найбільше число "Українського Слова" п. з. "Над свіжою могилою" підносило, що "над українськими домами стали вчора повівати чорні жалібні корогви... Дивним смутком повіяло від них... Переживаємо часи, — стоїть далі, — коли одного дня кладеться до могили пів сотки українських стрільців і Львів не пристроюється в жалібні прапори, "але цим разом" у київську землю положили вірного сина України, що ціле життя трудився для свого народу по своїх силах, ба й понад сили, і коли надтягнула грізна туча, він не налякався і зостався на своїй рідній землі".
"Ім’я покійного мусіло бути добре відоме нашим закордонним братам. Усякі iнтеpeснiші звістки з України приходили різними дорогами уперед до Паньківського, а опісля довідувалися ми про них. "Літературно-Науковий Вістник" та "Україна", що вийшли вже за часів війни і мали на собі дозвіл воєнної цензури, найшлися одного дня у більшій скількості у покійного, а він їх роздав і розіслав далі".
У віденському "Ділі" написав некролог Михайло Лозинський. Він підкреслив значіння Паньківського в словах: "Так важким шляхом вела покійного доля до тієї праці, якій він опісля посвятився, якою поклав стільки заслуг для свого народу і якою здобув собі невмируще почесне місце між найвизначнішими українськими діячами, — до праці на українській ниві". Некролог закінчив Лозинський запевненням, що над його могилою сумують не тільки його найближчі рідні (зоставив жінку і трьох синів), не тільки львівське громадянство — сумує над нею уся Україна.
Голоси київської преси й "Украинской Жизни" мені не приступні.
Вірна дружина Костя Паньківського подбала, що його тлінні останки привезли до Львова на Личаківське кладовище. До могили Костя Паньківського притулилася 12 січня 1943 р. свіжа могила його рідного брата, театрального артиста Северина.
[Краківські вісті, 22.04.1943]
21.04.1943
Джерело.https://zbruc.eu/node/79035
Немає коментарів:
Дописати коментар