Загальна кількість переглядів!

суботу, 13 листопада 2021 р.

13 листопада 1918р. Українською Національною Радою був затверджений тимчасовий Основний Закон, відповідно до якого за створеною Українською державою закріплювалася назва Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР).

Також були визначені її кордони, герб і прапор. Президентом ЗУНР було обрано Є. Петрушевича, главою уряду - Державного секретаріату - залишився К. Левицький. ЗУНР займала територію 70 тис. км кв., її населення (6 млн) на 71% було Українським.
Внутрішня політика ЗУНР. Основні заходи внутрішньої політики були такими:

- була створена централізована система врядування: центральні органи спиралися на розгалужену і добре організовану систему місцевого врядування, що мала авторитет серед українського населення;

- в умовах конфлікту з польськими військами життєво важливе значення мало створення регулярних військ ЗУНР- Української Галицької армії (УГА), до лав якої швидко й організовано були мобілізовані десятки тисяч чоловік;

- вживалися заходи для виведення економіки з кризи: була встановлена державна монополія на продаж зерна, хліба, цукру, спирту, сірників, шкір, худоби; заборонений вивіз нафти; введена в обіг власна валюта-гривня; відновлювалися залізниці;

- за законом від 14 квітня 1919 р. ліквідувалося поміщицьке землеволодіння, а земля розподілялася між безземельними і малоземельними селянами;

- була затверджена державність української мови, але національним меншостям гарантувалося право на користування своїми мовами. Публічні школи проголошувалися державними.

Зовнішня політика ЗУНР:
Зовнішньополітична діяльність ЗУНР була спрямована на міжнародне визнання молодої держави, насамперед країнами Антанти, і припинення війни з Польщею. Однак Польща не збиралася відмовлятися від Східної Галичини. Польська армія в листопаді 1918 р. захопила Львів, Перемишль, 10 повітів ЗУНР із 59. 22листопада 1918 р. уряд ЗУНР переїхав до Тернополя.

Оскільки Антанта прийняла «14 пунктів» президента США В. Вільсона, спрямовані на демократизацію всієї системи міжнародних відносин, уряд ЗУНР звернувся до глави американської держави з проханням про допомогу в сприянні визнання проголошеної республіки.

Але прохання про допомогу виявилось марним. Країни Антанти не визнали ЗУНР, і вона опинилась у міжнародній ізоляції. Особливо вороже до ЗУНР ставилася Франція, що була зацікавлена у зміцненні Польщі в противагу Німеччині. А лідери Польщі були переконані, що утворення ЗУНР було лише на користь Австрії та Німеччині.

На Паризькій мирній конференції (1919 р.) вирішувалось питання про врегулювання відносин з Польщею. У ході її роботи була внесена пропозиція про укладання перемир'я між Польщею і ЗУНР, що припускало проведення між ними демаркаційної лінії. За цією пропозицією Львів і Дрогобицький район (на території якого були великі нафтові родовища) залишалися б за Польщею. Уряд ЗУНР, природно, погодитися на таку пропозицію не міг, і війна з Польщею продовжувалася.

Після деякого успіху в червні 1919 p., коли УГА провела наступальну операцію (Чортківська офензіва), 100-тисячна польська армія тимчасово відступила. Але сили були нерівними. Наприкінці липня поляки знову відкинули УГА до ріки Збруч. Польські війська окупували Східну Галичину і Західну Волинь.

21 листопада 1919 р. Верховна рада Антанти надала Польщі 25-річний мандат на управління Східною Галичиною. Але Польща протестувала проти такого рішення, заявивши, що Східна Галичина є «невід'ємною частиною Польщі».

Джерело.https://skole-rda.gov.ua/news/12-10-05-30-10-2017/

13 листопада 1918р. розпочалося таємне засідання Української національної спілки, на якому створено Директорію УНР — найвищий орган державної влади.

Директорія УНР — найвищий орган державної влади відродженої Української Народної Республіки, який діяв з 14 листопада 1918 року до 10 листопада 1920 року.
Склад Директорії в другій половині 1919 р. Зліва направо: Андрій Макаренко, Федір Швець, Симон Петлюра.
***
Директорія УНР прийшла на зміну Гетьманату (Українській Державі), який було повалено 14 грудня 1918 року.

Обрання членів Директорії відбулося в Києві таємно. Місцем проведення таємної наради став будинок Міністерства шляхів на бульварі Шевченка, 34 (тоді - Бібіковський бульвар).

Будинок перед тим належав родині Терещенків. В Міністерстві шляхів начальником департаменту працював майбутній член Директорії Андрій Макаренко. Він мав свій кабінет у будинку міністерства і зрозуміло, що мав вільний доступ до приміщення.

Директорія проголосила себе тимчасовою верховною владою революційного часу і констатувала, що влада в УНР має належати лише працюючим класам. «Слідуючим етапом нашої революції, — зазначалося в декларації від 26 грудня 1918, — є творення нових, справедливих, здорових і відповідних до реального відношення сил у державі, соціальних і політичних форм». Селянам, робітникам і трудовій інтелігенції пропонувалося обрати делегатів на Трудовий конгрес України — тимчасовий законодавчий орган УНР. У зовнішній політиці Директорія проголошувала цілковитий нейтралітет і бажання мирного співжиття з усіма народами та державами.

Склад Директорії
Володимир Винниченко — голова Директорії (14 грудня 1918 року — 10 лютого 1919 року)
Симон Петлюра — Головний Отаман; голова Директорії (11 лютого 1919 року — 10 листопада 1920 року).

Федір Швець — 15 листопада 1919 виїхав з дипломатичними дорученнями за кордон, передавши всю повноту влади Симону Петлюрі. 25 травня 1920 року постановою уряду УНР був виведений зі складу Директорії.

Панас Андрієвський — 4 травня 1919 року вийшов зі складу Директорії УНР (постанова Директорії про вибуття від 13 травня 1919 року).

Андрій Макаренко — 15 листопада 1919 виїхав з дипломатичними дорученнями за кордон, передавши всю повноту влади Симону Петлюрі.

Євген Петрушевич — як Президент та уповноважений Диктатор ЗО УНР з 22 січня 1919 до кінця червня 1919.

Джерело історія України та Вікіпедія.

13 листопада 1923р. помер Іван Липа, Український громадсько-політичний діяч, письменник, лікар. Батько Юрія Липи. Один із засновників Братства Тарасівців.

Липа Іван Левкович (зустрічав чомусь Львович? ред.) (літературні псевдоніми — Петро Шелест, Іван Степовик, народився 24 лютого 1865, Керч — помер 13 листопада 1923, Винники біля Львова) — український громадський і політичний діяч, письменник, за фахом лікар.

Співзасновник таємного товариства "Братство тарасівців". Український комісар Одеси (1917), член ЦК Української партії соціалістів-самостійників, міністр віросповідань УНР (1919).

За материнською лінією (Ганна Житецька) походить з козаків, що підтримували Івана Мазепу у його повстанні.

Навчався в народній школі при грецькій церкві, яку відмінно закінчив. Відтак поступив у Керченську гімназію, де навчався у 1880-1888 і блискуче закінчив.

1888 — поступив на медичний факультет Харківського університету.

1891 — разом з Борисом Грінченком, Миколою Міхновським та іншими став засновником таємного товариства Братства Тарасівців, яке мало за свої завдання поширення ідей Тараса Шевченка та боротьбу за національне визволення українського народу. 1893 товариство розгромили, а Івана Липу заарештували.

Після 13 місяців ув’язнення ще 3 роки жив під наглядом поліції у Керчі.

1897 закінчив Казанський університет, відтак працював лікарем на Херсонщині і в Полтаві.

1902–1918 — жив у Одесі, займався лікарською практикою.

1904-1905 — побудував у м. Дальник лікарню для незаможних жителів.

Організував видавництво "Одеська літературна спілка", з 1905 видавав альманах "Багаття" (разом з дружиною), часто друкувався в українських часописах "Діло", "Народ", "Правда", "Буковина", "Зоря", "Літературний Науковий Вісник", "Українська Хата" та інших.

Тісно співпрацював з одеською "Просвітою" і Одеським Літературним Товариством.

1917 — призначений українським комісаром Одеси, заснував українське видавництво "Народній Стяг". Згодом переїхав до Києва. З 1919 належав до Української Партії Соціалістів-Самостійників, входив до складу її Центрального комітету.

У період Української Народної Республіки — керуючий управлінням культури і віровизнання в уряді. Був членом Всеукраїнської Національної Ради та Ради Республіки. 25 січня 1919 міністр культів УНР Іван Липа звернувся до духовенства та службовців духовного відомства з обіжником — зобов’язував вести усе церковне діловодство, особливо метричні книги, тільки українською мовою.

З серпня 1920 входив до складу комісії з підготовки Конституції УНР, деякий час був міністром охорони здоров’я в Уряді Української Народної Республіки в екзилі.

На початку 1922 переїхав до Львова. 1 березня 1922 р. прибув до Винник, про що свідчить запис в особистому записнику.

У Винниках провадив життя, позбавлене політики: займався лікарською практикою і писав. Мешкав як приватний лікар у хаті Марії Лозовської по вулиці Лесі Українки (колишня вулиця Шашкевича; будинок зберігся донині). У Винниках відкрив медичну амбулаторію з такою табличкою: "Д-р мед. Іван Липа. Приймає". Був переслідуваний польською поліцією, бо не мав дозволу на практику. Заробляв мало, тому жив дуже скромно.

Думками завжди був з близькими людьми, з якими розлучила доля, – дружиною Марією (залишилася в Одесі) і сином Юрієм (студент медичного факультету Познанського університету), з яким підтримував постійний зв’язок через листування.

У Винниках у той сам час мешкав Іван Огієнко, який постійно спілкувався з самотнім Іваном Липою. І.Огієнко залишив цікаві спогади про Івана Липу, про його життя і побут у Винниках (опубліковані в журналі "Наша культура" за 1937).

І.Огієнко у спогадах цитує Івана Липу: "Наш державний здвиг невгасимим вогнем запалить усі живі українські душі, і свого часу таки принесе відповідний плід. Помремо ми, але святий вогонь, що його ми сміливо запалили, уже ніколи не погасне. Це те, що переживе нас і створить найрозкішніші легенди в Україні…"

У Винниках написав новели "Кара" й "Утома", виткані, як писав його син Юрій, "ніби блакитним цвітом".

В листопаді 1923 р. стан здоров’я Івана Липи різко погіршився (з травня 1919 хворів на рак шлунка).

Похований 15 листопада у Винниках. Ховав православного Івана Липу греко–католицький священник о. декан Григорій Гірняк (з дозволу митрополита Андрея Шептицького).

Джерело https://www.ukrlib.com.ua/bio/printit.php?tid=1895

13 листопада 1889р. на хуторі Чечва, що на Полтавщині, у багатодітній родині народився Остап Вишня (справжнє ім’я Павло Михайлович Губенко) новеліст, сатирик, засновник жанру «усмішок» в Українській літературі, редактор та сценарист, член літературних об’єднань «Плуг» і «Гарт», офіцер медичної служби УНР.

Після закінчення в 1907 р. Київської військово-фельдшерської школи, певний час працює фельдшером у російській армії та в хірургічному відділі лікарні Південно-Західної залізниці. У 1917 році Павло Губенко вступає до Київського університету, але дуже скоро навчання кидає.
Із 1918 р. служить в Армії УНР у медичних частинах, де швидко здобуває ранг начальника медично-санітарного управління Міністерства залізниць УНР. У 1919 р. потрапляє в полон до більшовиків і перебуває в ув’язненні в Харкові аж до 1921 р.

Перший друкований твір письменника виходить під псевдонімом «П. Грунський» у газеті «Народна воля» 2 листопада 1919 року. Це – «Демократичні реформи Денікіна (Фейлетон. Матеріалом для конституції бути не може)». Пізніше в тому ж виданні Павло Губенко публікує ще кілька фейлетонів, однак активна творча діяльність розвивається з квітня 1921 р., коли письменник починає роботу в газеті «Вісті ВУЦВК». Разом із ним там певний час працює Олександр Довженко, який окрім публіцистичної діяльності займається малюванням шаржів та карикатур. У митців зав’язуються дружні стосунки, тож Губенко неодноразово пише їдкі памфлети до сатиричних малюнків художника А псевдонімом Остап Вишня письменник уперше підписується під фейлетоном «Чудака, їй-богу!» 22 липня 1921 р. в «Селянській правді». Уже в 1924 році він видає збірку «Вишневі усмішки (сільські)», чим утверджує новий гумористичний жанр.

Після того, як у 1924 р. до роботи в редакційному секторі ВУФКУ починають залучати письменників із таких літературних угруповань, як «Плуг» і «Гарт», Остап Вишня стає учасником кінопроцесу: виступає як редактор і сценарист («Бурсаки», 1926 р.); разом із В. Поліщуком, Д. Бузьком, О. Досвітнім та іншими митцями очолює раду «Колективу режисерів, літераторів і сценаристів» (КОРЕЛІС), завдання якої – поширення фільмів соціальної та політичної тематики.

Поступово Остап Вишня стає одним із найпопулярніших письменників свого часу, але це не допомагає йому уникнути чергового арешту: у 1933 р. йому висувають звинувачення в контрреволюційній та терористичній діяльності, після чого відсилають у ГУЛАГ. Повноцінно займатися літературною працею письменнику вдається лише після звільнення в 1943 р., коли він щасливо уникає розстрілу й повертається до Києва. Роки таборів не змогли знищити письменницький хист Вишні: він пише ще багато творів, зокрема усім відомі «Як варити і їсти суп із дикої качки» (1945), «Сом» (1953), випускає збірку «Мисливські усмішки» (1956).

У 1955 р., за рік до смерті, Остапа Вишню було реабілітовано. 
Помер письменник 28 вересня 1956 р. 

Джерело. https://vufku.org/names/ostap-vyshnia

пʼятницю, 12 листопада 2021 р.

12 листопада 1920 року народився один із керівників Українського збройного підпілля та член Проводу ОУН Василь Галаса — "Орлан".

Галаса Василь Михайлович ("Орлан") — народився 12 листопада 1920 року в селі Білокриниця на Тернопільщині. Полковник УПА, член Української головної визвольної ради, крайовий провідник ОУН Північно-Західних Українських земель (ПЗУЗ), керівник Перемишлянського обласного проводу ОУН.
Відповідав за організацію рейдів УПА у Західну Європу. Займався інформаційною роботою: керував підпільною друкарнею, редагував видання та журнали ОУН. Був нагороджений Золотим Хрестом Заслуги і медаллю "За боротьбу в особливо важких умовах". 

У 1953-му році Галасу разом із дружиною Марією Савчин схопило МҐБ за допомогою легендованої (несправжньої) групи повстанців. У 1958-му — засуджений до 10-ти років виправних таборів. Після звільнення 1960-го жив у Києві під постійним наглядом спецслужб.

З 1991-го збирав та впорядковував матеріали про історію українського визвольного руху. Помер 5 жовтня 2002 року, похований у Києві на Берковецькому цвинтарі. Автор книги спогадів "Наше життя і боротьба".

Джерело інформації. https://www.istpravda.com.ua/short/2020/11/12/158449/
*******
Детальніше читайте тутка.
Молоді роки та праця в ОУН і УПА
Народився Василь Галаса 12 листопада 1920 року в селі Білокриниця (тепер Підгаєцький район Тернопільської області) в бідній селянській родині Михайла та Розалії Галас. Окрім Василя, у родині були ще двоє дівчаток: Софія – найстарша дитина та Поліна – середуща. Батько був робітником-мулярем і постійно працював на будовах. Мати працювала кухаркою в повітового адвоката. Коли Василь мав півтора роки, внаслідок нещасного випадку на будові загинув батько.

«Поки жив батько, – згадував у своїх спогадах «Наше життя і боротьба» Василь Галаса – забезпечення сім’ї було задовільне. Коли ж мама овдовіла, її заробітку не вистачало нам на життя. Тому сімнадцятирічну Софію віддали в найми до чиновника в Трускавці».

Ледве даючи собі раду, мати 1926 року вирішила продати хатину в Білокриниці, придбати півгектара землі в селі, де мешкали її родичі, та побудувати там хатину. Але доти Розалія мусила віддавати дітей у найми. Не оминула ця доля й маленького Василя. У 6 років він уже доглядав однорічну дівчинку своїх господарів і пас овець. Ось як Василь Галаса згадував цей період свого життя: «Пам’ятаю, був прекрасний сонячний день. Незнайомі села, поля, люди здавалися цікавим світом. Але на душі було важко, бо наближалася розлука з мамою і життя в чужих, незнайомих людей».

Господарі малого Василя виявилися добрими людьми, ніколи його не кривдили. За згодою матері вони віддали хлопця до чотирикласної школи. Там він подружився з Осипом Дяковим (майбутнім провідним діячем ОУН "Горновим"). Ця дружба трохи скрасила Василеву самотність. У школі він виявив неабиякі здібності до навчання. Коли чогось не розумів, завжди запитував у Осипа, найкращого учня школи.

Патріотичні почуття у Василя Галаси зародилися ще в школі, а поштовх до цього дала вчителька-полька. «Учителька висвітлювала все з антиукраїнських позицій. Формальною мовою навчання була українська, але вчителька – полька, та ще й шовіністка – викладала предмети переважно польською. Запорожців називала бунтівниками, різунами. Проте для нас, учнів, козаки були лицарями, українцями, а вчителька – «ненашою», ворогом. Пригадую, вразив мене такий факт. У класі на стіні висіла велика мапа. Я часто вдивлявся в неї, запам’ятовував міста. Одного разу зродилася думка: міста наші, а України на мапі нема. Осип пояснив, що українські землі з містами й селами силою загарбали наші сусіди. З почутого від Осипа та прочитаних книжок я вже знав, що ми, русини-українці, – інший народ, ніж поляки, що Польща завоювала ту частину України, де ми живемо».

Найбільший вплив на Галасу, за його спогадами, мав «Кобзар» Тараса Шевченка. А довершила формування національної свідомості польська пацифікація 1930 року.

Не оминула ця біда й Галасу. У віці 10 років його побили польські жандарми під час пацифікації українського села. Розлючений хлопець уважно слухав розповіді старших селян, побитих поляками. «Після від’їзду пацифікаторів село виглядало зруйнованим, – згадував Василь Галаса. – Селяни збиралися в гурти, розповідали, як кого били. Казали, що били «за Україну». У цьому вислові втілювався цілий комплекс почуттів: і те, що ти українець, і те, що постраждав за Україну, і те, що твій кривдник – чужинець, ворог. «Отже, б’ють нас чужинці-загарбники за те, що ми не відстояли незалежності своєї держави у 1917-20 роках», – підказували висновок свідоміші селяни».

Після закінчення школи молодий Василь Галаса пішов працювати наймитом (випасав корів) до рідного дядька свого друга Левка Дякова, який був на той час головою «Просвіти». Помітивши охоту хлопця до знань, господар залучив і його до просвітницької роботи. Тепер Галаса організовував самоосвітні гуртки для молоді, де вивчали історію та географію України.

У 1934 році родина Галас нарешті докінчила побудову власної хати. Василь повернувся додому, куди переїхала й мати. За зароблені гроші купили корову. Життя трохи полегшало. Василь влаштувався працювати до бригади мулярів. «Робота була важка, від зорі до зорі, та я звик до праці, а добрий заробіток заохочував».

У бригаді працював до жнив, відтак жнивував разом із сестрою Поліною та її чоловіком. Мали з того 17-19 центнерів зерна, з чого могли якось жити. Намагаючись підтримувати сімейний бюджет, Василь навчився грати на скрипці й організував маленький оркестр, який грав на сільських весіллях чи різноманітних забавах. Втім, не забував і про самоосвіту.
Справа на ліво: Осип Дяків ("Горновий", друг дитинства Василя Галаси), Осип Кусень ("Сірий", залучив В.Галасу до ОУН) і Василь Галаса (1930-ті роки).

Навесні 1937 року Василь Галаса від сусіда Осипа Кусеня випадково дізнався про існування Організації Українських Націоналістів, яка боролася за незалежність України. Сусід пояснив, що ОУН діє таємно, про приналежність до неї нікому не можна говорити, а за участь у ній загрожує тюрма і навіть смерть. А потім спокійно запитав: чи готовий Василь стати членом організації. Василь одразу погодився, бо був певний, що морально вже давно готовий. Улітку 1937 року його прийняли до лав ОУН під псевдом «Назар». За роки своєї підпільної діяльності мав ще кілька псевдо: «В’юн», «Орест», «Зенон», «Орлан» і літературний – «Зенон Савченко».

Відтак життя 17-річного юнака різко змінилося. Ось як він згадував про той час: «Після вступу до ОУН мій робочий час розподілявся на день і ніч. Удень – звичайна господарська праця, вночі – кілометрові марші на сходини, зустрічі. Після кількох місяців мене призначили районним провідником юнацької мережі ОУН… Тепер уже не було не тільки вільної ночі, але й неділі. Я почувався не безіменним наймитом, а сином свого великого поневоленого народу, борцем за його визволення. Вступивши до лав ОУН, я наче відгукнувся на заклик Тараса Шевченка: «Вставайте, кайдани порвіте» – та Івана Франка: «Не пора москалеві й ляхові служить». Тому й працював з піднесенням, не відчуваючи перевантаження».

Перші, недосвідчені ще кроки юнака на полі нелегальної діяльності проти польських окупантів завершилися у травні 1939-го арештом, і лише початок Другої світової війни посприяв звільненню з в’язниці. Але на волі Василь був недовго. Вже в листопаді його заарештували органи НКВД і запроторили до Бережанської в’язниці, де він перебував до червня 1940 року. «З того часу, – згадував Василь Кук, – він уже постійно був під пильним наглядом органів совєтської безпеки, і щоб не попасти в тюрму і там загинути, перейшов у грудні 1940 р. в підпілля, став професійним революціонером».

З початком німецько-радянської війни повністю поринув у справи ОУН. У 1942-1943 роках провів десятки вишколів на Тернопіллі. Після кількох таких вишколів Василя призначили керівником Тернопільської округи. Помалу почав підійматися по східцях повстанської ієрархії. Влітку 1943 року Провід ОУН призначив Галасу провідником Перемишльської округи. На своїх теренах 1944 року разом із військовим референтом Яковом Чорнієм («Ударником»), за наказом Романа Шухевича брав активну участь у створенні УПА. Уже 1945 року Галасу призначають заступником крайового провідника ОУН Закерзонського краю Ярослава Старуха («Стяга»). Паралельно керує загонами УПА на Перемишльщині та Лемківщині, де працює до 1947 року. Також відповідав за зв'язок УПА з Західною Європою, який тримали через Чехословаччину. За цей час написав брошуру «Українсько-польські взаємини» та десятки листівок і звернень із закликом до поляків припинити протиукраїнські виступи та зосередити сили проти спільного ворога – більшовицької московії.

Побратими характеризували Василя Галасу як дуже комунікабельного командира. Завжди вмів знаходити спільну мову з іншими, був дуже чуйним. У поведінці з підлеглими ніколи не вів себе зверхньо, а навпаки намагався не підкреслювати свій ранг, довіряв іншим, чим прихиляв до себе простих вояків (власне ця довіра й привела до його арешту). «Мене дивувала його розважливість, шанобливе ставлення до всіх людей, холоднокровність і спокій у будь-яких ситуаціях, неначе він давно їх передбачав. Ніколи не нав’язував своєї думки, ініціативи підлеглих не обмежував. Відправи нагадували наради, а не видання наказів», – характеризує Галасу вояк УПА Іван Кревуцький

Любов до освіти розвинула в ньому неабиякі якості лектора. «Зенон навіть відомий мені матеріял подавав так свіжо й цікаво, що ми всі слухали його, як заворожені, – писала Марія Савчин у своїх спогадах «Тисяча доріг». –  Бувало, вже скінчив говорити, а ми й далі сидимо тихо, з місця не ворухнемося. Кожна пильно вивчала його лекції, бо тут не вшахруєш і підказати нема як».

Під час спільного відпочинку з повстанцями полюбляв грати в шахи. Він, як зауважує Марія Савчин, був найкращим грачем. Дружина теж нерідко грала з Василем, але дуже гарячкувала, коли програвала. Після кожної виграної в «Марічки» партії Василь із сарказмом говорив: «Біднятко, програла», – що її дуже дратувало.

Як і всі повстанські командири, велике значення надавав конспірації. Скажімо, проживаючи на Волині ніколи не називав дружину по імені, а завжди уживав слово «знаєш», а потім після одного кумедного випадку з’явилося слово «тьотя».  Якось під час маршу «Марічка» натерла чоботами ноги та дуже сповільнювала рух групи, тоді один із повстанців не витерпів та жартома сказав: «Ну й погана ходка у вас, тьотю». Галасі цей вислів дуже сподобався. «Відтепер Орлан жартома звав мене «тьотею», а за ним і хлопці. «Здоровіть тьотю», — переказували йому на зустрічах або писали в записках», – згадувала Марія Савчин.

Що вищі посади Василь Галаса обіймав в УПА, тим більше починав цікавити радянські «органи». Спочатку на нього завели окрему справа, а потім почалося відкрите полювання. Кілька разів його ледь не викрили разом із побратимами та дружиною в сільських криївках на Волині, але, як кажуть, «Бог милував». Потім, коли емдебісти вийшли на зв’язкових між Василем Куком і Галасою, вирішили підірвати останнього. Навмисно для цього у перехоплену емдебістами пошту від Кука вмонтували вибухівку. Сталося це на свято Покрови 1951 року. Пакет випадково відкрив не адресат, а повстанець «Ат». Вся сила вибуху прийшла на нього.

Ось як описує цей замах сам Василь Галаса: «Десь після півночі прийшли зв’язкові з поштою. Принесли два пакети літератури та записки від «Леміша» та «Уліяна». Я почав читати при вогні, а «Ата» попросив розпакувати літературу. Він відкрив один пакет, потім другий, але там не було списку літератури, що повинна була знаходитись у пакеті. «Ат» звернув на це увагу, і я, не відриваючись від читання, порадив заглянути в середину пакета. Між мною і «Атом» лежала «Марічка». Нараз пролунав сильний вибух. Усі, хто був живий і непоранений, схопили зброю і відскочили від вогню, чекаючи атаки ворога. Минула хвилина. Я наблизився до місця, де було вогнище… наткнувся на тіло «Марічки» [дружина була поранена – В.Г.]… Підійшли й інші. «Колодка» був поранений у груди, рана кривавила. Не було тільки «Ата». Коли розклали невеличкий вогонь, побачили його пошматоване тіло – без голови, рук і ніг».

Сімейна драма:
Перше, ніж перейти до розповіді про арештантське та післяарештантське життя Василя Галаси, варто розповісти про найтрагічніший етап у його житті, а саме подружні роки. Одружившись у підпіллі 27 травня 1945 року з повстанкою Марією Савчин («Марічка»), він разом із молодою дружиною до самого арешту боролися в лавах УПА за незалежність України і, як зауважує історик Вадим Прокопов, «замість спокійного сімейного затишку мали життя, сповнене нуждою та болем, тривогами та втратами». «Марічка» була зв’язковою та друкаркою, постійно допомагала Галасі у підготовці статей. 

На жаль, подружжю так і не судилося прожити разом спільне щасливе життя. Після арешту Марія, виконуючи завдання радянських спецслужб, прибула до Західного Берліну, звідки втекла до США. Там вона вдруге вийшла заміж і народила двох дітей – сина і доньку.  

Але ще до арешту подружжя двічі пережило розставання зі своїми дітьми, що все життя було важким тягарем для обох. Свого первістка Зенона Галаси втратили 1947 року. Його відібрали у матері емгебісти у Польщі, а вона втекла до повстанського лісу. Зенона В.Галаса бачив лише раз у житті. Уже після звільнення з в’язниці 1960 року спробував домогтися його повернення, але отримав відповідь від «органів» про те, що «цього зробити неможливо, начальник високого рангу всиновив його і відмовляється віддати». Варто додати, що Василь Галаса з Марією Савчин намагалися знайти сина і після розпаду СРСР, але марно.

Зі своїм другим сином Петром, який народився в підпіллі 18 жовтня 1948 року, вперше побачився, коли тому було 6 років. А показали сина Василеві та «Марічці» гебісти напередодні її від’їзду до Західного Берліну. Цю зворушливу мить Галаса описав у своїх спогадах так:

«У Львові переночували в готелі і вранці поїхали в село Гаї Великі біля Тернополя, де в моєї родички Анастасії Сути перебував Петрусь. Машину зупинили неподалік будинку: начебто щось у машині зламалося. Двоє пішли до хати, а двоє залишилися з нами в машині. Відтак один з гебістів викликав Петруся, щоб забрав молоток і викрутку, яку вони брали нібито для ремонту. Хлопчик підійшов до машини. Побачивши сина ми з «Марічкою» здригнулися.

– Ні слова, – тихо сказав один з конвоїрів. Вони схопили «Марічку» за руки, притискаючи до сидіння.

– Синочку, – беззвучно шептали її губи.

Я вдивлявся у кожну його рисочку. Оце я вперше побачив свого сина. У той час йому було шість рочків. Помітивши в машині жінку, він, усміхаючись, вдивлявся в неї.

- Як тебе зовуть? – запитав конвоїр.
- Петро, – почули ми дитячий голосок.

Заревів мотор, машина поїхала. Хлопчик ще стояв і дивився нам услід. Довго ми не могли вийти із шокового стану, особливо «Марічка». Перед нашими очима весь час стояв усміхнений Петрусь».

Лише після звільнення з в’язниці Василь Галаса забрав у своєї родички сина, якого виховував із другою дружиною Людмилою.

Були в повстанського подружжя і важки часи в особистих відносинах. Марію інколи обурювала позиція чоловіка, який не давав їй права голосу. Мабуть, боявся закидів підлеглих, що дозволяє дружині втручатися в повстанські справи. В УПА таке не віталося. Якось ображена жінка звернула йому на це увагу, але ніяких поблажок і далі не відчула, тому насуплена пішла на місяць до іншої криївки. Повернулася лише після того, як Галаса перепросився, сказавши, що скучив за нею.

Також на Волині був випадок, коли Марія, доглядаючи пораненого повстанця в криївці, надто захопилася ним. Але з часом ці почуття вщухли, і вона залишилася з чоловіком до арешту.

Арешт і життя після ув'язнення:
На Хмельниччині влітку 1953 року Василя Галасу разом із дружиною впіймали перевербовані емгебістами колишні повстанці, що стало для Василя цілковитою несподіванкою, адже, як уже було зауважено, завжди довіряв людям: «Важко описати наші почуття в ту хвилину. То був не арешт. Не раптовий напад ворога, не облава, коли над криївкою копають, і земля сиплеться через продуху. Тут свої, точніше, колишні свої, віддали тебе в руки ворога. Я кипів від обурення, що дав перехитрити себе агентам і емгебістам. За десять років перебування в лісах та підземеллі я звик будувати свої відносини з підзвітними мені людьми на щирості… Я звик до того, що мене не видавали навіть ті, що попадали живими в руки ворога. На цей раз мій метод не дав бажаної віддачі».

В’язнів літаком доправили з Хмельниччини до Києва, де на Галасу вже чекало вище керівництво МГБ УРСР. Бранця привели на зустріч із самим міністром МГБ  республіки Тимофієм Строкачом.

- Здрастуйте, Василь Михайлович. От ви у нас. Бачите, самі ваші люди віддали вас у наші руки, бо зрозуміли шкідливість вашої боротьби, – із задоволенням прокоментував подію міністр.

- Усяке трапляється в підпільній роботі. Колись у вашій партії за царських часів також був Азеф. Але не провокатори визначають суть ідеї, за яку ведеться боротьба, – відповів Галаса.

- Це різні категорії, їх не можна порівнювати, – обірвав розмову Строкач.

Міністр відразу розпочав свою прорадянську агітацію та запевняв, що подальша доля повстанського командира залежить від нього самого. Він, мовляв, має покаятися, і його чекає прощення. Потім почали розпитувати про зв’язки, які могли би вивести на слід головного командира УПА Василя Кука, цікавилися роботою на Закерзонні, пов’язаною з посольствами західних держав у Варшаві. Слідство вів майор Птічкін – жорстокий, грубий росіянин, згадував згодом Василь Галаса.

Не зумівши отримати потрібної їм інформації про Кука, слідчі почали розігрувати іншу карту – зв’язки з «Закордонними частинами ОУН» та закордонним представництвом УГВР. Гебісти намагалися відправити за кордон від імені Галаси кур’єрів, аби витягти на зв'язок представників УГВР. Після кількатижневих перемовин запропонували відправити туди кур’єром «Марічку». Василь Галаса відразу підтримав цю ідею, бо розумів, що зможе в такий спосіб врятувати дружину та багатьох українців за кордоном. Адже знав, що вона ніякої шкоди там не зробить, але залишиться за кордоном, що, власне, і сталося. Гебісти покладалися на те, що заручниками в Україні залишаються син, чоловік і рідні «Марічки», але Василь переконав дружину не повертатися назад. 

Цей епізод із їхнього життя у багатьох за кордоном не знайшов розуміння. Їх звинуватили у зраді. Марії ще й закидали: як могла залишити рідного сина ворогові? Звичайно, людям, які не зіштовхувалися з такими життєвими викликами, легко судити інших. Уже в роки незалежності на захист своїх побратимів став останній командуючий УПА Василь Кук. «Не змігши загинути в бою, «Орлан» і «Марічка» зробили все можливе в їх становищі, щоби зірвати провокаційні плани московського центру щодо знищення українських визвольних осередків за кордоном, – зауважував він. – Даючи згоду на вислання своєї дружини «Марічки» за кордон, він не рятував своє життя, а свідомо йшов на очевидну смерть, бо завдання «Марічки» було розкрити заплановані нові провокаційні дії Москви, скеровані на фізичне знищення провідних націоналістичних особистостей, що жили за кордоном. І вона це завдання чесно виконала. Співпраця з ворожими установами, спрямована на їх нищення, не є зрадою, а одною з форм боротьби. Такі методи практикувалися проти німецьких, а в окремих випадках також проти російських окупантів. Не загинув В.Галаса лише тому, що непередбачено для усіх почала гинути й остаточно загинула російська імперія – СССР, а на її руїнах 24 серпня 1991 року постала Незалежна Українська Держава».

Після того як «Марічка» не повернулася, Василя, який жив на квартирі в Києві під пильної охороною, знову арештували. А 1958 року засудили до 10 років виправних таборів за «антирадянську діяльність». Втім, за два роки випустили з в’язниці, хоча після звільнення за ним постійно наглядали працівники держбезпеки. Згадуючи роки після звільнення, Галаса писав: «Після звільнення я проживав під постійним наглядом і тиском. Влаштували мене на завод медичного устаткування учнем слюсаря-складальника, строго заборонивши відкривати перед будь-ким, хто я насправді. «Опікунові» з КГБ я зобов’язаний був доповідати, де буваю, хто буває в мене. Там увесь час сподівалися, що хто-небудь із-за кордону пробуватиме встановити зі мною зв'язок, тому кімнати нашпигували підслуховувальними пристроями, оточили сусідами-агентами. Постійно відчував за собою «хвіст». Щоб не наражати людей на репресії з боку КГБ за контакти зі мною, довгі роки не відвідував рідного села. Був тільки в Гаях в Анастасії, яка колись виховувала Петруся».

Після проголошення незалежності України Василь Галаса був членом Київського братства ОУН і УПА. Часто виступав перед молоддю – зазвичай студентами та військовими – на теми повстанської боротьби та необхідності побудови Української держави. На початках незалежності такі лекції представників національно-визвольних змагань, членів ОУН були досить популярними. З часом В.Галаса став позаштатним співробітником Інституту археографії НАНУ, де збирав і опрацьовував архівні матеріали з історії УПА, УГВР і ОУН.

5 жовтня 2002 року серце Василя Галаси перестало битися. Поховали легендарного полковника УПА в Києві на Берковецькому цвинтарі.

Джерело інформації 
https://zbruc.eu/



 

12 листопада 1925р. створена «Леґія Українських Націоналістів» на з'їзді представників Українського Національного об'єднання i Союзу Визволення України у Празі.

Фотографія членства ЛУН (сидять зліва направо М.Сціборський, М.Тобілевич, Т.Пасічник—Тарнавський, Л.Костарів, М.Загривний)
*****
Леґія Українських Націоналістів (ЛУН) — перша Українська націоналістична організація, що діяла у 1925—1929 і стала однією з організацій-засновниць Організації Українських Націоналістів (ОУН).

Була заснована 12 листопада 1925 у Празі на об'єднавчому з'їзді трьох українських державницьких організацій:

Українське Національне Об'єднання в Чехословаччині (Микола Сціборський, Дмитро Демчук та інші);

Союз Визволення України (Юрій Коллард, Григорович);

Союз Українських Фашистів (Петро Кожевників, Леонід Костарів).

Більшість особового складу Леґії становили наддніпрянські українці, здебільшого колишні полуботківці (вихідці з кіл Українського військового клубу ім. гетьмана Павла Полуботка) та прихильники новітніх західноєвопейських державницьких ідей, що робило ЛУН на початку свого існування ідеологічно неоднорідною. Так, у ЛУН виникло дві фракції:

українські монархісти, прихильники гетьмана Павла Скоропадського (речником їх був інженер Леонід Костарів);

прихильники емігрантського уряду УНР (гуртувалися довкола полковника Архипа Кмети).

Але авторитет лідера ЛУН полковника Миколи Сціборського і запроваджений ним обов'язковий ідеологічний вишкіл членства, поступово перетворили Леґію на ідеологічно однорідну організацію, членство якої повністю перейшов на ідеологічну базу українського націоналізму.

У 1927 Центральний Комітет ЛУН ініціював створення «Національно-Військового Союзу в Чехо-Словацькій Республіці», основним завданням якого мало бути об'єднання з іншими подібними військовими організаціями українських вояків в єдину українську національну військову організацію на засаді самостійності та соборності української держави.

Того ж року ЛУН почала видати свій пресовий орган — місячник «Державна Нація». Редагувала його колегія в складі Миколи Сціборського, Петра Кожевнікова і Дмитра Демчука.

Леґія Українських Націоналістів була першою в українській історії організацією, що ідеологічно оформилася як націоналістична. Саме ЛУН вперше почала використовувати назву «націоналістичний», замість використовуваних доти «національний» або «державницький».

У колах ЛУН були сформовані основні засади українського націоналізму:

визнання націй, а не класів творцем історії та ставлення, з уваги на те, інтересів нації вище за інтереси класів, груп і партій;
відновлення змагань до створення УССД (Української Самостійної Соборної Держави);
органічна єдність та солідарність усіх частин нації.

Після усвідомлення спільних ідеологічних платформ з Українською Військовою Організацією, Групою Української Національної Молоді і Союзом Української Націоналістичної Молоді, ЛУН створила разом із цими організаціями єдину Організацію Українських Націоналістів.

Джерело історія України, історія ОУН, УПА, літопис УПА, Вікіпедія.

четвер, 11 листопада 2021 р.

11 листопада 1911р. у м. Глиняни на Львівщині народився Юліан Заблоцький-Доброволя - громадсько-політичний діяч, видавець, публіцист.

Закінчив Львівську духовну семінарію. Член ОУН (1930), діяч української кооперації, директор банку в Глинянах, провідний член «Народного дому», активіст «Просвіти». Двічі ув'язнений польською владою.
З початком війни уповноважений Проводом ОУН та Українським державним правлінням проголосити у Києві відновлення української державності. Заарештований ґестапо. До 1945 р. - в'язень німецьких концтаборів.

На еміграції - голова Головної ради і Головного суду Закордонних частин ОУН. Голова дипломатичної місії Антибільшовицького блоку народів на Далекому Сході. Головний директор Української видавничої спілки у Лондоні, член редколегії «Визвольний шлях».

Помер у Лондоні 5 січня 1988 року.

Джерело. Календар Українця. Історія ОУН. Календар УПА на 2021р.
https://galinfo.com.ua/

вівторок, 9 листопада 2021 р.

9 листопада 1872р. (або 4 листопада) народився Богдан Теодор Нестор Лепкий, або Богдан Сильвестрович Лепкий, псевда: Федір Кригулецький, Сент Брень, Петро Тихий, Нестор, Ярослав Марченко, Л. Богдан, Нестор Л., Онисим, Тойсам - Український поет, прозаїк, літературознавець, критик, перекладач, видавець, публіцист, громадсько-культурний діяч, художник.

Богдан Теодор Нестор Лепкий – одна з вершинних постатей в історії українського красного письменства і культури, розвою національного духу, гордість народу. Це – видатний поет, прозаїк, критик, видавець, перекладач, історик літератури, літературознавець, громадсько-культурний діяч, художник, публіцист. 

Народився Богдан Лепкий 4 листопада (або 9 листопада) 1872 р. на хуторі Кривенький (нині не існує), неподалік від с. Крегулець (нині – с. Крогулець Гусятинського району), за іншими даними – в с. Кривеньке (нині–Чортківського району). Брат Левка і Миколи Лепких. Батько Лева Ростислава Лепкого. Дитинство минуло в с. Крегулець. Із 1879 р. родина жила у с. Поручин, із 1891 р. – в с. Жуків (нині обидва села Бережанського району); Богдан із 1878 р. протягом восьми років мешкав у Бережанах у свого діда Михайла Глібовицького – священника, віце-маршалка Бережанського повіту. Основи шкільної науки Б. Лепкому викладав домашній учитель. З 1878 р. вчився (відразу з другого класу) в “нормальній школі” з польською мовою навчання у Бережанах.

Після закінчення школи вступив у 1883 р. до Бережанської класичної гімназії з польською мовою навчання. Співав у гімназійному українському хорі під керівництвом Дениса Січинського, у хорі “Боян” (м. Бережани). Брав участь у концертах, декламував вірші, читав уривки з прозових творів. Мав змогу познайомитися з акторами мандрівного театру “Української Бесіди” Владиславом Плошевським, Степаном Яновичем (батьком Леся Курбаса), Марією Романовичівною та ін., які кілька разів гастролювали в місті, бували в домі Лепких. Малярство вивчав у Юліана Панькевича, згодом знаного українського художника. Під його керівництвом намалював портрет діда – о. М. Глібовицького, бабусі, батька – о. Сильвестра Лепкого, публіциста і письменника (літературний псевдонім – Марко Мурава), матері – Домни (з дому – Глібовицької), низку портретів українських поетів, зокрема Т. Шевченка, портрети своїх учителів – Матеуша Куровського, Михайла Соневицького; окремі з цих робіт висіли в гімназійних класах.

У 1891 р. закінчив гімназію і всупив до Віденської Академії мистецтв. Через три місяці за порадою Кирила Студинського перейшов на філософський факультет Віденського університету, де вивчав мовознавство та історію літератури. Тут брав участь у роботі студентського товариства “Січ”, у дискусіях на суспільно-політичні та літературні теми, разом із Ф. Колессою займався етнографічними дослідженнями. У Відні заприятелював з художником Миколою Івасюком, продовжував малювати під його опікою; з ним приїжджав на літні канікули до Жукова, де їм позували селяни; у селі створив кілька картин на історичну тематику, серед них: “Коронація короля Данила”; робив рисунки для дальших праць “Козацькі бої”; малював сцени з полювань. З другого курсу студіював на філологічному відділі Львівського університету; українську історію та літературу вивчав під керівництвом М. Грушевського, О. Огоновського, І. Шараневича; закінчив університет у 1895 р. Брав участь у львівських молодіжних товариствах “Ватра” і “Сокіл”, хорі “Боян”.

З 1895 р. почав працювати учителем української, польської та німецької мов і літератур, історії та географії у Бережанській гімназії. Водночас інтенсивно займався громадською працею: започатковував читальні “Просвіти”, бібліотеки і позичкові каси, виголошував реферати та промови на святкових академіях, був учасником хору “Боян” і драматичного гуртка. Зіграв роль Петра у “Наталці Полтавці”, (1898). 1899 р. після відкриття в Ягеллонському університеті (м. Краків) лекторату української мови та літератури запрошений сюди викладати ці предмети. Одночасно працював професором у третій гімназії ім. Яна Собєського і в гімназії св. Яцка у Кракові; доцент “виділових курсів” для вдосконалення кваліфікації вчителів. Співпрацював з літературним об’єднанням “Молода Польща”, заприязнився з польськими письменниками С. Виспянським, В. Орканом, К. Тетмайєром та ін. Один із засновників (1901) і активний учасник “Слов’янського Клубу”, що видавав часопис “Swiat slowjanski” (Краків, 1905 – 1914); у ньому Б. Лепкий упорядковував постійні рубрики “Руська хроніка” і “Огляд руської преси”; в 1907 р. припинив співпрацю з виданням через політичні незгоди з редакцією. Того ж року виступив з ініціативою збирання коштів на народні школи; написав з цією метою відозву-заклик. Співпрацював з товариством “Рідна Школа” щодо видання дитячої літератури, підручників та читанок; укладач читанки для народних шкіл (Львів, 1904), куди увійшли і його твори. Був членом управи (заступником голови) краківської “Просвіти”, читав лекції з української літератури і культури; ввів у традицію постійні Шевченківські академії; один із організаторів у Кракові вечора до 100-річчя від дня народження Т. Шевченка, вечорів, присвячених М. Шашкевичу, І. Франкові, М. Лисенку, В. Стефаникові та іншим видатним українцям. У краківському помешканні Лепких бували Василь Стефаник, Михайло Яцків, Остап Луцький, Кирило Студинський, Михайло Бойчук (створив портрет Б. Лепкого, 1909), Осип Курилас, Олекса Новаківський, Кирило Трильовський, В’ячеслав Липинський, Михайло Коцюбинський, Ольга Кобилянська, Федір Вовк, Михайло Жук та ін. 1912 р. Б. Лепкий вступив до партії “Християнсько-Суспільний Союз” у Львові.

Перша світова війна застала сім’ю Лепких у Кракові; коли російська армія восени 1914 р. почала займати Галичину і Буковину та вивозити українську інтелектуальну еліту, Лепкі разом з іншими біженцями переїхали у Карпати в надії, що війна у гори не дійде і зупинилися в м. Яремче у готелі (згодом він був знищений снарядами, й у ньому згоріли речі Лепких, а також рукописи третього тому “Начерку історії української літератури” та історичної драми “Мотря” (зберігся лише “Пролог”). Щоб не потрапити до рук царської жандармерії, виїхав через Угорщину до австрійської столиці. Спочатку мешкав у м. Рудави неподалік од Відня, згодом прибув у м. Відень. Тут працював у часописі “Вістник Союзу Визволення України” і в Культурній Раді. Восени 1915 р. Б. Лепкий був мобілізований до австрійського війська. Завдяки сприянню друзів не був відправлений у діючу армію, а виїхав у Німеччину для освітньо-культурної роботи серед українців-військовополоненних царської армії. Тут з листопада 1915 р. мешкав у м. Раштат біля Бадена. Там працював у просвітньому відділі табору, протягом двох місяців викладав історію української літератури та культури. Лекції вченого мали великий успіх, тому заняття перенесли з бараків до міського театру. Потім табір поділили на дві частини, Б. Лепкий переїхав до Вецляра. Тут із лютого 1916 р. вів просвітницьку працю в таборі, викладаючи в народному університеті, організував малярську школу (учнем Б. Лепкого був згодом відомий український митець Іван Бабій із Херсонщини; у домі письменника часто гостював Юрій Лукомський, маляр та історик українського мистецтва; разом з М. Паращуком Б. Лепкий брав участь у проектуванні та виконанні пам’ятників померлим воїнам у Вецлярі). Допомагав організовувати крамниці, книгарні, художнє ательє, майстерню музичних інструментів та видавництво часопису “Громадська Думка” (1917 – 1918). Влітку 1917 р. відвідав Львів, Бережани і Жуків. З Галичини повернувся до Вецляра, звідти виїжджав з рефератами у робітничі господарства і фабрики, де працювали військовополонені, дописував до часопису “Шлях” (Зальцведель 1919 – 1920). У 1919 р. працював в Українській Військово-Санітарній Місії, яка готувала військовополонених до від’їзду додому.

Після ліквідації таборів Б. Лепкий навесні 1920 р. переїхав до Шпандау біля Берліна, у січні 1921 р. – до Берліна. Тут очолював (до 1925) Український Допомоговий Комітет, Комітет Опіки над Утікачами, Товариство Охорони Могил, належав до співорганізаторів українських видавництв: Якова Оренштайна “Українська Накладня” (із Зеноном Кузелею і Василем Сімовичем) та гетьманського руху “Українське Слово”; співпрацював з цими видавництвами та редакцією газети “Українське слово” (1921 – 1923). Працював в управі Українського Червоного Хреста, був головою “Української Громади”. Викладав українську літературу на курсах українознавства при посольстві УНР у Берліні. Був співорганізатором Товариства Вищої Освіти і керував ним; приймав іспити у випускників середніх шкіл; виступав з рефератами на святкових академіях. З грудня 1922 р. до 1925 р. мешкав у Ванзеє біля Берліна, де зустрічався з колишніми гетьманом України П. Скоропадським, президентом ЗУНР Є. Петрушевичем, а також полковником Є. Коновальцем, професорами І. Мірчуком, З. Кузелею та іншими видатними українськими діячами політики, науки й культури, які теж там проживали. 1925 р. повернувся до Кракова, продовжував викладати в Ягеллонському університеті, де його призначили доцентом, завідувачем кафедри української літератури. З того ж року – голова Товариства письменників і журналістів ім. І. Франка у Львові. Почесний член товариства “Просвіта” (з 25 грудня 1925 р.). Надзвичайний член Українського Наукового Інституту в Берліні (з 1926). Належав до керівництва Українського Наукового Інституту у Варшаві з часу його заснування у 1930 р. Член Історично-Філологічного Товариства у Празі.

Письменник часто приїздив до Тернополя, Бережан, на Гуцульщину й Опілля; бував також у Гусятині, Кременці та інших населених пунктах Тернопільщини. 1932 р. отримав ступінь звичайного професора Ягеллонського університету. До 60-річчя йому вручили викутий з добутої московської зброї, відзначений гербом гетьмана І. Мазепи і Тризубом “перехідний перстень Мазепи” – відзнаку уряду Української Народної Республіки (УНР) в екзилі, Грамоту Головного Отамана УНР, Грамоту “Української Громади” Берліна, Грамоту Української Бібліотеки С. Петлюри в Парижі, Грамоту Громадської Ради с. Жуків, яка іменувала Б. Лепкого Почесним громадянином і назвала “вулицю, що йде від Кооперативи “Єдність” у напрямі Церкви” його іменем. Дійсний (з 1932), згодом – почесний член НТШ. Того ж 1932 р. Український Вільний Університет у Празі присвоїв Б. Лепкому науковий ступінь доктора “гоноріс каузе” (почесного доктора). Жителі Бережанщини та Рогатинщини, зібравши добровільні пожертвування, 1932 р. придбали для Б. Лепкого на Опіллі місце і цеглу для вілли в с. Черче (нині – Рогатинського району Івано-Франківської області), яку збудували за ці кошти та заощадження письменників; її назвали “Богданівка”. У Черче Б. Лепкий у 1930 – 1939 рр. відпочивав і творив у канікулярний період – спочатку в пансіонаті “Роксоляна”, з 1933 р. – у віллі “Богданівка”. Із Черче навідувався до родича Петра Смика (батька д-ра Романа Смика) у с. Жовчів (нині – Рогатинського району Івано-Франківської області), там малював картини, ікони. У Жовчівській церкві св. Михайла збереглося десять образів роботи Б. Лепкого: два намісних образи – Краснопущанська Богоматір і Христос-Учитель; чотири круглих образи євангелістів на царських воротах і стільки ж круглих образів на кивоті. Перше січня 1935 р. президент Речі Посполитої (Польща) надав Б. Лепкому титул надзвичайного професора університету; у 1938 р. його обрали сенатором польського сейму; в сенаті протягом цього й наступного років представляв українців Галичини. З 1938 р. за ухвалою уряду УНР в екзилі – академік відновленої у Варшаві Київської Могилянсько-Мазепинської Академії.

Друга світова війна застала Б. Лепкого на відпочинку в Черче. 23 вересня 1939 р. він із сім’єю і братом Левом повернувся до Кракова. Після того, як німецькі окупанти закрили Ягеллонський університет, залишився без роботи, йому відмовили у професорській пенсії. Заради прожиття Б. Лепкий дописував до українських журналів, газети “Краківські Вісті”, перекладав з української німецькою.

Літературною творчістю почав займатися під час навчання у Бережанській гімназії, ще в другому класі писав вірші, оповідання, створив поему про русалок (не збереглася). Студентом Львівського університету видрукував 1895 р. в газеті “Діло” своє перше оповідання “Шумка”, потім чотири поезії в прозі “На палеті”, оповідання “В лісі” та “Дивак”. Того ж року опублікував поезії “В світ за очі”, “Ідилія” та “Сонет”. Під час праці в Бережанській гімназії видрукував оповідання “Дідусь”, “Нездала п’ятка”, “Над ставом”, “Настя”, “Скапи”, “Гусій”. 1897 р. написав повість “Зламані крила”. Співзасновник (1906) гуртка “Молода муза” (м. Львів). Твори вміщував у багатьох періодичних виданнях краю (“Діло”, “Зоря”, “Руслан”, “Буковина”, “Літературно-науковий Вістник”, “Світ”, “Жіноча Доля”, “Письмо з Просвіти”, “Дажбог”, “Назустріч”, “Ілюстровані Вісті”, “Світ Дитини”, “Народний Декламатор”, “Літопис Червоної Калини” та ін., в українських еміграційних часописах (“Вістник Союзу Визволення України” (Відень), “Просвітній листок” (Зальцведель), “Нове Слово”, “Літопис” (Берлін) та ін.), з 1896 р. – в часописах української діаспори у США (“Базар”, “Свобода” (Нью-Йорк), “Америка”, “Шлях” (Філадельфія), “Українське Життя”, “Нова Зоря” (Чикаго), “Українське Народне Слово” (Піттсбург) та ін.), у польських, чеських та німецьких журналах. Автор збірок поезій “Стрічки” (Львів, 1901), “Листки падуть” (Львів, 1902), “Осінь” (1902), “Книжка горя” (1903), “На чужині” (1904), “З глибин душі” (1905), “Над рікою” (Львів, 1905), “Поезіє, розрадо одинока” (Львів, 1908; перевидана у Тернополі 1996 з передмовою Р. Гром’яка та післямовою Б. Кусеня), “Для ідеї” (Львів, 1911), “З-над моря” (Жовква, 1913), “Тим, що полягли” (1916), “Доля” (Вецляр, 1917), “Вибір віршів” (1921), “Сльота” (Львів, 1926), “Під ялинку” (вірші та оповідання; Львів, 1930). Вірш ”Журавлі” (“Видиш (Чуєш), брате мій…”, 1910) став народною піснею (музика Л. Лепкого). Видав збірки оповідань “З села” (Чернівці, 1897; 1909), “З життя” (Львів, 1899), “Щаслива година” (Львів, 1901), “Оповідання” (1901), “На послуханнє до Відня” (Львів, 1902), “В глухім куті” (Львів, 1903; Ужгород, 1922), “Нова збірка” (1903), “В горах” (1904), “Кара та інші оповідання” (1905), “Кидаю слова” (Чернівці, 1911), “Оля” (1911), “От так собі” (Львів; Київ, 1926), наково-популярних нарисів “Донька і мати, або Не протився науці!” (Львів, 1904), “Чекає нас велика річ” (Відень, 1916) та ін. Автор випущених окремими виданнями повістей “Сотниківна” (Львів, 1927; 2-е, виправлене і доповнене видання – Львів, 1931), “Зірка” (Львів, 1929), “Вадим”, “Веселка над пустарем” (обидві – Львів, 1930), “Крутіж” (Краків, 1941), повісті-казки “Під тихий вечір” (Українська Накладня, 1923), циклу історичних повістей про гетьмана І. Мазепу (“Мотря” у 2 тт., “Не вбивай” (усі – Київ-Лейпціг, 1926), “Батурин” (Київ-Лейпціг, 1927), “Полтава”, т. 1 “Над Десною” (Львів, 1928), т. 2 “Бої” (Львів, 1929), “З-під Полтави до Бендер” (видана 1955 р. в Нью-Йорку стараннями Л. Лепкого, який дописав загублений кінець рукопису), книг для дітей (“Під ялинку”, 1930; “Про діда, бабу і качечку кривеньку”, “Про дідову Марусю і про бабину Галюсю”, “Про лиху мачуху, сирітку Катрусю, чорну кицьку, дванадцять розбійників і про князенка з казки”, “Три казки”, всі – 1931); “Казка про Ксеню і дванадцять місяців” (Краків, 1934), історичних оповідань “Орли” (Львів, 1934) та “Каяла” (Львів, 1935), трилогії спогадів “Казка мого життя” (“Крегулець” (Львів, 1936), “До Зарваниці” (Львів, 1938), “Бережани” (Краків, 1941), споминів “Три портрети. Франко. – Стефаник. – Оркан” (Львів, 1937), п’єси “За хлібом” (Поставив театр “Української Бесіди”), драматичного прологу “На тарасовій могилі”. У 1922 р. “Українська Накладня” видала у Німеччині (Київ – Лейпціг) до 50-річчя Богдана Лепкого двотомник його кращих поетичних і прозових творів “Писання” з монографічною передмовою Василя Верниволі (проф. Василя Симовича). 1924 р. З. Кузеля впорядкував і видав у Берліні книгу “Золота Липа: Ювілейна збірка творів Богдана Лепкого з його життєписом, бібліографією творів і присвятами” (накладом Товариства “Українське Слово”). Б. Лепкий – автор літературознавчих досліджень “Василь Стефаник” (Львів, 1903), “Про житє великого поета Тараса Шевченка…” (Львів, 1911), “Маркіян Шашкевич: Характеристики українських письменників” (Коломия, 1912), “Про Шевченків “Кобзар” (Львів, 1914), “Чим жива українська література?” (Відень, 1915), “Про життя і твори Тараса Шевченка” (Вецляр, 1918), “Незабутні” (Берлін, 1921), “Пушкін” (1939), двотомного науково-популярного “Начерку історії української літератури” (Коломия, т. 1. – 1909; т. 2. – 1912), праці “Наше письменство: Короткий огляд української літератури від найдавніших до теперішніх часів” (Краків, 1941), розвідок про творчість І. Котляревського, Марка Вовчка, П. Куліша, Ф. Достоєвського, М. Гоголя, Л. Толстого, статей та спогадів про І. Франка, О. Турянського, М. Коцюбинського, В. Липинського, нарисів і статей польською мовою про творчість Ю. Федьковича, М. Драгоманова, М. Старицького, Л. Глібова, М. Рильського, П. Тичини, Є. Плужника, М. Драй-Хмари та ін. Б. Лепкому належать теоретична праця “До питання про переклад ліричних поезій” (1933), ряд мистецтвознавчих публікацій (“Шевченко про мистецтво”, Зальцведель, 1920). Багато зробив Б. Лепкий як редактор і видавець. Результатом його співпраці з видавництвом Я. Оренштайна у Коломиї 1912 р. став випуск книг “Співомовки” С. Руданського, “Гуморески” А. Аверченка, “Чорна рада” П. Куліша, “Скошений цвіт” Василя Барвінка – з передмовами Б. Лепкого. Перебуваючи у Відні, як працівник “Союзу Визволення України” в 1915 – 1916 рр. уклав і видав співаники “Сім пісень. Гостинець для українських вояків від “Союза Визволення України” (Відень, 1915), “Червона Калина”, “Ще не вмерла Україна” (Відень, 1916), “Наша пісня”, а також “Слово о полку Ігоревім” у віршованих перекладах сучасною українською мовою (Відень, 1915), “Читанку” (разом з А. Крушельницьким; Відень, 1916). Разом з О. Поповичем, А. Крушельницьким та О. Кульчицькою уклав перший незалежний від польської Ради Шкільної народний буквар, виданий 1918 р. у Вецлярі, перевиданий 1920 р. в Станиславові. Б. Лепкий здійснив науково-текстологічну та редакторську підготовку одно-, три- і п’ятитомника поезій та прози Т. Шевченка (вийшли 1918 – 1920 в “Українській Накладні”; Київ – Лейпціг – Коломия; останнє – з життєписом, коментарями, увагами і поясненнями), підготував до друку кілька популярних однотомних видань Шевченківського “Кобзаря” та поему “Гайдамаки”. Для берлінського видавництва Я. Оренштайна відредагував “Приказки” Є. Гребінки (1918), “Співомовки” С. Руданського (1919), підготував до друку третє видання “Історії України” М. Аркаса, доповнивши його передмовою, примітками та 32 власними ілюстраціями. Берлінському видавництвові “Українське Слово” відредагував твори О. Стороженка, Ю. Федьковича, Я. Щоголів, І. Котляревського, “Суєту” І. Карпенка-Карого, повісті та “Кобзар” Т. Шевченка; здійснив наукову підготовку двотомного видання творів Є. Гребінки (Берлін, 1922), тритомного – Марка Вовчка, чотиритомного – П. Куліша (Берлін, 1922 – 1923) та ін., двох антологій: української поезії “Струни” у двох томах (Берлін, 1922) та прози “Рідне слово”. Випустив кілька словників для польських шкіл. Переклав польською мовою “Слово о полку Ігоревім” (Краків, 1905; переклад високо оцінив І. Франко у “Літературно-науковому Вістнику”, 1906, кн.3), збірку новел М. Коцюбинського “В путах шайтана” (Броди, 1906); видав у перекладі польською мовою; збірку новел українських письменників “Молода Україна” (Варшава, 1908), разом із Владиславом Орканом – антологію українських поетів (Львів, 1911), у серії “Слов’яни” – “Нарис української літератури” (Краків, 1930), а також працю “Література українська” (Варшава, 1933). Опублікував монографічне дослідження творчості Ю. Словацького. Переладав українською твори М. Конопніцької, А. Міцкевича, Г. Гейне, П.-Б. Шеллі, І. Крилова, М. Лермонтова, О. Пушкіна, В. Короленка, польською – М. Рильського, П. Тичини та ін. Співавтор (з Петром Зайцевим) перекладів польською творів Т. Шевченка (книга “Т. Шевченко. Поезія” (Варшава, 1936), опрацював бібліографію творів Т. Шевченка у перекладах польською. Редактор ХІV-томного українського “Повного видання творів Т. Шевченка” і ХІV-томного “Повного видання творів Т. Шевченка” польською мовою. Як художник залишив, крім уже згаданих творів, автопортрети, портрети дружини, дітей, сестри, А. Чайковського та інших письменників, І. Богуна, О. Барвінського, ілюстрації до народних пісень, казок, творів Т. Шевченка та інших українських авторів, оздобив віньєтками, заставками, портретами “Приказки” Є. Гребінки (1918), “Байки” І. Крилова, збірник братів Грімм “Русалка й інші казки”, “Співомовки” С. Руданського (всі три – 1919), антологію “Струни” (1922) та ін. Спроектував обкладинки до повістей І. Нечуя-Левицького та кількох віденських календарів. Проілюстрував деякі власні твори, в т. ч. збірку “За люд”, виконав обгортки до циклу повістей про І. Мазепу, до повісті “Під тихий вечір”. 1932 р. На відзнаку 60-річчя Б. Лепкого художники організували в Кракові виставку його робіт, де були представлені картина “Мадонна” (олія; Ванзеє, Німеччина, 1923), портрети, пейзажі, численні малюнки та ілюстрації до книжок. У Кракові Б. Лепкий зібрав галерею картин та колекцію різьбярських робіт визначних українських митців, зберігши цінні пам’ятки культури (портрет І. Мазепи роботи О. Куриласа, портрети і пейзажі І. Северина, портрети Лепких авторства М. Бойчука, краєвиди І. Труша, П. Холодного, різьбярські твори М. Гаврилка, Г. Крука, Н. Кисілевського та ін.); тут на прохання П. Холодного здійснював нагляд за технічним виконанням його вітражів для церкви у Мразниці біля Борислава; після смерті цього художника присвятив йому вечір у краківській “Просвіті”. Автор спогадів про українських та польських художників, культурно-мистецьку атмосферу в Галичині кінця XIX – початку XX століть.

За кількістю написаного Б. Лепкий поступається в українській літературі тільки І. Франкові. Загалом творча спадщина Б. Лепкого складає понад 80 власних книг, у т. ч. цикл романів “Мазепа”, повісті, оповідання, казки, спогади, збірки віршів та поем, а також переклади, літературознавчі розвідки, статті літературного та мистецького спрямування, опубліковані у численних газетах, журналах, альманахах, календарях, збірниках; він – упорядник і видавець 62 томів творів української класики з ґрунтовними дослідженнями, примітками, коментарями. Бібліографія творів Б. Лепкого становить до тисячі позицій.

Б. Лепкий приятелював з письменниками В. Стефаником, В. Орканом, С. Яричевським, М. Яцківим, О. Луцьким, М. Вороним, художниками М. Бойчуком, І. Трушем, О. Новаківським та ін. Листувався з І. Франком, М. Коцюбинським, О. Барвінським, В. Гнатюком, В. Щуратом, З. Кузелею, М. Кічурою, Ольгою Кобилянською, Оленою Кисілевською та ін. Твори Б. Лепкого перекладені польською, російською, чеською, німецькою, англійською, угорською, сербською, португальською та іншими мовами.

Письменник помер 21 липня 1941 р. в Кракові, похований тут на Раковецькому цвинтарі у гробівці свого товариша Ігнатія Шайдзіцького. На надгробку є напис українською мовою “Богдан Лепкий поет” і встановлений у 1972 р. барельєф письменника (скульптор Григор Пецух). 1943 р. побачила світ книга “Богдан Лепкий 1872 – 1941: Збірник у пошану пам’яті поета” (Краків – Львів: Українське Видавництво). Чимало автографів Б. Лепкого зберігається в Інституті літератури ім. Т. Шевченка НАН України, Львівській науковій бібліотеці ім. В. Стефаника НАН України та інших державних установах; основна частина архіву – за кордоном; з 1965 р., після Ростислава, сина Богдана Лепкого, єдиний опікун цього зібрання – племінник Б. Лепкого доктор Р. Смик.

На слова Б. Лепкого написали музику до солоспівів, хорових композицій Л. Лепкий, В. Барвінський, М. Гайворонський, В. Балтарович, О. Бобикевич, Н. Нижанківський, Д. Січинський, Б. Кудрик, Я. Ярославенко, Ф. Колесса, С. Людкевич, А. Рудницький, І. Соневицький, В. Подуфалий, Я. Мазурак та ін. 1996 р. В Тернополі вийшла книжка Ф. Погребенника “Чуєш, брате мій…” – дослідження-нариси про пісні братів Лепких, у т. ч. пісні на слова Богдана. Окремі твори Б. Лепкого екранізовані, інсценізовані, зокрема цикл повістей про І. Мазепу сценічно втілений у виставі “Мазепа, гетьман України” (інсценізація Б. Мельничука) у Львівському обласному музично-драматичному театрі ім. Ю. Дрогобича (1991), Дніпропетровському музично-драматичному театрі ім. Т. Шевченка (1994) та в Копичинському народному театрі ім. Б. Лепкого Тернопільської області (1997), в спектаклі-трилогії за інсценізацією Б. Антківа – у Львівському театрі ім. М. Заньковецької; повість “Сотниківна” (інсценізація Б. Мельничука) поставлена у Львівському обласному музично-драматичному театрі ім. Ю. Дрогобича (1992), Рівненському обласному музично-драматичному театрі (1996), Тернопільському театрі ім. Т. Шевченка (1997), “Казка про Ксеню і дванадцять місяців” (інсценізація Б. Мельничука) – у Тернопільському обласному театрі ляльок (1992).

Серед творів Б. Лепкого, виданих у Тернополі, – повість “Сотниківна” (1991, редактор Б. Мельничук), збірник пісень на слова Б. Лепкого “До волі з неволі” (1991, упорядник та музичний редактор В. Подуфалий), “Три казки” Р. Завадовича (“Про Хруща-листоношу, що вмів раду собі дати”), Б. Лепкого (“Казка про Ксеню і дванадцять місяців”) і А. Лотоцького (“Казка про Змія, Князівну та Гриця”; 1992, упорядник, автор передмови і редактор Б, Мельничук), “Під Різдво” (1993, упорядник Р. Смик, автор вступної статті та слова про упорядника – В. Подуфалий), “Під Великдень” (1993, упорядник Р. Смик, автор вступної статті В. Подуфалий), “Присвяти Василеві Стефаникові” (1997, упорядкування, вступна стаття та коментарі Ф. Погребенника), “Молоді літа: Пісні на слова Богдана Лепкого і музику Ярослави Мазурак увійшли до збірок “Вітер рідного Поділля” (Бережани – Чикаго, 1996; друге, доповнене видання – там же, 1997), “Вечірня арфа” (Бережани – Чикаго, 1998), які видав доктор Р. Смик; у виконанні Я. Мазурак записані на аудіо касеті “Ярі квіти любові”. Чотири збірники (документи, публікації у періодиці та інші матеріали, світлини) впорядкував і видав протягом 1995 – 1998 рр. доктор Р. Смик (США), який багато зробив для увічнення пам’яті про Б. Лепкого, збереження і поширення його творчої спадщини; за сприяння Р. Смика побачили світ монографії Н. Білик-Лисої “Богдан Лепкий в духовній історії України” (Чикаго – Тернопіль, 1996) та “Богдан Лепкий у духовному відродженні українського народу” (Тернопіль: Збруч, 1999). 1991 р. редакція журналу “Тернопіль” заснувала і з 1992 р. періодично вручає всеукраїнську літературно-мистецьку премію та громадсько-політичну премію ім. братів Богдана і Левка Лепких.

1995 р. відкрито музеї Б. Лепкого у Бережанах (27 серпня) та в с. Крогулець, родини Лепких у с. Жуків. Пам’ятники Б. Лепкому відкриті у селах Жуків (20 липня 1991, скульптор Олег Маляр, архітектор Ростислав Білик), Крогулець (20 жовтня 1992, скульптор Василь Садовник) та в м. Бережани (19 жовтня 1997, скульптор Іван Сонсядло, архітектор Андрій Пилипець). 21 липня 1991 р. відкрито пам’ятну таблицю Б. Лепкому (скульптор Казимир Сікорський) на стіні міської ратуші у Бережанах – колишньої гімназії, де навчався, а згодом навчав інших письменник. 19 жовтня 1992 р. на колишньому приходстві в с. Жуків відкрито пам’ятну таблицю з таким текстом “У цьому будинку в 1891 – 1901 роках проживали українські письменники і громадські діячі: Сильвестр Лепкий (Марко Мурава) 1846 – 1901 та його сини Богдан Лепкий 1872 – 1941, Левко Лепкий 1888 – 1971” (скульптор Василь Садовник). Згідно з рішенням міської ради, Б. Лепкий – Почесний громадянин м. Бережани (із 17 жовтня 1997). 1996 р. в Тернополі на будинку по вул. Гайовій, 17 відкрита пам’ятна таблиця з текстом “У цьому будинку з 1929 по 1939 рік неодноразово перебував у своєї сестри Олени Лепкої-Ремези видатний український письменник Богдан Лепкий (1872 – 1941 рр.)”. Ім’ям Б. Лепкого названа чотирнадцята школа м. Тернополя. 27 червня 1999 р. на приміщенні Тернопільської обласної філармонії відкрито меморіальну дошку (скульптор – Петро Кукурудза) з барельєфом Б. Лепкого і написом “Тут, у домі Міщанського братства, в 1929 р. зі своїм твором “Мазепа” ознайомив тернополян Богдан Лепкий”. У Тернополі діє обласне літературно-просвітницьке товариство ім. Б. Лепкого (з 1994).

Джерело.https://tobm.org.ua/lepkyj-bogdan/

9 листопада 1948р. у бою з московитами загинув Ярослав Дякон - майор СБ ОУН, референт СБ Львівської обл., в.о. голови СБ ОУН.

Референт Служби безпеки Проводу ОУН(б), полковник СБ Ярослав Дякон – «Дмитро»
Ярослав Андрійович Дякон народився 2 лютого 1913 р. у с. Дев’ятники Бібрецького повіту (тепер Жидачівський район Львівської області) у родині селян Андрія та Марії (дів. прізвище Корінець) Дяконів. Родина була багатодітною і мала ще четверо дітей – Катерину (1919 р. н.), Михайла (1921 р. н), Василя (1923 р. н.) та Івана (1927 р.н.).
Умови життя на Львівщині на початку ХХ століття були непростими. Чимало людей шукали кращої долі і виїжджали працювати за кордон. Перед Першою світовою війною Марія Дякон шість років була на заробітках в Америці. Андрій Дякон помер в досить молодому віці, і після його смерті вона вдруге вийшла заміж за Павла Лабу із сусіднього села Бертишева та переїхала до нього з малими дітьми. Однак Ярослав Дякон залишився жити у селі Дев’ятники із дідом, який утримував доволі велике господарство, добрий сад, пасіку (до 100 вуликів).

Після закінчення 4 класів народної школи Я. Дякон здав іспити до учительської семінарії (її ще називали Українською педагогічною гімназією) у Львові, де мав навчатися наступні 8 років і отримати диплом вчителя фізики. Саме тоді він став членом Пласту, належав до гуртка «Лис» 70-го юнацького куреня ім. Т. Шевченка «Степові вовки». З дитинства він брав активну участь в українському громадському житті, не залишався байдужим до відзначення святкових дат, займався спортом. Саме в такому активному молодіжному середовищі формувався та гартувався його характер. У Дев’ятниках він був активним членом товариства «Луг», футбольної команди «Пробій», певний час працював ревізором кооперативів (адже влаштуватись на роботу вчителем в часи існування Польської держави українцеві було непросто).

Під час навчання Я. Дякон став активно цікавитися українським підпільним націоналістичним рухом, згодом став членом ОУН. Протягом 1933-1938 рр. він не раз брав участь у різних акціях підпілля, неодноразово заарештовувався польскою поліцією, перебував по кілька тижнів (або і місяців) у тюрмі, але жодного разу не був засуджений.
Вперше Я. Дякон був ув’язнений наприкінці жовтня 1933 р., коли відбулися масові арешти на Бібреччині. Відсидівши певний час під вартою, Я. Дякон був звільнений, очевидно, у зв’язку з відсутністю у поліції суттєвих доказів його провини.

Наступного разу Я. Дякона затримали 30 січня 1934 р. Причиною арешту була поява 19 січня у Дев’ятниках листівок, присвячених страченим поляками членам ОУН Василеві Біласу та Дмитрові Данилишину. Тоді також заарештували за підозру у поширенні протидержавної агітації Василя Лабу й Дмитра Чмира із с. Бертишева та Миколу Філіповського з с. Дев’ятники. Усіх їх було передано до суду в Бібрці, а потім – до тюрми «Бригідки» у Львові. За спогадами Дмитра Сусіка, після епізоду із поширенням листівок у Дев’ятниках він півроку носив передачі своїм друзям Я. Дякону та М. Філіповському під час їх слідчого ув’язнення у Львові. Звільнили їх у першій половині червня 1934 р.

Постійні арешти не дозволили Я. Дякону продовжити навчання. За даними польської поліції, у 1937 р. він мав закінчених чотири класи гімназії, займався господарством (мав 8 моргів поля), був членом товариств «Просвіта» та «Рідна Школа». Є всі підстави вважати, що у 1934-1936 рр. Я. Дякон керував Юнацтвом ОУН Бібрецького повіту. Крім того, в 1935-1937 рр. він відслужив півторарічну строкову службу в легкій артилерії війська польського (м. Ґнєзно).

Черговий арешт Я. Дякона відбувся 31 жовтня 1937 р. Польська поліція провела обшук вдома у Я. Дякона, виявила реферат «Базар», правильник самоосвітнього гуртка, а також кілька листів, які стосувалися громадської праці. Причиною обшуку у нього та Д. Сусіка стала підготовка до освячення могили у Дев’ятниках на день 1 листопада (річницю проголошення Західноукраїнської народної республіки). Обох заарештували за підозрою у належності до ОУН і доставили до Бібрки, а згодом перевезли до слідчої в’язниці у Львові. Але за відсутністю доказів протидержавної діяльності їх обох було звільнено 9 березня 1938 р. Д. Сусік у спогадах згадував: «Мене і Дякона заарештували за військові вишколи молоді у лісі, посадили знову в «Бригідки». Без слідства ми просиділи у в’язниці три місяці, після чого нас випустили. Я втратив роботу, а Дякон – один семестр в педінституті». У «Бригідках» вони познайомилися із майбутнім членом Проводу ОУН(б) Дмитром Маївським.
Восени 1938 р. Я. Дякон одружився зі Степанію Куляш (17.08. 1919 р.н.), яка жила в с. Дев’ятники. Згодом подружжя мало дві доньки – Марію (1940 р. н.) та Любу-Христину (1945 р.н. ).

29 липня 1939 р. Я. Дякона знову заарештували. Того дня поліція затримала приблизно 40 українців. Арешт не був довгим: через 18 днів всі вони вийшли на волю, серед звільнених був і Я. Дякон.
Востаннє поляки намагалися арештувати Я. Дякона після вибуху Другої світової війни 01.09. 1939 р., як неблагонадійного, але він з дружиною заховався на горищі в господарській будівлі, де просидів досить довго, і це дозволило уникнути арешту.
У період першої радянської окупації Західної України у 1939-1941 рр. Я. Дякон був повітовим провідником ОУН Бібреччини, а відтак референтом пропаганди Львівської (Городоцької) округи. Після розколу ОУН на дві фракції – бандерівську та мельниківську – Я. Дякон став членом ОУН(б). Паралельно він легально працював вчителем у Дев’ятниках, потім у сусідньому селі Юшківцях. Нині відомо, що тут з ним працювала теж Євгенія Музика, яка згодом під іменем Слави Стецько стала відомою політичною діячкою, головою Проводу ОУН, Антибільшевицького блоку народів (АБН) і Конгресу Українських Націоналістів (КУН). Вона приїхала сюди до тітки Я. Дякона – Розалії Горінець, яка перед тим була монахинею у Теребовлі, де вони й познайомилися.

Між тим, перебувати поза підпіллям колишнім активним українським громадським діячам було небезпечно. Поступово працівники НКВД опрацьовували архіви польської поліції, і дізнавалися все більше подробиць про діяльність членів ОУН. В 1939-1940 рр. вдома у Я. Дякона мешкав вчитель сільської школи, член ОУН Іван Захарків. Співробітники НКВД дізналися, що він був засуджений восени 1934 р. на процесі проти Миколи Лемика за приналежність до ОУН і співучасть у підготовці нападу на високопоставленого більшовицького дипломата Олексія Майлова в знак протесту проти організованого Москвою Голодомору і масових політичних репресій на Україні та їх замовчування в Європі і світі. Захарків відбув три роки ув’язнення в польській тюрмі в м. Равичі, а після виходу на волю продовжував співпрацювати з ОУН на Львівщині. Коли І. Захарківа викликали на допит в НКВД, то він негайно перейшов на нелегальне становище і став переховуватися у родичів у с. Під’ярків. Аби уникнути арешту на початку 1941 р. перейшов у підпілля і Я. Дякон. На нелегальному становищі на Бібреччині тоді перебувало ще кілька членів ОУН, зокрема Д. Сусік, С. Музика, В. Заставний (майбутній автор музики до знаної повстанської пісні «Лента за лентою»).

Із початком німецько-радянської війни 22.06. 1941 р. та проголошенням Акта про відновлення Української держави 30 червня 1941 р. Я. Дякон з І. Захарківим та Є. Музикою проголосив державність у Бібрці, де став старостою. Але на цьому посту він пробув лише один-два тижні, згодом там же недовго очолював українську поліцію. Протягом липня 1941 р. Я. Дякон разом із Д. Сусіком створював українську адміністрацію на терені Львівської (Городоцької) округи, об’їздивши на мотоциклі райцентри Щирець, Городок, Судову Вишню, Перемишляни, Винники, Нові Стрілища, Ходорів та ін. На той час Я. Дякон займав пост окружного провідника ОУН(б) Львівської (Городоцької) округи, до якої належали і всі згадані місцевості.

Але невдовзі стало зрозуміло, що німці не мали наміру підтримувати намагання українців до відновлення власної державності, розпочалися арешти та переслідування членів ОУН(б). Зважаючи на це, Я. Дякон постійно перебував під загрозою арешту німцями, тому знову перейшов у підпілля і мешкав під чужими прізвищами. У 1942 р. його було призначено організаційним референтом Львівського обласного проводу ОУН(б). На цьому посту Я. Дякон працював до кінця 1943 р. під керівництвом обласного провідника Михайла Шкамбари – «Хмеля» («Кедра», «Скали»). На жаль, детальні подробиці про його діяльність в цей період на сьогодні майже відсутні.

Наприкінці листопада 1942 р. Я. Дякон та Д. Сусік надавали допомогу пораненому у перестрілці з гестапівцями авторитетному члену ОУН(б) Дмитру Маївському, якого на їх доручення привезли підводою зі Львова до Бібрки. Потім пораненого доглядали у Дев’ятниках (у господарстві Поглодів та Івана Мелимука), Репехові, а відтак – у Кологорах в господаря Телішевського. Навесні 1943 р. Д. Маївський повернувся до організаційної праці в Проводі ОУН(б).

Наприкінці 1943 р. Я. Дякон був переведений на пост Львівського обласного референта Служби безпеки ОУН(б) замість підпільника «Кривого», який був усунений за контакти із німцями, засуджений до смертної кари та розстріляний. Його тодішній зверхник Григорій Пришляк – «Мікушка» згодом так описував на допитах чекістам Я. Дякона: «Років 28-ми, високого зросту міцної статури, шатен, у рухах повільний». У той час мав псевдоніми «Дмитро» і «Мирон». Від друзів також отримав жартівливий псевдонім «Інформатор». Основним завданням СБ ОУН(б) стала боротьба з агентурою (спочатку німецькою, а потім – радянською), яка намагалася вивідати інформацію про структуру та діяльність підпілля. Ця робота була вкрай важливою для збереження кадрів ОУН(б) і забезпечення максимальної конспірації при проведенні бойових та агітаційних акцій українського визвольного руху. Зважаючи на конспіративність діяльності керівництва СБ, інформації про безпосередню діяльність Я. Дякона у період 1944-1946 рр. вкрай мало. До сьогодні дійшли лише окремі організаційні матеріли СБ (інструкції, звіти, пропозиції і т.п.), у підготовці яких він брав участь. Тому період його життя у 1944-48 рр. і досі залишається найменш вивченим.

У березні 1944 р. Я. Дякон був причетний до організації у південній Бібреччині місця осідку крайового осередку пропаганди ОУН на Західних Українських Землях. Цей осередок під керівництвом Петра Дужого – «Аркадія» базувався у селах Дев’ятниках, Бертишеві, Репехові, Юшківцях, Ятвягах (тепер Калинівка), Вибранівці, Голдовичах, Ліщині, Кологорах та ін. Адміністратором осередку (криптонім «Зелений гай») став давній друг Я. Дякона – Дмитро Сусік – «Ришард». У 1944 – першій половині 1945 р. осередок пропаганди масовими накладами друкував пропагандистську літературу (листівки, журнали, звернення, брошури і т.п.), які поширювалися по всій території діяльності підпілля. Але так протривало недовго: 4 червня 1945 р. чекісти виявили криївку П. Дужого в с. Дев’ятники, заарештували його і інших підпільників, вилучили велику кількість пропагандистських матеріалів.

Зима 1945-1946 рр. виявилася важкою для підпільників. Тоді загинули близькі друзі і земляки Я. Дякона: крайовий провідник ОУН(б) Львівського краю Дмитро Слюзар – «Золотар» (19 грудня 1945 р.), його заступник, крайовий організаційний референт Михайло Кондрат – «Скитан» (22 лютого 1946 р.), заступник крайового референта СБ Микола Грек – «Гайдар» (22 січня 1946 р.). Крім них, чекістами було вбито ще кілька представників керівництва підпілля ОУН(б) на Львівщині. Навесні залишилися живими тільки троє членів Львіського крайового проводу: військовий референт, командир ВО УПА «Буг» Василь Левковнч – «Вороний», господарський референт Григорій Коваль – «Перський» та Я. Дякон. У таких умовах останній тимчасово очолив підпілля на Львівщині, аж доки в другій половині літа 1946 р. не був призначений новий крайовий провідник – Зиновій Тершаковець – «Федір».
У боротьбі з чекістами підпілля несло значні втрати. Наприкінці 1947 р. керівник підпілля Роман Шухевич призначив Я. Дякона виконувачем обов’язків референта Служби безпеки (СБ) при Проводі ОУН(б). На цій посаді він замінив загиблого 23.01. 1947 р. Миколу Арсенича – «Михайла». За активну діяльність в підпіллі Я. Дякон був нагороджений Срібним Хрестом заслуги (наказ ГВШ УПА ч. 3/47 від 5.12.1947 р. відповідно до постанови УГВР від 22.11.1947 р.), а 6 червня 1948 р. йому було надано ступінь полковника СБ.

Історик В. Мороз пише, що Я. Дякон підготував видану у січні 1948 р. працю «Студійно-інфор
мативний матеріал про більшовицькі органи поліції» (обсягом 76 сторінок). За оцінкою самих підпільників, вона стала «підставовим вишкільним посібником по боротьбі з МГБ і МБД як для кадрів СБ ОУН, так і для загалу ОУН». Завдяки цій та іншим подібним працям підпільники добре орієнтувались у методах роботи чекістів, не раз зривали плани останніх. Але керувати діяльністю СБ Я. Дякону випало зовсім недовго.

Співробітники УМГБ по Львівській області добре знали про діяльність Я. Дякона і у 1944-1948 рр. проводили активні заходи з його розшуку. Виявлення місця його перебування вважалося одним з головних завдань львівських чекістів. На нашу думку, до звичайної в таких випадках ненависті до «німецько-українських буржуазних націоналістів» в даному випадку домішувалось ще й професійне протистояння: і радянські чекісти, і Я. Дякон були свого роду «колегами», діяли в структурах, які дбали про безпеку, тобто у спецслужбах. Крім того, керівництво Комуністичної партії більшовиків України звинувачувало Я. Дякона у організації збройних акцій підпілля, як-то: напади та вбивства на радянський партійний актив; ліквідацію керівництва колгоспів; знищення працівників та документації у сільрадах; винищення виявлених радянських агентів і інформаторів тощо.

Для розшуку Я. Дякона співробітниками МГБ використовувались всі наявні можливості: діяла широка мережа інформаторів, яка стежила за появою підпільників в населених пунктах; проводилися масові облави і чекістсько-військові операції; ретельно допитувались всі затримані підпільники, щоб отримати від них реальні виходи на керівництво ОУН(б) на Львівщині. Тривалий час Я. Дякону та його охороні вдавалося вдало конспіруватися та уникати переслідування. Але зрештою робота чекістів принесла свої результати, і восени 1948 р. їм стали відомі орієнтовні місця перебування керівника Львівського крайового проводу ОУН(б) Зиновія Тершаковця та референта СБ Ярослава Дякона.

Під час проведення чергової пошукової операції 9 листопада 1948 р. у лісі між селами Гринів, Шпильчина і Волове тодішнього Бібрського району Львівської області (тепер межа Пустомитівського і Перемишлянського районів) чекісти виявили криївку, яка була викопана на пагорбі (висота 423,5 м) неподалік шосе Львів – Бібрка. В той час в криївці перебувало 6 повстанців. Чекісти запропонували підпільникам здаватися живими, останні відмовились і вчинили збройний спротив, внаслідок чого загинули. Як видно зі звітів операції, облога криївки тривала досить довго. 

У вбитих підпільниках були впізнані:
- Ярослав Дякон (користувався у підпіллі псевдонімами «Дмитро», «Семен», «Мирон», «Дон», «9-98» та іншими),
- крайовий референт СБ Львівського краю ОУН(б), майор СБ Богдан Прокопів – «Степан»,
- співробітник крайового осередку СБ ОУН(б) Львівського краю, сотник СБ Теофіль Михайлів (Михайлунів) – «Зенко»,
- командир охоронної боївки, булавний Михайло Ковалик – «Сталевий» та один невідомий охоронець,
- вістун Василь Сохан – «Довбач».
У вбитих чекісти вилучили 5 автоматів, 4 пістолети, 6 гранат, різні побутові речі та великий архів документів СБ ОУН(б) Львівщини. Частину документів підпільникам вдалося знищити, а решту вони облили фосфорною кислотою і тому при доступі повітря папери відразу ж загорались. Зважаючи на це, значна частина архіву була втрачена безповоротно.

Ось як запам’ятав побачене того дня Ілля Кішка, тоді – підліток, житель с. Шпильчина: «Десь після обіду почався бій і тривав довго. Тільки надвечір місцеві жителі за наказом витягнули тіла з криївки. Всередині все горіло, вогонь підбирався до повстанців, котрі лежали один біля одного. Вони застрелились. Запам’ятались підліткові маленькі золоті тризубці на одязі і більші на пряжках ременів. Всі були при зброї. Одяг, чоботи порізані ножем. На столі стояли друкарська машинка, примус, радіоприймач, фотоапарат, автомати і кулемети, запас продуктів. Мертвих повстанців витягли і поклали на воза». Тіла вбитих москалі забрали до Бібрки, місце їх поховання на сьогодні невідоме.

Провід ОУН(б) на українських землях у повідомленні про смерть Ярослава Дякона, виданому згодом, написав: «Усе свідоме життя сл. п. друга Дмитра – це шлях відданого служіння великій справі визволення українського народу. З невтомною завзятістю він будив народ до боротьби за належні йому права, з невсипущою енергією розбудовував Організацію і з непослабнутою революційною пильністю захищав її від ударів ворожих поліцій. За роки своєї праці в Службі безпеки ОУН він не тільки сам завдав багатьох ударів по намаганнях ворога насадити агентуру, але також вдосконалив загальні методи боротьби з МБД і МГБ та підніс фаховий рівень кадрів СБ ОУН. Вся Організація клонить голову перед сл. п. другом Дмитром. Його смерть кличе всіх нас до ще завзятішої боротьби проти російсько-большевицьких загарбників за повне визволення українського народу і побудову Української Самостійної Соборної Держави. Вічна слава героєві української національної революції!».

Наостанок слід сказати кілька слів про долю рідних Я. Дякона. Його дружина Степанія тривалий час перебувала у підпіллі і виконувала функції зв’язкової надрайонного провідника ОУН(б) Бібреччини Дмитра Цури – «Михайла». Втративши контакти із підпіллям, вийшла з повинною 24 березня 1951 р. Доньки до того часу виховувалися у знайомих і родичів. У 1951-1964 рр. Степанія Дякон із доньками мешкала на спецпоселенні в м. Омську (Росія), потім повернулася на Батьківщину, жила у Дрогобичі, померла 26 жовтня 2009 р.

Брат – Василь Дякон, який служив в українській допомоговій поліції, за виступ проти німці був розстріляний навесні 1944 р. Другий брат – Михайло Дякон, пішов до УПА і загинув у бою з чекістами в листопаді 1944 р. в лісах біля с. Великі Глібовичі (тепер Перемишлянський район Львівської області). Третій брат – Іван Дякон, навчався у Львівському лісотехнічному інституті, звідси був призваний до радянської армії, служив у м. Кутка в Таджикистані, де був заарештований і пропав. Сестра – Катерина, з матір’ю та своїми трьома дітьми у 1949 р. була вивезена у Красноярський край, де мати невдовзі померла. Таким чином, родина Я. Дякона повторила долю багатьох українських родин членів підпільників ОУН(б), які були репресовані і немало настраждалися від радянського режиму.

У період існування СССР про життя та діяльність Я. Дякона можна було говорити хіба що пошепки. Лише після відновлення незалежності України в 1991 р. на місці загибелі Я. Дякона і інших повстанців було насипано символічну могилу із освяченим у 1993 р. хрестом. Згодом там було встановлено пам’ятник.

Джерело: (ФБ)
УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Олександр Іщук

неділю, 7 листопада 2021 р.

7 листопада 1950р. у с. Новоселиця Долинського р-ну, знищивши 10 московитів загинули Дмитро Пантелюк "Залізняк" - кущовий та Іван Равлюк "Валило" воїн ОУН, УПА.

Джерело інформації літопис УПА та календар УПА на 2020р.

6 листопада 2001р. у Львові померла Марта Липа - Гуменецька, дослідниця історії Українського національного визвольного руху, донька Юрія Липи.

ЛИ́ПА-ГУМЕНЕ́ЦЬКА Марта Юріївна (31. 01. 1943, Варшава – 06. 11. 2001, Львів) – громадсько-культурна діячка. Дочка Ю. Липи та Г.-О. Захаріясевич-Липи, онука І. Липи. Влітку 1943 разом із родиною переїхала на Львівщину. Після вбивства Ю. Липи 20 серпня 1944 співроб. НКВС його дружина зі старшою дочкою переховувалася у Львові, а Марту взяла на виховання родина дир. школи с. Бунів (Яворів. р-ну Львів. обл.) П. Дубика. Після арешту останнього її усиновила родина старшої дочки П. Дубика – Любові (Марта отримала прізвище Грицунь, їй записані інші дата і місце народж.). Закін. Львів. політех. ін-т (1965). Працювала на інж. посадах у структурах «Нафтохіму», згодом – у Ін-ті геології і геохімії горючих копалин АН УРСР (Львів). 

Від 1989 займалася літ.-публіцист. діяльністю та пошук. роботою в архівах, спец. схронах наук. б-к Києва, Хар­кова, Львова, Одеси, Варшави, м. Познань (Польща) з метою повернути із забуття імена І. та Ю. Лип. Організувала святкування 90- і 100-річчя від дня народж. Ю. Липи, 125- і 135-річчя від дня народж. І. Липи у Львові й Одесі, 80-річчя Г.-О. Захаріясевич-Липи у Львові та її рідному селі. Опублікувала листи Олександра Олеся до І. Липи, Є. Маланюка до Ю. Липи, Ю. Липи до А. Жука та ін.

Пр.: Про мого батька й діда // Юрій Липа – письменник, мислитель, лікар (Перегляд польських архівів) // СіЧ. 1999. № 1; Вступне слово до видання книжки «Козаки в Московії» // Апостол новіт. українства: Спогади про Ю. Липу. Л., 2000; Основні напрямки виховання державницької молоді-еліти України, простежені у працях та організаційній діяльності Юрія Липи // Лікар. зб. Нова сер. Т. 9. На пошану Ю. Липи. Л.; Чікаґо, 2001; Юрій Липа // Липа Ю. Поет. твори. Твори: В 10 т. Т. 1. Л., 2005.

Літ.: Марта Липа-Гуменецька: Некро­лог // Свобода. 2001, 16 листоп.

Джерело інформації.https://esu.com.ua/search_articles.php?id=54711

7 листопада 1940р. У Канаді створено Комітет Українців Канади — КУК.

Конґрес українців Канади (абр. КУК; до 1989 року: Комітет українців Канади) — громадська представницька рада, яка об'єднує 33 українських всеканадські організації та їх філіали.

Штаб-квартира розташовується у Вінніпезі. Конґрес Українців Канади нараховує шість провінційних рад (Онтаріо, Манітоба, Саскачеван, Альберта, Британська Колумбія і Квебек); 34 відділи в містах Канади (від Монреаля до Ванкувера) і ряд окремих комітетів.

Утворений на перших зборах Комітету українців Канади (КУК), що відбулися 7 і 8 листопада 1940 року в Вінніпеґу.

Засновниками були:
Братство українців католиків (БУК),
Союз українців самостійників (СУС),
Українське національне об'єднання (УНО),
Союз гетьманців державників Канади (СГДК),
Союз українських організацій (СУО)
Першим керівником організації став отець Василь Кушнір.

Після другої світової війни конгрес заснував Фонд допомоги українців Канади та Українське центральне допомогове бюро в Лондоні, що підтримували українських біженців у Європі.

КУК сприяв організації навчання української мови у канадських школах і ВНЗах, відіграв значну роль у створенні у 1967 році Світового конгресу вільних українців.

У 1940–80-х роках діяльність комітету була спрямована на об'єднання зусиль українців Канади для допомоги українському народові в боротьбі за незалежність, збереження етнічної та духовної самобутності еміграції. Традиційними в 2-й половині 20 століття стали заходи комітету з відзначення національних свят, історичних дат з життя українського народу («День української державності і соборності», 50-ті роковини голодомору 1932—1933 років в УРСР та ін.), цілеспрямованого характеру набули акції протесту проти політики русифікації України, проти переслідування учасників дисидентських (опозиційних) рухів 1960–1980-х років в Україні.

З часу проголошення незалежності України допомагає й співпрацює з її організаціями та установами. 

Джерело історія України та Вікіпедія.