Загальна кількість переглядів!

суботу, 1 січня 2022 р.

1 січня 1924р. народився Юрій Коновалець - громадський діяч, син Євгена Коновальця (засновника УВО та ОУН) та Ольги з родини Федак.

Євген Коновалець із сином Юрком.
На світлині : Юрій в скавтському однострої , близько 1938 / 1939 рр.
Юрій Коновалець: «Я працю й невдачі, всі злидні й недолю, прийму як завдання Великої Гри».

Коновалець Юрій (1 січня 1924, Берлін, Німеччина — 19 грудня 1958, похований на кладовищі Кампо Верано, Рим, Італія ) — громадський діяч, син Євгена Коновальця (засновника УВО та ОУН) та Ольги з родини Федак.

Жив з батьками у Німеччині, Литві 
(отримав литовське громадянство разом з батьком 1929), Женеві (Швейцарія, 1930 - 1936), Римі (будинок на вулиці Люнґотевере Флямініо, 74, Італія, 1936 - 1958).

Однокласник (сидів за одною партою) сина посла Литви в Італії Вальдемараса Черняцкіса — Альгірдаса. Належав до Пласту, був гуртковим й активно пластував.

Пл.сен. Ольга Кузьмович, Гр у своїй книжці «Про це і те» писала:
«Влітку 1930 р., коли я звичайно перебувала у родинному домі Федаків у Ворохті, прийшла радісна несподіванка.
До нас приїхав Юрко «полковниченко», як називав його дідусь. Під фальшивим прізвищем і опікою посла Мілени Рудницької дістався він щасливо з Женеви до Ворохти, щоб перебути якийсь час з незнаною йому досі родиною. Передав мені маленьку карточку , писану дрібним рівним письмом:

«Ольчику , вважай на Юрка — Г ». Горда з цієї відповідальности, я весь час пильно «вважала» на Юрка.

Пригадую, як після трагічного 23 травня 1938 р. тоді 14 - річний хлопчина став немов через ніч дорослим, глибоко пережившим смерть батька і перебрав місце його в опіці над матір'ю. Важко уявити собі більш тонкі і близькі стосунки , що були між мамою і сином , які були залишені долею у чужому непривітному морі у важких воєнних роках. Юрко не лише опікувався мамою з безмежною любов'ю, але старався її , як батько і родина, оберегти від усіх небезпек і потрясінь життя . Навіть у своїх останніх , сповнених жахливого болю, місяцях, перед смертю, він приховув від неї свою частинну сліпоту та безнадійний стан недуги — рідкісний рак , якого був свідомий.

Тета Оля знала про його невиліковну недугу і мовчала перед ним . Юрко перед виходом до бюра залишав біля дверей її кімнати піднос з приготованим сніданком і карточку з кількома теплими словами. Вона на безсоння, пізнього вечора писала Юркові надобраніч кілька слів і залишала біля дверей його кімнати».

1978 весь архів, який зберігався 20 років , після родинної наради був, нажаль , знищений його родичами.

Джерело. https://voliasc.blogspot.com/2016/06/blog-post_29.html?m=1
Автор.
Мілена Волянська.

четвер, 30 грудня 2021 р.

30 грудня 1950р. у с. Кропивник Долинського р-ну. у бою з московитами загинув Василь Дик - підпільник ОУН.

Село Кропивник.
Джерело інформації літопис УПА та календар УПА на 2020р.

29 грудня 1950р. біля с. Унів у бою з московитами загинули Петро Салій "Веселий" кущовий с. Погребиська, Максим Зембицький "Іванко" кущовий та ще один підпільник.

Фото 5 жовтня 2014р. у селі Унів відзначали 70-річчя переможного бою упівського куреня “Сіроманці” над московськими окупантами. Участь у заході чисельно взяли місцеві мешканці, упівці та товариство пошуку жертв війни “Память”.
*****
"Захоплення опергрупою МДБ криївки ОУН у лісі біля села Унів Поморянського Львівської області (загинули три бойовика, в т.ч. кущпровідник ОУН - Унів Максим Зембицький - Іванко і кущпровідник ОУН - Погребиська Петро Салій-Веселий)"

Джерело інформації літопис УПА та календар УПА на 2020р.

29 грудня 1950р. у с. Рудники у бою з московитами загинули підпільники Степан Петрів "Залізняк" кур'єр Львівського крайпроводу та Андрій Іщак "Крим".

*****
13 вересня 2021р. у бою з московитами на Луганщині загинув старший солдат Дем’ян Данилів. 
Ім’я полеглого військового назвала пресслужба Львівської обласної ради. Армієць був родом із Львівщини.

Перебував на посаді командира механізованого відділення.

Данилів служив у 17-му окремому мотопіхотному батальйоні 57-ї окремої мотопіхотної бригади ЗСУ.

Дем’ян народився 12 серпня 1997 року в селі Рудники Стрийського району.

Вічна пам'ять героям....

понеділок, 27 грудня 2021 р.

27 грудня 1921р. у Львові народився Ріпецький Модест Теодозійович "Горислав" лікар куреня командира "Рена", надрайонний референт СБ Лемківщини, співзасновник видавництва "Літопис УПА" та Благодійного громадського фонду ім. В. Макар, організатор Українського Червоного Хреста в Тактичному відтинку «Лемко».

Лікар УПА Модест Ріпецький (Горислав), Австрія, жовтень 1947 р. Одягнений в німецький авіаційний мундир.
****
Для збільшення натисніть на зображення.
Модест Ріпецький сидить третій зліва. Словаччина 1947.
*****
Народився 27 грудня 1921 в місті Львові в сім'ї судді Теодозія Ріпецького та Кароліни (з дому Фріц).

Навчався у Рідній Школі імені Тараса Шевченка, а згодом у філії Академічної Гімназії у Львові. З 1940 по 1944 навчався у медичному інституті у Львові.

В УПА:
У 1944 вступив до Української Повстанської Армії під псевдом «Горислав». До 1945 виконував функцію лікаря в курені УПА під командою Василя Мізерного («Рена»). Згодом став одним із організаторів вишкільного табору у Буковому Берді.

Був учасником бойових дій відділу УПА біля села Лавочне, містечка Перегінськ, під Сторонною на Дрогобиччині, у Струбовиськах на Лемківщині. Певний час перебував у складі сотні Володимира Щигельського («Бурлаки»).

Командував загоном УПА на східних теренах Ряшівського воєводства. У вересні 1947 з рейдуючими відділами пробився до Німеччини.

Надрайонний керівник СБ Лемківщини 1945-1947 роках. У 1947–1950-х роках командував Відділом безпеки Полевої Жандармерії УПА, який діяв при штабі Рейдуючої Частини УПА.

Одружився 12 червня 1949 року на Боднаренко Марії, медсестрі УПА, а згодом районному референту УЧХ УПА у надрайоні “Бескид” (Перемиська округа ОУН) на псевдо «Оксана».

На еміграції:
У Німеччині завершив навчання на медика в Ерлянгені і в березні 1957 року, разом з дружиною, переїхав до США. Провадив лікарську практику в Чикаго (штат Іллінойс). Окрім лікарської практики, брав участь в американських і українських професійних організаціях. З 1973 року Модест Ріпецький працював також у видавництві «Літопис УПА». "Літопис УПА", редагував 23 та 32 томи: «Медична опіка в УПА», був фундатором 23 тому літопису УПА.

Помер 28 червня 2004 у Чикаго.
Джерело інформації літопис УПА та Вікіпедія.

27 (або 26) грудня 2021р. виповнюється 426р. з дня народження Богдана Хмельницького.


«Він поводився так, неначе був монархом суверенної держави, й розвинув широку дипломатичну акцію на міжнародному полі для зміцнення свого становища»

Д. Дорошенко

Хмельницький Богдан (Зіновій) Михайлович (1595–1657) – визначний український політичний і державний діяч, полководець, гетьман України (1648– 1657). Засновник Української Козацької держави.

Народився майбутній гетьман України у родині українського шляхтича Михайла Хмельницького. Початкову освіту здобув у школах Чигирина та Києва. Згодом продовжив навчання в єзуїтському колегіумі у Львові. Опанував польську та латинську мови, а з часом ще й турецьку і французьку.

Після 1618 р. Б. Хмельницький розпочав свою службу в складі Чигиринської сотні реєстрового війська. У серпні 1620 р. він разом зі своїм батьком рушив до війська коронного гетьмана Станіслава Жолкєвського, яке готувалося до походу на Молдову. Справжнє бойове хрещення Богдан прийняв у битві з турками під Цецорою. Ця битва завершилася не лише нищівною поразкою для коронного війська, а й загибеллю Богданового батька. Юнак потрапив у полон і так би й cкінчив своє життя на галерах, якби його не викупила мати, обмінявши на когось із родовитих турецьких полонених, захоплених раніше козаками.

Після повернення з полону Богдан брав участь у козацьких походах на татар і турків, у селянсько-козацьких повстаннях під проводом Т. Федоровича та П. Павлюка, а згодом – у козацькому поході під проводом Я. Остряниці та Д. Гуні. Після битви під Кумейками брав участь у козацькій раді під Боровицею як військовий писар Війська Запорозького.

Богдан був професійним вояком, брав участь у багатьох походах і морських експедиціях. На початку 1646 р. він увійшов до складу запорозького посольства до польського короля Владис¬лава IV, який пообіцяв козакам збільшити реєстр та відновити права й вольності козацтва.

«Хмельниччина» середини XVII ст. аж ніяк не була громом з ясного неба. Раз по раз «республіканський» спокій Речі Посполитої порушували шляхетські бунти (конфедерації), а в 1620–1630 рр. серія гучних козацьких повстань пронеслася й українським подніпров’ям. Кожний новий спалах козацької непокори міг перерости у грандіозне повстання.

Приборкавши козацько-селянські повстання, польська шляхта посилила свій гніт і свавілля над українським народом. Жертвою цієї політики став і сам Богдан Хмельницький. У середині 1640-х років загострилися відносини Хмельницького з представниками королівської адміністрації, зокрема з чигиринським старостою

О. Конецькольським та підстаростою Д. Чаплинським. Незважаючи на те, що король надав Б. Хмельницькому привілей на право володіння хутором Суботовим, навесні 1647 р. Д. Чаплинський захопив хутір і вигнав звідти родину Б. Хмельницького. Останній упродовж року неодноразово звертався до представників королівської адміністрації про допомогу, але безрезультатно.

Восени 1647 р. Б. Хмельницький розпочав активні переговори щодо організації антипольського повстання, але через донос був заарештований. Завдяки допомозі друзів йому вдалось втекти і разом із сином Тимошем в грудні 1647 р. він вирушив на Запоріжжя. Там на початку лютого 1648 р. його було обрано гетьманом, і розпочалася підготовка до загального повстання проти Польщі.

На початку весни 1648 р. козацька армія під проводом Б. Хмельницького завдала перших нищівних поразок польському війську під Жовтими Водами та під Корсунем. Це був початок тривалої боротьби за визволення, який дістав в історичній літературі назву Національно-визвольної революції середини ХVІІ ст.

На початковому етапі національно-визвольної боротьби дії козацької армії на чолі з Б. Хмельницьким були вдалими. Козаки розгромили польське військо під Пилявцями (1648), зайняли низку міст на Правобережжі та Галичині (1648), організували облогу Львова і навіть здобули Високий Замок, дістали перемогу у битві під Зборовом (1649), здійснили низку «молдавських» походів на боці союзника козаків – молдавського господаря Василя Лупулу (1650 – 1653), розгромили 25-тисячну польську армію у Батозькій битві (1652) тощо. Навіть невдача під Берестечком (1651) не зупинила Б. Хмельницького.

Однак зміна військово-політичних умов призвела до необхідності шукати нового союзника. Грабіжницька, зрадлива політика кримських ханів та пасивність Туреччини, з одного боку, непримиренність Речі Посполитої щодо Української держави – з другого, примусили Б. Хмельницького укласти 8 січня 1654 р. на раді в Переяславі військово-політичний союз з Московським царством.

Частина українського суспільства, зокрема представники козацької старшини, духовенства та простих козаків не підтримали угоди й відмовилися присягати цареві. 1656 року російський цар підписав у Вільно мирний договір між Московією та Польщею і фактично зрадив переяславські домовленості. В цих умовах Б. Хмельницький вирішив заручитися підтримкою Трансільванії та Швеції. У жовтні 1657 р. він уклав договір з трансільванським князем Юрієм ІІ Ракоці, який визнав за гетьманом право на «всю Русь до Вісли». Одночасно Б. Хмельницький почав активно налагоджувати дипломатичні відносини зі шведським королем Карлом Х Густавом. Активізувалися й відносини гетьмана з Молдовою, Валахією, Австрією, Бранденбургом.

Створена Богданом Хмельницьким за короткий час і в екстремальних умовах бойових дій козацька держава характеризувалася демократичними принципами організації. Верховна влада в державі належала гетьману, який обирався Військом Запорозьким на козацькій раді в присутності представників інших станів. При гетьманові існував дорадчий орган – Рада Генеральної старшини, яка обговорювала найскладніші питання державного життя та поточні справи. Водночас на Запорожжі діяла Рада січової старшини на чолі з січовим отаманом, яка приймала рішення, що стосувалися Запорізької Січі. Ще одним важливим органом державного самоврядування були полкові ради, які крім вирішення поточних питань полкового життя, обирали полкову старшину та полковника.

За час свого гетьманування Б. Хмельницький запровадив ефективну податкову систему, збирався налагодити карбування власних грошей, встановив і підтримував дипломатичні стосунки з багатьма країнами Європи, зокрема з Польщею, Туреччиною, Молдавією, Австрією, Швецією, Венецією, Трансільванією, які визнали Україну як суб’єкт міжнародного права.

Водночас він організував ефективну і розгалужену службу безпеки. Великий канцлер литовський Ольбрахт Радзивілл писав у своєму щоденнику «про розвідників Хмельницького, котрих він мав повсюди, навіть у Венеції».

Раптова смерть Б. Хмельницького зупинила його величезну діяльність, спрямовану на об’єднання всіх українських земель і зміцнення суверенітету Української держави. У 1657 році Хмельницький тяжко захворів. Перед його смертю на козацькій раді в Чигирині козаки обрали його наступником неповнолітнього сина Юрія. Б. Хмельницький помер 6 серпня 1657 р. у своїй резиденції в Чигирині та був похований в Суботові, у збудованій ним Іллінській церкві.

Джерело https://smila-rada.gov.ua

неділю, 26 грудня 2021 р.

26 грудня 1898р. на Воронежчині народився Євген Плужник – поет, письменник, громадський діяч, політичний в’язень московії.

26 грудня 1898р. у слободі Кантемирівка на Воронежчині (Українські етнічні землі) народився Євген Плужник – поет, письменник, громадський діяч, політичний в’язень радянської влади.

У родині було восьмеро дітей. Батько Євгена, родом з Полтавщини, хлібороб і небагатий купець, прагнув дати дітям освіту. Євген вчився у Воронежі, Ростові, а закінчив гімназію у 1919 році в Боброві. Невдовзі з родиною переїхав на Полтавщину, у Великі Багачки.

Деякий час у Великих Багачках вчителював, вів театральний гурток, сам грав на сцені. Але душа прагла творчого розвитку.

У 1920 році Плужник переїхав до Києва, де вступив до Київського ветеринарно-зоотехнічного інституту. Згодом кинув його і пішов учитися до Київського музично-драматичного інституту ім. Лисенка, але і тут проміняв навчання на літературну творчість. До всього, додалися ще й сухоти, які він успадкував від матері. У Євгена хвороба рано перейшла в третю стадію, і це наклало відбиток на весь спосіб його фізичного існування: обмежені можливості життєвої активності, щорічні лікувальні поїздки у Крим чи на Кавказ, тривалі періоди загострень і «госпітального лежання».

У 1923 році під псевдонімом Кантемирянин (згадка про місце народження) Плужник опублікував перші вірші в газеті «Більшовик» і журналі «Глобус». Тоді ж, у 1923 році Микола Зеров залучає Євгена Плужника до Асоціації письменників («Аспис»), що об'єднувала тоді всю «непролетарську» літературу Києва. 1924 року Плужник стає членом письменницької групи «Ланка», яка 1926 року перетворюється на «Марс» (майстерня революційного слова). На чолі «Марсу», як і «Ланки», стояли Борис Антоненко-Давидович, Валеріан Підмогильний, Григорій Косинка. «Марс» вважали за київську неофіційну філію харківської ВАПЛІТЕ. Обидві організації були розгромлені і ліквідовані одночасно 28 січня 1928 року. 

У 1926 році вийшла його перша збірка поезій «Дні». «З перших публікацій Плужник засвітився як поет високої культури, поет філософ, якого віднесли до найвидатніших імпресіоністів ХХ століття. Правда і щирість поставила його понад реальністю кривавого часу», – зауважив літературознавець Євген Сверстюк.
Члени літературного об'єднання «Ланка». Зліва направо: Борис Антоненко-Давидович, Григорій Косинка, Марія Галич, Євген Плужник, Валер'ян Підмогильний, Тодось Осьмачка. 1925 рік. (фото:http://litakcent.com)

Література стала основним заняттям Євгена Плужника. За життя ще побачили світ друга поетична збірка «Рання осінь», поеми «Галілей» і «Канів», єдиний роман «Недуга», дві п'єси, тритомна «Антологія української поезії», укладена спільно з Василем Атаманюком та Феліксом Якубовським. Плужник ще готував для театру третю п’єсу, писав сценарії для кіностудії, паралельно перекладав твори Гоголя, Толстого, Чехова. Разом з Валер’яном Підмогильним видав словник «Фразеологія ділової мови», редагував твори інших письменників, взявся за переклад «Тихого Дону» Шолохова. У цей час загострилась його хвороба на туберкульоз, але поет продовжував працювати.

5 грудня 1934 році Євген Плужник за сфабрикованою справою більшовицького «Великого терору» був заарештований і звинувачений у терорі в справі вбивства Кірова. 28 березня 1935 році він був засуджений, але розстріл майже відразу було замінено десятирічним ув'язненням у спецтаборах.

Утім, для хворого на сухоти Плужника це було рівнозначно смертному вироку. Він помер 2 лютого 1936 року в лазареті Соловецького табору, де до останніх днів писав вірші. Перед смертю попросив води зі словами: «Я вмиюся, згадаю Дніпро і вмру». Поховали його там же, у табірній братській могилі.

«Лірика Плужника позначена глибоким трагізмом і епічною рівновагою, що засвідчила високу духовну силу культури, що не улягає тискові обставин. Про нього писали, як про казкового скрипаля, який упав у вовчу яму і хотів відкупитися від вовка своєю грою… Вовчі ями позаносило, а музика лунає понад часом», – писав Євген Сверстюк.

У 1948 році за кордоном окремим виданням вийшла збірка «Рівновага». У 1979 році у Мюнхені було перевидано всі збірки разом.

Джерело
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua