Загальна кількість переглядів!

суботу, 5 вересня 2020 р.

5 вересня 1891р. народився Йосиф Бучинський Український греко-католицький священник, жертва московських репресій.

Бучинський Йосип (5 вересня 1891, с. Застав’є, нині Тернопільського району – рік і місце смерті невідомі - ред. "Відомо де розстріляний разом із дітьми в м. Львові") – релігійний і культурно-просвітній діяч. 1940 року заарештований та розстріляний органами москалями (ред.) НКВС.

Джерело 1.
https://teren.in.ua/
************
Йосиф Бучинський народився 5 вересня 1891 року в селі Застав'є Тернопільського повіту (нині Тернопільський район Тернопільської області) в сім'ї Миколи Бучинського і його дружини Марії з дому Рудницька. Навчався у народній школі в рідному селі і Тернопільській українській гімназії (іспит зрілості склав 16 червня 1912 [2] ). Восени 1912 року вступив до
Львівської духовної семінарії і розпочав навчання на Богословському факультеті Львівського університету . Під час війни один рік вчився в Оломоуці (1914—1915) і повернувшись до Львова, в 1916 році докінчив богословські студії в університеті. 

Одружився з Іванною-Стефанією Могильницькою. Виховували восьмеро дітей.

1 квітня 1917 року у Львові отримав ієрейське рукоположення. Першим місцем душпастирської праці була парафія в селі
Гринів на Пустомитівщині, де з 17 квітня 1917 року до 10 лютого 1920 року він був сотрудником, а потім до 2 березня 1921 року — адміністратором. Потім працював у
Вишнівчику Перемишлянського повіту (до 29 вересня 1930 року), коли був переведений до села Петриків, неподалік Тернополя. З 1938 року отець Йосиф Бучинський служив на парафії села Мишковичі, яка була останньою в його житті.

9 вересня 1940 року о. Йосип Бучинський був заарештований Тернопільським ОВ
НКВС. Разом з ним були заарештовані сини Степан і Юрій та дочка Марія, а також двоюрідні брати дружини пароха. Всіх арештованих відвезли до Тернопільської тюрми, а після чотирьох днів — до
«Бригідок» у Львові. 

Протягом усього часу перебування у тюрмі отець Йосиф ретельно виконував свої душпастирські обов'язки: сповідав в'язнів, навчав молитов і заповідей Божих, вселяв у них віру в Бога й заохочував мужньо прийняти мученицьку смерть. З початком німецько-радянської війни почалось масове винищення москалями політичних в'язнів у тюрмах прифронтових областей. 

26 червня 1941 року о. Йосиф Бучинський був розстріляний москалями у львівських «Бригідках», а з ним розстріляли його сина Степана і дочку Марію.

Сину Юрію після евакуації частини в'язнів на Схід, вдалося втекти з Бердичівської тюрми, дістатися додому і виїхати спочатку до Німеччини, а потім до Канади.

Беатифікаційний процес.
Від 2001 року триває беатифікаційний процес прилучення о. Йосифа Бучинського до лику блаженних.

Джерело 2 
Вікіпедія.

5 вересня 1984р. в ув’язненні загинув Юрій Литвин, письменник, дисидент. За свої переконання «відсидів» у радянських таборах 22 роки.

«Ще на початку року з'явився в зоні зубний лікар Лисенко зі Всехсвятської лікарні, пообіцяв зробити протези, хто потребував. Обпиляв він і Литвинові пеньки та й більше не з'явився.
Литвин не міг узяти в рота ні холодного, ні гарячого, тяжко йому було й говорити, він від того вельми страждав, не можучи брати участі в бесідах. Почалися шлункові болі, і Литвин зрозумів, що третьої операції на шлунку він не витримає.

А режим ставав усе нестерпнішим: заборонили лягати на нари в ненічний час. 5 травня 1984 року помер у зоні після тяжких допитів Іван Мамчич. У кінці травня ми дістали вістку, що помер Олекса Тихий. Улітку вивезли від нас безнадійно хворого Валерія Марченка.

Литвин одержав вістку про смерть в ув'язенні колишньої дружини Віри Мельниченко, син Ростислав залишився з бабусею, а потім забирають сина до себе якісь недобрі, як вважав Литвин, люди, та ще й захворів син на виразку... Тяжко пережив Юрій і смерть Бориса Антоненка-Давидовича. Одне слово, збіг недобрих обставин спричинився до тяжкого душевного і фізичного стану.

21 серпня Литвин постукав у стіну до сусіди Михайла Гориня, викликав його на розмову і сказав через кватирку, що не годен ходити й майже нічого не бачить. Лікар Пчельников звільнив його від роботи. 23 серпня по обіді виходимо ми всі на роботу – і Ашот Наварсадян кличе всіх на зв'язок. Наглядачі не заважають, бо їм треба донести оперативнику про наші наміри. Ашот оповіщає трагічну новину: щойно Юрія Литвина винесли на ношах.

Близько 10-ї години до камери повернувся з роботи Ґунар Астра – в нього не стало роботи. Литвин лежав у камері сам під ковдрою і марив. Можна було розібрати, що питає: "Зуби принесли?" Астра намагався викликати лікаря, але ніхто не прийшов.

Попід вікнами ходив начальник табору Журавков з почтом. Астра сказав їм через кватирку, що Литвинові вкрай погано. Потрібен лікар. Ніякої реакції. Тільки під час обіду, о 12-й, коли всі співкамерники прийшли на обід, Юрій Федоров здогадався підняти ковдру – і побачив розрізаний живіт. Крові не було, але кишки вивалились. Швидко знайшовся лікар Пчельников, ноші, воронок, конвой... Михайло Горинь казав, що коли Юрія виносили, то він торкнувся рукою дверей його камери – так попрощався».

Джерело 1
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua

Овсієнко Василь. Світло людей: Мемуари та публіцистика. У 2 кн. Кн. І 
*********
Джерело 2
Вікіпедія.
Народився 26 листопада 1934 року у селі
Ксаверівці Васильківського району Київської області в сім'ї сільських вчителів . Батько воював на фронті, згодом партизанив у загоні С. Ковпака . Помер від ран 1944 року.

Мати з сином перебралася в село Барахти Васильківського району Київської області.
Після закінчення семирічної школи пішов навчатись до гірничо-промислової школи в місто Шахти Ростовської області, але через хворобу покинув її і повернувся до села. Згодом працював на Донбасі. З юнацьких літ цікавився українською літературою і
національною культурою.

В 1953 – 1955 роках відбував перше ув'язнення на будівництві Куйбишевської гідроелектростанції.

Невдовзі після звільнення 14 квітня 1956 року був заарештований вдруге, звинувачений у створенні підпільної націоналістичної організації «Група Визволення України» і засуджений до 10 років позбавлення волі. Покарання відбував у таборах Мединь і Вихорівка («Озерлаг», Іркутська область ) і мордовських таборах для політв'язнів.

5 вересня 1882р. в с. Гаврилки на Полтавщині народився Михайло Гаврилко, скульптор, хорунжий армії УНР.

Михайло Гаврилко ліпить погруддя сотника Василя Дідушка (Войнилів, 1915).

Навчався у Краківській академії мистецтв, стажувався в Парижі у відомого скульптора Антуана Бурделя. Автор пам’ятників Тарасу Шевченкові в Кіцмані і Косові, також спроектував пам’ятник Кобзарю в Києві, який так і не дозволили встановити. Творець образів Івана Франка, Маркіяна Шашкевича та інших видатних українців.

Під час Першої світової війни – один із організаторів Українських січових стрільців. Воював у складі Сірої дивізії Армії УНР, командував партизанським загоном Армії УНР на Полтавщині.

Заарештований чекістами і страчений восени 1920-го у Полтаві. Його катували, потім спалили живцем у топці паровоза. А москалі знищили майже всю творчу спадщину Михайла Гаврилка.

Джерело
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua 

5 вересня 1870р. у місті Тараща на Київщині народився Володимир Сікевич, генерал-хорунжий армії УНР, посол УНР в Угорщині.

Походив із дворянської сім’ї. Полковник генерального штабу та генерал-майор царської армії. Був двічі поранений під час Першої світової війни. Нагороджений п’ятьма орденами і золотою зброєю.

Наприкінці 1917-го українізував 6-й запасний піхотний полк і присягнув Україні. 

Старшина Гайдамацького коша Слобідської України. Воював із військом Михайла Муравйова за Київ, визволяв від більшовиків Лубни, Конотоп, Полтаву. Із загонами, сформованими переважно з мешканців східних областей України, в 1918-му переможним маршем пройшов Слобожанщиною та Донеччиною, які вважалися пробільшовицькими.

В 1920-1924 роках – офіційний і повноважний посол УНР в Угорщині. Угорщина стала першою державою, яка офіційно визнала УНР. Емігрував до Канади, де організував Товариство вояків Армії УНР. Став провідною фігурою в українському русі опору більшовикам. Його називали «Українським левом». Представляв українське військо на зустрічі з королевою Англії Єлизаветою та королем Георгом.

Помер 27 липня 1952-го в Торонто (Канада).

Джерело
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
 www.memory.gov.ua

Бої УПА на початку вересня 1943 р. "Бої під Радовичами".

У перших днях вересня 1943 р., поблизу села Радовичі Турійського р-ну, відбувся один із найбільших боїв УПА з німцями на Волині.
5 вересня в цьому районі повстанці вели бої з польськими загонами Армії Крайової та базами польської "самооборони". Для операції проти поляків було стягнено декілька куренів групи УПА "Турів".

7 вересня в місці ведення українсько-поль
ських боїв з'явилися німецькі армійські підрозділи. Спершу рота вермахту несподівано натрапила на засідки, організовані сотнями "Байди" та "Кубика". Під час першого бою німці втратили 5 убитими й 11 полоненими. 8 вересня німці відправили каральну експедицію із Ковеля в силі батальйону піхоти (470 вояків) і трьох броньованих машин та бронепоїзда. Розпочалися запеклі бої з використання з обох боків артилерії.

Повстанці, які мали чисельну перевагу, але гірше озброєння, вели бої дві доби (до кінця дня 9 вересня), після чого відійшли вглиб лісового масиву. У боях брало участь 9 сотень УПА (курінь Олексія Громадюка (“Голобенка”), курені “Щуки” і “Яреми”, а також вишкільна сотня артилерії під командою "Розважного", сотня "Запорожця" (сотенний, уродженець Горохівського району) та ін. - ) - всього понад 1000 повстанців під загальним керівництвом Олексія Шума ("Вовчака") Упівці здобули 59 одиниць зброї, убили начебто 208 противників (за свідченням учасника бою В. Новака ("Крилатого").

В боротьбі особливо відзначилися сотенний 1-ої сотні Тихон Зінчук ("Кубік"), сотенний 2-ої сотні "Байда" (колишній червоноармієць), який командував навіть після поранення в голову, та чотовий Чайківський ("Трач"), чотовий "Деркач"; стрілець "Каленик", який загинув; кулеметник УПА, житель села Осьмиговичі Василь Севастанюк, який у критичний момент підвівся з кулеметом на повний зріст і нищівним вогнем заставив німців зупинити атаку. Жителем села Гаруша (Турійський район Волинської обл. Іваном Вовком було підбито німецький танк (броньовик?).

Із боку УПА загинуло біля 40 вояків, було 3 поранених. Тоді загинули повстанці: Андросюк Леонід Демкович, Наумов Іван, Січкарук Мусій, Романчук Василь Боніфатович, пс. "Муха" - всі уродженці села Купичів Турійського району; Бадера Максим Каленикович, Баран Леонід Миколайович, Марцинковський Василь Андрійович - всі уродженці села Новий Двір Турійського району; Білецький Василь Іванович, Гнатюк Іван Григорович, Рябий Єгор, Терещук Василь Васильович, Терещук Василь Іванович, Сервачинський Михайло, Терещук Олександр, Білецький Іван, Савчук Дмитро, Рябий Феодосій - всі уродженці села Нири Турійського району; повстанець Кухарук із Турійського району; Нечипорук Петро Іванович із села Літин Турійського району; Карпук Андрій Данилович, Башта Іван Микитович, Башта Володимир Микитович -всі уродженці села Гаруша Турійського району; Микитюк Іван із села Радовичі Турійського району; Муравський Сергій Пилипович уродженець містечка Турійськ; Прогонюк Степан Олексійович, повстанець Казбур, Соловенюк Петро, Солтис Адам, Чабан Ничипір, Шейка Петро, Шумський Петро Лукашович - всі уродженці села Вербично Турійського району; Шворак Леонтій
Сильвестрович, Терефельський Федір Трохимович -обидва уродженці села Чорніїв Турійського району; Потапчук Петро, уродженець села Будище Ковельського району Волинської області.

Ветерани польського підпілля стверджують, що в цьому бою німці втратили лише 26 своїх солдатів. Однак вказують на те, що тіла німців були сильно помордовані. Навряд чи в такому бою у повстанців була можливість знущатися над трупами.

Помордованими могли бути хіба що 11 німців, захоплених 7 вересня в полон. Скоріш за все правда про німецькі втрати лежить десь посередині. Якщо припустити, що вбитих німців 8-9 вересня було стільки ж, скільки захоплено зброї (59 чоловік) і додати до цього числа 11 убитих полонених і 5 убитих напередодні, то вийде доволі вірогідне число - 75 чоловік. Враховуючи, що повстанців було більше, й що німці атакували на незнайомій території, вони цілком могли втратити стільки людей за три дні.

Джерело 1
УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
***********
Джерело 2
Український інститут національної пам'яті

1943, 7 вересня – під с. Радовичі Турійського району розпочався триденний бій УПА з нацистами та польською допоміжною поліцією. Німці з поляками підтягнули свої найкращі сили з добре укріпленого залізничного вузла Ковель. У бою брали участь дев’ять сотень УПА, понад 1000 повстанців, та близько 2000 гітлерівців. Повстанським з’єднанням сотень групи «Турів» керував Олексій Шум — Вовчак. Це був один з найбільших боїв УПА на Волині.

7 вересня рота нацистів несподівано натрапила на засідку УПА, яку організували сотні Байди (Леонід Повідзон) та Кубика (Тихон Зінчук). Під час першого бою німці втратили 5 вояків, 11 потрапили в полон. Наступного дня окупанти відправили каральну експедицію з міста Ковель – батальйон піхоти (470 осіб), три броньовані машини і бронепоїзд.

Запеклі бої з використанням артилерії тривали ще дві доби. Ворожий бронепоїзд було пошкоджено, загинуло 75 гітлерівців, чимало поранено. Вояки УПА мали чисельну перевагу, але були гірше озброєні, тож увечері 9 вересня відійшли вглиб лісового масиву. З боку УПА в бою під с. Радовичами загинуло 40 вояків, 3 поранено, здобуто багато трофейної зброї. Налякані поразкою нацисти, боячись штурму УПА залізничного вузла м. Ковель, ввели у місті особливий стан.


пʼятницю, 4 вересня 2020 р.

Їжак Микола - священник УГКЦ, капелан Легіону УСС.

Син Івана Їжака й Анни з дому Паньків. Народну школу закінчив у рідному селі. Далі навчався у Бережанській гімназії, яку закінчив матурою (іспитом зрілості) з відзнакою. Співзасновник організації «Молода Україна».

У 1911 році митрополит Андрей Шептицький у Львові висвятив Миколу Їжака на священика в жонатому стані. Від травня 1916 року був духівником (капеланом) Легіону УСС, перебував на Тернопільщині (село Соснів, нині Теребовлянського району та ін.). Став одним із двох перших капеланів УСС.

Організаційна схема польового духівництва в Галицькій армії була визначена Державним Секретаріатом Військових Справ (ДСВС) 1 січня 1919 р. Тоді на базі відділу духівництва було засновано вищий орган — Зарядче Преподібництво. Наказом військового міністра ЗУНР, полковника Д. Вітовського Преподібником ДСВС призначено Миколу Їжака. Йому було підпорядковане новостворене Польове Преподібництво Начальної Команди Галицької армії (НКГА), очолюване недавнім капеланом австрійської армії 36-літнім о. А. Калятою.

Після відступу Української Галицької Армії за
Збруч перейшов із нею на Східну Україну, де у грудні 1919 помер від епідемічного висипного тифу. На вічний спокій відпровадив цього ідейного священика о. Василь Лаба.

4 вересня 1991р. парламент України ухвалив постанову "Про підняття над будинком Верховної Ради України синьо-жовтого прапора ". О 18-й годині національний прапор було піднято (вперше).

Підняття прапора над парламентом 4 вересня 1991 р. 

4 вересня 1965р. у київському кінотеатрі “Україна” відбулася прем’єра фільму “Тіні забутих предків”. За однойменною новелою М. Коцюбинського. Під час показу здійнявся протест - виступ проти арештів Української інтелігенції.

  кінотеатр "Україна"
Напередодні прем’єри відбулася перша хвиля арештів Українських митців. Серед них були Опанас Заливаха, Іван Світличний, Михайло Горинь, Михайло Масютко, Ярослава Менкуш.

Перед початком показу фільма виступив режисер картини Сергій Параджанов. Письменник Іван Драч, який проходив практику у знімальній групі, запізнювався. І побачив, що кінотеатр оточили працівники КҐБ. “Кінотеатр оточили люди в цивільному. Керував начальник ідеологічного відділу Києва Леонід Калаш. Пізніше саме він очолив кампанію проти роману “Собор” Олеся Гончара”. Спецслужби очікували якихось заворушень.

Коли слово взяв Іван Дзюба, то замість продовжувати обговорювати кіно, повідомив публіці про недавні таємні арешти серед української інтелігенції. 

Сказав: “У нас велике свято, але й велике горе. В Україні почалися арешти творчої молоді”. Дзюба почав виголошувати імена заарештованих. 

Директор кінотеатру відштовхнув письменника від мікрофона, намагаючись позбавити слова. У залі увімкнули пожежну сирену, щоб заглушити виступаючих. Дзюбу підтримав В'ячеслав Чорновіл, який вигукнув: “Хто проти тиранії – встаньте!”. Майже третина присутніх підвелися.

Пустили фільм. Та у перерві між частинами Василь Стус, на той час аспірант, знов розбурхав зал. Він встав із промовою. 

Закликав: “Протестувати повинні всі: сьогодні хапають українців, завтра хапатимуть євреїв (жидів ред), потім росіян!”. Сергій Параджанов приєднався до протестувальників: “Я довго чинив опір перекладу українського тексту фільму російською мовою. Оскільки вважаю цей текст невід’ємною частиною художньої тканини фільму”, - признався.

Після фільму КГБісти бігали уздовж рядів, щоб запам’ятати, хто підтримав виступ дисидентів.

Джерело 1
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
 www.memory.gov.ua
*****
Джерело 2
4 вересня 1965 - у Києві на початку презентації фільму "Тіні забутих предків" в кінотеатрі "Україна" троє дисидентів влаштували мітинг : Іван Дзюба, Василь Стус і В'ячеслав Чорновіл виступили з різкою критикою арештів, проведених серед інтелігенції влітку. Під їхнім листом підписалося 140 присутніх.
Після цього Дзюбу звільнили з роботи у видавництві "Молодь" і виключили з аспірантури Київського педінституту, Чорновола звільнили з редакції газети "Молода гвардія", Стуса відрахували з Інституту літератури АН УРСР, де він був аспірантом.


4 вересня 1985р. у таборі біля с. Кучино (Пермський край, московія) загинув Василь Стус, поет – шістдесятник, правозахисник. (Помер в ніч на 4 вересня 1985-го під час безстрокового сухого голодування).

Народився 6 січня 1938-го в селі Рахнівка на Вінниччині. Закінчив із червоним дипломом історико-філологічний факультет Сталінського педагогічного університету (нині місто Донецьк). Працював учителем, став писати вірші. Літературний редактор газети “Соціалістичний Донбас”, аспірант Інституту літератури ім. Т. Шевченка Академії Наук УРСР у Києві.

4 вересня 1965-го, під час прем’єри фільму Сергія Параджанова “Тіні забутих предків”, разом з Іваном Дзюбою та В’ячеславом Чорноволом брав участь в акції протесту проти незаконних арештів українських інтелектуалів. За що був відрахований із аспірантури. Радянські видавництва відмовилися друкувати його поетичні збірки “Круговерть” і “Зимові дерева” (остання опублікована у самвидаві та в Бельгії).

Василь Стус у відкритих листах до влади критикував її за порушення прав людини. Заарештований 12 січня 1972-го і засуджений за “антирадянську агітацію й пропаганду” до 5 років позбавлення волі і трьох років заслання. Покарання відбував у таборах Мордовії, більшість написаних ним віршів вилучалися і знищувалися. 1977- го висланий у селище імені Матросова Магаданської області, де працював на золотокопальнях.
Повернувшись до Києва, відмовився від радянського громадянства (“Бути радянським громадянином – значить бути рабом”) і приєднався до Української Гельсінської групи захисту прав людини. Працював звичайним робітником на заводах. У травні 1980-го заарештований вдруге, визнаний “особливо небезпечним рецидивістом” і засуджений на 10 років примусових робіт і 5 років заслання. Під час процесу відмовився від призначеного йому адвоката Віктора Медведчука, але суд не прийняв відвід.

Покарання відбував у таборі в Кучино. Від 1981-го не бачився з родиною. На знак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації з політв’язнями неодноразово оголошував голодування. Помер в ніч на 4 вересня 1985-го під час безстрокового сухого голодування.
Василь Стус похований на табірному цвинтарі, 1989-го перепохований на Байковому кладовищі.
*"Ред. 19 листопада 1989 р. відбулося перепоховання його праху у Києві на Байковому цвинтарі у Києві. У 1990 р. могилу Василя Стуса було спалено, а вже влітку цього ж року перші вулиці міст і сіл почали носити його і’мя."*

Лауреат Державної премії ім. Тараса Шевченка (1990), Герой України (2005, посмертно).

“1980 рік ознаменувався в нашій країні багатьма несправедливими вироками та переслідуваннями правозахисників. Але навіть на цьому трагічному тлі вирок українському поетові Василю Стусу виділяється своєю не людяністю. Життя людини ламається без залишку – як розплата за елементарну порядність та нонконформізм (незгода), за вірність своїм переживанням, своєму “я”…”, – писав у зверненні до світової громадськості вчений і правозахисник Андрій Сахаров.

Джерело
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua

4 вересня 1878р. у с. Скибинці на Київщині народився громадський та політичний діяч, організатор кооперативного руху Федір Крижанівський.

Походив із сім’ї священника. Навчався на медичному та юридичному факультетах Юр'євського (нині Тартуський) університету (Естонія). Брав участь у студентському русі, за що 1904-го був заарештований і відбув піврічне тюремне ув’язнення. 1907-го закінчив юридичний факультет Петербурзького університету і переїхав до Києва. Працював юрисконсультом у конторі Держбанку (Київ), кооперативних банківських установах, зокрема Київсоюзбанку (1912–19).
Федір Крижанівський був одним з організаторів кооперативного руху в Україні. Належав до Київської громади, Товариства українських поступовців, Українського клубу в Києві. Став одним із засновників Української Центральної Ради. 20 квітня 1917-го був обраний заступником голови, членом Комітету Української Центральної Ради. Разом з однодумцями-кооператорами у 1917 році створив Українську трудову партію (установчий з'їзд відбувся 18 жовтня в Києві). Був лідером партійної фракції в УЦР та Малій раді.

Протягом 1919–21 років Крижанівський був заступником голови правління Українбанку, від 1921 – професором Київського кооперативного інституту.

У 1930 році Крижанівський заарештований органами Державного політичного управління УСРР. 
Після 3-х років ув'язнення повернувся до Києва. На початку 1938-го був знову заарештований і засуджений до розстрілу, який виконали 28 квітня.

Джерело
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
 www.memory.gov.ua

Цей день в історії УПА - 4 вересня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Мельник Петро «Хмара» під час рейду в Ромунію. Мельник Петро Васильович (псевдо: «Хмара») — (10 жовтня 1910 с. Камінне, Надвірнянський район — † 27 квітня 1953, с. Лоєва, Надвірнянський район, Івано-Франківська область) — командир куреня «Дзвони» та ТВ-21 «Гуцульщина» (01.1946—09.1949), надрайонний провідник ОУН Надвірнянщини (1949). Сотник УПА.
*******
1943 рік
У селі Березки на Рівненщині відділ УПА знищив і поранив 19 німців.

1944 рік
У засідці біля райцентру Бібрка на Львівщині відділ УПА-Захід знищив 5 офіцерів НКВД і 5 бійців винищувального батальйону.

Біля села Підзвіринець на Станіславщині повстанці розгромили конвойну команду НКВД і звільнили 8 селян, заарештованих за відмову від мобілізації.

У обласному центрі Станіславі підпільники знищили депутата райради, радянського активіста.

1945 рік
У селі Кобилля на Тернопільщині повстанці знищили чотирьох радянських активістів.

У райцентрі Підгайці на Тернопільщині повстанці обстріляли райвідділ НКВД.

1947 рік
У райцентрі Яворів на Львівщині повстанці знищили двох радянських активістів.

1948 рік
У селі Коростятин на Рівненщині повстанці знищили голову колгоспу і роздали місцевим селянам колгоспні землі.

1949 рік
Під час зіткнень із загонами МВД у селах Задеревач, Кружики і Рудавка загинули районний провідник ОУН «Цяпка» і ще троє повстанців.

У селі Гереня на Станіславщині підпільники спалили клуб.

1950 рік
У бою у селі Коропуж на Дрогобиччині загинув районний провідник ОУН Володимир Дерев’яний – «Нечай».

Сергій ГОРОБЕЦЬ,
Український інститут національної пам’яті.

четвер, 3 вересня 2020 р.

Вояки полку імені Шевченка (1917 р.)

Джерело
https://www.istpravda.com.ua/

3 вересня 1948р. вночі зрадник Василюк “Доляр” розстріляв у печері «Озерна» на Борщівщині повстанців:

                           Печера "Озерна"
3 вересня 1948р. вночі провокатор - зрадник Василюк “Доляр” розстріляв у печері «Озерна» на борщівщині повстанців:
“Володимира” (прізвище невідоме);
Марту Стецько-Костецьку “Оксана” 1919 р. н;
Михайлину Палінку “Ярослава” 1929 р. н.

Джерело
https://teren.in.ua/
*************
Про цю подію ще є й така згадка. (ред).

"Те місце схову в печері не могли викрити майже два роки. Аж у ніч з 2 на 3 вересня 1948-го так сталося, що зрадник на псевдо Доляр залишився під землею наодинці із тим самим сліпим сотником Володимиром та надрайонною референткою на псевдо Мирослава. Доляр розстріляв їх обох із автомата, після чого «здався» до Борщівського МДБ. «Потім він ще не раз брав найактивнішу участь у каральних акціях проти власного народу, поки його не «дістала» повстанська куля"

Джерело
Печери-“криївки” ОУН-УПА на Тернопіллі
Володимир Погорецький
Світлана Мичко
http://tenews.te.ua/
https://zolotapektoral.te.ua/

3 вересня 1916р. в бою за гору Лисоню тяжко поранили підхорунжого УСС Василя Мальованого.

               Село Вільховець та околиці.

При перевезенні до госпіталю він помер. Похований у саду в с.Вільховець Бережанського району. У пам’ять про нього поет Роман Купчинський створив пісню “Заквітчали дівчатонька”.

Джерело
https://teren.in.ua/

3 вересня 1915р. проявила себе кіннота УСС, яка під с. Брикуля Теребовлянського повіту вчинила гідний опір переважаючим силам москалів.

                Село Брикуля та околиці.
Сайт історична правда.
*********
Також в березні 1944 року на протязі декількох днів москалями було винищено без розбору майже всіх чоловіків села Брикуля  по підозрі їх в зв’язках з ОУН-УПА.

Джерело
https://www.tenews.org.ua/

3 вересня 1993р. у селі Старий Угринів Калуського району Івано-Франківської області створено меморіальний музей Степана Бандери.

Музей С. Бандери.

3 вересня 1941р. у Дніпропетровську почав діяти Провід ОУН Південного краю під керівництвом Святослава Вовка.

Повстанці заснували самоуправління на Дніпропетровщині. Фото: "Україна Incognita"

Перші члени ОУН з'явилися Дніпропетровській області під час боїв за обласний центр. Це були учасники роїв Південної похідної групи, скеровані для роботи на лінії Дніпропетровщина - Донбас - Крим.

До області свій рій привів наприкінці серпня 1941-го Тимофій Семчишин – "Річка". Серед учасників групи був представник Головного Проводу ОУН Зиновій Матла – "Святослав Вовк". Він після приходу до місця призначення узяв на себе повноваження голови Крайового Проводу, пише у Facebook історик Ганна Черкаська.

За допомогою членів Південної похідної групи створили обласну управу з представників патріотично налаштованої української інтелігенції.

Дніпропетровська обласна управа стала єдиним відомим органом самоврядування на окупованій німцями території Східної України. На печатці та кутовому штампі управи поруч із її власним найменуванням і тризубом стояв напис "Українська Держава".

Джерело 1.
https://m.gazeta.ua/
*******
Джерело 2.
УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Дніпропетровці в рядах УПА і похідні повстанські групи в Умані, Вінниці та Холодному Яру (Дмитро КУДЕЛЯ)
3 вересня 1941 року у Дніпропетровську почав роботу Південний крайовий провід ОУН під керівництвом Святослава Вовка.
Перші члени Організації Українських Націоналістів (далі – ОУН) з’явилися в Дніпропетровській області ще під час боїв за обласний центр. Це були учасники роїв Південної Похідної Групи (далі – ПдПГ), скеровані для роботи на лінії Дніпропетровщина – Донбас – Крим. У самий Дніпропетровськ свій рій привів наприкінці серпня 1941 року Тимофій Семчишин – “Річка”. Серед учасників цієї групи був також представник Головного Проводу ОУН Зиновій Матла – “Святослав Вовк”, який після приходу до місця призначення перебрав на себе повноваження Голови Крайового Проводу. За допомогою членів ПдПГ, головно її учасника Василя Регея – “Кота”, була створена обласна управа з представників патріотично налаштованої української інтелігенції, на чолі з професором П. Олійниченком.1 Сам В. Регей був призначений завідувачем організаційним відділом управи, водночас обіймаючи керівництво обласним (а не міським, як пишуть деякі дослідники) проводом ОУН. Дніпропетровська обласна управа була єдиним відомим дотепер органом самоврядування на окупованій німцями території Східної України, на печатці та кутовому штампі якої поруч із її власним найменуванням та тризубом стояв напис “Українська Держава”.

Тут треба зауважити, що учасники похідних груп та деякі з українців – членів ОУН на службі в німецькій армії (переважно, перекладачі та водії) мали з собою рекомендаційні листи до мешканців Східної України, які вважалися Проводом носіями ідеї самостійництва: припускалося, що ці люди, цілком імовірно, погодилися б допомогати Організації в досягненні її завдань. Поміж таких осіб були, наприклад, дніпропетровський хірург Борис Андрієвський, старший брат якого – Андрій, ще з часу поразки військ УНР, перебував у еміграції на Заході, та, навіть, входив до складу Проводу Українських Націоналістів ще від I Конгресу (після розколу 1940 року залишився в ОУН А. Мельника); викладач А. Рябишенко, також дніпропетровець; нікопольський педагог Федір Вовк. Із багатьма потенційними союзниками контакти було нав’язано ще за короткий період передвоєнного об’єднання українських земель у складі УРСР, коли українців, нарешті, перестали роз’єднувати міждержавні кордони, а декого провідники націоналістичних груп пам’ятали ще з часу національно-визвольної боротьби…

У зв’язку з неузгодженим з німцями проголошенням незалежності України у Львові 30 червня 1941 року, в той час, коли Дніпропетровська область була зайнята німецькими військами, по раніше окупованих українських землях вже котилася хвиля репресій проти членів ОУН як невигідної для окупантів політичної сили. Тому на Наддніпрянщині нацисти майже одразу ж після її завоювання розпочали роботу з нейтралізації націоналістичних впливів на населення Східної України. Наслідком її стали репресії проти членства ОУН та політично заангажованої частини населення, а саме арешти керівників ОУНівських груп, пошук і депортація до Генерал-губернаторства галичан як носіїв самостійницької ідеї та усунення з новопосталих органів місцевої української влади та поліції політично свідомих українців. З прибуттям у регіон органів цивільного німецького управління, айнзатцкоманд та інших репресивних утворень терор набирав чимдалі жорстокішого характеру. Так, якщо у жовтні 1941 року арештований німцями (“айнзатцкомандо 6″) В. Регей був відправлений до Галичини як “почесний в’язень” (у той самий день, 16 вересня, кількома годинами перед тим, також були “взяті” учасники походу Амалія Регей, Тетяна Патроник, Зенон Матла), то вже в період з кінця того самого року до літа сорок другого місцеві організаційні осередки по містах і районах області були майже повністю розгромлені нацистами із застосуванням до їх керівників смертної кари та ув’язнення у тюрмах та концтаборах. Найбільших втрат зазнали українські патріоти на Криворіжжі, де в лютому (за даними А. Пронченка – в квітні) 1942 року серед десятків інших були закатовані міський голова С. Шерстюк, поет-націоналіст, редактор місцевої газети “Дзвін” М. Пронченко, учасниця ПдПГ Анна Максимець. У концтаборі опинилися організатори підпілля у Дніпропетровську – Т. Семчишин, Д. Павлишин, С. Макух – “Роман” та інші.

У Головному Проводі розуміли складність ситуації, а тому весною 1942 року на Львівщині формується Крайовий Провід Південно-Східни
х Земель (далі – ПдСУЗ) на чолі з Василем Куком – “Лемішем” (інші псевда: “Степан”, “Куркуль”), який прибуває на терен Дніпропетровської області з групою підпільників наприкінці травня того ж року, окремо дістається терену його заступник – організаційний референт Петро Дужий – “Арсен” (“Крученко”, “Білий”). Також до складу ПдКП увійшли ідеологічний референт Омелян Логуш – “Іванів”, керівник Служби Безпеки Петречко-молодший – “Граб”, військовий референт Михайло Медвідь – “Карпович”. Ймовірно, що до Крайового Проводу належав, як провідник юнацтва, Юрій-Костянтин Федорук – “Лемко”, у скорому часі – Обласний Провідник Дніпропетровщини. До Південного Краю за організаційним територіальним розподілом входили Дніпропетровська, Запорізька, Донецька, Луганська, Херсонська, Миколаївська, Одеська області, а також Крим, Кубань та підрумунська “Трансністрія”; центром було обрано Дніпропетровськ.
Можна погодитися з невідомим автором “Звіту про діяльність ОУН на Східньо-Українських землях”, який у 1943 році поділяв період дії там ОУН на два етапи: перший – підготовчий, і саме з весни 1942 року починає другий – підпільно-революційний етап. Саме з цього часу, тобто з початку роботи ПдКП на чолі з В. Куком, надзвичайно посилюється агітація за незалежність України, пропаганда набирає різко антинімецького пафосу, формуються десятки нових організаційних осередків по всіх районах генерал-комісаріату Дніпропетровськ, звена Організації утворюються часто навіть у невеликих селах, як це було, наприклад, у Широківському, Солонянському, Дніпропетровському приміському районах. Надзвичайний талант організатора та природний хист “Лемеша” всюди, куди б не відряджав його Провід, завжди давав позитивний результат. І коли дехто з “бандерівців”, навіть з керівного складу, скаржилися на неможливість працювати на Сході, Василь Кук досяг лише за рік величезних успіхів у справі налагодження підпільної мережі. На літо–осінь 1942 року припадає сплеск активності СБ при ПдКП на чолі з Ярославом Петренком – “Грабом” та Іваном Біликом – “Костем” – “Півтораком”: замахи і ліквідації німецьких вислужників з числа поліцаїв, агентів СД та службовців управ (Четвертак, Долін, Федулов та ін.), визволення з таборів ув’язнених членів ОУН. Арешти підпільників тривають. Розстріли й катування свідомих українців окупантами, як також активна протинімецька позиція ОУН приводять до відчутного зросту симпатій до неї з боку місцевого населення. Свої плоди дає агітаційна, виховна, просвітянська робота націоналістів, їх наполегливі заклики до відродження національної гідності, пропагування героїки боротьби серед молоді. Кількість симпатиків до осені 1943 року, тобто до часу звільнення більшої частини території області відраховується тисячами, українським націоналістам уже набагато легше доводити людям правильність їх ідеології та величність кінцевої мети. За даними офіційного представника Прес-центру УСБУ у Дніпропетровській області загальна чисельність учасників націоналістичного підпілля в області нараховує приблизно 800 чоловік,6 а підпільні звіти ОУН подають на літо 1943 року цифру 5 тисяч, разом із “організованими” симпатиками. Укладений іменний покажчик вже налічує понад 700 встановлених імен підпільників-націоналістів та симпатиків, і попередній аналіз віднайдених джерел примушує погодитися з цифрою, наведеною у звітах.
Саме на цьому тлі Провід ОУН-СД – “бандерівців” на ІІІ Конференції в лютому 1943 року “зважив стан внутрішніх сил ворога, розглянув зовнішні політичні обставини для військової дії. Після цього на терені Полісся і Волині виступили перші збройні відділи Української Повстанської Армії”. До сорок третього були окремі збройні відділи, які ще було зарано називати армією). З цього часу підпільні видання ОУН посилено популяризують ідею розбудови власних збройних сил, а відомості про утворення УПА (часто-густо у значно перебільшеному вигляді) швидко сягають Дніпропетровської області. Влітку 1943 року, як свідчить одна з “Доповідних записок” Начальника Управління НКВД у Дніпропетровській обл. секретареві обкому КП(б)У, “особливо гостро було поставлене питання про негайний відхід членів ОУН до УПА перед приходом частин Червоної армії” (переклад з російської цитованих документів НКВД – автора).
В іншій записці Начальника Управління НКВД зазначалося: “З 1943 р. за вказівкою Головного Проводу районні оунівські організації нашої області проводили велику роботу по вербуванню та відправленню до УПА призовних контингентів. Кожний район періодично направляв по явкових паролях до баз формування загонів УПА збройні групи для поповнення”.10 Справді, в період літа–осені 1943 року переправлення до лав УПА підпільників з Дніпропетровщини набрало розмаху. Викликано це було не лише наступом радянських військ, а й посиленням вивезення молоді на роботи до Німеччини.

Проте дехто з дніпропетровських ОУНівців потрапив до УПА раніше. Так, наприклад, пропагандист Дніпропетровського обласного проводу Василь Худенко – “Остап” уже весною 1943 року був відправлений на Рівненщину, де долучився до УПА, і виконував функції шефа зв’язку штабу ВО (групи) “Заграва” на Північно-Західних Українських Землях, політвиховника куренів “Непитайла” та “Горлиці”, а згодом політреферента Південної групи УПА. Його батько – Михайло Худенко також допомагав повстанцям, перебуваючи священиком УАПЦ у одній з волинських парафій. В. М. Худенко був взятий у полон військами НКВД у 1944 р. і помер 7 серпня 1948 р. у “Сєввостлагу” в Магаданській області.

Основними напрямами руху щойно сформованих груп повстанців були райони так званого Чорного лісу, що починався в Кіровоградщині, та Холодного Яру на Південній Київщині (нині – Черкаська обл.), що сам по собі був легендою українського повстанського руху. Формуванням повстанських відділів, організацією командування та координації дій, а також розміщенням та харчуванням новоприбулих займався провідник Кіровоградщини Осип Безпалько – “Остап” та прибулі з Дніпропетровська Петро Дужий – “Арсен”, Ярослав Петренко – “Граб”, в Холодному Ярі – Михайло Медвідь – “Карпович”. Так, наприклад, Дужий з жовтня 1943 р. організовував боївки на значній території переважно Кіровоградської області: Голованівські, Капітанівські, Олександрівські ліси, Аджамка, Фундуклеївка, Олександрівка, Новоукраїнка. Василь Кук переїжджає через терен (Полісся, волинську Крем’янеччину, де вже була база колишнього обласного провідника Дніпропетровська Петра Олійника – “Енея”, у Дніпропетровську – “Романа” і “Морозенка”), всюди полагоджуючи повстанські справи, і на тривалий час осідає в Умані. Через розуміння того, що закріпитися в Холодноярщині, через швидкий наступ Червоної армії, за короткий час не було можливості, завдання перед організаторами поставало таке: об’єднати всі повстанські групи та охочих з числа втікачів і, ймовірно, частини поліцейських, призначити спільне керівництво та відступати в напрямку Вінниці, або, залежно від ситуації, навіть Волині. Там перейти фронт, підготуватися до бойових дій і вже після серйозної підготовки вертатися назад і закріплюватися на місцях. “Леміш”, уже, ймовірно, як командир УПА-Південь полковник “Коваль”, наказує відсилати людей на Крем’янеччину. Там їх вишколювали підпільники, обізнані з військовою справою, озброювали (більшість груп вирушали в дорогу без зброї): в такий спосіб творилася більш-менш боєздатна військова сила. Так само формувалися рейдові відділи у тій частині Київщини, що була на південь від автостради Сарни–Київ, в районі Славутицьких лісів. Ці відділи діяли єдиним комплексом, складаючи окрему військову округу, якою командував Омелян Грабець – “Батько” – “Богун”.
Серед тих, хто займався організацією переправлення людей до УПА в м. Дніпропетровську у 1943 році в документах НКВД називаються “Доктор”, “Чорний”. Наприкінці жовтня з обласного центру вирушають утримувач однієї з головних конспіративних квартир Крайового Проводу колишній вояк армії УНР Григорій Дудка (неправильно називаний учасником групи підпільників з Широківського району Г. С. Ільченком обласним провідником “Лемком”) з дружиною “Сивою”, яку підпільники називали “мамою революціонерів” і донькою Лідією, разом із обласним провідником – галичанином “Юрою”, під виглядом зятя. Окремою підводою, але разом з ними, їхали Олександр Філоненко з Нижньо-Дніпровська та друкарка Крайового Проводу галичанка “Маруся”, яка переховувалася у нього в хаті. Вони перевозили для УПА велику кількість літератури, пів’ящика набоїв, міни. Велику частку цього вантажу довелося закопати на краю поля біля с. Аджамка на Кіровоградщині, через напад німецької сторожі, яка знайшла під час обшуку бланки генерал-комісаріату у “Марусі” та револьвер і гроші (30 тис. карбованців) у Філоненка. “Юра” після того прийняв рішення залишити його в с. Новоукраїнка на допомогу місцевому районному провіднику під виглядом евакуйованого німцями. Доля “Марусі” невідома.

За наказом районного організатора “сітки” (мережі) ОУН на Лівобережжі Дніпропетровська (за німців цей район числився як окреме місто – Нижньо-Дніпровс
ьк) Степана Макуха – “Романа” (нещодавно визволеного СБ з концтабору) приблизно в той самий час вирушає в напрямку Кіровоградщини група підпільників під командою лікаря “Арсена”. Загін складався з 22–32 осіб. У цій групі перебував пропагандист і поет Микола Самійленко – “Лисий”. Після збору в парку ім. Пушкіна, вони дісталися залізничного вокзалу, сіли на німецькі платформи і виїхали в напрямку Знам’янка – Олександрія. В одному із зазначених населених пунктів їх зустрів місцевий провідник і допровадив до лісу в околицях, а далі – до місць постійної дислокації у Голованівському лісі, що пролягав через колишні Хмельовський та Маловисківський райони Кіровоградщини. Там цю групу очолив уже Петро Дужий, який прибув з Новоукраїнки. Група складалася з семи боївок, з яких одна не була стабільною. У цій переходовій боївці скупчувалися переважно новачки. Двома боївками з цієї ж групи керував колишній офіцер Червоної армії майор “Божко”, ад’ютантом при якому був повстанець “Дубок” – вісімнадцятирічний юнак із Західної України. Головним завданням боївок на той час було паралізувати діяльність місцевої німецької адміністрації. Для цього треба було привернути на свій бік або нейтралізувати місцевих поліцаїв. Також дуже важливо було зробити запаси харчів та зброї, чим боївки займалися досить успішно, але при цьому не вбивали німців, аби уникнути терору з їх боку. А ось випадки вбивства поліцаїв траплялися, як, наприклад, у с. Очеретяному (двох місцевих поліцаїв було зліквідовано, що мало наслідком застрашення інших і призвело до переходу до повстанців великої їх групи в сусідньому селі Кіровці). Восени 1943 р. боївки принаймні 7 разів зупиняли вночі німецькі ешелони, що проходили через терен. В той же час було вдало проведено акцію захоплення великої кількості зброї й амуніції з німецького обозу. Все це складалося у визначених місцях для майбутньої боротьби з більшовиками. Боївки поповнювалися додатково за рахунок дезертирів-поліцаїв з місцевих сіл та військовополонених, серед яких були, крім українців, ще й росіяни і навіть євреї (наприклад, Федір Швець). Поміж поліцаїв траплялися й радянські агенти (ймовірно, одним з них був такий собі Таровіков).

Із Дніпродзержинська ще у вересні 1943 року вийшла група, очолювана, вірогідно, агентом НКВД, у складі якої перебували провідник Верхньодніпровського району Григорій Воловик – “Андрій”, Микола Страшко, та друга група підпільників з Лівого берега Дніпродзержинська на чолі з невідомим військовим, капітаном. У дорозі вони зустрілися ще з двома командами. Однією з них, ймовірно, була група підпільників з Карнаухівки і Тритузного (околиці Дніпродзержинська), під керівництвом Володимира Крамаренка (у Дніпродзержинсь
ку використовував псевдо “Анатолій Буряк”) та Володимира Ропацького – “Миколи Діброви”. Під кінець походу їх налічувалося більш як сорок людей. Група зуміла перейти на територію Кіровоградщини, але під час зустрічі з озброєними й організованими червоними партизанами хлопцям здалося, що серед них перебуває радянський агент (як свідчать інші матеріали, вони навряд чи помилялися. До речі, цей чоловік був одним із керівників підпілля). Непідготовлена та неозброєна молодь, щоб не наразитися на розправу, розійшлася. Дехто добирався далі до УПА самотужки, а більшість повернула назад.
Група підпільників з Широківського району, що на Криворіжжі, формувалася після випадкової зустрічі її майбутнього керівника, члена ОУН Григорія Ільченка – “Новели” зі своїм колишнім учителем німецької мови у широківській школі в 1941 р., членом ОУН із Західної України В. І. Гордієнком (у своїх спогадах Г. С. Ільченко неправильно називає його “Бондаренком”, ймовірно плутаючи з П. І. Бондаренком – зав. пед. частиною тієї ж школи), яка відбулася в середині жовтня поблизу села Софіївка. Він сказав, що його місія в цих краях полягає в організації відправлення повного складу підпільників ОУН до УПА, видав Ільченкові стос підроблених німецьких документів для евакуантів – службовців німецьких установ, і вони пішли утрьох з товаришем – В. Черебилом – “Яругою” до давнього симпатика ОУН – голови Широківської сільради Микитенка. Там вони отримали адреси і пароль до командира Омеляна Грабця – “Батька” у містах Умань і Вінниця. Ільченко і Черебило виїхали до села Пологи Широківського району. Протягом тижня Г. Ільченко організував і відправив до Умані п’ять груп підпільників з довколишніх сіл, по шість чоловік у кожній. Групи вирушали на кінних візках. В організації відправки Ільченкові допомагали підпільники В. Шишко та Г. Малишко, яких було забезпечено документами і паролями. 30 жовтня і сам широківський районовий Г. Ільченко у складі останньої групи виїхав до УПА. З ним були підпільники В. Санчевський – “Довбуш” – “Запорожець”, В. Черебило – “Яруга”, В. Шишко, М. Ващенко – “Нива”. За день до того їх боївка (без М. Ващенка), озброєна гранатами, парабелумом і наганом, напала на трьох власівців, які перебували на той час у Пологах. У них відібрали три карабіни, а також трьох коней і віз-фірманку. Ця повстанська група дісталася до Уманщини, де об’єдналася з прибулими підпільниками із Софіївського району, очолюваними Борисом Вороною – “Юрком”, вже згадуваними оунівцями зі с. Тритузне з провідником В. Ропацьким, а також з родиною Дудків та “Юрою”. Не змігши встановити в Умані зв’язку із загоном “Сталевого”, дніпропетровці виїхали до Вінниці.18 У грудні 1943 р. вони не без пригод (були роздягнуті в Гайсинському районі озброєними бандитами) дісталися кінцевого пункту й зголосилися на конспіративну квартиру на вул. Пушкіна, 20 до референта СБ надрайонного проводу ОУН Михайла Климчука – “Хмари”. Цими ж днями четверо людей зі складу дніпропетровців (у т. ч. Ільченко та Ворона) та четверо вінничан (за іншими даними – у складі цієї групи було 10 осіб з Широківського району, 5 – з Солонянського та 5 – місцевих) напали на німецьку майстерню, де взяли багато зброї й амуніції, та “вже відкрито, Хмельницьким шляхом”, пішли до “Батька”, переховуючи зброю на возі, в соломі.19 Трохи згодом повстанці звільнили близько 30 в’язнів з Літинської тюрми, яких вранці мали розстріляти, про що свідчив захоплений німецький наказ. Усі вони долучилися до відділу “Батька”. Ільченко часто виконував завдання самого командира: так, йому довелося знову повертатися до Умані, розшукати “Сталевого”, щоб передати наказ від “Батька”. Цього разу зустріч зі “Сталевим” відбулася. Дніпропетровці у складі загонів “Батька” брали участь у боях з німецькими відділами, які добиралися до своїх, коли йшли бої під Києвом. Сам “Новела” був призначений референтом до сотні “Боруна” в курені “Бистрого”, з якою рейдував Рівненщиною. З родини Дудків в УПА лишилася донька Лідія – “Веселка” – “Наталка”, прийнята до складу загону під проводом О. Грабця у с. Лисогорка Літинського району, яка була з “Батьком” – “Богуном” до самої його загибелі 10 червня 1944 року у с. Микулинці. Вірогідно, вона навіть була вагітна від нього, про що свідчать матеріали її кримінальної справи. Л. Дудка – “Наталка” у квітні 1944 року була призначена “Батьком” окружним референтом по роботі з жіноцтвом у складі нового проводу, що його останній намагався сформувати, коли мав постій в одному з галицьких сіл на кордоні з Волинню. Микола Ващенко – “Нива”, який у жовтні 1943 р. у в’язниці в Кривому Розі не витримав гестапівських допитів і видав товаришів, але був прощений, хоробро бився і був полонений у бою з НКВД у 1945 р.
Також восени 1943 року до УПА дісталися ще кілька груп, серед них група з двадцяти підпільників з Лоц-Кам’янки та Нижньо-Дніпровська під проводом інженера Кирила Ларіна – “Ліщини”. У цій групі перебував також його брат Сергій.21
На керівних посадах в ОУН та в керівництві Української Головної Визвольної Ради перебували надалі колишня студентка гірничого інституту, підпільниця ОУН у м. Дніпропетровську Катерина Мешко – “Верещак” та її чоловік, у майбутньому ідеологічний референт КП ПдСУЗ Омелян Лопуш – “Іванів”. До УГВР, як третій віце-президент, увійшов також керівник підпілля в Нікополі Федір Вовк (відомий в еміграції як Іван Вовчук), а в одному з відділів охорони Першого Великого Збору УГВР, який відбувся на південь від села Сприня, що на Самбірщині, від 11 до 15 липня 1944 року перебував його син, також учасник підпілля ОУН на Нікопольщині Вадим Вовк.
Разом із останнім головнокомандувачем УПА полковником В.Куком, була весь час, аж до їхнього арешту в 1954 році, його дружина, також колишня дніпропетровська підпільниця Юлія (Уляна) Крюченко (“Оксана”).
Нам тепер відомі також імена 17-ти дніпропетровців, ймовірно, з числа військовополонених, які служили в УПА і чиї імена (за винятком згаданого вище Кирила Ларіна) вперше опублікував проф. В. Сергійчук: В. Варепа – “Незнаний”, О. Голота – “Голота”, С. Добровольський – “Жолудь”, А. Завгородній – “Ластівка”, В. Шамрай – “Ворон”, Г. Радченко – “Дуб”, С. Захарчук – “Голуб”, В. Король – “Карась”, І. Лугвиненко – “Брова”, М. Лазуренко – “Різняк”, Сашенко М. – “Зірка”, Г. Сверид – “Голуб”, В. Соколюк – “Молот”, В. Тряпко – “Голуб”, І. Чуприна – “Квітень”.

До речі, під №6 (в оригіналі №106) у списку прізвище командира гармати “Корнійчука” подане неправильно: “Ковера” замість “Коверя”, як також і місце народження – с. Знам’янка замість Знаменівка Новомосковського р-ну; також треба читати, що він числився у ВО “Богун”, група “Богун” від 03.12.1943 р. Ці помилки в публікації слід обов’язково виправити ще й тому, що в оригіналі його анкети з “Іведенційної книги УПА-Північ”, яку власне подав до друку В. Сергійчук, зазначається, що Олександр Коверя (нар. 01.08.1908 р.), артилерист, старшина РА, у підпіллі ОУН перебував від 1941 р., але не від 3 грудня, як у публікації, бо дата в публікації є помилковою – в “Іведенційній книзі” зазначено, що від 3 грудня 1943 року він числиться в УПА.
До наведених у списку “Іведенційної книги УПА-”Північ” сімнадцяти вихідців з Дніпропетровщини варто також додати Андрія Чорненка – “Щигича” із с. Запоріжжя, якого професор, вірогідно, помилково зарахував до списку мешканців Запорізької області, позаяк с. Запоріжжя належить до Широківського району Дніпропетровської області.Якраз він буде сімнадцятим у цій нашій доповіді, заміняючи вже згаданого К. Ларіна.
Встановлено ще щонайменше 5 прізвищ наших земляків, які воювали в УПА, серед яких М. Пальцун – “Шулій”, що перебував у охороні генерала Романа Шухевича – “Тараса Чупринки”; у лісах на Львівщині пройшов пропагандистський вишкіл у сотні “Орлика” колишній редактор криворізького часопису “Дзвін”, член ОУН Борис Євтухов, який перебував в УПА до арешту 14.02.1945 р. і був засуджений як військовий інструктор УПА.
У 1944 році до боївки, розташованої поблизу Коломиї, належав відомий український поет, в’язень Соловецьких таборів, священик УАПЦ Микола Соколовський (літературний псевдонім – “Сарма”), під псевдом “Микола Біда”. (Соколовський-Сарма називав також імовірними учасниками націоналістичного підпілля двох своїх рідних братів, але їх приналежність до ОУН або УПА поки що не доведено документально).

Цікаво, що в книзі спогадів про О. Грабця – “Батька” до числа загиблих у славетному бою під Гурбами 24.04.1944 р. зараховано принаймні трьох дніпропетровців – вояків УПА. Це командир чоти В. Санчевський – “Запорожець” (у книжці – “Синчевський”), командир ланки В. Ропацький – “Діброва” (у книжці – неправильно названий В. Байченком; хоча, слід перевірити також, чи був в УПА дніпропетровець із таким прізвищем) та командир ланки В. Черебило – “Яруга” (у книжці – “Чорнобило Василь”).
Крапку ставити ще рано. Пошук триває.

3 вересня 1804р. народився Михайло Максимович, Український учений, історик, ботанік, етнограф, філолог.

Обіймав посаду директора ботанічного саду московського університету, завідувача кафедри ботаніки; із 1834 р. - перший ректор Київського університету. Автор етимологічного правопису - "максимовичівки".

Джерело
https://www.istpravda.com.ua

Цей день в історії УПА - 3 вересня. На світлині керівний склад та охоронці Надвірнянського надрайонного проводу ОУН: 1 - референт СБ "Віктор" (Ярослав Томин); 2- провідник "Діброва" (Михайло Іванішак); 3 - референт пропаганди "Промінь" (Дмитро Черевко).

Вояки сотенного "Вихора"
УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

1944 рік
Відділи УПА-Захід атакували райцентри Богородчани і Лисець на Станіславщині. У боях із загонами НКВД знищено і поранено близько 100 військових.

Біля села Бірче на Дрогобиччині повстанці знищили чотирьох працівників районного військкомату.

Відділ УПА-Захід здійснив напад на штаб дивізії Червоної армії на Дрогобиччині. Знищені 15 військових, 25 поранено.

1945 рік
Чота сотні УПА-Захід у засідці на шляху біля села Брюховичі на Львівщині знищили двох військових НКВД. Здобуто 2 автомата.

У боях з москалями у селах Підберізці та Ражнів на Львівщині загинули двоє повстанців.

1947 рік
У райцентрі Яворів на Львівщині підпільники знищили радянського активіста.

1948 рік
У селі Бутини на Львівщині повстанці знищили капітана полку прикордонних військ і важко поранили сержанта.

У селі Грушів на Станіславщині підпільники знищили військового МВД.

1949 рік
Під час бою з москалями у селі Дубровка на Дрогобиччині загинули командири кущових боївок ОУН Іван Піхотський – «Бей» і Михайло Пихо – «Дуб».

1950 рік
Один повстанець у сутичці з пошуковою групою полку внутрішніх військ у Косівському районі Станіславщині знищив молодшого сержанта і зміг прорватися в лісовий масив.

Сергій ГОРОБЕЦЬ,
Український інститут національної пам’яті

середу, 2 вересня 2020 р.

Якимчук Микола - «Василь», «Данило», «Олег» , «Щупак» - 1-й командир Воєнної Округи УПА «Турів», Хорунжий УПА. Лицар Срібного Хреста Заслуги.

Микола Якимчук-Колтонюк - "Олег"
Фото 1939 року

Якимчук Микола, Народився 1914 р. на Черкащині. (Псевдо «Василь», «Данило», «Микола Колтонюк», «Олег», «Щупак»; — 1-й командир Воєнної Округи УПА «Турів», керівник організаційно-мобілізаційного відділу КВШ «УПА-Північ», організаційний референт проводу ПЗУЗ, керівник зв'язку проводу ПЗУЗ (1944—1946).

Хорунжий УПА від 17 липня 1944 року. Лицар Срібного Хреста Заслуги.

Член Пласту у селі Піддубці біля Луцька . Активістом організації «Відродження». Закінчив Луцьку українську гімназію, а згодом Львівську політехніку.

Член ОУН, районний провідник Луччини під час польської окупації у 1938—1939. Влітку
1941 року комендант м. Луцька. Окружний провідник ОУН Луччини (1941 — поч. 1943), військовий референт Волинської області.
Навесні 1943 року був одним з організаторів референтури проводу ОУН(Б) на ПЗУЗ.
У 1943 році, організатор і перший командир
Воєнної Округи УПА «Турів», відтак заступник команданта запілля цієї округи.

Один з організаторів створення «Колківської республіки» у Волинській області. Після її розгрому німцями у листопаді 1943 року перейшов у охорону ГК УПА Дмитра Клячківського.

У 1944—1946 роках командир групи УПА «Турів», керівник організаційно-мобілізаційного відділу КВШ «УПА-Північ» , організаційний референт, референт зв'язку проводу ОУН(Б) на ПЗУЗ.

Був одружений з підпільницею ДраницькоюЗіною-«Олею», мав доньку Орисю.

Застрелився 29 липня 1947р.
с. Борохів, Ківерцівський район,
Волинська область у криївці оточеній москалями.

Джерело Вікіпедія.

2 - 4 вересня 1916р. найбільш кривава фаза боїв Українських Січових Стрільців з москалями за гору Лисоню під Бережанами.

2-4 вересня УСС втратили вбитими 81 чол., 293 поранено, 289 потрапили у полон. 

Загалом у ході серпневих та вересневих боїв за Лисоню полк УСС втратив понад 1 тис. бійців убитими, пораненими й полоненими, внаслідок чого він фактично припинив своє існування як бойова одиниця.

Джерело
https://www.istpravda.com.ua/

2 вересня 1891р. в селі Кайтанівка на Черкащині народився Павло Филипович, поет та перекладач, літературний критик.

Навчався в колегії Павла Галагана, закінчив історико-філологічний факультет Київського університету. Нагороджений золотою медаллю за дипломну роботу, залишився працювати в університеті (разом із Миколою Зеровим вів семінари з історії української літератури), став професором.
Входив до літературного угруповання неокласиків. Для його лірики характерні пошуки сутності людини, схильність до філософського мислення та історико-культурних сюжетів, освоєння фольклорного різноманіття народної творчості.
Тримався осторонь політичних течій, водночас не сприймав настанов і директив комуністичного режиму в літературі. Заарештований 1935-го за звинуваченням у приналежності до «шпигунсько-терористичної організації».

Розстріляний 3 листопада 1937-го в урочищі Сандармох у Карелії.
*********
Відбував покарання спочатку на Медвежій Горі (на північ від Ленінграда), згодом на
Соловках . Вивезений звідти з великим етапом в'язнів Соловецької тюрми і страчений 3 листопада 1937 р. в урочищі
Сандармох поблизу Медвеж'єгорська (нині Республіка Карелія, РФ). Реабілітований у січні 1958 року.
Була засуджена і заслана в 1938 р. на 5 років в Караганду також дружина П. Филиповича, Марія Андріївна, хвора психічно від переживань, пов'язаних із засудом і засланням чоловіка.
*********
В високій залі промину малюнки,
І пильної уваги не зверну
На пил, на штучні візерунки
І на залиту фарбами стіну.
Перегоріли задуми колишні
І лілія не радує мене,
Коли не сяє крізь кольори пишні
Людське обличчя мудре і ясне.

Павло Филипович. «Різьбярі»

Джерело
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua

2 вересня 1811р. у селі Ясень на Івано-Франківщині народився Іван Вагилевич, поет і фольклорист, член «Руської Трійці».

Закінчив Львівську духовну семінарію. Вів просвітницьку роботу серед селян, готуючи їх до рішучих форм боротьби, за що був заарештований австрійською поліцією.
1833-го разом із Маркіяном Шашкевичем і Яковом Головацьким організував «Руську трійцю» – літературне угрупування, з якого розпочалося національно-культурне відродження на західноукраїнських землях. Співавтор збірок «Зоря» (1835) та «Русалка Дністровая» (1837), заборонених цензурою. Саме статті Івана Вагилевича мали найбільш радикальне звучання.

Після революції 1848-го йому приписують полонофільські позиції за працю в газеті «Дневник руський», друкованому органові пропольської організації «Руський собор». У цій газеті Іван Вагилевич пропагував рідну культуру, критикував урядову політику.
Досліджував історію та лінгвістику, фольклор й етнографію. Переклав українською мовою «Слова о полку Ігоревім», здійснив наукову публікацію «Літопису Нестора». Яків Головацький називав його «живою енциклопедією».

Помер 10 червня 1866-го у Львові.
Могила на Личаківському кладовищі втрачена. Є символічна.
«У Вагилевичу тратить Слов’янщина людину, яка стоїть поруч з її світочами, … і може прийдеться їй довго чекати поки залишене небіжчиком місце займе працівник йому подібний», – написав у некролозі Павлин Свєнціцький.

Джерело
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua

Цей день в історії УПА - 2 вересня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

1944 рік
Курінь сотні УПА-Захід біля райцентру Войнилів на Станіславщині знищив 20 конвоїрів НКВД і звільнив близько 100 заарештованих за відмову від мобілізації в Червону армію.

У селі Ясень на Станіславщині повстанці знищили голову сільради.

1945 рік
У засідці біля села Осмиловичі на Волині повстанці знищили 22 військових НКВД, секретаря райсуду, заступника секретаря райвиконкому і завідувача районного земельного відділу. Здобуто кулемет і 13 автоматів.

Загін НКВД напав на рій сотні «Вітрогони» УПА-Захід біля села Дуброва на Станіславщині. Загинули 3 воїни УПА, один поранений.

1946 рік
У боях з москалями у селах Любешів і Сокіл на Львівщині загинули троє повстанців.

1947 рік
Пошукова група МВД захопила криївку в селі Слобода Рівненська на Станіславщині. У бою загинули всі повстанці, що перебували всередині.

У селі Путятинці на Станіславщині повстанці знищили 4 військових МВД, ще трьох поранили. У перестрілці загинули двоє повстанців, що прикривали відхід товаришів.

1948 рік
У селі Передмістя на Тернопільщині підпільники знищили рядового полку внутрішніх військ.

1949 рік
Відділ УПА у бою з опергрупою МВД біля села Недільна на Дрогобиччині знищив двох військових і поранив лейтенанта МГБ. Загинули два воїни УПА.

1950 рік
Під час боїв з москалями у селах Кальна і Розточки на Станіславщині загинули троє повстанців.

1954 рік
В універмаг міста Луцьк підпільники підкинули антирадянські листівки і брошури.

Сергій ГОРОБЕЦЬ,
Український інститут національної пам’яті.

вівторок, 1 вересня 2020 р.

Спогади очевидців. Штурм нацистської тюрми у м. Кременець Українськими повстанцями.

1. Листівка із загальним виглядом Кременця.
2. Кременецька в'язниця.

У ніч з 19 на 20 лютого 1943 року українські повстанці Кременеччини здійснили одну з перших досить вдалих бойових операцій. Несподіваним нападом на приміщення в’язниці у м. Кременець вони звільнили усіх в’язнів і без втрат залишили місто. Довгий час подробиці цієї зухвалої повстанської операції залишалися невідомими. Історик, завідувач відділу Рівненського обласного краєзнавчого музею Ігор Марчук, на основі віднайдених архівних документів та спогадів учасників тих подій, спеціально для «ГалІнфо» детально висвітлює цю повстанську акцію.

Окружна в’язниця на вул. Огородовій у м. Кременці була опанована німцями у липні 1941 року. «Цією надійною і добротною кам’яницею, - як пише кандидат історичних наук О. Клименко, - користувалися усі попередні влади». У середовищі корінних кременчан ходила поговірка «Проїхати на Дубенську» - тобто опинитися за ґратами місцевої буцегарні. Першим начальником цієї установи за німців був українець Йосип Титус, потім його замінив німець Меєр, а Титус став заступником та перекладачем. Охорона була набрана з місцевих жителів і ділилась на кілька варт. В’язниця й далі не була порожньою, а постійно наповнювалася заарештованими селянами чи активістами українського визвольного руху. Особливо багато арештантів опинилося у її мурах під кінець 1942 року.

Відомо, що станом на лютий 1943 року у камерах в’язниці утримувалося чимало членів ОУН(б) та ОУН(м), місцевих селян, що не здали німецькі продовольчі податки, різних спекулянтів, втікачів від вивозу на примусові роботи до Німеччини. Організаторами нападу виступили члени військової референтури окружного проводу ОУН(б) Ілля Ткачук-«Олег», Іван Климишин-«Крук» та Іван Міщена-«Корж».

Як свідчать спогади І. Міщени: «напад на Кременецьку тюрму у лютому 1943 року наскоро зорганізували ми оба з Климишиним-«Круком», пізніше курінним УПА. Для виконання цієї операції ми вибрали кращих вояків з першого бойового відділу в Кременеччині, що місяць пізніше оперував уже як перша сотня УПА» . За спогадами підрайонового референта СБ ОУН(б) О. Мазура-«Вовка», уродженця с. Залісці, активну участь у цій операції взяли хлопці з Вишнівецького району: «До акції підготовлювалися досить ретельно… Напередодні нас привезли в Красномовицький ліс на гаївку, де до нас приєдналися три підводи з Заложець» . Один з керівників ОУН(м) на Кременеччині М. Данилюк стверджував, що попри непрості стосунки з бандерівцями у той час, він віддав наказ одному з керівників боївки «Залізняку» підтримати «Крука» у його нападі на в’язницю. Але чи було це так на сьогодні не відомо.

І. Міщена напередодні нападу вів розвідку у місті та околицях, а також готував план акції. За його даними у в’язниці утримувалося понад 200 в’язнів. Допомагав йому збирати розвідувальну інформацію про систему в’язничної охорони, режим роботи цієї специфічної установи один з керівників в’язничної охорони В. Навроцький. Та й сам І. Міщена добре знав територію цього специфічного об’єкта, оскільки неодноразово бував у похмурих камерах на Огородовій ще за польських часів. Поляки теж викорінювали український дух тортурами та різними термінами ув’язнення.

Ще один член ОУН(б) Борис Прокопович на допитах у 1949 році стверджував, що до нападу на в’язницю його залучили Ілля Ткачук-«Олег» та Андрій Лобар-«Марко», які проживали у Кременці. На той час вже був заарештований його рідний брат Сергій, який теж належав до керівництва ОУН(б) на Кременеччині. А. Лобар у визначений час викликав Б. Прокоповича у домовлене місце й доручив перерізати увесь телефонний зв'язок у місті та колючий дріт біля мурів, для цього вручив спеціальні ножиці. Спочатку Борис перерізав телефонний дріт, а потім прийшов до в’язниці і зробив кілька проходів у загородженні з колючого дроту. Через ці проходи озброєні групи дісталися до мурованого паркану і поставили драбини. Сам Борис після нападу на в’язницю ще певний час залишався у місті і тільки весною пішов в УПА.

Свої переживання того часу передає в’язень, член ОУН(б) з с. Града, Василь Підмурний: «Кілька разів вартовий шуцман підкликав Сергія (ув’язнений - прим. авт.) до себе, і, пошептавшись, вони розходилися. Ми навіть зразу запідозрили його в чомусь неладному, але, вилучивши момент, він нам пояснив, що наглядач передає йому останні новини з волі. «Що там тільки твориться! Щось неймовірне! В Дубному недавно якісь бойовики розбили тюрму і випустили на волю всіх в’язнів. Майже кожного дня на дорогах виникають сутички між німцями і нашими бойовиками». Арешти продовжуються, й німці нібито не впевнені й будуть нас перевозити в якусь іншу в’язницю. Що десь там на нараді гебітскомісар Міллер проговорився, що гестапо вже має повну в’язницю заручників і скоро розпочне свої розрахунки з партизанами.
Звичайно, всі ті чутки мов облили нас холодним душем. Ми відчули всю небезпеку свого становища, зрозуміли свою приреченість, тим більше, коли німці посилили охорону в’язниці. Але на другий чи на третій день він нас підбадьорив, нагадав, щоб ми були готові, бо ходять чутки, що нас збираються визволяти.

Зразу в нас піднявся настрій, ми вже почали навіть кепкувати один над другим, жартувати. Але одного дня Сергій пошептався зі своїм сусідом і приніс жахливу звістку. Ходять чутки, що надворі за в’язницею копають якусь траншею… Тут вже було не до жартів… І хтось там бачив, що привезли хлорне вапно, яке розвантажили в одному зі складів… Ми ще всі пам’ятали, як в 1941 році були викриті численні захоронення масових розстрілів у тюрмах і майже всі вони були оброблені саме хлорним вапном… Напруга зростала з дня на день. Вже нам не сиділося і не спалося». 
                             Лариса Томчук
Лариса Томчук, медсестра УПА, з с. Підлісці підтверджує ці спогади, зазначаючи, що такі заходи німців були спричинені невдалою спробою І. Климишина-«Крука» та ще кількох бойовиків визволити в’язнів несподіваним наскоком: «На той час, коли наші хлопці(а їх було 6 чоловік на чолі з «Круком», серед них Ляшук Борис та Володимир з села Великі Млинівці) підійшли до в’язниці, начальник в’язниці якраз проводив свою коханку. Зав’язалася перестрілка. Звичайно, що визволити в цю ніч в’язнів не вдалося. Після цього німці стали укріпляти в’язницю: викопали окопи, всередині подвір’я ями та завезли хлорку. Готувалися до розстрілу в’язнів. Треба було спішити визволити в’язнів… До нас у стодолу завезли зброю, яку вночі повстанці забрали та через поле вийшли на шлях, який вів до дороги на місто. У той день випав невеликий сніг, що видав сліди повстанців, але за ніч новий сніг їх покрив… У хаті «Крук» дав розпорядження командирам загонів… Побачивши мій неспокій, «Крук» запевнив, що батько скоро повернеться. Так і сталося. Бог поміг, що обійшлося без жертв. Це було в лютому 1943 року».

Повстанцям вдалося використати одну досить сприятливу обставину – щоденно місцеві селяни вивозили попри в’язницю дубові колоди, які транспортували на залізничну станцію. Отже, на ці підводи було повантажено та замасковано драбини, мотузки, зброю та інше необхідне обладнання. Крім того «… тими дубами ми заблокували дороги до тюрми, тоді приставили драбини до муру». Дійсно, повстанці з колод звели кілька імпровізованих барикад, що перетинали вулиці у районі в’язниці. Барикади охоронялися групами (застави стояли від вул. Широкої, від Смиги та Дубно і від Почаєва), які мали на озброєнні кулемети та гранати. Ось що написав у спогадах тогочасний прихильник радянської влади та російський шовініст Кравченко-Бережний, що мешкав у Кременці: «Сьогодні в три години ночі загін добре озброєних людей, приїхавши верхом та на велосипедах, здійснили напад на в’язницю. Попередньо вони перерізали зв'язок, розставили патрулі з кулеметами. По вулиці в цей час їхали підводи з великими колодами, везли поставки на станцію. Підводи зупинили, колоди кинули поперек дороги».
                     Іван Климишин "Крук"

І. Климишин-«Крук» та І. Міщена-«Корж» наказали приставити драбини до муру, який мав висоту до 3,5 метрів, і з них та даху мурованих туалетів обстріляти охорону й тримати під прицілом усе подвір’я, брами та будівлі, оскільки чіткої домовленості про сприяння з боку шуцманів не було. «Обстріляли вартових з муру… А група вскочила на подвір’я тюрми. Вартові в самій тюрмі втекли з фронтових дверей на зорні двері. Там ми їм погрозили, вкинемо гранати в середину, щоб відчинили двері. Вони відчинили зорні й фронтові двері». На в’язничне подвір’я увірвалися дві групи – однією командував І. Міщена, іншою І. Климишин. Вдалося відібрати ключі у деморалізованої охорони та випустити всіх в’язнів. «В’язні виходили з тюрми нашими драбинами, перелазили через мур і ті що знали околицю відразу втікали далі на свою руку. Інші відступали разом з нами. Ми мали біля 10 підвід, якими їхали, ті, що були побиті й не могли йти. Після прочищення тюрми, ми відступили, залишаючи адміністративні будинки й головну браму на в’язничне подвір незачиненими».

В’язень В. Підмурний описує події тієї ночі так: «І ось одної ночі, десь так між дванадцятою і другою годиною, нас розбудили вибухи гранат і шалена стрілянина. Це тривало десь хвилин десять. Потім стрілянина трохи ущухла, почулися крики, зчинився галас і біганина в коридорі, брязкіт ключів…Раптом наші двері відчинилися і ми побачили озброєних молодих хлопців, які бігали з наглядачами, відчиняли всі камери і виганяли всіх на двір.

«На волю! Вперед! Через мур по драбинах.» - пояснювали вони. Ми, схопивши в оберемок свої речі, кинулися на двір, де справді на стіну тюремної огорожі було сперто кілька драбин, по яких вже видиралися перелякані напіводягнені в’язні нагору і там зіскакували в сніг. Група озброєних людей стояла навпроти брами і час від часу туди пострілювала.

Ми з Борисом також підбігли до однієї з приставлених драбин і один за другим вибралися на муровану стіну, яка була майже чотириметрової висоти і попадали вниз. Зразу за муром стояло кілька озброєних хлопців, які показували нам дорогу до лісу, в гори, куди ми, захекавшись, і побігли…».
Кравченко-Бережний уточнює, що шуцманів-охоронців було заскочено зненацька, роззброєно, і замкнуто в одну з камер. «Засуджених відводили до задньої стіни в’язниці, де приставили драбину. Звідти зіскакували на напнутий зовні брезент. Ось і все".

Групи повстанців, що відходили з міста подекуди мали сутички з німецьким гарнізоном, який намагався опанувати ситуацію у місті. Зокрема, О. Мазур пригадує, що «після звільнення наша група рушила саньми на Рудку. В будинку біля тютюнової фабрики проживали німецькі солдати, які обстрілюючи нас, убили кілька коней». Василь Підмурний стверджував, що якийсь німецький відділ вирушив у бік в’язниці та натрапив на одну із застав. Розгорнулась шалена стрілянина. «Це вже потім, як розповідали наші хлопці, які приймали тоді участь, приїхала тоді з центру міста від гестапо і жандармерії підмога, а їх зустріла засідка хлопців боївки «Крука» з кулеметами, щоб хоч на певний час затримати. Німці бою не прийняли, а, прорвавшись мимо засідки, помчали виручати з облоги тюрму. Гадаючи, що вона вже захоплена партизанами, вони її з сходу накрили шквальним кулеметним вогнем».
Заскочені такими зухвалими діями українських повстанців, німецькі окупанти одразу оголосили у Крем’янці надзвичайний стан, провели арешти серед місцевого українського населення. Повстанці почали готувати новий, вже більш потужний наступ, на Крем’янець, щоб визволити арештантів. Та координація зусиль, озброєння добровольців вимагали хоча б кількох днів часу. Німці ж у свою чергу теж поспішали, тому врятувати заручників не вдалося.

Серед тих, хто потрапив до німецьких пазурів були: відоме на всю округу подружжя лікарів Ганни та Петра Рощинських, їх небіж Юрій Черкаський, викладач рільничої школи в Білокриниці, колишній уенерівець Павло Гарячий та багато інших. 23 лютого 60 нових в’язнів Крем’янецької в’язниці було розстріляно. «Страта проводилась на в’язничному подвір’ї, її бачили мешканці сусідніх будинків. Заарештованих змусили роздягнутися, як це було під час розстрілу євреїв. Серед приречених було декілька жінок. Був лікар Р. (Рощинський – прим. автора) з дружиною… Її теж змусили роздягнутися. Лікар кинувся на гестапівця, вихопив у нього револьвер, вдарив руків’ям по голові, але в цей час інший гестапівець звалив його пострілом у спину. Під час розстрілу лунали страшні крики». Один з місцевих жителів передає атмосферу тих трагічних днів : «Місто пригнічене. На вулицях жодної душі, ні одна шпарина не просвічує. Всі чекають: ось – моя черга…»

Попри чисельні жертви серед українців, німцям не вдалося залякати місцеве населення і лави повстанців почали швидко зростати. Тут і там вояки УПА завдавали дошкульних ударів по німецьким гарнізонам, влаштовували засідки, палили німецькі склади, знищували телефонний зв'язок. Німці починали розуміти, що на Волині піднімається нове потужне повстання.

Джерело
Ігор Марчук, завідувач відділу Рівненського обласного краєзнавчого музею.
https://galinfo.com.ua/

Цей день в історії УПА - 1 вересня

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Урочистості з нагоди проголошення відновлення Української державності в м. Підгайці Тернопільської обл. 30 червня 1941 року. Із прапором Михайло Гишка, псевдо "Крук", майбутній надрайоновий провідник СБ ОУН.
*********
1944 рік
У селі Щуровичі на Львівщині повстанці знищили голову сільради.

1945 рік
Три сотні УПА-Північ атакували село Клинки на Рівненщині. Знищені дільничний НКВД і 8 бійців винищувального батальйону, ще 20 захоплені в полон.

Сотня «Журавлі» УПА-Захід у бою з москалями у селі Луги на Станіславщині знищили 3 і поранили 8 військових. Втрати УПА: двоє поранених.

Під час боїв з москалями у селах Голе Равське і Ременів на Львівщині загинули четверо повстанців.

1947 рік
У селі Миколаїв на Львівщині підпільники знищили військового МВД.

У боях з москалями у селах Крушельниця і Черневе на Дрогобиччині загинули двоє повстанців.

1948 рік
У селах Хідновичі і Тишковичі на Дрогобиччині повстанці спалили будівлі колгоспу.

У селі Суходоли на Львівщині підпільники знищили начальника винищувального батальйону.

У селі Чайковичі на Дрогобиччині повстанці знищили бійця винищувального батальйону, ще двох поранили. Спалено сільраду.

1950 рік
У бою з москалями на околиці райцентру Стрий на Дрогобиччині загинув референт обласного проводу ОУН Богдан Зборик – «Черник».

На шляху біля села Тростянець на Станіславщині повстанці знищили водія автомашини і військового МГБ, поранили старшого лейтенанта і трьох військових.

1962 рік
У селі Домашів заарештований зі зброєю член ОУН Степан Басюк.

Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам’яті.