Повінчалась я з Василем Андрусяком у селі Посіч ввечері 11 травня 1945 р.
24 лютого 1946 р. попавши під облаву був поранений, тому дострілив сам себе. Тіла Василя («Різуна») і його побратима Бориса («Бояна») возили потім селами, зганяючи людей на впізнання.
10 березня 1946 року народився в мене син. Коли мене запитали, як буде називатись синок, я згадала, що тата його, Василька, вже немає серед живих і відповіла: «Василько».
Перебуваючи в підпіллі я віддала сина доглядати родині Марії і Василя Безушків, молодих людей, бездітних, чесних, розумних, порядних.
Я вдень сиділи в бункері, а коли було спокійно в селі, ввечері виходили. Я бігла до дитини, що була досить близько. Безушки любили мого синочка. Він до них привик. Але коли я приходила, то горнувся до мене.
Хотіла віддати сина до брата в Снятин. Брат не міг взяти дитину, бо енкаведисти в Снятині вже знали, що в мене народився син і вони могли забрати дитину від нього.
7 серпня 1947 р. облавники спіймали мене з синочком. Керував операцією полковник Нечаєв.
Підчас слідства полковник Нечаєв наполегливо вимагав, щоб я підписала статтю з осудом ОУН-УПА, діяльності чоловіка, тобто покаянну. Він говорив:
- «Завтра будеш на волі, сина віддадуть, отримаєш квартиру – де хочеш, навіть у Києві».
- «Ні!»
- «Ти за один підпис зрікаєшся сина?»
- «Я сина не зрікаюсь, на зраду не піду, не діждеш!»
- «Вас нема за що судити – відпустимо».
Я відповіла: «Ненавиджу – ви мої вороги, ви родину мою знищили, чоловіка вбили!»
- «Ти сина ніколи не побачиш, я особисто постараюсь, хіба уб'єш його».
Слідство. День і ніч допити, лайка, погрози, штовхани, вночі не дають спати, наказують цілу ніч сидіти або стояти. Вдень спати не можна, в камеру щохвилини заглядає наглядач: «Не спать, не лежать!» Уночі знову тягнуть на допит. В карцері я була два тижні одна.
Засудили мене на 10 років ув’язнення.
1948 рік. Попала в концтабір на півночі біля ріки Сосьви.
Перебуваючи в таборах писала листи, щоб дізнатись про долю сина.
На Тисьмі застала нас вістка, що помер наш кат Сталін. Як плакали за ним росіяни, які мали строки по 25 років! Жаліли за ним, що мало їм дав.
Писала неперервно листи, щоб відшукати сліди мого синочка. Молилася, просила Ісуса, Матір Божу, щоб не покидали мене, щоб допомогли знайти мені синочка. Я вірила, надіялась, і молитва допомогла мені вижити.
Мене звільнили 1955 року зі зняттям судимості і всіх, зв'язаних з судимістю, обмежень. Я поїхала до брата Василя у Львові. Мене не прописували, тому поїхала до знайомої на Волинь, в Костопіль.
Знову продовжила пошуки сина. Поїхала в Калуш. Звернулась в той будинок, куди віддали сина в першу ніч. Дізналась, що дитину принесли військові вночі 7 серпня 1947 року. Не записували, а рано забрали, та відвезли до Станіславова.
В Станіславові по вулиці Карла Маркса, 9, дитячого будинку грудної дитини вже не було. Пішла до обласного прокурора по вул. Чапаєва, 25.
Прокурорша подивилась на мене , а тоді каже:
- Що, Ви в справі дитини? Хочете забрати? Вашої дитини нема, ми віддали її на усиновлення.
- А хто Вам дав таке право? Як Ви посміли без моєї згоди комусь віддати? Ви добре знали, що я шукаю його. Що наробили, тепер справляйте. Я Вас подам до суду!
Вона почала мене умовляти:
- Ви йому чужа тьотя. Він вас не знає. Він від Вас відмовиться. У нього вже є інші батьки. Ті люди, що його взяли, Вашого сина краще виховають.
Я спокійно слухала, а потім сказала:
- Вистачить читати мені Ваші нотації, досить, що Ви всі десять років усілякі брехні писали. Кому віддали? Де ті люди, котрі забрали його? Я зараз піду до обласного прокурора, якщо і він нічим не допоможе, поїду в Москву.
Через два тижні я одержала з прокуратури м. Станіславова повідомлення: «Ваш син Андрусяк Василь Васильович, він же Ганусяк Вася, усиновлений Корсаковим П. Е. і Корсаковою А. С. Вони проживали в м. Станіславі по вулиці Білій. З міста Станіслава виїхали в місто Київ, їхня адреса в Києві нам не відома.
Однак виявилось, що Корсакови виїхали в Смоленську область та проживають у м. Єльні.
До Єльні приїхала рано, зупинилась у готелі, пішла в суд. Сказала, що через суд хочу повернути сина. Суддя сказав, що у них немає всіх необхідних документів. Зберуть їх тоді буде суд. Я сказала, що піду на Піонерську, де живе мій син, хочу його побачити. Суддя не радив мені йти, бо буде недобре, коли син все взнає та ще й я почну плакати. Я пообіцяла, що не буду плакати. Однак, будучи так близько, не можу від’їхати не побачивши сина.
Прийшла до Корсакових, вдома була старенька бабуся. Я запитала: «Где Анастасия?» Вона перелякано запитала: «Хто вы?» Я представилась, що з Асею разом працювала, що я у відрядженні і прийшла їх провідати. Питаю:
- Где Вовочка?
- Он гуляет.
Коли Василько зайшов у хату, привітавшись, я глянула на нього: він настільки був подібний до мене на моїй фотографії в приблизно такому ж віці.
Він роздягнувся, а я шапку з голови зняла і поцілувала: «Какой ты большой вырос, я тебя маленьким видела».
Син наливає обід, пропонує мені, пригощає мене чаєм. Я йому сказала, що працювала з мамою. Питаю: «Поехал бы он в Станиславов?» – «Если мамка разрешит, то поеду». Пообіцяв дати мені фотографію. Побіг в кіно, а потім на уроки.
Він побіг, а бабця до мене з плачем: «Вы что-то знаете. Вы целуете, как родная, неродная не поцелует так, я знаю». Вона розплакалась: «Не дам Вовку, он мой, я его на плечах носила. Если хотите его забрать, берите и меня, сыну я не нужна, а невестка меня не любит».
Я заспокоїла її: «Если сынок захочет ехать ко мне, я заберу вас обеих». Старенька почала мені розповідати, що у невістки не було дітей після двох операцій – позаматкова вагітність, тому вони вирішили взяти дитину з дитбудинку. Коли йшли брати, взяла з собою сусідку, щоб порадила, котрого їй взяти. Питає: «Взять он этого? Мне он нравится, у него чорные глаза».
Дитину виконком не всиновив, бо не знали, де його батьки. Так дитина перебувала в них, часто, як Корсаков прийде п'яний, невістка йому наперекір відносить малого назад в дитячий будинок, але за якийсь час знову принесе. Людям говорили, що це дитина чоловіка, як він був у Станіславові в армії «по борьбе з бандитизмом», то його знайома медсестра народила дитину і померла. Він хлопчика здав у будинок грудної дитини, а коли його жінка приїхала, дитину вирішили забрати. Але люди не вірили в ці бредні, і сусіди знала правду.
Прийшла господиня, запитала, чи я бачила Вовку, чи йому щось говорила. Я відповіла, що нічого не говорила. Вона розплакалась, казала, що ніколи по судах не ходила, щоб я дитину забирала без суду. Пішла я в суд, все розповіла, що вона готова віддати дитину без суду. Суддя сказав, щоб ми прийшли завтра разом, він усе оформить, і я заберу дитину. Ввечері синок з другом йшли зі школи, ми разом прийшли. Господиня вже була вдома. Син запитав мамку, чи можна дати фотографію мені і що написати. Вона сказала: «Напиши: на память т. Жене».
Я подякувала, а син з товаришем пішли робити уроки. Тоді мамка каже:
- Вы где-то шлялись по миру, а теперь хотите забрать великого парня.
Я відповіла: «Суд будет, нас разсудять, а где захочет мой сын, так и будет, я насильно его не заберу.»
Суд мав відбутись через пару тижнів. Мій поїзд був увечері, тому вирішила ще раз побачити сина. Він був з товаришем. Коли з ними попрощалась, то мене наздогнав його товариш, та й питає:
- Тетя, это правда, что Вовка ваш сын?
- Кто тебе это сказал?
- Дети в школе.
- Не говори ему, он возможно будет плакать.
- Он уже все знает, ему в школе рассказали, спрашивает, почему она мне нечего не говорит. Вы ему расскажите, он большой, много читает, умный.
Через пару місяців я приїхала на суд. Пішла на помешкання до мамки. Синок вийшов до другої кімнати, я пішла за ним і прошу:
- Пошли со мной в город, купим кое-что, может, какие книги красивые.
- Иди сама, а то все будут смотреть.
- Меня некто не знает.
- Знают.
- А ты знаешь?
- Нет, не знаю и не хочу знать.
- Но я тебе должна сказать, что я твоя мама, твое имя Васылько Андрусяк, отца твоего нету, погиб, ты у меня один, скоро будет суд, присудят мне.
- Я хочу здесь жить, я некуда не поеду.
- А я не буду тебя забирать силою. Завтра будет суд, присудят мне, а ты, как захочешь, можешь жить здесь. Писать будешь?
- Не знаю.
- Все одно приедешь ко мне, через пять, десять, двадцать лет, но приедешь.
- Возможно.
Я його поцілувала, а він схилив головку і не дивиться на мене. Я не плакала, я тоді була дуже слаба, немічна, але сильна духом, я знала, що плач не дасть мені сили, щоб боротися. Пішла ще до міста, купила деякі книжки, гостинці та занесла йому. Потім ще зайшла в суд, розповіла, що дитина все знає, що йому в школі все розказали.
На другий день прийшла в суд. Зібралося багато людей, мене і Корсакову викликав суддя (Корсаков на суд не з'явився, Корсакова принесла довідку, що в нього температура), запитав: «Чому не привела сина? Приведіть дитину».
Корсакова привела малого, сама плаче, а дитина заспокоює: «Не плач, я сказал, что некуда не поеду».
Суддя і засідателі зайняли свої місця. Зачитали наші прізвища, сказали Корсаковій посадити біля себе дитину. Суддя: «Андрусяк, расскажите, какое вы имеете дело к Корсаковым».
Я встала і все розповіла, як на молитві, а під кінець сказала, що надіюсь на справедливий радянський суд. Я спокійно говорила, не плакала. Я говорила по-російськи, а коли я говорила по-російськи, то в мене в душі все як закаменіло. Після мене запитання до Корсакової, вона почала розказувати. Плаче. Суддя сказав, щоб вона взяла себе в руки. Питає:
- Вы признаете право матери на сына?
Вона відповіла, що визнає, але дев'ять років виховувала дитину.
Суддя каже:
- Вы имели радость, когда он был маленький, а она была лишена этой радости. Теперь она нашла сына и имеет право на него. Почему вы еще не усыновили его?
- Исполком не дал согласия, ибо не знали, где родители ребенка.
- А как Вы в школу записали без документов?
- Это муж записал.
- Он работал в КГБ, – сказав засідатель.
Тоді суддя звернувся до сина і запитав його, в який клас він ходить, як вчиться, чи знає, котра його мама. Він відповів:
- Теперь знаю.
- Кто тебе сказал?
- Дети в школе.
- Поедешь с мамой?
- Нет. Я хочу здесь жить.
- Почему ты не хочешь ехать с мамой, или потому, что ты ее не знаешь? Усе дети имеет родную мать, а у тебя чужая тетя.
А він заплакав і сказав:
- Если бы я с нею все время жил.
- Знаешь, сынок, была война, мать посадили, пока разобрались, ее оправдали. Она приехала и начала искать тебя. Она все время искала тебя.
Другий засідатель питає:
- А, может, поедешь в гости к маме, посмотришь, как она живет. Понравиться – останешься, а нет – назад приедешь.
- Поеду в гости.
Суд вийшов на нараду. Ми сиділи в залі. Люди говорили, хто за нею, а хто за мною. Яка довга була та перерва! Я молилась у душі: Господи, ти все знаєш, будь мені і тут суддею. Я була як в тумані, здавалось, що все мені сниться!
Нарешті: «Встать. Суд идет!» Всі встали. Суддя зачитав рішення, дитину присудили мені.
Після суду викликав нас, двох мам, суддя. Він сказав до Корсакової: «Не пробуйте задерживать паренька, он с характером, он все равно уйдет от вас». І до мене звернувся: «А Вы постарайтесь, чтоб он почувствовав, что он у родной матери».
Вийшли з суду, Корсакова з сином пішли до своєї домівки, а я в готель. Потім вирішила піти до Корсакових, щоб довідатись, коли поїде в гості до мене Василько, може, тепер зі мною.
Прийшла до них. На подвір'я, мамка сиділа з малим і розмовляла, опісля підійшла до мене, заявила, що Вовка не поїде до мене, поки бабця жива, бо хто її догляне, всі на роботі, а вона дуже хвора.
Корсакова попросила, щоб я виписалася з готелю і посиділа коло бабці, бо їй треба на роботу. Я виписалась і прийшла. Сиділа коло хворої, вона важко дихала, пульс дуже слабенький, з перебоями. Запитала, чи заберу Вовку, і сказала, що тепер вона може спокійно померти, бо вона за нього переживала, що вона дала йому 14 карбованців.
Синок носив суху траву на стрих хати. Я спитала:
- Для чего ты это делаешь?
- Буду там спать.
Але там спала я, бо так розпорядилася Корсакова. Вона переживала, що сусіди будуть приходити до хворої і дивитимуться на мене.
У п'ятницю бабці стало погано, вона почала задихатись, у грудях сильні хрипи, я післала малого викликати мамку. Вона прийшла з молодою лікаркою, яка визнала запалення легенів і запропонувала негайно везти до лікарні. Під'їхав до хати віз, запряжений конем, син виніс хвору маму, поклав на солому. Корсакова я побачила крізь вікно, коли клав свою матір на віз. Я в той час сховалась за піччю. Корсаков вперто уникав зустрічі зі мною.
Корсакова накрила її, сіла на воза і попросила мене, щоб я з нею поїхала до лікарні. Була сильна спека, бабка розкривалась, не мала чим дихати. Проїздили коло млина, Корсакова зупинила коня, каже, що має занести мішок у млин, і побігла. Я залишилась одна коло воза, бабця стала задихатись, я бачу, що вона помирає. Кличу: «Ася, бабка умирает». Вона прибігла, налила в рот лимонаду, але він вилився. Корсакова закричала. Я накрила покійницю з головою. Корсакова сіла на воза і рушила далі. Я питаю:
- Куда едешь?
- В больницу.
- Чего уже мертвую везти в больницу, везите домой.
Коли привезли на подвір'я, малий, як побачив, утік десь у поле. Занесли покійницю в хату. Корсакова питає: «Что делать?» Я сказала, що треба робити, а вона говорить: «Сейчас придут соседи, будут на Вас смотреть, а не на покойницу». Я забралася на стрих, на сіно. Лежала і слухала. Там, у хаті, рух, ходили, говорили до пізньої ночі. Я не могла заснути. Пси гавкали, мені здавалося, що хтось до мене лізе і хоче мене вбити, щоб помститися за дитину. Боялася таки Корсакова, тому що він не хотів зі мною зустрітися. Всю ніч я не могла заснути.
Бабусю поховали. Вовка вирішив їхати зі мною, а не залишатись з Корсаковими. Корсакова почала Вовку виряджати. Складала його речі, шкільні підручники. Малий питає: «Учебники забрала? Опять придется учить украинский язык». Я заспокоїла його: «Пойдешь в русскую школу».
Перший рік ми з ним розмовляли тільки по-російському, але чоловік і та бабуся, чужа, що жила у нас, говорили з ним по-українському. Пригадую, як перший раз прийшла на батьківські збори. Класна керівничка Чорноудова сказала: «Хороший у вас хлопчик, Андрусяк, уважний, грамотний, товариський. Він недавно приїхав з Росії, ми його звільнили від екзамену з української мови, але він все одно прийшов і написав диктант на «п'ять». Я була дуже щаслива.
Після закінчення шостого класу ми поїхали до Станіславова. Там у нього були друзі, з якими він ходив до школи в перший і другий клас. Василько познайомив мене з сусідкою, де вони жили по вулиці Гладкій, 8. Потім повернулись до Костопіля, де я тоді жила
Закінчивши сьомий клас, він захотів поїхати до Корсакових. Я не могла з ним поїхати, бо була хвора чоловікова мама, тому Василько поїхав сам. «Не переживай, – каже він, – я знаю, де треба робити пересадку, де компостувати квитки». Я його відпустила.
Після канікул приїхав додому, в Костопіль. Був слухняний, ніколи не відмовив мені, якщо я його просила. Про тата нічого не розказувала йому. Часом принагідно скажу: «Твій тато», – а він якось аж знітиться. І мені здавалося, що він нічого не хоче знати про батька, бо сам ніколи не запитував про нього. Так пройшли шкільні роки.
Вступав у авіаційне училище, дуже хотів бути пілотом, але наше минуле стало на перешкоді.
Після армії вступив у політехнічний інститут. Закінчив його. Оженився з гарною, дівчиною з Станіславова, куди поїхав жити після закінчення навчання.
Я не могла купити хати в Станіславові і жити поруч сина, оскільки мене не прописували.
Купила хату у Львівській області. Жила одна. Мене часто провідували брат з дружиною, які жили у Львові. Син з дружиною і внуки приїздили рідше, бо обоє працювали, а внуки вчились.
Совєтський Союз почав добігати з свого кінця. Нарешті я таки переїхала в Івано-Франківськ, ближче до сина та онуків. Коли ж у 1989 р. я розповіла синові все про його батька, він сказав: «Напиши все, нехай для внуків залишиться». Я щаслива, що Господь вернув мені сина, який є добрим сім'янином, мене поважає як маму і ніколи не дорікав ні в чому, особливо, що через мене не знав материнської ласки. І що син гідний свого батька та з пошаною згадує його. На все Воля Божа. Слава Йому!
Джерело інформації
VOX-POPULI-CRIMES-OF-THE-NKVD
