"Світлина виконана з нафтової вежі у селі Руська Ропиця (сучасна с. Гурна) - червень 1947 рік. Виселення Українського населення поляками (Акція Вісла)"

Джерело

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

3 жовтня 1896р. у селі Костюшки на Житомирщині народився Павло Ковжун, Український графік, живописець, мистецтвознавець.

Закінчив відділ малярства Київського художнього училища. Учасник Першої світової війни на Румунському фронті, був двічі поранений.

«З Києвом мав регулярний зв’язок і, буваючи в Києві, брав участь у таємних засіданнях старшої української громади…– писав у спогадах Павло Ковжун. – В полку і дивізії заклав і організував гурток українців-старшин, яких освідомлював національно під час сидіння в окопах».

Редагував фронтові газети «Козацька думка», «Україна», «Голос Часу». За часів Центральної Ради – представник військової місії до Румунії, входив до військово-історичного відділу Генштабу. У 1918-1919 рр. працював в інформаційному бюро Сірої дивізії, учасник боїв із більшовиками та поляками.

Після поразки Української революції мешкав у Львові. Співзасновник знаменитих львівських мистецьких об’єднань Гуртка діячів українського мистецтва (1922-1926) та Асоціації незалежних українських митців (1931-1939). Організатор численних художніх виставок.

Вважається одним із найвидатніших послідовників Георгія Нарбута. Його графіка неодноразово експонувалася на міжнародних виставках у Празі (1924), Брюсселі (1927), Лос-Анджелесі (1931), Берліні (1937), Римі (1938).

Займався розписом багатьох церков Галичини складними орнаментальними композиціями в українсько-візантійському стилі.

Помер 15 травня 1939-го у Львові від запалення легенів. Похований на Личаківському цвинтарі.

Джерела.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua

Цей день в історії УПА - 3 жовтня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Марія ГАВРИЛІВ. Народилася 23 лютого 1929 року у селі Хишевичі Городоцького району Львівської області. Була наймолодшою з шести дітей у сім’ї. Закінчила вісім класів у сусідньому місті Комарно. Два роки вчилася в ремісничій школі у Львові. Через війну 1942-го навчання перервалося. У 14 років стала медичною сестрою в Українській повстанській армії. 1948-го заарештували. Відбула 10 років таборів у російській Мордовії. Після повернення додому працювала санітаркою, у колгоспі. Вийшла заміж за репресованого колишнього упівця Петра Гавриліва 1924 року народження. Чоловік помер у 1999 році у віці 75 років. Сину Мирону – 58 років, учитель математики, завуч школи. Донька 56-річна Мирослава працює вихователькою в дитячому садку, а на 8 років молодша Оксана була пекарем, зараз – санітарка. Має шістьох онуків, сімох правнуків. Вишила рушники й килими. Кожній дитині вишила декалог націоналіста – на стіну. 

**********

1943 рік

У райцентрі Радивилів на Рівненщині відділ української самооборони у бою з німцями знищив 9 військових, ще двох поранено.

1944 рік

У селі Хренів на Львівщині повстанці знищили голову сільради.

Під час мітингу в селі Тиха на Дрогобиччині повстанці знищили інструктора райкому КП(б)У, оперуповноваженого райвідділу НКВД та інструктора районного військкомату.

1945рік

Відділ сотні «Хорти» УПА-Захід атакував загін НКВД, що збирав продовольство в райцентрі Човгани на Закарпатті. Знищений старший лейтенант, чотирьох військових роззброєно і відпущено. Здобуто автомат і дві гвинтівки.

Двоє повстанців загинули у бою з москалями у селі Товстолуг на Тернопільщині.

1946 рік

Під час боїв з москалями у селах Коросне і Новий Яр на Львівщині загинули троє повстанців.

1947 рік

Рейдова група УПА у селі Соболівка на Київщині поширила антирадянські листівки і конфіскувала колгоспні продукти.

Лікар надрайонного проводу ОУН Юлія Онисько – «Ванда» загинула в бою з москалями у селі Уличне на Дрогобиччині.

1948 рік

У бою з москалями біля села Журавне на Дрогобиччині загинули повстанці Михайло Шевчук і санітарка Варвара Ковалишин.

1950 рік

Пошукова група МВД захопила криївку біля села Станківці на Станіславщині. Один повстанець загинув у перестрілці, решта 12 відійшли без втрат.

1951 рік

У бою з москалями у селі Мишин на Станіславщині загинув районний провідник ОУН Василь Тафійчук – «Сивий».

1952 рік

Четверо повстанців були оточені пошуковою групою МГБ у селі Гумниська на Львівщині, в ході бою знищили командира групи – капітана, але всі загинули під час прориву.

Джерело.

СЕРГІЙ ГОРОБЕЦЬ,

Український інститут національної пам’яті.

Шеванюк Василь Аксентійович - "Сатурн" - слідчий референт СБ Станіславського Окружного Проводу ОУН. Слідчий з особливо важливих справ, референт СБ Крайового Проводу Карпати, вишкільний референт СБ ОУН.

Шеванюк Василь Аксентійович - "Сатурн" (1916 - 03.05.1950)

Народився в с. Пилява Тиврівського р-ну Вінницької обл.

Закінчив гірничо-механічний інститут м. Сталіно (нині м. Донецьк). Працював інженером-теплотехніком, слідчим КРІПО у Запоріжжі і Вінниці (1941–1942).

З кінця 1943 р. слідчий референт СБ Станіславського Окружного Проводу ОУН. Згодом слідчий з особливо важливих справ, референт Служби Безпеки Крайового Проводу Карпати, вишкільний референт Служби Безпеки ОУН.

З 1948 р. референт СБ ОУН Дрогобицького Окружного Проводу ОУН. З 16.08.1948 р. сотник СБ, автор низки інструкцій і посібників для СБ. Серед них: "Агентура НКГБ в дії", "Що повинен знати працівник СБ", "На допомогу слідчим", "Випадок з практики".

Призначений 11.1949 р. на посаду референта СБ Північно Західного Краю "Москва". Проте за ним не прийшов зв’язковий, а тому залишився зимувати у Галичині.

Загинув 3.05.1950 р., оточений групою МДБ у криївці на околиці м. Стрий Львівської обл.

Джерело

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

2 жовтня 1990р. розпочалася Революція на граніті. Таку назву тодішні події отримають згодом.

Жовтень у Києві розпочався з протестної ненасильницької акції. На площі Жовтневої революції (нині це Майдан Незалежності) студенти оголосили голодування.

На початку 90-х років акції протесту проходили у багатьох республіках СРСР, проте в Україні рушійною силою стали не політики, а студентська молодь.

Ідея проведення акції зародилася влітку 1990 року серед членів Української студентської спілки в Києві. Замисел підхопило Студентське братство Львова. Співголовами акції, якими стали: Олесь Доній (голова УСС Києва), Маркіян Іващишин (голова Студентського братства Львова), Олег Барков (голова УСС Дніпродзержинська). Комендантом наметового містечка обрали студента IV курсу Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка Т.Корпала.

11 вересня Верховна Рада УРСР прийняла рішення про заборону проведення мітингів на відстані одного кілометру довкола будівлі парламенту.

Зранку 2 жовтня кілька десятків активістів зібрались на площі Жовтневої революції і, розстеливши на граніті матраци та спальники, розпочали голодування. Увечері було розгорнуто наметове містечко, яке мало чітку організацію. Були окремо намети для прес-групи та медиків. Організовано охорону наметового містечка. Міліція так і не наважилась розігнати демонстрантів, а згодом Київська міська рада дала дозвіл на проведення масових акцій в центрі міста.

Студенти оголосили основні вимоги:

1) відставка голови Ради Міністрів В. Масола;

2) проведення позачергових виборів Верховної Ради УРСР на багатопартійній основі не пізніше, аніж весною 1991 року;

3) прийняття постанови про націоналізацію майна КПРС та ВЛКСМ в Україні;

4) відмова від підписання нового союзного договору;

5) повернення на територію республіки військовослужбовців, які проходять строкову службу за межами України, та забезпечення проходження військової служби на території республіки цьогорічного та наступних призовів.

У наступні дні до мітингувальників приєднувалася молодь з усіх куточків України. Всього голодувало близько 150 осіб, ще стільки ж допомагали.

Вирішальні події відбулись протягом 12–17 жовтня. Більшість вишів Києва підтримали вимоги. Маніфестації пройшли у Львові та Луганську. Заклики до загальнонаціонального страйку були озвучені по телеканалу УТ–1.

Протести завершилися підписанням постанови Верховної Ради УРСР, яка гарантувала виконання більшості вимог учасників протесту.

Джерело

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua

2 жовтня 1906р. у місті Охтирка на Сумщині народився Іван Багряний (справжнє ім’я Іван Павлович Лозов’яга), поет, прозаїк, публіцист, політичний діяч.

У молоді роки вчителював (викладав малювання), обіймав низку посад в різних організаціях, працював на шахтах Донбасу. Писав вірші, здійснив поїздку по Україні. Деякий час навчався в Київському художньому інституті, який не закінчив через фінансову скруту та політичну неблагонадійність.

Входив до опозиційного літературного об’єднання «МАРС» («Майстерня революційного слова»), його твори нещадно критикувалися за принципову українську позицію. Віршована поема «Ave Maria» (1929) була заборонена цензурою, а історичний роман у віршах «Скелька» (1930) спричинив звинувачення «в проведенні контрреволюційної агітації». 16 квітня 1932-го заарештований. Провів 11 місяців в одиночній камері внутрішньої тюрми ГПУ, засуджений на три роки заслання на далекий Схід. За спробу втечі отримав новий термін (ще 3 роки).

Після повернення, 16 червня 1938-го заарештований вдруге – цього разу за участь у націоналістичній контрреволюційній організації. Обвинувальний вирок не підписав і після двох років в’язниці (83 дні провів у камері смертників) восени 1940-го через брак доказів був випущений на волю. Пережите описав в автобіографічному романі «Сад Гетсиманський» (1950) – творі, що на два десятиліття випередив знаменитий «Архіпелаг ГУЛАГ» Олександра Солженіцина.

Під час німецько-радянської війни переїхав у Галичину, приєднується до українського підпілля. Працював у референтурі пропаганди, брав участь у створенні Української Головної Визвольної Ради, розробляв програмові документи. Написав романи «Тигролови» («Звіролови»), «Люба», поему «Гуляй-Поле».

В 1945-му емігрував до Німеччини. Його памфлет «Чому я не хочу вертатися до СРСР?» (1946) набув великого розголосу і став одним із тих документів, що змінили на Заході ставлення до проблеми «переміщених осіб». Редагував газету «Українські вісті», заснував Українську революційно-демократичну партію (1948), був головою виконавчого органу Української Національної Ради і заступником президента УНР. Виступав за консолідацію українського патріотичного руху.

Помер 25 серпня 1963-го в Новому Ульмі (Німеччина). Незадовго перед тим висувався на Нобелівську премію з літератури.

«Я повернуся до своєї Вітчизни з міліонами своїх братів і сестер, що перебувають тут в Європі і там по Сибірських концентратах, тоді, коли тоталітарна більшовицька система буде знесена так, як гітлерівська. Коли НКВД піде вслід за Гестапо, коли червоний російський фашизм щезне так, як щез фашизм німецький. Коли нам – Українському Народові – буде повернено право на свободу і незалежність в ім’я християнства і справедливості».

Іван Багряний. «Чому я не хочу вертатися до СРСР?».

Джерело:

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua

Похорон Миколи Сидоровича Біднюка (22 роки), вбитого поляками влітку 1943 р.

Похорон Миколи Сидоровича Біднюка (22 роки), вбитого поляками влітку 1943 р. на хут. Бабаці Вишнівської сільради Любомльського р-ну Волинської обл. Світлину зроблено упівським фотографом Леонідом Хміляруком у серпні 1943 р. Разом з Біднюком загинув його товариш Головенко Іван Євтихійович (20 років). Це був перший напад поляків на українців у тій місцевості. (Ольховський І. Кривава Волинь. - Кн. 1. - Київ, 2008 - С.43)

Джерело.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Мешканці с. Туличева Турійського р-ну Волинської обл., вбиті німцями за участі поляків.

17 (за ін. даними 24) липня 1943 р. в село прибула каральна експедиція на 100 автомобілях, серед учасників якої були поляки. Було розстріляно 47 осіб (чоловіки з дітьми), жінок відправлено в табір у м. Ковелі. Поляки заявляли, що це була покара українцям за знищені польські колонії. (Ольховський І. Кривава Волинь. - Кн. 2. - Київ, 2011 - С.319.).

Джерело

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

1 жовтня 1648р. козаки після 4-х місячної облоги взяли фортецю Кодак.

Кодак був взятий за наказом Богдана Хмельницького (який за переказом влучно висловився на адресу цієї фортеці: «Manu facta manu distruo» («руками створене руками і руйнується»)) козацьким загоном під командуванням полковника Максима Нестеренка (за іншою версією — полковника Ніжинського полку Прокопа Шумейка) і перетворений на опорний пункт українського козацького війська.

У наступному Кодак перейшов під особисте гетьманське управління та використовувався як тилова база козацького війська із залогою у 400 чоловік. Близько 1656 року Кодак перейшов до володінь Запорозької Січі. У цей же час до нього переводиться із Межигірського монастиря похідна церква Св. Архістратига Михаїла, також поблизу з'являється артіль лоцманів.

За гетьмана Івана Мазепи Кодак був сторожовим постом супроти Січі. У 1711 за умовами Прутського мирного договору разом з іншими фортецями на півдні України був зруйнований. Однак, жителі не покинули міста, продовжуючи жити біля руїн фортеці.

На початку XVIII століття Кодак було частково відновлено, але в 1720-х роках татари захопили фортецю, спаливши село і розігнавши мешканців. Відтоді Кодак вже ніколи не відроджувався як фортеця.

Джерело - фейсбук 

Сторінками історії України.

1 жовтня 1925р. у с. Задвір’я під Львовом народилася Марія Савчин, член ОУН і УПА, дружина полковника УПА Василя Галаси.

Марія Савчин — «Марічка» (зліва) і Наталка Козакевич — «Сіра», 1943. Фото: uk.wikipedia.org

1 жовтня 1925р. у с. Задвір’я під Львовом народилася Марія Савчин, член ОУН і УПА, дружина полковника УПА Василя Галаси – Орлана, Лицарка Бронзового Хреста Заслуги.

У 1940-х була провідницею підпільного юнацтва ОУН у Львові, надрайоновою УЧХ (Українського Червоного Хреста) Перемишльщини, зв'язковою референтури Служби Безпеки у Крайовому Проводі ОУН.

У підпіллі зустріла Василя Галасу, який у травні 1945 р. офіційно став її чоловіком. Галаса (псевдо Орлан) був полковником УПА, очолював обласний провід ОУН Перемишльської області (нині – Польща). За подружжям полювали чекісти. Під час затримання в 1947 році співробітниками МГБ у Кракові Марічка втратила кількамісячного сина Зенона. За чутками, його всиновив начальник місцевої служби безпеки Польщі.

Надалі Марічка з чоловіком діяли в підпіллі в Карпатах, на Волині та Поліссі. Орлан організовував рейди УПА на Захід. У липні 1948 р. Галасу призначили крайовим провідником Північно-Західних українських земель (Волинь і Полісся). У жовтні 1948 р. у Василя і Марії народився син Петро.

11 липня 1953 року Марічку з чоловіком схопила оперативна група МГБ, яка діяла під виглядом повстанців. Подружжя перевезли у київську в'язницю на вулиці Володимирській. Керівництво МГБ запропонувало вислати кур'єра від його імені у США для встановлення контакту із закордонним представництвом Української Головної Визвольної Ради. Василь Галаса погодився лише за умови, що цим кур’єром стане Марічка. Він був впевнений, що його розстріляють, і намагався врятувати дружину. Заручниками в Україні залишалися їхні родичі, син, та й він сам. Орлана обіцяли звільнити після повернення Марії з Заходу. За змовою Василя Галаси і Марії, вона мала залишитися за кордоном.

Маленького сина Петра Марічка змогла побачити лише з вікна автомобіля перед від’їздом у США у 1954 році. Його виховувала двоюрідна сестра Василя на Тернопільщині і хлопчик не знав, що живе у прийомних батьків.

Орлана у 1958 році засудили на 10 років ув'язнення, але у 1960-х рр. він був звільнений, хоч постійно перебував під наглядом КДБ. Василь Галаса одружився вдруге й забрав сина Петра до себе.

Марія Савчин виконала свою місію, розповівши на Заході про плани КДБ щодо знищення українських визвольних осередків за кордоном. Їй довелося пройти перевірки й пережити недовіру від деяких представників діаспори. У 1953 році Марічка емігрувала у США. Там вийшла заміж за Володимира Пискіра і в їхньому шлюбі народилося двоє дітей – Богдан та Лариса. Вона була активною учасницею діяльності громадських організацій української діаспори.

Але найбільшим її внеском у пам’ять про УПА стало написання книжки. Зі свіжої пам’яті Марія Савчин написала мемуари «Тисяча доріг». «Було одне задумане діло, яке тримало мене при житті. Цей задум я виношувала в серці крізь увесь маршрут, він вів мене на Захід провідною зорею. Я почувала, що доля недаремне привела мене, останнього живого свідка, у вільний світ. Вона наклала на мене великий обов'язок – зберегти пам'ять про нашу визвольну боротьбу, особливо її кінцевий період», - зауважила Марія Савчин про свою книжку мемуарів.

У 2003 році на запрошення Осипа Зінкевича і видавництва «Смолоскип» Марія Савчин приїхала у Київ на презентацію другого видання книжки «Тисяча доріг». У Будинку вчителя на сцені Марійку Савчин і Василя Кука багаточисельна публіка вітала її стоячи аплодисментами як знак поваги за їхню боротьбу за українську незалежність. У 2017 році видавництво «Смолоскип» ще раз видало спогади Марічки, тож сьогодні є можливість придбати це видання й довідатися надзвичайно цікаву розповідь про діяльність Української повстанської армії.

Померла Марія Савчин 22 квітня 2013 року в місті Кергонксон (штат Нью-Йорк), де й похована.

Джерело

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua 

Трагедія села Ремель. "Село Ремель було розстріляне польською шуцманшафт полiцією та спалене вщент"

Село Ремель - околиці.

17 березня 1943 року, у невеличкому українському селi Ремель тодiшнього Олександрiйського району сталася страшна трагедiя. За наводкою польських шовiнiстiв у нiч з 16 на 17 березня село було оточене щiльним ланцюгом вiйськ СС, а пiд ранок за нiмецькою командою у це кiльце смертi було пропущено батальйон польської шуцманшафт полiцiї. Саме вони, польськi шуцмани, як озвiрiлi пси, вчинили в селi Ремель того жахливого ранку криваву маскару. Польськi полiцаї, одягненi виключно в нiмецькi мундири, запалили село, кидаючи у вiкна мирних українських селян гранати. Пiсля жахливих мордувань переважна бiльшiсть мешканцiв села були розстрiлянi.

Село Ремель було розстріляне й спалене вщент. На той час налічувалося 104 двори. У братній могилі поховано останки більш як 400 осіб. Єдина споруда в селі, яка не згоріла, — початкова школа, бо вона була мурована. Школярів, які все ж прийшли до школи, загнали в сусідній хлів, облили бензином і спалили. Школу поліцаї потім по цеглині розібрали й цеглу вивезли в село Осаду Креховецьку на будівництво гетто.

Причиною нелюдської сатанинської розправи був напад на залізничний міст над Горинню, біля тодішнього райцентру Олександрії боївкою ОУН. Було обеззброєно варту й убито охоронця-німця. Після цього боївкарі напали на районну адміністрацію, але (це відбувалось уночі) гранату, яку кинув повстанець у вікно жандармерії, вартовий, не розгубившись, миттєво викинув у вікно й, схопивши кулемет, пустив чергу по хлопцях. Жертвою став повстанець на прозвисько Федько Соловейчик. Товариші підхопили його мертвого. Він був з Ремеля.

Підводи повстанців стояли біля Олександрії з боку Ремеля, а на тім краю Олександрії була невеличка польська колонія. Як стало відомо пізніше, ті поляки, які наближені були до окупаційної адміністрації, донесли, що антинімецькі акції було проведено ремельцями.

Із мешканців села лишилися живими десь до 70 осіб, але до закінчення війни їх було вже менше, бо кого забрали 1944 року на фронт, а інші пішли поповнювати підпілля. Більшість із них загинула.

Хто ж безпосередньо виконував злочиннi накази нiмецьких окупантiв? Злочин в с.Ремель вчинив батальйон польської шуцманшафт полiцiї, що був сформований з польських осадникiв, виходцiв з польської колонiї Осада Креховецька. Це село було засновано польським окупацiйним режимом у 1925 роцi на насильно забраних в українцiв землях (на цих теренах зараз знаходиться село Нова Українка). Так от, саме там, поблизу Осади Креховецької, нiмецькi окупанти розмiстили єврейське гетто, куди зiгнали євреїв з усiєї округи, яке доручили охороняти польському шуцманшафт батальйону, сформованому з мiсцевих польських осадникiв. Саме цей батальйон i був залучений есесiвськими офiцерами до виконання кривавої розправи над мирним українським селом Ремель.

Уже вкотре громадськiсть може переконатися, що акцiї кривавого терору над мирними українськими селами на Волинi виконувалися за єдиною методикою. Нiмцi, як правило, брудною роботою не займалися. Вони тiльки забезпечували оточення терену, де здiйснювався терор, постачали польськi шуцманшафт загони зброєю i чорними есесiвськими мундирами зразка 1936 року, котрi були списанi за наказами рейху в 1939 роцi i у великiй кiлькостi переправленi на Волинь, у котрi й була одягнена польська полiцiя. Саме поляки, як вiрнi пси-прислужники нiмецького окупацiйного режиму, виконували найбруднiшу криваву роботу зi знищення українських сiл на етнiчних українських теренах.

-----

Ця подія співпадає з початком масового переходу українських поліцаїв шуцманшафту у підпілля.

На цей час німці уже з недовірою ставилися до українських шуцманів. У Білорусії в лютому 1943р на сторону партизан, в повному складі перейшов 53-й поліцейський батальйон з числа сформованих в Могилeві. Після цього випадку німці роззброїли кілька інших батальйонів, зі складу яких 1350 осіб були відправлені в табори військовополонених, а 40 - розстріляні. Масовий перехід до партизанів мав місце в березні того ж року в 121-му батальйоні. А протягом решти року 103-й, 104-й та 109-й батальйони, частково або повністю перейшли на бік УПА. В цілому більше 10 тисяч чоловік. Перехід поліцаїв у підпілля значно підсилив сили УПА на терені.

Говорячи про національний склад цих "українських" батальйонів, слід зазначити, що, крім українців, в батальйонах "шуми" служило також багато росіян. Крім того, ряд батальйонів (102, 103, 104, 105-й) був сформований частково з поляків, а в 134-му батальйоні служили навіть туркмени і узбеки. Ще два батальйони "шуми" (107-й і 202-й), були чисто польськими.

Батальйони, сили яких частково дезертирували, набирали нових шуцманів із місцевого польського елементу, що погіршило становище цивільного українського населення.

Джерело:

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Цей день в історії УПА - 1 жовтня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Підпис: «Проголошення акту відновлення укр. держави 30 червня 1941 р. у Самборі. (словацьке військо брало участь). Власність Б.Стебельського».

Фото: J.Wasik

*********

1943 рік

У селі Точевики на Рівненщині відділ української самооборони у бою з німецьким загоном знищив 21 військового, 5 захоплено в полон.

1944 рік

У селі Буковина на Дрогобиччині повстанці знищили секретаря сільради.

1945 рік

Рій сотні «Хорти» УПА-Захід у засідці на шляху неподалік села Голинь на Станіславщині знищив двох військових НКВД і спалив легковий автомобіль.

Сотня «Журавлі» УПА-Захід під час рейду у селі Яблуниця на Станіславщині знищила двох міліціонерів.

1946 рік

Відділ сотні «Імені Колодзінського» УПА-Захід у селі Сопів на Дрогобиччині знищив двох військових МВД, здобуто автомат і гвинтівку.

Під час боїв з москалями у селах Біло божниця, Глибочок і Осташківці на Тернопільщині загинули троє повстанців, серед них – зв’язкова Марія Кучмій.

1947 рік

У селі Любидва на Київщині підпільники конфіскували продукти харчування з колгоспного складу.

У боях з москалями у селах Олексичі і Солець на Дрогобиччині загинули станичний ОУН Іван Ващишин – «Жук», зв’язкова Любомира Міщавка і ще троє повстанців.

1948 рік

У селі Якимчиці на Дрогобиччині підпільники знищили колгоспний трактор.

Троє повстанців загинули під час боїв з москалями у селах Рудники і Сможе на Дрогобиччині.

1953 рік

Декілька повстанців потрапили у засідку опергрупи МВД у селі Волуйки на Львівщині, але вчинили збройний опір і всі змогли прорватися.

Джерело:

СЕРГІЙ ГОРОБЕЦЬ,

Український інститут національної пам’яті.

Бій УСС з москалями під селом Потутори 30 вересня 1916р.

село Потутори та околиці.

Військові події досягли апогею в останні дні вересня 1916-го. 29 числа розпочався третій, найбільш масований наступ москалів у районі Лисоні. Бої тривали майже безперервно три доби. Упродовж перших двох днів москальська артилерія вела ураганний обстріл австрійських коаліційних військ на Лисоні та в околицях села Потутори.

У другій половині дня 30 вересня москальська піхота розпочала наступальну операцію на висоті 327. Москалі розбили угорський полк і зайняли його позиції, створивши плацдарм для наступу. Далі москалі виходять у долину річки Золота Липа в напрямку села Посухова і, використовуючи зайняті 16 вересня позиції, оточують полк українських січових стрільців, дислокований у селі Потутори. Ціною великих втрат загонам УСС вдалося прорвати кільце оточення і вийти до Бережан. У складі колишнього полку січових стрільців залишилося 17 старшин і 150 стрільців.

Наслідки:

Через значні втрати постало питання про саме існування полку УСС. Проте згодом, завдяки ефективній роботі Вишколу УСС відбулося відродження підрозділу.

Москалі так і не зуміли втриматись на Лисоні, й незабаром були відкинуті 55 дивізією.

Література:

Українські Січові Стрільці 1914 — 20. Л. 1935, 3 вид. Монреаль 1955;

Думін О. Історія Легіону УСС 1914 — 18. Л. 1936;

Ріпецький С. Українське Січове Стрілецтво. Визвольна ідея і збройний чин. Нью-Йорк 1956.

Фото 

https://1ua.com.ua/

Звільнення вояками УПА в'язнів концтабору Осада Креховецька.

Звільнення в'язнів концтабору Осада Креховецька було здійснено 24 березня 1943 року об'єднаною групою УПА у складі сотень «Недолі», «Жука», «Очмани» та «Клена». 24 березня 1943 року чотири сотні УПА: сотня «Недолі» (сотенний Трохимчук Степан Клементійович), «Жука» (сотенний Бричко Йосип), «Очмани» (сотенний Шевчук Дмитро Несторович) та «Клена» (сотенний Новак Григорій Онисимович, він же «Гаєнко»), всього чисельністю біля 200 бійців УПА, здійснили відчайдушний напад на німецький концтабір Осада Креховецька. Концтабір знаходився у селі Нова Українка (сучасна назва) Рівненського району й охоронявся німцями та поляками.

В результаті запеклого бою охорона концтабору понесла великі втрати. Було знищено біля 50 солдатів 3-го Рейху разом з комендантом концтабору. Серед упівців загинуло двоє: Верещук Михайло Васильович та Токарець Феодосій, обидва уродженці села Воронів Гощанського району. В наслідок цієї акції УПА було звільнено 176 в'язнів концтабору Осада Креховецька, частина з яких пішла у лави УПА. Бійці УПА здобули також в результаті бою біля 180 одиниць вогнепальної зброї.

Джерело:

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

30 вересня 1944р. розпочалися бої куреня УПА «Сіроманці» під Уневом і Пнятином на Львівщині проти внутрішніх військ НКВД.

Наприкінці вересня 1944 року на Львівщині в унівському лісі після численних боїв і сутичок із військами НКВД відпочивали понад 200 повстанців куреня УПА «Сіроманці» - сотня «Бурлаки», «Полтавці», «Сіроманці», сотня самооборони Із Рогатинщини командира Коса (Володимира Зобківа) та сотня із Перемишлянщини під командуванням Довбні.

29 вересня повстанська розвідка доповіла про концентрацію у довколишніх селах чисельних сил НКВД. За наказом курінного Дмитра Карпенка (псевдо – Яструб) сотні підготували окопи для оборонного позиційного бою. Вранці 30 вересня розвідники УПА повідомили про прибуття до с. Унів військ НКВД, які готувалися до наступу. Це був оперативний склад Перемишлянського райвідділу НКВД та підрозділи 208 стрілецького батальйону (СБ) внутрішніх військ НКВД.

Курінь УПА вступив у бій проти 1500 солдатів НКВД. Чота важкої зброї сотні «Сіроманці» на озброєнні мала два ручні кулемети та два станкові, дві протитанкові рушниці, 2 ротні міномети калібром 82 мм і один батальйонний калібром 120 мм, а також «фаустпатрони» — ручні протитанкові гранатомети і протитанкові міни. Проти повстанців ворог задіяв танки, проте мінери УПА поспіхом у ймовірному напрямку їхнього руху встановили протитанкові міни. Один з п’яти танків, що брали участь у бою, підірвався на міні. Ще один підбили «фаустпатроном». Далі ворожа піхота деякий час не атакувала, а обстрілювала повстанські позицій і тили із кулеметів та мінометів.

Згодом енкаведисти перейшли до настирних лобових атак. За свідченнями хроніки сотні «Сіроманці», яка збереглася в архіві, енкаведисти 22 рази до вечора атакували повстанців. За даними самих енкаведистів, вони у восьмигодинному бою ходили в атаку 13 разів.

Курінь УПА зайняв кругову оборону в лісовому масиві. Усі сотні були на позиціях. Енкаведисти оточили курінь, але наступали із одного напрямку.

Коли звечоріло, повстанці похоронили 17 вбитих стрільців. У таборі надавали допомогу 22 пораненим. Уночі командир Карпенко наказав повстанцям йти на прорив і зумів вивести їх з оточення. Підбивши один танк, курінь відірвався від переслідування.

«Всі були голодні і вимучені цілоденним боєм. Бракувало також амуніції. В лісі настала така пітьма, яка буває в похмурі осінні ночі, а бойові підрозділи все ще знаходяться на своїх денних становищах», — згадував вояк УПА Богдан Допіра. 

«І ось, нарешті, довгоочікуваний наказ: «Тихо залишати становища, тримати зв'язок між чотами і відходити яром праворуч». Ходити тихо в темному лісі нас, звичайно, навчили обставини життя, але пройти усією сотнею та перед носом у ворога — справа не легка».

За даними УПА, в унівському бою чекісти втратили понад 200 вбитими і невідому кількість поранених.

2 жовтня Курінь УПА «Сіроманці» об’єднався із куренем УПА Гордієнка, відтак їх кількість сягнула 1800 стрільців.

Джерело:

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua

Цей день в історії УПА - 30 вересня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Командир УПА-Північ Дмитро Клячківський "Клим Савур"

**********

1944 рік

Курінь особливого призначення «Сіроманці» УПА-Захід продовжив вести бойові дії з загонами НКВД у районі села Пнятин на Львівщині. Підбито один танк, за два дні боїв знищені полковник, 7 лейтенантів і 170 військових, близько 120-и поранено. Втрати УПА: 24 загиблих, 33 поранених.

Сотні «Романовичі» і «Дружинники» УПА-Захід у бою з загонами НКВД, що проводили облаву біля села Трудовач на Львівщині, знищили 75 військових. Двоє повстанців загинули, троє отримали поранення.

1945 рік

Двоє воїнів УПА були оточені пошуковою групою МВД у сараї в селі Городець на Волині. У перестрілці повстанці знищили сержанта, але обоє загинули.

1947 рік

Біля села Уторопи на Станіславщині підпільники знищили двох військових МВД, ще двох поранено.

1948 рік

5 повстанців потрапили в засідку загону МВД біля села Вертелка на Тернопільщині і загинули в перестрілці.

У селі Качанівка на Тернопільщині повстанці знищили уповноваженого міністерства заготівель і секретаря партосередку села.

У селах Волиця і Пиняни на Дрогобиччині повстанці спалили сільські ради, клуби і молочарні.

1949 рік

У бою з москалями біля села Міжріччя на Станіславщині загинули двоє воїнів УПА, у тому числі командир сотні «Сірі» УПА-Захід Василь Коржак – «Сапер».

У селі Рибники на Тернопільщині підпільники знищили дільничного МВД.

Троє повстанців загинули під час бою з москалями у селі Луг Лисятицький (нині Луг) на Дрогобиччині.

1951 рік

Через зраду провокатора опергрупа МГБ у селі Балин на Кам’янець-Подільщині захопила в полон над районного провідника ОУН Хому Мартюка – «Алкіда» (засуджений до розстрілу у 1952-му).

Джерело

СЕРГІЙ ГОРОБЕЦЬ,

Український інститут національної пам’яті.

29 вересня 1866р. у м. Холм (нині територія Польщі) народився Михайло Грушевський, вчений, громадський, політичний, державний діяч, Голова Української центральної ради.

Джерело фотографії http://immh.kiev.ua/katalog-originalnih-fotografiy-mihayla-grushevskogo-z-kolektsiyi-immg/

Головною працею життя Михайла Грушевського є багатотомна “Історія України-Руси”. Він вважав написання такої фундаментальної праці справою честі свого покоління і трудився над нею упродовж більшої частини свого життя....

Цікаві факти про Михайла Грушевського:

1. Дотепер ніхто не знає справжньої адреси проживання родини Грушевських у Холмі, де народився Михайло Сергійович. Житловий особняк, на якому красується бронзова дошка з написом українською та польською мовами: “У цьому домі 17. ІХ. 1866 року народився найвизначніший український історик і перший Президент Української Республіки Михайло Грушевський” виявляється, було обрано наздогад, оскільки жодних даних, свідчень чи спогадів щодо адреси немає.

2. Діду Михайла Грушевського по материнській лінії (Захарій Оппоков) за життя було подаровано дворянство, нагороджено двома орденами Святої Анни, бронзовим хрестом, орденом святого рівноапостольського Володимира.

3. Батько Михайла Грушевського – Сергій Федорович – був знаний як автор одного з кращих підручників з церковнослов’янської мови для шкіл, книга витримала понад 30 перевидань. Це дало змогу набути чималий капітал і жити безбідно ще багато років.

4. Початкову освіту здобув удома, а до Тифліської гімназі був зарахований одразу до третього класу. Навчання давалось легко, тому мав час працювати бібліотекарем і “плавати у книжковому морі і впиватися ним…”.

5. Перше кохання – оперна співачка Олена Марковська. Зачаровувався її співом, запрошував на традиційні щорічні концерти у гімназію, декламував їй свої вірші. Олена відповідала взаємністю. Але кохання не мало продовження. На початку 1886 року гастролі оперної трупи у Тифлісі скінчилися, і співачка поїхала. Молоді люди розлучилися.

6. Михайло Грушевський починав творчий шлях саме як письменник. Однак чимало літературних текстів дотепер не друкувалися. Значний їх масив уперше було надруковано у виданні “Михайло Грушевський: Із літературної спадщини” – Нью-Йорк – Київ. – 2000.

7. Основна частина поезії українською і російською мовою Михайла Грушевського збереглася у двох рукописних зошитах. Перший з них датований 1882–1883 роками, містить також драматичні проби. Авторська назва другого “Зібрані кращі вірші Михайла Сергієнка Заволоки. 1883–1884 роки”.

8. У січні 1918 року під час штурму Києва більшовики цілеспрямовано спалили фамільний маєток Грушевських на вулиці Паньківській, 9. Операцією командував Михайло Муравйов. Бронепотяг із загонами матросів на чолі з Андрієм Полупановим кілька годин розстрілював запальним снарядами будинок. Ущент згоріли цінні рукописи, бібліотека, унікальні колекції рушників, вишивок, килимів, порцеляни та прикрас. Згодом Муравйов вихвалявся “цим подвигом”: “Я велел артеллерии бить по самым высоким и красивым дворцам и домам Киева, по церквям и попам… Я зажег снарядами огромный дом Грушевского, и он в течении трех суток горел как яркий костер…”.

9. 29 квітня 1918 року на Михайла Грушевського в Луцьких казармах Січових стрільців у Києві здійснено замах. Нападник, за однією з версій – російський офіцер, намагався заколоти голову Центральної Ради багнетом. Та промахнувся, поранивши дружину Марію Іванівну. Нападника затримали, а згодом він загинув за загадкових обставин… при спробі втечі.

10. У Головному управлінні держбезпеки НКВД справа Грушевського носила кодову назву “Старец”.

11. За спогадами сучасників, Грушевський мав надзвичайну працездатність. Спав 4 години на добу, увесь свій час присвячував роботі. Творчий доробок складає понад 2000 праць. 10-томну монографію “Історія України – Руси” Михайло Сергійович писав 38 років (з 1895 по 1933 рік).

12. Один із найбільш суперечливих фактів із життя Михайла Грушевського – це дата його смерті. Мова йде про 24 та 25 листопада 1934 року. Відповідно до історії хвороби Михайла Сергійовича 24 листопада датується останній запис: “Сердечная слабость нарастает... В 2 ч[аса] дня смерть при нарастании сердечной слабости”. То звідки ж взялось 25 листопада? 27 листопада 1934 року в українських газетах “Комуніст” та “Вісті ВУЦВК” з’явився некролог Грушевського, де й зазначалась дата смерті – 25 листопада. Очевидно, мав місце технічний хибодрук або плутанина з радянським календарем. Саме на основі цього тексту писались некрологи за кордоном. Це призвело до тиражування неточності, адже нікому не спадало на думку, що в офіційному некролозі може бути хиба такого типу.

Джерело:

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua

29 вересня 1845р. на Херсонщині народився Іван Тобілевич (Карпенко-Карий), драматург, актор, режисер, один із засновників Українського професійного театру – театру корифеїв.

29 вересня виповнюється 175 років від дня народження Івана Карпенка-Карого (Тобілевича; 1845—1907) — одного з фундаторів українського професійного театру.

Створені ним сатиричні комедії, реалістично-побутові драми, п’єси на історичну тематику становлять цілу епоху в історії української класичної драматургії.

Чиновник з акторським талантом

Іван Карпович народився 17 (29) вересня 1845 року в селі Арсенівка Великовисківської волості Єлисаветградського повіту Херсонської губернії (нині — с. Веселівка Новомиргородського району Кіровоградської області).

Прадід Івана Тобілевича Семен, дід Адам і батько Карпо походили з містечка Турія (колишня Київська губернія, тепер Черкаської області), де мали власну землю, але згодом збідніли, тож згодом Карпо Тобілевич змушений був працювати управителем чужих маєтків.

Мати Івана Карповича, Євдокія Зіновіївна Садовська, — з козацького роду з містечка Саксагани Катеринославської губернії (нині с. Саксагань П’ятихатського району Дніпропетровської області). За спогадами сучасників, батько і мати майбутнього драматурга мали сильні і красиві голоси.

Крім того, батько був цікавим оповідачем-гумористом. «Його спосіб розповідати, вираз обличчя, інтонації голосу і при тому надзвичайна дотепність примушували всіх тих, хто його слухав, аж лягати від реготу.

Отим умінням артистично розповідати Карпо Адамович наділив і своїх синів — Івана, Миколу й Панаса», — писала у спогадах друга дружина Івана Тобілевича Софія Тобілевич.

Дитячі роки Іван Тобілевич провів у рідному селі, зростав допитливим та вразливим хлопчиною. Навчався у Бобринецькій повітовій школі, користувався повагою не лише серед учнів, а й учителів.

Здавалося б, талановитий учень мав усі шанси продовжити навчання. Проте Бобринецька школа стала першим та останнім офіційним навчальним закладом, в якій навчався майбутній актор та драматург.

Віражі долі часом непередбачувані. Майбутній актор мусив заробляти на життя, працюючи писарем у канцелярії місцевого пристава. Згодом став писарчуком у Бобринецькій ратуші. Наприкінці січня 1864 року Івана Тобілевича прийняли на державну службу до Бобринецького повітового суду.

Чиновницька кар’єра складалася доволі успішно, і цілком можливо, що про Карпенка-Карого-драматурга сучасники так ніколи би й не дізналися.

Проте вкотре втрутився його величність випадок. Суха інформація у штатному формулярі свідчила, що переконання чиновника «вступили в суперечність із його службовим становищем». Зрештою, 4 жовтня 1883 року за пропозицією міністра внутрішніх справ Івана Тобілевича звільнили з роботи.

Чиновницька робота не перетворила Івана Карповича на запеклого канцеляриста. У Малій Висці і Бобринці він багато читав і навіть заснував аматорський гурток для того, щоб прибуток від вистав ішов на пожертвування бідним людям. Крім літнього, згодом з’явився зимовий театр.

Звісно, що душею цього аматорського товариства став Іван Тобілевич, який був і за режисера, і за актора. Восени 1863 року до цього гуртка приєднався драматург та актор Марко Кропивницький. Вистави у Бобриці припинилися у 1865 році, після переведення повітового центру до Єлисаветграда.

Хутір Надія

Повернувшись до Єлисаветграда в жовтні 1869 року, Іван Тобілевич оселився на околиці міста, на правому березі річки Інгул. У 1871 році батько, Карпо Адамович, продав будинок у Бобриці і купив садибу в

передмісті Єлисаветграда з цегляним будинком, флігелем у дворі і садком. У цьому будинку народилися діти від першого шлюбу Івана Тобілевича з дворянкою Надією Тарковською. До слова, внучатими племінниками Надії Тарковської був російський поет Арсеній Тарковський і його син — кінорежисер Андрій Тарковський.

У цьому шлюбі Іван Тобілевич зазнав і доброго, і лихого. Його щастя було недовгим — навесні 1881 року померла від сухот дружина Надія, а влітку 1882 року — найстарша донька Галина.

У 70-х роках Іван Тобілевич опікувався маєтком свого покійного тестя Карла Тарковського, а згодом одержав частину спадщини за тридцять верст від Єлисаветграда, де почав розбудовувати садибу. Щороку він разом із родиною проводив тут відпустку. Для навколишніх селян він був своїм, адже не цурався простого життя.

Так було засновано хутір, який після смерті дружини одержав назву Надеждівка, або Надія. Хутір став справжньою мистецькою меккою для корифеїв українського театру.

На хуторі Карпенко-Карий написав десять драм і комедій. Публіцистка Світлана Орел у дослідженні «Хутір Надія — колиска театру корифеїв і роду Тарковських» наводить цікаві факти, пов’язані з діяльністю засновників українського театру корифеїв.

Іван Карпенко-Карий мріяв про те, щоб на хуторі народжувалися усі його онуки і правнуки. Заповіту нащадки дотрималися — тут з’явилися на світ восьмеро його онуків, усі правнуки та шестеро праправнуків.

«Десятки років наполегливої боротьби за відбудову, збереження, реставрацію експонатів... За яких умов це доводилося робити, свідчить той факт, що Андрія Юрійовича (онука Івана Карпенка-Карого. — Авт.) за його безкомпромісну діяльність навіть засудили до трьох років позбавлення волі. Щоправда, відсидів він лише дев’ять місяців. А сталося це тому, що він змушений був захищати дуби, які запопадливі чиновники взялися зрізати. От і отримав вирок «за хуліганство».

Але дуби, посаджені Михайлом Старицьким, Фотієм Красицьким, Людмилою Ліницькою, врятувати не вдалося.

На хуторі нині — 95 іменних дубів. Деякі з них садили Іван Карпенко-Карий, Микола Садовський, Панас Саксаганський, відомі та шановані гості хутора. Кремезний дуб Миколи Карповича ніби обіймає своїм гіллям дуб, посаджений Марією Заньковецькою, яку кохав при житті», — пише Світлана Орел.

Дослідниця мріє про той час, коли хутір Надія стане справжньою всеукраїнською театральною меккою. Адже про це мріяли Микола Садовський і Марко Кропивницький, Марія Заньковецька та Іван Карпенко-Карий.

Зоряний час

... У травні 1876 року Емським указом царизм заборонив виконання драматичних і вокальних творів українською мовою, після чого аматорський гурток занепав. Переслідування Карпенка-Карого ввійшли в нову фазу.

Коли у травні 1883 року Іван Тобілевич поселив у своєму домі колишнього активного учасника Київської громади херсонського губернського статистика Олександра Русова і його дружину Софію, яка перебувала під гласним наглядом поліції і не мала права жити в Єлисаветграді, місцевий поліцмейстер доповів херсонському віцегубернаторові про ...неблагонадійність Івана Тобілевича.

Проте життя непередбачуване: в той час, коли поліцейські посилювали тиск на Тобілевича, його акторська кар’єра набирала обертів. Коли Херсонське губернське правління 4 жовтня 1883 року ухвалювало резолюцію про звільнення Івана Тобілевича, він приймає пропозицію своїх друзів перейти на професійну сцену.

Як актор Іван Тобілевич дебютував під псевдонімом «Карпенко-Карий». Над Іваном Тобілевичем було встановлено багатолітній поліцейський нагляд, його переслідували та забороняли жити в обох столицях — Петербурзі та Москві.

Як тільки завершився термін гласного нагляду над Іваном Тобілевичем, він вступає до української трупи Миколи Садовського, в якій працювали справжні зірки сцени — Марія Заньковецька та Панас Саксаганський. Видатний драматург Іван Тобілевич укотре став актором Карпенком-Карим.

Нарешті тяжкий період життя Карпенка-Карого — дискримінованого, «проскрибованого» царським самодержавством — закінчився. Перед ним простелився новий шлях — нехай складний і тернистий, проте сповнений визнання та любові шанувальників.

Наприкінці лютого 1890 року, через певні непорозуміння в колективі, трупа Миколи Садовського розпадається. Актори утворюють новий театральний колектив, який приніс їм успіх.

Спочатку, до 1888 року, трупа називалася «Товариством російсько-малоросійських артистів під керівництвом Панаса Саксаганського». І хоча імені Івана Карпенка-Карого в офіційній назві не було, проте він був справжнім організатором та натхненником колективу.

Його драматургія становила основу репертуару, чим «Товариство» відрізнялося від інших тогочасних труп. Іван Карпенко-Карий був корифеєм не лише на сцені, а й неперевершеним драматургом.

У його драматургічній спадщині — вісімнадцять оригінальних п’єс та кілька переробок. Оцінюючи першу п’єсу драматурга «Чабан» (пізніше «Бурлака»), Іван Франко писав: «Уже перша драматична проба Тобілевича, зразу титулована «Чабан», показує в нім драматичного автора великого таланту».

Згодом з’явилися комедії «Сто тисяч» (1890) та «Хазяїн»(1900), які стали літературною класикою та становлять золотий фонд репертуару українського театру.

До історичної драматургії належать п’єси «Бондарівна» (1884), «Лиха іскра поле спалить і сама щезне» (1896), трагедія «Сава Чалий» (1838). Ще Іван Франко високо оцінив появу трагедії «Сава Чалий», назвавши її твором, який «гідний стати в ряді архітворів нашої літератури».

А от історичний твір «Гандзя» (1902) свого часу не сприймався тогочасною критикою. За сюжетом п’єси, доля дівчини-бранки Гандзі складається трагічно.

Оскільки один із гетьманів порівнює дівчину з прекрасною Україною, дослідники вважали, що автор змалював образ розіп’ятої України, яка чекає на порятунок. Саме тому тривалий час цю п’єсу обходили своєю увагою видавництва.

В одному з листів до Панаса Саксаганського драматург зізнавався: «Ради України, нам дорогої, ради скривдженого народу, ми зробимо все, що в наших силах!»

Українські корифеї підкорювали театральну сцену, гідно пропагуючи національне мистецтво. Натхнення та праця — таким було життєве кредо неперевершеного драматурга Івана Карпенка-Карого, життя якого обірвалося 2 (15) вересня 1907 року.

За заповітом, останній спочинок він знайшов на кладовищі поблизу хутора Надія, поруч із могилою батька. 

Справжнім духовним заповітом стали його слова, звернені до сина Назара Тобілевича: «Не забувати ніколи високих ідеалів! Програма ідеалів безмежна, але той, хто частину цих ідеалів носить у своїй душі, береже їх як святиню, і по мірі своїх сил виповняє, той тільки має задоволення, бо тільки безконечно прекрасного в житті тяжко досягнути, а через те праця на корись прекрасного безкрая...».

Джерело

https://www.umoloda.kiev.ua/number/3630/164/149474/

Цей день в історії УПА - 29 вересня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Зв'язковий УПА, учасник Норильського повстання Павло Потішук.

*********

1944 рік

Курінь особливого призначення «Сіроманці» УПА-Захід весь день вів бої із значними загонами НКВД (до 1500 військових), підсилених трьома танками, в лісовому масиві поблизу села Унів на Львівщині. Після оточення повстанці відбили 26 атак, підбили один танк і вночі вийшли з кільця.

Наступного дня бій продовжився.

1945 рік

Районний провідник ОУН «Нечай» загинув у бою з москалями на околиці райцентру Великі Мости на Львівщині.

1947 рік

Під час бою з москалями у селах Кульчиці та Уличне на Дрогобиччині загинули двоє повстанців.

1948 рік

У селі Козаківка на Станіславщині повстанці захопили дільничного МВД, Здобуто автомат і пістолет.

У бою з москалями біля села Либохори на Дрогобиччині повстанці знищили двох військових і одного поранили. Кущовий провідник ОУН Василь Бринчак – «Швидкий» зазнав поранення, не міг пересуватися і підірвався гранатою.

У селі Зарудці на Львівщині підпільники знищили радянського активіста (директора школи).

1949 рік

Двоє повстанців були виявлені пошуковою групою МВД у селі Ясениця на Дрогобиччині. У перестрілці один повстанець загинув, інший отримав поранення, але зміг прорватися.

1953 рік

У бою з москалями у селі Лавриків на Львівщині четверо повстанців поранили одного військового і всі загинули в перестрілці.

Під час бою з москалями у селі Добросин на Львівщині районний референт СБ (служби безпеки ОУН) Степан Рудий – «Дужий» поранив сержанта та двох військових і загинув у перестрілці.

СЕРГІЙ ГОРОБЕЦЬ,

Український інститут національної пам’яті.

28 вересня 1922р. народилася Бабуняк Ірина Ілярівна "Ніна" медсестра УПА, учасниця національно-визвольних змагань.

село Більче - Золоте в околицях якого була замордована "Ніна".

Народилась у с. Вербів, Бережанський район, Тернопільська обл.

Навчалася в початковій школі у родинному селі, Бережанській гімназії (1934 – 1939). Член Марійської дружини, Юнацтва ОУН, згодом — член ОУН.

У 1940 закінчила середню школу у місті

Бережанах і вступила на лікувальний факультет Львівського медичного інституту (нині національний медичний університет ).

1944 перейшла у підпілля в Український Червоний Хрест.

Закінчила курси підвищення кваліфікації студентів-медиків на хуторі Морги поблизу

Сільця (нині Підгаєцького району) і скерована окружним медичним референтом на постій у Чортківську округу. 23 квітня 1945р. (1944р. є і така дата смерті) зі соратницею (псевдо — «Леся») потрапила в засідку загону НКДБ; поранена і замордований до смерті.

Похована у селі Більче-Золоте. Перепохована 1997 року на цвинтарі Теребовлі.

Нагороди:

Згідно з Наказом Головного військового штабу УПА ч. 2/46 від 10.10.1946 р. співробітниця Українського Червоного Хреста на Чортківщині Ірина Бабуняк – «Ніна» нагороджена Бронзовим хрестом заслуги УПА.

Джерела Вікіпедія та сайт терен.

28 вересня 1918р. народився педагог Василь Сухомлинський. Автор півсотні монографій, 600 наукових статей та 1500 казок і оповідань, публіцист з Херсонщини.

«Учителю потрібно володіти величезним талантом любові до людини, безмежною любов’ю до своєї праці і перш за все до дітей, щоб на довгі роки зберегти бадьорість духу, ясність розуму, свіжість вражень – без цих якостей праця педагога перетворюється в муку, – писав Сухомлинський. – Виховання без дружби з дитиною, без духовної спільності з нею можна порівняти з блуканням у сутінках».

У радянській педагогіці обстоювалися колективістські тенденції. Шкільне виховання мало формувати людину, цілком залежну від колективу та думки більшості. Прояви індивідуальності усіляко засуджувалися. Сухомлинський же був прихильником гуманістичної педагогіки. Свої ідеї він виклав у працях «Серце віддаю дітям» та «Батьківська педагогіка».

У 29-річному віці Сухомлинський прийшов працювати директором у школу села Павлиш на Кіровоградщині. На всю школу тоді була одна керосинова лампа. Директор зорганізовувау педколектив на будівництво майстерень, теплиці. Згодом при школі з’явилась кролеферма, пасіка, метеостанція, оранжерея, голуб’ятня, виноградник. Гуртом збирали книжки для шкільної бібліотеки. У Сухомлинського власна книгозбірня налічувала 10 тисяч примірників.

Колеги Сухомлинського розповідали, що він приходив на роботу о 5-й ранку, вмикав лампу в кабінеті і працював. О 8-й виходив зустрічати учнів та вчителів. Закликав дітей виконувати домашнє завдання зранку, а післяобідні та вечірні години використовувати для відпочинку та занять у гуртках.

Колег учив оцінювати не знання, а вміння подолати труднощі, успіх. «Не ловіть дітей на незнанні, оцінка – радість, а не покарання», – говорив Сухомлинський на педрадах.

Помер у 1970-му в с.Павлиш.

Джерело

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua

28 вересня 1907р. народився педагог, журналіст та письменник Петро Чечет. Відомий під псевдонімом Волиняк, бо походив з Волині.

(Народився у селі Гульськ, Новоград-Волинський район, Житомирська область)

Отримавши філологічну освіту, поїхав викладати українську мову та літературу на Кубань. 1932-го оселився в станиці Новомалоросійська. Місцеві говорили українською, носили переважно українські прізвища. Співали пісні на поезії Тараса Шевченка, думаючи що це народні. Учні в школі гордовито розказували про козацьке коріння. Розпитували у нового вчителя, чи він належить до мужиків, чи до козаків. 1933-го трійки ДПУ прибули до станиці, аби розправитися з учасниками українізації, зокрема вчителем Чечетом.

«Это вы контрреволюции кубанской, петлюровскую Украну сделать хотите? – описував ту розмову Волиняк у оповіданнях «Кубань – земля козацька» – Вместо того, чтобы партии помочь хлеб собрать, в библиотеку вместо советских книжек конрреволюционных насовали! Ефремов и Яворницкий – это по вашему украинизация? Сейчас задача – сдать хлеб государству! До снопа, до зернышка…І почорніла квітуча станиця. А могил ставало все більше…»

Дізнавшись, що його розшукують чекісти, Волиняк перебрався в Україну. Але в рідному селі Гульску його заарештували. Вирок – три роки каторги на будівництві Біломор-каналу.

Під час Другої світової війни виїхав до Австрії, згодом емігрував до Канади. Там заснував видавництво. Писав спогади про Кубань, оповідання та підручники з української мови для українських шкіл у Канаді, викладав.

Помер 1969 –го у Торонто, де і похований.

Джерело:

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua

28 вересня 1651р. у Білій Церкві делегація від польського короля Яна ІІ Казимира та козацьке представництво на чолі з гетьманом Богданом Хмельницьким підписали мирний договір.

Минуло три місяці після поразки козаків під Берестечком. Тож статті нового договору суттєво обмежували права козаків, зафіксованих Зборівською угодою 1649 року. Білоцерківська угода викликала обурення козацтва.

«Шоковані нововведеннями, розгнівані уступками, під якими стояв підпис їхніх ватажків, козаки глухо загомоніли, селяни кричали про зраду, проклинали Хмельницького і польських комісарів, – описує Проспер Моріме у розвідці «Богдан Хмельницький». – Вони стали жбурляти каміння, розбили вікна, пролунало кілька мушкетних пострілів… До бунтівників зійшов Хмельницький в супроводі почту полковників. Ішов попереду, тримаючи булаву. В натовпі запанувало замішання, йому звільнили дорогу. Хмельницький кинувся у саму гущу, лупцюючи булавою направо й наліво, а Виговський ішов за ним, вигукуючи: «Повага послам, послух полковникам!» ... Жодна рука не знялася на патріарха України, лише намагалися уникнути його ударів. За якусь мить натовп звільнив площу перед фортецею і розійшовся».

За умовами Білоцерківської угоди кількість козацького реєстру зменшувалась до 20 тисяч. Решта козаків мали повернутися до селянського стану. Влада гетьмана поширювалась лише на територію Київського воєводства. На відміну від Зборівського договору, за яким гетьманській владі підпорядковувались ще й Брацлавське та Чернігівське воєводства. Хмельницький отримав підтвердження гетьманських повноважень а привілеїв на Чигирин. Хоча мав підкорятися владі польської корони. На решті земель Війська Запорізького відновлювалася адміністрація Речі Посполитої. Шляхта поверталася у свої маєтки. Козацькому гетьману заборонялося вести дипломатичні відносини. А козацьку старшину відтепер мав затверджувати польський король.

Богдан Хмельницький розглядав цей договір як перепочинок для накопичення сил. У травні 1652 почався новий виток війни із Річчю Посполитою – Білоцерківська угода втратила силу.

Джерело

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua

27 вересня 1946р. загинув Юрій Горліс-Горський (Юрій Юрійович Городянин-Лісовський), письменник, старшина Армії УНР.

Народився 14 січня 1898-го у селі Демидівка на Полтавщині.

Учасник Першої світової війни. За часів Українських визвольних змагань – хорунжий Богданівського полку Запорізької дивізії УНР, учасник Першого Зимового походу. Після хвороби приєднався до повстанського руху – осавул 1-го куреня полку гайдамаків Холодного Яру, один із найближчих помічників головного отамана Василя Чучупаки. Був зв’язковим повстанців із генерал-хорунжим Юрком Тютюнником та урядом УНР.

З 1922-го займався підпільною роботою в радянській Україні. Провів 8 місяців в ув’язненні у Вінниці. За завданням підпілля погодився працювати в агентурному апараті ГПУ, провалив ряд операцій та викрив ряд справжніх радянських агентів, після чого в 1924-му був вдруге заарештований і засуджений до розстрілу (вирок замінили на 15 років ув’язнення). Відбував покарання у тюрмах Вінниці, Києва, Полтави. Симулював божевілля, був переведений до Херсонської психіатричної лікарні, звідки втік у 1932-му.

Надалі мешкав у Західній Україні. 

Співробітничав із часописами «Літопис Червоної калини», «Наш клич». Широку славу принесли романи «Холодний Яр», «У ворожому таборі».

«Я вже й сам усвідомив собі, що коли дві нації борються, то білі рукавички мусять бути скинені. За п’ять років на фронтах довелося розрубати в бою не один череп…, але що можна піднести шаблю на ворога, який уже кинув зброю, що ворог лише мертвий перестає бути ворогом, з цим я погодився лиш тепер, на цьому клаптеві української землі, який треба було відстояти – або загинути».

(Юрій Горліс-Горський. «Холодний Яр»).

У 1939-му брав активну участь у відновленні української державності в Закарпатті, у січні 1940-го в Фінляндії створив загін із полонених українців для боротьби з Червоною армією у радянсько-фінській війні. Під час Другої світової війни перебував у Югославії, Франції, Рівному, Києві, Львові, Австрії. Пізніше оселився в таборі для переміщених осіб у Німеччині.

Один із фундаторів Української революційно-демократичної партії, засновник часопису «Українські вісті».

Зник безвісті 27 вересня 1946-го у місті Аугсбург (Німеччина).

Джерело:

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua

27 вересня 1910р. на Івано-Франківщині с. Нижній Березів народився Микола Арсенич творець військової контррозвідки ОУН, єдиний генерал безпеки УПА, Лицар Золотого Хреста Заслуги.

27 вересня 1910р. на Івано-Франківщині с. Нижній Березів народився Микола Арсенич (Арсен, Березовський, Григір, Дем'ян, Максим, Микола, Михайло), творець військової контррозвідки ОУН, єдиний генерал безпеки УПА, Лицар Золотого Хреста Заслуги (1946).

Навчався у коломийській гімназії. Був членом Пласту, Української військової організації, Організації українських націоналістів. До 1936 року навчався на юридичному факультеті Львівського університету. Був активістом легального Союзу Українських Студентських Організацій у Польщі. Одночасно з навчанням працював на посаді відповідального адміністратора газети «Нове село».

За політичні переконання у 1937 році був заарештований польською владою й засуджений на три роки тюрми за належність до ОУН. Ув’язнення відбував у Березі Картузькій. Незадовго після звільнення – другий арешт 20 березня 1939 р. за участь у Конгресі українського студентства. Від суду та тривалого ув’язнення Арсенича врятував початок Другої світової війни. 21 вересня 1939 р. він вийшов зі львівської тюрми «Бригідки». Після того Арсенич переїжджає до Кракова, де в той час базується провід ОУН: Степан Бандера, Роман Шухевич, Василь Кук, Микола Лебедь. Там у 1939 р. після спеціалізованого військового навчання, організованого ОУН для своїх керівників, Микола Арсенич створює разом з Миколою Лебедем контррозвідку ОУН.

Із березня 1941 року з особистої ініціативи Степана Бандери М. Арсенич став референтом служби безпеки ОУН, а невдовзі отримав призначення керівника Служби безпеки ОУН. Завданнями СБ у той час було: протидія діяльності агентів НКВС і гестапо, охорона чільних членів ОУН, контроль за дотриманням конспірації, підтримка внутрішньої безпеки, розвідка та контррозвідка, організація диверсій, розслідування кримінальних злочинів, скоєних членами бандерівської ОУН, а також «розробка мельниківців та інших націоналістичних формувань». Завдяки наполегливій роботі Арсенича, СБ стала «державою в державі», однією з найбільш розбудованих структур ОУН. Кожний підрозділ складався з голови (референта), 2-3 слідчих, 10-20 бойовиків і навіть архіваріуса.

Протягом 1941-1942 рр. Микола Арсенич провів розбудову мережі СБ ОУН, скрізь, де діяло підпілля, здійснив вишкіл її керівників. На належний рівень було поставлено навчальну роботу, підготовку слідчих кадрів, інформаційно-розвідувальну діяльність. Добре розуміючи принцип «хто володіє інформацією — володіє світом», керівництво СБ мало чіткий порядок звітування. Мережа СБ мала струнку побудову і діяла практично незалежно від інших ланок підпілля.

Німецькі та радянські органи високо оцінювали роботу розвідки СБ ОУН, відзначали її всюдисущість, уміння своєчасно виявити необхідну інформацію, а в разі потреби — здійснити несподівані збройні заходи. Особливо варто підкреслити те, що СБ створила потужну розгалужену мережу інформаторів та симпатиків серед українського населення, а тому своєчасно була поінформована про основні заходи окупаційної влади.

Арсенич мав репутацію одного з найкращих конспіраторів ОУН. У 1944 році від був членом делегації від ОУН (б) на переговорах з представниками Рейху про спільну боротьбу проти Радянського Союзу. У 1946 році рішенням Української головної визвольної ради Миколу Арсенича нагороджено Золотим Хрестом УПА.

Він був одним з ідеологів нової збройної тактики ОУН після закінчення Другої світової війни. В останньому листі, надісланому Роману Шухевичу 11 січня 1947 року, Микола Арсенич писав про реорганізацію підпілля і перехід до затяжної тактичної боротьби з більшовиками. Він, зокрема, зазначав: «Якщо ми не піднімемо Схід, то в нас не найдеться гідних наступників нашої боротьби... але на найближчий час перспектив немає і навряд чи будуть протягом найближчих декількох десятків, а може і сотень років. Злодійство, грабежі - це відбувається не тільки в колоніальному СРСР, але щоб на охороні прав і честі СРСР стояли такі циніки – я цього не очікував».

Радянські спецслужби двічі рапортували про ліквідацію Миколи Арсенича. Третій раз про його смерть (уже справжню) доповіли особисто Лаврентію Берії. У полюванні на генерала СБ активно використовували вербування агентів із підпільників, яких змушували до співпраці.

Загинув Микола Арсенич 23 січня 1947 року біля села Жуків Бережанського району в лісному бункері. Його охоронець підірвався на гранаті. Щоб не потрапити живими в руки ворога, генерал СБ застрелив свою дружину Ганну, зв'язкову Шухевича Галушку, облив все у бункері гасом, підпалив документи і застрелився сам. 

Рішення про присвоєння звання генерала безпеки присвоєне йому, за більшістю джерел, посмертно. 1951 року Службу Безпеки було розпущено.

17 листопада 2013 року у рідному селі Нижній Березів відкрили пам'ятник членові Центрального Проводу ОУН, керівникові Служби безпеки ОУН Миколі Арсеничу. У містах Коломия та Новоград-Волинський названі вулиці на його честь.

Джерело:

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП www.memory.gov.ua

Цей день в історії УПА - 27 вересня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

А ось ті хто боровся із москальськими провокативними групами - бійці СБ ОУН

3 - "Холодний" , 2 - "Цяпка"

***********

1944 рік

Протягом всього дня сотні «Перебийніс» і «Пролом» УПА-Захід вели бій із загонами НКВД, підтриманих танками і літаками, в Кам’янецькому лісі на Львівщині. Відбито дві хвилі наступу, знищені полковник і майже 300 військових. Повстанці перейшли у контрнаступ і, розділившись на малі групи, вночі прорвались із лісу. Втрати УПА: 7 загиблих, 10 поранених.

У засідці біля села Кримне на Волині повстанці знищили 5 військових Червоної армії, ще трьох поранено. Спалено автомашину і міст через річку.

1945 рік

У селі Рудня на Волині повстанці атакували радянських активістів, що збирали продовольство. Одного активіста знищено на прохання населення, інших розігнано.

У боях з москалями у селах Переліски і Хитрейки на Дрогобиччині загинули двоє повстанців, у тому числі станична жіночої сітки ОУН Катерина Попович.

У селі Кам’янка-Лісова на Львівщині підпільники знищили голову сільради.

1946 рік

Відділ сотні «Імені Колодзінського» УПА-Захід у райцентрі Печеніжин на Дрогобиччині майже на порозі райвідділу МВД знищив старшого лейтенанта МГБ.

У бою з москалями у селі Мшанець на Дрогобиччині загинули троє повстанців.

1947 рік

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Лагодів на Львівщині. В результаті перестрілки загинули 5 повстанців.

1948 рік

У селищі Рясна Польська (нині у складі міста Львів) повстанці знищили міліціонера і радянського активіста.

У селах Верхній Струтинь і Спас на Львівщині повстанці спалили сільські ради і молочарні.

У збройному зіткненні біля села Довге на Дрогобичині повстанці знищили старшого лейтенанта і поранили рядового МВД. Загинув станичний ОУН Михайло Сидорак – «Грім».

1949 рік

У засідці на залізниці в Вигодському районі Станіславщини підпільники важко поранили лейтенанта МВД.

1951 рік

Опергрупа МГБ у засідці в селі Балин на Кам’янець-Подільщині захопила надрайонного провідника ОУН Івага Гаргата і ще одного повстанця (за рік засуджені до розстрілу).

Джерело.

СЕРГІЙ ГОРОБЕЦЬ,

Український інститут національної пам’яті.