“Фотографії повстанської могили збереглися в Сибіру, куди їх в посилці вислав дід”

У Кальному на Зборівщині відродили історію пам’ятки, яка дивом збереглася на старих світлинах.

Діяльність Української повстанської армії – одна з найтрагічніших і сторінок історії нашої країни. У складних умовах воєнного лихоліття УПА стала стержнем, що формував патріотичний дух. Трагізм боротьби полягав у тому, що вона була приречена на поразку, численні жертви та майже півстолітнє паплюження комуністичним режимом. Невизнання та тавро “ворогів народу” пронесли члени ОУН-УПА через ціле життя або загинули з ним.

Особливу історію, пов’язану з УПА, пам’ятають у Кальному. Мешканці села героїчно допомагали створювати “армію без держави”, яка мужньо боролася за визволення рідної землі. Великі жертви та готовність на самопожертву з боку повстанців мали повагу та пошану серед молоді в 1943-44 роках. Як символ вічної боротьби та пам’яті стали могили, які насипали в селах у той час.

Символічна могила “Борцям за волю і незалежність України” була висипана у 1943 році у Кальному на горі Говда. До сьогоднішнього дня могила не збереглася, неможливо дізнатися і місце розташування. Нині там росте сосновий ліс, який за радянської влади висадили спеціально у 1971 році, щоб приховати будь-які сліди патріотичної діяльності УПА.

Могила була розгорнута у 1952 році, але свідками її існування у Кальному стали фотографії з відкриття пам’ятки, які збереглися у сімейному архіві родини Ткачук.

“Мій тато казав, що коли відкривали могилу, то зробили фотографії, – пише у спогадах Володимир Ткачук. – Їх мали всі родини повстанців, але коли відбулася облава у 1946 році, то фотографії понищили, бо за ними шукали “совєти”. Це були прямі для них докази на суді. Згідно з вироком суду, родини Глинських, Ткачук, Боднар, Щербань, Гнатів, Будних, Яцків були виселені в Сибір. Нас виселили 29 жовтня 1947 року в Кемеровську область у місто Прокопівськ. Молодих і здорових забрали на шахти, а сім’ї з дітьми – до колгоспу. Нашу сім’ю розділили: маму і нас, трьох дітей, відправили в колгосп, тата – у тюрму в Комі СРСР. По дорозі у Сибір помер з голоду найменший брат Павло, який говорити не вмів, а їсти просив – тягнув все ручку. Ми жили в гуртожитку разом з іншими сім’ями переселенців. Ніхто нічого нікому не розповідав. У 1955 році вернувся тато, і в той рік нас, дітей, першими пустили в Україну. У 1956 додому вернулася мама і тато, фотографії з відкриття могили збереглися в Сибіру, куди їх в посилці вислав дід”.

За спогадами очевидців, могила високо здіймалася над Кальним.

“Люди з усього села, жінки і чоловіки, працювали день і ніч, – згадує Михайло Кобіль. – То була тяжка праця. Землю возили фірами, бо могилу сипали на найвищому місці Кального. Вона була висока, до восьми метрів, триярусна, обкладена дернягами. На горбку стояв березовий хрест і золотий тризуб. Могилу прибирали квітами, вінками з барвінку та гіллям ялиці, а також ставили портрети Шевченка та Франка. Коли відправляли службу, було дуже багато людей, хлопці з УПА, з інших сіл. У той день робили фотографію”.

… Пройшли роки, споглядаєш на пожовклі світлини – і бачиш важливі події нашої історії. Долі наших краян вплетені в книгу української держави, яку ми сьогодні продовжуємо творити. Пам’ятаймо та шануймо свою історію, заради миру, добра і України.

Автор. Марія Хілярська, вчитель історії ЗОШ І-ІІ ступенів с. Кального.