8 грудня 1878р. народився Омелянович - Павленко Михайло Володимирович Український військовик, історик, мемуарист, генерал-полковник Армії УНР.

Огляд війська Симоном Петлюрою (ліворуч). Іван Омелянович-Павленко (в центрі), травень 1920

Михайло Омелянович-Павленко серед старшин 14 Дивізії військ СС «Галичина» на першому курсі в Лешанах (Чехія ), 26 вересня 1943 р.

*********

Народився у Тифлісі (нині Тбілісі, Грузія (тоді Тифліська губернія, московія) у дворянській родині. Батько — Володимир Омелянович Павленко — генерал від артилерії, син Омеляна Павленка — сотника

Задунайського козацтва, яке в 1829 р. повернулося з Османської імперії до

Російської імперії . Мати Олександра походила з роду грузинських князів Русієвих-Курцебашвілі.

Початок військової служби:

Закінчив Омський кадетський корпус,

Павловське військове училище . В чині

підпоручника 1900 року почав службу у лейб-гвардійському Волинському полку, склад якого комплектувався з правобережних українців та дислокувався у Варшаві.

Участь у російсько-японській війні:

Під час російсько-японської війни 1904 –

1905 рр. поручник Михайло Павленко пішов на фронт добровольцем. Служив у розвідувальному підрозділі, брав участь у боях під Мукденом. Цзаарну, Баотайцзи. Дістав контузію й був змушений повернутися до Варшави. У 1905 р. Михайло Павленко написав посібник для старшин. Працю високо оцінили, й заохочений автор незабаром написав ще три книжки, які підписував «Омелянович-Павленко». Таке було своєрідне пошанування пам'яті діда-козака. У 1910 році Омелянович-Павленко закінчив Академію Генерального штабу. Перед Першою світовою війною керував Другою Одеською школою прапорщиків.

Перша світова війна

Початок Першої світової війни капітан Михайло Омелянович-Павленко зустрів як командир роти Лейб-гвардії Волинського полку, на чолі якої він і виступив 27 липня

1914 р. на фронт. Справжня війна для них почалася 28 вересня 1914 р., коли полк зайняв позиції навколо селища Ґура Кальварія на Віслі. Разом з полком брав участь у боях під містами Ловеч та Турек. Бився відмінно: за бій на переправі у Гурі Кальварії командир першого батальйону волинців отримав орден Святого Володимира III ступеня, а в листопаді 1914 р., піднявши своїх солдатів у багнетну атаку в районі Лодзь — Торуні , Омелянович-Павленко «заробив» поранення і офіцерський орден Святого Георгія IV ступеня. Поранення в плече, яке отримав Омелянович-Павленко 1 листопада у цьому бою виявилося важким (проблеми з рукою далися взнаки все життя). Переніс операцію, довго лікувався у шпиталі. Після боїв у Польщі підвищили до звання полковника та призначили черговим штаб-офіцером штабу 2-го Гвардійського корпусу. Він повернувся на фронт, але під час боїв на річці Стохід навесні-влітку 1916 р. захворів на тиф і був евакуйований. Перенесена хвороба допоможе йому через три роки, коли українська армія згоратиме від епідемії, організм Михайла вже матиме імунітет. Одужавши, Омелянович-Павленко перейшов на військово-педагогічну роботу спочатку у

Петрограді , а з листопада 1916р. начальником 2-ї Одеської школи

прапорщиків. На цій посаді і застала полковника Михайла Омеляновича-Павленка

Лютнева революція 1917 р.

Створення Українських Збройних сил:

В Одесі став керівником гуртка юнкерів -українців. А на початку травня 1917 року вже очолив українську військову маніфестацію. Відтоді й до кінця життя Михайло Омелянович-Павленко, який народився й виріс поза межами України і не знав

української мови, щиро й назавжди пов'язав свою долю з Україною.

У червні 1917 року ще ненадовго відряджений на фронт, але вже восени він — начальник військової залоги Катеринослава. Тут він став одним з організаторів Вільного козацтва — добровільної національної мілітарної організації, а також Катеринославського гайдамацького куреня — частини, сформованої з військовослужбовців - українців російської армії.

Наприкінці 1917 року полковник Омелянович-Павленко прибув до Києва — у розпорядження Військового міністерства

Центральної Ради. Там він одержав призначення на посаду військового представника Центральної Ради при штабі Одеської військової округи. А незабаром обійняв посаду члена комісії з демобілізації Румунського фронту російської армії.

У час Гетьманату Павла Скоропадського був підвищений до звання генерал-хорунжого (відповідало званню генерал-майора колишньої російської армії) і призначений у

Полтаву на посаду начальника 11-ї пішої

дивізії. Щоправда, дивізією це з'єднання звалось умовно, радше то було ядро, з якого мала розгорнутися власне дивізія, бо замість 10 000 вояків генералові підпорядковувалося трохи понад 200 старшин та підстаршин. Однак згодом внаслідок інтриг, звичних для оточення П. Скоропадського, Омеляновича-Павленка усунули від керівництва дивізією, й він зайнявся формуванням Вільного козацтва на Катеринославщині.

Коли наприкінці 1918 року вибухнуло

антигетьманське повстання , не бажаючи брати участі в протистоянні між Павлом Скоропадським та Директорією УНР , виїхав до ЗУНР і 10 грудня 1918 року очолив

Галицьку армію.

Кінцем квітня — початком травня 1919 року Головнокомандувач Галицької армії М. Омелянович-Павленко та начальник штабу Віктор Курманович подали рапорти про свою відставку, одначе Президент ЗУНР Є.Петрушевич її не прийняв.

На службі ЗУНР перебував до 7 червня 1919 року, коли Галицька армія, потерпаючи в протистоянні з польськими частинами від нестачі озброєння й медикаментів, відійшла до Збруча — на кордон зі Східною Україною . Генерал повернувся в розпорядження штабу

Дієвої армії УНР .

Об'єднані Галицька та Дієва армія УНР у липні 1919 року почали спільний

переможний похід на Київ — Одесу. Зламавши спротив російських більшовицьких формувань, українські війська швидко досягли столиці, де зустрілися зі ще однією російською армією —

білогвардійцями генерала А. Денікіна , які, проте, не відважилися вступати у відкритий конфлікт.

8 вересня 1919 року він став командувачем

Запорізької групи — одного з найкращих з'єднань Дієвої армії УНР, на чолі якого вже невдовзі почав боротьбу з білогвардійцями.

29 вересня 1919 р. призначений командиром Запорізького корпусу, а на початку грудня — командувачем Армії УНР. Восени 1919 року внаслідок політичних та військових помилок українського керівництва Галицька армія та Дієва армія УНР були змушені вступити у війну на кілька фронтів: проти червоних , білогвардійців та нейтрально-ворожих поляків. На додачу до всього спалахнула епідемія тифу, а уряди Антанти відмовилися пропускати до УНР закуплені за кордоном ліки. Українські війська швидко танули. За таких умов Галицька армія пішла на мирну угоду з білогвардійцями, а Дієва армія УНР опинилася в так званому «трикутнику смерті» — на невеличкому клаптику території поблизу містечок Чуднів та Любар (нині

Житомирська область ). Перед командуванням військ УНР постав вибір: або перейти на польську територію та

інтернуватися , або долучитися до Галицької армії й шукати компроміс із більшовиками, або продовжувати боротьбу. Головний отаман Симон Петлюра та більшість політичного проводу обрали перший шлях і виїхали до Польщі . Дехто пішов на співпрацю з більшовиками та білими. Й лише Василь Тютюнник , тоді — командувач Дієвої армії УНР, уже тяжко хворий на тиф, запропонував переформувати Дієву армію УНР у партизанські з'єднання й пройти ними рейдом по українській території, зайнятій білими та червоними військами, а навесні підняти повстання . В. Тютюнника активно підтримав М. Омелянович-Павленко, котрий, як старший за званням, зважаючи на хворобу В. Тютюнника, перебрав посаду

командарма Армії УНР.

Зимовий похід (як згодом його стали називати в історичних документах) почався

6 грудня 1919 року. Близько 5 тисяч бійців Армії УНР, долаючи спротив білих військ, прорвали фронт та вирушили до столиці. Діставшись до Київщини , Армія УНР змогла відпочити, одягнутись і позбутися наслідків епідемії — вояки були готові до подальшої боротьби. З лютого 1920 року почалися бої з червоними, що на той час уже витіснили білогвардійців.

Тим часом у Варшаві Симон Петлюра уклав із польським урядом мирну угоду, яка передбачала створити польсько-український військовий союз проти Радянської Росії. Поблизу Кам'янця-Подільського та в Бересті почали формувати нові українські дивізії. Армія УНР, яка на чолі з Омеляновичем-Павленком за шість місяців Зимового походу пройшла 2500 км, 6 травня 1920 року перетнула лінію радянських військ і з'єдналася з польсько-українським фронтом. Зважаючи на велику популярність генерала, Головний отаман С. Петлюра залишив його на посаді командувача Армії УНР, до складу якої ввійшли тепер не лише частини партизанського рейду, а й новостворені українські війська. З'єднання УНР зайняли крайній правий фланг спільного польсько-українського фронту — в районі Кам'янця-Подільського, маючи в тилу річку Дністер, по якій проходив кордон із Румунією. Деякий час боротьба з червоними йшла успішно: союзникам навіть вдалося відбити Київ і в травні 1920 року пройти урочистим парадом по Хрещатику. Рятуючи ситуацію, радянське командування перекинуло в Україну 1-шу Кінну армію Будьонного, під навалою якої українські й польські війська відступили аж до Замостя.

31 травня 1920 року був підвищений до звання Генерал-поручника.

Польща була знекровлена й у жовтні 1920 року уклала з Радянською Росією перемир'я. Армія УНР фактично залишилася наодинці проти всіх радянських військ. Термін перемир'я сплив у ніч проти 11 листопада — й одразу по тому почалася гарматна канонада й наступ радянських військ. Одинадцять днів точилася запекла боротьба Армії УНР під проводом Михайла Омеляновича-Павленка з більшовиками. Але, зважаючи на значну перевагу ворога в силах, українські війська 21 листопада 1920 року відступили на польську територію. Армію УНР інтернували на польській території та роззброїли.

Наприкінці 1921 року генерал Омелянович-Павленко, на вимогу уряду Польщі, на яку тиснуло керівництво Радянського Союзу, виїхав до Праги.

Тут, в еміграції, генерал написав кілька книжок спогадів та військово-теоретичних посібників. Омелянович-Павленко — автор праць «Українсько-польська війна 1918—1919 рр.» ( 1929 ), «Зимовий похід» (1934 ) і спогадів «На Україні» (1930, 1935). Він мав добрі взаємини з усіма українськими емігрантськими військово-політичними організаціями, проте найбільше підтримував стосунки з військовою еміграцією УНР і керівниками УВО-ОУН (Української військової організації та Організації українських націоналістів ).

З початком Другої світової війни виникли сподівання на реалізацію українського державного проекту за підтримки

Німеччини — ворога СРСР.

29 червня 1941 року М.Омелянович-Павленко взяв участь у з'їзді комбатантських організацій, скликаному в Кракові силами ОУН. Було створено Воєнно-історичну раду (фактично — генеральний штаб), а також Генеральну раду комбатантів, яку генерал і очолив. Ця рада ввійшла у зв'язок із керівництвом нацистської Німеччини з пропозицією створити українські збройні сили. Згодом Омелянович-Павленко очолив Українське Визвольне Військо. Коли почали формувати 14-ту дивізію військ СС «Галичина», Омелянович-Павленко хоч і підтримував тісні стосунки з її добровольцями, але участі в комплектуванні з'єднання не брав.

З 1942 по 1944 рр. М.Омелянович-Павленко очолював Українське Вільне Козацтво.

Коли радянські війська вступили на територію Східної Європи, генерал виїхав із

Чехословаччини до Західної Німеччини. Тут, в умовах загальної руїни, він почав збирати навколо себе всіх ветеранів і симпатиків УНР.

16 листопада 1945 р. стараннями М.Омеляновича-Павленка та його товаришів створено Спілку українських вояків (СУВ) —

ветеранську організацію, що мала на меті згуртувати українських ветеранів, які опинилися на територіях поза радянською

окупацією . Фактично аж до кінця 1970-х років спілка була найвпливовішою українською організацією еміграції.

У 1945 р. Михайло Володимирович переїхав до м. Берліна, посів пост міністра військових справ Уряду УНР в екзилі.

У 1947 р. був підвищений до звання Генерал-полковник.

У 1950 році — переїздить до Франції — через досі не з'ясовані політичні обставини.

Помер 29 травня 1952 року у Парижі, похований на кладовищі Пер-Лашез.

8 грудня 1944р. у бою з московитами загинув Свистун Микола - Український військовик, майор УПА, начальник штабу УПА-Південь. Був поранений щоб не потрапити у полон підірвав себе гранатою.

Церква Св. Ап. Євангелиста Луки

1845р. село Орлів де народився Микола Свистун.

********

Микола Свистун (псевдо: «Ясен», «Ворон», «Ярбей»; народився 1912р. с. Ордів, нині Радехівського району, Львівська область — загинув у бою з московитами 8 грудня 1944р., біля с. Обгів (тепер Соснівка), Дубенський район, Рівненська область) — Український військовик, майор УПА, начальник штабу

УПА-Південь.

У 1928 стає членом УВО, а з 1929 ОУН . У вересні 1933 заарештований польською поліцією та засуджений окружним судом у

Золочеві навесні 1934 до 4 років ув'язнення. Вийшов на волю 3 січня 1936.

Протягом 1936 – 1939 років Свистун- «Ясен» — військовий референт повітового проводу

ОУН Радехівщини, член бойової групи «Вовки».

20 березня 1939 важко поранений у перестрілці з польською поліцією біля рідного села Ордів , стрілявся, щоб не попастися живим, однак не загинув. Засуджений у серпні 1939 до довічного ув'язнення, вийшов на волю з початком війни у вересні 1939.

З 1940 по 1941 окружний провідник Сокальщини, учасник II-го Великиго Збору ОУН в Кракові, окружний провідник Берестейщини (1941—1942).

Наприкінці 1943 року курінний Здолбунівського куреня Групи УПА «Богун» на півдні Волині, з травня 1944 заступник командира та шеф штабу УПА-Південь. У січні 1944 року цей курінь на 1.5 доби зайняв м. Острог. Був військовим комендантом Здолбунівського надрайону у 1943 -1944 роках.

У квітні 1944 року очолив рейд «східних відділів» УПА у Кам'янець-Подільську, Вінницьку, Київську області.  Підготовка до рейду тривала до березня 1944 року, коли на базі куреня «Ясена» та «Чорноморця» було розгорнуто з'єднання «Холодний Яр» чисельністю близько 1500—1800 вояків. 23 квітня 1944 року Микола Свистун очолив з'єднання УПА-Південь «Холодний Яр».

Командир бою під Гурбами. Підрозділи Миколи Свистуна та Семена Котика потрапили в оточення але 25 квітня 1944 року вирвалися з нього і добралися до Клеваньських лісів.

Учасник установчого з'їзду «Народно-визвольна революційна організація» (НВРО) 17-18 липня 1944 року біля с. Дермань

Мізоцького району Рівненської області.

Підрозділи «Ясеня» (сотні «Вира», «Панька», «Короткого») з 29 липня по 15 листопада

1944 року перебували у рейді по Вінницькій області. Був призначений повідником 1 Київської округи.

Був поранений в бою з московитами 8 грудня 1944 року в лісі біля села Обгів (тепер

Соснівка ) Дубенського району Рівненської області. Щоб не потрапити у полон підірвав себе гранатою.

Першу могилу Миколи Свистуна зруйнували працівники НКВС , тоді повстанці вдруге її насипали і замінували. При повторній спробі зруйнувати могилу спрацювала міна і загинуло декілька працівників НКВС. Підвищений до рангу майора (посмертно).

Джерело:

Мірчук Петро . Нарис історії ОУН 1920—1939 роки. — К. : Українська Видавнича Спілка, 2007. — 1008 с. — ISBN 966-410-001-3.

Вікіпедія.

Цей день в історії УПА — 8 грудня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Світлина: повстанці з околиці с. Боринь Турківського району на Львівщині

*********

1944 рік

Пошукова група НКВД через зраду вийшла на групу воїнів УПА в Здолбунівському районі Рівненщини. У бою отримав важке поранення і підірвався гранатою начальник штабу УПА-Північ Микола Свистун – «Ясень».

У бою з московитами біля села Монастирок на Львівщині загинув станичний ОУН Андрій Пукас.

1945 рік

Відділ УПА біля села Горожанка на Тернопільщині знищив двох військових НКВД, ще трьох поранено.

Троє воїнів сотні «Холодноярці» УПА-Захід загинули в бою з московитами у Жовківському районі Львівщини.

1946 рік

Пошукова група МВД атакувала табір чоти сотні «Сурма» УПА-Захід біля села Іванівці на Станіславщині. У перестрілці повстанці знищили двох військових і без втрат прорвалися в ліс.

Двоє повстанців загинули в бою з московитами у селі Глушин на Львівщині.

1947 рік

У бою з московитами у селі Гориславичі на Дрогобиччині загинули районний провідник ОУН «Мирон» і ще один повстанець.

1948 рік

У бою з пошуковою групою МВД у селі Лісна Слобідка на Станіславщині загинули троє повстанців, у тому числі районний провідник ОУН Михайло Григорчук – «Шрам».

1949 рік

Під час облави полку внутрішніх військ біля села Міжріччя на Станіславщині повстанці знищили одного військового, ще одного поранили і відійшли без втрат.

Пошукова група МВД захопила криївку біля села Солуків на Станіславщині. Кущовий провідник ОУН Петро Коран – «Ластівка» і ще один повстанець, що перебували всередині, загинули в перестрілці.

Джерело:

Підготував Сергій Горобець,

Український інститут національної пам’яті.

7 грудня 1888р. у с. Поручин народився Лев (Левко) Сильвестрович Лепкий - Український поет, прозаїк, журналіст, редактор, композитор, художник. Воїн - один з організаторів легіону УСС.

На фото село Поручин та хата де народився Л.Лепкий.

********

Всебічно талановитий, Левко Лепкий був композитором і художником, прозаїком і драматургом, журналістом і редактором, видавцем і громадським діячем, патріотом-державником і невтомним трудівником.

Народився Левко Лепкий 7 грудня 1888 року в селі Поручин Бережанського району в сім’ї священника Сильвестра Лепкого та Домни з Глібовицьких.

Після початкового домашнього навчання Левко Лепкий продовжив учитися в славнозвісній Бережанській гімназії, де став активним учасником таємного гуртка "Молода Україна". Закінчивши успішно навчання, 1909 року Левко, ідучи слідами свого діда та батька, записується на теологічний факультет Львівського університету, а згодом переходить на правничий. Проте невдовзі переїжджає до Кракова, де вивчає рисунок і малярство в місцевій академії мистецтв.

З початком Першої світової війни, у серпні 1914 року, Левко Лепкий як доброволець австрійської армії стає одним з перших організаторів Легіону Українських січових стрільців. Стрілець Левко Лепкий очолив Пресову квартиру УСС. У боях за Україну, за її державність він став літописцем стрілецької слави, проявив себе як знаменитий організатор кінноти УСС та стрілецької музи. Творив Левко й вірші та прозові оповідання.

Завдяки Левкові та його побратимам Романові Купчинському, Михайлові Гайворонському, Юрію Шкрумеляку, Антону Лотоцькому ми сьогодні маємо правдиву історію УСС – описи боїв, світлини, картини, романтичну стрілецьку поезію та нев’янучі і невмирущі стрілецькі пісні. Вони стали улюбленими військовими піснями не лише січових стрільців та австрійських вояків-українців, а й здобули популярність серед народних мас, а найбільше підчас польсько-української війни 1918 року.

Шалену популярність мали ті пісні, до яких Левко написав і слова, і музику: "Ой видно село, широке село під горою…", "І снилося з ночі дівчині…", " Колись, дівчино мила", " Ішов відважний гайовий до лісу темного…".

Широкому загалові України відома пісня "Чуєш, брате мій". Написана вона 1910 року в Кракові братом Богданом Лепким. Але до того часу, коли Левко "підібрав музику", минуло майже чотири роки. Видається, сам Господь сприяв тому, щоб старший брат написав для молодшого пісенний текст, а той створив до нього таку ж геніальну мелодію. У цьому вірші лише кілька строф, та яка гама переживань міститься у такому маленькому творі! Відліт журавлів на зимівлю в чужі краї є яскравим поетичним символом. Тяжка подорож лету над морем нагадує про поневіряння сотень тисяч західних українців, які вік тому змушені були залишити рідну землю в пошуках кращої долі за океаном. Відліт птахів осінньої пори може також сприйматися як прощання з теплою порою року, кращим періодом життя.

Якби Богдан і Левко не написали нічого, крім цієї пісні, то цього вистачило б, щоб їхні імена були навічно вписані золотими літерами в історію української музичної культури. Пісня, в якій стільки невимовного болю, бездонного жалю,глибокого відчаю… Вона завжди була на вустах українців у хвилини жалоби і туги. Співали її над могилами полеглих як останнє прощання.

Після війни Левко Лепкий повернувся до Львова, де брав активну участь у молодому літературно-мистецькому русі, зокрема, був членом літературного угрупування "Богема".

Л.Лепкий був директором видавництва "Червона калина", співпрацював у музичному видавництві "Сурма", редагував сатиричний журнал "Будяк", а пізніше "Зиз" — єдиний сатирично-гумористичний журнал, що вдало і правдиво ілюстрував події тодішньої буденщини. Свої літературні твори він підписував власним іменем або псевдонімами чи криптонімами: Оровець, Льоньо, Швунг, Зизик.

У 1937 році Львівське видавництво "Червона Калина" випустило "Великий співаник Червоної Калини", де знаходимо стрілецькі пісні Л.Лепкого в обробці композиторів А. Рудницького, В. Барвінського, З. Лиська, Н.Нижанківського та інших.

У 1940 році українське видавництво у Кракові випустило "140 пісень з нотами" (упорядкував Л. Лепкий). Вони розділені тут на жанри: святочні, козацькі, стрілецькі, побутові, любовні, лемківські, коломийки, веснянки. На жаль, збірника не вдалося розшукати.

У роки фашистської окупації Л. Лепкий працював в редакції газети "Краківські вісті". Створюючи мелодії і тексти пісень, Лепкий був наділений непересічним поетичним даром.

У 1944 році Л. Лепкий з Кракова емігрує у США. Після років поневірянь активно включається в українське громадське життя діаспори, відновлює у 1952 році видавництво "Червона калина", друкує свої спогади, оповідання, вірші, та нові пісні. Літературна спадщина Левка Лепкого, зокрема твори стрілецького і міжвоєнного періодів, що були опубліковані раніше, а також взяті з рукописного архіву поета, зібрані у книзі "Лев Лепкий. Твори". У1963 році був прийнятий у члени Наукового товариства ім. Шевченка. У 1955 році заснував українську оселю "Черче" неподалік міста Трентона.

Був одружений з дочкою золочівського адвоката Марією Драгомирецькою. Дітей у сім’ї не народилося.

Помер 28 жовтня 1971 року в місті Трентон, недалеко від Нью-Йорка, у США. Уся його літературно-мистецька спадщина служить збереженню пам’яті про нашу героїчну історію. Вона тісно переплітається із долею автора та його життєвивими переконаннями. Його ім’я і пам'ять про нього залишиться в пісні та в поетичному слові, в історії українського січового стрілецтва.

Джерело:

https://www.ukrlib.com.ua/bio/printit.php?tid=3477

7 грудня 1870р. помер Михайло Вербицький, Український композитор, хоровий диригент, громадський діяч, священик; автор гімну України "Ще не вмерла Україна".

Михайло Вербицький народився 4 березня 1815 року у селі Явірник Руський, на Лемкiвщинi, де його батько Михайло був священиком. Коли Михайлові виповнилося 10 років, помер батько і ним та його молодшим братом Володиславом заопікувався їх далекий родич перемишльський владика Іван Снігурський, один з найяскравіших діячів Української греко-католицької церкви.

У 1828 році при перемишльській катедрі владика Іван Снігурський заснував хор, а згодом і музичну школу, в яких співав і навчався Михайло. Уже на Великдень наступного 1829 року цей хор з великим успіхом дебютував в урочистому богослуженні, де Вербицький разом з Іваном Лаврівським виступили як солісти. Побачивши такий блискучий результат, Іван Снігурський запрошує з Чехії кваліфікованого диригента і композитора Алоїза Нанке: у Нанке Михайло Вербицький отримав ґрунтовну музичну освіту, зокрема, з композиції. Безперечно, важливе значення для формування Вербицького як композитора мав репертуар хору, в якому були як твори віденських класиків Й. Гайдна, В.А. Моцарта, так і музика композиторів "золотої доби" української музики — М. Березовського та Д. Бортнянського.

Саме духовні концерти Бортнянського найбільше вплинули на музику Західної України і світогляд Вербицького зокрема. Адже тоді, коли в церквах панувало одноголосся (самолівка) та простеньке двоголосся (єрусалимка), творчість Бортнянського представила високопрофесійне багатоголосся.

Згодом Михайло Вербицький вступає до Львівської духовної семінарії. Заняття музикою не перериваються: керує хором семінарії, опановує гру на гітарі, яка супроводжувала його протягом усього життя. Численні твори, перекладені або створені ним для гітари, здобули широку популярність у галицькому домашньому музикуванні. До нашого часу зберігся створене ним "Поученіє Хітари", яке стало першим подібним посібником в Україні.

У другій половині сорокових років Михайло Вербицький звертається до релігійної музики — і в цей період пише повну Літургію на мішаний хор (1847), яка і сьогодні звучить у багатьох церквах Західної України. Окрім Літургії, він створює знамените "Ангел вопіяше" та інші церковні композиції.

Коли наприкінці сорокових років налагоджується активне театральне життя, Вербицький одразу ж заходився писати музичні номери до українських театральних вистав. П'єси, що ставились на театральних сценах Львова і Галичини, здебільшого були перекладами як з української драматургії та літератури, так і з польської, французької та австрійсько-німецької драматургії. Музика у цих п'єсах відігравала дуже важливу роль, оскільки вносила у вистави яскравий емоційний елемент, а також наближувала чужомовні сюжети до українського колориту. Тому навіть досить посередні п'єси саме завдяки музиці Вербицького здобували велику популярність. Вербицький написав музику до понад 20 вистав. У цей час Вербицький створив музику до таких вистав як "Верховинці", "Козак і охотник", "Проциха", "Жовнір-чарівник" тощо.

Однак політичні події повернулися так, що 1848-49 роки стали початком і завершенням першого етапу відродження українського театру, тож протягом декількох років Вербицький не писав музики до п'єс. У 60-х роках композитор знову звертається до жанру співогри, бо у Львові був відкритий театр "Руської Бесіди". Для цього театру Вербицький пише побутову мелодраму "Підгіряни", одну з найпопулярніших п'єс композитора, згодом "Сільські пленіпотенти", "Простачку", "В людях ангел, не жена, вдома з мужем сатана" тощо.

Складні життєві обставини відтягнули висвячення на священика, — і щойно 1850 року він отримує єрейські свячення. Кілька років йому доводилося переїжджати з однієї сільської парохії на іншу, аж поки 1856 року він не осів у селі Млинах на Яворівщині, де прожив решту свого життя. Та матеріальні нестатки і тут не покидали його.

Дата створення гімну "Ще не вмерла Україна" залишається покищо дискусійною. Тривалий час вважалося, що твір був створений 1862—1863 року, але без відповідних наукових аргументів. Текст П. Чубинського у Галичині вперше був опублікований у грудневому числі часопису "Мета", який фактично вийшов близько 15 січня 1864 року. І тому, ймовірно, це власне і наштовхнуло о. Михайла, або ж йому було замовлено перемишльською "Громадою" написати патріотичну пісню. Хоча, можливо, що Вербицький скористався наддніпрянською публікацією тексту. Відразу після створення пісня "Ще не вмерла Україна" набула великої популярності серед свідомої молоді Галичини.

В останні роки життя композитор займався педагогічною діяльністю, писав статті, творив музику. Серед його учнів були отці - композитори Віктор Матюк і Порфирій Бажанський. Помер Михайло Вербицький 1870 року в Млинах, проживши лише 55 років.

Джерела:

1. http://uk.wikipedia.org/wiki/

2. Енциклопедія українознавства. — Львів: НТШ, 1993.

3. Митці України. Енциклопедичний довідник. — К.: Українська енциклопедія, 1992.

Цей день в історії УПА - 7 грудня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Повстанці з Печеніжина (Коломийський р-н). Зброю розглядає "Орел", посміхається "Мишка", крайній справа - "Рись". Всі загинули в боях після 1951-го року.

*********

1944 рік

Командир сотні УПА-Захід «Чорний» загинув у бою з московитами у селі Лагодів на Львівщині.

Пошукова група НКВД захопила криївку в селі Побужани на Львівщині. Шестеро повстанців, що перебували всередині, знищили військового та бійця винищувального батальйону, і всі в бою. Серед загиблих – станичний ОУН Дмитро Боженський.

У селі Залуччя на Станіславщині повстанці знищили директора спиртозаводу і підпалили сільраду та клуб.

1945 рік

Воїн сотні «Русичі» УПА-Захід «Перепілка» загинув під час бою з московитами у селі Сасів на Львівщині.

1946 рік

У бою з московитами біля села Віжомля на Львівщині загинув повстанець Іван Байриш – «Кіш».

1947 рік

У селі Бедриківці на Тернопільщині повстанці роззброїли і захопили в полон лейтенанта МВД і двох уповноважених із заготівель.

Повстанець Юрій Фецяк біля села Залокоть на Дрогобиччині наскочив на загін МВД і загинув у бою.

1948 рік

У бою з московитами у селі Плавє на Дрогобиччині загинула референт Українського Червоного Хреста, зв’язкова Головного Командира УПА Романа Шухевича «Марта».

Четверо повстанців загинули під час бою з московитами у селі Ясениця на Дрогобиччині.

Джерело:

Підготував Сергій Горобець,

Український інститут національної пам’яті.

7 грудня 1892 року народилася Степанів Олена Іванівна Український історик, географ, громадська та військова діячка; перша в світі жінка, офіційно зарахована на військову службу у званні офіцера, четар Української Галицької Армії.

Олена Іванівна Степанів (псевдо — Олена Степанівна) народилася 7 грудня 1892 року в с. Вишнівчик, Перемишлянський повіт (нині - Перемишлянський район), Львівська область в сім'ї священика УГКЦ о. Івана Степаніва та його дружини Марії-Минодори. Була третьою, наймолодшою, дитиною. Батько Олени був добрим душпастирем, ініціював створення читальні товариства «Просвіта» у селі.

З 1910 р. навчалася у семінарії Українського педагогічного товариства (м. Львів). Була членкинею організації «Пласт». 1912 р. вступила до Львівського університету на філософський факультет, студіювала історію та географію. У студентські роки брала активну участь у діяльності товариства «Сокіл» (очолила його першу жіночу чоту у Львові). Закликала жінок брати активну участь у громадському, політичному та військовому житті. Відтоді стає у ряди організації «Січові Стрільці −2». Відзначилася відвагою у боях за гору Маківку (квітень—травень 1915), згодом стала хорунжим. 29 травня 1915 р. під час бою під Лисовичами на Болехівщині потрапила до російського полону. 1915–1917 рр. перебувала як полонена в Ташкенті. Квітень 1917 — повернулася до Галичини.

Олена Степанів - перша в світі жінка, офіційно зарахована на військову службу у званні офіцера. Була одним із організаторів Листопадового повстання 1918 р., брала активну участь в українсько-польській війні 1918–1919 років (четар Української Галицької Армії). Референт преси в Державному секретаріаті закордонних справ ЗУНР, пресовий референт Міністерства закордонних справ УНР у Кам'янці-Подільському. 1919 р. з дипломатичною делегацією відбула до Відня. 1920 року вийшла заміж за Романа Дашкевича. В 1926 році в сім'ї народився Ярослав Дашкевич - в подальшому відомий український історик, археограф, автор понад 1700 наукових та публіцистичних праць, представник школи Михайла Грушевського, в'язень сталінських концтаборів.

Олена Степанів була нагороджена срібною медаллю Хоробрості та Військовим хрестом. 1919–1921 рр. навчалась у Віденському університеті, захистила докторську дисертацію німецькою мовою «Розподіл і розвиток суспільства в старій Русі до половини XIII ст.», після чого повернулася до Львова. З 1922 р. викладала історію та географію у Львівській гімназії сестер-василіянок та Львівському таємному українському університеті. Член Наукового товариства ім. Т.Шевченка (ініціювала створення його Географічної комісії), товариства «Рідна школа», референт при Ревізійному союзі українських кооперативів; співпрацювала з «Пластом» і УВО. З 1939 р. працювала в установах АН УРСР. З 1945 до арешту 1949 року — доцент Львівського університету, старший науковий співробітник і завідувач сектором економіки Львівського відділу Інституту економіки АН УРСР, науковий співробітник Природничого музею АН УРСР.

20 грудня 1949 — арешт і відправлення до мордовських таборів. 1956 — звільнена за станом здоров'я, повернулася до Львова, де прожила до кінця життя. Похована на Личаківському цвинтарі.

Автор близько 75 праць, в тому числі спогадів «Напередодні великих подій. Власні переживання і думки 1912–1914», «Напередодні великих подій» (1943 р.), довідника «Кооперативи здоров'я» (1930 р.), монографії «Сучасний Львів» (1943 р.), «Трудові резерви Львівщини» (1949 р.) тощо.

Померла 11 липня 1963 року в Львові, похована на Личаківському цвинтарі.

“Величаєте мене героїнею і тому ніяко мені. Не сповнила я досі нічого геройського. Я сповняю лише обов’язок свій... Я з любові до України взяла кріс та пішла у поле фізичною силою бити ворога. От і все”, - Олена Степанів.

Джерело

https://ua.openlist.wiki/Степанів_Олена_Іванівна_(1892)

7 грудня 1811р. народився Микола Устиянович, Український письменник, поет і громадський діяч, посол до галицького сейму, священик.

Джерело 1.

https://www.istpravda.com.ua

У 1848 р. був одним з ініціаторів "Собору руських учених". У 1868 р. - один зі співзасновників та очільників "Просвіти". Виступав за єдність Руси (Галичини і Наддніпрянщини).

Вірші Устияновича "Верховино, світку ти наш" і "Гей, браття опришки" стали народними піснями.

Джерело 2.

http://izbornyk.org.ua/

******* 

Микола Леонтійович Устиянович народився 7 грудня 1811 р. у сім’ї бурмистра містечка Миколаєва на Львівщині. Після закінчення місцевої початкової школи М. Устиянович продовжував освіту у Львові у нормальній школі, а потім у гімназії. Чутливий і запальний юнак захоплювався патріотичним ентузіазмом польської молоді на початку 30-х років.

З 1834 р. по 1838 рік М. Устиянович учився у Львівській духовній семінарії. Висвятившись на священика, був адміністратором у с. Волкові біля Львова, а згодом переїхав на парафію у гірське село Славськ, Стрийського округу.

У 1836 р. М. Устиянович написав свій перший вірш «Сльоза на гробі М. Гарасевича», який завдяки його народній мові був схвально оцінений семінаристами і спричинився до його знайомства з М. Шашкевичем. Репресії, що їх зазнали творці «Русалки Дністрової», насмішки недругів народної мови знесмілили молодого поета, і до 1846 р. він майже нічого не писав.

Тільки 1848 рік розбудив М. Устияновича: він став одним із ініціаторів скликання і душею «Собору учених руських» у Львові, на сторінках перших /300/ українських газет «Зоря галицька», «Галичо-руський вісник» (деякий час М. Устиянович був її редактором) помістив свої кращі поетичні і прозові твори: «Старий Єфрем», «Месть верховинця», «Страстний четвер» та ін.

У 1850 р. з переходом редакції «Вісника» до Відня М. Устиянович повернувся до Славська, продовжуючи надсилати свої твори до багатьох українських видань. В 1861 р. був обраний послом до крайового сейму. Відірваний від громадсько-культурного життя, обтяжений великою сім’єю, М. Устиянович останні двадцять років життя поступово згасав як письменник. На зміну поетичній, часто пісенній мові, яку Устиянович так високо підніс у своїх кращих творах, прийшло штучне «язичіє».

Помер М. Устиянович 3 листопада 1885 р. на Буковині у м. Сучаві, куди він переїхав 1870 р. «Не послідню силу, — писав у некролозі І. Франко, — покрила буковинська земля... умер один із перших будителів нашого народного духу, друг Маркіяна, «Соловейко», як звали його молодші товариші, умер, залетівши на старості літ на чуже поле, забажавши співати «по нотам».

М. Устиянович щиро любив свій рідний народ. У часи розквіту творчих сил він створив не один хороший твір народною мовою і цим заслужив шану у нащадків.

Свої твори письменник підписував: Николай з Николаєва; Дротарь; Наум; Н. з Н.; Н. У.; Ъ.

6 грудня 1871р. на Катеринославщині (нині Дніпропетровщина) народився Микола Вороний, український поет, театрознавець, перекладач. Розстріляний московитами 7 червня 1938-го в Одесі.

Народився в сім’ї ремісника. Відрахований із Ростовського реального училища за зв’язки з народниками та поширення забороненої літератури, три роки перебував під наглядом поліції. Заснував у Ростові «Українську громаду». Навчався у Віденському і Львівському університетах. Працював режисером у театрі «Руська бесіда», актором трупи Марка Кропивницького, в театрі Миколи Садовського. Близький друг Івана Франка.

Рано почав писати вірші. Вважається зачинателем українського модернізму.

Один із засновників Української Центральної ради та Українського національного театру.

Як писав у спогадах сам Микола Вороний: «В революції 1917 року брав дуже енергійну участь, особливо на початку (при моїй участі організовувалось ядро Центральної Ради)… Були перспективи вступити до уряду, я воздержався, захоплений театральним хаосом. Далі: голод, морози, пайки і ускладнення моєї хвороби неврастенії кишок».

Емігрував у 1920-му, мешкав у Варшаві (видав збірку поезій «За Україну» у 1921-му) і Львові. В Україну повернувся в 1926-му. Працював у Харківському музично-драматичному інституті, у Всеукраїнському фотокіноуправлінні.

Заарештований у 1934-му за звинуваченням у «контрреволюційній діяльності», засуджений до трьох років заслання. Повторно арештований в 1938-му за «компрометацію заходів партії та уряду» («дискредитував методи стаханівської роботи», «вів шкідницьку роботу по пониженню урожайності» тощо).

Розстріляний 7 червня 1938-го в Одесі.

Джерело 1

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua

*****

Джерело 2 маловідомі факти....

Про те, що відомий поет, перекладач, критик та публіцист Микола Вороний останні півроку свого життя прожив у маленькому містечку Новоукраїнці, що на Кіровоградщині, відомо небагатьом. Саме в старому приміщенні містечкової книгозбірні Микола Вороний з осені 1937-го був чи не щоденним гостем.

Відомо, що Микола Вороний не став захопленим провісником революції. Його ідейні та творчі шукання (на початку минулого століття поета називали автором маніфесту українського модернізму), як і еміграція до Львова, послужили чудовим приводом для приведення в дію сталінської репресивної машини, якій він, справді, був світоглядно ворожий. Не дивно, що вже через вісім років після повернення поета в Радянську Україну розпочались жорстокі переслідування: першого разу НКВС засудить його до трьох років виправно-трудових таборів. Цей вирок синові Марку, який тоді ще перебував на свободі, вдасться пом’якшити, добившись заміни на заслання. Але твори, що видавалися і до, і після повернення, вилучать з публічного обігу. Микола Вороний змушений виїхати з Києва. Довго вважалося, що з цього моменту сліди його загубились. Григорій Вервес, автор передмови до книжки «Твори» Миколи Вороного, виданої у 1989 році видавництвом «Дніпро», пише: «Тривалий час існувала версія, що виїхав він до Воронежа, де й помер 1942 року». Але, як твердить літературознавець, існують листи сина Марка, вже з ув’язнення, де той свідчить, що не знає адреси батька, хоч часом одержує від нього допомогу. Григорій Вервес також констатує, що помер поет у невідомому місці 24 квітня 1940 року. Але архівна справа, що зберігається у Кіровоградському обласному державному архіві, свідчить про інше…

У вересні 1937-го Микола Вороний приїхав у село Глиняне тоді Піщанобрідського району (нині — у складі Добровеличківського). Про перебування Миколи Кіндратовича у селі мало що відомо. Вже пізніше з особової справи довідалися, що у Глиняному поет контактував з таким собі Іваном Гуликом, племінником свого давнього знайомого Іоанна (Іоаникія) Шимановича. Можливо, саме за порадою останнього (якщо цей чоловік існував реально, бо всюдисуще НКВС його не знайшло і не арештувало, як інших), Микола Вороний і забився у наші краї. Незаперечно, що тут, в українській провінції, він шукав спокою і затишку. У селі Вороний перебував недовго — близько місяця, після чого прибув до Новоукраїнки. Тут він оселився у міщанки Мотрі Голуб. Уже пізніше, у 1957-му, коли поета реабілітовували, вона свідчила, що був із нього постоялець сумирний, невибагливий, багато читав і писав, через що не любив, коли до його кімнати заходять і відволікають від роботи, їжу готував собі сам або харчувався у їдальні.

Найкращим приятелем Миколи Кіндратовича у Новоукраїнці став завідувач місцевої бібліотеки Павло Андрієвський. Прийшлого поета на роботу ніде не брали (очевидно, діяла відповідна вказівка органів), два тижні він пропрацював коректором у районній газеті, але й звідти його чемно попросили. Директор місцевої школи Зіновій Гомонюк, з яким Вороний познайомився у тій же бібліотеці, відмовив йому в роботі на підставі відсутності педагогічної освіти. Отож, жаданого спокою не було і тут: поет жив у злиднях, з відчуттям власної відкинутості, нереалізованості, непотрібності, у постійних переживаннях про сина Марка, який був на той час уже в’язнем ГУЛАГу. Не дивно, що своєму новому приятелеві Павлу Ксенофонтовичу він часто виливав душу у щирих розмовах. У 1941 році, після приходу німців, у містечку почала виходити газета «Українець», яка перші півроку-рік свого існування носила виразний український характер і навколо якої гуртувалися відроджені на той час осередки «Просвіти» та інших українських національно-патріотичних громадських організацій. Саме тоді — 7 грудня 1941 року — в цій газеті і з’явилася стаття-спогад Павла Андрієвського «Микола Вороний» (підписана псевдонімом Степовий). З нього постають подробиці перебування поета в Новоукраїнці: «Середнього зросту, кремезний дідусь з голеним обличчям, гострим поглядом, ціпком та окулярами. 

Міський бездоганний одяг, м’який фетровий капелюх — таким зовні я вперше побачив українського письменника Вороного Миколу Кіндратовича одного погожого дня у жовтні 1937 року. З творами його я був знайомий раніш, ще в часи масового вилучення творів українських письменників з бібліотек, десь у 1934—35 роках. …Боляче було його слухати, бо фізично міцний, він морально був розбитий, не маючи змоги віддати народові ті знання і енергію, що кипіла у ньому, незважаючи на досить солідний вік. У той час М.В. було щось близько 65 років. У розмовах він часто розвивав якийсь проект, думку, але закінчував, тяжко зітхаючи: «Все це марно, адже ж я труп у розумінні радянських сатрапів». …Його обсідали постійні думки про те, що одного авторського гонорару за «Кармен» не досить, бо життя дорожчає, а допомоги нема, ще ж і синові треба щось послати в далеку холодну Карелію. 

Перегортаючи сторінки часописів в читальні, він, гірко зітхаючи, говорив: «Усе суєта суєт, хіба ж я, як коректор, зможу шкодити?» Коли він уже не працював у друкарні, робітники мені говорили: 

«От би нам такого літредактора — є чого повчитись!» Якось одного дня М.В. сказав: «Сьогодні ми в мене обідаємо!» Це вперше я був у нього на квартирі. Велика кімната з окремим парадним входом. Мене вразило те, що кімната була вбрана в українському стилі. Я зразу подумав, що це хазяйське, але виявилось — то власність Миколи Кіндратовича. На одній зі стін висіли, прикрашені вишитими рушниками, портрети українських письменників, імена яких тоді й вимовляти не можна було — все то засланці або розстріляні: Остап Вишня, Панів, Слюсаренко. (Через 20 років, у 1957-му, Андрієвський пригадає цей момент і свідчитиме, що на його зауваження про заборону на ті імена, Вороний відповів: то його друзі і він від них не відмовиться за жодних обставин. — С.О.) Багато говорив М.В. в той вечір. Слухаєш — мов живу книгу читаєш. Письменники, музиканти, театральні й громадські діячі, про яких вся країна знала, — ось коло його знайомих і друзів. …Найтяжчі хвилини у М.В. були тоді, коли він згадував свого сина Марка, який встиг надрукувати книжечку своїх віршів. Ті вірші теж були вилучені з бібліотек. Читаючи вголос цю книжечку, Микола Кіндратович завжди плакав. А завтра збирав свіжі газети, особливо «Літературну газету», купував трохи жирів і все це відсилав Маркові. …Основним майном його були ящики-шафи з книжками. Це була досить цінна бібліотека — «Історія літератури» С.Єфремова, «Історія України» М.Грушевського, «Історія літератури» О.Дорошкевича і багато інших книжок з портретами авторів. Цей свій скарб він любив безмежно. Багато книжок було і чужоземними мовами (німецькою, англійською, латинською, французькою). В літературних енциклопедіях, показуючи дані про себе, він вказував на перекручування та замовчування деяких фактів. …Одного разу в «Літературній газеті» було надруковано про «переоцінку цінностей» та про письменників, що давно визнали свої помилки, а такі, мовляв, письменники, як Вороний, ще і до цього часу мовчать, а між тим твір «Євшан-зілля» цілком реакційний. …Кілька днів я не бачив Вороного, і лише випадково, в один погожий день ми зустрілися. «Сьогодні у мене обід — одержав з Києва гонорар і …ляпаса», — щиро сміючись, сказав він. Це був останній вечір нашої розмови. …Весною 1938 кілька десятків людей було арештовано. Арештували також учня дев’ятого класу Миколу Воронька. А ще через два-три дні, коли я йшов вулицею, до мене озвалися. Дивлюсь, іде Вороний, якийсь серйозний, підтягнутий, каже: «Мене тимчасово затримано, очевидно, непорозуміння, іду в міліцію, придивіться до мого майна». Не знав він, що його вже шукають, і нерозторопні міліціонери замість нього арештували учня Воронька (потім школяра випустили). Але про це ми дізнались пізніше. Через кілька днів я ще раз побачив Миколу Вороного у дворі НКВС, коли його вели в партії арештованих. Звідти він не повернувся. Не зміг я виконати і його останній наказ щодо майна, бо хазяйка квартири, коли я прийшов до неї, сказала: «Все забрано в НКВС». Справа 3945, де містяться документи, які стосуються долі Миколи Вороного, колективна: заарештовано тринадцятеро людей, переважно жителів сіл Глиняного, Піщаного Броду та сусідньої Гнатівки. Звинувачення стандартні: участь у контрреволюційній націоналістичній організації з метою створення самостійної Української держави та відриву її від СРСР. З протоколів допиту Миколи Вороного (їх два, практично однаковісіньких) видно, що жодного живого слова поета там немає. Стандартні сухі вислови, що формулюють версію слідчого, з якою Вороний, очевидно, згодився, розуміючи — протестувати даремно. Він підтвердив, що має давно, ще з середини 20-х, націоналістичні погляди, а в організацію його завербував той же знайомий Шиманович, за вказівкою якого поет приїхав у Глиняне і завербував, у свою чергу, племінника свого знайомого… Було б смішно, аби не було так сумно. Все. Жодного підтвердженого чи доведеного звинувачення. Із заарештованих у справі ніхто Вороного навіть не знав. Але цього виявилося достатньо, щоб 29 квітня 1938 р. усім їм винести смертний вирок.

«Засуджений до вищої міри соціального захисту…»

Саме так формулювали свої вироки трійки УНКВС, коли йшлося про розстріл. Цинізму системи не було меж! Хто хоч раз зустрівся з таким документом, тому у словосполученні «соціальний захист», якщо воно вжите навіть у найгуманнішому контексті, вчуватиметься відгук вироків трійки. У справі акуратненько підшиті виписки з актів про виконання вироку. Усіх тринадцятьох розстріляно 7 червня 1938 року близько 24 години. Як твердить завідувач науково-редакційного відділу «Реабілітовані історією. 

Кіровоградська область» Василь Бондар, найімовірніше, що це було зроблено у Кіровоградській тюрмі, де утримувався Вороний після арешту. Але безпосереднє місце розстрілу, як відповіло на запит НРВ місцеве СБУ, невідоме. Василь Бондар вважає, що таке незнання дуже дискусійне і, можливо, прийде час, коли і ця таємниця перестане нею бути. Вороному ж і після смерті не було спокою. Павла Андрієвського заарештували у березні 1945-го, звинувативши у прислужництві фашистам: під час окупації, як і до неї, працював завідувачем районної бібліотеки. Помітне місце у звинуваченнях займають стосунки з Вороним. Павло Ксенофонтович, очевидно, теж устами слідчого, змушений визнати: «Так, я знав, що Микола Вороний український націоналіст і що він розповсюджував націоналістичну літературу, з якою він особисто знайомив мене в його квартирі. Не заявив я у відповідні органи тому, що співчував Вороному у його антирадянських висловлюваннях, спрямованих проти партії і уряду в частині вилучення української національної літератури, висилки його сина в Карелію, і повністю поділяв його націоналістичні погляди».

27 вересня 1956 року правління Спілки письменників України надіслало прокуророві УРСР запит та творчу характеристику на Миколу Вороного. В запиті, підписаному Олесем Гончаром та Юрієм Смоличем, містилося прохання розглянути питання реабілітації репресованого поета. 

Розслідування, проведене у 1956—57 роках, засвідчило безглуздість звинувачень, що інкримінувалися Вороному. Допитали і Павла Андрієвського, який, відбувши свої десять років виправно-трудових таборів, проживав у смт Добровеличківці. Зрозуміло, цього разу він не підтвердив присутність будь-яких націоналістичних проявів у поведінці Миколи Вороного. А на в’їдливе запитання слідчого, що, мовляв, у 1945-му ви говорили зовсім інше, стримано відповів: «Ті показання я давав на основі припущень, бо вся суспільна атмосфера до того змушувала». 10 листопада 1957 року рішенням президії Кіровоградського обласного суду Миколу Вороного реабілітували. У справі міститься згадка про те, що його дружині надсилалася довідка про смерть у місцях ув’язнення. Можливо, саме тут криється загадка встановлення неправильної дати його смерті, адже рідним засуджених до вищої міри соціального захисту органи брехати не соромилися…

Світлана Орел(gazeta.dt.ua)

6 грудня 1919р. на військовій нараді у Новій Чорториї ухвалили остаточне рішення, аби Армія УНР почала І Зимовий похід.

Українські вояки - учасники Зимового походу

******

Партизанський рейд тилами більшовиків і денікінців став безпрецедентним за своїм характером і героїчністю. В поході під проводом Михайла Омеляновича-Павленка взяло участь близько 10 тисяч осіб, проте сам бойовий склад частин нараховував 2 тисячі багнетів, 1 тисячу шабель та 14 гармат.

За підсумком рейду Армія УНР була збережена. За час походу пройдено 2500 км, проведено більше 50 успішних боїв.

Усі учасники Зимового походу, що повернулися, були нагороджені найвищим орденом - Залізного Хреста.

Цей день в історії УПА - 6 грудня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Члени ОУН(р) Городоцької округи, кінець 40-их.

Усі троє в однакових самошивних кітелях із 4-ма накладними кишенями з бантовими складками та три-мисковими клапанами.

З ліва на право:

Кадюк Михайло "Семченко", уродженець с.Новосільці. Гамкало Григорій "Майський", уродженець с.Городище. Мошончук Микола "Бор",поручник, окружний провідник ОУН на Городоччині. уродженець с.Підліски.

Усі троє загинули в боях.

*********

1944 рік

Під час нападу на радгосп у Дубновському районі Рівненщини повстанці пошкодили 3 трактора і дві молотили. Здобуто 225 літрів керосину і 200 кг дизельного палива.

У селі Залісся на Тернопільщині повстанці спалили сільську раду.

Командир кущової боївки ОУН «Стефко» загинув у бою з московитами у селі Глібовичі на Львівщині.

Неподалік райцентру Вигода на Станіславщині підпільники підірвали міст через річку Свіча.

1945 рік

Під час облави загону НКВД у селі Милява на Львівщині загинула зв’язкова ОУН Марія Холод.

1946 рік

У селі Вержбовець на Тернопільщині повстанці знищили дільничного МВД.

1947 рік

У селах Небилів і Перегінське на Станіславщині повстанці знищили двох бійців винищувальних батальйонів.

1948 рік

Повстанці знищили агента районної заготівельної контори у селі Заріччя на Львівщині.

У бою з московитами у селі Лисятичі на Дрогобиччині загинув Микола Іванців – «Кучерявий».

1949 рік

Під час бою з московитами у селі Смеречка на Дрогобиччині загинув повстанець Микола Пукач – «Влодко».

1953 рік

Двоє повстанців зіткнулися з пошуковою групою МВД в обласному центрі Рівне. У бою один повстанець загинув, інший отримав поранення і був захоплений у полон у непритомному стані.

Джерело:

Сергій ГОРОБЕЦЬ,

Український інститут національної пам’яті

6 грудня 1892р. народився Роман Дашкевич громадський, політичний і військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР, організатор «Січей» та корпусу Січових Стрільців у Києві.

Роман Дашкевич (1892-1975) ― громадський, політичний і військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР, організатор «Січей» та корпусу Січових Стрільців у Києві.

Народився Роман-Микола Дашкевич 6 грудня 1892 року в містечку Тустановичі, тепер частина м. Борислава Львівської обл. в родині священника. Походив з давнього князівського роду Дашкевичів, відомого в Києві з XV–XVI.

Після навчання в початковій школі в Тустановичах, навчався в Українській державній чоловічій академічній гімназії в Перемишлі, яку закінчив у 1911 р. В 1911–1914 рр. навчався на юридичному факультеті Львівського університету.

На початку Першої світової війни мобілізований (липень 1914) до армії австро-угорської імперії. У 1915 р., будучи старшиною артилерії австрійської армії, потрапив у російський полон й інтернований в Сибір та Забайкалля. Після Лютневої революції в Росії (1917) втік з табору військовополонених і дістався до Києва. В січні 1918 р. було сформовано І курінь січових стрільців під командуванням Євгена Коновальця ― найбільш боєздатну військову частину Центральної Ради, в якому Дашкевич став командиром Гарматної батареї і очолив Стрілецьку раду.

У січні–лютому 1918 р. батарея брала участь в запеклих боях з червоноармійськими частинами, які рвалися до Києва, а в березні 1918 р. ― у визволенні міста з-під більшовицької окупації. Після встановлення в Україні влади гетьмана Павла Скоропадського і роззброєння німецьким командуванням куреню, Дашкевич сформував стрілецьку батарею при Запорозькому гарматному полку, який розташовувався на Харківщині. Наприкінці серпня 1918 р. Роман Дашкевич командував гарматною батареєю у складі відновленого полку січових стрільців у м. Білій Церкві. Збройне повстання проти гетьмана П. Скоропадського почалося 16 листопада 1918 року виступом Січових Стрільців у Білій Церкві. У складі передового загону, який рухався на Київ, був бронепоїзд під командуванням сотника Р. Дашкевича. 14 грудня Січові Стрільці ввійшли до Києва. Гетьман П. Скоропадський зрікся влади. Було відновлено Українську Народну Республіку.

У березні 1919 р. з утворенням Корпусу січових стрільців у м. Проскурові (тепер м. Хмельницький) у чині полковника командував Гарматною бригадою Армії УНР. Станом на 1919 р. Роман Дашкевич вже сформував повноцінну артилерійську бригаду для Січових Стрільців (4600 бійців та 70 гармат). Сформовані артилерійські підрозділи брали активну участь у Бердичівській наступальній операції Корпусу Січових Стрільців.

Зранку 27 березня сили 1-го та 3-го полків Січових Стрільців з артилерійською підтримкою розгорнули перший наступ на Бердичів. У результаті вдалось захопити залізничний вокзал та західні околиці міста. Цілий день бої йшли зі змінним успіхом. Утім закріпитись на передмісті таки не вдалось. Січовим Стрільцям довелось відступати. Загальні втрати корпусу під час цієї операції становили 45 старшин і 127 стрільців.

Своєю чергою, більшовицькі сили укріпили свої позиції на околицях міста, підвозили резерв та призначили нового командувача оперативних дій із захисту Бердичева ― М. Щорса. 28 березня у Бердичів прибули два батальйони таращанського полку.

Наступного дня бої на підступах до Бердичева продовжувались. Стрілецьке командування почало вести бої не по залізничних коліях, а розкидало сили по лісовій місцевості, полях та ярах, сподіваючись проникнути у тил. У результаті ввечері 29 березня Січові Стрільці почали домінувати. Сили М. Щорса втримували Бердичів з останніх сил. Вирівняв ситуацію прибулий вночі ще один більшовицький батальйон. З 30 на 31 березня штаб корпусу, налагодивши зв'язок зі штабами полків і відкоригувавши тактичні дії, вирішив тими самими силами продовжувати наступ на Бердичів. 1 квітня Січові Стрільці після сильної артилерійської атаки пішли в наступ і вдруге вступили у місто. Як і першого разу, їм вдалось опанувати передмістям та станцією Бердичів.

Цього разу більшовицькі частини не тільки відбили стрільців, але і почали їх переслідувати. За даними М. Безручка, 1-й полк відійшов до с. Лісова Слобідка, що приблизно у 25 км від Бердичева, а 3-й полк — до с. Демчин. Загалом втрати особового складу стрілецьких полків, порівняно з першим наступом, були ще більші.

Після відступу командування Корпусу Січових Стрільців вирішило усіма відведеними для цієї операції силами повести наступ. Зокрема, 5-й полк перевели до містечка П'ятки, що приблизно розташоване в 20 км на північний захід від Бердичева. Полку було наказано провести наступ на с. Слободище, що за 9 км на схід від П'яток, а потім ворогу вдарити в тил. Кінний дивізіон Ф. Бориса повинен був підтримувати праве крило Січових Стрільців та допомагати 1-му полку.

Зранку 2 квітня розпочався третій наступ на Бердичів. На 12 год 1-й та 3-й полки після артилерійського обстрілу підійшли до передмістя. У той час 5-й полк підійшов до с. Райки, що на північному заході, приблизно у 15 км від Бердичева. Проходячи повз Райки, на полк раптово напала більшовицька піхота. У результаті особовий склад 5-го полку був позбавлений зв'язку з командуванням і в паніці швидко почав відступати. Частині полку вдалось відступити, а решта потрапила в полон, втопилась в озері та була обстріляна. Розгром 5-го полку призвів до відступу усіх сил наступу. 1-му полку вдалось відірватись від ворога, а 3-й полк потрапив у важке становище під с. Демчин. Усе ж таки 3-му полку, командування яким почав здійснювати начальник штабу Корпусу Січових Стрільців Б. Сулковський, під прикриттям бронепотягів вдалось відірватись. За спогадами Р. Дашкевича, втрати корпусу у цій операції становили близько 1500 стрільців.

Про ті події в Бердичеві нагадує братська могила червоноармійців, яка розташована по вулиці Шевченка, 7. Місця поховань воїнів УНР не визначені.

План командування Армії УНР не вдалось реалізувати. Корпус Січових Стрільців разом з силами Північної групи, тримаючи оборону, почав відступати на захід.

На початку грудня Корпус саморозпустився, і Р. Дашкевич разом з багатьма вояками Армії УНР опинився в еміґрації (в Чехословаччині та Австрії). Тут написав нарис «Початки Українських січових стрільців» та під псевдонімом Р. Давний ― книгу «Про Січових Стрільців», які є першими оглядами історії цього збройного формування. На весні 1920 р. в Відні брав участь у засіданні Стрілецької ради Корпусу Січових Стрільців, де Євген Коновалець виклав план створення Української військової організації (УВО).

Дашкевич взяв участь в утворенні УВО, в поширенні її діяльності на землі Галичини, яка була окупована Польщею. 14 липня 1920 р. у Відні одружився з Оленою Степанів, у подружжя народився син Ярослав, згодом відомий історик (13.12.1926 – 25.02.2010).

У 1921–22 рр. відновив діяльність українського спортивно-протипожежного товариства «Січ», його обрали кошовим товариства «Повітова січ», був видавцем та відповідальним редактором відновленого видання «Січові вісти» (1922–24). Заборона польською владою (травень 1926) діяльності товариства «Повітова січ» змусила його шукати нові організаційні форми патріотичного виховання української молоді. Завдяки його зусиллям створено товариство «Луг» (1926), яке стало діяльною організаційною формою патріотичного виховання молоді в умовах жорсткого окупаційного режиму, проведення шовіністичною польською владою агресивної політики, спрямованої на полонізацію українського населення. Як видавець і редактор часописів «Січові вісти», а потім «Вісти з Лугу», був автором більшості матеріалів організаційного й ідейного характеру; спогади про визвольні змагання, статті про стан і перспективи розвитку лугових організацій публікувалися в цих виданнях.

З початком Другої світової війни залишив (26.09.1939) Львів та виїхав на територію Польщі, яка була окупована німцями й другу свою еміграцію (в період встановлення радянської влади у Львові – 1939–1941) Роман Дашкевич перебував в містечку Риманові. У 1941–43 рр. перебував в окупованому німцями Львові, де працював за своїм фахом ― адвокатом.

Наприкінці 1943 р. почалася третя і вже остаточна еміґрація Романа Дашкевича ― через містечко Риманів до табору переміщених осіб в Австрії ― Гізінґен, Ляндек, Куфштайн. Попри важку працю на текстильній фабриці, за його ініціативи українська громада зорганізувала у травні 1945 р. культурно-релігійне Товариство св. Андрея ім. митрополита Андрея Шептицького, головою якого в 1946–50 рр. був Р. Дашкевич.

У 1950 р. поселився в таборі для переміщених осіб у м. Куфштайні, після ліквідації якого залишився жити в цій місцевості. Займався пасічництвом та продовжував брати участь у житті української громади, читав лекції з історії українським дітям у школі, підтримував зв’язки з представниками уряду УНР в екзилі та послідовниками УВО – ОУН, вів чисельне листування.

Написав спогади «Початки Українських Січових Стрільців» та «Артилерія Січових Стрільців у боротьбі за Золоті Київські ворота», які у 1950-х – на початку 1960-х років публікували діаспорні часописи «Народна воля» (США) та «Вільне слово» (Канада).

В еміграції нагороджений Державним Центром УНР в екзилі «Хрестом Симона Петлюри» (приблизно 1936–1937 р.) та Президентом УНР в екзилі «Воєнним Хрестом Армії УНР» (25.09.1960 р. №14). Романові Дашкевичу було присвоєно звання генерал-хорунжого Армії УНР.

В Австрії Роман Дашкевич залишався до кінця життя, помер 11 січня 1975 р., похований у місті Куфштайні.

15 червня 2008 р. у соборі Святого Юра у Львові українська громадськість прощалася з генерал-хорунжим Армії УНР, адвокатом Романом Дашкевичем, останки якого перевезли на Батьківщину з австрійського містечка Куфштайн через 33 роки після його смерті. Того самого дня прах генерал-хорунжого поховали на Личаківському кладовищі на полі почесних поховань.

5 грудня 1971р. у Буенос-Айресі (Аргентина) відкрили пам'ятник Тарасові Шевченку.

Кобзар у Буенос-Айресі роботи Лео Молодожанина. Пам'ятник подарований українською громадою в Аргентині за два роки до 75-ї річниці прибуття перших емігрантів з України на знак подяки за наданий притулок

5 грудня 1948 р. в с.Топільське загинув референт СБ Карпатського крайового проводу ОУН “ЙОРДАН” Володимир Лівий.

Володимир Лівий “Йордан” сидить у центрі під №1

*******

Лівий Володимир Михайлович – «Йордан», «Митар», «Роман Орлів», «Суворов», «С-99/1», «V-777» народився 3 лютого 1919 р. в с.Болехівці Дрогобицького району Львівської обл.. Закінчив народну школу та гімназію. Член ОУН з 1937 р., в’язень польських тюрем (1939р.). Після початку Другої світової війни, перебував на еміграції з вересня 1939 по 1941 р.р. Пройшов вишкіл у школах розвідки на терені Німеччини. Повернув до України в травні 1941 р. Займав посади референта СБ Коломийського окружного проводу ОУН (1941-1942 р.р.), референта СБ Станіславського окружного проводу ОУН (кін. 1942-березень 1945 р.р.), референта СБ Карпатського крайового проводу ОУН (березень 1945-грудень 1948 р.р.).

Загинув у бою з московитами групою 5 грудня 1948 р. в с.Топільське Рожнятівського району Івано-Франківської обл..

Разом із ним загинула також дружина Дарія Цимбаліста – «Оля» – 1923 р.н. Народилася в смт.Войнилів Калуського району. Член ОУН. Машиністка (друкарка) референтури СБ Карпатського крайового проводу ОУН.

З ними також загинула Самарів-Яцків Ольга «Тетяна». Дата народження невідома, можливо з Тернопільщини. Член ОУН. Машиністка (друкарка) референтури СБ Карпатського крайового проводу ОУН. Дружина Яцківа Богдана «Дениса», заступника «Йордана».

Після смерті Володимира Лівого функції перебрав за посадою його заступник Богдан Яцків-“Денис”. Він загинув 6 березня 1949 р. у с. Сваричів Рожнятівського р-ну. У господарських будівлях місцевих мешканців Рибчак і Сагайдак були знайдені криївки у яких перебували підпільники. В результаті бою загинули: заступник референта СБ Карпатського крайового проводу ОУН Богдан Яцківта інші 6 підпільників.

Із довідки  начальника Перегінського РО МГБ Огорєлишова про ліквідацію оунівського підпілля в Перегінському районі:

СОВЕРШЕННО СЕКРЕТНО СЕКРЕТАРЮ ПЕРЕГИНСКОГО РК КП(б)У тов. КРАВЧЕНКО Здесь

СПРАВКА

О ходе ликвидации остатков бандитов и “ОУН” подполья по Перегинскому району за период с 10/ХІ по 7/ХІІ – 1948 года

1. 1. За отчетный период Перегинским РО МГБ в части ликвидации бандитизма проделана следующая работа..

5/ХІІ – 1948 года в селе Топильск у гр-нки КРОХОВЕЦКОЙ Анны Ивановны под картофельной ямой был вскрыт бункер, в котором были убиты три бандита:

1) По кличке “МЫТАРЬ”, референт краевого провода “ОУН”.

2) Жена “МЫТАРЯ” и жена “ДЕНИСА” – референта “СБ” Калушского окружного провода “ОУН”.

Были взяты трофеи: автомат ППС – 1 шт., пистолетов – 4 шт., радиоприемник – 1, пишущая машинка – 1, гранат – 10 шт., патронов разных – 400 шт.

Володимир Лівий-“Митар”, Ярослав Мельник-“Роберт”, Роман Мокрій-“Байда”

*****

НАЧАЛЬНИК ПЕРЕГИНСКОГО РО МГБ КАПИТАН ОГОРЕЛЫШЕВ

“ ” декабря 1948 года м. Перегинск

Підпільники писали, що операція по розшуку “Йордана” тривала з 3 по 10 грудня, у ній брало участь близько 1000 – 1200 бійців, керував облавою високопоставлений працівник обласного чи республіканського УМДБ.

Попри постійну велику небезпеку та напругу повстанці залишались молодими людьми, які кохали, одружувались і народжували дітей. Щодо “Митаря”, то одружився він з Даркою Цимбалістою влітку 1944 р. Десь через рік у них народилися дві донечки-близнята. Одну з них звали Романою або Марусею, і її переховували Марта Міхнякова, потім – сім’я Павчака-Гайдукевич з Коломиї. Однак у 1948 р. енкаведисти забрали дівчинку. Є відомості, що помістили її в Станіславський дитячий спецсадок, звідки дівчинка опинилась в інтернаті у смт.Перегінську Рожнятівського району, де її удочерив кагебіст із с.Заболотова і вивіз на Закарпаття. Другу донечку Оксану прихистило подружжя Семенюків із с.Печеніжина, від яких її також забрали енкаведисти. Їх подальша доля наразі не відома, хоча вони, напевно, десь живуть і не знають, якими героями були їхні батьки.

Джерело

https://www.upa-pereginsk.if.ua/?p=2751

5 грудня 1923р. в Умані помер Іван Чупрей, громадсько-політичний діяч, етнограф, співзасновник товариства «Січ».

Народився в лютому 1883-го (за іншими даними в 1882-му) в селищі Печеніжин на Львівщині. У таємному гуртку Коломийської гімназії познайомився з ідеями радикального руху. Виключений із 7-го класу гімназії за поширення українських видань. Пізніше навчався на юридичному факультеті Львівського університету.

Разом із Кирилом Трильовським долучився до заснування молодіжного пожежно-спортивного товариства «Січ». Організовував філії товариства по селах, проводив січові свята і фестивалі. Допомагав видавати часописи «Зоря», «Поступ», Хлопська правда», календарі «Отаман» і «Запорожець».

Збирав фольклорно-етнографічні матеріали на Гуцульщині, що увійшли до збірок «Коломийки» (1905-1907) та «Народні оповідання про опришків» (1910). Допомагав Гнату Хоткевичу організовувати гастролі Гуцульського театру.

Під час Першої світової війни – член Бойової управи Легіону Українських січових стрільців та Союзу визволення України. Як старшина Української галицької армії пройшов у 1918-1920 роках весь її бойовий і трагічний шлях. Учасник переговорів про перехід Січових стрільців на бік Червоної армії. У складі ЧУГА воював проти поляків (1920).

Джерело

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua 

******

20 червня 2012 року в читальному залі Коломийської центральної районної бібліотеки проведено презентацію збірника кращих січових і народних пісень «Приятель жовніра». Це перевидання книги 1919 року, виданого накладом Івана Чупрея і знайденого випадково в старому приміщенні на обійсті родини Чупреїв. Іван Чупрей – відомий громадсько-політичний діяч, співробітник Кирила Трильовського, організатор Січових свят у Коломиї, організації «Січ» у Печеніжині, провідник «Студентської громади» в м. Коломиї, співредактор радикальних часописів «Зоря», «Поступ», «Хлопська правда», січових співаників і ін. Книжку віднайшла і передрукувала племінниця Івана Чупрея Орися Якуб’як. Під час презентації звучали стрілецькі пісні, що ввійшли до збірника, у виконанні аматорів Будинку культури села Велика Кам’янка та аматорів народного дому села Спас Долішнє, демонструвались світлини 1900-1919рр. Змістовний аналіз діяльності Івана Чупрея зробив голова міськрайонного осередку Всеукраїнського товариства «Просвіта» Василь Глаголюк, ділилась спогадами Орися Якуб’як. 

Презентацію провела завідуюча краєзнавчим відділом ЦРБ Наталія Тарновецька.

Орися Якуб’як подарувала книги «Приятель жовніра» для бібліотек Коломийщини.

Джерело

http://kollib.if.ua/pryyatel-zhovnira/

5 грудня 1878р. в містечку Білопілля на Сумщині народився Олександр Олесь (Олександр Іванович Кандиба), Український письменник, поет, драматург.

********

Олександр Олесь (справжнє прізвище — Кандиба) народився 5 грудня 1878 року в містечку Білопілля Харківської губернії. Батько поета був продавцем риби, помер, коли Олександру було 11 років.

Мати Олександра залишилась сама з трьома дітьми. У чотири роки Сашко уже вмів читати. Незабаром перед ним почала відкриватися чарівна поезія Шевченкового «Кобзаря».

У рідному містечку навчався в початковій школі, потім у двокласному училищі. У віці 15 років (1893) вступив до хліборобської школи у містечку Деркачі неподалік Харкова. Під час навчання у хліборобській школі починає видавати рукописний журнал «Комета», в якому друкує свої вірші, написані російською та українською мовами. Після хліборобської школи Олександр не мав права вступати до університету. Розуміючи це, він вивчає болгарську, сербську, польську мови, ще навчаючись у школі. Стає вільним слухачем агрономічного відділення Київського політехнічного інституту, але через матеріальні нестатки залишає його в 1903 році і вступає до Харківського ветеринарного інституту. Під час навчання в університеті водночас заробляв на прожиття статистиком у земстві. Визначальним фактором у його житті стала поїздка на відкриття пам’ятника І. П. Котляревському в Полтаві. Тут молодий поет знайомиться з Б. Грінченком, В. Самійленком, М. Коцюбинським, Лесею Українкою. Він передає свої вірші до збірника «Багаття», що виходив в Одесі.

Передреволюційні події 1905 року поет сприймає як необхідний процес оновлення, створює закличні бойові пісні – «Ми не кинемо зброї своєї», «З військом за волю боролися ми», «Жалібна пісня». Глибоко символічного значення набуває вірш «Айстри». Його настроями пояснюється зроблені поетом переклади з російської «Марсельєзи» («Над залитою кров’ю землею»), «Варшавянки» ( «Хмари зловіще нависли над нами…»).

У 1905 р. Олександр вперше публікується в альманасі «Багаття». Саме на цей час припадає становлення поета.

1906 року, влітку, поет їде в Крим разом зі своєю майбутньою дружиною, студенткою Бестужівських курсів Вірою Свадковською та її сестрою Ольгою. Тут він укладає свою першу книгу «З журбою радість обнялась» (1907). Книга мала багато схвальних оцінок. Перша поетична збірка Олеся представляла його як ніжного лірика і як поета високого громадянського звучання.

1907 року одружився з Вірою Свадковською, яка 8 (21) липня 1907 р. у м. Житомирі народила йому сина Олега Ольжича – українського поета, політичного діяча, науковця, археолога.

З жовтня 1909 р. Олесь працював ветеринарним лікарем у Києві, в цей час виходить збірка «Поезії» (поет мав намір назвати її «Будь мечем моїм»), у 1911 – третя збірка «Поезії».

У 1912 р. поет пише драматичну поему «По дорозі в казку», у 1913 р. Олександр Олесь побував в Італії, написав низку віршів («Мов келих срібного вина», «Італійська ніч підкралась», «В долині тихій сон летить»), які збагачують українську мариністичну лірику.

Поезія О. Олеся набуває дедалі більшої популярності. Захоплені її милозвучністю, композитори пишуть на неї музику. Після Т. Швеченка О. Олесь – другий поет за кількістю творів, покладених на музику. Лисенко поклав на музику його поезії «Айстри», «Гроза пройшла, зітхнули трави», Стеценко – поезію «Сосна».

У 1914 р. виходять «Драматичні етюди. Книга 1V», у 1917 р. поет видає нову книжку поезій, в якій особливу увагу привертає цикл «З щоденника», наповнений урочистими інтонаціями, що передають перші кроки у виборюванні національної самосвідомості.

1919 р. він залишає рідний край. Складне життя емігранта минає в Будапешті, Відні, Берліні, Празі. Тяжкі настрої автора передані у віршах збірок «Чужиною» (1919), «Кому повім печаль мою» (1931).

Перебуваючи в еміграції, у Відні, де очолював Союз українських журналістів та редагував журнал «На переломі», друкує збірку сатиричних поезій «Перезва» під псевдонімом В. Валентін. У 1919–1922 роках разом з Антоном Крушельницьким та іншими земляками збирає кошти на допомогу голодуючим в Україні. Моторошні події голодомору 1921–1923 років поет зобразив у циклі «Голод». У драмі «Земля обітована» (1935 р.) О.Олесь одним із перших в українській літературі розкриває суть сталінської політики.

Отже, в еміграції (1919-1944) Олесь видає книги поезій «Чужиною» (1919), «Княжі часи. Минуле України в піснях» (1920), «Перезва» (1920), «Кому повім печаль мою…»(1923), «Поезії. Кн. Х» (1931).

У вересні 1939 р. спалахнула Друга світова війна. Поета не покидають тривожні думи про сина Олега – активного учасника руху Опору. 22 липня 1944 року Олександр Олесь помер у Празі, невдовзі після того, як одержав повідомлення про загибель сина Олега Ольжича. Був похований на Ольшанському кладовищі в Празі.

3 січня 2017 року останки письменника та його дружини були ексгумовані. За чеськими законами, після поховання родичі або друзі померлих повинні платити ренту за місце на кладовищі. До недавнього часу ренту (20 тисяч чеських крон на 10 років) за могилу Олеся платив виходець з України Володимир Михайлишин, що був громадянином Чехії. Після його смерті син вирішив поховати батька у могилі Олеся.

Було запропоновано перепоховати Олеся в Україні на алеї почесних поховань на Лук’янівському кладовищі або на його батьківщині – у Білопіллі на Сумщині. 13 січня 2017 року влада Чехії дозволила передачу Україні ексгумованих останків українського письменника Олександра Олеся.

29 січня 2017 року прах Олеся і його дружини Віри було перепоховано на Лук'янівському кладовищі у Києві після панахиди у Володимирському соборі.

Джерело

http://lib.zt.ua/ua/outstanding/node/6443

Цей день в історії УПА — 5 грудня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Зліва направо: “Чорнота”, “Дуб”, “Галайда”, невідомий, “Довбуш”, “Ромко”, “Тарас”, невідомий.

**********

1944 рік

У селі Болотня на Львівщині повстанці знищили голову сільради і трьох активістів радянської влади.

Біля села Старий Мартинів на Станіславщині повстанці знищили старшого сержанта, що супроводжував (разом із рядовим та радянським активістом, які змогли врятувалися втечею) військовозобов’язаних до районного військкомату. Звільнені всі 9 мобілізованих. У перестрілці загинув один повстанець.

1945 рік

Відділ сотні «Літуни» УПА-Захід у засідці біля села Баличі на Дрогобиччині знищили 6 військових пошукової групи НКВД. Здобуто 2 автомата і патрони.

1947 рік

У селі Мацошин на Львівщині підпільники знищили голову сільради і міліціонера-комсомольця.

1948 рік

У селі Глибочок на Тернопільщині повстанці знищили сержанта і двох рядових МВД.

Двоє повстанців загинули під час боїв з московитами у селах Кобло і Розлуч на Дрогобиччині.

У селі Наконечне на Львівщині підпільники знищили міліціонера, який до цього відзначився як організатор місцевого колгоспу.

1949 рік

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Топільське на Станіславщині. Троє повстанців, що перебували всередині, відмовилися здаватися і загинули в результаті обстрілу ракетами.

У селі Пійло на Станіславщині повстанці знищили голову колгоспу, голову сільпо і радянського активіста.

1950 рік

Вночі група повстанців атакувала сільраду в селі Москалівка на Кам’янець-Подільщині. Знищені документи, пошкоджено телефонний зв’язок.

Джерело

Підготував Сергій Горобець,

Український інститут національної пам’яті,

Повстання селян проти московитів у с. Злинка. Маловідомі події квітня 1920 року.

Злинчани в 1913 роцi. Вiрогiдно, що у центрi стоїть священик Матвій Караманов.

Будинок купця Соловйова в Злинцi. В пiдвалi цього будинку червонi тримали злинчан.

Хата в Злинцi, яка вцiлiла пiд час пекельної Пасхи.

******

Сьогоднішня Україна є спадкоємицею державницьких традицій, закладених у минулі століття, зокрема, революцією 1917-1921 років. Тому нинішні історики й краєзнавці особливо пильно приглядаються до тих подій. Пропонуємо розмову з відомою дослідницею минулого своєї малої батьківщини, – села Злинка, що на Маловисківщині, – лауреаткою обласної краєзнавчої премії імені Володимира Ястребова, вчителькою комунального закладу «Злинський ліцей» і директоркою місцевого історико-краєзнавчого музею Ольгою Головановою.

– Минає рівно сто років відтоді, як у Злинці відбулося знамените на всю Україну повстання, котре залишило по собі крилатий вислів, мовляв, якби Глодоси, – сусіднє село нинішнього Новоукраїнського району, –

допомогли, то… Пані Ольго, а що діялося у Злинці починаючи з лютого 1917 року, тобто від повалення самодержавства, і аж до тих пам’ятних і водночас страшних подій 1920 року, коли Глодоси недопомогли?

– Власне, революційні події 1917 року злинчани сприйняли досить пасивно.Їх більше турбувало питання війни, що тривала з 1914 року. Чекали своїх рідних з фронтів. Як і повсюду, в тодішній Україні, влада у Злинці карколомно змінювалася. Село переходило з рук в руки. Денікінці, махновці, більшовики, німці, петлюрівці… Втім, на відміну від інших «визволителів», місцеві жителі доволі лояльно ставилися до представників Української Народної Республіки.

– Очевидно не останню роль у цьому відіграли жителі сусідніх Глодос?

– Так. У своїй грунтовній розвідці про події столітньої давнини в Злинці, яку ми написали разом з кропивницьким істориком Юрієм Митрофаненком, для третьої книги «Роки боротьби…», саме на це звертаю увагу. Зокрема йдеться про уродженців Глодос Фотія Мелешка, Василя Недайкашу, Семена Могилу та інших активних учасників Української революції, котрі мали реальний вплив на події в Злинці.

– Але давайте повернемося до квітневих подій 1920 року. Здається, що на той час у Злинці вже остаточно запанували більшовики?

– У лютому 1920 року у Злинку прийшли війська Червоної армії, розпочався "червоний" терор. Більшовики проводили політику грабунків та насилля. Вони забирали корів, зерно, фураж, заарештовували тих, хто чинив опір. Того року в рахунок продрозкладки населення здало 5845 пудів зерна, 231 голову худоби, 214 пудів картоплі. Надмірні побори обурювали селян. Серед населення наростало невдоволення радянською владою. До нас дійшло чимало неймовірних розповідей про те, як моїм односельцям на Великдень, 16 квітня 1920 року, урвався терпець від більшовицької політики «воєнного комунізму», і, зокрема, так званої «продовольчої розкладки», й злинчани вигнали черговий більшовицький продзагін за село… Здавалося, що найповніше про ті легендарні події я розповіла в книзі «Злинка: від витоків до сьогодення». Але останнім часом вдалося знайти документи, котрі дають можливість по новому зрозуміти ті події й зміст отієї сакраментальної фрази,  «якби Глодоси помогли, то Злинка б республікою стала». Бо ж відомо, що багаті й густонаселені села об’єднуватися. Злинка й Глодоси теж досі не раз допомогали одне одному. Тож злинчани, розуміючи, що діло цим не закінчиться, попросили глодосців про допомогу. Тим часом, зайняли оборону. 

Виглядаючи ворога - більшовицького війська, розклали догори зубцями десятки борон вздовж околиці, притрусили їх травою, озброїлися (згодом було вилучено тільки гвинтівок близько п’яти тисяч) і стали чекати. 17 квітня з боку Хмельового до Злинки підійшли частини більшовицької 14-ї кінної армії, яка на той час розташовувалася під Уманню. Військові ніяк не очікували, що селяни їх так "зустрінуть". З Помічної прийшов бронепоїзд з солдатами: стріляли здалеку, остерігаючись, щоб не відрізали їм шлях назад. Після його відступу, злинчани спалили міст у селі зі схожою назвою Кам’яний Міст. Зав’язався запеклий бій, з флангів строчили кулемети, вдарили шрапнеллю гармати (у селі було дві гармати, відвойовані взимку у денікінців). Коні червоних, наступаючи на гострі зуби борін, від куль почали падати, а військові лютувати. Зрозуміло, що перевага була на боці більшовиків Вони прорвали оборону і вдерлися до села. За таку непокору й зухвалість злинчани дорого поплатилися. Червона кіннота (близько п’яти тисяч) безжально і жорстоко рубала усіх, не зупиняючись навіть перед дітьми та жінками. Кров лилася рікою, село перетворилося на суцільний смолоскип. Горіли відразу дві вулиці (520 дворів) й Покровська дерев’яна церква. Найжахливіше видовище спостерігали вражені злинчани, коли із моторошним стогоном, схожим на плач, падали із дзвіниці у вогонь дзвони... 

Жінки і старики, які не брали участі у повстанні, схопивши хліб-сіль, побігли на колінах простии прощення у більшовицького командування аби ті припинили проливати кров невинного населення. Тільки після цього більшовики лель угомонилися…Так, залізом і кров’ю, встановлювалася радянська влада.

– Наразі існує не одна версія щодо збройного повстання злинчан. І все ж, чому не допомогло сусіднє село, що славилося своїми повстанцями? У Вашій книзі є доволі романтичне пояснення: «у Глодосах саме було весілля, на якому гуляло майже все село. Поки вони на вози посідали та поїхали, то у Злинці вже військову перевагу здобули будьонівці».

- Завдяки спогадам відомого учасника Української революції уродженця Глодос Фотія Мелешка «Глодоси в часі національної революції» глибше зрозуміла причини тієї недопомоги. «Злинка, - писав Мелешко, -

складається з двох частин: половина українці, а половина – москалі. Проти українців злинські москалі ніколи не виступали.

Доказом цього може бути хоча б те, що, коли ранньою весною проходили тут перевтомлені частини Зимового походу, злинчани не тільки їх не зачепили, а ще й помогли їм як українцям чим могли. …Большевики перемогли злинчан тільки на третій день Великодніх Свят. Спалено тоді в Злинці… говорили, чотириста дворів. Після цієї трагедії мені довелося говорити із злинчанами, але вони ще самі не знали своїх втрат, блукали гуртами по степу, і до свого рідного попелища й наблизитися боялись. Скоро ж нам було не до злинчан, самі Глодоси запалали в вогні та крові». Далі, Фотій Мелешко дискутує з тими, хто вважав, що «козацтво було зацікавлене, щоби канапи якнайбільше сварились і бились між собою… спочатку обіцяли допомогу злинчанам, а пізніше не виступили». 

І пояснює, що «в цьому випадку вже бились не кацапи з кацапами, а населення України з московськими окупантами. Тут окупанти нищили не кацапське добро, а добро населення України. У мене і моїх близьких товаришів була добра воля допомогти злинчанам (він навіть пише, що раніше особисто підбурював їх проти більшовиків – авт.), але таких глодосян знайшлося б тоді може 10-20. Глодоси вже були втомлені довгою боротьбою. Постійні загальні невдачі, – не з вини глодосян, – зневірили їх. Та нам вже і зброї бракувало. З Глодос раніше виходили загартовані й на місці озброєні частини, а назад повертались поодинокі люди, без зброї, обшарпані, часто хорі й ранені. Бувші завзяті козаки та старшини хотіли трохи пожити мирним життям. Однак, спокою нам не давали… зараз же по Великодню 1920 року мусили вхопитись за зрою…».

Черговий раз, візьму на себе сміливість сказати, що вислів «кабы Гладосы памагли, Злынка б рыспубликай стала!» (так він звучить на місцевій говірці) – досі лишається серед словесних довгожителів. Бо йдеться у ньому не лише про столітнє минуле двох поважних сусідніх сіл серединної України. У ньому закладено й щось значно вагоміше. Мова йде про те, що загарбники завжди завойовували нас поодинці. І їм би ніколи цього не зробити, коли б ми діяли гуртом. Ось у чому живучість цього вислову.

Джерело

https://rk.kr.ua/stolittja-tomu-na-kirovogradschini-vidbulasja-neordinarna-istorichna-podija-foto

*******

Бойовий дух злинчан став складовою ментальності його нащадків. Церкву, на якій було встановлено кулемет (більшовики зруйнували її в 30-х рр. ХХ ст.) селяни відбудували. На місці тієї, що згоріла під час повстання встановили пам'ятний хрест. 

Троє злинчан віддали життя в новітній російсько-українській війні за незалежність та соборність України. 

Нині в Злинці багато одноосібників, а в 2015 року відбились від рейдерів.

На Паску 1920 року згоріло село Злинка, але не волелюбний дух зличан.

Федір Іванович Тацинець (в деяких документах — також Татинець) - член ОУН та «Пласту» на Закарпатті, поручик Карпатської Січі, член генерального військового штабу ОНОКС, Хустський окружний комендант, організатор партизанського руху опору проти угорської окупації на території Волівського округу.

Старши́на Карпатської Січі читає тижневик

«Нова Свобода». Зліва направо: Іван Рогач ,

Іван Роман і Федір Тацинець. Село Келенич.

Федір Тацинець народився 1 січня 1912 в селі Келечин (тепер Міжгірський район

Закарпатської області). Осиротів у віці 8 років.

1927 г. старший брат віддав його навчатися в Ужгородську учительську семінарію.

1930 р. познайомився у скаутському таборі з викладачкою Стефанії Новаківської , з якою потім часто спілкувався в Ужгороді, та під її впливом приєднався до ОУН.

1 червня 1930 року в Ужгороді , за завданням ОУН здійснив замах на одного із лідерів москвофільства в краю о. Євменія Сабова, коли москвофіли відбували свій «День русской культуры», який повинен був задемонструвати «русскість» Карпатської України. Замах був невдалий — виконавця одразу схопила поліція. Всю провину за організацію замаху взяла на себе Стефанія Новаківська.

Засуджений чехословацьким судом до одного року ув'язнення, яке згодом було замінено на три роки. Після виходу на волю працював учителем.

У 1938 – 1939 рр. поручник Карпатської Січі, член генерального військового штабу ОНОКС, Хустський окружний комендант. У березні 1939 року організатор партизанського руху опору проти угорської окупації на території Волівського округу.

Після поразки Карпатської Січі, повіривши в амністію, повернувся до рідного села, де був заарештований. 

Розстріляний мадярами 20 березня 1939 року в селі Сойми.

Джерело

Пагіря О . Карпатська Січ. Військове формування Карпатської України. — К. :

Темпора , 2010. — С. 45.

4 грудня 1938р. - у Хусті відбувся І з'їзд "Карпатської Січі" - воєнізованої організації, створеної на Закарпатті членами ОУН.

******

І з'їзд української військової організації "Карпатська Січ" відбувся у Хусті - тепер Закарпатської області 4 грудня 1938 року . Організацію створили у листопаді того ж року.

З'їзд урочисто відкрив комендант січі Дмитро Климпуш , зазначивши, що "Великі чини наших героїв становили наші січові задуми і нашу Державу". Із доповіддю "Творім збройні сили народу" виступив культурно-освітній референт Степан Росоха.

У ній наголосив на суворій дисципліні та національній ідейності у служінні нації та державі. У січі вбачав оборонну організацію для боротьби із ворогами - комуністами та мадярофілами. Підкреслював необхідність залучення нових членів та те, що найважливішою сферою діяльності КС повинні бути військовий та ідеологічний вишкіл січовиків і всього здатного до оборони населення Закарпаття.

Активний вишкіл проводився у 5 постійних гарнізонах Карпатської Січі. Солдати проводили й культурно-освітню роботу серед населення, мали розважальні групи, видавали тижневик "Наступ".

Після проголошення самостійності Карпатської України Карпатська Січ стала її національною армією і в березні 1939 року чинила збройний опір угорській армії. Підтримувала січовиків й українська діаспора.

Джерело

https://www.hroniky.com/news/view/17651-u-1938-stvoryly-viiskovu-orhanizatsiiu-karpatska-sich