Гуцульський полк морської піхоти та інші. Які військові формування Української Галицької армії були утворені на Станиславівщині.

фото: Серед старшин 41-го австрійського Буковинського полку піхоти стоїть четвертий праворуч Антін Прокопович, уродженець м. Коломия, 1 березня.

1 листопада 1918 року після збройного повстання у Львові, яке очолив Дмитро Вітовський, влада перейшла до рук Української Національної Ради. Одночасно українські військові 20-го і 95-го піхотних полків австрійської армії забезпечили перехід влади у Станиславові, а 24-го і 36-го піхотних полків – у Коломиї. 13 листопада у Львові було проголошено Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР). А вже 15 листопада українські вояки на подвір’ї казарм 95-го полку в Станиславові прийняли присягу на вірність Українській державі, текст якої склали поручик УСС Богдан Гнатевич і редактор «Станиславівського голосу» Іван Ставничий.

Вже від Листопадового зриву ЗУНР мусила захищати свою незалежність і була втягнута у кровопролитну українсько-польську війну. Першим розпорядженням Державного секретаріату військових справ від 13 листопада 1918 р. проголошувалася часткова мобілізація здатних до служби чоловіків, які були демобілізовані з австро-угорської армії. У цей же час було створено три обласні, 12 окружних (по чотири в кожній області) і 60 повітових військових команд, які зіграли виняткову роль у розбудові Галицької армії.

Область Станиславів: округа Станиславів – Станиславів, Богородчани, Надвірна, Товмач (Тлумач), Городенка; округа Стрий – Стрий, Жидачів, Сколе, Долина, Калуш; округа Коломия – Коломия, Печеніжин, Косів, Снятин; округа Чернівці – Чернівці, Кіцмань, Заставна, Вашківці, Серет, Вижниця, Сторожинець. Рогатинський повіт входив до третьої області – Тернопіль: округа Бережани – Бережани, Бібрка, Перемишляни, Рогатин, Підгайці.

Станиславівську Окружну Військову Команду очолював уродженець Сокаля, досвідчений старшина, перший командант Легіону УСС Теодор Рожанковський. Зусиллям команданта і його старшин, насамперед отаманів Олекси Горбача, Миколи Вільке, поручиків Михайла Гординського, Івана Голембйовського, Матвія Яремчука, на базі колишніх австрійських 20-го і 58-го піхотних полків сформовано два коші – запасні стрілецькі полки, які за короткий час вишколили і скерували на фронт три повнокровні курені. Згідно зі штатом, у Станиславові засновано кінний і гарматний запасні полки, навчальний полк зв’язківців, а також старшинську гарматну школу та залізничний курінь. Крім того, у тимчасовій столиці ЗУНР дислокувався кіш УСС під командуванням сотника Богдана Герасиміва, який ще в листопаді сформував і спрямував до Львова 3-й курінь для полку УСС. Його очолював поручик Сократ Іваницький. Стрийською Окружною Військовою Командою, якою з 10 листопада 1918 р. командував полковник Гриць Коссак, було сформовано, вишколено і направлено на фронт серед інших військових формувань калуський полк.

Найбільше з усіх Окружних Військових Команд підготувала вояків для фронту Коломийська, яку очолював сотник Теодор Приймак. На базі колишніх австрійських 24-го і 36-го піхотних полків були засновані запасні стрілецькі полки, які зберегли старі номери, але отримали найменування відповідно гетьманів Петра Дорошенка та Івана Мазепи. Крім них, у Коломиї діяли запасний гарматний полк (командир – сотник Роман Щипайло, згодом референт артилерії ДСВС (Державного Секретаріату Військових Справ), старшинська піхотна школа та інші штатні військові формування. Високою організацією славився 24-й запасний полк під командуванням освіченого австрійського офіцера, чеха за походженням, Франці Тінкля (згодом командира 2-ї Коломийської бригади). Він підготував для фронту три курені, з яких курені поручика Володимира Левицького і сотника Броніслава Абеля були направлені у бойову групу «Хирів», а курінь поручика Петра Шлемкевича – під Угнів. Запасний 36-й полк вишколив і відправив на польський фронт теж три стрілецьких курені, серед яких Пробоєвий Гуцульський під командуванням Гриця Голинського.

Особливістю всіх гуцульських куренів була добра озброєність. Крім гвинтівок, вони мали достатню кількість скорострілів, піхотних гарматок і мінометів. І це завдяки невтомній праці старшин Коломийської Окружної Військової Команди, серед яких були, окрім зазначених, організатор Першолистопадового зриву на Покутті сотник Володимир Бемко, отаман Федір Сухий, сотник Степан Галібей, поручик Володимир Ординський (Снятин), сотник доктор Омелян Паліїв.


У період ЗУНР на території Станиславівської військової округи були утворені такі частини УГА.

Старшинська школа артилерії у Станиславові. Сформована у грудні 1918-го (за іншою інформацією, 10 січня 1919 р.), розташовувалася у казармах колишнього австрійського 33-го гарматного полку. Начальниками школи були отаман Северин Лещій, пізніше сотник Іван Сітницький, викладачами – поручики Тимофій Мацьків, Олексій Белей, булавний Вагель та Степан Столярчук. До школи було зараховано 42 курсанти, здебільшого гармаші, а також вояки з середньою освітою та юнаки-гімназисти. Навчання тривало чотири місяці. Але школі так і не вдалося здійснити перший випуск: польський наступ змусив Начальну Команду УГА реорганізувати школу в гарматну батарею і скерувати курсантів до 3-го гарматного полку 3-ї Бережанської бригади під команду сотника Юліана Шепаровича. Серед курсантів школи було немало майбутніх знаменитостей: науковець і громадсько-політичний діяч Володимир Кубійович, редактор Української Енциклопедії, професор математики Мирон Зарицький та інші. У Станиславові школа дислокувалася до 15 травня 1919 року.

Старшинська школа зв’язку у Станиславові. З перших днів українсько-польської війни виникла проблема технічних і командних кадрів служби зв’язку УГА. 20 грудня референт зв’язку ДСВС Роман Білинський заснував у Тернополі, тодішній столиці ЗУНР, школу телеграфістів. Її кістяк склала студентська сотня (50 гімназистів з Тернопільщини) сотника Івана Галущинського. Після переїзду уряду ЗУНР і ДСВС до Станиславова сюди переїхала і школа. У січні школу було розгорнуто у Звідомчий полк під командуванням сотника-інженера Лева Шепаровича (уродженця с. Колодіївка на Тисмениччині). Для підготовки телеграфістів і телефоністів фронтових частин були створені три навчальні курені з розрахунку на три корпуси. Кожний курінь мав чотири сотні – на кожну бригаду. Спільно з Левом Шепаровичем викладачами полку були поручник Гриць Матковський, Володимир Гриневич, італієць Д. Мараці, Ліщинський. Після тримісячного навчання у липні здійснено перший випуск 50 хорунжих і підхорунжих, які були скеровані у відділи зв’язку корпусів і бригад. Школа проіснувала аж до лютого 1920 року.

Старшинська школа піхоти в Коломиї. Сформована у грудні 1918 року, спочатку в ній навчалося 35 курсантів. На початку 1919 року в трьох чотах налічувалося 100 курсантів віком від 18 до 25 років, з них більшість були підстаршинами австрійської армії і легіону УСС. Стрільці-курсанти як добровольці були свідомі свого національного обов’язку. Вони квартирували в касарнях, вправлялися у військовому навчанні над Прутом. Вже на першому році відбувся перший їх випуск.

1-й коломийський гарматний полк УГА. Бере свій початок від невеликої коломийської батареї, яку в 1918 році організував сотник В. Тотоєскул. На фронт під Львів батарея виїхала 5 грудня 1918 р., де увійшла до групи «Старе Село». Наприкінці грудня на базі 1-ї коломийської батареї та ще п’яти інших створили 1-й гарматний полк 1-ї бригади УСС. Полком керував відважний сотник Ярослав Воєвідка, після його загибелі 30 березня 1920 р. – сотник Ярослав Курилюк. Полк пройшов усю епопею УГА – облогу Львова, стримування травневого 1919 року наступу поляків, Чортківську офензиву в червні 1919-го, спільні з армією УНР дії після переходу Збруча (Христинівка, Умань, Жмеринка). У ЧУГА полк перетворили на дивізіон.

Гуцульський курінь УГА. Був сформований Коломийською Окружною Військовою Командою у грудні 1918 р. на базі 36-го запасного стрілецького полку імені Івана Мазепи. Складався з чотирьох сотень, сотнi скорострiлiв (кулеметів), чоти саперiв і технічного відділу. Загальна чисельність – близько 1200 осіб. Під командуванням чотара (згодом сотника) Гриця Голинського курінь відбув на польський фронт, де увійшов до складу 8-ї Самбірської бригади 3-го Галицького корпусу. Відзначився у лютому-березні 1919 року. У травні Гуцульський курінь УГА був переданий до 11-ї Стрийської Гірської бригади, брав участь у Чортківській операції УГА 1919 року, згодом – у боях проти більшовицьких і денікінських військ. У квітні 1920 року майже повністю потрапив у польський полон і припинив своє існування. З гуцулів-добровольців також було укомплектовано Першу кінну Гуцульську козачу сотню імені Юрія Федьковича.

У травні 1918 року розпочався процес створення морської піхоти УНР. Директорія 3 лютого 1919 р. перенесла відділ командування морським полком до Вінниці, а згодом, за погодженням з Військовим Секретаріатом ЗУНР, – до Коломиї. Так був сформований 1-й Гуцульський полк морської піхоти УНР. Планувалося набрати 2 тис. добровольців, однак через окупацію Галичини поляками та румунами цього зробити не вдалося. У квітні 1919 року полк складався з 700 вояків, з них – 300 піхотинців і 50 вершників. Наприкінці квітня полк був переведений до Рівного, а звідти до Тернополя. Командиром полку спочатку був полковник морської піхоти Гаврило Никогда, а згодом лейтенант Кость Мандрика. Полк відзначився у боях з поляками, більшовиками і денікінцями, у 1920 році був інтернований у Польщі.

Після захоплення Покуття у травні 1919 року 7-ою румунською армією з тилових частин УГА, які уникнули полону і відійшли до Станиславова, та тилових частин, котрі на той час перебували у місті, була сформована 14-та Станиславівська бригада УГА. Через наступ польських військ вона не була остаточно сформована і складалася тільки з двох куренів піхоти. 14-та Станиславівська бригада замінила у III корпусі 1-шу Гірську бригаду отамана Черського, яка під час польського наступу навесні 1919 року була відрізана від решти частин УГА і перейшла на територію Чехословаччини, де її інтернували. Під час Чортківської офензиви бригада забезпечувала ліве крило УГА вздовж Дністра. У червні 1919 року отаманом бригади став Василь Оробко. Після відходу за Збруч бригада брала участь у боях з більшовиками за Жмеринку та Вінницю, а потім – з армією Денікіна. Після цих боїв бригада довший час була гарнізоном у Вінниці. Внаслідок епідемії тифу більшість вояків померли. Тому після входження УГА до складу Червоної Армії в січні 1920 року із 14-ї бригади був сформований запасний курінь.

Наприкінці січня 1919 року з групи «Старе село» була сформована 2-га Коломийська бригада УГА, що складалася з трьох піхотних куренів, які були організовані і відправлені на фронт Окружною Командою в Коломиї і Станиславові. У боях під Львовом бригада складалася з майже 8 000 вояків і старшин. Командиром бригади з самого початку і до 15 червня 1919 p. був Франц Тінкль, потім короткий час – отаман Роман Дудинський, на Наддніпрянщині під час наступу на Київ – полковник Антін Вименталь, сотник Омелян Ревнюк і сотник Квапіль. 2-га Коломийська бригада зарекомендувала себе в кривавих боях під Львовом, під час Чортківської офензиви (зокрема, спішним маршем з Трибуховець через Бариш, Монастириська звільнила 14 червня Підгайці), на Наддніпрянщині в наступі на Київ. Бригада припинила своє існування 26 квітня 1920 р., коли була роззброєна польськими властями й інтернована до табору в Тухолі на Помор’ї.

У період ЗУНР у Станиславові діяли два військові шпиталі. Начальником першого був підполковник Осип Маланюк, а другого – полковник Теофіль Бардах (за іншою інформацією, полковник Осип Кос). Невеликим шпиталями, зокрема у Городенці, опікувалися повітові комісаріати. У Станиславові також був головний склад санітарного майна, очолював його підполковник Володислав Білинський. Таким чином, на Станиславівщині були сформовані боєздатні військові частини УГА, які мужньо воювали на передовій, відстоювали незалежність та соборність Української держави.

Ярема КВАСНЮК
Галицький Кореспондент

20 лютого 1905р. у с. Дермань на Рівненщині в селянській родині Олексія Антоновича й Настасії Улянівни Самчуків народився один з найвизначніших українських письменників XX століття Улас Самчук. Зарубіжні дослідники називали його «українським Гомером», вказуючи, що він відкрив світові досі невідому Україну. Улас Самчук є автором шістнадцяти романів, серед яких трилогія «Волинь», «Гори говорять», «Марія», збірки оповідань «Месники», «Віднайдений рай», низки повістей, оповідань і статей. Він одним з перших розповів світові про трагедію Голодомору 1932-1933 років. У 80-х роках йшли розмови про висунення Уласа Самчука на Нобелівську премію за «Волинь», але, на жаль, до кінця справа не була доведена.

Зарубіжні дослідники називали його «українським Гомером», вказуючи, що він відкрив світові досі невідому Україну. Улас Самчук є автором шістнадцяти романів, серед яких трилогія «Волинь», «Гори говорять», «Марія», збірки оповідань «Месники», «Віднайдений рай», низки повістей, оповідань і статей. Він одним з перших розповів світові про трагедію Голодомору 1932-1933 років. У 80-х роках йшли розмови про висунення Уласа Самчука на Нобелівську премію за «Волинь», але, на жаль, до кінця справа не була доведена. 

Історією та літературою Улас Самчук захопився з дитинства, тим більше що саме місце народження до цього спонукало – Дерманський монастир, настоятелем якого був свого часу відомий полеміст Мелетій Смотрицький, здавна був своєрідним інтелектуальним центром. Саме тут, в чотирикласовій вищепочатковій школі, що діяла при Дерманській Святофеодорівській учительській семінарії, розпочав 12-річний Улас навчання. Пізніше була Кременецька українська мішана приватна гімназія імені Івана Стешенка.

Перед закінченням гімназії Уласа Самчука покликали до польського війська (гарнізон міста Тарнова), однак він дезертирував з війська і втік до Ваймарської Німеччини, де працював у місті Бойтені як наймит в одного міщанина – розвозив по копальнях і гутах залізо. Як вільний слухач відвідував лекції у Бреславському університеті, вивчав німецьку мову.

Перше оповідання Уласа Самчука «На старих стежках» з’явилося у 1926 році в журналі «Духовна Бесіда» у Варшаві,  а з 1929 року почав постійно співробітничати з «Літературно-науковим вісником», «Дзвонами» (журнали виходили у Львові), «Самостійною думкою» (Чернівці), «Розбудовою нації» (Берлін), «Сурмою». У 1933-му народжується художньо-психологічна повість «Марія» - перший художній твір про злочин Голодомору (побачив світ у 1934 році у Львові). 

Улас Самчук в юності. Фото: uk.wikipedia.org

У 1929 році Улас Самчук переїжджає до Праги, яка на той час була одним із центрів українського наукового та культурно-мистецького життям в еміграції, вступає до Українського вільного університету, входить до Студентської академічної громади. Утім, жодного вищого навчального закладу закінчити йому так і не вдалося, тому більшість наук довелося опановувати самотужки. Бездоганно володів німецькою, польською, чеською, російською, менше французькою мовами.

У 1937 році з ініціативи Євгена Коновальця була створена культурна референтура проводу українських націоналістів на чолі з Олегом Ольжичем. Центром Культурної референтури стала Прага, а однією з головних установ – Секція митців, письменників і журналістів, головою якої став Улас Самчук.

Був учасником буремних подій в Карпатській Україні у березні 1939 року, на певний час навіть потрапив до в’язниці. 

У 1941 року в складі однієї з похідних груп ОУН (мельниківців), у якій були також Олена Теліга, Олег Ольжич, Іван Рогач, Олег Штуль, перебрався речез український кордон. Повернувся до Рівного, де очолив випуск газети «Волинь», яка скоро стала загальноукраїнською. Письменник вважав, що в ті складні часи український народ не повинен бути «безсловесним» і має творити власне інформаційне поле. У «Волині» тоді ж працював молодший брат Симона Петлюри Олександр. В газеті друкувалися статті й вірші Євгена Маланюка, Олега Ольжича й Олени Теліги. Також Улас Самчук зорганізував у Рівному видання дитячого часопису «Орленя».

Водночас легальні українські видання, які виходили на території України в період нацистської окупації, були зобов'язані дотримуватися риторики Третього Рейху, зокрема, щодо євреїв. Детальніше про це можна прочитати у дослідженнях Романа Михальчука та Максима Гона.

Після війни Улас Самчук емігрував і деякий час жив у Німеччині, був одним із засновників і головою літературної організації МУР (Мистецький український рух). Після переїзду до Канади у 1948-му був засновником Організації українських письменників «Слово», Cвiтoвoгo кoнгpecу укpaїнцiв.

Письменник помер 9 липня 1987 року. Похований у Торонто.

Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/lyutyy/20/1905-narodyvsya-ulas-samchuk-pysmennyk

20 лютого 1887р. в Харкові народився Олександр Удовиченко, генерал-полковник Армії УНР.

Олександр Удовиченко (1887 - 1975). Фото: incognita.day.kiev.ua

Походив із сім’ї військового. Закінчив Військово-топографічне училище в Санкт-Петербурзі (1908), Миколаївську академію Генерального штабу (1916). Учасник Першої світової війни.

Активний учасник українського національного руху. Військовий радник Симона Петлюри (1917), відзначився у боях за Арсенал у Києві в січні 1918-го. Як згадував Леонід Романюк: «Постійна співпраця О. Удовиченка з Головним Отаманом Симном Петлюрою перейшла в особисту дружбу… І хоч Головний Отаман не раз пропонував О. Удовиченкові високі відповідальні військові становища, він завжди ухилявся від запільних посад, воліючи становище на бойових фронтах в ролі командира дивізії чи групи».

Командував Третьою залізною стрілецькою дивізією, що вважається однією з найбоєздатніших частин Армії УНР. Член Вищої військової ради УНР (із 1921-го).

У 1924-му емігрував до Франції. Очолював Товариство вояків УНР в еміграції. Віце-президент УНР в екзилі (1954-1960).

У книзі «Україна у війні за державність» (1954) Олександр Удовиченко із сумом констатував: «Уже другий рік Українська Армія виконувала роль авангарду Європи в боротьбі з інтернаціоналом. Але виконувала цю роль самотньо, заливаючись кров’ю, в таких тяжких обставинах, в яких рідко які-небудь армії перебували… Держави Антанти в своїй політиці зробили велику помилку, поставившись вороже до України. Ця помилка дала себе відчути в 1920 році, коли Червона Армія кинулася на Польщу; вона дає знати себе й зараз і буде загрозою для мирного життя народів у майбутньому. Лише шляхом відновлення незалежної Української Держави Європа може позбутися від постійної загрози з боку совєтського імперіалізму».

Помер 19 квітня 1975-го у Ментеноні (Франція).

Джерело. https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/lyutyy/20/1887-narodyvsya-oleksandr-udovychenko

Зі спогадів Ганни Мельник про події в с. Тухлі, с. Либохорів та Грабовець...

фото с. Либохорів 1916 р. Стрибки з Тухлі були гірші за большевиків, вони знали всіх людей з Тухлі і Либохорів. Стрибки вбили станичного с. Тухлі Мицєржака, його жінку і тримісячну дитину, хоч енкаведисти казали дитину не вбивати. Коли хтось з повстанців був хворий, то вночі перевозили у с. Грабовець або Пшонець. Мій перший прихід із с. Либохори у Головецько був наче прихід у самостійну Україну. Там були відділи під проводом курінного Бойтура, який ще у 1943 р. воював з німцями у Сколім на Святослава. В тім бою впало 50 німців, а повстанців – тільки три. З большевиками мав бої в с. Рожанка Н. і В., у Либохорах, у Сеничові, де був убитий в 1947 р. Похоронений на цвинтарі у с. Сеничові недалеко від церкви. Залишилася жінка з двома синочками дво- і чотирирічним. У с. Сможе Славського району в 1947 р. випали дуже великі сніги і не всі повстанці були підготовлені до зими. Районний господарник Йосиф Савчин зі села Сможе, псевдо Стрибун, закладав у бункері вікно і стукнув сокирою, а звук пішов по лісі. В цей час полониною йшла опергрупа, зачули стук і пішли туди, чути було зойк, а потім все стихло. Наш бункер був на другій горі, напроти їхнього і ми чули стріли та зойк. Оперативники не могли доставити побитих у гарнізон і зробили собі полекшу – повідрізували голови 4 повстанцям, Стрибуну і поскидали у міх, а голову медсестри Галі родом з Лемківщини, яка мала чудові золотисті коси, настромили на кіл і так несли, а вітер колисав її волосся. Навесні, як розтанув сніг, хлопці з нашого бункеру похоронили безголові трупи там же, у лісі. Голови оперативники доставили до гарнізону і виставляли для впізнання, а потім невідомо де їх поділи, ходили чутки, що вкинули до туалету в гарнізоні в Тухольці. *     *     * 22 чи 23 червня 1954 р. по радіо оголосили, що вимоги політв'язнів задоволені і з Москви їде комісія. Але це був підлий підступ комуни, щоб приспати пильність в'язнів. Вдосвіта 25 червня над Кенгірським лагером заревли літаки, вдарили гарматні вистріли, на бараки посунули танки, один за одним, бігли за танками солдати з автоматами і стріляли всіх, хто вискакував із бараків, люди гинули під гусеницями танків, у бараки кидали набої з задушливими газами, я почала душитися і не повзла надвір, впала під ноги людей, що втікали хто куди і була б попала під танк, але мене відтягнули до стіни бараку і занесли на нари. Жах, що тоді творилося: рев моторів, автоматні черги, крик, плач, стогін. Жінок, що прикривали собою чоловіків, заколювали штиками, десь кричали ура, третій лагерний пункт відбивав атаку, там було найбільше бандерівців, а всього 12 тисяч чоловіків, але що вони могли зробити голими руками, проти танків, артилерії і війська? У деяких бараках танк пробивав стіну і по людських тілах проїжджав через цілий барак. Говорять, що тоді повбивали понад 700 людей. Потім стрільба затихла, вигнали всіх із бараків за зону і приказали лежати лицем до землі весь день під палючим сонцем, а потім посортували людей: кого в тюрму, кого на етап. Нас 300 жінок, засуджених на 25 і 10 років, як штрафників, загнали у товарні вагони і три дні ми сиділи без їжі і води, а спека тоді була до 50°С. Ми зробили з паперу трубки, просовували у віконця і кричали до людей, які проходили на віддалі 200-300 м від вагонів, щоб дали нам хоч щось, бо вже три дні голодуємо, а конвой бив приладами по вагонах і страшив, що всіх постріляють. Молились ми у вагоні за загинулих подруг і друзів.   Зі спогадів Ганни Мельник, 1919 р. н., уродженки села Фосмин Стрийського району Львівської області «Грегіт» – історико-краєзнавчо-туристичний часопис, число 7, 2010-2011. стор. 80. Записала Ганна Гульчій фото: https://photo-lviv.in.ua/selo-lybohora-na-ridkisnyh-svitlynah-1915-roku/ опубліковано Степан Гринчишин

20 лютого 1054р. помер один з найвидатніших князів Київської Русі - Ярослав Мудрий, часи правління якого справедливо вважають розквітом Русі, є культовою персоною не тільки в історії України, а й в історії Європи.

Трагізм його смерті полягає не тільки в тому, що держава втратила талановитого керманича, а й в подальших подіях, які призвели до втрати Києвом своєї попередньої могутності, бо часи Ярослава Мудрого по правді називають «золотим віком». Він продовжив політику свого батька Володимира і значно розширив кордони Київської Русі та прославився як досвідчений полководець у численних походах.

Але ще більш відомим князь став як талановитий дипломат за вміння налагоджувати зв’язки з багатьма європейськими державами шляхом династичних шлюбів. Сам він був одружений на Інгігерді, дочці короля Швеції. Ярослав зміг організувати чимало шлюбів своїх дітей та онуків з правителями інших держав. Так, його дочка Анна вийшла заміж за короля Франції Генріха І, Єлизавета – за норвезького короля Гарольда, Анастасія – за угорського монарха Адріана, а сестра князя Марія була заміжня за польським королем Казимиром І. За такі тісні монарші сімейні зв’язки Ярослава Мудрого було названо «тестем Європи» і це в черговий раз доводить нашу давню приналежність до європейської цивілізації.

Не менш важливо, що його діяльність сприяла поширенню християнства на Русі. Саме за правління Ярослава розпочалося будівництво одного з найвідоміших і найстаріших православних храмів – собору Святої Софії в Києві. Окрім цього, за його князювання затверджено Київську метрополію, яка перебувала під юрисдикцією Константинополя. Також у цей час виникають перші православні монастирі на Русі: Києво-Печерський та Юр’їв монастирі.

Не можна оминути визначну просвітницьку та культурну діяльність Ярослава Мудрого: сприяння поширенню освіти через заснування школи при Софійському Соборі та чималої бібліотеки. Також у першій половині ХІ століття поширення набуло переписування та переклад на церковнослов’янську мову грецьких книг та написання літописів.

Але він допустив одну помилку, встановивши особливу систему престолонаслідування – сеньйорат. Саме тому після смерті Ярослава київським князем став його старший син Ізяслав, але переяславським – Всеволод, чернігівським – Святослав, волинський – Ігор, а смоленським – В’ячеслав. Їхній батько мав на меті зберегти владу в руках однієї сім’ї, не допустити кривавої боротьби за престол, але цей задум спричинив занепад і поступовий розпад Київської Русі шляхом феодального дроблення. І коли прийшов вирішальний момент захистити свої наділи від монгольської орди, то місцеві князі не змогли дати гідну відповідь загарбникам. Колективний сюзеренітет продемонстрував одну з перших в нашій історії втрату державності.

Історія має властивість повторюватися. Українцям ще варто докласти чимало зусиль, щоб афоризм «історія нас вчить, що вона нічого не вчить» нас не стосувався. Як майже 1000 років тому, так і сьогодні гостро стоїть питання державності, єдності та сформованої національної еліти в умовах агресії зі Сходу.

Джерело.http://c4u.org.ua/20-lyutogo-1054-pomer-kniaz-kyyivskoyi-rusi-iaroslav-mudryj/

19 лютого 1973р. заарештовано уродженця с.Росохач Чортківського району, студента Львівського університету Степана Сапеляка.

19 лютого 1973 року – заарештовано уродженця с.Росохач Чортківського району, студента Львівського університету Степана Сапеляка. Тернопільський обласний суд, за антирадянську агітацію і пропаганду, участь в антирадянській організації, засудив його до 5 років позбавлення волі та 3 років заслання. Покарання відбував в концтаборах та тюрмах ГУЛАГу міст Пермі, Владимира, Північного Уралу, Охотського побережжя Хабаровського краю та в Казанському централі. На засланні був на Колимі та в Хабаровському краї. Степан Сапеляк – український поет, прозаїк, публіцист, літературознавець, правозахисник, член міжнародного ПЕН-клубу та Української Гельсінської спілки, лауреат Шевченківської премії.

Джерело.https://teren.in.ua/2017/02/19/19-lyutogo-v-istoriyi-ternopilshhyny/

*******

Імʼя Степана Сапеляка занесено до реєстру митців-вʼязнів, яких тоталітарна система на довгі роки силоміць запроторила за сірі тюремні мури від усього світу «єдино за слово своє».

Народився Степан Сапеляк в селі Росохач Чортківського району Тернопільської області. Після закінчення школи в 1969 році вступив на філологічний факультет Львівського державного університету ім. І. Франка. У стінах університету відкривається його поетичний талант, він готує до видання першу збірку віршів.

У листопаді 1972 року у рідному Росохачі молоді патріоти створюють підпільну організацію, яка визнала своєю метою боротьбу за незалежність Української держави. 22 січня 1973 року на день Злуки Степан Сапеляк разом із друзями-однодумцями розвішав жовто-блакитні знамена в рідному селі та районному центрі Чортків. Крім того, у Чорткові в ці дні було розповсюджено листівки «антирадянського змісту», автором яких був Степан Сапеляк. За це юнака заарештували і посадили майже на 10 років позбавлення волі. В ув’язненні та на засланні на Колимі та в Хабаровському краї поет перебував до 1981 року Табірні рядки поета пройняті болем і відчаєм:

Плаче око на слух. Нерв на вії примерз.

Давить серце з-за ґрат довкруж серця краями.

Тихне плин безнадій із-під нар, з-під ребер,

З-під терпінь німоти сірі зеки-краяни.

Тими зеками-краянами були мужні і талановиті письменники та правозахисники: І. Світличний, І. Калинець, В. Стус, Є. Сверстюк та ін. Їхній стоїцизм допоміг молодому в’язневі вижити, вистояти і писати про волю, про життя, про любов.

За роки ув’язнення та заслання Степан Сапеляк створив чимало. Його поетичний доробок був видрукований переважно за межами України. Перша збірка віршів «День молодого листя» побачила світ у 1980 р. і вийшла в перекладі німецькою мовою у Брюсселі. Усі наступні поетичні книжки друкувалися також за кордоном (у Німеччині, Канаді, США) українською та іноземними мовами: «Несе Амур холодну воду» (ФРН, 1987), «Без шаблі і Вітчизни» (Канада, 1989), «З гіркотою в камені» (США, 1989), «Відлуння вцілілих строф» (Канада, 1990).

Після закінчення терміну ув’язнення поету не дозволили повернутись додому. Спочатку спорядили на Донбас, а потім на Харківщину. Тут, на Слобожанщині у Харкові, він жив до останніх років свого життя. Реабілітували Степана Сапеляка лише у 1991 році, у цьому ж році виходить його перша збірка в Україні під назвою «Тривалий рваний зойк», за яку в 1993 році удостоєний Національної премії імені Т. Г. Шевченка.

До поета нарешті прийшло заслужене визнання його приймають до Національної спілки письменників України. Він – відомий громадський діяч, член міжнародного відділення ПЕН-клубу, голова Української гельсінської групи, один із фундаторів Асоціації незалежної творчої інтелігенції, відповідальний редактор харківського позацензурного видання «Кафедра», співголова Асамблеї Шевченківських лауреатів, лауреат літературно-мистецьких премій ім. І. Франка (США), В. Свідзінського, братів Лепких, Т. Мельничука, першої літературної премії та диплома фонду Волиняків-Швабінських Українського вільного університету. У 2001 році С. Сапеляка нагороджують медаллю «Вʼязень сумління» Міжнародного фонду «Смолоскип», у 2005 – орденом «За заслуги ІІІ ступеня», у 2009 – Хрестом Івана Мазепи. У цьому ж році його удостоєно звання «Харківʼянин 2009 року» в номінації «Діячі науки, культури та мистецтва», а в 2011 р. він отримує звання почесного громадянина Тернопілля.

З-під пера поета вийшло дванадцять книг. Остання – невольнича мемуаристика під назвою «Хроніки дисидентські від головосіку» (2003), працював над епістолярним надбанням, публіцистикою.

«Його творчість у найтяжчу годину уособлювала незламність духу і громадянську совість сучасної української літератури», − резюмував колись Олесь Гончар.

Помер Степан Сапеляк 1 лютого 2012 року, похований у місті Харкові.

Джерело.https://tobm.org.ua/stepan-sapelyak/

Або жиєш, або гниєш. Спогади Софії Струмінської - зв’язкової УПА на псевдо «Зоря».

фото: сайт репортер. http://report.if.ua

Через село Нова Гута Тисменицького району у Чорний ліс проходили сотні Гамалії, Різуна та Хмари. Усіх цих сотенних добре знала тоді 17-річна Софія Струмінська – зв’язкова на псевдо «Зоря».

 Нині їй 89 і вона – єдина з місцевих старожилів, яка пам’ятає ті часи, коли селяни виживали посеред війни між партизанами та совітами.

Покаже пальцем – і все!

Нова Гута – невеличке село біля Франківська. До 1939 року поляки хотіли там розбудувати справжнє місто, але прийшла радянська влада. Тож нині це сільце – кілька десятків хат десь посеред лісу. Майже в кінці села і мешкає колишня зв’язкова УПА Софія Струмінська.

У невеликій охайній кухнині бабуся саме нарізає яблука на варення і слухає радіо, каже – «брехунець». Позаду неї солодко спить сибірський кіт Мурчик. Бабуся сміється, що то її «дохтор». Усе ляже там, де болить, а найбільше болить поперек. Ті удари залізною палицею, як її допитували 69 років тому у станіславській тюрмі, відчуває й нині.

Гостям старенька дуже зраділа, каже, треба розказувати про ті часи, бо люди відходять, а молодь нічого не знає.

В УПА Софія пішла, коли їй було 17 – у 1943 році. Була зв’язковою, а ще збирала та возила харчі.

«Мене ніхто не питав, хочу чи не хочу – ми просто мусили помагати, – каже бабуся. – Я працювала на дві руки. Москалям возила на фірі у бідонах молоко, а звідти привозила хлопцям у ліс сир і масло. У тих крала, аби нашим помогти».

На молокозаводі все списував бухгалтер, який також підпільно працював на УПА. Ще у місті «Зоря» збирала інформацію, а потім хлопцям переказувала, коли й куди пішла облава.

«Раз їду додому, а назустріч на машині везуть одного гуцуляку з Мищової боївки, – пригадує пані Софія. – Здався. Я чисто завмерла, бо він мене дуже добре знав. Ото покаже пальцем – і все. Та якось воно тоді обійшлося. Ми щодня ризикували – або жиєш, або гниєш у тюрмі».

Біда нікого не вчить

Бабуся розповідає, що знала всіх сотенних УПА: Хмару, Різуна, Гамалію, бо всі були на Чорному лісі, куди вона чи не щодень штафети (записки) носила.

«Гамалія був низького росту, дуже розумний, знав сім мов, – пригадує пані Софія. – Я з ним часто виділась. Він наших дівчат звідси, з Буковатого кута, дуже поважав, бо були чесні й працьовиті. А ті решта по селах – барахло».

Розповідає, що 1 листопада 1944 року недалеко у лісі й розбили сотню Гамалії. Продав їх один грабівський чоловік, що продукти возив.

«Продав за дві тисячі грошей. Тисячу получив, а тисячу ні. Йой, та отримав, певно, але на тім світі, – зітхає бабуся. – Тоді було багато патріотів, але й багато продажних людей, як і нині. Біда нікого не вчить».

Переповідає слова очевидця того бою – місцевого стрільця Івана Шуляра. Він якраз того дня стояв на стійці (варті), а рано прийшли його міняти. Пішов до табору, а тут інші стійкові димову ракету пустили, що йде облава. Гамалія відстрілювався до останнього, аби його хлопці могли відступити.

«Після того бою дуже багато наших загинуло, – продовжує бабуся. – Санітарка вагітна була, то ті кати їй живіт розпороли й дитину вийняли. Ще 37 хлопців убитих було. Коли москалів відтіснили, то наші викопали траншею і всіх їх поховали. Аж потім, через 48 років, один чоловік із гамалієвої сотні повернувся на те місце, викопав останки й перепоховав у Грабівці. То всьо хлопці по 17-18 років були».

Ще бабуся пригадує бій у самому селі, де загинули троє упівців. Місцеві знають про те місце, але пам’ятного хреста там і досі нема.

«Вбили Василя Дмитришиного,

Юрка з Ямниці та одного лейтенанта з Вінниці, – розказує пані Софія. – Він висилав посилки дітям і дружині з адреси мого вуйка. Вуйко знищив усе, бо де знав, що буде Україна? А так були б написали рідним, де той загинув».

Бабуся зітхає, мовляв, «починаючи з гір і сюди до Чорного лісу – під каждов ялицев лежить наш солдат».

«Ще у 1957 році, коли я звільнилася, йшли з жінками на малини у потік біля Мислова, а там – цілий яр у черепах наших хлопців», – каже вона.

Усіх здала «Калина»

Софію заарештували у квітні 1946-го ще з двома дівчатами. Якраз два місяці перед тим вона вийшла заміж і ходила до родичів чоловіка у Майдан. Була на іншому прізвищі, тож рідних не чіпали і не вислали до Сибіру. А здала її, каже, колишня подруга на псевдо «Калина», яка також була в УПА, але потім продалася совітам.

«Тоді у 1946 році вся молодь, що сиділа в КПЗ – то всі через Калину, – говорить бабуся. – На Великдень вона здала 10 дівчат із Рибного, а з Підлужжя – свого рідного села – 30 дівчат привела. Я, може, 50 залізних палиць дістала по плечах, голки в пальці запихали, до одвірка притискали, але нікого не видала. Ні душі, бо прирекла б своїх рідних на смерть».

Засудили Софію на 10 років. Половину з них відбула у режимному таборі в Комі АРСР. Потім були табори в Караганді, але, каже, там уже «як на волі», бо без конвою ходила.

У таборі від новоприбулих дівчат Софія дізналася, що «Калина» загинула. Її поранив 12-річний хлопчина, який також був посвячений в УПА. Він ножем перерізав їй горло біля сонної артерії. «Калина» тікала через кладку, впала і втопилася.

«А ви думали? Тоді такий час був, що діти і в 8, 10, 12 років до лісу ходили, штафети носили, помагали УПА, – каже бабуся. – Не дай Боже нині комусь таке пережити».

Звільнили її 13 жовтня 1956 року, але додому не пускали ще сім місяців. Вернулася в Караганду. Пам’ятає, що то була неділя і якраз втрапила на весілля. В хаті тихенько ув’язнені священики хрестили дитину в одних і шлюбували молодих.

«Боже, а то самі павлівські, ямницькі, угринівські, вікторівські, галицькі зібралися, – згадує бабця. – Винесли цимбали на двір. Скрипка, бубен грає. Усі хлопці у вишиванках, дівчата у спідницях шалінових. Так українці весілля гуляли».

Свого сімейного щастя бабуся пізнати не встигла, бо чоловік, поки та була в таборах, встиг уже двічі оженитися. Вона ж нікого більше не мала. Народила доньку від законного чоловіка, бо приходив до неї два місяці, а потім пішов геть. Донька працює медиком у Франківську, приїздить часто, помагає.

…Бабуся Софія проводить аж до дороги, аби розказати якомога більше. Показує – отам на ліс, де був бій Гамалії, внизу дорогу до Майдану, де її арештували. Запрошує приїздити ще, бо має що розказати, бо мусимо знати…

інтерв'ю СВІТЛАНА ЛЕЛИК. 2015 р.

стаття в http://report.if.ua

Спогади: 19 лютого 1943р. отримав шість куль при розстрілі і вижив! Леонід Щербатюк "Зубатий'.

Фото (перше згори): загін УПА Тараса Бульби-Боровця. В центрі – Леонід Щербатюк. Фото: poliskasich.org.ua. На наступній світлині Леонід Щербатюк.

19 лютого 1943р. в лісах у Корецькому районі на Рівненщині радянські партизани захопили в полон начальника штабу «Поліської Січі» Тараса Бульби-Боровця Леоніда Щербатюка – «Зубатого» та сім охоронців, яких тоді ж і розстріляли.

Це було порушенням угоди про нейтралітет (обидві сторони узгодили паролі), яку восени 1942-го уклали Тарас Бульба-Боровець та представник партизанів полковник О. Лукін. У середині лютого 1943-го радянські партизани отримали вказівки з Москви знищувати націоналістів і першими розпочали бойові сутички, що стало несподіванкою для Леоніда Щербатюка. Під час розстрілу в нього влучило 6 куль, а потім тіло скинули в колодязь, однак він зумів вижити.

Тарас Бульба-Боровець детально оповів історію неймовірного порятунку:

«19.2.1943 року сталася в нас жахлива подія – начальник нашого головного штабу, отаман Леонід Щербатюк-Зубатий і старшина для спеціяльних доручень Головної Команди УПА, хорунжий Михайло Кваша-Рибачок та ще з ними 8 підстаршин і козаків, їдучи на двох санях з Людвипільського р-ну в Корецький р-н влетіли в корецьких лісах, де досі не було ніякого сліду совєтських партизанів, просто в засідку двохсотенного большевицького відділу на замаскованому постої. Пароль вже нічого не допоміг. Замість того, щоб розминутися на паролях, як це було досі, большевики окружили наших людей. Всякий спротив чи оборона десятка людей проти двох сотень комуністичних партизанів були безрезультатні.

Наші люди попали в большевицький полон. У них не було жодних документів, по яких большевики могли б довідатись про те, хто попався в їх руки. Вони відрекомендували себе, як звичайні партизани, що їдуть додому на тижневу відпустку. Одному малому хлопцеві, фурманові з других наших саней, пощастило в замішанні втекти. Скільки по ньому не стріляли з автоматів большевики, він швидко зник в густих хащах. Був тяжко поранений, але від погоні втік. Цей момент налякав большевиків, бо вони знали, що в цих околицях розташовано в нас по хатах та землянках багато партизанських груп. Большевицький відділ пробирався на диверсійну акцію зі сходу на захід і не міг себе обтяжувати жодним тягарем. Командир відділу дав наказ негайно всіх зловлених «ворогів народу» розстріляти і продовжувати свій марш на захід.

Обезброєних наших людей доручено розстріляти екзекутивному роєві НКВД при відділі. Під час екзекуції ще один наш партизан, поранений, втік до своїх. Решту вісім людей большевики на місці розстріляли. «Багаті» москалі роздягли наших людей до тіла, не гребували навіть скривавленою білизною. Вісім трупів кинули в сіно на санях, відвезли до одної хати і повкидали в колодязь. Присипали сіном і втікли геть за своїм відділом. Всякий слід по «чистій роботі» органів НКВД був заметений.

Але отаман Л. Зубатий мав велике щастя в цілком безнадійному нещасті. Він отримав при розстрілі аж шість ран і жодна з них не була смертельною. Одна куля прошила лице з-під ока наскрізь і вирвала три зуби з другого боку. Друга протяла самі м’язи лівої руки вище ліктя, третя – литку, четверта – стегно, п’ята – клуб, а шоста пройшла дивовижно 44-сантиметровою «траєкторією» по-під шкірою від лопатки до самої поясниці і ніде не пошкодила кістки. Всі ці рани – це дива війни, а доля людини – незбагнена таємниця.

Від пострілу в голову отаман Л. Зубатий втратив притомність. Прочуняв, коли опинився зовсім голий на снігу. Чув, як його кидали першим на сіно в сани, як на нього кидали решту трупів. Через це він цілком не застиг на санях – його зігрівали застигаючі свіжі трупи. Кров потоками стікала на нього і застигала, заливаючи йому очі. Йому бракувало повітря і забивало дух, але за пару хвилин сані зупинилися. Всі трупи вкинено в колодязь, його останнім. Зверху присипали сіном. Вороги, як справжні бандити і злочинці на чужій землі, поспішно втекли до своєї частини.

Отаман Зубатий якось виліз з колодязя, який на його щастя не був глибокий і побіг на світло до найближчої хати. Втрата крови довела до повного виснаження сил. Впав у сніг і останками надлюдської підсвідомої енергії доліз до хати. Зашкрябав у двері і впав без пам’яти під дверима. Селяни підібрали його і дали йому свою першу, примітивну медичну допомогу. Негайно відвезли на зв’язковий пункт УПА, а через годину ранений вже був у нашому польовому шпиталі, де ним заопікувався фаховий лікар. За 4 місяці розстріляний і втоплений Леонід Зубатий знову був на своєму посту.

По інших районах тієї ж ночі, з 19 на 20 лютого 1943 року, большевицькі партизани пробували всюди масово вбивати наших людей, та це їм не пощастило. Ми повідомили всі сотні, щоб були насторожені і вороги дорого платили за свої бандитські вчинки. Таким чином від 20.2.1943 року УПА офіційно вступила у відкриту боротьбу на два фронти — проти двох соціялізмів: німецького і совєтського».

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

 www.memory.gov.ua 

Бій у Дуплинському лісі (автор: Гладик Йосиф)

Микола Круцяк «Супрун»,

повітовий провідник ОУН. 

РОСІЙСЬКО-НІМЕЦЬКА війна, 1944 рік. Фронт просувався зі сходу на захід і в березні призупинився на ріці Стрипі, притоці Дністра, на межі із Тернопільською областю. Гул канонади доносився на десятки кілометрів. Вісті, які приносили біженці із території України, зайнятої Красною армією, були тривожними. Вони говорили про те, що на захопленій нею території проводиться примусова мобілізація чоловіків віком 18-45 років. Мобілізованих, майже не навчених і слабо озброєних, гонять на передову. Поза загонами мобілізованих стояли «заградотряди», які стріляли в спину відступаючим. При форсуванні Дніпра заганяли новобранців-українців, навіть не переодягнутих у військову форму, у ріку. Гнали до тих пір, поки у німців не закінчувалися запаси набоїв. Плоти, дошки, трупи перегороджували Дніпро, вода була червона від крові. А маршал Жуков сказав: «Чєм больше хохлов подохнєт, тєм мєньше прідьотся вивозіть іх в Сібірь». Враховуючи ці повідомлення та пам'ятаючи совєтське «освобождєніє» 1939 року і тисячі жертв по тюрмах при відступі Красної армії перед німцями, українці не хотіли йти умирати за чужі інтереси і бути гарматним м'ясом у загарбників – німецьких чи російських.

Українська молодь заявила: «До чужинців в найми не підемо. За чужинців битись не будем. Ми народилися синами України і за неї голови складем».

І вони діставали зброю, йшли в ліс і творили власні загони самооборони. Так, молодь Заліщицького, Товстенського, Борщівського районів сконцентрувала свої сили в Дуплинському лісі.

Заліщицький надрайонний провід ОУН, оцінивши ситуацію, вирішив направити підготовлених військових командирів УПА очолити ці загони. На початку травня 1944 р. командири УПА «Лев» і «Черняк» зібрали окремі загони і утворили дві сотні УПА. В ці сотні входив і загін с. Воркулинці в кількості біля 70 вояків під керівництвом командира Мацьківа Миколи («Бурлака») та політвиховника Гладика Юрія («Дуба»),

Протиокупаційна операція проходила під керівництвом Заліщицького повітового проводу ОУН, керівником якого був Микола Круцяк («Супрун»).

У квітні Красна армія опанувала територію Тернопільщини. Дізнавшись про створений в Дуплинському лісі загін УПА, більшовицьке керівництво вирішило його ліквідувати. 13 травня вони почали наступ на новостворений загін. Штурм табору повстанців тривав три дні. В бою червоні задіяли зенітну артилерію та бронетехніку. Кільце звужувалося з кожним днем. Командування УПА вирішило розділити загін на дві групи і пробиватися в двох напрямках.

Загін командира «Черняка» мав пробиватися в напрямку Чорного лісу, а загін командира «Лева» – в напрямку лісу с. Блищанка.

Загін «Черняка», атакований бронетехнікою, поніс втрати, загинув сам командир і двадцять стрільців, а тридцять повстанців потрапили в полон. Ворог втратив 43 вбитими ї 18 пораненими.

Полонених 26 чоловік відправили в штрафбатальйон , а чотирьох розстріляли після їх відмови служити окупантам. Серед розстріляних був Микола Рудий із с. Ворвулинці.

Загін «Лева» ручними гранатами прорвав оточення і вийшов в ліс с. Блищанка. Політрада із повітовим провідником «Супруном» вирішила ненавченим військовій справі стрільцям розійтись по домівках. Політвиховник Гладик Юрій залишився через хворобу в с. Блищанка в очікуванні подальших розпоряджень Проводу. Але був мобілізований в Красну армію як мешканець с. Блищанка. В армії був опізнаний провокатором Якубом Бормою і виданий органам НКВД, засуджений до вищої міри покарання. Решта повстанців, що вийшли із оточення, приєдналися до УПА (загін «Сірі вовки» під командою курінного «Бистрого»). «Супрун» і «Бурлака» полягли в бою. Курінь покрив себе безсмертною славою в боротьбі за волю України.

опубліковано  Степан Гринчишин. 

Нескорені №5 (225), травень 2012 року

вокс-популі

Цей день в історії УПА 19 лютого.

фото з сайту Волинь Пост. Під час теоретичних занять на військовому вишколі. Коломийщина, 1942 рік.

1945 рік

Засідка відділу УПА-Захід на радянський кінний партизанський загін біля села Копальні на Дрогобиччині. Знищено 17 партизан, двох захоплено в полон.

Пошукова група НКВД захопила криївку у селі Крехаїв на Львівщині. Застрелився районний референт СБ Андрій Дідик – «Борис», загинули ще двоє повстанців.

1946 рік

Бійці сотні «Сірі» УПА-Захід у зіткненні з розвідувальною групою НКВД біля села Дубівці на Станіславщині знищили 2 військових, одного поранено.

Загін НКВД захопив криївку в селі Золотники на Тернопільщині. Після бою два повстанці підірвали себе гранатами.

Зіткнення з енкаведистами у селах Корсів, Будьків і Богданівка на Львівщині. Загинули 5 підпільників.

1947 рік

Напад рою сотні «Імені Богуна» УПА-Захід на винищувальний батальйон в селі Гринява на Станіславщині. Захоплено автомат і дві гвинтівки.

1948 рік

У райцентрі Івано-Франкове на Львівщині повстанці знищили уповноваженого міністерства заготівель.

1949 рік

Загін МВД захопив криївку в Михайлівській церкві села Колодіївка на Станіславщині. Загинули підпільники районного проводу ОУН Іван Шидловський – «Дністер-Дон» і Амалія Леонович – «Галя». Нападники спалили церкву.

У селі Вешеньки на Рівненщині повстанці спалили будівлі колгоспу.

1950 рік

Під час облави в бою з загоном МВД у селі Козеве на Дрогобиччині загинули надрайонний провідник Григорій Дулин – «Максим» та ще 4 підпільники.

1952 рік

Опергрупа МҐБ захопила криївку в селі Ванжулів на Тернопільщині. Загинули 4 бійці ОУН, у тому числі надрайонний провідник «Прокіп».

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

 www.memory.gov.ua 

19 лютого 1847р. у Києві в родині військового лікаря народився Олександр Русов, статистик, етнограф, фольклорист. Хоч Русови були росіянами, "батько з друзями частенько співав Українських пісень"...

«Цей край та народ, яким присвятив свою діяльність Олександр Русов, були йому не рідні, бо він великорос, – писав політик та письменник Петро Стебницький. – Він за поглядами та прагненнями був більшим українцем, ніж більшість корінних українців. В сімейному житті він говорив виключно української мовою. І в цьому не було жодної штучності, його натура суцільно з’єдналася з українською національною стихією».

В Київському університеті, де навчався Олександр Русов, історію викладав Михайло Драгоманов, який залучив Русова до «Київської Громади».

1873-го Олександр Русов став одним із засновників Південно-Західного відділу Російського географічного товариства в Києві. «Він розбурхав національну свідомість багатьох млявих, пригнічених українців, він витворив фанатиків фольклору та етнографії, таких як Новицький з Катеринослава, Манджура з Харківщини. – писала у «Моїх споминах» Софія Русова про діяльність відділу. – Його праця захопила всі верстви громадянства. Наче якась ціла національна течія побігла по Україні разом з товстими зшитками, записаними українськими піснями та казками, з’явились перші бруньки нової національної свідомості». Русов у цей час збирає фольклор, вивчає етнографію, поєднуючи наукову та викладацьку діяльність.

Йому належала ініціатива заснувати у Петербурзі «Товариство любителів малоросійської словесності і мови».

1875-го Русов з дружиною переїздять до Праги, де видали повний Шевченків «Кобзар». Оскільки в межах Російської імперії через цензуру неможливо було це зробити. Потім родина деякий час жила у Чернігові. Олександр Русов працював у статистичному бюро при губернському земстві і підготував статистичний опис Ніжинського повіту. За цю роботу, яка складалася з 400 сторінок він отримав золоту медаль від Російського географічного товариства.

Згодом вийшла двотомна статистична праця «Опис Чернігівської губернії». Після цього Олександр Русов протягом 15 років працював у Полтаві, Петербурзі та Києві. Він домігся заснування в Чернігові «Комітету грамотності імені Тараса Шевченка», клопотався про створення «Товариства любителів малоросійської словесності» в Харкові.

Олександр Русов був товариським і чуйним. Він писав вірші та музику. Микола Лисенко чимало своїх пісень показував спочатку Русову і йому ж доручав першим виконати ці твори.

Помер 8 жовтня 1915-го року, похований на Байковому кладовищі у Києві.

Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/lyutyy/19/1847-narodyvsya-oleksandr-rusov

19 лютого 2020р. на 97-му році життя померла Марія Михайлівна Повх - діячка ОУН та УПА, учасниця Кенгірського повстання, активна громадська діячка.

Марія Повх народилась 25 січня 1923 року в селі Перегноїв колишнього Глинянського (а тепер Золочівського) району, що на Львівщині.

З молодих років стала на шлях боротьби за незалежність України в лавах ОУН та УПА, обирає собі псевдо "Ялина".

У 1949 році Марію арештовують та присуджують 25 років виправних таборів.

Перебуваючи на каторзі, стає учасницею найбільшого повстання в радянських концтаборах – Кенгірського. Звільнилася в липні 1956 року. В 1967 році Марія Повх повернулась в Україну, приїхала до Бурштина.

Брала активну участь у відродженні України. Долучалася до перепоховання жертв сталінських репресій, відкриття символічних могил та пам’ятників на території району.

Вона член районних організацій: Братства ОУН та УПА, товариства політв’язнів та репресованих, а також "Союзу українок".

На 95-річчя Марії Михайлівни, жінку було нагороджено грамотою та медаллю "За заслуги перед Прикарпаттям".

Марія Михайлівна завжди буде прикладом для наслідування нашому молодому поколінню! Ми будемо завжди пам’ятати подвиг ветеранів Другої світової війни, які відстояли нашу Батьківщину у ті страшні роки. На жаль, їх залишається все менше, вони йдуть від нас, забираючи з собою ту мужність, життєлюбство та силу волі.

Світла пам’ять про Марію Михайлівну назавжди залишиться у наших серцях!

Джерело.https://galych.com.ua/istoriia-halycha/postati/postati-viiny/item/1683-mariia-povkh

Спогад про втрачену юність. Ми так хотіли України! І так хотіли жити.

...На хутір, де довкола ліси, повстанці навідувалися часто. Люди допомагали, як могли, й 16-річна Марія тоді дала клятву боротися за Україну, або загинути за неї. Передавала записки, носила їсти, бачила смерть зблизька, та й сама була на волосині від неї не один раз.

Вперше у зв'язках з «бандитами ОУН» її запідозрили, коли в оборозі побачили в'язанки конюшини. Дванадцять червонопогонників увірвалися вночі до їхньої хати (батька на той час вже не було – коли Марія мала два роки, його поляки забрали у тюрму, згодом він опинився у Канаді, але допомоги від нього сім'я не мала ніколи) і почали розпитувати про «клєвер». Звідки було дівчині знати, що то конюшина? Не здогадувалася, що такі ж в'язанки були під лісом, де були повстанці, а слід вів на їхнє обійстя. За коси Марію виволокли з хати і потягнули у зруб. Били, мучили, вимагали сказати, хто приходить до них, де криївки, скільки знає бандерівців, хто з односельців допомагає їм. Від страху й болю не могла слова мовити, не видала нікого й тоді, коли почали стріляти вгору, мовчала й перед начальником, що прибіг на постріли. Тоді її відпустили...

А по певнім часі на Круковій горі під Жизномиром (із Занева туди через Стрипу недалечко) убили чотирьох повстанців, а серед них і молодого сусіда Велещуків.

Його сестра прийшла і попросила Марію та ще двох її товаришок допомогти забрати тіло з ями на Федір-горі, перенести на сільський цвинтар та по-людськи поховати. У тій ямі було дуже багато напіврозкладених трупів, «свіжих» скидали зверху. Тому дівчатам довго шукати не довелося, помираючи від страху, тіло хлопця витягнули і на вереті понесли в Трибухівці...

Цей вчинок не залишився непоміченим – сестру заарештували і вона видала усіх «співучасниць». 19 березня 1946 року вдосвіта дівчат заарештували й лише у нічних сорочках критою машиною повезли в Бучач – у будинок, де нині «Меморіал». Били і знущалися так, що на тілі живого місця не було, дверима пальці тиснули, босими ногами й колінами змушували ходити по щебеню, спеціальним гачком кололи п'яти. А тих, хто не витримував, з камер не виносили, трупний запах стояв нестерпний.

Не ліпше було й у Чортківській тюрмі. Знову допити-тортури, біль, розпач. Але десь бралися сили жити. Молитва і віра у Бога допомагали зносити усе. А молодість штовхала навіть на необдумані й водночас відчайдушні вчинки. 

Коли настає Великдень, душа кожного християнина співає. Щось сколихнулося й у Маріїному сердечку тоді. Вона дотягнулася до заґратованого вікна й на весь голос вигукнула «Христос Воскрес!». У відповідь територією тюрми понісся глухий, але потужний відголосок – «Воістину Воскрес!»

Начальство в'язниці «закипіло» від обурення, вартові кинулися шукати сміливця. Але ніхто не видавав дівчину. Тоді вдалися до хитрості – вийшов наказ у свята не приймати передач. Марії стало шкода своїх «друзів по нещастю» і їхніх родичів, що обов'язково захочуть передати освячені кошики за ґрати, і вона зізналася...

Покаранням стало три доби у карцері. Коли черговий гаркнув: «Вихаді», вона була у тоненькій сукенчині і встигла вдягнути одну панчоху. Так і забрав. Заштовхав у камеру з розбитим вікном та однією прибитою до стіни дошкою і замкнув. Страх і крижаний холод тисячами голок обдавали не тільки душу, але й усе тіло. Камерою ганяв вітер, на долівці «цямкала» вода, текло по стінах. Зав'язуючи тією панчохою то голову, то ноги, то руки по черзі, дівчина намагалася зігрітися, та даремно...

Невдовзі всіх дівчат з їхньої камери разом з Марією повели до тюремних брам. Надворі була ясна ніч. У місячному сяйві виднілася інша група в'язнів. Ніхто не хотів вірити, що ведуть на розстріл, та подумки кожен прощався з рідними, друзями... Так хотілося України і так хотілося жити! Але втрачати було нічого. «Співаймо», – раптом вигукнула Соня з Ліщанців (прізвище дівчини Марія Василівна вже не пригадує). І почала, а всі за нею: «Як ми були ще малими, так сказали серцем собі, для тебе живем, Україно, щоб волю здобути тобі». Конвоїри були шоковані, почали бігати довкола, заспокоювати, а далі стріляти в повітря. Позбігалась уся варта і з'ясувалося, що дівчат помилково вивели аж на двір, мали просто перевести в іншу камеру, а в їхній забілити стіни – занадто багато патріотичних написів кров'ю було на них... А коли дівчата зранку прокинулися, то вжахнулися – їхня Соня геть посивіла, а була ж у неї «золота» коса...

Була в Мордовії, працювала на лісоповалі, далі разом з іншими копала 14 га викорчованого лісу, а коли цілковито втратила здоров'я, то над нею «змилосердилися» і перевели на фабрику. Тут шили бушлати, куфайки, райтки і, щоб виконати денну норму, жінки мали прострочити вату до підкладки у 34 комплектах. За це отримували 500 грамів хліба. А не виконали норму – 300 грамів.

Робочий день – 12 годин, двічі по 20 хвилин – перерва. На сніданок давали черпак баланди, у якій інколи плавала голова від тюльки, або лушпиння картоплі. Увечері приносили кип'яток без цукру і заварки. Це називалося чаєм, але хліба до нього вже не вистачало, бо відразу з'їдали. Смак тих окрайців Марія Василівна пам'ятає донині. До деталей пригадує і те, як були розміщені бараки, як через болота йшли садити картоплю, а кожен крок вліво чи вправо міг стати останнім.

Ніколи не забудеться і та загальна радість, коли по смерті Сталіна в'язнів почали відпускати додому. В першу чергу літніх і немічних. Серед них, як згадує Марія Василівна, була й одна вчителька, яку засудили на 25 років за те, що під час обшуку при ній був листок паперу з текстом української пісні. Марія у Сибірах відбула 7 років 5 місяців і 22 дні...

Автор Велещук Марія Василівна.

Джерело.

Марія Іжук, журналіст Бучацької районної газети «Нова доба»

Герої (загинули 18 - 22 лютого 1952 р.) ОУН-УПА Марта і Мирон Свідруки – люди з легенди, національні герої, гордість м.Надвірна.

Відкриття пам’ятного знаку Героям ОУН-УПА Марті і Миронові Свідрукам біля районного будинку культури в м.Надвірна. 

Меморіальна дошка Героїв УПА Мирона та Марти Свідруків. 

Сильний духом та мужній український народ неможливо зламати і поставити на коліна, відчуття волі і власної гідності завжди жили в серцях українців. Історія України має багато періодів, коли свобода і навіть сам факт існування українського народу опинялись під загрозою. Але завжди в такі періоди найкращі сини і дочки України ставали на захист своєї землі. Героїчна історія ОУН-УПА є величним прикладом жертовного служіння українському народу. Цвіт української нації – молоді хлопці та дівчата, у найдраматичніший момент нашої історії, самоорганізувались в потужну силу і з гаслом «Здобудеш Українську Державу, або загинеш у боротьбі за Неї», вони впевнено йшли у бій, віддавали своє життя в ім’я Батьківщини. Серед числа Героїв України, які свідомо обрали шлях боротьби за національну ідею, свободу і незалежність нашої держави з любові до України є Марта та Мирон Свідруки – герої ОУН-УПА, почесні громадяни м.Надвірна, роковини загибелі яких громада міста вшановує 18 та 22 лютого. Символічним є те, що в ці лютневі дні ми вшановуємо Героїв Небесної Сотні, які, як і Мирон та Марта, у розквіті сил віддали свою молодість і життя за рідну Україну. 

Згадуються слова «Марка Боєслава»: «Будь горда, Україно, за них. Ти вічна в їх жертві, а вони в тобі. Вічна слава Героям!»

Народилися Мирон і Марта Свідруки 9 березня 1928 р. в Надвірній у патріотичній сім’ї. Активні учасники «Просвіти» та «Пласту». Своє життя з малку звіряли з Божими Заповідями і «Кобзарем», що був настільною книгою вдома. Вже 13-літніми вони стали зв’язковими УПА. 1944 року Мирон належав до особистої охорони “Марка Боєслава” (Михайла Дяченка), члена Української головної визвольної ради, крайового провідника пропаганди ОУН, а Марта була його друкаркою. Вона й сама писала вірші та публікувала їх у підпільній пресі. Молоді мрії про щасливе майбутнє замінили на непримиренну боротьбу з окупантами.

Мирон та Марта боролися за волю нашого народу, не шкодуючи ні здоров`я, ні життя. Марта («Настя Черемшина») була вродлива і відважна. Повстанці називали її «Квіткою». Сам «Марко Боєслав» відзначав у дівчині великий талант писати. Юній друкарці «Насті» присвятив вірша, який став піснею «Рости, рости, черемшино» і нагородив вічною пам’яттю ту, яка ні на мить не завагалась боротись за Україну до останнього подиху. Мирон (“Вільшенко”, “Пімста”, “Завзятий”) був настільки спритним, що міг рубати і стріляти обома руками, перестрибував з розгону 3-метрову огорожу. Мав дуже розвинену інтуїцію, був сміливий та відважний. Часто говорив: «Нині я дурно прожив життя. День пройшов, а я нічого не зробив для України». Але це не так, адже брат з сестрою, пліч-о-пліч зі своїми побратимами боролись за святе – свободу та незалежність України.

Мирон нагороджений Срібним Хрестом Боєвої Заслуги І ступеня за героїчний порятунок Анни Попович, зв’язкової сотника “Довбуша”, яку взяли поранену в полон вороги. І все ж життя Мирона та його сестри наближалось до трагічного фіналу. 18 лютого 1952 р., потрапивши в оточення, Мирон Свідрук розпочав свій останній бій. Він був короткий, бо мав Мирон лише револьвер. Щоб не потрапити в руки ворогів, свинцеву крапку у своєму житті поставив сам. Було йому тоді неповних 24 роки. Марта загинула через три дні, 22 лютого, – разом зі своїм командиром, “Марком Боєславом”.

Дмитро Синяк у своїх спогадах писав: «Мирон і Марта – люди з легенди, національні герої, гордість м.Надвірна!». Імена надвірнянців Мирона і Марти Свідруків золотими літерами вписані поруч з іншими Героями у Пантеоні слави України. Пам’ять про славні подвиги наших земляків завжди житимуть у наших серцях та серцях прийдешніх поколінь.

В 2012 році рішенням Надвірнянської міської ради Героям було присвоєно звання «Почесних громадян м.Надвірна».

Надвірнянська міська рада

Офіційний сайт. 

18 лютого 1945р. у боях із НКВД загинули член обласного проводу ОУН Іван Захарків – «Артем» (село Борусів на Дрогобиччині) та районний пропагандист «Ярослав» (село Боб’ятин на Львівщині).

18 лютого 1945 року – у боях із загонами НКВД загинули член обласного проводу ОУН Іван Захарків – «Артем» (село Борусів на Дрогобиччині) та районний пропагандист «Ярослав» (село Боб’ятин на Львівщині).

Іван Михайлович Захарків – «Артем» (1914-1945) – народився 23 лютого 1914-го в селі Під’ярків на Львівщині. Закінчив філію Академічної гімназії у Львові, тоді ж долучився до ОУН. У 1933-му арештований поляками, засуджений на 3 роки.

Референт розвідки Львівського обласного проводу ОУН. Член похідної групи ОУН (1941). Після організації у Василькові під Києвом 31 серпня багатотисячного мітингу з нагоди Свята зброї ув’язнений гестапівцями. Тамтешнє підпілля організувало йому втечу.

Повернувшись на Львівщину, працював в одній із референтур обласного проводу (1943). Курсант старшинської школи УПА «Олені» (1944), отримав ступінь старшого булавного. Призначений заступником начальника розвідчого відділу військового штабу Воєнної округи УПА «Буг». 18 лютого 1945-го під час облави військ НКВД загинув у перестрілці.

Фото: ukrnationalizm.com

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

 www.memory.gov.ua 

18 лютого 1856р. на Чернігівщині народилася Русова Софія Федорівна (Ліндфорс), педагог, засновниця перших дитячих садочків, голова департаменту дошкільної освіти Генерального Секретаріату УНР, активна діячка жіночого руху.

Походила з аристократичної родини. Її мати – Ганна Жерве, була француженкою, батько Федір Ліндфорс – швед. Родина переїхала до с. Олешня на Чернігівщині, де купили землю із садибою.

Коли Софії було 10 років, померла мати, і родина переїхала до Києва. Тут дівчина вступила до Фундуклеївської гімназії. Коли помер батько, дітям довелося сутужно і Софія з сестрою Марією вирішили відкрити дитячий садок. Попечитель шкільної округи підписав дозвіл на відкриття, хоч мав сумніви стосовно віку претенденток. Бо Софії Ліндфорс на той час було 15 років.

Сестри Марія та Софія Ліндфорс, 70-ті роки ХІХ ст. Фото: www.dnpb.gov.ua.

1 вересня 1871-го до їхнього приватного садочка завітало 20 вихованців. Серед них були дві донечки Старицьких, з родиною яких сестри Ліндфорс зблизилися. Після цього Софія познайомилася і заприятелювала з Миколою Лисенком, Павлом Чубинським, Михайлом Драгомановим, Оленою Пчілкою та своїм майбутнім чоловіком етнографом та статистом Олександром Русовим. «Він перший, – згадувала Софія Русова, – відкрив мені красу української народної поезії, заговорив до мене українською мовою, і без довгих промов та роз’яснень збудив у мені ту любов до нашого народу, яка вже не покидала мого серця і кермувала моїм політичними виступами, всією моєю працею довгі літа». 

Померла 5 лютого 1940 (83 роки) Прага, Протекторат Богемії та Моравії.

Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/lyutyy/18/1856-narodylasya-sofiya-rusova

18 лютого 1952р. народився Джеймс Мейс, американський історик, дослідник Голодомору в Україні

Саме Джеймс Мейс був автором ідеї «Запали свічку пам’яті», побачивши одного разу офорт-автопортрет Тараса Шевченка зі свічкою. Завдяки його дослідженням світ дізнався про Голодомор в Україні та його масштаби. Він був автором звіту комісії Конгресу США з вивчення Голодомору 1932-1933 років, в якому штучний голод вперше класифікували як геноцид, запровадив поняття «постгеноцидне суспільство», яке стало справжнім проривом у розумінні наслідків Голодомору для сучасного українського суспільства. Зібрав всі документальні матеріали для книги Роберта Конквеста «Жнива скорботи. Радянська колективізація і Голодомор» (1986) (і був фактично співавтором книги, хоча його прізвища й немає на обкладинці), що мала велику популярність на Заході.

Батько Мейса походив з індіанського племені черокі, яке федеральний уряд у 1830-х змусив переселитися з корінних земель у Північній Кароліні й Джорджії до Оклахоми. Звідси й зацікавлення дослідника геноцидами. Батько працював стрілочником. Ні він, ні мати Джеймса не закінчили середньої школи. Але батьки прагнули дати синові університетську освіту, тому що бачили, як той тягнеться до знань.

В Оклахомському університеті Джеймс здобув 1973 року ступінь бакалавра історії, після чого перейшов до Мічиганського університету, щоб спеціалізуватися на русистиці. Під впливом наставника — професора Романа Шпорлюка взявся за вивчення історії України. У 1978 році здобув диплом магістра гуманітарних наук, що відкривало шлях до науково-дослідної роботи. Коли надійшов час обирати тему дисертації, зупинився на українському націонал-комунізмі. В УРСР ця тема вважалася напівзабороненою хоча б тому, що націонал-комуністи не були реабілітовані після ХХ з’їзду КПРС.

У 1981-му Джеймс Мейс захистив докторську дисертацію «Національний комунізм у Радянській Україні 1919-1933 рр.», довівши повну несумісність ідеалів національного визволення з комуністичною ідеологією. Коли у 1986-му за наполяганням української діаспори була створена Комісія Конгресу США із вивчення голоду 1932-1933 років, чотири роки організовував її діяльність. Її іноді називали Комісією Мейса, хоча він не був її членом.

Така наполегливість мала і зворотній бік. Правду про українську трагедію на Заході часто сприймали в штики. Перед Джеймсом Мейсом зачинилися двері академічних закладів Америки, він нажив собі впливових ворогів. І в 1993-му переїхав в Україну, в Київ – ближче до архівів та джерельної бази. Тут познайомився й одружився з письменницею Наталією Дзюбенко.

Пізніше Наталія Дзюбенко-Мейс згадувала про першу зустріч: «Ми сиділи з колегою на літньому майданчику кафе біля будинку Спілки письменників. Щось обговорювали. Раптом співрозмовниця каже: «Дивись, Мейс йде»… Спочатку я навіть не повірила, що це він. Я звикла до словосполучення «комісія Мейса», мені він представлявся сивочолим вченим. «Якщо ви Мейс, – кажу, – вам повинно бути дев’яносто років». Він сміється: «Мені насправді сто, це все американські технології». 

Джеймс Мейс був професором політології Національного університету «Києво-Могилянська академія», редагував англомовну версію газети «День», читав лекції, виступав на заходах. І невтомно працював. Він не хотів, щоб українську націю спіткало забуття, як це сталося з його предками.

Після однієї російсько-української конференції, під час якої спілкувався з російськими істориками, так прокоментував ставлення росіян до України та її незалежності: «Нічого не змінилось і нічого не зміниться». І передбачав, що за першої ж можливості Росія розіграє кримську карту і що військовий конфлікт неминучий. «Та краще б він спав до полудня!», – вигукнув Мейс, почувши слова Бориса Єльцина, що кожен росіянин, прокинувшись, має подумати, що він зробив для України. І саме українське питання (а не балканське) вважав доленосним для всієї Європи.

Джеймс Мейс мешкав у скромній оселі на Троєщині, потерпав від типового для пострадянської України «совка» й криміналітету, часто стикався з нерозумінням – у тодішній Україні було занадто мало однодумців. Але на всі питання, що робить він, американець, в Україні, відповідав: «Ваші мертві обрали мене».

Помер 3 травня 2004-го в Києві, похований на Байковому кладовищі. Посмертно нагороджений орденом Ярослава Мудрого ІІ ступеню. За два роки після смерті історика український парламент таки визнав Голодомор геноцидом.

За рік до смерті, 18 лютого 2003-го (у день свого народження), Джеймс Мейс розмістив у газеті «День» колонку «Свіча у вікні»: «Україна, за небагатьма винятками на кшталт лідера комуністів Петра Симоненка, загалом дійшла до того ж висновку, який ми зробили 1990-го: в 30-х роках українці стали жертвами геноциду й були настільки покаліченими, що багато які вади, сьогодні притаманні українській державі, виникають саме з цього. Як іноземець, я почуваю себе не дуже затишно, даючи політичні поради – навіть під вигуки деяких комуністів, що мені слід було б повернутися до своїх індіанців… Я ж хочу запропонувати лише акт національної пам’яті, доступний кожному: в національний день пам’яті жертв 1933-го (в четверту суботу листопада) визначити час, коли кожен член цієї нації, де майже кожна родина втратила когось із близьких, запалить у своєму вікні свічку в пам’ять про померлих. Це було б гідною відповіддю на слова о. Олександра Биковця, який став священиком у Америці: «…всі були готові на жертви, знали, що не сьогодні-завтра їх знищать, але їх турбувало таке: чи буде світ знати про це, чи світ щось скаже?.. І друга проблема – ще інтимнішого характеру: чи буде кому молитися за всіх тих, що загинуть?». Навіть сім десятиріч опісля свічка, засвічена у вікні, здається мені гідною відповіддю». 

Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/lyutyy/18/1952-narodyvsya-dzheyms-meys-amerykanskyy-istoryk-doslidnyk-golodomoru-v-ukrayini

Харкове, знай і шануй своїх Героїв! Матвієнко Андрій Якович (позивний “Зір” та "Криниця")

Матвієнко Андрій Якович (позивний “Зір”, й“Криниця”) – Крайовий Провідник ОУН УПА карпатського краю, уродженець харківщини. Народився у 1919 р. в селі Минківка Валківського р-ну Харківської обл. Закінчив військове училище, у 1939 був направлений в Галичину. Тут він знайомиться з місцевою дівчиною на ім’я Ганна. Починає висловлювати антирадянські погляди, за що був ув’язнений у Львівську в’язницю. Військовим трибуналом засуджений до розстрілу. З початком німецько-радянської війни втікає з тюрми і встановлює контакти з українськими націоналістами. На 1944 рік воює в підрозділі УПА, в курені “Скажені”. Брав участь у розробці військових операцій проти НКВС в Карпатському краї. Завдяки Андрію Матвієнку були розбиті підрозділи ВВ НКВС між селами Ясінка та Ластівки біля річки Стрий, поблизу села Головецького біля гори Магура та в селі Вовчому, де знищили чекіську заставу і захопили багато в полон. Крайовий провідник Матвієнко “Зір” зустрічався з Романом Шухевичем під час наради в селі Вовчому (Турківський р-он Львівської обл.). Андрій Матвієнко, один із значимих діячів ОУН УПА, загинув у липні 1949р. в урочищі Стебний біля села Лімна, на Львівщині, обложений чекістами. Будучи пораненим, не бажаючи потрапити в полон, “Зір” пустив собі кулю в скроню. Разом із ним загинули двоє охоронців – “Хвиля” та “Бучко”. На місці бою ветерани УПА встановили пам”ятник, на відкритті якого була присутня делегація з Харківщини (???!!!). Хто був членом цієї делегації?! Чому ніхто не знає про цю подію?! Чому у нас нічого не відомо про воїна-героя?! Дякую за інформацію 

Василь Гуменюк
http://snip.net.ua/