вівторок, 22 червня 2021 р.
Українки-політв’язні на засланні: Марія Сабодаш (зліва) із с. Антонівки Тлумацького району і Богдана Дирда із с. Залукви Галицького району.
22 червня 1950р. біля с. Саранчуки Бережанського р-ну. загинула Марія Борик - Матус "Чорна" - підпільниця ОУН.
******
Борик-Матус Марія – «Чорна», нар. 1914 р. в с. Лапшин Бережанського р-ну в родині Семена і Ганни. Освіта – шість класів. Член «Просвіти» й молодіжних гуртків села, симпатик ОУН. У березні 1944 р. в хаті Бориків під час сутички були вбиті два німецькі жандарми. Після того родина перейшла в підпілля УПА. Чоловік Василь Матус – «Чабан» загинув навесні 1947 р., а Марія, оточена енкаведистами 22 червня 1950 р., щоб не здатися живою, прийняла отруту. Похована в Бережанах.Джерело інформації. https://zolotapektoral.te.ua/
"Жінки в боротьбі за волю України".
Та літопис УПА календар на 2020р.
22 червня 1941 р. у тюрмах Львова московитами було розстріляно 108 осіб.
22 червня 1941 р. почалися виступи партизанських груп ОУН(Б) на півночі Львівської обл. в районі Сокаля, Поздимира, Радехова.
Загін членів ОУН у складі 200 бійців-підпільників захопив містечко Лопатин, у якому оборонялося 30 бійців внутрішніх військ НКВС та 50 міліціонерів, і утримував його близько доби. Повстанці перерізали лінії телефонного зв'язку, нападали на прикордонні застави, виявляли та знищували прикордонні десанти.
Джерело
Історична правда.
22 червня 1915 року австро-німецькі війська зайняли Львів.
Цими заручниками були:
Українці: Володимир Бачинський, інженер-хімік, доцент Політехніки (у віці 44 роки); Спиридон Баньковський, старший радник Маґістрату (56); Стефан Федак, адвокат, віце-президент Надзірної ради Крайового банку (54); Михайло Коцюба, доктор філософії та медицини, крайовий шкільний інспектор (60); Іван Левинський, архітектор, професор Політехніки (64); Іван Матіїв, крайовий шкільний інспектор (56); Костянтин Паньківський, директор Крайового кредитного союзу (61); Роман Наленч-Сосновський, радник Вищого суду (56); Іларіон Свєнціцький, директор Національного музею (39); о. Микола Щепанюк, священик собору Св. Юра (32).
Поляки: Юзеф Бялиня-Холодецький, директор Рахункової палати, літератор (63); Александер Сас-Чоловський, директор архіву і музеїв м. Львова (51); Еміль Габданк-Дуніковський, професор університету і літератор (51); Зиґмунт Ган, повітовий суддя (40); Адам Каучинський, директор Заставного закладу і купець, член міськради (52); Юліуш Кюнер, власник готелю (48); Роман Роґаля-Левицький, радник Вищого суду (46); Юзеф Казимир Любінецький, суддя (45); Юзеф Шірмер, власник пекарні, голова Ремісничої палати, член міськради (55); Станіслав Сопух, настоятель оо. Єзуїтів (46); Міхал Тьопфер, власник ресторану, член міськради (52); Валери Влодзімірський, судовий хімік, член міськради (61).
Євреї: Адольф Бек, доктор медицини, проректор університету; Бернард Брайтманн, купець; Яків Діаманд, адвокат, голова Юдейської віросповідної громади; Симон Феллер, власник реальності; Сальо Ґольдфрухт, власник гуральні, Артур Ґольдманн, власник друкарні; Берл Мішль, купець; Самуель Пордес, купець; Маврицій Оберлєндер, аптекар; Яків Райх, адвокат; Ісаак Шор, купець; Яків Шрайгер, купець; Мойсей Зеклєр, купець; Освальд Ціон, окуліст.
У ніч проти 22 червня 1915 року частини 2-ї австро-угорської армії розбили на західних околицях Львова москалів, які пробували оборонятися на старих фортах у Брюховичах, Рясній Польській і на Лисій горі у Брюховицькому лісі. На фото
22 червня 1907 р. народилася Марта-Марія Бандера - Український педагог, громадсько-політична діячка. Сестра Степана Бандери.
жіночої мережі ОУН.У травні 1941 р. разом із батьком і сестрою Оксаною її заарештували органи НКГБ у с. Тростянець Долинського району. Із заслання в Красноярському краї звільнена 4 березня 1960 р., але дозволу на повернення в Україну не отримала.
Джерело.
http://www.istpravda.com.ua/
Цей день в історії УПА - 22 червня.
Чехія) — член бюро Проводу ОУН, головний редактор органу ОУН «Ідея і чин», генерал-політвиховник УПА.
*****
1946 рік
Під час зіткнення із загоном МВД у селі Сасів загинули двоє підпільників.
1947 рік
На Станіславщині відділи УПА знищили сільраду в райцентрі Журавно і молочарню в селі Тростянець.
У засідці біля села Боберка на Дрогобиччині загін прикордонних військ оточив відділ сотні «Лемківська» УПА-Захід. У сутичці загинули два воїни УПА, чотирьох захоплено в полон.
Пошукова група МВД захопила криївку в селі Підгать на Дрогобиччині. Четверо повстанців, що перебували всередині, прицільним вогнем знищили майора, трьох військових і ще одного поранили. І без втрат прорвалися з оточення.
У боях з московитами у селах Орів, Шоломиничі і біля райцентру Журавно на Дрогобиччині загинули 8 повстанців, серед них – районний провідник ОУН Андрій Левенець – «Кармелюк».
У бою з опергрупою МВД біля села Добряни на Львівщині загинули 5 пілпільників.
1948 рік
Два рої сотні «Лемківська» УПА-Захід атакували дільницю винищувального батальйону в селі Лопушанка на Дрогобиччині. Знищений один боєць, двох захоплено в полон, знищено телефонний зв’язок у сільраді.
Двоє повстанців біля села Руденко на Львівщині наскочили на пошукову групу МВД. У перестрілці поранили лейтенанта і змогли прорватися.
У бою з московитами біля села Волоща на Дрогобиччині загинув станичний ОУН Іван Спанчак – «Ромко».
1949 рік
У селі Саранчуки на Тернопільщині підпільниця Марія Борик-Матус була оточена опергрупою МВД і покінчила з собою, прийнявши отруту.
Підготував Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам’яті.
понеділок, 21 червня 2021 р.
21 червня 1937 р. московити розстріляли Теодора Дубиню (Дубину) офіцера УГА, педагога.
неділя, 20 червня 2021 р.
Взяття Умані 19 - 21 червня 1768р. — кульмінаційний момент Коліївщини (Гайдамацького повстання 1768 року).
Місто було добре укріплене. 8 квітня 1760 року тут було урочисто закладено фортецю. А 28 березня 1761 року спорудження фортеці (Старе Місто) завершилося. Фортеця була розташована на пагорбі, мала дві брами — Новоміську та Раківську. Місто-фортецю з двох боків оточувала річка Уманка. З третього боку місто боронив глибокий яр; передмістя (Нове Місто) відокремлювалося від Старого Міста безводним ровом і земляним валом. Земляний вал навколо фортеці, а також двоповерховий будинок уманського комісара були наїжачені дубовим частоколом (палями). За фортечними мурами знаходилися будівлі Свято-Богородицького василіанського монастиря та монастирської школи (колегії), костьол, синагога, ратуша, дерев'яні житлові будинки.
Власник поселень, Франциск Салезій Потоцький, що був київським воєводою, призначив адміністратором цілої Уманщини з осідком в Умані з титулом «генерального губернатора» Рафала Младановича, який прибув до Умані із 32 гарматами. В час Коліївщини в Умані були розміщені частини польської регулярної армії, три сотні драгунів і триста вояків артилерії й технічних відділів під командою Ленарта, біля тисячі надвірних козаків під командою польських полковників Обуха, Магнушевського й Лаща та козацьких сотників Івана Гонти, Дашка і Яреми, 800 озброєних конфедератів, 200 вояків «зеленої міліції», організованої спеціально, з огляду на небезпеку, із селян. Коли колії (повстанці) почали наближатися до Умані, комісар Бендзіньський привів до Умані ще 500 своїх надвірних козаків під командою сотника Уласенка.
Проти гайдамаків Залізняка шляхта вислала полк найвірніших козаків на чолі з уманським сотником Гонтою. Проте Гонта разом із козаками перейшов на бік повсталих і 20 червня розпочав наступ на Умань. Після здобуття її 21 червня повстанські загони розташувались табором поблизу міста. Рада повстанців обрала Залізняка гетьманом і князем смілянським, а Гонту — полковником і князем уманським.
Іван Гонта був тільки одним із сотників двотисячної козацької міліції Потоцьких в Умані, якою формально командували три польські полковники, але, попри те, всі, від київського воєводи Салєзія Потоцького починаючи, вважали його, сотника Гонту, дійсним комендантом всієї козацької міліції.
Але, коли ранньою весною 1768 р. рознеслись вістки про нове гайдамацьке повстання, поляки почали підозрювати Гонту у зв'язках із гайдамаками: прийшов донос, що Гонта в часі побуту з міліцією в коші над Синюхою напередодні початку коліївського повстання вів таємні переговори із Залізняком і намовляв другого сотника козацької міліції Дашка приєднатися до українського повстання. Але доказів того поляки не мали, тим більше, що викликаний до Умані Дашко в дорозі загинув.
На вимогу Младановича сотник Гонта склав на ринку в Умані прилюдно присягу «на вірність вітчизні» і замість запланованого повішення Гонти, поляки справили гучний бенкет у честь Гонти, в часі якого губернатор Младанович зі сльозами в очах благав Гонту про поміч, передаючи в його руки не тільки долю Умані, але й усю шляхту і «всю Україну». Делегація євреїв міста принесла Гонті полумисок золотих червінців й інші подарунки і просила рятувати їх перед гайдамаками. Після цього, Гонта вирушив із козацькою міліцією проти коліївських повстанців і отаборився під містом. Тим часом на вістку про переможний похід коліїв, особливо ж після здобуття ними Лисянки, до Умані стали напливати з усіх сторін хвилі польських і єврейських утікачів. Коли в місті не стало вже місця, нові втікачі отаборилися в укріпленому таборі біля Грекового Лісу. З доручення Младановича закуплено в турків великі запаси пороху для гармат. Младанович пробував найняти сотника німецького війська, що переїжджало тоді через Умань, скуповуючи коні і пропонуючи заплатити у висоті ста тисяч золотих готівкою, але ті відмовились.
Перехід Гонти на бік гайдамаків.
На вістку про те, що Залізняк вирушив із головними повстанськими силами з Лисянки на Умань, Младанович зі старшиною доручили міліції йти проти коліїв, а польському війську — отаборитися перед містом. Міліція повинна була пропустити коліїв і перейти непомітно в запілля повстанців. План був такий, що коли повстанці підійдуть під місто, їх привітає з мурів міста артилерія, після чого польські частини атакують їх спереду, а міліція ззаду. Залізняк надходив із північного сходу, здобувши міста Звенигородку, Буки й Соколівку.
По виїзді війська з міста від міліції не було три дні ніяких вісток. У місті росла паніка. Повновласник Потоцького Цєсєльський втік до Києва, брат Младановича на Волощину, а разом із ними втекло теж багато визначних панів та старшин польської армії.
А тим часом Гонта, вирушивши ранком з постою в селі Попужинцях, здержав усіх і сказав полковникам Обухові й Магнушевському, щоб вони негайно поверталися до міста, якщо не хочуть загинути від повстанської шаблі. А всім козакам заявив, що він із сотниками Уласенком і Яремою переходить до Залізняка, щоб спільними силами визволити Україну з польського ярма, тож хай кожний рішається: або йти з ним, або повертатися з польськими полковниками до Умані. Козаки всі до одного пішли за Гонтою. На особисте доручення Гонти окрема козацька сторожа відпровадила обидвох польських полковників під місто й повернулись. Але полковники не пішли до Умані, а втекли манівцями закордон, рятуючи власне життя й залишаючи Умань на ласку долі.
14-го (3-го за ст. ст.) червня 1768 року Гонта з усією козацькою міліцією приєднався до повстання. З'єднані сили повстанців зліквідували польський табір у Грековому Лісі, в якому мало бути від 5 до 8 тисяч польських панів із челяддю та євреїв, і підійшли під Умань.
Гонта сам був син селянина й зробив добру кар'єру на службі в надвірній міліції в Потоцьких. Він більш як десять років командував сотнею й за свою службу дістав від Потоцьких два села, які давали йому великий, як на ті часи, дохід. Він став ніби зовсім шляхтичем, зв'язаним своїми службовими й економічними інтересами з шляхетською верствою. Що було мотивом його переходу на бік гайдамаків? Як думає Антонович, Гонта під час переговорів із Залізняком переконався, що Залізняк почав повстання в ім"я народних ідеалів: визволення з кріпацької неволі, відновлення козаччини й оборони православної віри. Через те він признав за свій обовязок приєднатися до народньої справи, Іван Франко звернув увагу на те, що тут відіграла роль традиційна повага українського народу до авторитету королівської влади: повторилася точнісінько історія з Хмельницьким — гайдамаки стали в обороні королівської поваги проти сваволі конфедератів; бунт гайдамаків був спрямований проти панів, а не проти короля. До того ж грала роль чутка про те, що короля піддержує своїм військом російська цариця.
17-го (6-го за ст. ст.) червня 1768 р. вранці з мурів Умані поляки побачили наближення військ. Вони були певні, що це повертається Гонта з міліцією по розгромленні коліїв. Але інженер Шафранський, спостеріг, що за козаками Гонти маршували лави коліїв, і заалярмував польську старшину. Зчинився переполох. Всі брами були зачинені, а перед містом виставлені польські частини.
Взяття Умані.
Під містом повстанці затримались. На очах поляків, що дивились з валів, Гонта і Залізняк виїхали з-поміж своїх військ, зустрілись і дружньо привітались. Младанович, побачивши це, втратив мову. Захист Умані взяв на себе землемір Шафранський, який раніше служив у військах Фрідріха Великого, і капітан гарнізону Ленарт.
Польські частини з передмістя були спішно стягнені до міста. Ленарт наказав озброїти всіх, хто тільки був здібний носити зброю: шляхтичів, євреїв і наівіть 200 учнів школи Василіян, що ще не роз'їхалися на канікули. Почалась облога міста. Вже першої ночі всі українці, що були тоді в Умані, члени «зеленої міліції», гарнізону, панська обслуга й українські міщани перейшли до повстанців; ті, які не могли перейти брамою, перескакували вали й рів і втікали до Гонти. В місті залишилися тільки поляки й євреї. Ранком 18-го червня Младанович, що вже, видно, переміг наслідки першого переляку, скликав усіх євреїв наказав їм навантажити вози сукном та дорогими подарунками й послати це Гонті, благаючи у нього пощади для міста. Гонта й Залізняк зажадали, щоб місто здалося, запевняючи, що в такому випадку полякам і євреям буде забезпечена можливість безпечно виїхати з родинами з України в Польщу. Поляки відкинули ультиматум.
Почався наступ. Повстанська артилерія обстрілювала місто з гармат, а колії намагалися наступати на вали, підходячи із двох сторін: від Грекового Лісу й зі сторони Нового Міста. Польська артилерія з валів завзято, хоч дуже невлучно, обстрілювала наступаючі лави повстанців. Перші штурми гайдамаків були відбиті картеччю. Гайдамаки провели правильну облогу, із сусідніх сіл — Помийника, Маньківки, Іваньків, Полковничої вони нагнали селян, котрі заходилися підрубувати палі.
Вже на наступний день в обложених не вистачало припасів для стрільби, не стало води, оскільки її доводилося брати з річки Кам'янки, яку Залізняк відвів від міста. Шафранський наказав копати колодязь поблизу замку, але марно. Обложені почали вгамовувати спрагу вином й наливками, що спричинило паніку в місті.
Младанович вирішив здатися на милість переможців; він вислав парламентером єврея з білим прапором; але на нього чекала гірка доля: у підзорну трубу побачили, що парламентара повісили догори ногами на придорожній вербі. Тоді губернатор сам вийшов для переговорів: погодився здати місто з умовою пощади жителів; просив у Гонти захисту громадян, обіцяючи йому великі милості і нагороду з боку Потоцького. Тому, коли ранком 21-го червня (н. ст.) недалеко брами появився Гонта з білою хоруговкою, викликаючи Младановича на переговори, той погодився і казав впустити до міста Гонту й гурт його охорони. Але у брамі виникло замішання, бо польські старшини, не дбаючи про збереження вимоги безпеки мирової делегації, кинулися зі зброєю на Гонту, щоб його вбити. Вив'язалась боротьба, в часі якої у відкриту браму вскочило більше повстанців, а за ними ввійшли й головні сили коліїв.
*****
Джерело Вікіпедія.
Індишевський Ярослав Євгенович сотник УГА, крайовий комендант УВО.
Львівській політехніці, член Головної Ради Українського Студентського Союзу протягом
1913 – 1914р.
Із серпня 1914 до листопада 1918 — інтендант легіону Українських Січових Стрільців . Продовжує службу в Українській Галицькій Армії , ранґ — сотник.
Після поразки Визвольних змагань на еміграції в Чехословаччині . Навчався у Празі протягом 1920 – 1923 , здобув фах інженера — будівельника. Був військовим відпоручником уряду ЗУНР.
У 1921 член Стрілецької ради. З 1921 по
1924 член Начальної Команди УВО . З весни
1924 до середини 1926 крайовий комендант
УВО .
У 1937 покінчив життя самогубством. Похований на Ольшанському цвинтарі в Празі.
Література. Мірчук Петро . Нарис історії ОУН 1920—1939 роки. — К.: Українська Видавнича Спілка, 2007. — 1006 с. — ISBN 966-410-001-3.
Вікіпедія.
субота, 19 червня 2021 р.
Бої УПА на Тернопільщині 19 червня 1944 1945 1948 р.р.
*****
1944 р. – поблизу с. Кошляки, нині Підволочиського району, загинув керівник Холмської (нині Польща) округи ОУН Микола Мусій (1916 р. н., с. Борятин Сокальського району Львівської області).
1945 р. – в с. Губин, нині Бучацького району, група «Чорноморці» УПА зруйнувала сільську раду і знищила документи. В результаті бою між військами НКВС і сотнею УПА «Хмеля» поблизу с. Цигани, нині Борщівського району, загинуло 26 вояків УПА.
1948 р. – 10 більшовиків на чолі з оперуповноваженим РО МДБ Лещенком на цвинтарі у с. Мшана Зборівського району повалили 22 пам’ятники і 15 надгробків.
Сайт https://teren.in.ua/
19 червня 1919 р. під час Чортківської офензиви розпочалася Бережанська операція наступ 6 бригад УГА.
Джерело
https://teren.in.ua/
19 червня 1926р. загинув Володимир Оскілко, генерал-хорунжий армії УНР.
Народився 1892-го в селі Городок на Рівненщині. Закінчив учительську семінарію, працював народним вчителем. Під час Першої світової війни зробив успішну кар’єру офіцера, стрімко дослужившись до чину підполковника царської армії.
Наприкінці 1917-го повернувся в Україну, проводив українізацію військових частин на Волині. Наприкінці 1918-го очолив антигетьманське повстання в регіоні. З січня 1919-го – генерал-хорунжий і командувач Північної групи військ Директорії, одного з найбільш дисциплінованих і боєздатних з’єднань армії УНР. Як командир, відзначався непримиренним ставленням до мародерства, корупції і казнокрадства. А за симпатії до більшовицьких ідей одного разу наказав віддати під суд цілий полк.
29 квітня 1919-го, вважаючи кабінет міністрів на чолі з Борисом Мартосом некомпетентним і сповненим більшовицьких агентів, здійснив спробу державного перевороту. Вважав, що створення «республіки трудових Рад», соціалізація землі і спроби порозумітися з більшовицькою Росією завершаться поглиненням України східним сусідом. У Рівному, тодішній тимчасовій столиці УНР, були заарештовані голова уряду і більшість міністрів. Двічі намагався заарештувати Симона Петлюру, однак того підтримав корпус Січових стрільців Євгена Коновальця.
Після повної поразки перевороту здався представникам польської влади. У 1921-му повернувся до Рівного, займався літературною діяльністю, видавав пропольську газету «Дзвін» (1923-1925)
Загинув у результаті замаху в рідному селі – убивця пострілом через вікно пізно ввечері влучив прямо в серце. За висновками польських слідчих, вбивство вчинив агент більшовицького ЧК. Згідно іншої версії, замах здійснили члени Української військової організації – як помсту за співпрацю з поляками.
Підготував Сергій Горобець.
19 червня 1945 р. у бою з московитами загинув Василь Брилевський «Боровий», «Босий» - майор УПА, командир загону ім. Хмельницького у ВО «Заграва».
Український військовик, майор УПА , командир загону ім. Хмельницького у ВО «Заграва», начальник вишкільного відділу КВШ УПА-Захід.
Член ОУН з 1930-х років. Учасник II-го Великого Збору ОУНР в Кракові. У 1941 чотовий батальйону «Нахтігаль». Протягом 1941—1942 поручник батальйону
«Шуцманшафт» . У січні 1943 року заарештований гестапо у Львові, однак зумів втекти.
Вступає до УПА , інструктор старшинських і підстаршинських шкіл. Із січня 1944 сотник, начальник вишкільного відділу КВШ УПА-Захід. У цьому ж 1944 обіймав посаду керівника ланки інструкторів старшинської школи УПА «Олені». 15 жовтня 1944 року був поранений під час нападу більшовиків на школу, але зумів вирватись із оточення.
Загинув 19 червня 1945 у селі Кліщівна на
Рогатинщині.
Літопис УПА.
Цей день в історії УПА -19 червня.
Перший в 2 ряді (навпроти поліцейського) п.Володимир Литвин з Манчестеру.
1945 рік
Під час сутички з загоном НКВД у селі Кліщівна на Станіславщині загинув начальник штабу УПА-Захід Василь Брилевський – «Боровий».
Біля села Верхнє Синьовидне на Дрогобиччині повстанці знищили бійця винищувального батальйону.
1946 рік
Біля села Хотимир на Станіславщині підпільники знищили уповноваженого райуправління МГБ і рядового МВД.
1947 рік
Під час зіткнень із загонами МВД біля сіл Довге і Купновичі на Дрогобиччині загинули троє повстанців.
У селі Чернелиця на Рівненщині підпільники знищили двох військових МВД.
У райцентрі Олесько на Львівщині повстанці раптовим нападом зруйнували приміщення районної прокуратури і захопили її архів.
1949 рік
Пошукова група полку внутрішніх військ захопила пункт зв’язку повстанців у Золочевському районі Львівщині. Загинув один підпільник.
У селі Узин на Станіславщині повстанці знищили двох бійців винищувального батальйону.
Кілька повстанців вступили в бій із опергрупою МВД у селі Дністрик-Дубовий на Дрогобиччині. Знищено 5 військових, у перестрілці загинули станичний ОУН Микола Матлак – «Булка» та ще один повстанець.
1950 рік
У сутичках із загонами МВД у селі Биків та райцентрі Медениця на Дрогобиччині загинули двоє повстанців.
1954 рік
Пошукова група МВД (на чолі з підполковником КГБ) наскочила на підпільника Йосифа Квасницю – «Гонту» у селі Почапи на Львівщині. У перестрілці повстанець встиг поранити рядового МВД, але сам загинув.
Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам’яті.
Фото. http://ounuis.info/
19 червня 1929 р. руйнування Стрілецьких могил на г. Лисоні. Газета «Новий час», ч.68. помістила таку нотатку:
пʼятниця, 18 червня 2021 р.
"ЗІСТРІЛЕННЯ АМЕРИКАНСЬКИХ ЛІТУНІВ" В.Гнатів. Спомин.
*****
Я зголосився до Дивізії у Ляйпціґу, в січні 1944 р., де я від 1941 р. працював у складі деревного вугілля, в котрому працювали 170 українців і 30 поляків. До готелю, в котрому ми жили стіснено на поверхових ліжках, приїхали одного дня 2 старшини СС і закликували вступати до української Дивізії. Зголосилось нас 14 хлопців. По пройденні лікарської комісії нам обіцяли дати 16 днів урльопу, чого однак не додержали. У квітні я приїхав до Ґроскіршбауму, де я відбув рекрутський і шоферський вишкіл для легкових машин та був приділений до шоферської сотні. На початку серпня відряджено нас 12 шоферів, як "форкоммандо" до Нойгаммер, а за місяць доїхала до нас решта сотні. В половині жовтня мене приділено до 8-мої сотні й з нею я виїхав до Нижної Бистріци на Словаччині, біля Чадци. Нас примістили у школі. Я повнив службу "мельдера" (зв'зківця) поміж батальйоном і штабом 29-го полку, що стояв в Кисуцькім Новім Місті. Накази я возив ровером.
Командиром батальйону був "папа" Вільднер, його адьютантом — пор. Ортинський. Зі штабу батальйону пригадую теж завжди сердитого "уштуфа" Арнольда, котрий, як мені здавалося, не любив українців. Кілька тижнів мусів я реєструвати зареквіровані словацькі ровери. Моїх заощаджених у Німеччині 500 марок дав я "шпісові" (бунчужному) до виміни. Він виміняв мені однак лиш половину, а другу половину задержав, — як казав, — для сотенної каси, бо не вірив, щоб я стільки марок міг заощадити. Та мої друзі, яким він роздав мої гроші, повернули їх мені назад у словацьких коронах. Одного дня приділено мене до "ваффенмайстерай" (майстерня зброї) в Кисуцькім Новім Місті. Було нас там кільканадцять, що мали направляти зброю. Тому, що я знав з Німеччини німецьку мову, призначено мене там перекладачем на 6-тижневім курсі складання й направи зброї, що його провадив "уша" (десятник), що з ним і з українцем, "унтершарфюрером" (десятником) Карабою ми кватирували в домі лісничого, співвласника фабрики содової води. Цьому лісничому Караба виробляв, по знайомству, замки до сифонів, а як було треба, то вмів зробити й "обріза" — втятого кріса.
На латинський Святвечір 1944 р. командир Вільднер підвищив мене до "штурмана" (старшого стрільця). При кінці січня ми спакували нашу майстерню на вози й подалися за маршуючими частинами Дивізії в напрямі на Долішню Австрію. Одного дня, біля містечка Брук ам Ляйт ми завважили перед полуднем американські літаки, що летіли на Відень. Довколишній "фляк" (зенітна артилерія) відкрив вогонь і три літаки зістрілив, а решта завернула назад. Незабаром надлетіла ще одна ескадра літаків і з неї теж кілька "фляк" стягнув надолину, а інші втекли, крім великого транспортовця, що швидко піднявся вгору й летів далі в напрямі Відня. Та нараз і він, поцілений, загорівся, а з нього вискочило на парашутах 7 чи 8 залоги.
Всі вони десь згубилися у далині, крім двох, що спадали повільно на недалеку ріллю. Один наш стрілець примірився із чеської машинової пістолі й пустив по них серію, що під її струсом сам повалився на землю. Він схопився з прокльоном і хотів далі стріляти — та я прискочив до навіженого дурака й йому це заборонив. Я бачив здалека, як оба спадуни приземлилися й кругом них збіглися "фольксштурмісти" (вояки народного ополчення). Ми поїхали далі — бо ж не вільно було зупинятися — і я втратив спадунів з очей.
У 1952 р. я прочитав у дивізійних "Вістях", що тоді виходили у Мюнхені, спомин нашого старшини, котрий описував, як він забрав зістрілених спадунів до поблизького ресторану, наказав їх ворожо настроєному до американців персоналові напоїти гарячим чаєм і своєю рішучою поставою оборонив їх перед побоями роз'юшеної товпи.
Я зразу пригадав собі, як очевидець, цю подію і теж зрадів, що тоді моєю забороною невіжому стрільцеві стріляти до безборонних у повітрі спадунів, я може також врятував їхнє життя на парашутах.
Думаю, що це були ті ж самі спадуни, що про них був поміщений спомин у "Вістях".
Джерело. http://komb-a-ingwar.blogspot.com/2021/06/blog-post_17.html?m=1
18 червня 1951року в с. Завидовичі Городоцького р-у потрапив у засідку московитів і загинув Михайло Іванович Николин «Соколенко»
Джерело. Із фейсбук сторінки Оксани Світлик Петрів.
18 червня 1928 р. народився Плачинда Сергій Петрович Український письменник, публіцист.
Походив із «розкуркуленої» селянської сім’ї. Пережив Голодомор 1932- 1933 років, коли із всіх хутірських дітей вижили тільки він та сусідська дівчинка.
Навчався на філологічному факультеті Київського державного університету. Закінчив аспірантуру при Інституті літератури імені Т.Г. Шевченка АН УРСР, де й працював у подальшому. Звільнений у 1960-му за «український націоналізм».
Публікації Сергія Плачинди (літературний псевдонім Сергій Кожухар) відкривали широкому загалу замовчуваних українських героїв (Іван Сірко, Галшка Гулевичівна), допомогли зберегти заповідний статус садибі Івана Карпенка-Карого «Хутір Надія» та порятувати знищений дім-музей Марії Заньковецької (відбудований у первісному вигляді). Першим опублікував знамениті «Щоденники» Олександра Довженка. А його збірка історичних повістей «Неопалима купина» була вилучена з бібліотек і продажу.
Працював у редакції «Літературної України», видавництві «Молодь».
У період «перебудови» одним із перших виступив на захист української мови, ініціював створення Комітету порятунку Дніпра. В 1986-му особисто їздив у Москву добиватися зняття табу з теми Голодомору.
В одному з інтерв’ю письменник розповідав:
«…поруч з нашим селом Масляниківкою (зараз околиця Кіровограда) було три села (вони і зараз є) Каменівка, Клинці й Покровське, де жили і живуть майже всі росіяни. Колись ще цариця Катерина Друга переселила їх туди. Там була і є російська школа, російська мова. І там голоду не було. Це я добре пам’ятаю. Бо коли мій опухлий від голоду батько пошкутильгав туди і знайшов роботу, ми з мамою теж переїхали. Там діти були ситі. А в Масляниківці навіть шкільні вчителі всі вимерли: нікуди було йти до школи. Це ще одне свідчення того, що геноцид був спрямований саме проти українців як нації».
Активний учасник Народного Руху України. Засновник Української селянської демократичної партії. Лауреат міжнародної премії імені Івана Кошелівця (2001).
Творець цілого культурного пласту української міфології. Автор «Словника давньоукраїнської міфології» (1993), книг «Міфи і легенди Давньої України» (2006), «Лебедія». Як і коли виникла Україна» (2005), «Як українські міфи по світу розійшлися» (2009), які, щоправда, доволі критично оцінюються фахівцями. Зокрема, вважав українців нащадками трипільців, а історію українського народу розпочинав від часів Мізинської стоянки на Чернігівщині (20-15 тисяч років до нашої ери). Доводив заснування Венеції та Галлії вихідцями з Галичини, тотожність української мови та санскриту, належність Ісуса Христа та апостола Андрія до праукраїнського племені етрусків тощо.
Широко відомі слова журналістки Ольги Дубовик: «Якби не було в нас Плачинди, його варто було б вигадати…».
Помер 8 вересня 2013-го в Києві. Похований у селі Кантакузівка на Черкащині, де мешкав в останні роки.
Підготував Сергій Горобець.
Спогади - Сергій Плачинда: В ГОЛОДОМОР «ІЗ ДІТЕЙ У СЕЛІ ВИЖИЛИ ТІЛЬКИ Я І ОЛЕНКА»
Розповідь уклала - записала Ліна КУШНІР.
24.11.2011 рік.
Мій колишній викладач курсу «Українська міфологія» в Інституті журналістики Сергій Плачинда в 1933–му був зовсім дитиною. Але той страшний час йому міцно врізався в пам’ять. І коли запитала його, чи згоден розповісти про своє голодне дитинство, Сергій Петрович і миті не сумнівався: «Про це ТРЕБА розповісти. Але я нині не в Києві, а за 200 кілометрів...» Свого часу родина письменника купила хатину в селі на Черкащині і здебільшого мешкає там, «на дачі». Тому ми домовилися, що поговоримо по телефону. Спочатку цей матеріал задумувався як інтерв’ю, але жодне з моїх питань не знадобилося. Сергій Петрович розповів усе на одному подиху — мов на сповіді. Ті спогади гіркі, вони не гояться й продовжують боліти. Чи не тому свою розповідь пан Сергій кілька разів переривав — мій сивочолий співрозмовник плакав...
Сергій Плачинда народився у червні 1928 року на хуторі Шевченко, що на Кіровоградщині. Його дід отримав там клапоть землі, збудував найкращу хату, розбив сад. Був міцним, працьовитим господарем, аж поки не прийшла колективізація. І хоча він усе здав у колгосп, його все одно розкуркулили. Письменник згадує, що батькові радили тікати на Донбас, але той не хотів покидати рідної сторони. Ходив по району, шукав роботу. Аж доки його не взяв агрономом один голова колгоспу. Ще й дав коней, підводу, і батько вночі приїхав, щоб вивезти з рідної хати свою родину. А в їхній будинок потім заселився парторг Селіхов. Так родина опинилася в Масляниківці, яка нині є мікрорайоном Кіровограда.
«Винось!» і «Лизу!» мене досі будять»
— Мені вже пішов 84–й рік, але й досі мене будять два вигуки, які виніс iз 1933 року, — згадує Сергій Плачинда. — Це «Лизу!» і «Винось!». Я був п’ятирічним хлопчиком, заходжу якось до сусідського ровесника Іванка, а той кричить до матері: «Лизу! Лизу!». Що це означає? Тоді були тарілки не полив’яні, а глиняні — пористі. І в них тривалий час залишався запах їжі, яку туди насипали, того ж, приміром, борщу. Й Іванко просив не хліба, а бодай полизати ту тарілку! А мати не давала, бо це викликало блювоту і язик кровоточив, адже був злизаним уже до ран...
Друге слово, яке до сьогодні змушує здригатися, — «Винось!». Так гукав мій дід Воловик, який на гарбі у Масляниківці звозив волами трупи померлих. І оте його «Вино–о–о–ось» — кволе таке, протяжне — досі в моїй голові. Хоча вже й виносити не було кому... Я бачив, як дід заходив у кожен двір і за ноги з останніх сил тягнув мертвих...
«Обидва діди віддали своє життя заради мого порятунку».
Своє прізвисько — Воловик — він отримав, бо доглядав за волами. Він був добрим господарем, але його власні воли конфіскували, тож піклувався про колгоспних. За ту страшну роботу він отримував пайок — трохи борошна. Дідусь товк курай — такий степовий бур’ян, домішував туди дещицю борошна, пік із того «тіста» оладки і віддавав їх мені. Аж поки не вмер. Якось я вибіг йому назустріч, а дід у возі неживий...
Але найстрашніший удар для мене був — це загибель мого другого діда, Максима Митрофановича Плачинди. Пригадую, заходжу в хату — це був початок квітня 1933–го, — сидить мій батько, пухлий від голоду, обличчя набрякле, ноги «налиті», а поряд дід Максим. Він не опух, бо був міцним чоловіком, величезним, мав розкішні козацькі вуса, колгоспним сторожем працював... І раптом він простягує мені карамельку — білу, з червоною смужечкою. І досі невтямки: де він її роздобув? Дід Максим каже: «Завтра піду в Єлизаветівку (Кіровоград до 1924 року називали Єлизаветградом. — Авт.), дістану макухи». Як я мріяв про ту макуху! Не про хліб, а саме про макуху: візьмеш її невеликий шматочок і довго його в роті кутиляєш, вона пахне олією, ти ніби щось довго їси й їси, від чого створюється ілюзія, що ситий...
Наступного дня зранку я став на воротях і виглядаю діда. Він пішов до міста через кладку біля річки. Там його перестріли бандити–людоїди. Вбили, розчленували, а потім продавали його тіло на базарі з–під поли. На цьому їх міліція і схопила... А я до вечора марно чекав діда з макухою, стоячи на своєму «посту». Мама моя, не дочекавшись повернення дідуся, стала голосити і плакати, здогадалася, мабуть, що сталося нещастя, людей тоді нерідко вбивали. Потім до батька приїхав міліціонер і забрав його на впізнання. Що там батько побачив, я все життя боявся у нього запитати...
Отак обидва мої діди віддали своє життя заради мого порятунку. Я й досі почуваюся винним, адже якби не я, голодний, не пішов би дід Максим по ту макуху, а дід Воловик сам краще їв би.
«Хлопчики почали їсти, та раптом як закричать»...
Десь приблизно в середині квітня 1933 року хлопчиків iз нашого села, які залишилися живими, забрали в дитячий садок — ясла, як тоді казали. Це була звичайна літня кухня на косогорі за селом. Нас виявилося п’ятеро. Як зараз пам’ятаю — двоє хлопчиків праворуч сидять, а двійко ліворуч. Повариха Кащиха просто неба насипає нам їсти — суп із кропиви. Це була огрядна тітка — не пухла від голоду, тому що добре їла. Вона варила обіди комуністам і комсомольцям. Ці хлопці не голодували, бачте, їм навіть їсти варили! Коли люди в селі мерли голодною смертю, вони, можна сказати, жирували. І ота Кащиха біля них теж! Чогось я на неї тоді розсердився: вдарила мене чи ще щось, не пригадаю вже. І от поставила вона переді мною супу гарячого з кропиви, а я надувся, сиджу. Думаю: краще помру, а на зло цій Кащисі їсти не буду. А хлопчики взялися їсти. Та раптом як заплачуть! Як закричать! Сльози такі величезні котяться по спухлих щічках. Я знепритомнів від цього крику. Коли прийшов до тями, то, пригадую, стояв над трупиками дітей, нічого не розуміючи.
Тут десь моя мати взялася, схопила мене на руки. «Не дам мого синочка з’їсти!» — кричить! Та й понесла додому. А мені соромно, що я в матері на руках, бо ж великий уже. Хоча на той час уже й соромитися в селі не було кого — село мертве, тиша моторошна. Ні півень не закукурікає, ні собака не гавкне — їх із котами теж поїли.
Уже коли став журналістом і писав матеріал про одного хірурга, то запитав його тихенько (вголос про це тоді не говорили), що могло статися з тими бідолашними дітьми? Він відповів, що від тривалого голоду їхні кишечки стали тоненькими, як цигарковий папір. А коли почали їсти той суп із кропиви, вона, як каміння, роздирала їхні нутрощі. Це страшна смерть. Каже: ви не їли, тому й урятувалися.
«Поховавши своїх дітей, вони хотіли, щоб я жив»
Але, оглядаючись назад, знаєте, що мене зараз найбільше вражає? Неймовірна доброта людей. Особливо жіноцтва. Вони витриваліші, ніж чоловіки. Не знаю, може, природою так передбачено, що жінка — берегиня роду людського і продовжувачка нації — має вижити хай там що...
Коли почалося літо і мама стала ходити в поле на роботу, то замикала мене в хаті, а мене стерегли дві бабусі. Хоча, які там бабусі? Молоді жінки: одній 26 років, а другій — десь 28. То від горя вони були чорні й змарнілі — в однієї двоє дітей від голоду померло, а в іншої — троє... І ото вони мене стерегли, бо тоді нерідко дітей викрадали. Мама їх не просила це робити — вони чинили так iз власної волі. По черзі ходили попід вікнами і раз по раз казали: «Сергієчку, ми тут!!!». І промовляли це так, ніби голосячи, бо не мали сил нормально говорили.
Увечері поверталася мати. Натомлена — мусила пов’язати 11 кіп, тобто 660 снопів. За це їй давали кілограм хліба, як зараз бачу — чорного, глевкого, важкого дуже — невеликий шматок його виходив. Мама садовила мене на лаву, сама ставала на коліна, брала кварту води й годувала мене малесенькими шматочками, щоб завороту кишок не було... А ці дві «бабусі» приходили й дивилися на мене. Вони й зараз у мене перед очима — в білих хустках, простих кофтинках, обличчя землисті, аж чорні. Ці великодушні сільські мадонни, поховавши своїх дітей, дуже хотіли, щоб я жив.
До речі, в селі з дітей вижив тільки я і ще сусідська дівчинка Оленка. Коли десь у травні ясла організували вдруге (Кащихи там уже не було), то отримували їсти тільки я й ця дівчинка. Батьки, коли я й Оленка підросли, хотіли, щоб ми одружилися. Але не судилося: я поїхав учитися до Києва, вона вийшла заміж за хлопця з сусіднього села. Пізніше доля нас ще раз звела — Олена і моя дружина в одному пологовому будинку Кіровограда народжували дітей...
Додам, що отой курс «Українська міфологія», який ви слухали в університеті, був закладений у мою малу голову в 1933 році. Мама довгими вечорами, щоб відволікти мене від нав’язливих думок про їжу, розповідала мені про Вирій, про Білобога і Чорнобога... Коли вивчився, то став шукати про них згадки в інших джерелах. І знайшов, відтак присвятив дослідженням української міфології своє життя.
«У російській Калинівці було повно дітей»
На жаль, у тому прекрасному Музеї пам’яті жертв Голодомору, що збудований за ініціативи Віктора Ющенка, в книжках пам’яті про Масляниківку написано, що в селі померло... лише 14 людей, та й то від запалення легенів та інших хвороб! Не інакше як «регіонали», які в тих краях перебували і перебувають при владі, «постаралися». А мені що, два мої діди привиділися? Чи ті, хлопчики, що в яслах смертельного супу наїлися?
Ще хочу сказати, що не всі села в той час однаково голодували. Поряд із Масляниківкою розташовані села Калинівка, Клинці й Покровське. У них здебільшого жили росіяни, переселені туди ще царицею Катериною II з Орловської, Курської, Воронезької губерній. Коли ми переїхали жити в Калинівку і я там пішов до школи, бо в моєму рідному селі повмирали не тільки діти, а й чи не всі вчителі, мене вразило, що там було повно школярів. Усі чистенькі, гарно вдягнені, грайливі. Я думаю, що вони не голодували так, як ми. Потім не раз бачив: молоді дівки йдуть селом, співають... Села поруч вимерли, а тут — ніби нічого й не сталося. Потім ми жили в Клинцях і Покровському, і там ситуація була краща, ніж у моїй Масляниківці. Це говорить про те, що удару завдали саме по українцях, саме українського селянина була мета виморити. Без сумніву, це був геноцид, зумисне винищення українського селянства — основи нації. Буде село — буде й Україна. Це й зараз слід затямити нашим владним керманичам. Якщо ми не піднімемо село — ми втратимо Україну.
ДОСЬЄ «УМ»
Плачинда Сергій Петрович — український письменник, публіцист, критик, член Спілки письменників України.
У 1953 р. закінчив філологічний факультет Київського державного університету, а потім аспірантуру при Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, де працював науковим співробітником. Працював у редакції «Літературної України», у видавництві «Молодь», тижневику «Столиця». Брав активну участь у діяльності Народного руху України. Науковий співробітник Національного НДІ українознавства. Дослідник міфології України, укладач «Словника давньоукраїнської міфології».
https://www.umoloda.kiev.ua/.
Підписатися на:
Дописи (Atom)