Загальна кількість переглядів!

неділю, 20 вересня 2020 р.

Цей день в історії УПА - 20 вересня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Німецькі 30мм гвинтівкові гранати.
Повстанці Буковини. Зліва направо - сидять: Ілля Дулій "Зоря", Іван Калинич "Роман", Дмитро Том'юк "Сокіл"; стоять - невідомі.
*********

1944 рік
Чота сотні «Комарі» УПА-Захід вистежила розвідувальну групу НКВД біля села Тишиця на Львівщині. Знищені офіцер і двоє військових.

Дві сотні УПА-Захід вели оборонний бій із загонами НКВД, що проводили облаву в Золочівському районі Львівщини. Загинули 35 воїнів УПА і 18 членів ОУН.

1945 рік
11 воїнів сотні «Холодноярці» УПА-Захід загинули в бою з москалями у Бродівському районі Львівщини.

Біля села Коростенко на Дрогобиччині повстанці знищили інструктора райкому ЛКСМУ.

Під час облави загонів НКВД у Поніковецькому(?) районі Львівщини загинули 5 повстанців.

1947 рік
Пошукова група МВД захопила криївку в селі Бубнище на Станіславщині. Троє повстанців вчинили збройний опір і підірвалися гранатами.

У засідці в селі Худіївці на Тернопільщині підпільники знищили лейтенанта і військового опергрупи МВД.

Під час бою з москалями у селі Биків на Дрогобиччині загинули п’ятеро повстанців.

1948 рік
У селах Первятичі і Спасів на Львівщині повстанці спалили будівлі колгоспу.

Неподалік села Золотий Потік на Тернопільщині підпільники знищили військового МВД.

У селах Белеїв і Милування на Станіславщині повстанці спалили сільради.

1949 рік
У бою з москалями у селі Розгірче на Дрогобиччині загинули двоє повстанців, зокрема районний референт ОУН Володимир Вадюк – «Орест»

Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам’яті

суботу, 19 вересня 2020 р.

19 вересня 1891р. Українські переселенці Іван Пилипів і Василь Єлиняк прибули до Канади. Започаткували першу хвилю Української трудової еміграції.

Чоловіки походили із села Небилів – тепер Івано-Франківської області. Звідти вирушили до німецького Гамбурга, а потім дісталися Ліверпуля. До Монреалю прибули на пароплаві "Орегон".
Освоївшись на новій землі за 2 роки, сприяли переселенню інших родин українців. Разом вони заснували поселення Една-Стар – тепер у канадській провінції Альберта.

До початку Першої світової війни українців у Канаді було понад 75 тис. Переважну більшість з них становили вихідці з Галичини і Буковини. До еміграції людей спонукали малоземелля та низький рівень розвитку промисловості в регіонах - відсутність заробітків. Багатих емігрантів відлякувала економічна і політична нестабільність.
Селилися українці на безлюдних теренах західних провінцій, де одержували гомстед – земельні ділянки на довічне користування. Отримавши їх, об'єднувалися у громади і створювали селища, в яких зберігали національні традиції.

Поодинокі випадки еміграції українців до Канади тривали з 1812 року. Пізніше в Канаді українців чекали цілинні землі у
сформованих на кінець XIX століття нових провінціях – Манітоба, Саскачеван та Альберта. Кожен повнолітній переселенець отримував від канадського уряду 65 га землі. Чоловіки і жінки працювали на ній з весни до осені, а в холодну пору року вирушали на заробітки в міста.

Місцеві жителі називали українців не інакше як білими неграми і дикунами. Пізніше вроджена працьовитість, витривалість і терплячість українців змусили канадців змінити ставлення до "галішінс".

Джерело
https://m.gazeta.ua/articles/history/_ukrayinci-zasnuvali-gromadu-v-kanadi/985377

19 вересня 1858р. народився Адріан Кащенко , Український письменник, автор прозових творів про героїку Запорозької Січі.

Адріан Феофанович Кащенко народився 19 вересня 1858 року в родині небагатого поміщика Феофана Гавриловича Кащенка, родовід якого сягає часів Запорозької Січі в пору її розквіту. Батько був небагатим поміщиком, власником хутора Веселого, який входив до складу Лукашівської волості Олександрівського повіту Катеринославської губернії. Сім’я Кащенків була великою — п’ятеро хлопців і чотири дівчини. Всі діти здобули ґрунтовну освіту та добре виховання. Двом із них — найменшому Адріанові та старшому від нього на три роки Миколі — судилося відіграти помітну роль в історії культури свого народу.

В багатодітних сім’ях діти рано стають самостійними, часто старші виховують молодших. Так було і в Кащенків. Спокійний і мрійливий Адріан мав собі за наставника енергійного та заповзятливого Миколу. В дорослому житті їхні інтереси розійшлися. Микола Кащенко став знаменитим ученим з двома докторськими дипломами, дійсним членом АН УРСР. Він був засновником і директором Київського ботанічного саду. Адріан обрав собі невдячну долю українського літератора. В 1867 р. Адріан вступив до Катеринославської гімназії, де вже навчався Микола. Вони разом оселилися в страршої сестри Марії,а потім у іншої сестри Єлизавети.І тут сталася дивовижна річ. Хоча хлопець був, як писав брат Микола “працелюбним, тихим, рівним вдачею, і незворушно спокійним”, навчання в гімназії йому аж ніяк не давалося.Через деякий час, Адріан зважується на рішучий вчинок. Залишає гімназію після третього класу і вступає до юнкерського училища. Але, на відміну од найстаршого брата, який дослужився до генерала, Адріан не зробив військової кар’єри. Прослуживши кілька років офіцером, він, як свідчить брат Микола, вступив на дрібну службу в управління залізниці (був контролером у поїздах). Оселившись у Катеринославі, одружився, купив маленький будиночок на вулиці Польовій, з невеликої платні допомагав навіть старим батькам, а коли в 1888 році померла мати, він узяв на своє утримання батька і доглядав його до смерті. Свої ж глибокі душевні запити задовольняв посильною працею на ниві українського письменства.

Одного разу Кащенко хотів поселитися в Києві, ближче до українського національно-культурного життя, до брата, та з цього нічого не вийшло. Він продав власну хату, щоб купити собі оселю на одній із київських круч. Гроші поклав у банк, який збанкрутував на другий же день, і всі його заощадження пропали. Довелось далі тягнути лямку контролера. Начальство його перекидало з місця на місце: спочатку — в Перм, згодом — у Петербург, де він став помічником головного контролера залізниці, далі в Туапсе — головним контролером залізниці, що будувалася, і, нарешті, знову до Катеринослава. Приїхавши в 1913 році до Києва, він прицінювався до однієї хатини, що височіла на Лук’янівському горбі, під яким стоїть Кирилівська церква, та з’ясувалось, що вона не по кишені. Не пощастило А. Кащенку і в сімейному житті. Дружина, свавільна, сварлива особа, часто кидала його і врешті покинула остаточно, але з умовою, що він утримуватиме її довіку.

Востаннє Кащенко приїхав до Києва восени 1917 року. Після перенесеного інсульту письменник хотів одержати сяку-таку пенсію від нової влади, біля керма якої стояли його кумири М. Грушевський та В. Винниченко. Пенсії він не одержав, бо молода республіка потребувала таких сумлінних працівників, як А. Кащенко. Повернувшись до Катеринослава, працював далі з поновленим завзяттям. Протягом 1917 — 1919 років Кащенко опублікував найбільше своїх творів. Так сталось не тому, що тоді він їх найбільше написав. У попередні роки А. Кащенко теж писав, не покладаючи рук. Тільки не все з написаного потрапляло до друку. Ряд творів навіть після революції 1905 — 1907 років не могли бути видрукувані з цензурних міркувань.

І лише в 1917 — 1918 роках, коли в Катеринославі з’явилось Українське видавництво, яке невдовзі стало видавництвом Кащенка, він зміг надрукувати свої давніші та щойно написані твори. Адріан Кащенко не щадив себе в роботі, і хвороба знову звалила його. Останні півтора року він був прикутий до ліжка. Помер Кащенко 16 березня 1921 року.

Творчість
Адріан Кащенко починав свій шлях у літературу з друкування народних легенд, переказів, казок. В 1883 році виходить книга «Жар-птиця, або З паном не братайся, у прийми не бери і жінці правди не кажи». Якби ця скромна книжка була єдиною в його творчості, то і тоді б ми згадували його ім’я — адже з цієї книжечки починається відлік українського художнього друкованого слова на Придніпров’ї.

А.Кащенку судилося стати популярним історичним повістярем, який у своїх творах популяризував славне минуле рідного народу. («Запорозька слава», «На руїнах Січі», «Під Корсунем», «Зруйноване гніздо» та інші). Основна його праця — «Оповідання про славне Військо Запорозьке низове» — стала бестселером.

Літературний доробок письменника не такий уже малий, як на його життєві умови, ще не зібраний і зовсім не вивчений. На Радянській Україні знайомство з А. Кащенком тривало до 1933 року, на Західній — років на дванадцять довше. В роки культу і застою на його книги було накладено категоричне табу. Після майже шести десятиліть мовчання А. Кащенко знов заговорив до нових своїх читачів, починаючи від наймолодших і кінчаючи тими, які щось пам’ятають про нього ще з літ своєї юності.

Твори:

1.Під Корсунем
2.Славні побратими
3.Борці за правду
4.У запалі боротьби
5.Зруйноване гніздо
6.Оповідання про славне військо запорозьке
7.З Дніпра на Дунай
8.Над Кодацьким порогом (Про гетьмана Івана Сулиму)
9.Гетьман Сагайдачний
10.Кость Гордієнко-Головко — останній лицар Запорожжя
11.Великий Луг Запорозький
12.Зоря нового житя

Джерело
https://onlyart.org.ua/biographies-poets-and-writers/kashhenko-adrian-biografiya/

Цей день в історії УПА - 19 вересня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Чота Володимира Дашка - "Марка" із сотні "Бурлаки"
(2) - Володимир Щигельський - "Бурлака"
*****
1944 рік
Сотня «Імені Богуна» УПА-Захід протягом дня двічі вступала в бій із полком прикордонних військ у Коломийському районі Станіславщини. Знищено 14 військових.

У селі Качанівка на Тернопільщині повстанці знищили секретаря райкому КП(б)У.

У селі Янів на Львівщині підпільники знищили голову сільради.

1945 рік
У бою з загоном НКВД біля села Баня-Березів на Станіславщині загинули командир сотні «Березівська» УПА-Захід Дмитро Негрич – «Мороз» і двоє охоронців.

Сотня «Холодноярці» УПА-Захід у засідці біля села Буди на Львівщині знищила двох військових НКВД, здобуто 2 автомата.

Відділ сотні «Галайда» УПА-Захід вночі вступив у бій з прикордонною заставою в Сокальському районі Львівщини. У рукопашному бою знищені начальник застави і кілька військових. Здобуто снайперську гвинтівку.

Повстанці атакували дільницю винищувального батальйону в селі Острівці на Волині. Спалено дільницю, особовий склад роззброєно і розігнано, здобуто кулемет і 3 автомата.

1946 рік
Під час облави загонів МВД біля села Гавареччина на Львівщині загинула зв’язкова УПА Юлія Кищай.

1947 рік
Пошукова група МВД захопила криївку в селі Золотковичі на Дрогобиччині. У перестрілці повстанці знищили двох військових, четверо прорвалися, ще один загинув. Прикриваючи відхід були оточені в сараї і підірвалися гранатами двоє повстанців. Їх тіла забрано до райцентру, розіп’ято на дереві і підпалено.

1948 рік
У селі Грабів на Станіславщині підпільники спалили сільську раду і молочарню.

У райцентрі Краковець на Львівщині повстанці знищили співробітника контррозвідки, сержанта і рядового полку прикордонних військ. Здобуто 2 автомата і гвинтівку.

1950 рік
Під час бою з москалями у селі Дем’янка-Наддністрянська на Дрогобиччині загинули троє повстанців.

1954 рік
У селі Садки на Тернопільщині підпільники підпалили хату і сарай голови сільради.

СЕРГІЙ ГОРОБЕЦЬ,
Український інститут національної пам’яті.

пʼятницю, 18 вересня 2020 р.

Гаргат Іван Онуфрійович, “Липкевич”. Один з фотографів Яворівського архіву.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Іван Онуфрійович Гаргат, “Липкевич”. Народився 1923 р. в с. Іваниківка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. В УПА з 1943-го року (Чорний ліс). Один з фотографів Яворівського архіву; старший вістун. Захоплений в Хмельницькій області в 1951 р. Закатований москалчми в тюрмі в Івано-Франківську 1952 р.; місце поховання невідоме.

18 вересня 1929р. в Ялті народилася Алла Горська, художниця-шістдесятниця.

Дочка Олександра Горського, одного з організаторів радянського кіновиробництва, директора Ялтинської, Ленінградської, Київської, Одеської кіностудій.

Закінчила Київський художній інститут. Працювала у галузі станкового й монументального живопису. Створила низку монументальних робіт у Києві, Донецьку, Краснодоні. В Червоному корпусі Київського університету створила вітраж «Шевченко. Мати» (знищений адміністрацією як «ідейно ворожий»)

Причетна до відкриття місць масових поховань в’язнів НКВС у Києві в 1962-1963 роках. Від 1965-го – активна учасниця українського правозахисного руху. Брала участь в акціях протесту, матеріально й морально підтримувала політв’язнів. Одна із підписантів листа-протесту 139 діячів наука та культури до радянського керівництва з приводу арештів і переслідувань дисидентів (1968). Аллу Горську виключили з Спілки художників, вона зазнала переслідувань (стеження, погрози).

Вбита москалями 28 листопада 1970-го у Василькові в помешканні свекра. Одна із основних версій загибелі – помста москалів за оприлюднення інформації про місця масових розстрілів.

Джерело
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua 

Цей день в історії УПА - 18 вересня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Ольга Ханас "Офелія", санітарка сотні "Бурлаки", після захоплення у полон чехословацькими військами при спробі пробитися на захід в 1947 році.
*****
1943 рік
У засідці біля села Ситне на Рівненщині відділ УПА знищив двох угорських майорів і 7 військових.

1944 рік
Відділ УПА-Захід у Теребовлянському районі Тернопільщини знищив 11 військових НКВД.

Сотні «Галайда» і «Крилачі» протягом цілого дня вели бій із москалями біля села Нестаничі на Львівщині. Знищені полковник і понад 100 військових.

У засідці на шляху біля райцентру Радехів на Львівщині повстанці знищили конвоїрів (зокрема, двох лейтенантів) і звільнили арештантів.

У засідці біля села Колодруби на Дрогобиччині повстанці знищили голову районного суду, двох радянських активістів і чотирьох бійців винищувального батальйону.

1945 рік
У бою з москалями у селі Голе Равське (нині Равське) на Львівщині загинув повстанець Іван Задолинний.

1947 рік
У засідці на конвой на шляху біля села Пісочне на Дрогобиччині повстанці знищили 4 військових МВД, ще трьох поранено.

Під час боїв з москалями у селах Бірчиці і Далява на Дрогобиччині загинули районний провідник Степан Забовський – «Олень» і зв’язкова Ніна Владичин.

1948 рік
Біля села Плотича на Тернопільщині підпільники спалили колгоспний трактор.

У селі Базниківка на Дрогобиччині повстанці знищили дільничного МВД.

У селі Велдіж на Станіславщині повстанці спалили сільську раду.

1949 рік
У селі Гринява на Станіславщині жертвою опергрупи МГБ стала зв’язкова Олена Калинич.

1952 рік
Загін МГБ у Білогірському районі Кам’янець-Подільщини заарештував районного провідника ОУН Михайла Тарановського.

СЕРГІЙ ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам’яті

18 вересня 1882р. народився Павлишин Осип-Лев Іванович - Український вчитель, вояк УГА, громадсько-політичний діяч.

Народився 18 вересня 1882 року в с.
Товстолуг (Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорська імперія, нині
Тернопільського району, Тернопільська область, Україна).

1912 року закінчив Тернопільську чоловічу учительську семінарію, після чого учителював у с. Івачів Долішній. Воював у лавах армії Австро-Угорщини під час першої світової, потрапив до російського полону, звідки в 1917 році зумів утекти. У 1918 році вступив до лав УГА (воював у складі сотні Івана Леня). Брав участь у Листопадовому зриві — встановленні влади української держави — ЗУНР — у Тернополі, зокрема, встановив Український стяг на будівлі Тернопільського староства на тодішній вулиці Міцкевича (нині бульвар Тараса Шевченка). Пізніше став командантом першої сотні другого куреня УГА.

Від 1924 року вчителював у рідному селі, де також став співорганізатором читальні українського товариства «Просвіта», кооперативи, відділення спілки
«Маслосоюз», хору, драматичного гуртка, будівництва одного з найкращих у краї приміщень Народного дому. Від 1933 року працював у Тернополі бухгалтером кооперативи «Будучність», також став членом дирекції кооперативної фабрики «Калина». За цю діяльність його переслідувала польська влада, зокрема, під час так званої пацифікації, пізніше запроторила до концтабору «Береза Картузька».

1939 року заарештований більшовицькою владою, до червня 1941-го перебував у тернопільській в'язниці.

Під час нацистської окупації перебував на посаді окружного команданта Тернополя. За офіційними даними, важко поранений випадковим пострілом під час вишкільних вправ.

Помер 8 липня 1942 року у шпиталі в Тернополі, де й похований на Микулинецькому кладовищі на ділянці могил Українських Січових Стрільців.

Джерело Вікіпедія, історична правда

18 вересня 2017р. помер Осип Зінкевич - член ОУН, учасник Українського правозахисного руху в країнах Заходу та США, меценат, засновник видавництва «Смолоскип» та однойменного благодійного фонду.

Народився 4 січня 1925 року на Івано-Франківщині. У роки Другої світової його батька розстріляли нацисти. Зінкевич опинився на території Західної Німеччини у таборі для біженців. Після чого нелегально переїхав до Франції, де отримав фах журналіста в Українському вільному університеті. Згодом у Парижі, навчаючись в Інституті індустріальної хімії, разом з іншими студентами заснував журнал «Смолоскип».
1956-го року разом з родиною Зінкевич переїхав до США. Тут він заснував видавництво «Смолоскип».

Маючи акредитацію журналіста на міжнародні спортивні ігри, протягом 1970-х він зустрічався з українськими спортсменами та журналістами. Через них отримував та передавав самвидавну літературу.
Ініціював створення у Вашингтоні Комітету Гельсінських гарантій для України.

З 1991-го подружжя Осипа та Надії Зінкевич повернулося в Україну. До Києва було перенесено діяльність видавництва «Смолоскип», яке протягом п’ятдесяти років видало понад 500 найменувань художніх та наукових книг. Це твори поетів та письменників Розстріляного відродження, сучасних авторів, науковий альманах «Молода нація».
1998-го Осип Зінкевич заснував Музей-архів українського самвидаву.

Зінкевич згуртував довкола свого дітища національно свідому молодь з усієї України. Активісти отримали можливість брати участь у щорічних літературних конкурсах, семінарах творчої молоді, нагородженні іменними стипендіями.

Джерело
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua

18 вересня 1841р. в місті Гадячі на Полтавщині народився Михайло Драгоманов, Український історик, фольклорист, публіцист, громадський діяч.

Походив із родини дрібних дворян, нащадків козацької старшини, де сповідували ліберальні погляди. Його сестра – письменниця Ольга Пчілка, мати Лесі Українки.

Навчався і працював у Київському університеті. Один із організаторів «Старої громади» в Києві. Палкий патріот, знавець рідної й світової культури (знав п’ять європейських мов). Лідер передової суспільно-політичної думки в Україні після смерті Тараса Шевченка. Вважав, що здобувши самостійність, українці займуть достойне місце серед народів світу. Бо відсутність незалежності «є головною причиною тієї хвороби, котра під’їдає всі зусилля українського народу».

У 1875-му звільнений за політичну неблагонадійність (за доносом русофіла Михайла Юзефовича, одного з ініціаторів «Емського указу»), емігрував до Швейцарії. Створив осередок української еміграції в Женеві, заснував безцензурну друкарню.
«Українцям лишається йти своєю дорогою і працювати, працювати й працювати для свого народу, сподіваючись тільки на свої сили, не звертаючи занадто великої уваги на сторонніх воронів – ні на тих, що каркають безглуздими циркулярами, ні на тих, які думають збити їх із природної і чітко обдуманої дороги вдаваними солов’їними піснями», – писав Михайло Драгоманов на чужині.

Пізніше викладав у Софійському університеті. Зіграв важливу роль у творенні першого українського політичного проекту – Русько-Української радикальної партії (1890).
Вважав себе соціалістом, однак визнавав пріоритет свободи особистості над класовими і національними інтересами. Критично сприймав марксизм і рішуче заперечував терористичні методи російських народників, вважаючи, що «чиста справа потребує чистих рук».
Помер 2 липня 1895 у Софії (Болгарія).

Джерело
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua

четвер, 17 вересня 2020 р.

17 вересня 1989р. у Чернівцях відкрився перший фестиваль сучасної Української пісні "Червона рута".

Учасники першого фестивалю «Червона рута» (зліва направо): «Брати Гадюкіни», Віктор Морозов, Василь Жданкін, Марта Лозинська. Чернівці, 1989 рік
На одному із пісенних майданчиків неподалік від стадіону в Чернівцях, де проходив фестиваль «Червона рута»
****
Тривав до 24 вересня поворотний захід у розвитку як Української музики, так і національної свідомості.
*****
17–24 вересня 1989 року, в Чернівцях відбувся перший фестиваль української сучасної пісні та популярної музики «Червона рута». Cвято української музики тривало під пильним контролем КДБ, міліції та Компартії. Втім, навіть пильна увага не завадила тому, що на пісенному святі прозвучав Гімн України і люди розгорнули синьо-жовтні прапори. Фестиваль «Червона рута» став не просто культурною подією, це був вагомий поступ українців у здобутті незалежності Української держави.​
****
«Ми забули рідну мову, за яку колись діди кров свою пролили», – співав наймолодший учасник фестивалю «Червона рута» дрогобиччанин Тарас Курчик . Музикант написав слова і музику до пісні, яка принесла йому успіх. Готувався митець до фестивалю дуже емоційно.

"Радіо Свобода назвало мою пісню гімном української мови"
Тарас Курчик.

«Тоді Радіо Свобода назвало мою пісню гімном української мови і досі її ще пам’ятають, досі вона актуальна. А друга пісня була на слова Богдана Стельмаха, присвячена Володимирові Івасюку. Я тоді був на хвилі емоцій і в цьому настрої підбирав пісні. Артисти співали не лише слова, це було на рівні сильної енергетики, публіка неймовірно підтримувала кожного. Всі глядачі були у стані піднесення і очікування, десь було відчуття, що піснями твориш свою країну вже», – каже Тарас Курчик.

А ще виступи учасників були викликом усій радянській системі, яка нищила, руйнувала, вбивала тих, хто не підпадав під її «порядки». 

Джерело
https://www.radiosvoboda.org/a/30167325.html

17 вересня 1989р. у Львові люди зі свічками в руках створили живий ланцюг, вшановуючи пам'ять жертв сталінщини, що загинули 50 років тому під час прилучення західних земель України до СРСР.

Відправлено молебень за жертвами радянської окупації Західної України. Відбулася маніфестація з вимогою легалізації Української греко-католицької церкви.На вулиці вийшли загалом майже 200 тис. Людей.

Джерело
https://www.istpravda.com.ua/

17 вересня 1919р. відозва головного отамана армії УНРСимона Петлюри до населення соборної України з викладом головних підвалин програми уряду УНР:

Самостійність Української Народної Республіки, передача землі без викупу селянам, 8-годинний робочий день, загальне, рівне, таємне, безпосереднє і пропорційне обрання Великої державної ради - парламенту з установчими функціями.

Ця політична лінія була підтримана цього ж дня нарадою представників українських політичних партій, громадських організацій та членів комісій Трудового конгресу, яка ухвалила рішення про скликання передпарламенту.

Джерело
https://www.istpravda.com.ua/dates/2019/09/17/55051/

17 вересня 1864р. народився Михайло Коцюбинський, Український письменник, реформатор української літератури в напрямі модерністської європейської прози.

“Я ще можу не противитись, коли ображають мене як людину, але коли ображають мій народ, мою мову, мою культуру, як же я можу не реагувати на це?”
Михайло Михайлович Коцюбинський – український письменник, громадський діяч, голова «Просвіти» в Чернігові.

Михайло Коцюбинський народився 17 вересня 1864 у Вінниці у родині чиновника. Навчався в Барській початковій школі (1875 — 1876), Шаргородському духовному училищі  (1876 — 1880).  Після закінчення Шаргородської семінарії у 1880 Михайло Коцюбинський поїхав до Кам’янця-Подільського, маючи намір навчатися в університеті, але ця мрія не здійснилася через матеріальні обставини, але він продовжував самотужки навчатись.  У 1885 р. увійшов до підпільної «Молодої громади», за що був притягнутий до судової відповідальності. У 1886–1889 він дає приватні уроки і продовжує навчатися самостійно, а 1891-го, склавши іспит екстерном при Вінницькому реальному училищі на народного учителя, працює репетитором. Почав друкуватися в 1890 р. — львівській дитячій журнал «Дзвінок» опублікував його вірш «Наша хатка».
1892–1896 — працював у складі Одеської філоксерної комісії, яка боролася зі шкідником винограду. Потім працював у Криму. Від листопада 1897 до березня 1898 обіймав різні посади в редакції житомирської газети «Волинь».

1897 переїхав у Чернігів. Спочатку займав посаду діловода при земській управі, тимчасово завідував столом народної освіти та редагував «Земский сборник Черниговской губернии». У вересні 1900 влаштувався до міського статистичного бюро, де працював до 1911. В Чернігові зустрів Віру Устимівну Дейшу, закохався, і вона стала його дружиною — вірним другом та помічником. Тут виросли його діти — Юрій, Оксана, Ірина, Роман. Брав активну участь у культурному житті міста, влаштовував літературні вечори, підтримував письменників-початківців. Щотижня у будинку письменника збиралась літературна молодь міста. Сюди приходили такі відомі у майбутньому письменники і поети, як Василь Блакитний, Микола Вороний, Павло Тичина. У Чернігові створив свою безсмертну повість «Фата моргана» про трагічні, криваві події в селі Вихвостові, очевидцем яких він був. У Чернігові, у своїй оселі письменник написав кращі свої твори: “Відьма” (1898), “В путах шайтана” (1899), “По-людському” (1900), “Дорогою ціною”, “Лялечка” (обидва – 1901), “На камені”, “Цвіт яблуні” (обидва 1902), “З глибини” (1903-04), “Сміх”, “Він іде” (обидва-1906), “Intermezzo” (1908), “Тіні забутих предків” (1911) та ін.

Письменника мучили астма і туберкульоз. Через потребу в лікуванні Коцюбинський побував у багатьох екзотичних місцях — у Криму, Бессарабії, на Гуцульщині та в Італії.
Твори Коцюбинського ще за його життя були широко відомі як на Україні, так і за її межами. Вони неодноразово видавалися українською й російською мовами. За кордоном його твори друкувалися польською, чеською, молдавською, шведською, німецькою, французькою та іншими мовами.
25 квітня 1913 року письменник помер. Поховано Коцюбинського в Чернігові на Болдиній горі, його улюбленому місці відпочинку.

Джерело
http://region.stu.cn.ua/

Цей день в історії УПА - 17 вересня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Повстанці з села Потік
1944 рік
У засідці біля села Жорниська на Львівщині відділ сотні «Холодноярці» УПА-Захід знищила військового НКВД, ще двох поранено. Здобуто 2 автомати.

У засідці на шляху біля села Бірки Домініканські на Львівщині повстанці знищили лейтенанта і двох військових НКВД.

На Львівщині повстанці знищили депутата сільради в селі Спас і поранили секретаря сільради в селі Ременів.

1945 рік
У бою з москалями у селі Зашковичі на Львівщині загинули двоє повстанців.

У селі Дашава на Дрогобиччині повстанці раптовим нападом знищили 4 радянських активістів та старшину батальйону внутрішніх військ.

1946 рік
Районний референт СБ (служби безпеки ОУН) «Стріла» і ще один повстанець загинули в бою з москалями у селі Тиха на Дрогобиччині.

1947 рік
У селі Красне на Станіславщині підпільники знищили двох радянських активістів.

У боях з москалями у селах Завадів, Ковиничі і Межиріччя на Дрогобиччині загинули троє повстанців і зв’язкова Анна Конюк.

1948 рік
У селі Стрілківці на Тернопільщині повстанці знищили інспектора районного фінвідділу і фінансового агента.

Пошукова група МВД захопила криївку біля села Хоцунь на Волині. Двоє повстанців, що перебували всередині, загинули в перестрілці.

На шляху біля села Пістинь на Станіславщині підпільники знищили військового МВД.

1949 рік
Під час боїв з москалями у селах Голобутів і Стрільбичі на Дрогобиччині загинули троє повстанців.

СЕРГІЙ ГОРОБЕЦЬ,
Український інститут національної пам’яті

17 вересня 1939р. нападом на Польщу в Другу світову війну на боці нацистського Третього Рейху вступив Радянський Союз.

У центрі на помості Гудеріан і Кривошеїн

17 вересня 1939-го, відповідно домовленостям із Гітлером, на територію Польської держави зі сходу увійшли радянські війська (так званий «визвольний похід у Західній Україні та Західній Білорусії»), порушивши договір 1932-го про ненапад. Того ж дня ними були зайняті Тернопіль та Рівне, наступного – Коломия, Станіславів (Івано-Франківськ) та Луцьк.

З перших днів вересня в СРСР проводилась прихована мобілізація, для прикриття якої 7 вересня розпочалися «Великі навчальні збори». Війська таємно концентрувалися поблизу кордонів. 14 вересня радянське керівництво поінформувало Німеччину про готовність Червоної армії до початку військових дій. На що наступного дня отримало вітальну телеграму з Берліну.
Армія вторгнення налічувала понад 600 тисяч військових, 4700 танків, 3300 літаків. Наступ розпочався 17 вересня о 5:00.

Військові дії відбувалися у повній співпраці Вермахту і Червоної армії. Агресори обмінювалися інформацією про дислокацію польського війська на Прикарпатті та планували спільні операції для його знищення. Неодноразово полякам доводилося водночас відбивати удари з обох фронтів.
До 20 вересня Львів був оточений нацистами, а 22 – до міста підійшли підрозділи Червоної армії.

22 вересня 1939 р. відбувся спільний радянсько-німецький військовий парад Вермахту (19-й корпус генерала Г. Гудеріана) та Червоної армії (5-й корпус генерала В. Чушкова) у Бресті. 24 вересня радянські й німецькі війська здійснили спільну операцію з оточення польських з’єднань під Замостям. 28 вересня впала Варшава. Територіальний поділ Польщі між СРСР і Німеччиною був завершений 28 вересня 1939 р. підписанням договору про дружбу і кордон.

Джерело
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua 

середу, 16 вересня 2020 р.

16 вересня 1930р. польський уряд почав проведення пацифікації - насильницького "умиротворення" Українців у Галичині.

Читальня і бібліотека товариства «Просвіта» після польського погрому. с. Чижиків, Львівське воєводство (тепер Пустомитівський район, Львівська область), 1930 р.
Зруйнована читальня товариства «Просвіта». с. Княгиничі, Станіславівське воєводство (тепер Івано-Франківська область), 1930р.
Зруйнована кімната товариства «Просвіта». м. Львів, 1930 р.

Пацифікація (від. лат. расіfісаtіо – умиротворення) – державна політика масових репресій щодо українського населення Галичини, проведена урядом Польщі на чолі з головою уряду Ю. Пілсудським та міністром внутрішніх справ Ф. Славой-Складовським восени 1930 року.

Формальним приводом для пацифікації стали численні протипольські акції, що відбувалися в краї влітку та восени 1930 року. За офіційною інформацією польської сторони тоді було спалено 62 житлові будинки, 87 стодол, 78 господарських будинки та 112 скирт збіжжя, що належали полякам.

Відповідальність за ці дії польська влада поклала на українське підпілля – Організацію українських націоналістів (ОУН) та її бойовий підрозділ –Українську військову організацію (УВО). Провід ОУН визнав причетність організації до саботажів як форми протесту проти антиукраїнської політики Польщі на українських землях. Однак вже наприкінці вересня 1930 р. ОУН почала гальмувати саботажну кампанію. Пацифікація була проведена за особистим розпорядженням глави «санаційного» режиму маршала Ю .Пілсудського. Метою пацифікації було послаблення українських політичних сил та забезпечення максимального успіху урядовому табору на наступних (у листопаді 1930 р.) парламентських виборах. З 20 по 29 вересня до пацифікації було залучено 17 рот поліції, тобто 1041 осіб, 10 ескадронів військової кавалерії, а також повітові та волосні поліційні підрозділи. Залучали членів «Стрілецького союзу» та груп військової підготовки. Репресивні заходи польського уряду тривали з 14 вересня до кін. листопада 1930 року. Їм передували арешти групи визначних українських громадських та політичних діячів, зокрема: Д. Палієва, В. Целевича, І. Ліщинського, В. Кохана, О. Когута, О.Вислоцького, І. Ліщинського та інших. 30 жовтня було затримано голову Українського національно-демократичного об’єднання ( УНДО) Дмитра Левицького та головного секретаря партії Любомира Макарушку, а також інших активістів. Заарештовано майже весь провід УНДО, низку лідерів Української соціалістично-радикальної партії (УСРП). 

Загалом було арештовано 21-го українського посла і 3-х сенаторів. Арештовано десятки керівників і членів ОУН в Галичині: Я. Нестора, Б. Кравціва, Б. Кордюка, Р. Сушка, З. Книша, І. Ґабрусевича та інших. 30 вересня було застрелено керівника ОУН і УВО в краю Юліяна Головінського. Під час каральних операцій відбувалась ліквідація українських суспільних організацій та установ, таких як: «Пласт», «Луг», «Сокіл», філій «Просвіти », кооперативів.

Було закрито українські гімназії в Тернополі, Рогатині, Станіславові. Польські шовіністичні угрупування чинили напади на українські кооперативи, філії «Просвіти», школи. Українські партії засудили урядову репресивну акцію щодо населення Галичини, хоча й негативно поставилися до саботажної кампанії українського підпілля. ЦК УНДО апелював до уряду та місцевих властей з вимогою припинити політичний терор проти українського населення. Намагання митрополита УГКЦ А. Шептицього досягнути порозуміння з урядовими колами Польщі для зупинення «пацифікаційної» операції завершились невдачею. Спочатку (до кін. вересня 1930 р.) каральні дії чинила переважно поліція, згодом (від кін. вересня до середини жовтня) – здебільшого військові відділи. Під час «миротворчої» операції було застосовано протиправний принцип колективної відповідальності. Спеціальні поліційні та військові відділи проводили численні ревізії у приватних будинках, у приміщеннях українських культурно-освітніх і фінансово-економічних установ.

Під час поліційних експедицій у трьох воєводствах Галичини було проведено понад 5 тис. обшуків, що супроводжувались зриванням підлоги і дахів, нищенням меблів та продуктів харчування. З селянських громад стягували контрибуції у вигляді продовольства та фуражу. За офіційною інформацією, поліційна пацифікація охопила 325 населених пунктів у 15-ти повітах, а військова пацифікація – 168 населених пунктів у 14-ти повітах. Загалом здійснено 5195 каральних акцій («ревізій»). У Галичині було «умиротворено» близько 450 сіл з 3500.За інформацією Української парламентарної репрезентації (УПР), репресії торкнулись понад 30-ти повітів з населенням понад 5 млн осіб. Деякі місцевості пацифікували від двох до кількох десятків разів. Не увійшли в офіційні звіти численні локальні акції, здійснені в рамках загальних протиукраїнських репресій.

Загалом за липень — листопад 1930 р. у зв’язку з саботажами було заарештовано 1739 активістів українських організацій та установ (у Львівському воєводстві – 722, Тернопільському – 610, Станіславівському – 407). За офіційними даними 1143 осіб було віддано під суд.
Станом на 17 березня 1931 р. в ув’язенні лишалося 212 осіб (10% затриманих). У 20-ти судових процесах було засуджено 28 осіб. Провину основної маси затриманих доведено не було.
Фізичні розправи та знущання над українськими селянами, учителями, священиками часто доповнювались моральним приниженням.

Хвиля репресій, тиск польської влади на українське населення спричинили зменшення українського представництва у вищих законодавчих органах Польщі. Українці з Галичини здобули у сеймі 20 місць та 4 – у сенаті. Новообрана УПР виступила у сеймі та сенаті з осудом протиправних дій влади, вимагала покарання винних та надання допомоги потерпілим. Водночас робилися спроби пошуку шляхів послаблення польсько-українських протиріч (переговори між представниками УПР і польських урядових кіл у лютому 1931 р.).

Українські посли і сенатори звернулися до Ліги Націй з проханням дослідити дії каральних відділів під час «пацифікації» і змусити Польщу виконати свої міжнародні зобов’язання щодо українців з Галичини. Під впливом численних статей у пресі та прохань українських представників справою пацифікації зацікавилися впливові громадські організації антивоєнного й гуманітарного характеру, серед яких: «Міжнародна жіноча ліга за мир та свободу» та британський «Союз демократичного контролю».

Протест Польщі висловили Міжнародний комітет Червоного Хреста, Міжнародний союз кооперативів, Міжнародний комітет допомоги дітям, Міжнародний союз скаутських організацій. Численні порушення прав українського населення були засвідчені секретарем «Жіночої ліги» Мері Шіпшенкс, австрійкою Гелен Оппенгаймер, журналістом «Манчестер Гардіан» Фредеріком Фойтом під час їхнього перебування в Галичині. Рада Ліги Націй утворила комітет на чолі з Артуром Гендерсоном для вивчення ситуації на західноукраїнських землях.

У січні 1932 р. на спеціальному засіданні ради винесено рішення, яке засуджувало дії польського уряду щодо українського населення. Ю. Пілсудський та його оточення розглядали «заспокоєння» українського населення в контексті своїх масштабніших планів придушення політичної опозиції в державі та встановлення в краї авторитарного режиму. Одним з головних наслідків «пацифікації» стало зростання серед українців національної свідомості, настроїв ворожості до Речі Посполитої, що вело до подальшого загострення українсько-польських стосунків.

Джерело: territoryterror.org.ua

16 вересня 1947р. біля с. Річиця схоплений поляками у криївці Петро Федорів - «Дальнич», «П’єр» референт Служби Безпеки ОУН на Закерзонні.

16 вересня 1947р. біля с. Річиця Томашів Любінського повіту схоплений у криївці, куди кинули гранату зі снодійним газом, референт Служби Безпеки ОУН на Закерзонні, уродженець с.Криве Козівського району Петро Федорів, ( «Дальнич», «П’єр»). Сидів у Мокотовській тюрмі у Варшаві. Не пішов на співпрацю зі слідством і відмовився просити помилування. Страчений 11 квітня 1950р. Петру Федоріву («Дальничу») в рідному селі Криве на Тернопіллі споруджено пам’ятник.

Джерело 1
https://teren.in.ua/2016/09/16/16-veresnya-v-istoriyi-ternopilshhyny/
*******
Петро Федорів народився 20 листопада 1910 року в селі Криве (тепер Козівського району
Тернопільської області) в сім'ї Михайла Федоріва і Теодори (у дівоцтві — Гуня). Батько працював на залізниці бригадиром, мати займалася домашнім господарством. Сім'я мала майже три гектари землі. Крім Петра, ще було четверо дітей, сестра Зося працювала вчителькою. Навчався у сільській початковій школі, яку закінчив у 1921 році.

Закінчив у 1929 році Бережанську класичну гімназію.
У 1929 році Петро Федорів вступає на правничий факультет Львівського університету, але у зв'язку із тривалими арештами польською поліцією за приналежність до ОУН не зміг закінчити навчання.

Був тричі заарештований — у 1930–1931, 1934–1936 та 1938–1939 роках. Перший арешт був пов'язаний з тим, що ОУН з 1930 року розгорнула дуже активну діяльність у справі захисту українського населення від польської так званої «пацифікації», другий арешт — 14 червня 1934 року в зв'язку з убивством міністра внутрішніх справ Польщі
Броніслава Пєрацького, третій – у 1938 році, після нападу на поліційну станцію в Гаях, біля Львова.

У повітовій ОУН в 1929 році Петро Федорів стає організатором військової сітки під псевдом «П'єр».

Після окупації у 1939 році Західної України СРСР переїздить до Кракова, працює згодом в референтурі СБ ОУН.

На початку москальсько-німецької війни Петро Федорів у складі Північної похідної групи ОУН перебував на Київщині. У вересні 1941 року разом із зв’язковим у Василькові його заарештовує німецька поліція і відправляє до Львова. Петрові Федоріву вдалося обдурити варту і втекти.

З травня 1945 референт Служби Безпеки ОУН на Закерзонні.

16 вересня 1947 року біля села Річиця
Томашівського повіту Люблінського воєводства відділ Війська Польського та сил безпеки оточив бункер, в якому переховувався Петро Федорів зі зв'язковою Оленою Лебедович - «Заграва» та охороною із чотирьох осіб. Поляки закидали криївку снодійними газами. Федорів і Лебедович устигли знищити документи та мапи. 

Охоронець «Кармелюк» спробував вирватися назовні, але був застрелений. «Смолій» та «Щигель» наклали на себе руки. Останній з охорони — «Крет», а також «Дальнич» і «Заграва» знепритомніли. Всю трійку було взято у полон.

Сидів у варшавській Мокотовській в'язниці, тортурований протягом трьох років. "Дальнич" не пішов на співпрацю зі слідством.

20 січня 1950 засуджений до страти у Варшаві. Петро Федорів відмовився просити помилування. Страчений 11 квітня 1950 року. Похований Петро Федорів-«Дальнич» на Служевському цвинтарі в безіменних могилах разом з останками «Ореста» та 12 стрільців УПА.

Кримінальна справа Петра Федоріва за № 109 зберігається в Центральному військовому архіві Польщі у Варшаві.

Особисте життя
Петро Федорів - «Дальнич» був одружений з Теофілією Іриною Федорів-Мороз-Бзовою – «Мартою». Восени 1947 року польська поліція арештувала в Ольштинському воєводстві, у Оструді, Теофілу-Ірину Федорів-Бзову. Після звірських знущань під час слідства 14 листопада 1949 року військовий трибунал засудив її на 10 років тюрми. Після звільнення з жіночої тюрми у Фурдоні вона виїхала до Канади на запрошення рідного брата чоловіка Ярослава.

Джерело Вікіпедія.

16 вересня 1947р. у Києві народився Валерій Веніамінович Марченко, Український дисидент, учасник правозахисного руху, журналіст, перекладач.

Навчався на філологічному факультеті Київського університету, стажувався у Бакинському університеті, де вивчав тюркські мови і широко друкувався у місцевій пресі.
 З 1970-го працював у редакції газети «Літературна Україна», автор близько 100 публікацій. Водночас викладав українську мову та літературу в одній із середніх шкіл Києва.

«Кучерявий, у модних светрах і незмінних джинсах. Спортивний, ставний. Злегка іронічний…,- писала про нього журналістка Надія Романюк. – Говорив те, що думав, аргументовано відстоюючи свою позицію. Повергав всіх у здивування феноменальною пам’яттю і ерудицією».

1. Арешт.
Заарештований 25 червня 1973-го «за антирадянську пропаганду та агітацію». Написані журналістом ( в 1972 р.) три статті «За параваном ідейності», «Страшний якийсь тягар», «Київський діалог», кваліфіковані органами КГБ як антирадянські документи. У них В. Марченко ставив риторичні запитання: чому занепадає українська мова, чому з легкої руки високих партійних чиновників підноситься безбарвна відверто кон’юнктурна література. Засуджений на 6 років до колонії суворого режиму та два роки заслання. У пермських таборах познайомився із відомими правозахисниками Семеном Глузманом та Іваном Світличним, написав ряд публіцистичних нарисів, зокрема, про нестерпні умови перебування в’язнів у колонії, про воїнів УПА, засуджених ще за часів Сталіна.

Після звільнення (1981) мешкав у Києві, не міг влаштуватися на роботу, працював сторожем у дослідному господарстві зелених насаджень рослинництва. Займався перекладами, правозахисною діяльністю. Рішуче засуджував постанову колегії Міністерства освіти УРСР «Про додаткові заходи по вдосконаленню вивчення російської мови в освітніх школах і педагогічних навчальних закладах Української РСР» (29 червня 1983 р.) (передав документ діаспорі з коментарем: «Надсилаю свіженький валуєвський указ…»).

2 Арешт.
Вдруге заарештований 21 жовтня 1983-го. Валерію Марченку інкримінувалося виготовлення та розповсюдження документів з метою підірвати й ослабити радянський державний лад. З моменту ув’язнення став членом Української Гельсінської групи. Важко хворого Валерія Марченка визнали особливо небезпечним рецидивістом і засудили на 10 років ув’язнення та 5 років заслання.

Помер 7 жовтня 1984-го після відмови нирок у тюремній лікарні у Ленінграді (нині Санкт-Петербург, Росія). Похований у селі Гатне на Київщині, поруч із могилою діда – відомого українського історика Михайла Івановича Марченка.

«Це важко зрозуміти. Але це правда: Валерій був щасливий. Там, у політтаборі, він писав те, що боялися вимовити вголос «на волі». Його штампували з громадських трибун тавром «відступника і буржуазного націоналіста», а він у таборі став письменником. Українським нерадянським письменником. Не фанатик, не революціонер, не екстреміст, він був такий, як і ви. Лише – кращий». (Семен Глузман).

Цікаві факти про Валерія Марченка
1. До 1972-го його знали як Валерія Умрилова. Однак шлюб батьків склався невдало, вони розлучилися. Мати вийшла заміж вдруге, а Валерій узяв прізвище свого діда – професора-історика, колишнього ректора Львівського університету Михайла Івановича Марченка.

2. Був схожий на кіноактора Жана Поля Бельмондо, кумира його ровесників. Знав про цю схожість і часто жартував із цього приводу.

3. Семен Глузман звертає увагу на невідповідність і надмірну жорстокість першого судового вироку Валерія Марченка: «одинак, абсолютно незнайомий із самвидавом, що не спілкувався ні з ким із так званих «зафіксованих КГБ» дисидентів… У Москві за подібний «склад злочину» той же КГБ взагалі не вимагав би санкцію на арешт, там такий Марченко мав би пару викликів «на профілактику» і, мабуть, навіть звільнений з роботи не був. Інша річ Україна, з генералом Федорчуком на чолі республіканського КГБ».

4. Перебуваючи на засланні в селищі Саралжин у Казахстані, від жовтня 1980-го листувався із молодою італійською студенткою-геологом Сандрою Фапп’яно, яка отримала його адресу від «Міжнародної амністії». Між молодими людьми зав’язалося тепле спілкування (дарма, що переписувалися на нерідній для обох англійській). Вони сподівалися, що після звільнення Валерія відпустять в Італію на лікування і вони нарешті зможуть побачитися. Листування тривало до повторного арешту Валерія Марченка у 1983-му. А в 2010-му їх листи видано під назвою «Валерій і Сандра».

5. Хворів на хронічний гломерулонефрит, тож друге ув’язнення було для нього рівнозначне смертному вироку. Почувши на суді про 10 років неволі, сказав: «Можна було дати і менше, я стільки не проживу». Помер наступної осені, провівши в ув’язненні менше року.

6. Тіла померлих в’язнів не віддавали родичам, згідно внутрішньовідомчих інструкцій їх ховали поблизу місць ув’язнення. Однак наполегливість матері Ніни Михайлівни і потужний тиск Заходу призвели до того, що кегебісти віддали матері труну із тілом сина – це стало унікальним випадком в історії радянських таборів.

Джерело
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП www.memory.gov.ua

вівторок, 15 вересня 2020 р.

15 вересня 1941р. у Берліні відправлені у в'язницю Степан Бандера та Ярослав Стецько.

В Україні почалася широка хвиля арештів активістів ОУН(Б). Було затримано й відправлено до концтаборів близько 1500 осіб.

Джерело
https://www.istpravda.com.ua/dates/2019/09/15/54918/