середу, 24 березня 2021 р.
24 березня 1947р. на Закарпатті московити оточили й захопили монастир Василіян на Чернечій Горі біля Мукачева.
Два дні згодом, саме під час вечері, Чернечу гору зі всіх сторон облягли моторизовані відділи тяжко озброєної міліції. До їдальні ввійшло кілька агентів НКВД і ще раз домагалися від вже згаданих настоятелів підписати заяву про перехід на православ’я, бо інакше монастир буде зліквідований а всіх монахів вивезуть до концентраційних таборів. Як о. Мондик, так і о. Сатмарій ще раз рішуче заявили, що того ніколи не зроблять, хоч би їм довелось і вмерти. Коли ж командир НКВД казав відокремити настоятелів від решти монахів, о. Сатмарій ще встиг був до них промовити: «Нехай кожен з вас так поступить, як йому підкаже його власне сумління!» На те згаданий командир приступав до кожного монаха зосібна і намовляв їх, щоб рятували своє життя та підписали заяву про перехід на православ’я. Однак кожен з них переконано відмовився. Тоді усіх монахів, числом 32-ох, посадили до трьох вантажних авт і в супроводі озброєної міліції вивезли до Святомихайлівського монастиря в Імстичеві, Іршавського району, а Святомиколаївський монастир на Чернечіг горі передали православним.
Зайнявши Святомиколаївський монастир на Чернечій горі, православні монахи негайно взялись до бібліотеки і спалили аскетичні твори та книжки релігійного змісту католицьких авторів. Ще того ж року, Святомиколаївський монастир передали православним монахиням. Їхнім духовним настоятелем став архімандрит Василій Пронин. І саме йому облвиконком поручив упорядкувати розкинену монастирську бібліотеку й архів. На основі списків арх. Пронина обласний комітет літом 1953 р. наказав вивезти й передати монастирську бібліотеку Ужгородському державному університету, а ввесь архівний матеріял перенести до обласного архіву в Берегові. Святимоколаївський монастир посідав також багатющу скарбницю давніх церковних пам’яток і реліквій. Теж і їх вивезено й приміщено у Краєзнавчому музею в Ужгороді.
Тим-то Святомиколаївський монастир на Чернечій горі біля Мукачева перестав фігурувати як культурний осередок закарпатських українців, а для греко-католиків від 1947 р. перестав бути їхнім релігійним і культурним центром.
Джерело. https://osbm.org.ua/index.php/home-page/davni-monastyri/mukachivskyi-monastyr
Цей день в історії УПА - 24 березня.
1943 рік
Чотири сотні УПА (до 200 бійців) атакували німецький концтабір Осада Креховецька (нині Нова Українка) на Рівненщині. Знищені 52 німецьких і польських охоронців на чолі з комендантом, звільнені всі в’язні (близько 180 осіб), захоплено майже 200 гвинтівок і автоматів. В бою загинули двоє повстанців.
Загін УПА вступив у бій із німцями в селі Соснове на Рівненщині.
1944 рік
У селі Підбережжя на Станіславщині озброєні сокирами люди звільнили заарештованого поліцією підпільника.
1945 рік
У селі Трибоківці на Львівщині повстанці знищили дільничного райвідділу НКВД.
1946 рік
Під час облави загонів МВД у селі Любеля на Львівщині загинули 6 повстанців, ще четверо захоплені в полон.
Сотня «Переслави» УПА-Захід біля села Порудно на Львівщині знищили лейтенанта і 7 військових опергрупи МВД, що проводили облаву.
Захоплений у полон у селі Тарнавка на Дрогобиччині станичний ОУН «Гайдамака» на допиті підірвав гранатою себе і трьох військових МВД.
Пошукова група МВД захопила криївку в селі Рогізно на Львівщині. Вчинивши збройний опір, застрелились двоє підпільників.
1947 рік
У селі Селиська на Львівщині повстанці знищили двох військових МВД.
Рій сотні «Сурма» УПА-Захід у селі Іспас на Станіславщині знищив дільничного і військового МВД.
1948 рік
Під час зіткнень із загонами МВД у селах Біличі та Ковиничі на Дрогобиччині загинули референт Українського Червоного Хреста «Віра» і один підпільник.
У селі Прошова на Тернопільщині повстанці знищили радянського активіста і спалили сільраду.
Опергрупа МВД влаштувала засідку в селі Залокоть на Дрогобиччині, однак декілька повстанців змогли прорватися, знищивши військового і ще двох поранивши.
1949 рік
У сутичках із загонами МВД у селах Йосиповичі, Літиня і Лукавиця на Дрогобиччині загинули 7 повстанців, у тому числі станичний ОУН Василь Бучковський.
У селі Помітно на Львівщині підпільники поранили голову сільради.
1950 рік
Під час зіткнення з загоном МВД у селі Зарічне на Дрогобиччині загинув станичний Павало Шевчук – «Коваль».
1953 рік
У сутичці з опергрупою МГБ у селі Дзятковичі на Рівненщині загинули районний провідник «Матвій» і ще один повстанець.
Підготував Сергій Горобець, Український інститут національної пам`яті
Український націоналістичний рух на Закарпатті у 1938-39 роках.
(https://zakarpatpost.net)
Зі зміною геополітичної ситуації в Європі для ОУН важливого значення набуло Закарпаття. Ще у листопаді 1937 р. Євген Коновалець скликав нараду Проводу українських націоналістів (далі – ПУН) стосовно подальшої політики ОУН у Закарпатті («Мюнхенська конференція»). Вважаючи, що цей регіон у майбутньому зможе відіграти вагому політичну та військово-стратегічну роль у боротьбі проти Польщі та СРСР, Провідник ОУН запропонував створити Окремий штаб ПУН для справ Закарпаття. Структура утвореного у Відні в лютому 1938 р. штабу об'єднувала два профільні сектори: політичний, до якого належали Рікор Ярий – «Карпат» (відповідав за зовнішню політику), Ярослав Барановський – «Борис», Микола Сціборський – «Органський», Омелян Сеник – «Канцлер» (займались організаційними справами та внутрішньою політикою), Орест Чемеринський – «Оршан» (завідував пресою та інформаційною діяльністю), та військовий сектор, у якому працювали Михайло Колодзінський – «Генерал», ген. Михайло Капустянський – «Низола», ген. Віктор Курманович – «Торк», полк. Роман Сушко – «Сич», п/полк. Володимир Колосовський (1).
У вересні 1938 р. Польща підтвердила в переговорах свою підтримку Угорщини в домаганнях приєднати Закарпаття. Зі сторони Німеччини також чинився тиск щоб ці країни офіційно висунули територіальні претензії до Чехословаччини – Польща на Тєшинську область і Угорщина – південну частину Словаччини і Закарпаття, що згодом було здійснено. Обидва агресори були зацікавлені у встановлені спільного польсько-угорського кордону .
1 жовтня 1938 р. угорський прем'єр-міністр Імреді доручив керувати підготовкою диверсійних акцій у Закарпатті Міклошу Козмі та полковнику Генерального штабу Сандору Гомлоку; з польського боку керівником став майор Фелікс Анкерстейн.
У ході операції під кодовою назвою «Лом» (“Lom”) планувалося нищити комунікації, здійснювати напади на осередки чехословацької жандармерії та прикордонної охорони, пропагувати серед мешканців Закарпаття приєднання краю до Угорщини й розповсюджувати листівки. Участь в операції брали групи бойовиків, яких вербували серед членів польської Спілки стрільців у Львові, Стрию, Станіславові, серед офіцерів і рядових регулярної армії, цивільних осіб. У с. Розлуч на Турківщині створено основну базу для навчання й відпочинку близько 150 бойовиків (2).
Також польська влада постійно зверталась до чехословацького уряду з нотами протесту, домагаючись припинення діяльності українських націоналістів, вказувала на наявність у керівництві Карпатської Січі емігрантів-галичан та вимагала повернути їх до Польщі. Польський уряд, називаючи цих осіб, наполягав, що їхні дії, схвалені урядом Карпатської України в Хусті, мають відверто антипольський характер; проте часто таких осіб взагалі не існувало або про них подавали неправдиву інформацію. Польща попереджала чехословацьку сторону: якщо ситуація не зміниться, це вплине на їхні подальші взаємини (3).
28 грудня 1938 р. Президія уряду Карпатської України звернулася до Міністерства зовнішніх справ Чехословаччини з проханням надіслати тексти всіх польських нот німецькому та італійському урядам, щоб привернути увагу цих держав до польських зазіхань на Закарпаття. У зверненні також було подано огляд польських терористичних акцій у краї від 23 жовтня до 28 листопада 1938 р. з описом збитків, завданих містам, селам та населенню. Польська влада була піддана критиці за агресивні плани щодо Карпатської України, за дипломатичний тиск на неї через звинувачення в антипольській пропаганді (4).
Бачучи наростаючу небезпеку для Закарпаття на загальному з'їзді Першої української центральної народної ради в Ужгороді (1110 делегатів), який відбувся 4 вересня 1938 р., було створено парамілітарну організацію – Українську національну оборону (УНО). Її головою обрано Василя Івановчика, заступником голови та організаційним референтом – Івана Рогача, генеральним секретарем – Степана Росоху. Внаслідок реорганізації 17 вересня головою УНО став С. Росоха, В. Івановчик – організаційним референтом, І. Рогач – заступником голови, Василь Деха – секретарем, Андрій Гелетка – скарбником. До Військового штабу ввійшли: полковники Микола Аркас і Гнат Стефанів (шеф штабу), Дмитро Климпуш, Юрій Шпилька, Іван Коперльос, Юрій Станинець, Василь Щадей, Лука Ченток, сотн. Клименко (5).
Загальна кількість членів УНО сягнула однієї тисячі осіб, вони утворили міцну мережу по всьому Закарпатті. Організація займалась державною безпекою, особистою охороною прем'єр-міністра та міністрів автономного уряду, охороною державного майна, обороною населення краю від нападів угорських та польських терористів. Зі семінаристів та гімназистів було сформовано два більш-менш боєздатних відділи УНО. Згодом їх звели в 1-шу чоту під командуванням полк. Михайла Колодзінського – «Гузара». Саме цим відділам 10 листопада 1938 р. було доручено евакуювати державні структури автономного уряду Карпатської України з Ужгорода до нової столиці – Хуста й убезпечити їх від нападів угорських терористів. Проте запобігати регулярним диверсійно-саботажним нападам, які організовували угорські й польські спецслужби (здійснили, щоправда без успіху, терористичні замахи на С. Росоху та полк. Миколу Аркаса), та знешкоджувати бойовиків вдавалося не завжди – насамперед через військову непрофесійність УНО (6).
Головними ініціаторами створення 9 листопада 1938 р. збройних сил Карпатської України – Організації народної оборони Карпатська Січ (ОНОКС) – виступили Володимир Забавський, Рубинович, Олександр Блистів – «Гайдамака», Степан Пап – «Пугач» і Євген Кульчицький – «Гут» (автор статуту ОНОКС, який 10 листопада 1938 р. затвердив міністр внутрішніх справ Карпатської України Юліан Ревай).
Комендантом Січі на пропозицію С. Папа – «Пугача» було обрано Дмитра Климпуша, до складу Головної команди (ГК) Січі ввійшли: І. Роман – заступник голови з організаційних та господарсько-фінансових справ, І. Рогач – генеральний писар та начальник секретаріату, С. Росоха – референт преси, інформації та ідеологічно-політичного виховання і зв'язковий старшина з урядом Карпатської України (7).
Організаційну структуру та ідеологічну основу КС було закладено 4 грудня 1938 р. в Хусті на Першому з'їзді Карпатської Січі. За майбутню програму розвитку й діяльності організації було взято доповідь Степана Росохи «Творім збройні сили народу». У ній акцентувалось на суворій дисципліні та національній ідейності в служінні нації та державі. КС розглядалась як оборонна суспільна організація і, водночас, націоналістичний рух, покликаний до боротьби з найзапеклішими ворогами – комуністичною доктриною і мадярофілами.
Визначалося такі умови для широкого розгалуження структур Карпатської Січі: залучення нових членів; розбудова господарсько-фінансової бази та зв'язку; навчання і військовий вишкіл членів; чітка реалізація поставлених завдань. Підкреслювалося, що найважливішою сферою діяльності КС повинні бути військовий та ідеологічний вишкіл січовиків і всього здатного до оборони населення Закарпаття. КС мала стати організацією тотального характеру й охопити найважливіші ланки державного та національного життя закарпатських українців (8).
В ОУН існували два різні підходи до оцінки подій на Закарпатті, засновані на протилежних баченнях тактики визвольного руху. Аналізуючи документи та спогади учасників тих процесів, можна, з одного боку, простежити позицію ПУН, що намагався одержати підтримку Німеччини, а з іншого – позицію членів КЕ ОУН ЗУЗ, котрі виступали за революційний, збройний шлях здобуття державності.
Другий з'їзд Карпатської Січі в Хусті 19 лютого 1939 р. зібрав близько 10 тис. січовиків, він мав на меті підбити підсумки роботи організації. У загальній доповіді Івана Рогача, який наголошував на великій історичній ролі Карпатської України для національного державницького руху, пролунав заклик до безкомпромісної боротьби, який підтримав офіційний представник ПУН ген. Віктор Курманович. Цього ж дня відбувся з'їзд усіх окружних та районних командантів Карпатської Січі в приміщенні «Січової Гостинниці», де були присутні прем'єр-міністр Августин Волошин, міністр Юліан Ревай, німецький консул у Хусті Г. Гофман, представники ПУН ген. В. Курманович та Я. Барановський. На цьому ж засіданні було виголошено доповіді програмного характеру: Степана Росохи «Ідеологічні підстави Карпатської Січі», пор. Григорія Барабаша – «Петра Чорного» «Військові завдання Карпатської Січі», пор. Івана Кедюлича «ОНОКС та її політичні завдання». Саме за ініціативи Зенона Коссака в Хусті було проведено Другий січовий з'їзд і офіційно закріплено тісний зв'язок між ОУН та КС.
Диверсійно-терористична діяльність (пошкодження ліній сполучень і шляхів, убивства місцевих чиновників та вояків чеської армії та КС) угорських та польських відділів в Карпатської України в жовтні 1938 – лютому 1939 р. мала на меті дестабілізувати ситуацію в регіоні, підготовити до приєднання Закарпаття до складу Угорщини, послабити владу прем'єр-міністра Августина Волошина та поширити антиукраїнську пропаганду.
Керівником угорських військових частин був підполковник Хомлок. Наприкінці жовтня 1938 р. чисельність угорських терористів була 6 тис. (18 батальйонів по 300 вояків). У м. Кішварди підготовлено спецвідділ «С» з 300 осіб на чолі з капітаном Валеріаном для диверсійно-саботажної діяльності. Перший напад угорські терористи здійснили відділом у 450 осіб 6 жовтня 1938 р., але вони були повністю розбиті. З цього відділу змогли вийти з оточення 70-80 бойовиків. Вже 12 жовтня на завдання було знову відіслано біля 800 терористів. В період 6-24 жовтня 1938 р. диверсійні групи з 10 осіб виконали 11 саботажних рейдів.
У свою чергу польські військові під командуванням майора Харашкевича з 7 жовтня до початку грудня 1938 р. здійснювали активні терористичні дії проти Карпатської України. Для спеціальної саботажно-диверсійної діяльності було створено партизанські групи «Новий» та «Адам» з базуванням у містах Стрий і Сянки. На загал було підготовлено 560 диверсантів та організовано 17 партизанських ватаг чисельністю 15-30 терористів. Для інтенсивнішої співпраці в угорському Генштабі діяла спецгрупа польських офіцерів на чолі з п/полк. Скшидлевським. Поляки-терористи знищили 13 мостів, водогінну вежу, центральне телефонне відділення та будинок пошти, у 27 місцях пошкоджено телефонні лінії (9).
У листопаді 1938 р. Військовий штаб Карпатської Січі створив розвідувальний відділ (відомий також під назвами «другий відділ», «служба безпеки», «секретний відділ»). Його керівником призначили чот. Євгена Врецьону – «Остапа Волянського», заступниками – Романа Мировича – «Чубатого» та Євгена Кульчицького – «Гута». Кількість осіб в особовому складі відділу змінювалась залежно від обставин та етапу діяльності. Періодично там працювали Є. Стахів – «Павлюк», С. Новаківський, Р. Мостиський, І. Бутковський – «Гуцул», Я. Гайвас – «Камінь» та інші члени ОУН.
Окрім збору розвідувальної інформації, відділ розвідки здійснював контррозвідувальну та оперативно-слідчу діяльність: перевіряв та реєстрував нових членів Карпатської Січі; виявляв угорську та польську агентуру в місцевих органах влади Карпатської України і підрозділах КС; вів слідчі допити полонених диверсантів і терористів; викривав плани диверсійно-терористичних операцій на території Закарпаття та запобігав їм. Відділ розвідки організовував групи розвідників під керівництвом коменданта Карпатської Січі у м. Торуні Степана Гинилевича, які збирали розвідувальну інформацію в прикордонній смузі. Також вони здобували відомості про скупчення угорських військ на кордонах Карпатської України та про плани чехословацького військового контингенту в регіоні . На середину лютого 1939 р. відділи КС брали участь в 22 боях з угорськими і польськими терористами, в яких були розбиті групи Йозефа Према, Ернеста Берзевітці. На загал було полонено 24 старшини, 62 підстаршини і понад 200 рядових терористів. У м. Великому Бичкові на 25 лютого 1939 р. було ув'язнено 345 угорських терористів (10).
Під час численних перевірок членів Карпатської Січі вдалось викрити засланого для підривної діяльності польського агента. В ході допитів він повідомив інформацію про розташування на ЗУЗ диверсійних та військово-тренувальних таборів, які вербували людей та організовували терористичні групи для нападів і саботажних акцій на території Карпатської України; прізвища польських офіцерів, причетних до підготовки операції «Лом»; список таємних агентів польської поліції на Закарпатті.
Через інших агентів вдалося також дізнатися про заходи Польщі щодо збройного вторгнення в Карпатську Україну. Опрацювавши усі протоколи допитів полонених і розвідувальні звіти, керівництво Військового штабу КС вирішило перевірити інформацію, зібрану військовим відділом (11).
До середини грудня 1938 р. вдалося виконати значний обсяг роботи зі збору інформації у Львові, Самборі, Турці, Сяноці, Лавочному, Делятині та інших містах Західної України. Оунівці під керівництвом Я. Гайваса (оргреферент КЕ ОУН на ЗУЗ) підтвердили значну частину відомостей, уже здобутих на Закарпатті, а також зібрали нові. На польсько-чехословацькому кордоні було виявлено польську спеціальну військову групу під кодовою назвою «Карпати», яка займалася підготовкою до спільної з угорськими військами окупації Закарпаття. Окрім того, викрито мережу польських молодіжних парамілітарних організацій, які активно вербували та вишколювали терористів для діяльності в Карпатській Україні. Одну частину зібраних відомостей переправив у Хуст до розвідувального відділу КС Роман Шухевич, а другу, яку віз Ярослав Гайвас, передати не вдалося через те, що 19 грудня його заарештувала польська поліція (12).
Загальне командування військами Карпатської Січі під час оборони від угорського вторгнення 15-19 березня взяв на себе М. Колодзінський – «Гузар», якому активно допомагав його ад'ютант З. Коссак – «Тарнавський». Новий комендант наказав провести загальну мобілізацію до КС. Тим часом ген. Прхала проголосив незрозумілий нейтралітет чеських військ та відмовився передавати зброю січовикам. Увечері 15 березня до Хуста прибув спеціальний посол угорського уряду, який передав президенту Карпатської України А. Волошину вимогу мирно відмовитися від влади на Закарпатті. Зі свого боку, німецький консул порадив членам Головної команди Січі капітулювати, мотивуючи це тим, що в умовах, коли на окупацію Карпатської України погодились Німеччина та Італія, будь-який спротив є марним. За свідченнями очевидців, у відповідь полк. М. Колодзінський сказав: « У словнику українського націоналіста немає слова «капітулювати». Сильніший ворог може нас у бою перемогти, але поставити нас перед собою на коліна – ніколи! » (13).
Після бою на Красному Полі 16 березня Колодзінський наказав спалити архів Головної команди Карпатської Січі, організував евакуацію поранених та безпечний виїзд президента й уряду з території Карпатської України. Він планував разом із З. Коссаком перейти в Карпати і, спираючись на підтримку національно свідомого населення, організувати партизанську боротьбу проти окупантів. Однак здійснити це їм не судилось: невдовзі їх затримав угорський військовий підрозділ, і 19 березня вони, разом із іншими 15 січовиками, були розстріляні в Солотвинських шахтах (14).
16 березня угорські війська практично зайняли основні населені пункти – Рахів, Солотвино та Великий Бичків. У таких обставинах командири КС Р. Шухевич і Г. Барабаш намагалися зв'язатись із хустською групою Карпатської Січі, яка у складі старшин полк. Колодзінського, полк. Філоновича, сот. Тацинця, хор. І. Бутковського – «Гуцула», пор. Сулятицького і чот. Є. Врецьони – «Волянського» відступала у гори. Але дві групи Карпатської Січі були повністю відокремлені одна від одної угорськими військами. Тож Р. Шухевич разом з іншими січовиками відступив у Румунію. 19 березня румунська влада передала Угорщині 273 січовиків і 10 старшин, серед яких шестеро осіб були членами Генерального штабу (15).
Майже чота січовиків під командуванням Івана Бутковського – «Гуцула» 16 березня вела жорстокі бої з частинами угорської армії під Хустом, прикриваючи відхід підрозділів Карпатської Січі та Генерального штабу на чолі з М. Колодзінським. Під час відступу цього підрозділу до нього поступово приєднувалися розпорошені січовики і таким чином було сформовано нову сотню. Вона намагалася об'єднатися з бойовою групою М. Колодзінського, але, зустрівши опір ворожих військ, повернула на Тячів. Провівши бій, січовики через річку Тису перейшли до Румунії. Однак румунські прикордонники видали українських вояків угорським військам, і більшість із них опинились у концтаборах (16).
За даними Станіславівського воєводського управління поліції, угорська окупаційна влада заарештувала та ув'язнила понад 1500 січовиків (7.)
16 березня 1939 р. в ході боїв у напрямку м. Хуста угорські військовики розстріляли групу дівчат (переважно санітарок) із «Жіночої Січі».
17 березня 1939 р захоплених галичан-січовиків 7-8 колонами по 70-80 осіб угорські жандарми привели їх на Верецький перевал. Польські військовики й прикордонники спочатку розмістили військовополонених у казармах, а 18 березня відвели їх уздовж лінії новоутвореного кордону ліворуч і праворуч на 1-2 кілометри і розстріляли над селами Нова Розтока і Верб'яж та між Петросовцею, Жупанами й Лазами сучасного Воловецького району Закарпатської області.
Інші групи, близько 230 вояків, розстріляно праворуч від перевалу з боку Глухівського верху та поблизу місцевої долини. Загальна кількість січовиків, розстріляних на Верецькому перевалі, становить 500-600 осіб (18).
Члени ОУН взяли активну участь у формуванні та подальшому розвитку Карпатської Січі. Однак, перебуваючи в керівництві Військового штабу вони не змогли перетворити мілітарну організацію в регулярну армію. Заходами ОУН на ЗУЗ та при допомозі ПУН можна було вирішити питання організації боєздатних, добре укомплектованих і споряджених збройних сил Карпатської України в 1938-39 рр. Проте позиція ПУН стосовно масового переходу польсько-чехословацького кордону, орієнтація на Німеччину обмеження військових ініціатив оунівців на Закарпатті, мінімальна участь у військовому вишколі вояків Карпатської Січі не дали змоги реалізувати задум.
19 березня Карпатська Україна припинила організований військовий спротив угорській окупації. Члени ОУН С. Росоха, М. Крупа, О Ворохта створювали в карпатських горах повстанські загони, які діяли між Великим Бичковим та Раховим. Зв'язок і координацію між окремими групами повстанців і Проводом ОУН у Хусті виконували Микола Петрук та Федір Хімчук. Невдовзі, з огляду на важкі умови партизанської боротьби, із повстанських загонів було звільнено молодих семінаристів, гімназистів і тих, хто бажав повернутись додому або не походив із Закарпаття.
Через зв'язкових командир повстанського загону С. Росоха отримав наказ від Проводу ОУН у Хусті про своє відкликання та виїзд закордон для іншої роботи. Після його від'їзду командування загоном перейшло до О. Ворохти. Активно проти встановлення угорської влади діяв повстанський загін у Волівській окрузі під командуванням відомого місцевого члена ОУН пор. Федора Тацинця – «Крота» й О. Тарасюка.. Після того як угорська влада оголосила амністію всім учасникам збройної боротьби, Ф. Тацинець повернувся до рідного села Келечина, де був заарештований і розстріляний. Повстанська боротьба окремими партизанськими загонами проти окупаційної влади в гірських районах Закарпаття тривала до середини травня 1939 р. (14).
Угорська окупаційна влада за національну діяльність репресувала біля 5 тисяч закарпатців. У боях за незалежність Карпатської України загинуло декілька сотень оунівців, чимало було розстріляно угорськими та польськими військами після завершення окупації Закарпаття, ще більше потрапило до угорських концтаборів і польських тюрем. Можна погодитися з думкою провідного діяча ОУН Ярослава Стецька, що « Карпатська Україна вчинила перший спротив в Європі, щоб збройною рукою зупинити «нове порядкування» Європи Німеччиною, це був перший стріл у «нову Європу» Гітлера!»
автор: Посівнич Микола.опубліковано Степан Гринчишин
http://www.vox-populi.com.ua/rubriki/politika/ukraienskijnacionalisticnijruhnazakarpattiu1938-39rokahavtorposivnicmikola
24 березня 1989р. у Львові відбувся перший політичний страйк в Україні.
Перші політичні акції, альтернативні комуністичній партії, почали активно з'являтися в Україні у другій половині 80-ї рр. Комуністична ідеологія втрачала владу і підтримку серед громадян Радянського Союзу, а, відтак, посилилася і політична активність людей. В Україні ці процеси відбувалися із сильною національною забарвленістю.
Навесні 1989 р. Українська Гельсінська спілка, що утворилася роком раніше на базі правозахисної організації Українська Гельсінська група, організувала у галицькій столиці перший страйк з політичними вимогами. Його учасники вперше вголос заявили про необхідність розбудови самостійної української держави, нехай навіть на конфедеративних засадах.
Одним з організаторів акції був Олег Вітович - легендарна постать Львівщини. А вже на демонстрацію, присвячену 1 травня, львів'яни вперше вийшли на вулиці з жовто-блакитними прапорами. Настрої протестів ширилися українськими теренами настільки швидко, що вже через кілька місяців страйки охопили Донбас і всю Україну. Розпад СРСР був неминучим.
https://m.gazeta.ua/articles/life/_vpershe-v-ukrayini-vidbuvsya-politichnij-strajk/827905
вівторок, 23 березня 2021 р.
Ліквідаційна комісія у селищі Брюховичі, що неподалік Львова, виявила несподівану пропажу: кудись зникла недобудована школа.
«Мало того — доручили якійсь громадській організації провести демонтаж будівлі начебто через її аварійність. І передали ще 3,46 гектара землі, на якій мала бути школа, в постійне користування», — повідомив Любомир Зубач.
Це чудова лісова ділянка у престижному місці — тут курортна зона, сотка землі дуже дорога. Комісія вилучила всі документи, щоб з’ясувати деталі майже детективної історії. Як виявили громадські активісти, на престижній ділянці у мальовничому місці планують звести житлове містечко. Забудовники вже закликали інвесторів вкладати кошти в квартири посеред лісу.
Богдан КУШНІР
http://www.golos.com.ua/article/343583
24 березня 1897 р. у м. Рівному народився Іван Прохорович Липовецький, сотник Армії Української Народної Республіки, редактор і видавець.
Навчався в Київському комерційному інституті. В 1916-му мобілізований на фронт, служив у 83-й артилерійській бригаді. Закінчив 4-ту Київську школу прапорщиків (1917).
З кінця 1919-го служив у Корпусі Січових стрільців Армії Української Народної Республіки, у 1920-му – в 6-й Січовій дивізії (командир кінної сотні). Входив до редколегії часопису «Український стрілець», керував дивізійною друкарнею.
У 1923-му емігрував до Варшави, пізніше мешкав у Західній Німеччині, Канаді. Член редколегії журналу «На чужині», видавав часописи «Наше життя», «Юні друзі», «Господарсько-кооперативний часопис», «Дороговказ» та інші.
В часи Другої світової війни служив в Українській національній армії, перебував у таборах для інтернованих в Аугсбурзі та Ляймгаймі.
*****
Очолював Союз колишніх вояків-українців у Канаді (1959-1970). Був головою Українського національно-державного союзу. Нагороджений Воєнним Хрестом (1960), отримав звання підполковника.
Помер 30 грудня 1975-го у Торонто (Канада).
Підготував Сергій Горобець.
23 березня 1843 р.народився Юліан Андрійович Целевич, педагог, історик, перший голова Наукового товариства імені Тараса Шевченка.
Народився в селі Павелча на Івано-Франківщині (НТШ).
Походив із сім’ї священика. Закінчив Львівську духовну семінарію, навчався у Львівському і Віденському університетах. Доктор філософії. Викладав у гімназіях Львова і Станіслава (Івано-Франківська).
Активний діяч українського національно-культурного відродження. Голова товариств «Просвіта», «Січ», член «Рідної школи» та Українського педагогічного товариства.
У листі до Михайла Драгоманова 1872-го етнограф та фольклорист Мелітон Бучинський писав: «Тут настав від падолиста професором гімназії Юліан Целевич, колись голова «Січі», нині професор громадський, так через малий час довів до того, що хлопці за ним, як в дим».
У березні 1892-го, коли Товариство імені Тараса Шевченка реорганізовувалося в наукове, обраний головою НТШ. Перший упорядник наукового видання «Записки НТШ», яке мало авторитет не лише в Галичині, але й у всій Європі (за його життя вийшов лише один випуск).
Залишив по собі багатогранну творчу спадщину з історико-дослідницьким ухилом. Автор українських шкільних підручників. Серед найважливіших праць: «Дещо за поселеннє Угорської України русинами і за унію церкви православної угорських русинів з Римом» (1868), «Опришки» (1882-1891), «Облога міста Львова в р. 1672» (1883), «Історія Скиту Манявського» (1887).
Помер 24 грудня 1892-го у Львові. Похований на Личаківському цвинтарі.
Підготували Леся Бондарук та Сергій Горобець.
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua
Цей день в історії УПА 23 березня.
1945 рік
У селі Дев’ятники на Львівщині повстанці знищили дільничного райвідділу НКВД.
Сотня «Полтавці» УПА-Захід прийняла бій із загоном НКВД у селі Гаї Великі на Тернопільщині. Загинув один повстанець.
Загін УПА влаштував засідку на польську міліцію біля села Люблинець Підкарпатського воєводства Польщі. Знищено 50 міліціонерів, поранено 30.
Двоє підпільників підірвались, закладаючи вибухівку під залізничну колію біля міста Ужгорода.
1946 рік
Під час зіткнень із загонами МВД у селах Борщів, Добросин, Корсів та Острів на Львівщині загинули станичний ОУН Михайло Гель – «Залізняк» та ще10 повстанців.
Сотня «Рисі» УПА-Захід вступила в бій з опергрупою МВД біля шосе Красна – Грабівка на Станіславщині. Знищені лейтенант і військовий, двох поранено. Решта панічно відступили.
Загін УПА влаштував засідку на трасі Посіч – Лисець на Станіславщині. Знищені 2 військових МВД, одного поранено. Здобуто два автомати.
1947 рік
У селі Дороговище на Дрогобиччині підпільники знищили організатора колгоспу.
Рій сотні «Сурма» УПА-Захід у селі Бабин на Станіславщині знищив із засідки 3 військових МВД, захоплено дві гвинтівки.
У сутичці з опергрупою МВД у селі Грушів на Дрогобиччині загинув зв’язковий ОУН.
Під час нападу на збори радянського активу в сільраді села Станіславчик на Львівщині повстанці знищили інструктора райкому КП(б)У, завідувача культпросвітвідділу і директора школи.
1948 рік
Пошукові групи МВД захопили криївки в селах Княже і Рожневі Поля на Станіславщині. Не маючи змоги прорватися, застрелилися четверо підпільників.
У зіткненнях із загонами МВД у селах Зимівки, Містковичі та Тисовець на Дрогобиччині загинули троє повстанців.
1949 рік
Під час сутички з опергрупою МВД у селі Тиха на Дрогобиччині загинув один повстанець.
1950 рік
Пошукова група МВД наскочила на загін підпільників у селі Воля Арламівська на Дрогобиччині. В бою загинули районний провідник «Павло» та ще двоє повстанців.
Підготував Сергій ГОРОБЕЦЬ
Іван Карпович Скляновський - Гордієнко «Чорногора» - командир куреня «Гайдамаки».
Навесні 1944 р. організував і очолив сотню УПА, яка діяла в горах у Чернівецькій і Станіславській областях. Переведений до штабу ВО-4 «Говерла». В жовтні 1945 р. після смерті Гаха Дмитра - «Скуби» призначений командиром куреня «Гайдамаки» 21 ТВ «Гуцульщина». Після розформування куренів переведений до територіальної мережі ОУН. Перед загибеллю був референтом Городенківського надрайонного проводу ОУН.
Загинув через добу після арешту — 21 серпня 1949 року в с. Тулуків (тепер — Снятинський район, Івано-Франківська область).
Джерело. Лесів С., Коретчук Я. П. Хмара, сотник УПА. В огні повстання. УПА на відтинку Чорного Лісу 1943—1945. Додатки. — Калуш : Карпатський акцент, 2014. — с. 91.
Три присяги УПА (фото) 1944 рік.
Присяга УПА. Гуцульщина, 1944 р.
Присяга старшинської школи "Олені". Околиці с. Верхня Рожанка Сколівського р-ну Львівської обл., 21 вересня 1944 р.
понеділок, 22 березня 2021 р.
20 березня 2021р. у бою з московитами загинув 28-річний Кирило Биковський із Кропивницького (куля снайпера поблизу селища Шуми, Донецької області.)
Воїну було 28 років, він мешканець міста Кропивницький. У Кирила лишилися мама і сестри.
*****
Люди! Українці! Не дозвольте продавати Українську Землю за яку тисячі героїв віддали і віддають життя та здоров'я.
Хто підтримує продаж Української Святої Землі яка тисячу років омивалась і омивається кров'ю наших синів і дочок ..... такі істоти не мають права жити .... хоча вони і так ходячі трупи бездушні сволочі манкурти - людина яка має душу ніколи Свою Рідну Землю не продасть.
Щоб здохла, сконала в муках кожна паскуда - сволота разом з усією своєю ріднею! яка підтримує продаж Українських с/г Земель. Ви навіть не уявляєте яку це загрозу несе для України.
Хомин Василь с. Загір'я (Псевдо: «Борис», «Донцов», «Єфрем») (1922 - 1944 р).
Загинув у бою з німецькими жандармами.
Будучи тяжко пораненим, застрелився, щоб живим не потрапити в руки ворога. Похований на Загір'янському цвинтарі м.
Рогатин Івано-Франківської обл.
Відзначений Бронзовим хрестом заслуги (25.04.1945).
Вікіпедія.
*******
Люди! Українці! Не дозвольте продавати Українську Землю за яку тисячі героїв віддали і віддають життя та здоров'я.
Хто підтримує продаж Української Святої Землі яка тисячу років омивалась і омивається кров'ю наших синів і дочок ..... такі істоти не мають права жити .... хоча вони і так ходячі трупи бездушні сволочі манкурти - людина яка має душу ніколи Свою Рідну Землю не продасть.
Щоб сконала кожна сволота яка підтримує продаж Українських с/г Земель. Ви навіть не уявляєте яку це загрозу несе для України. Прозрійте сліпі глухі і німі !!! Коли ні... здихайте рабами....
Українські с/г Землі - єдине чого ще у нас не забрали....."
Фотографії жителів села Мокротина (Львівщина - Жовківщина) та околиць котрі боролись та віддали життя за Україну за рідну Землю мову...
Джерело.
http://www.vox-populi.com.ua/rubriki/istoria/zlocini-nkvd/mokrotinzemlarasnoskroplenakrovuavtorpogranicnijevgen
******
Люди! Українці! Не дозвольте продавати Українську Землю за яку тисячі героїв віддали і віддають життя та здоров'я.
Хто підтримує продаж Української Святої Землі яка тисячу років омивалась і омивається кров'ю наших синів і дочок ..... такі істоти не мають права жити .... хоча вони і так ходячі трупи бездушні сволочі манкурти - людина яка має душу ніколи Свою Рідну Землю не продасть.
Щоб сконала кожна паскуда яка підтримує продаж Українських с/г Земель. Ви навіть не уявляєте яку це загрозу несе для України. Прозрійте сліпі глухі і німі !!! Коли ні... здихайте рабами....
Українські с/г Землі - єдине чого ще у нас не забрали....."
Повстанці з села Княже. (Снятинський район).
Фотографії родини Вакаруків
Естафета Грози до Каменя з закликом бути дуже обережними напередодні розгрому підпільників.
Через опір радянській владі репресивна система в 40-50-х рр. ХХ ст. масово карала українців навіть за незначне сприяння повстанцям. Так, у с. Княже Снятинського району, за даними Ярослава Романюка, боївка ОУН діяла до осені 1951 р. Лише у 1946 р. у селі на нелегальному становищі перебувало 22 мешканці, по одній кримінальній справі проходило аж 15 осіб. І з них за судовим вироком від 17 червня 1946 р. було ув’язнено 12 односельчан на строки від 10 до 25 років.
Так, восени 1944 р. в Джурівському лісі зібралося 13 осіб з с. Княже, які потрапили в сотню Цигана, а потім Білого, яка входила до куреня Скуби. До УПА вони були зібрані станичною Українського Червоного Хреста (УЧХ) села Марією Миколаївною Курилюк (псевдо Береза), 1925 р.н.
Як свідчив Григорій Антонович Данилюк, «Циган був віком 30 років, середнього росту. Коренастий. Широкоплечий, чорноволосий, з овальним лицем, очі чорні, в рухах був шустрий». Автори праці «Повстанський рух на Снятинщині» вважають, що упівці говорили про сотенного Чорноту (Василя Берлада), який у селі мав прізвисько Циган.
Лави бійців УПА поповнили уродженці с. Княже: Павло Григорович Миронюк (Нечай), 1926 р.н.; Іван Данилович Вінтоняк (Дуб), 1921 р.н.; Іван Миколайович Кибіч (Камінь), 1926 р.н.; Григорій Антонович Данилюк (Богун), 1904 р.н.; Микола Дмитрович Фербей (Дубина), 1927 р.н. та інші.
1 чи 2 січня 1945 р. о 9.00 сотня прийняла 7-годинний бій у селі Рудники Заболотівського району. В лютому 1945 р. повстанці Цигана 9-10 годин билися з ворогом у районі с. Космач Яблунівського району. Навесні 1945 р. п’ять годин сотня вела бій з червоними в районі с. Пилипи Коломийського району.
Навесні 1945 р. через відсутність продуктів бійці були розпущені по домівках і переховувалися по бункерах у селі, а також у лісі. В червні цього ж року за бійцями з Княжого прийшли Явір і Окріп. Циган дав 30 хвилин на збори, повернулися в сотню Нечай, Довбуш (Дмитро Григорович Данилюк), Комар (Іван Гаврильчук), Тур (Дмитро Тодорук), Дуб, Чайка, Сірко, Зоря, Камінь, Квітко, а Орлика (Василя Миколайовича Павлюка) Циган розстріляв через відмову йти в ліс у зв’язку з хворобою.
Після того сотня до початку грудня 1945 р. перебувала в лісі поблизу сіл Кривоброди, Іспас, Микитинці Косівського та Вижницького районів. Спочатку бійці стояли групами по 50 осіб, а потім зібралися разом у кількості 140-150 осіб.
У перших числах грудня 1945 р. в Іспас о сьомій годині ранку війська Червоної армії оточили село, почався бій, в результаті якого сотня частинами почала відступати. У с. Пістинь вихідці з с. Княже відстали і вирішили йти додому.
У селі бійці опинилася в кущовій боївці Грози (Василя Григоровича Миронюка). Під час облав і небезпеки вони ховалися в кількості 11 осіб в схроні Козака (Івана Миколайовича Павлюка), потім у бункері в полі, а пізніше частина з них була вбита чи затримана.
Так, 29 січня 1946 р. був викритий схрон станичного Лева (Григорій Дмитрович Гнідан, 1925 р.н.). Упівці відстрілювалися, а коли закінчувалися патрони, Лев викрикнув: «Слава Україні!» і останню кулю пустив собі в скроню, а Нечай і Дуб були полонені. Потім був захоплений бункер з Каменем і Хмелем, а загалом, згідно із «Звітом про хід боротьби з бандитизмом і оунівським підпіллям на території Станіславської області за період з 5 по 23 лютого 1946 р.», у с. Княже було виявлено кілька криївок і вбито господарчого Снятинського районного проводу ОУН Вороного (Василя Михайловича Легкуна), станичного с. Видинів Фріца, станичну УЧХ Березу і підпільницю Калину Карп’юк.
Багато мешканців с. Княже постраждали від карально-репресивних заходів радянського режиму навіть не за військову допомогу руху спротиву. Так, Анна Дмитрівна Вакарук, 1905 р.н., отримала десятирічний термін ув’язнення за те, що вдома мала збірний пункт продуктів і естафет, прала білизну упівців і приймала їх у хаті. Ірина Іванівна Максим’юк, 1925 р.н., та Микола Васильович Кибіч, 1898 р.н,. своїх десять років «заробили» за те, що в їхніх господарствах були схрони, в яких переховувалися повстанці.
У свою чергу, Микола Григорович Фербей, 1910 р.н., постраждав від «червонозоряних визволителів» лише за те, що в листопаді 1945 р. разом з іншими членами ОУН будував схрон. Йому інкримінувалося, що він зробив з дошок бокові стіни, стелю, підлогу схрону.
А Дмитро Миколайович Вакарук, 1903 р.н., отримав десять років в’язниці попри те, що був радянським активістом. З приходом перших совітів він став активістом сільради, з початку 1940 р. – бригадиром колгоспу ім. Й.Сталіна в селі, а з червня 1940 р. – навіть заступником голови сільради. За німців Вакарука тричі відправляли на примусові роботи в Німеччину, він тричі втікав по дорозі додому. В 1944 р. селянина призивають в Червону армію, він служить в запасних стрілкових полках, рубає ліс в Читинській області. В листопаді 1945 р. Вакарук повертається в Княже, а вже в січні 1946 р. вербується Грозою.
Будинок «радянського активіста і червоноармійця» став пунктом зв’язку, збору харчів і прання білизни. Продукти приносив у хату Вакарука працівник сільської кооперації, теж колишній червоноармієць Петро Васильович Тодорук, а штафети – п’ятнадцятирічний Василь Сав’юк. Дружина Вакарука – Анна Дмитрівна деколи сама казала Сав’юку: «Василю, зайди і візьми для хлопців наших, що їм треба з продуктів, а то вони, напевно, сидять голодні».
За виконання функцій спецкур’єра також був на 10 років ув’язнений Іван Миколайович Павлюк-Сав’юк, 1927 р.н. Натомість Марія Степанівна Кибіч, 1913 р.н., з березня 1945 р. до 18 лютого 1946 р. облаштувала в себе вдома приміщення для хворих повстанців. У акті ліквідації госпіталю було описано його внутрішній вигляд: «В кімнаті залізне ліжко, 3 подушки, 2 ковдри і коробки з маззю».
Але найжорстокіше, імовірно, повелися з Ольгою Юріївною Винничук, 1928 р.н., яка опікувалася хворими в цьому госпіталі. Дівчина вчилася в торгівельній школі в м. Снятині, в сільськогосподарській школі в с. Коршів, а потім працювала вчителькою у с. Карлові Снятинського району.
У березні 1945 р. Винничук під впливом районного референта УЧХ – Софійки стала учасником ОУН під псевдо Галина і станичною УЧХ в с. Княже. Вона лікувала хворих (більше 10 осіб), закуповувала медикаменти в Чернівцях, а також проводила збір медикаментів у Снятинському районі і готувала бинти.
На початку весни 1945 р. Винничук отримала естафету від Блискавичного (імовірно, Петра Романюка) з наказом почати надання медичної допомоги і вирушила разом з вчителькою Марією Олександрівною Оріджук, 1928 р.н., і Ольгою Василівною Делевською в будинок Божечки (М.С. Кибіч) біля р. Черемош. Там вони лікували хворих від корости. Госпіталь охоплював половину дому. Хворі приходили лікуватися мазями, а медикаменти надавав господарчий Лев.
Під час слідства радянські опери жахливо познущалися над Винничук. Її навіть не змогли доставити в зал суду, бо «лежала без руху з перебитими ногами». Натомість у медичному висновку Снятинської лікарні значилося, що «хора потребує лікування, дальше перебування хорої в лікарні може привести до повного паралічу нижніх кінцівок». У свою чергу, родичів повстанки було повідомлено про її «безнадійний стан».
Через 8 місяців лікування «хвора на ноги вставати не могла, ходити теж», але суд 27 грудня 1946 р. все-таки ув’язнив паралізовану Галину на десять років виправно-трудових таборів. У результаті касаційної скарги у квітні 1947 р. вирок скоротили до трьох років в’язниці, а рішенням Президії Верховної Ради СРСР від 3 липня 1947 р. дівчину звільнили з-під варти. Однак дівчина все одно потрапила на заслання і в 1956 р. проживала в м. Зімі Іркутської області. Так Ольга Винничук через надання медичної допомоги у своїх 18 років стала калікою, їй було зіпсуте життя, і випадок з нею з усією яскравістю продемонстрував «гуманність» радянського правосуддя.
Сергій Адамович
«Галицький кореспондент» спільно з ГО «Поступовий гурт франківців»
неділю, 21 березня 2021 р.
21 березня 1873р. в с. Багринівці на Вінниччині народився Яків Григорович Гандзюк, генерал-майор, командувач 1-го Українського корпусу.
Навчався у Вінницькому реальному училищі, закінчив із відзнакою Одеське піхотне юнкерське училище. Пройшов через найтяжчі бої російсько-японської війни (1904-1905), за що отримав cпадкове дворянство. Відзначився на фронтах Першої світової війни, де командував піхотними 147-м Самарським, 91-м Двінським та 416-м Верхньодніпровським полками.
«На його рукаві було 8 золотих нашивок, – згадував князь Василь Кочубей, – по одній за кожне поранення».
З червня 1917-го – генерал-майор російської армії. Очолив 104-ту піхотну дивізію, яка була виведена до Проскурова і українізована – увійшла до складу 1-го Українського корпусу під командуванням Павла Скоропадського як Перша українська дивізія. До неї входили 4 полки: Київський імені Богдана Хмельницького, Стародубський імені гетьмана Скоропадського, Полтавський імені гетьмана Сагайдачного і Чернігівський імені гетьмана Полуботка.
Яків Гандзюк очолив 1-й Українский корпус у грудні 1917-го. Частини корпусу захищали південно-західний напрямок, надійно утримуючи залізничні вузли у Здолбунові, Рівному та Шепетівці, роззброїли більшовицький корпус на чолі з Євгенією Бош.
9 лютого 1918-го Яків Гандзюк поїхав на зустріч з військовим міністром Миколою Поршем у Київ, який вже був захоплений більшовицькими військами. На від’їзді до міста був затриманий і заарештований кулеметною заставою балтійських моряків. Відмовився від пропозиції командувача червоних військ Михайла Муравйова перейти на службу до більшовиків і був розстріляний.
«І стали вони на розстріл поруч так спокійно, ніби приймали парад від своїх козаків», – записав Микола Капустянський.
Тіло генерала розшукали тільки влітку 1918-го в одній із братських могил (на ньому нарахували 12 ран від багнетів) і перепоховали на території Видубицького монастиря. За радянської влади могилу знищили, а відновили вже в незалежній Україні.
Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/berezen/21/1873-narodyvsya-komanduvach-1-go-ukrayinskogo-korpusu-yakiv-gandzyuk
Хорунжий, який співає…командир УПА на Львівщині Іван Вересюк - “Іванчук”.
Колектив Львівського оперного театру 1942р.
http://ukrnationalism.com/history/Визвольний рух ОУН і УПА охопив всі верстви українського населення, насамперед, в Західній Україні. Оскільки у 1920–1930-х рр. тут масового поширення набула театральна самодіяльність, то згодом тисячі, а то й десятки тисяч аматорів сцени стали повстанцями. Але у збройній національно-визвольній боротьбі брали участь і професіонали театрального мистецтва. Таким був один із командирів УПА на Львівщині Іван Вересюк-“Іванчук”.
Народився майбутній оперний співак 1916 р. у с. Богданівка (тепер Підволочиський р-н Тернопільської обл.) Мати померла, коли Іванові було півтора роки, батько – коли десять. Зі старшим братом виховувався, ймовірно, у родині свояка Теодора Вересюка.
Брат Петро у 1920-х рр. навчався у Чехії, де брав активну участь у громадському житті студентства. Згодом повернувся в Галичину, викладав географію в гімназії м. Городок (тепер Львівська обл.), брав активну участь в діяльності місцевої “Просвіти”. Після війни опинився на еміграції.
На жаль, подробиці дитячих та юнацьких років Івана Вересюка невідомі. Очевидно, що здобув середню освіту, ймовірно, служив у польському війську. Від 1930-х рр. належав до Організації Українських Націоналістів. Ймовірно, ще з польських часів навчався у Львівській політехніці на лісовому відділі. Очевидно, що тоді ж почав серйозно займатися співом.
Після приходу в 1939 р. радянської влади І. Вересюк керував студентською їдальнею Львівського політехнічного інституту. Але за деякий час його робота в ОУН була виявлена НКВД і він сам заарештований. Щоправда, зумів вирватися з рук ворога. Сучасник згадував: “Популярні були оповідання про втечу відомого баритона-техніка Вересюка з-перед резиденції НКВД при вул. Пелчинській (скориставшися з неуваги обох «архангелів», чкурнув, висівши з лімузини, поперед над’їхалим трамваєм у браму протилежної кам’яниці)”.
Опинившись на території, окупованій німцями, І. Вересюк продовжив працю в ОУН. За завданням організації навесні 1941 р. відійшов на навчання у німецькій військовій школі у м. Бранденбург з метою подальшої служби у створюваному українському легіоні в німецькій армії – т. зв. Дружин українських націоналістів (ДУН). Більшість учасників вишколу (близько 100 осіб) в кінці травня 1941 р. були направлені в м. Нойгаммер, де формувався батальйон “Нахтігаль”. Натомість ще 25 залишилися на кількатижневих курсах для ведення розвідувально-диверсійної роботи в радянському тилу. З учасників цього вишколу відомі Михайло Грицина (в майбутньому – член штабу воєнної округи УПА “Буг” під псевдонімом “Чайчук”), Юрій Стельмащук (майбутній командир УПА на Волині “Рудий”), Володимир Лівий (згодом – крайовий референт Служби безпеки Карпатського краю “Митар”), адвокат Осип Іванчук (ймовірно, саме на його честь І. Вересюк згодом взяв собі псевдонім) та ін.
Розвідувально-диверсійні групи на початку німецько-радянської війни були скинуті в Західній Україні, але більшість з них не виконували завдань німців, а, відповідно до доручень ОУН, долучилися до націоналістичного руху. І. Вересюк, за деякими відомостями, в серпні 1941 р. був інструктором старшинської школи ОУН в містечку Великі Мости (тепер Сокальський р-н Львівської обл.).
В період німецької окупації продовжив навчання на лісовому відділі політехніки (теепр – Національний лісотехнічний університет), який, ймовірно, закінчив у 1943 р. Є відомості, що працював асистентом. Також у 1942 р. очолював студентський хор “Бандурист”.
Тоді ж І. Вересюк розпочав співацьку кар’єру і став солістом-баритоном Львівського оперного театру. Зокрема, виконував одну із головних ролей в одній із найпопулярніших тоді опер “Аїда”. Його успіхи на сцені відзначала львівська преса і, зокрема, критик Василь Барвінський.
Крім того, спільно зі студентами Василем Найдою і Тарасом Мигалем, він орендував шинок на пл. Берестейської унії (тепер пл. Липнева). Як згадував Остап Тарнавський, І. Вересюк був діловою людиниою і саме завдяки йому сюди навідувалися актори театру, а також диригент симфонічного оркестру Лев Туркевич і навіть директор Володимир Блавацький.
Колишній крайовий військовий референт ОУН Лука Павлишин-“Наборовський” згадував, що вдячний І. Вересюкові до кінця свого життя, бо той підгодовував його у своєму ресторані “у дні особливої скрути”.
Тарас Мигаль, згодом визнаний радянський письменник, описав Львів періоду німецької окупації в циклі “Вогонь і чад” (один із романів якого називався “Шинок «Оселедець на ланцюзі»”). Серед інших, описав теж І. Вересюка, якого зробив… комуністичним підпільником. Насправді ж І. Вересюк виконував відповідальну роботу в націоналістичному підпіллі, тісно співпрацював з провідником ОУН м. Львова Дмитром Слюзарем-“Арпадом”.
Із творенням Української Народної Самооборони (УНС, згодом перейменована в УПА-Захід) І. Вересюк під псевдонімом “Іванчук” увійшов до її штабу, створеного влітку 1943 р. Ймовірно, деякий час очолював відділ розвідки. Наказом Головного Військового Штабу УПА ч. 2/44 від 26 січня 1944 р. булавний “Іванчук” підвищений до старшинського ступеня хорунжого (дата старшинства 26.01.1944 р.).
Відступаючи з Галичини, німці розпочали набір і підготовку місцевих українців для розвідувально-диверсійної роботи в тилу наступаючої Червоної армії. Цим скористалася ОУН, засилаючи на такі курси своїх членів для здобуття вишколу, зброї і можливості перетину фронту. За невідомих обставин в одній із таких груп опинився й І. Вересюк. Ймовірно, це було зроблено за погодженням із ад’ютантом командира УПА-Захід Василем Чижевським-“Демидом”.
Групу, в складі якої був І.Вересюк, на початку листопада 1944 р. німці десантували з літаків у Сокальщині. Тут парашутисти сконтактувалися із підпіллям, але потрапили під слідство Служби безпеки ОУН за звинуваченням у зраді та співпраці з нацистами. Справк вели працівники референтури СБ при Проводі ОУН “Грицько” і Володимир Голояд-“Чиж”, але остаточно не змогли її закінчити, бо загинули 13 грудня 1944 р. у с. Розжалів (тепер Радехівський р-н Львівської обл.).
В такій ситуації “Іванчук” деякий час не мав визначених функцій в УПА, а далі командир Львівської воєнної округи (ВО) “Буг” Василь Левкович-“Вороний” призначив його старшиною для доручень штабу ВО. Також І. Вересюк виконував функції інструктора із саперної справи.
20 лютого 1945 р. “Іванчук” відзначився під час вдалої засідки на прикордонників, здійсненої сотнею “Галайда-1” між с. Купичволя Кам’янка-Бузького р-ну та м. Великі Мости Сокальського р-ну. Ось як писала про це газета “Стрілецькі вісті”: “На цій засідці показали свою відвагу та ненависть до ворогів друзі курінний політвиховник Сурмач, хор. Іванчук та бунчужний нашого підвідділу Крук. Вони з віддалі кількох метрів знищили багатьох та взяли в полон багатьох ворогів”.
Під час відомого наскоку на райцентр Радехів, здійсненого кількома сотнями УПА 26 квітня 1945 р., хор. “Іванчук” замінував усі залізничні шляхи, які вели до міста. Також він напередодні інструктував повстанців, як розбивати муровані будівлі за допомогою німецьких ручних гранатометів “Офенрор” і брав участь в спільній нараді представників штабу ВО “Буг”, керівництва Сокальської округи ОУН та командирів сотень, на якій планувалася сама акція.
Після успішного проведення наскоку сотні “Галайда-1” і “Кочовики” відійшли на захід, під с. Радванці (Радехівський р-н), де 28 квітня звели великий бій з облавою НКВД. Взяв у ньому участь “Іванчук”. Він, разом із курінним Михайлом Хвальботою-“Лисом”, сотенними Василем Василяшком-“Перемогою”, Євгеном Лобаєм-“Штилем” і Юрієм Рошиком-“Шумським”, брав участь в командуванні боєм.
Формально “Іванчук” призначений на пост старшини для доручень штабу ВО “Буг” у травні 1945 р. В. Левкович згадував: “Був дуже популярний як співак, то його знали в загальному між населенням як хорунжий, який добре співає”.
У тому ж травні 1945 р. І. Вересюк познайомився з інструктором окружного осередку пропаганди ОУН Сокальської округи Ольгою Соколовською-“Верховиною”. За деякий час вони взяли шлюб.
О. Соколовська народилася в Сокалі 8 січня 1910 р. Закінчила вчительську семінарію, працювала в союзі кооперативів в Рогатині та Радехові. Член ОУН з початку 1930-х рр., двічі була ув’язнена польською владою (1933–1936 рр., червень–вересень 1939 р.). Згодом вчителювала, за німців – працювала в районній управі. У 1944 р. перейшла в підпілля, була друкаркою, а на початку 1945 р. – надрайонною провідницею Українського Червоного Хреста (УЧХ). Користувалася також псевдонімами “Лебідь” і “Береза”.
Із повстанських звітів відомо, що І. Вересюк спільно з крайовим провідником Дмитром Слюзарем-“Золотарем” і шефом штабу ВО “Буг” і Володимиром Рудим-“Аркасом” 18 серпня в лісі біля присілка Батючка с. Реклинець (Сокальський р-н) інспектував сотню УПА “Тигри”.
Наказом ГВШ УПА ч. 3/45 від 10 жовтня 1945 р. хорунжий “Іванчук” підвищений до ступеня поручника УПА з датою старшинства 31.08.1945 р.
Наприкінці 1945 р. за невідомих обставин І. Вересюк був поранений у долоню. Лікувався під доглядом санітарки “Роми” у підпільному шпиталику в с. Вихопні (Кам’янка-Бузький р-н). Прибув сюди 21 грудня, виписався – 14 січня. В цей час востаннє бачився із дружиною. Це сталося 10 січня 1946 р. в с. Купичволя (тепер Кам’янка-Бузький р-н).
Щоправда, підпільній праці перешкоджали застереження з боку Служби безпеки за давньою підозрою у нібито співпраці з німцями. Ще в грудні 1945 р. І. Вересюк писав у цій справі до командира УПА-Захід Василя Сидора-“Шелеста”, який, у свою чергу, повідомляв командира ВО “Буг”, що не має застережень до “Іванчука” і вважає його справу давно вигаслою і ліквідованою.
Власне, крапку у підозрах поставив В. Левкович-“Вороний”, призначивши 24 січня 1946 р. І. Вересюка начальником V (вишкільного) відділу штабу ВО “Буг”. При цьому його звільнено від усіх звинувачень на підставі заслуг в УПА. Про це “Вороний” поставив до відома і органи СБ.
Наказом ГВШ УПА ч. 1/46 від 15 лютого 1946 р. поручник “Іванчук” підвищений до ступеня сотника УПА з датою старшинства 22.01.1946 р. Дещо раніше відзначений вирізненням в наказі УПА-Захід ч. 17 від 1 січня 1946 р.
Але про ці підвищення і відзначення І. Вересюк, ймовірно, вже не довідався… Він загинув 20 квітня 1946 р. у лісі, прилеглому до присілків На Туриньскім і Білий Ліс села Туринка та присілка Кізина села Верини (тодішній Великомостівський р-н, тепер межа Жовківського і Кам’янка-Бузького р-нів). На підставі відомостей від затриманих напередодні мешканців сусіднього села Купичволя проведена облава опергрупи 109 мотострілецького полку прикордонних військ МВД і Великомостівського райвідділу МВД під загальним командуванням начальника 5-го відділу полку майора Сідельникова. Під час прочісування лісу виявлено криївку, в якій перебували І. Вересюк та відпоручник штабу ВО “Буг” – “Крига”.
При наближенні ворога повстанці дистанційно підірвали три міни, які прикривали вхід. Самі ж через запасний вихід вискочили нагору. Відстрілюючись, намагалися втекти, але при переслідуванні були знищені. За повстанським звітом, при розриві міни загинули троє більшовиків. Ворог здобув 2 автомати, 2 пістолети, 6 гранат, 100 патронів, компас, 2 годинники, 2 польові сумки з документами і різноманітну літературу. Тіла полеглих забрали до райцентру Великі Мости, де вони й поховані.
Наказом штабу ВО “Буг” ч. 20 від 20 серпня 1946 р. “Іванчук” і “Крига” відзначені Бронзовим Хрестом бойової заслуги УПА.
Справжнє ім’я “Криги” невідоме. Він народився 1922 р. у с. Туринка або його присілку Білий Ліс. Закінчив народну школу, селянин, неодружений. У 1945 р. служив у військово-польовій жандармерії при штабі ВО “Буг”, наказом УПА-Захід ч. 12 від 28 квітня 1945 р. підвищений до ступеня булавного з датою старшинства 15.04.1945 р. Згодом отримав серйозніше призначення і від січня 1946 р. був пунктовим і начальником зв’язку при штабі ВО “Буг”. Наказом УПА-Захід ч. 20 від 15 серпня 1946 р. “Кригу” підвищено до ступеня старшого булавного з датою старшинства 20.04.1946 р.
1 червня 1946 р. народився син І. Вересюка, названий також Іваном. Проте, за зізнаннями матері, Ольги Соколовської, хлопчик помер 30 вересня того ж року у с. Станин (Радехівський р-н). Вона ж далі перебувала у підпіллі, але 15 січня 1947 р. була заарештована у райцентрі Куликів (тепер смт Жовківського р-ну). Засуджена до 25 років таборів, вийшла на волю у 1956 р. Повернулася до Сокаля, в кінці 1980-х активно включилася в процеси національного відродження, була членом Руху. Померла 28 січня 1991 р.
Відомі й інші професіонали сцени, які брали активну участь в повстанському русі.
Наприклад, сотенний, “Лев” (справжні ім’я та прізвище невідомі), ймовірно, також співав в оперному театрі. За спогадами В. Левковича, на початку 1944 р. той вдало виконував арію циганського барона. Відповідно, і його сотня “Переяслави” (Яворівщина) також була співуча.
Актором українського театру у Львові (ймовірно, театр “Заграва”) був у 1930-х рр. Іван Козярський, який у 1944 р. під псевдонімом “Корсак” командував на Сокальщині сотнею УПА “Тигри”.
Танцюристом (ймовірно, балетним) одного із львівських театрів був від 1940 р. і до переходу в підпілля окружний референт Служби безпеки ОУН Сокальської округи, майор СБ “Голуб” (уродженець Полтавщини).
Декоратор Львівського оперного театру і член ОУН Федір Луцишин в часи німецької окупації влаштував явочну квартиру поряд із будинком довоєнного театру ім. Лесі Українки (тепер це будинок театру ім. Марії Заньковецької). За це згодом потрапив до тюрми Гестапо і концтабору Авшвіц.
З приходом радянської влади явочну квартиру у Львові утримував і скрипаль Ілля Гірняк.
Очевидно, випадків участі професійних театральних діячів у боротьбі ОУН і УПА було більше.
Варто також додати, що у Богданівці, крім І. Вересюка, народилися ще двоє оперних співаків – Михайло Жилюк та Іван Веселовський.
Володимир Мороз.
Кому відомі подробиці життя Івана Вересюка, його друзів та родичів, діяльності ОУН і УПА на Львівщині, просимо писати на електронну адресу mrz@ukr.net або на адресу редакції.
******
Люди! Українці! Не дозвольте продавати Українську Землю за яку тисячі героїв віддали і віддають життя та здоров'я.
Хто підтримує продаж Української Святої Землі яка тисячу років омивалась і омивається кров'ю наших синів і дочок ..... такі істоти не мають права жити .... хоча вони і так ходячі трупи бездушні сволочі манкурти - людина яка має душу ніколи Свою Рідну Землю не продасть.
Щоб сконала в муках кожна паскуда - сволота разом з усією своєю ріднею! яка підтримує продаж Українських с/г Земель. Ви навіть не уявляєте яку це загрозу несе для України. Прозрійте сліпі глухі і німі !!! Коли ні... здихайте рабами....
Українські с/г Землі - єдине чого ще у нас не забрали....."
Цей день в історії УПА 21 березня.
*****
1943 рік
Вночі відділи УПА знищили німецьку жандармерію у райцентрі Горохів на Волині. Знищено чимало ворогів, звільнено арештантів місцевої в’язниці, захоплено чимало зброї й медикаментів. Втрати повстанців: 7 убитих і 7 поранених.
Відділи УПА вночі одночасно атакували всі окружні економічні об’єкти німців округи Крем’янець на Тернопільщині.
У селі Ласківці на Тернопільщині повстанці мали запеклий бій із загоном угорців. Кількість жертв у ворогів невідома. Загинули 5 повстанців.
1944 рік
У бою з винищувальним батальйоном та радянським активом біля села Мелені на Житомирщині рейдова група УПА-Північ знищила 12 осіб, захоплено 11 гвинтівок.
1945 рік
Велика група військ НКВД атакувала сотню «Ударник» УПА-Захід біля села Струбовиська Підкарпатського воєводства Польщі. В бою повстанці знищили капітана і 85 військових. Загинули 14 воїнів УПА. Енкаведисти спалили село і вбили 33 місцевих мешканця.
У селі Кобло-Старе на Дрогобиччині повстанці влаштували засідку на опергрупу НКВД. Знищений уповноважений міліції.
Біля села Антонівка на Рівненщині підпільники обстріляли підводу з радянським активом. Знищені представник ЦК ЛКСМУ Татарко та заступник директора спиртозаводу.
1946 рік
У бою з загоном МВД біля село Купичволя на Львівщині загинув командир сотні «Галайда» Іван Вересюк – «Ігор».
Пошукова група МВД захопила криївку біля села Ключів на Станіславщині. Загинув командир куреня «Карпатський» УПА-Захід «Манів».
Під час сутички з загоном МВД у Долинському районі на Станіславщині загинули районний провідник ОУН «Максим» та ще один повстанець, одного захоплено в полон, один зміг прорватися.
1947 рік
У селі Чортівець на Станіславщині підпільники знищили дільничного МВД, а в Нижанковицькому районі на Дрогобиччині – лейтенанта МГБ.
У сутичці з загоном МВД загинув командир кущової боївки (служби безпеки ОУН) Іван Заруба – «Крига».
1948 рік
Під час зіткнень з опергрупами МВД у селах Верхня Лукавиця, Скелівка та Ялинкувате на Дрогобиччині загинули 8 повстанців, у тому числі надрайонний провідник Володимир Лико – «Данило».
1949 рік
У сутичках із загонами МВД у селах Мости і Радохинці на Дрогобиччині загинули двоє повстанців.
У селі Хільчиці на Львівщині підпільники поранили голову сільради.
Пошукова група прикордонних військ наскочила на групу із шести повстанців у селі Нагірне на Дрогобиччині. Знищений один військовий. Загинув один підпільник, решта прорвалися.
1950 рік
У бою з московитами у селі Стрілків на Дрогобиччині загинули станичний ОУН Василь Солтис – «Муха» і його заступник.
Підготував Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут анціональної пам`яті
21 березня 1870р. у с. Брониці біля Могилева-Подільського народився Олександр Лотоцький, громадсько-політичний діяч, письменник і публіцист, знаний історик церкви і церковного права, дипломат, генеральний писар Генерального Секретаріату України та міністр сповідань в уряді часів гетьмана Скоропадського.
У 1889 році, будучи учнем п’ятого класу семінарії, Олександр змушений покинути Кам’янець і переїхати до Грузії, де в Тифліській семінарії викладав його старший брат Віктор, бо останній почав втрачати зір і попросив про допомогу. У Грузії Олександр зблизився з патріотично налаштованою молоддю, почав перекладати українською мовою поезії Акакія Церетелі та Іллі Чавчавадзе.
Влітку 1890 року Олександр перевівся до Київської семінарії, закінчив духовну Академію. Перші спроби наукових досліджень проводив під керівництвом Володимира Антоновича й Михайла Грушевського. Отримав ступінь кандидата богослов’я, але рада академії вирішила не допускати його до педагогічної діяльності, як «неблагонадійного українофіла». Тому довелося влаштуватися на роботу до Київської палати державного контролю та освоювати нову для себе царину – економіку й фінанси.
У Києві Лотоцький потоваришував із Сергієм Єфремовим, Василем Доманицьким, Дмитром Дорошенком та іншими представниками українських кіл. Пізніше він стає одним із засновників видавництва «Вік», яке популяризувало українське слово. Спочатку видавалися окремі брошури-«метелики», згодом були підготовлені два томи творів Нечуя-Левицького та три томи праць Олександра Кониського. Була задумана ціла серія українських класиків — «Українська бібліотека». Нарешті, вийшов збірник вибраних творів українських поетів під назвою «Вік», з портретами та короткими біографіями авторів. Був членом Товариства українських поступовців.
Працював у Департаменті кредитового контролю у Санкт-Петербурзі. Він сприяв виданню україномовного Євангелія, «пробив» повне видання «Кобзаря» та рішення Російської Академії наук «Об отмене стеснения малорусского печатного слова». «В його домі була «ціла канцелярія в справах цензурних», Лотоцький сам розмовляв з кожним цензором, надокучав, доводив, просив, вимагав. Він навіть використовував своє службове положення і ходив до цензурного комітету виключно у мундирі Державного контролю з погонами військового зразку», – писали дослідники його життя Ульяновські.
У 1917 Лотоцький став одним із організаторів Української Національної Ради у Петрограді. Але вже в травні він повернувся до Києва і невдовзі був обраний генеральним писарем Генерального Секретаріату України. В уряді часів Скоропадського був міністром сповідань, займався справами становлення Української автокефальної церкви. Саме за його сприяння 1 січня 1919 року було прийнято «Закон про вищий уряд Української Автокефальної Православної Церкви».
У 1919–1920 роках Олександр Лотоцький жив у Туреччині, де очолював дипломатичну місію УНР. Одним із завдань його місії було отримання схвалення автокефалії від вселенського патріарха. Однак якраз у цей час Вселенський патріархат поткрпав від загострення протистояння між греками та турками. Українська Автокефальна Православна Церква була проголошена лише у 1921 році.
Після Стамбула Лотоцький емігрував до Відня, пізніше жив у Празі та Варшаві, викладав в Українському вільному університеті у Празі, був засновником і директором Українського наукового інституту у Варшаві. Як фахівець історії церкви, викладав у Варшавському університеті.
Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/berezen/21/1870-narodyvsya-oleksandr-lotockyy-pysmennyk-i-publicyst
Підписатися на:
Дописи (Atom)