25 листопада 1937 р. у Києві московитами розстріляний Микола Івасюк - Український художник.

Народився у місті Заставна на Буковині. Батько був теслярем, мама — ґаздинею вдома. Батьки вчили його чесно жити, любити рідну землю. Однак навчання українця на землі України відбувалося і румунською, і німецькою, лише не рідною.

Після закінчення школи в Заставні вступив до Чернівецької вищої реальної школи, де професором живопису був перший на Буковині український художник-професіонал Юстин Пігуляк. Саме він виховував у Миколи любов до мистецтва, давав хлопцеві безплатні уроки з техніки та композиції живопису, знайомив із історією культури. Учень обрав історичний жанр (історію рідного народу, боротьбу за соціальне й національне визволення).

1884 р., у 19 років, Микола Івасюк став студентом Віденської академії мистецтв. За однією з версій, саме тоді поставив собі мету: написати картину про Богдана Хмельницького. Цій роботі віддав 20 років творчого життя.

У серпні 1885 р. — учасник мандрівки студентської молоді по Тернопільщині. Не раз приїжджав до маєтку Володислава Федоровича у село Вікно (нині Гусятинського району), де малював портрети членів його родини.

******

18 вересня 1937 р. в квартиру художника Івасюка увірвалися енкаведисти зі cвідками, влаштували обшук і, хоча нічого крамольного не знайшли, господаря арештували й кинули до Лук'янівської в'язниці.

2 жовтня 1937 р. було написано постанову, в якій стверджувалося, що Микола Івасюк є активним учасником української націоналістичної терористичної організації та агентом німецької розвідки, який нібито утримував явочні квартири німецької і гетьманської агентури.

14 листопада 1937 р. ухвалено вирок: «Івасюка Миколу Івановича розстріляти. Особисто належне йому майно конфіскувати».

25 листопада 1937 р. вирок було виконано. За одними даними, розстріляний у Биківні, за іншими даними – в Жовтневому палаці.

Похований у Биківні під Києвом.

Посмертно реабілітований «за відсутністю складу злочину» у 1980 р.

Упродовж життя Івасюк створив понад 500 художніх шедеврів: «Богдан Хмельницький під Зборовом» (1892), «Битва під Хотином» (1903), «Іван Богун у бою під Берестечком» (1919) та найвідоміша його робота «В'їзд Богдана Хмельницького до Києва 1649 року» (1912). На сьогодні Україні є не більше 15 картин Івасюка.

Джерело інформації ФБ "Пам'ять нації".

24 листопада 1944р. на околиці Красного загинули славетні командири УПА - Линда Остап -«Ярема» і Кобилинець Іван – «Козак».

Ті події в спогадах одного з підпільників....

Одного вечора прибула до Хмелівки невишколена сотня новобранців під командою к-ра Олега. Можливо, що за дорученням к-ра Грома, ми долучили до цього відділу, щоб дати новобранцям кількаденний рекрутський вишкіл. Ще тої самої ночі, ми взяли зі собою харчі та подались з відділом Олега на північний захід в сторону с.Красне. У проміжних постоях в глибині Чорного Лісу, а згодом після переходу річки Лукви, в лісах під Красною наша група зайнялась практичним вишколом відділу за пляном зайнять, розпрацьованим хор. Щитом.

Село Красна розкинене навпоперек шосе, що тягнеться з півночі на південь у Чорний Ліс. Около вісім кілометрів в південно-західній стороні лежить райцентр Перегінсько. З тієї сторони при шосі недалеко тріангуляційного пункту знаходиться большевицький обсерваційний пункт. Залога бункру, — 7 людей, — була добре озброєна й споряджена радіостанцією. З уваги на можливе донощицтво, та ще й тому, що з бункра було видно село, як на долоні, ми сходили в село вночі й таки за ночі відступали в ліс.

Другої ночі досвіта, коли відділ відходив із села, в останній хвилині, як тилове забезпечення переходило попри наші квартири, службовий по сотні пригадав собі повідомити нас про відхід. Наш алярмовий скоро побудив усіх і ми спішились, щоб не заприміченими вийти в ліс. Все ж таки зав’ючення коня, що його ми тримали для транспорту тягарів, забрало нам дещо часу. Надворі сіріло. В тому моменті на горі з ліва, приблизно в стороні, кудою ми мали відступати, впали стріли. Пор. Ярема та хор. Козак, що долучив останньо до нашої групи, мабуть, як майбутній інструктор, побігли на горб, щоб розглянутися в ситуації. У міжчасі ми висунулися стрілецьким рядком до крайніх хат і вичікували повороту Яреми й Козака. Хвилину пізніше посипалися густі автоматні черги на горбі. «Большевики!» — промайнуло у кожнього з нас.

Іти слідами попередніх було б безглуздям. Із вистрілів довкруги села ми впевнились, що це планова акція і що село оточене. Треба було скоро діяти та шукати догідного виходу, поки ще не розвидниться на добре. Хор. Щит розгубився. Мого роя він післав пробувати щастя на південному напрямку, а сам остався з рештою поміж хатами. У боях ми новики, пороху не нюхали, але в найбільшому порядку, як це нас вчили, ми кинулись у розстрільну. Чи мало б це бути правдиве перше бойове хрищення? я, що зачислявся до сильних, носив останньо сам «дехтярова», Чайка — «чешку».

Ми вже були зо 100 метрів за хатами, коли Чайка шепнув: «Большевики!»

Дискутувати не було часу. До ліса був іще добрий шмат чистого поля. Можуть нас висікти до останнього. Кажу завернути. Таким самим порядком відступаємо назад поміж хати. По нас не стріляють. Дивно, — та ж мусіли нас завважити! Решта наших між хатами. Дядьки крадькома виглядають з-поза хат. Наш д-р Кум, думаючи що перехитрить ворога, а може і нас усіх, лізе в криївку під гноєм. Господар вже хоче його закидати, але він таки роздушується і в останньому моменті вискакує.

Трохи смішно, але й самозрозуміло. Людина попадає в паніку, бо в такій ситуації ще не знаходилась. Але й у інших серце б'ється приспішено. Від середини по долішній кінець навкруги села стріли густішають, а в горішньому, де ми, — мовчанка. Правдоподібно ворог чекає на нашу появу. Тактику наганяння під застави ми добре знаємо. Однак не було іншого виходу. Хор. Щит кидає до відступу спецгрупу та бунч. Запорожця. Вони, як один, мають автоматичну зброю. Їхнім завданням було добитись бігом до лісу, зайняти там становища й прикривати своїм вогнем відступ других. Найгірше, що не знаємо добре положення ворога на цьому відтинкові. Можливо, що він жде на скраю лісу на тих, що будуть відступати. Чотовому Симпатичному не треба було багато говорити: він відважний і досвідчений вояк. Між іншим, під час акції німців на першу старшинську школу в Карпатах він був важко поранений. На половині дороги до лісу по відступаючих посипався гураганний вогонь із згаданого вже горба. Бачимо, як деякі в неладі падуть та знову зриваються. Це не залягання. Мабуть поранені.

Ледве спецгрупа скочила в кущі, як більшість охоронного роя зривається у наступ. Біжимо трішки ліворуч від попередніх. Також на середині поля, — бо видно що лиш у тому місці ворожі застави нас бачать, —дістаємо сильний вогонь, цим разом перехресний. По нас стріляє також застава з півдня, яка недавно ще без труду могла зліквідувати наш цілий охорнний рій. Кулі прорізають замерзлу землю та свищуть невпинно попри вуха. Однак не до цілі. Кількакратно падаючи, добиваємося чудом здорові до лісу. Його краєм підбігаємо задихані на горб та з-за дерев сиплемо по горішній ворожій заставі. В долі чот. Симпатичний із своєї «півкрісівки» (штурмґевера) успокоює долішню заставу. Тим улегшуємо відступ решті. Завдяки ранішній годині, що обмежувала ворожим заставам поле зору, а тим самим і цільного обстрілу як також і через відсутність (це для нас поки що було загадкою!) застав від лісу на заході, ми вийшли досить щасливо з критичного положення. Після долучення всіх ми ствердили, що маємо двох легко поранених, а саме — бунч. Запорожця й Аскольда. Дехто ще мав продіравлений наплечник чи шинелю. Турові куля відорвала зап’яток у чоботі, а Лютому розбила накладку рушниці. Відступаючи глибше у ліс, ми стрінули чоту, що спішила нам на допомогу, і з нею ми долучили до цілости. Між хор. Щитом та сот. Олегом дійшло до гострої виміни слів. Через недбалість службового підстаршини ми мали двох ранених та чи й не двох убитими, бо ж бракувало ще пор. Яреми і хор. Козака.

Щолиш тепер ми довідались, що перші постріли в горішньому кінці села впали були від большевицької застави, що спішила зайняти становища під лісом, та що вони були спрямовані на тилове забезпечення сотні, що саме ховалася в лісі. Відступ сотні в ліс не дав большевикам виконати пляну, а це сприяло відступові нашої групи з фронту без обстрілу. Щолиш, коли сот. Олег відступив з відділом в ліс він довідався, що наша група ще в селі. Зразу вислав її на допомогу чоту, а ця по дорозі зустріла нас у відступі.

Стрілянина з селі не вгавала. Большевики почали господарювати поміж хатами та, як звичайно, розправлятися з населенням. Ціла сотня лежала на становищах, коли стежа донесла, що лісом іде розстріляною якесь військо. Ми не рухалися з місця. Сотенний Олег загадав направити зроблену помилку та помстити на ворогові наші втрати. Крізь далековид розпізнано відділ к-ра Хмари, що саме надходив. Ліс закишів від повстанців. У всіх піднявся бойовий настрій, а командири сотень врадили піти наступом на село та прогнати грабіжників.

Щоб ворог у селі і залога большевицького обсерваційного пункту за шосою нас не запримітили, дві наші сотні пішли лісом на заставу від Перегінська, а одна від Рожнітова. Щолиш коли чоти доходили на свої місця, сотенні розкинули решту в широчезну розстріляну та з північного й західнього напрямку рушили на село. Большевики не сподівалися такої сили партизанського війська і в поспіху залишали село. Тут і там почалася перестрілка.

Командири сотень перерахувались, що наженуть ворога на заставу від Перегінська, куди — на їхню думку — він повинен був відступати. Замість шосою попри бункер в сторону Перегінська большевики відступили вздовж села за шосу в напрямі лісу над річкою Лімницею.

Залога з бункру подала по радіо розвідку до райцентру, а оточена пізніш одною чотою, вона вимагала негайної допомоги. З Перегінська большевики рушили автоколоною на відсіч. До бункра, що, до речі, був сильною землянкою на чистому горбі та мав першорядне поле обстрілу, не можна було ніяк доступити. Аж «панцерфаустами» (протипанцерними п’ястуками) з прямої наводки в отвір вдалося розбити верх землянки. При спробі атаки виявилося, що ще не всі з залоги бункру погибли. Осталі при житті боронилися завзято. На наш заклик «Здатись;», вони відповідали брудною лайкою. Мабуть мали немало гріхів на своїй душі і знали, що УПА їх не помилує. В тому часі колона большевиків під’їхала під нашу заставу. Миттю всі, немов прочуваючи засідку, висіли з авт і розчленувались у широку розстріляну. Цей несподіваний мачевр ворога засудив засідку на невдачу. Завдавши наступаючим крім того дошкульних втрат, чоти, не мавши надто вигідних становищ, відступили, а большевики кинулись бігом до села. В такій ситуації викінчити бункер не було можливо і чота, що облягала бункер, вже під густим обстрілом відступила в село. Ворог, що зазнав немало втрат раненими, задовольнився врятуванням осталої при житті залоги бункру й відступив до району.

Сотня Хмари, повечерявши, зразу відійшла. Наша група і відділ Олега похоронили поляглих пор. Ярему і хор. Козака, що їх знайдено біля окопів на горбі, відправили на санітарний пункт обох ранених та подались попри с. Петранку до Угринова.

Джерело інформації. (http://www.upa-pereginsk.if.ua/?p=375)

22 листопада минає 101 рік від дня народження (1921) українського військового та громадсько-політичного діяча, підпільника ОУН, вояка дивізії СС «Галичина» Михайла Івановича Бендини-«Залізняка» (с.Раделичі Миколаївського району Львівської області – 27 листопада 2009 р.). (Юрій Коломієць - сторінка у ФБ).

Життєпис. Навчався у сільській школі, а у 1936 р. вступив до Львівської торговельної школи і з того часу покинув батьківський дім. По завершенні навчання працював у народній торгівлі та одночасно провадив комерційну діяльність. 

У червні 1939 р. вступив до лав ОУН (псевдо «Залізняк»).

У 1942 р. зустрів свою майбутню дружину Марію Пугач і через рік, у серпні 1943 р., вони одружились і розпочали сімейне життя у Львові.

У вересні 1943 р. вступив до дивізії «Галичина». Залишивши дружину, яка на той час вже очікувала дитину, в складі 1-ї УД УНА відправився на вишкіл, який тривав протягом року. У першому ж бою під Бродами був поранений і потрапив до совєтського полону. На 18 липня була призначена страта, проте, коли солдати вели його на розстріл, рішення щодо його подальшої долі було змінено. Михайло все життя вважав це чудом Божим і був вдячний Діві Марії за чудесне зцілення життя. Він був відправлений під військовий трибунал, який засудив його до 25 років ув'язнення в Кемерові.

З перших днів полону Михайло планував втечу і така нагода випала через два роки ув'язнення. Після втечі, кілька днів відсиджувався у лісі, а потім, без документів, практично без грошей і їжі при допомозі добрих людей добирався додому 10 днів. Дружина на той час народила доньку і переїхала жити у своє рідне село. Очевидно, що Михайло не міг залишитись з нею, тому навідавши її під покровом ночі, був змушений залишити її на роки.

За допомогою товаришів по зброї, яких йому вдалось відшукати у Львівській області, він отримав документи переселенця на прізвище Володимира Івановича Сенишина.

Першим наміром його було приєднання до УПА, проте побратими переконали, що він принесе більше користі, працюючи на офіційній роботі і допомагаючи повстанцям, їх сім'ям, та таким як він втікачам, шляхом оформлення фіктивних документів, а також постачаючи медикаменти, одяг та зброю повстанцям.

Михайло Бендина влаштувався на роботу у канцелярію Городоцького районного відділу соціального забезпечення, а згодом він вже обіймав посаду старшого інспектора. Його робота передбачала поїздки по всьому Городоцькому району, що допомагало у здійсненні підпільної діяльності. Незважаючи на довіру до нього безпосереднього керівництва, працівники НКВД ніколи не довіряли йому і він був під їх пильним наглядом.

У 1951 р. по доносу Михайло був затриманий і засуджений до 25 років ув'язнення за статтею 54-1а. Заслання відбував в таборі в Сухобезводній у Горьківській області. У 1957 р. підпав під амністію і повернувся до дружини до Львова. Після ув'язнення Михайлові було заборонено працювати у торгівлі, тому решта його професійної діяльності була пов'язана з обласними закладами охорони здоров'я, де він працював на посаді головного бухгалтера.

У 1990 р. в часі свого візиту до родини у США Михайло зустрівся з побратимами Ярославом Качаєм, Романом Данилюком та Юрієм Ференцевичем. Разом вони домовились про створення Братства колишніх вояків Дивізії «Галичина» в Україні, метою якого б стало вшанування пам'яті полеглих у визвольній боротьбі, встановлення історичної справедливості, систематизація захоронень полеглих та здобуття належного, почесного місця діяльності УД «Галичина» у сучасній історії України.

Початком діяльності стала публікація Михайлом у пресі 1 грудня 1991 р. оголошення про налагодження контакту між колишніми вояками Дивізії «Галичина» в Україні.

Будучи членом Крайової Управи Галицького Братства колишніх вояків 1-ї УД УНА з 19 листопада 1991 р., Михайло обіймав посаду Голови Львівської станиці Братства.

З 1990 р. і до останніх днів це була основна і найбільш значима діяльність всього його життя. Безліч справ були започатковані і реалізовані з побратимами, яких він відшукав і об'єднав для спільної діяльності й задля досягнення поставлених цілей.

Найбільш значимими досягненнями Братства всього періоду було встановлення пам'ятника загиблим під Бродами у с.Ясенів на горі Жбир, пошук та перезахоронення останків загиблих під Бродами на новоствореному меморіальному цвинтарі, побудова каплиці на цьому цвинтарі, сприяння створенню меморіального комплексу воїнів та репресованих на Личаківськім цвинтарі у Львові, встановлення пам'ятного знаку. За майже два десятиліття Братство видало багато публікацій та вело значну просвітницьку діяльність. Михайло також був тією ланкою, яка постійно забезпечувала зв'язок між вояками в Україні та за її межами.

Джерело інформації. Юрій Коломієць. (Фейсбук сторінка)

20 листопада 1908 р. у Варшаві помер Вороний Георгій Феодосійович - видатний Український математик - основоположник наукових напрямів у теорії чисел, алгебрі і геометрії. Його забальзамоване тіло, згідно із заповітом, було перевезено на рідну землю і поховане у с. Журавці (на Чернігівщині) у спеціальному гробівці. У 1930-х роках, під час розкуркулювання, гробівець було знищено. Селяни перепоховали останки математика поруч з батьком.

Народився Георгій Вороний 28 квітня 1868 р. у с. Журавка на Чернігівщині.

Середню освіту здобув у Бердянській (до 5-го класу) і Прилуцькій гімназіях. У цей період він захопився математикою. 1885-го Вороний вступив до Петербурзького університету. Основною галуззю досліджень, яку обрав для себе Г.Вороний, була теорія чисел. Саме у цьому напрямі у той час переважно досліджували такі авторитетні фахівці, як професори П.Чебишов, А.Марков, Є.Золотарьов. В результаті їхньої діяльності виник окремий науковий напрям, що згодом дістав назву «Петербурзька школа теорії чисел».

Поганий стан здоров'я змусив повернутися молодого вченого в рідну Журавку, де він далі працював над своїми дослідженнями. Восени 1889 р. Георгій Вороний склав випускні екзамени і захистив дипломну роботу про числа Бернуллі. Після цього його залишили при університеті для підготовки магістерських екзаменів на основі подання, підписаного провідними професорами математики — А.Марковим, М.Коркіним, Ю.Сохоцьким, К.Поссе.

Одночасно він був призначений позаштатним вчителем у Петергофській прогімназії.

У той же період Георгій Вороний одружився з Ольгою Крицькою, яка стала не лише коханою дружиною, а й другом і помічником на все життя.

Наукові інтереси молодого вченого надалі зосередилися на теорії алгебричних чисел, точніше – на теорії ірраціональностей третього степеня.

Два його дослідження, що лягли в основу магістерської і докторської дисертацій, принесли успіх. Обидві дисертаційні роботи 1896 р. були відзначені премією імені В.Буняковського.

«Георгій Вороний – геніальний український математик. Він під час свого перебування в Петербурзькому університеті займався з гідним подиву успіхом кубічною областю і зробив у ній геніальне відкриття. Він узагальнив на кубічну область алгоритм неперервних дробів, що дає алгебричні одиниці в квадратичній області. Це узагальнення марно шукали з часів Ейлера протягом ХIХ століття усі найвидатніші математики. Вийшов таким чином алгоритм Вороного», – писав академік Д.Граве.

Після захисту магістерської дисертації Г.Вороний отримав призначення до Варшавського університету, де працював до кінця своїх днів. З осені 1898 р. працював також професором Варшавського політехнічного інституту — був деканом механічного факультету.

У 1898 р. Г.Вороного обрали членом Московського математичного товариства. Він брав участь у роботі Х з'їзду природознавців і лікарів у Києві та ХI з'їзді у Петербурзі. У 1903-1904 рр. вийшли друком два дослідження Г.Вороного з аналітичної теорії чисел. У 1907 р. Г.Вороного обрано членом-кореспондентом Петербурзької академії наук.

Протягом 1903-1904 рр. Г.Вороний у складі групи професорів займався створенням Донського політехнічного інституту у Новочеркаську. Тут він виконував обов'язки декана механічного факультету, а 1908 р. повернувся у Варшаву на попередні місця роботи. У 1909-1911 рр. Г.Вороний за редакцією професора І.Брайцева опублікував у Варшавських університетських відомостях підручник із математичного аналізу.

Під час перебування у Новочеркаську загострилася хвороба Г.Вороного і він на літо поїхав у відпустку до рідної Журавки на лікування.

20 листопада 1908 р. Георгій Вороний помер у Варшаві. Його забальзамоване тіло, згідно із заповітом, було перевезено на рідну землю і поховане у Журавці у спеціальному склепі. У 1930-х роках, під час розкуркулювання, склеп було знищено. Селяни перепоховали останки математика поруч з батьком.

Наукові розробки вченого використовуються у сучасній науці. Діаграми Вороного стали широко вживати у багатьох наукових центрах світу. В останні десятиліття їх дослідження і узагальнення проводяться практично в усіх країнах Європи, у США, Канаді, в країнах Південної Америки, Японії, Китаї, Австралії, Новій Зеландії. У Сеулі (Корея) існує Дослідницький центр з діаграм Вороного. З ініціативи цього Центру з 2004 року в різних країнах світу протягом 10 років проводилися щорічні міжнародні симпозіуми, присвячені узагальненням діаграм Вороного та їх використанню (ISVD).

Метод Вороного – розбиття певного об'єму на частини дозволяє створювати максимально міцні структури з використанням мінімальної кількості матеріалу. Результати його дослідження використовуються також у кристалографії, інформації, фізиці, електроніці, астрономії, астрофізиці, хімії, хімічній інженерії, мікробіології, офтальмології, у розв'язанні проблем штучного інтелекту.

Діаграми Вороного використовують в інженерних конструкціях, у дизайнерських проектах. У Китаї за проектом дизайнера Hyun-Seok Kim'а побудована яхта під назвою «Voronoi yacht», португальський архітектор Andre Koelho створив лампу – гриб «за Вороним», в Сеулі під час симпозіуму 2005 року в Художньому музей була відкрита виставка «Мистецтво по Вороному», подібна виставка була і в Калгарі (Канада) у 2006 році.

Джерело інформації. https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/kviten/28/1868-narodyvsya-georgiy-voronyy-matematyk

Про наших земляків і фатальну виставу “Шаріка” 14.11.1943 р. під час прем’єри оперети Ярослава Барнича “Шаріка” у приміщення українського театру, нині – приміщення Івано-Франківської обласної філармонії, ввірвалися німецькі окупанти, маючи інформацію, що у залі зібралися українські націоналісти, і заарештували 140 людей.

Арештованих по одному виводили на сцену, де перевіряли документи і обшукували. Звільнених садили в залі, а підозрілих відводили в канцелярію. Серед затриманих був уродженець Петранки – Дякон Ігор.

(Народився 1926 року, батько був директором школи і хорунжим УГА. З 1935 року вчився в школі імені М. Шашкевича в Станіславові. Потім в гімназіях Львова і Станіславова. З 1944 року – у підпіллі, був у сотні “Бея”, далі в обласному проводі. В 1946 році поступив у медінститут, а наступного року арештований і засуджений на 10 років таборів).

Також замітним був збліднілий блондин - Йосип Дідоха з Нижнього Струтина - перевірка якого все ж пройшла спокійно, але коли він вже сходив зі сцени з-за завіси його схопила за куртку чиясь рука. Як пізніше виявилось, це була рука провокатора, який весь час підглядав за перебігом дій. В тому часі хлопець підніс руку до рота і щось проковтнув. 

Німаки відразу його закували, зав’язали шарфом рот і почали бити. Хлопець впав на підлогу та почав руками відсувати з рота шалик. Тоді німці вхопили його за голову і спробували розкрити йому рота, але Йосип зі страху міцно зціпив зуби. Тоді закликали лікаря, розрізали одяг і зробили кілька уколів в руку. Коли лікар почав випитувати яку він вжив отруту, Йосип зрозумів, що це робилось з метою не дати йому померти від отруєння. Далі на всіх арештованих в гардеробі наділи спільні кайданки і двома партіями по по п’ять чоловік відвели до в’язниці. Окремо вели тільки Йосипа то його товариша Андрія. 

В тюрмі всіх арештованих відправляли до канцелярії, а далі по збірних камерах, і тільки Дідосі з товаришем дістались одиночні камери. Йосипа кілька разів викликали на допити, де сильно били, а один раз навіть відправляли на електричне ліжко, яке являло собою звичайне металеве ліжко на яке ложили ув’язненого і періодично вмикали електричний струм в перервах між чим також били. 

17 листопада 1943 року знову ж таки в театрі відбувся суд, після якого 27 членів ОУН розстріляли неподалік від будівлі нинішньої філармонії – біля стін синагоги, прив’язавши їх до стовпів.

Тих кого смертна кара оминула відправили назад і тюрму, де вони сиділи в спільній камері. 23 листопада до тієї камери привели і закованого Дідоху. По обличчю і розбитому вигляді замітно було те, що він перейшов сильні тортури. Тут Йосип оповідав, як проходили його допити, показував рани, отримані на електричному ліжку та заявляв що нікого не здав, але сильно сумнівається чи зможе й надалі витримувати катування. 

27 листопада до розстрільного списку потрапляють решта 12 засуджених. Наступного дня 10 з них страчують, але Йосипа знову оминає смертна кара. Та все ж за кілька місяців життя молодого юнака обривається під час публічної страти на Долинщині.

Автор цього допису Olek Shkil

Кузьменко Галина «Надя» - вояк УПА, кулеметниця, пропагандист ТВ-21 «Гуцульщина».

Галина Кузьменко народилася 30 липня 1922 року в селі Нова Басань (Козелецький повіт Чернігівської губернії). В 11 років залишилася сиротою, оскільки мама та двоє братів померли від Голодомору, а батька заарештувало НКВС. Виховувалася в дядька у Донецькій області.

У 1943 році добровільно вступила в підпільну організацію «Чернігівська січ», а з наближенням лінії фронту організація вирушила рейдом на захід і приєдналася до УПА.

Майже три роки під псевдо «Надя» перебувала у лавах збройного підпілля на території Станіславської області, працювала пропагандистом у ТВ-21 «Гуцульщина».

Захоплена чекістами в 1946 році, коли хворіла на тиф. Ув'язнена на 10 років таборів та 5 років обмеження в правах. Строк відбувала у Воркуті.

Після звільнення вийшла заміж за вояка УПА Ярослава Когута. Проживали спочатку в Бориспільському районі, народився син Василь. В середині 80-х переїхала до сина у квартиру в Києві.

Померла у червні 2000 року.

Вшанування пам'яті.

У селі Кобижча Бобровицького району Чернігівської області є вулиця Галини Кузьменко і провулок Галини Кузьменко.

У 2015 році стала однією з 10 Героїв серії інформаційних плакатів «Українці в лавах Об'єднаних Націй перемогли агресора», підготовлених Українським інститутом національної пам'яті до 70-ї річниці перемоги над нацизмом.

Джерело.

Літопис УПА, Вікіпедія, календар Українця.

*****

Галина КУЗЬМЕНКО Псевдо: «НАДЯ»

Діяльність: за першою версією – воячка УПА, кулеметниця та пропагандистка ТВ-21 «Гуцульщина»; за другою версією – фельдшерка куреня УПА «Степового» та наглядач підпільної аптеки.

За зв'язок із українським підпіллям Галина Кузьменко зазнала катувань чекістів, провела 10 років у радянському концтаборі у Воркуті.  

Після завершення ув'язнення, радянський режим не дозволив дівчині одразу повернутись до України. 

По собі Галина Кузьменко лишила доньку Роксолану, народжену від колишнього упівця Ярослава Когута. 

Джерело. Сайт радіо свобода. https://www.radiosvoboda.org/a/29809432.html

В осінний день, 17 жовтня 1996 р. закінчила свою багатогранну туземну мандрівку Марія Лабунька з дому Ровенчук (Ірина Сурмач). Наводжу в заголовку і тут ім’я і прізвище «Ірина Сурмач», бо українська громада Мюнхена, де покійна жила до 1955 р. і до часу, коли вийшла замуж за Мирослава Лабуньку, була знана тільки, як Ірина Сурмач.

Такою для багатьох вона залишилася у їх пам’яті. Невиліковна недуга рака перервала її нитку життя на сімдесят другому році життя. Покійна була свідома близького кінця своєї туземної мандрівки і переходу у невідомі Божі засвіти, де вже немає ні болю, ні турбот, а життя безконечне.

Покійна Марія народилась 12 лютого 1924 р. у селі Печиніжин, що на Івано-Франківщині, у родині Ровенчуків. На жаль життєвий шлях Марії не належав до легких. Хоч Марія була ніжної будови, але сприймала своє життя, подивугідно мужньо. Батьки Марійки дали її глибоке родинне і релігійне виховання та освіту, що мало вагомий вплив у її житті. Вартості, одержані у батьківській хаті, покійна зберігала до кінця свого життя. Можна сказати, що це був своєрідний батьківський посаг для Марії, з яким покійна пішла у широкий світ, на якому оснувала своє родинне життя.

Юні роки Марійки випали на жорстокий час Другої світової війни. В той час Україна і її український нарід знаходивсь між двома тоталітарними окупантами червоною більшовицькою імперією і гітлерівською фашистською Німеччиною. Для українського народу в тій ситуації не було іншої альтернативи, як власними силами змагатись за незалежність і свободу українського народу. Організація Українських Націоналістів взяла на свої плечі бо­ротьбу проти двох червоного і брунатного імперіялістів. Українська молодь широко приєднувалась до боротьби за незалежність України. Таким чином Марія спершу стає членом Юнацтва ОУН, а згодом приєднується до активного українського резистансу і стає активним членом Української Повстанчої Армії.

Активна участь у підпільній боротьбі примусила юну, гарну брунетку, з широко відкритими чорними І очима, і дівчину Марію покинути рідну хату, батьків і йти у невідоме, виконувати її призначенні завдання. Треба було змагатись на два фронти, проти відступаючої гітлерівської армії та окупаційної влади, а з другої, проти наступаючої більшовицької навали. Капітуляція гітлерівської Німеччини застала Марійку у рядах УПА на Закерзоні — Лемківщина. Тут знову прийшлось проводити подивугідну боротьбу проти сателітньої комуністичної Польщі і більшовиків, обороняючи, перед різними нападами, безборонний український нарід на Засянні і Лемківщині.

Перед відділами УПА не було надій на перемогу, але щоб зберегти людський потенціял, було вирішено збройно продістатись на Захід. І тут Марійка у 1948 році з групою членів УПА опинилась у Західній Німеччині, в американській зоні. Це не прийшлось легко. Треба було чимало пережити різних труднощів, щоб вкластись у нормальне суспільне життя. Для Марійки усміхнулась доля, щаслива нагода — студіювати. Вона вписалась на студії історично-філософічного факультету Українського Вільного Університету, у Мюнхені.

На початку 1950 років Ірина Сурмач вийшла замуж за Мирослава Лабуньку. У Мюнхенському періоді починається моє знайомство з Марійкою. У Мюнхені ми жили дружньо, як велика родина. Чи мало з тих, що по-товариськи, разом жили, не стало серед живих. Тут можна назвати Богдана Бідяка, Володимира Керода, відомого письменника Любомира Рихтицького (Любомирського) й інших. Наша дружба з Марією була така щира і близька, що вже після того, як перенеслись до Америки і жили разом у Нью-Йорку, то все ми були постійними гостями у великі рокові свята Різдва Христового і Христового Воскресіння у панства Марії і Мирослава Лабуньків. До тих постійних гостей належали переважно покійний Богдан Бідяк, Осип Данко і автор цих рядків. Це справді все було дружньо-родинно. Хата Лабуньків все була гостинна. Життя Марійки ні у Мюнхені, ні в Нью-Йорку не належало до розкішних, але покійна не нарікала і була щаслива з того, що мала.

Слід підкреслити, що Марійка все була зорієнтована в українсько-громадському, церковному і політичному житті, бо ж безперебійно брала в ньому активну участь. Вона мала свою здефінійовану думку на різні політичні проблеми. Марійка була активною пластункою, членом Т-ва колишніх Вояків УПА, Українського Патріярхального Товариства, Союзу Українок Америки й інших організацій. Поруч того слід наголосити і підкреслити, що вона була взірцевою мамою, віддаючи для своїх дітей все, що тільки мала. Це є найстарший син Олесь, середуща дочка Ія і молодший син Іко. Мати разом з батьком Мирославом дали їм глибоке родинне і релігійне виховання і подбали про осягнення високої освіти. Покійної посвята для дітей була подивугідна.

На закінчення належить сказати і підкреслити, що Покійна Марія була глибоко віруючою, чесною і багатотрудивою людиною. Все була приємною, веселою і милою в товаристві, великою патріоткою. Покійна належала до дуже упорядкованих людей і все мала особисте «я». Такою залишилась у моїй пам’яті Покійна Марія-Ірина.

В особі покійної Марії втратили: Мирослав вірну дружину і друга в житті, дочка Ія і сини Олесь й Іко дорогу і незаступиму маму, внуки милу бабусю, друзі по зброї віддану подругу зброї, громадські організації і в загальному українська громада відданого і працьовитого члена громади, а друзі і приятелі віддану подругу спільних переживань. Мужеві Мирославові, дочці її, синам Олесеві й Ікові складаю глибоке співчуття.

Хай гостинна американська земля буде Марії легкою, а пам’ять про неї хай іде з роду в род.

Микола Галів

Із ФБ сторінки Borys Buchynskyy

Дарія Ребет (дівоче прізвище: Цісик, псевдо: "Орлян", "Роберт", "Вільшинська" — визначна політична і громадська діячка, публіцистка, за фахом правник. Голова Проводу ОУНЗ (закордоном) (1979–1991). Дружина Лева Ребета.

Народилася Дарія Ребет у родині священика її батько Омелян Цісик — походив із села Малий Ключів на Коломийщині, народився 18 березня 1887 p. такаж у священничій родині. Германіст і україніст, автор книги «Політичні твори Шевченка»; мати Олена (Леся) Федорович — донька священника, який у ІІ-ій половині XIX ст. належав до «пробудителів Буковини». Дарія Ребет навчалася на юридичних факультетах Львівського та Люблінського університетів; здобула науковий ступінь магістра права.

Політична діяльність:

На початку 30-х належала до молодіжної структури ОУН у Стрию, очолювала жіночі групи Стрийської окружної екзекутиви ОУН в Стрийській окрузі (1933–1934). 1934–1938 — член Крайової екзекутиви ОУН на Західно Українських Землях, відповідала за зв'язки з керівництвом українських націоналістів, що перебувало в еміграції. За участь в українському націоналістичному русі кілька разів заарештовувалась польською поліцією, відбувала піврічне ув'язнення в тюрмі (1939). З квітня 1941 р. перестає бути членом ОУН, стає членом ОУНР. Під час німецької окупації налагоджувала роботу підпільних осередків ОУНР. У серпні 1943 року взяла участь у роботі 3-го Надзвичайного Великого збору ОУНР.

З вересня входила до складу ініціативного комітету, який підготував проведення Першого великого збору Української головної визвольної ради (УГВР) (11–15.07.1944). Була обрана членом І-ї Президії УГВР, брала участь у розробці програмних документів УГВР. У повоєнний час жила в еміграції у ФРН. Після розколу ОУНР у грудні 1956 р. приєдналася до ОУНЗ і була обрана до складу її Політичної ради. З 1979 року очолювала діяльність Політичної ради ОУНЗ і перебувала на цій посаді до червня 1991 року.

Участь у жіночому русі:

Відзначилася активністю у розбудові жіночого руху в еміграці. 15–16.12.1945, Авсбурґ — Перший З'їзд українського жіноцтва в Німеччині. До Головної Управи було обрано Дарію Ребет. Із 1946 року, з моменту заснування журналу ОУЖ «Громадянка» була його дописувачем. 29–30.03.1947, Ашаффенбурґ — ІІ З'їзд ОУЖ, що його референткою обрано Дарію Ребет. При її співпраці створено міжнародну Лігу Жінок в екзилі, в якій крім українок об'єдналися представництва жінок-емігранток різних національностей. Постійним секретарем Ліги була Дарія Ребет.

Журналістська діяльність:

Дарія Ребет співпрацювала з багатьма українськими періодичними виданнями в еміграції, була членом редколегій часописів «Сучасна Україна», «Сучасність» та «Український самостійник», видала збірку статей про Об'єднання Українських Жінок у Німеччині (1980), автор статей, присвячених ідеології ОУН, її програмним постулатам та історії, українському визвольному рухові.

Джерело інформації 1.

Дарія Ребет. Спогади. — Львів: Манускрипт-Львів, 2018, 176 с.

Андрій Ребет. Доповідь «Лев і Дарія Ребет: мої батьки», виголошена в Українському Вільному Університеті, Мюнхен, 24.06.1998.

Посівнич М., Брелюс В. Нарис життя Дарії Ребет – “Орлян”. — Торонто-Львів: Літопис УПА, 2013. — 110 с. 

Довідник з історії України, Інститут історичних досліджень Львівського національного університету ім. Івана Франка, Київ, Генеза, 2001 та з Вікіпедія.

*****

Учасниця «Пласту»; керівниця повітової референтури ОУН; єдина жінка у Проводі ОУН (б) та в президії Української Головної Визвольної Ради (УГВР); член Проводу ОУН під керівництвом Романа Шухевича; обіймала керівні посади в ОУН і в еміграції

*****

Дарію Ребет затримували п'ять разів. Після арешту 1939 року, під час слідства, вона провела без сну у польській в'язниці понад два тижні. 

Однак, це не зламало Дарію. Для посилення тиску її перевели до окремого жіночого відділення, де тримали кримінальниць, але Дарія не видала своїх побратимів. 

Джерело інформації 2.

https://www.radiosvoboda.org/a/29809432.html

З історії освітянської роботи ОУН у Херсоні. (автор: Юрій Щур)

                                        Іван Журба

Співробітники совєтських органів державної безпеки займалися розшуком членів ОУН на Херсонщині, як одразу після німецької окупації й загалом закінчення німецько-совєтської війни, так і через 10 й більше років після цього.

В основному різноманітні звіти, доповідні й плани боротьби розпочиналися приблизно так: «На територію Херсонської області в період німецької окупації в 1941-42 роках разом з окупантами прибули емісари ОУН, які проводили роботу по створенню оунівського підпілля. У вказаний час прибулими націоналістами Вдовиченко [1] (редактор німецько-української фашистської газети «Голос Дніпра»), Грицаєм (секретар міської управи), Степовим Ярославом (працював в органах народної освіти) й іншими були створені націоналістичні організації й групи, як у м. Херсон, так і у Велико-Олександрівському, Ново-Воронцовському й ін. районах області».

Попри очевидну ідеологічну ангажованість авторів подібних дописів, акцентуємо увагу на найголовнішому для нас: Юліан Войтович – «Ярослав Степовий» був відомим у Херсоні і запам’ятався, перш за все, як працівник сфери освіти, вчитель історії України. Не зайвим буде також наголосити на тому, що члени ОУН, які займалися розбудовою мережі у Херсоні, надавали питанням реорганізації освіти виняткової ваги. Було зрозуміло, що саме школа є тією першою сходинкою для формування патріотичного світогляду підростаючого покоління.

У жовтні 1941 року на квартирі заступника міського голови оунівця Мирослава Грицая по вулиці Вітовській у Херсоні відбулися збори інтелігенції, де серед інших присутніми були освітяни Шевченко й Бабенко, а також співробітник земельного відділу Дем’яненко. Двогодинна лекція господаря помешкання була акцентована на історії України, її географії. За великим рахунком, це був «націоналістичний лікбез». Наступна подібна зустріч відбулася у школі креслення на подвір’ї педагогічного інституту. Тут коло слухачів було набагато ширшим, а серед присутніх були також представники підпілля ОУН з тогочасного обласного центру – Миколаєва. На цих зборах обговорювалося питання друку молитовника для шкіл, а також необхідність залучення педагогів до друку матеріалів у газеті «Голос Дніпра».

                Юліан Войтович - Ярослав Степовий

Почасти реалізувати задум оунівців щодо патріотичного виховання учнів середньої школи вдалося з організацією сільськогосподарської школи у січні 1942 р., яку очолив колишній політв’язень радянських таборів член ОУН Іван Журба, з яким у «Ярослава Степового» склалися досить дружні відносини. Було бажання організувати освітній процес у приміщеннях сільськогосподарського інституту, однак у новій будівлі розміщувався німецький військових госпіталь, а у старому корпусі – німецька військова частина. Через це під навчальний корпус сільськогосподарської школи та гуртожиток студентів було відведено будинок колишнього священика на Сухарному селищі [2]. Потім, у вересні 1942 року, школа таки переїхала до приміщення сільськогосподарського інституту, але невдовзі була переміщена до школи №21, де й відбувалися заняття до самого закриття сільськогосподарської школи влітку 1943 року.

Історію України та географію у сільськогосподарській школі викладав «Ярослав Степовий». На запитання слідчого у 1950-му році Іван Журба розповів, що «Степовий мені говорив, що він до 1940 року проживав на Західній Україні, а потім переїхав до Криму, де жив до німецької окупації. Коли Крим було окуповано німцями, то нібито німці його заарештували, але потім звільнили й він прибув до Херсона». Та сам Журба вважав цю історію вигадкою Степового, бо останній прибув до міста разом із Грицаєм та Вдовиченком й усі вони походили з Західної України. Ще одну «версію» довоєнного життя Юліана Войтовича – «Ярослава Степового» слідству розповіла вчителька історії Марія Гаркуша, яка володала інформацією про його довоєнне навчання у Львівському університеті. Крім того, «Степовий, палкий націоналіст, який неодноразово бував у мене на квартирі й у бесідах зі мною розказував, що до війни був заарештований органами радянської влади й перебував у в’язниці міста Херсон».

На сьогоднішній день ще не встановлено чим займався Юліан Войтович у Херсоні до того, як почав працювати у сільськогосподарській школі. Та навіть ті дані, які нам доступні, дозволяють стверджувати, що він був задіяний саме у сфері освіти.

П'ятниця, 27 листопада 2020 22:03

ВЧИТЕЛЬ: з історії освітянської роботи ОУН у Херсоні

Юрій Щур

Іван Журба

Іван Журба

Співробітники совєтських органів державної безпеки займалися розшуком членів ОУН на Херсонщині, як одразу після німецької окупації й загалом закінчення німецько-совєтської війни, так і через 10 й більше років після цього.

В основному різноманітні звіти, доповідні й плани боротьби розпочиналися приблизно так: «На територію Херсонської області в період німецької окупації в 1941-42 роках разом з окупантами прибули емісари ОУН, які проводили роботу по створенню оунівського підпілля. У вказаний час прибулими націоналістами Вдовиченко[1] (редактор німецько-української фашистської газети «Голос Дніпра»), Грицаєм (секретар міської управи), Степовим Ярославом (працював в органах народної освіти) й іншими були створені націоналістичні організації й групи, як у м. Херсон, так і у Велико-Олександрівському, Ново-Воронцовському й ін. районах області».

Попри очевидну ідеологічну ангажованість авторів подібних дописів, акцентуємо увагу на найголовнішому для нас: Юліан Войтович – «Ярослав Степовий» був відомим у Херсоні і запам’ятався, перш за все, як працівник сфери освіти, вчитель історії України. Не зайвим буде також наголосити на тому, що члени ОУН, які займалися розбудовою мережі у Херсоні, надавали питанням реорганізації освіти виняткової ваги. Було зрозуміло, що саме школа є тією першою сходинкою для формування патріотичного світогляду підростаючого покоління.

У жовтні 1941 року на квартирі заступника міського голови оунівця Мирослава Грицая по вулиці Вітовській у Херсоні відбулися збори інтелігенції, де серед інших присутніми були освітяни Шевченко й Бабенко, а також співробітник земельного відділу Дем’яненко. Двогодинна лекція господаря помешкання була акцентована на історії України, її географії. За великим рахунком, це був «націоналістичний лікбез». Наступна подібна зустріч відбулася у школі креслення на подвір’ї педагогічного інституту. Тут коло слухачів було набагато ширшим, а серед присутніх були також представники підпілля ОУН з тогочасного обласного центру – Миколаєва. На цих зборах обговорювалося питання друку молитовника для шкіл, а також необхідність залучення педагогів до друку матеріалів у газеті «Голос Дніпра».

юліан войтович ярослав степовий

Юліан Войтович - Ярослав Степовий

Почасти реалізувати задум оунівців щодо патріотичного виховання учнів середньої школи вдалося з організацією сільськогосподарської школи у січні 1942 р., яку очолив колишній політв’язень радянських таборів член ОУН Іван Журба, з яким у «Ярослава Степового» склалися досить дружні відносини. Було бажання організувати освітній процес у приміщеннях сільськогосподарського інституту, однак у новій будівлі розміщувався німецький військових госпіталь, а у старому корпусі – німецька військова частина. Через це під навчальний корпус сільськогосподарської школи та гуртожиток студентів було відведено будинок колишнього священика на Сухарному селищі[2]. Потім, у вересні 1942 року, школа таки переїхала до приміщення сільськогосподарського інституту, але невдовзі була переміщена до школи №21, де й відбувалися заняття до самого закриття сільськогосподарської школи влітку 1943 року.

Історію України та географію у сільськогосподарській школі викладав «Ярослав Степовий». На запитання слідчого у 1950-му році Іван Журба розповів, що «Степовий мені говорив, що він до 1940 року проживав на Західній Україні, а потім переїхав до Криму, де жив до німецької окупації. Коли Крим було окуповано німцями, то нібито німці його заарештували, але потім звільнили й він прибув до Херсона». Та сам Журба вважав цю історію вигадкою Степового, бо останній прибув до міста разом із Грицаєм та Вдовиченком й усі вони походили з Західної України. Ще одну «версію» довоєнного життя Юліана Войтовича – «Ярослава Степового» слідству розповіла вчителька історії Марія Гаркуша, яка володала інформацією про його довоєнне навчання у Львівському університеті. Крім того, «Степовий, палкий націоналіст, який неодноразово бував у мене на квартирі й у бесідах зі мною розказував, що до війни був заарештований органами радянської влади й перебував у в’язниці міста Херсон».

На сьогоднішній день ще не встановлено чим займався Юліан Войтович у Херсоні до того, як почав працювати у сільськогосподарській школі. Та навіть ті дані, які нам доступні, дозволяють стверджувати, що він був задіяний саме у сфері освіти.

інститут херсон1

У першій половині жовтня 1941 року відділ освіти Херсонської міської управи провів у Малому театрі конференцію вчителів міста й навколишніх сіл. Головна мета конференції полягала у налагодженні роботи освітньої сфери відповідно до нових реалій життя в умовах німецької окупації. У перший день роботи конференції доповідачами були представники міської управи та відділу народної освіти. Наступного дня вчителі працювали в тематичних секціях, зокрема історичну секцію очолила вчителька Марія Гаркуша. Під час спільної роботи вчителів історії розроблялися навчальні плани, а також зачитувалися окремі теми з історії України. Основний наголос тоді було зроблено на періоді Київської Русі. Марія Гаркуша прочитала лекції про її заснування та період князівства Ярослава Мудрого. Інші теми з цього періоду історії висвітлив у своїх лекціях «Ярослав Степовий» (Юліан Войтович). Зауважимо також, що під час роботи історичної секції були надані рекомендації щодо підручників для шкіл, це були книги з історії України авторства Коваленка, Миколи Аркаса та Михайла Грушевського.

Після повернення совєтської влади до Херсона, органам держбезпеки, в процесі боротьби з націоналістичним рухом, вдалося дізнатися про створення членами ОУН у другій половині 1942 року в сільськогосподарській школі молодіжного осередку на чолі з Ростиславом Шевченком. Завербований у 1952 році під агентурним псевдонімом «Павленко» колишній учень школи й учасник організації Микола Ломакін свідчив, що керівництво організацією здійснювало двоє учнів: згаданий Шевченко та Юрій Вороненко (рідний брат дружини Федора Вдовиченка). Окрім зв’язків безпосередньо з членам ОУН Херсона, молоді націоналісти через зв’язкових Павла Соболенка, Григорія Біду та Леоніда Ніколаєва також підтримували зв’язки з оунівцями Миколаєва та Одеси, зокрема отримували звідти різноманітну літературу. Не виключено, що до появи цієї молодіжної організації ОУН був причетний і Юліан Войтович.

Наприкінці літа – на початку осені 1942 року Войтович захворів на черевний тиф. Саме на цей час припадає розгортання репресій нацистських спецслужб проти ОУН у Херсоні. Перебування вчителя Степового у лікарні не вберегло його від арешту, який відбувся 19 листопада того ж року. Сам Юліан через багато років згадував, що коли його забирало гестапо, він був абсолютно безсилий й інші хворі були змушені виносити його з лікарні на ковдрі.

Після арешту до сільськогосподарської школи надійшов запит від німців, які потребували його характеристики, зокрема чи проводив він націоналістичну діяльність у школі. Іван Журба на допиті у 1950 році свідчив, що вчителі підготували колективну позитивну характеристику, із запереченням будь-яких фактів проведення націоналістичної діяльності вчителем Степовим. Можливо, це зіграло свою роль у подальшій долі Юліана Войтовича під час слідства гестапо, зокрема його виживанню.

Допоки Войтович перебував у лікарні (до арешту), родина Журби допомагала йому. Загалом, рівень дружніх стосунків у цих двох вчителів-націоналістів був настільки високим, що інші педагоги з сільськогосподарської школи пліткували про те, що вчитель Степовий залицяється й «женихається» до старшої доньки Івана Журби Галини. Також навідувала у лікарні Степового дружина оунівця Федора Вороненка Світлана. Пізніше вона згадувала у листі до Войтовича про родину Журби, що «останньо в Херсоні вони мешкали недалеко від лікарні, де Ви лежали хворий на тиф, і я, повертаючись з лікарні, бо Вас вже там не було, вступила до них і повідомила про Ваш арешт, то вони (мама і Галина) розплакалися і дуже вболівали».

Не оминув репресій, але вже радянських, і сам Іван Журба. Під час відступу німців з території Херсону він виїхав з родиною до Румунії. Однак, 6 квітня 1950-го року його було заарештовано оперативною групою контррозвідки МГБ військової частини п/п 93210. Справу вели херсонські «чекісти», а 20 жовтня того ж року Військовим Трибуналом військ МВС Херсонської області він був засуджений до 20 років таборів з ураженням в правах на 5 років.

[1] Цікавим фактом, що свідчить про «ретельність» боротьби деяких співробітників МГБ з націоналістичним підпіллям є помилкове віднесення Вдовиченка, Грицая та інших членів бандерівської Похідної групи ОУН до потенційного членства «мельниківської» ОУН під час відповідної чекістської кампанії у 1952 р.

[2] Тепер – частина Корабельного району міста Херсон.

Джерело інформації:

https://ukrnationalism.com/history/4239-vchytel-z-istorii-osvitianskoi-roboty-oun-u-khersoni.html

(автор: Юрій Щур)

Були на Херсонщині і ОУН, і Бандера.

На фото: справа – Богдан Бандера. Фото з архіву Віри Мельник.

Діяльність ОУН та легендарне прізвище Бандера у більшості асоціюються виключно з західною Україною, але це невірно. Боротьба ОУН і УПА на землях Херсонщини потребує окремого дослідження з різних причин. Однією є та, що власне Херсонська область була створена 1944 року, а діяльність українських націоналістів на півдні України розпочалась ще до Другої Світової війни. Саме тоді були створені таємні похідні групи ОУН, у складі яких налічувалося від трьох до п’яти тисяч осіб. Великих угруповань було три: «Північ», «Центр» і «Південь». Група «Північ» мала на меті досягти Києва, група «Центр» – Харкова, а група «Південь» – Одеси та Криму. Основне завдання їх полягало у створенні на місцях адміністративних органів української влади.

Українське підпілля Півдня.

На Півдні українське підпілля було досить потужним. Підпільні організації існували в усіх обласних центрах та більшості районів і були доволі міцні, інколи вони мали в розпорядженні навіть власні друкарні. Певне уявлення про їх діяльність дають спогади В.Т.Бойка – члена націоналістичного гуртка, що існував у 1941 році у селі Нововоронцовка на Херсонщині.

Перші арешти націоналістів розпочалися з жовтня 1941 р. Тоді у Миколаєві було заарештовано 16 членів ОУН. При арешті до німців потрапили важливі документи про структуру організації, її завдання, псевдоніми керівників, тому в місті розпочались арешти. В той же час у Херсоні також проводились арешти членів цієї організації, четверо з яких були страчені. Члени ОУН в Херсоні активно діяли під прикриттям загонів самооборони, дозволених окупаційною владою. Вони проводили збори з метою пропаганди програми ОУН, на які збиралося до двох тисяч осіб. Прихильники націоналістів гуртувалися навколо командира самооборони на ім’я «Конрад». Вони мали зв’язок з іншою групою, що діяла в муніципальній адміністрації Херсона. Керував нею заступник мера на прізвисько Гриць. За архивними даними в середині січня 1942 року обидві групи були заарештовані. Однак націоналісти-підпільники продовжували боротися проти німецьких загарбників у Херсоні та районних центрах. Тому окупанти почали переслідувати усіх підозрілих, і 12 серпня того ж року в Херсоні було заарештовано ще 8 запідозрених у приналежності до українського підпілля. А в листопаді в Херсоні і Миколаєві відбулися повторні арешти. Втім, в область прибули нові члени похідних груп. Підпільну сітку організував буковинець «Довбуш». Через Миколаїв і Херсон йшла лінія зв’язку з підпіллям у Маріуполі.

Богдан, рідний брат Степана

Під загрозою переслідування за членство в ОУН рідний брат Степана Бандери Богдан покинув рідні пенати, коли західна Україна стала радянською, і почав «мандрівне» життя підпільника. Він перейшов західний кордон УРСР і осів у польському Холмі. Навчався у тамтешній гімназії. А незадовго до початку радянсько-німецької війни, коли ОУН засилала в Центральну, Східну та Південну Україну свої «похідні» групи, приєднується до однієї з них і разом з іншими «західниками» проникає до Херсонщини.

«Богдан» (інші псевдо – «Богданчик», «Іван») керував молодіжною мережею Херсонської округи ОУН (Б). Остання була підзвітна Миколаївському проводу, який очолював «Директор». Вище «Директора» в організації стояв «Юрко» – це псевдонім відомого діяча ОУН і УПА Василя Кука. Головним завданням для «Богдана» стала пропаганда серед молоді ідей організації. Агітація серед юнаків та дівчат була для ОУН пріоритетною, адже за умов постійного гестапівського терору відчувалася стійка потреба в нових людях. Спочатку, після перевірки ідеологічних основ, зацікавленим давали читати щось з пропагандистської літератури, періодики або листівки, які регулярно постачалися із західної України. Потім новачкам доручали неважку роботу (перенести пакет, документи, когось зустріти). У фіналі кандидат на членство повинен був прийняти присягу на вірність ОУН.

У листопаді 1943 року «Богдан» «засвітився» в замаху на німецького поліцая. Рятуючись від переслідування гестапівців у Миколаєві, він з колегами потрапив в село Піски. Одного вечора, коли друзі зібралися в хаті місцевої жительки Ніни Яковлєвої, до них прийшов поліцейський разом зі старостою села і почали обшук. Не довго думаючи, «Богдан» вихопив у поліцейського гвинтівку, а його товариш «Хвиля» вистрілив тому в голову. Після цього підпільники розбіглися хто куди.

На початку 1944 року змінився керівник Миколаївського проводу ОУН і «Богдана» посилають керувати підпіллям в Баштанський район. Активність Бандери так вразила керівника Миколаївської округи ОУН (б) Павла Микитенка, що він на допиті в НКВС зарахував того до «найнебезпечніших індивідів», а Баштанський район охарактеризував як «найбільш заражений націоналізмом».

Криївка неподалік села Піски.

«Богдан» оселився в селі Піски, у будинку дівчини Моті, яка симпатизувала оунівцям. Збереглися досить цікаві свідчення про характер і особисті якості тодішнього «Богдана». Ось яким він запам’ятався колезі: «25 років, західняк, всю його сім’ю репресувала радянська влада, нелегал». В інших протоколах допитів читаємо: «На вигляд років 18, хоча насправді 26, з Буковини, низького зросту, худий, білявий, волосся світло-русяве, скуйовджене. Довгасте бліде обличчя, очі сіро-блакитні, ніс прямий, вуха великі. Був фізично слабкий, але рішучий і сміливий, «живим в руки не здасться».

Десь у лютому 1944 року всім стало зрозуміло, що не за горами зміна влади – німецької на радянську. Тому було прийняте рішення побудувати укриття, щоб актив зміг там знаходиться у важкі дні. Богдан Бандера також копав один з «бункерів». На початку березня він оселився в укритті за 8 км на схід від села Піски.

У таких «ямах» керівники Миколаївського і Баштанського підпілля сподівалися пересидіти зміну влади, а потім легалізуватися під виглядом колишніх радянських партизанів. «Богдан» рекомендував вступати в Червону Армію і підшукувати там нових членів ОУН. Паралельно на місцях планувався набір бажаючих у збройні «боївки». «Заколотники» сподівалися спрямувати і тих, й інших воювати на Волинь у складі УПА. Багатьох тривожило земельне питання. «Богдан» обіцяв у майбутньому роздати землі селянам для «індивідуального користування». З Богданом Бандерою в притулку також переховувалися підпільники села Піски, але через деякий час це укриття виявили німці. Зав’язалася перестрілка. Частина повстанців зуміли втекти.

Підпілля Миколаївщини дуже постраждало від радянської масакри. Зокрема, за нез’ясованих обставин загинули його керівник «Директор», заступник Павла Микитенка «Микола». А сам Микитенко, особисто знайомий з Богданом Бандерою, пішов на співпрацю з НКВД, але вже в лютому 1945 року «за зраду Батьківщині» отримав 10 років таборів.

Херсонські оунівці діяли ще й на початку 50-х

Закінчення життєвого шляху Богдана Бандери, за розповідями очевидців, настало у березні 1944-го. За спогадами мешканки с. Піски Тамари Задираки, «Богдана» випадково застрелили червоноармійці з Сибірської дивізії, які перебували в селі на відпочинку. «Коли він забіг у сад, – згадувала жінка, – військовослужбовці його оточили і почали бити. Вони прийняли його за німецького шпигуна. Він заговорив з військовими – говорив, що він не німець і просив здати його в комендатуру. Я стояла приголомшена. Я згадала мітинг і цей голос. Потім зірвалася з місця і підбігла до хлопців. Кажу їм: «Він же не німець!» А вони: «Ти його знаєш?»

«Ні, не знаю, але чую польський акцент, так говорять західні українці». Я відразу здогадалася, що це той же хлопець, який виступав на мітингу. Він зрозумів, що я його намагаюся захистити, і вже вмираючим голосом промовив: «Я Богдан, я українець зі Львова» – і невдовзі помер».

Богдана Бандеру тоді поховали на городі Тамари Задираки. Чітких офіційних документів, які б розставили всі крапки над «і» в цій історії, так і не виявлено. Залишилося тільки кілька непрямих документальних свідчень. В 1944 – му році на допитах у НКВС місцеві підпільники, розповідаючи про оунівської мережі, раз за разом давали свідчення про якогось 25-26 річного «Богдана». Але жоден з них не знав точно, з ким насправді мав справу. Незважаючи на те, що радянська влада арештовувала, розстрілювала та висилала на Соловки усіх українських націоналістів, котрі вели підпільну роботу в Херсонській області, все ж в регіоні залишились люди, котрі не переставали боротись за незалежність України. За даними архіву КДБ у с. Рубанівка на Херсонщині (Великолепетиський район) ще навіть у лютому 1953 року було виявлено молодіжну групу ОУН у складі дев’яти осіб, яку очолював виходець з-під Галича Мар’ян Голотів. У молодих людей було вилучено два автомати, три пістолети, набої та підпільну літературу. Усіх їх засудили та вислали до таборів.

Джерело інформації. https://pressclub.te.ua Алла Дігтяренко, за інформацією Інтернет-видань та архівних даних. 

PS: 

Є версія, що в 1944 випадково застрелений військами Червоної Армії під час реокупації нею теренів Херсонщини.

За іншою версією навесні 1944 втік спочатку в західні області України, потім нібито в місто Відень і до 1963 проживав за кордоном.

За третьою — став жертвою зрадництва Петра Войновського в Миколаєві над Бугом.

80-РІЧЧЯ УПА: РОЗПОВІДЬ ПРО ПОЕТА ТА РЕДАКТОРА ПІДПІЛЬНОГО ВИДАВНИЦТВА УПА З ПОЛТАВЩИНИ ПЕТРА ВАСИЛЕНКА-ВОЛОША.

14 жовтня відзначатимемо День захисника України та 80-річчя створення Української повстанської армії (УПА) Щоб вшанувати захисників і захисниць України та воїнів УПА Інститут нацпам’яті розпочинає інформкампанію під гаслом «Боролись! Боремось! Поборемо!».

Обидві пам’ятні дати тісно переплітаються. Їх поєднують боротьба за державність проти московського режиму і тяглість військових традицій. Розпочата Росією війна у 2014-му, а потім і повномасштабне вторгнення спонукали сотні тисяч українців узяти до рук зброю і стати захисниками. Водночас цей феномен не є виключно сучасним явищем. Маємо приклад, коли українці підіймалися на збройну боротьбу за право на свободу та ідентичність — це історія УПА. Нині ЗСУ воюють із тим же ворогом, з яким вела боротьбу УПА. Тож сьогодні Полтавський офіс УІНП публікує матеріал авторитетного полтавського краєзнавця Анатолія Чернова, який на основі досліджень з тому 16 «Літопису УПА» та з книги «У боротьбі за волю під бойовим прапором УПА» написав статтю про уродженця історичної Полтавщини, поета та редактора підпільного видавництва УПА Петра Василенка-Волоша.

Народився у 1921 році в селі Війтовцях Яготинського району на Полтавщині (зараз це село територіально входить до складу Київської області) у багатодітній родині. Його батько, свідомий українець, працюючи тяжко у колгоспі, мріяв про те, щоб своєму найстаршому сину Петрусю, дуже здатному і охочому до науки, надати вищу освіту. Доля батька склалася трагічно. У 1936 році енкаведистські посіпаки його арештували і засудили на 10 років заслання в далекі табори. Мабуть, розстріляли, а присуд на заслання проголосили для маскування. Так робили в той час із сотнями тисяч українців. Мати і четверо дітей (два сини і дві дочки) залишилися без засобів до існування, пізнали страхіття голодомору 1932-1933 років та більшовицьку сваволю.

Петро Василенко згадує:

Як постав 32-й та 33-й, поїли все, що було їстівного, навіть траву-лободу повищипували. А смерть косить. Щодня підвода їде, та два чоловіка збирають трупи з вулиць і — в общу могилу… О, друзі мої, вже й не пригадую, як вижив я, десятиліток, в тому першому голоді.

Молодий Петрусь, незважаючи на все лихо, рветься всіма силами до освіти, вчиться в школі, багато читає, пише вірші, які подобаються всім його товаришам у селі. Після закінчення середньої школи вступив до Педагогічного інституту. Навчаючись в інституті, все ясніше бачить світ і життя та всю неправду кругом себе. Не затруїла молодої, палкої, степової душі юнака ні більшовицька школа, ні брехня їхніх газет та книжок. Петро бачив і розумів щораз ясніше життя та усвідомлювався в критичному, негативному ставленні до більшовицької неволі. Отримавши диплом по закінченню інституту, працював учителем в середній школі на Полтавщині. А на дні душі жевріла пам’ять про мученицький шлях свого батька — і цілого народу, яка змушувала думати молоду людину: чому? за що? навіщо?

О, мій батьку! 

(Десь в кайданах умерший)

Не досягший в житті сонцесяйних вершин, 

Твій тяжкий шлях борні не забуто

й тепер ще Крізь сніги його

довжить Твій трепетний син.

Із початком Другої світової війни Петра Василенка забрали до війська, де він закінчив прискорений курс військового училища і був направлений на фронт.

Тут Петро Василенко і знайшов свій шлях — шлях збройної боротьби проти всіх ворогів незалежної України. Він мав змогу ознайомитись з українським визвольним рухом, пізнав його програму — тоді зрозумів усе і знайшов ясну відповідь на всі питання і бажання, якими змолоду горіла його палка душа.

У липні 1944 року Петро Василенко вступає до лав Української Повстанської Армії (УПА).

Спочатку був чотовим в сотні Куреня «Месники», потім виконував функції політвиховника, а згодом став редактором часопису «Лісовик», що видавався повстанцями в Закерзонні.

Неодноразово П. Василенко-Волош бере участь у бойових діях проти польсько-більшовицьких військ. У своєму репортажі «Пригода під час маршу» Петро Василенко розповідає про бій сотні УПА під селом Которинами з більшовицькою розвідкою, в якому сам брав участь як чотовий сотні. Його репортажі, статті, нариси друкувалися у виданнях Краєвого Осередку Пропаганди: журналах «На чатах», «До зброї».

Петро Василенко вірив, що настане час, і він повернеться ще з переможним прапором українських визвольних змагань через Дніпро у рідні полтавські степи, щоб на місці помститися за смерть свого батька і тисячі загиблих українських патріотів. Він прагнув цілою душею здійснення тієї хвилини, «коли вже ніхто не буде бити, закріпачувати, вивозити та стріляти наших батьків і матерів, а буде вільна земля та щасливий люд». У це він вірив і за це боровся, та за це віддав своє молоде життя.

Діяльність вояків УПА — то не лише самі бої. Майже кожен день проводились в партизанських умовах освітня та ідеологічна робота, без допоміжної літератури — це особливий героїзм у поєднанні з великим талантом, справжній подвиг. При тому треба мати непохитну залізну волю та незламну віру. Серед бійців було чимало поетів, письменників, художників, музикантів. Серед них наш земляк, письменник Іван Багряний, поет Юрій Липа, художник і скульптор Михайло Черешньовський та багато інших, кого любов до Батьківщини покликала до лав УПА та примусила взяти до рук зброю. Це прекрасне покоління, яке творило безмежну потугу нашої нації, що здатна була боротися у вкрай несприятливих умовах. Його представники підпільно видавали друковані часописи і твори, складали чудові пісні та поширювали їх серед народу.

Чільне місце серед них належало і нашому земляку Петру Василенку, популярному поету, на вірші якого складалися повстанські пісні. Його вірш, покладений на музику — «Марш месників» став гімном Куреня. Головною роботою поета стала поетична збірка «Мої повстанські марші», яка була повністю видана лише в 1966 році у Львові, завдяки нашому земляку, а зараз львів’янину Миколі Петренку.

Ярослав Стех дає таку характеристику збірки:

«Мої повстанські марші» — це перш за все віддзеркалення душі повстанця. У них зображено бої з ворогом, героїчну смерть вояків УПА, а також про конкретних героїв, головним чином командирів повстанських груп, хоч і не завжди названі їхні справжні імена, або псевдоніми. Читаючи повстанські марші, мимоволі переносишся уявою в ті дні слави і величі українського козацького лицарства. Це вірші вільної козацької людини. «Ми славим правду, Бога, новий світ, вас прокляли замучених мільйони, на месть нас гонить кров їх з роду в рід» — такий виклик кидають в обличчя ворогові борці за волю, честь і славу України.

Дмитро Донцов писав:

…Це голосний крик нової України, яка сповіщає світові, що вона прийшла на світ: що вона живе, жити хоче і жити буде, хоч би всі сили зла завзялися на неї… Це воскреслий дух утоптаної в землю справжньої, прадавньої, нової, вічної України…

Епіграфом до повстанських маршів можливо взяти такі слова П. Василенка:

Ще відплатим катам!

Ще по рідних степах

із піснями пройдем бойовими, –

не розбійники ж ми,

хоч живем у лісах,

ми повстанці — сини України!

У поезії П. Василенка віддзеркалюється особлива любов повстанців до своїх командирів і побратимів по зброї. Їх командир — це «найбільший в сотні побратим, хоч у пекло, на гуляння підемо всі з ним». У вірші «Пісня про полковника Різуна», їхній командир — «славний лицар бойовий», а вояки «всі, як льви, б’ють комуну з України — це Бандерові орли». Воякам пригадуються слова полковника «Я хочу чути велику війну. Війна мусить бути». Виконуючи це бажання командира, вояки святять його зброю у все нових боях і підготовляють день, коли цілий народ завдасть останній удар більшовицькому окупанту. Це побратимство зброї і духу, об’єднані спільними ідеями, зв’язані взаємоприсягою на вірність один одному в боротьбі для досягнення спільної мети. Петро Василенко свято вірить у перемогу в національно-визвольній боротьбі українського народу.

У своїм посланні до «Матері», своїй рідній неньці, що залишилась на Полтавщині, він пише:

І тому я сьогодні так вперто 

Ідув бій останній, затяжний, завзятий.

Моя мамо! Повір, переможем — прийду

днем великим щасливого свята!

Серед тихої, темної ночі, десь у «зеленому борі, в душі поета зароджуються і лірична чутливість», він виявляє свою любов до матері, своїх близьких, друзів, «милої», до своєї малої Батьківщини — Полтавщини:

Знаю, там, де степів чорноземних розліг,

де вітрів не спинить, не догнати,

ти тепер (якщо тільки Тебе Бог зберіг,

якщо й досі стоїть наша хата),

ти тепер з льону нитку

прядеш край вікна

І так часто в вікно поглядаєш:

Може я появлюся під ним на снігах,

приблукавши з далекого краю…

Як людина молода, поет мав своє кохання. Дівчина уболівала за свого обранця, котрий щоденно перебував на грані життя і смерті. Поет згадує про лист, що його одержав від коханої дівчини. Вона зізналася йому в своїх почуттях, тривогах за нього: «І я думаю: Боже, що з вами тепер? У яких ви степах пропадаєте тінню? — і стає тоді повінь лякливих химер».

У поетичній відповіді ліричний герой, дякуючи дівчині, за всієї сили своїх юнацьких почуттів, у час боротьби зі смертельним ворогом все-таки знаходить в собі здатність піднятися над ними:

Там — барабанять кулемети, гранат 

страшний лунає гук,

не смію буть

тепер поетом

Твоїх зітхань і власних мук.

І з цього теж з особливою виразністю виявляється натура українського повстанця: ніщо, навіть найпалкіші емоції до коханої не сміють відволікати його від головного — від битви за свободу:

Похилені, засніжені, зігріті але

так вперто ми ідем:

В нічній безтямі

лютий вітер дуднить 

Мазепиним конем.

Це так П. Василенко відчуває за собою істинних героїв української історії — його підтримує незламний дух мазепинців, його вражає силою духу кинутий у лице більшовицьким посіпакам виклик саможертовних борців за Україну під трагічним Базаром. Звертаючись до України, він немов би присягу виголошує:

Усім жахом Полтави, Базару і Крут,

страшним рабством 

і кров’ю Петлюри

Ти мене обернула у месницький бунт,

в світлий рокіт крилатої бурі.

Поки свободи над степом Твоїм

Величавим вогнем не засвітить

буду тямити з болем 

твій пострах руїн,

буду месницьким бунтом шаліти!

Поезія Петра Василенка звучить у повстанських маршах та піснях. Але дивно вражає той факт, що ми їх мало чуємо під час наших національних свят. Наші хори чомусь не вивчають повстанських пісень. Замість могутніх, бадьорих пісень нової України, в нас немічно бринять сентиментальні пісні «гречкосіїв», або малоросійські «частушки».

Так і хочеться пригадати історичні традиції нашої землі, що відроджені в піснях «титанів духу». Пісні тих, що «чисті серцем» і сильні духом кинули грімкий клич:

Збудись, могутня Україно,

Козацьке плем’я, стань на змаг,

Туди, де сонце, де вершини,

До перемоги йде твій шлях…

Земляк Петра Василенка (народжений в Яготинському районі Полтавщини) Василь Гришко, вивчаючи історію УПА, звернув увагу на видання підпільної ОУН 1946 року — збірник нарисів про боротьбу УПА в 1943-1946 роках під назвою «У боротьбі за волю — під бойовими прапорами УПА». На титульній сторінці цієї збірки було зазначено «Упорядкували: Петро Волош-Василенко та К.Вірлинів». Дата видання — 1946 рік, у якому й загинув його редактор і поет УПА, як зазначалося в кінці некролога про нього — саме в той час, коли він «цю збірку нарисів почав редагувати» (В. Гришко, «Карби часу»).

Загинув Петро Василенко-Волош 21 травня 1946 року в бою, оточений ворогами; сам один відбивався до кінця, вистріляв цілий запас набоїв, встелив довкруги землю слідами ворожої крові і в кінці поліг по-геройськи від ворожої кулі. Похований у спільній могилі на цвинтарі в селі Новий Любленець, що на Волині. Після смерті поета підпільне видання УПА було названо в його честь — «Друкарня УПА імені Петра Волоша-Василенка». Підпільна преса УПА писала:

Слава Героєві. З його палкими словами і його піснями, з гімном Месників УПА, який він уложив, підемо дальше в боротьбі — до Києва і до Полтави, де могила його замученого батька й мільйонів їх, щоб над ними розгорнути прапор свободи!

Про героїчне життя юнака з Полтавщини ми вперше довідались завдяки пошуковій і навіть жертовній діяльності українського поета, колишнього остарбайтера та в’язня сталінських таборів, уродженця міста Лохвиця на Полтавщині Миколи Петренка. Завдяки йому в 1966 році у Львові вийшла збірка Петра Василенка-Волоша «Мої повстанські марші». 12 грудня 1997 року в будинку літераторів Спілки письменників України відбулася презентація цього видання, на якому виступили письменник Юрій Мушкетик, поет Микола Петренко, науковець Іван Пасемко та інші. У виступах говорилося про героїчний бойовий шлях полтавського юнака, який за свободу України поклав своє життя, про поетичну і публіцистичну творчість Петра Василенка. На вечорі прозвучало немало героїчних пісень періоду боротьби УПА з московською чумою на західноукраїнських землях.

Петро Василенко-Волош — визначна постать в історії національно-визвольних змагань українського народу в нашій духовній культурі. Про талановитого поета є згадка в другому томі «Історії української літератури ХХ ст.» (1994р.), а також в журналі «Любачівщина», що виходить у Львові, та «Літопису УПА». Йому присвячені віршовані твори відомих українських письменників Олеся Лупія, Олеся Доріченка, Миколи Петренка та інших.

Джерело інформації.https://poltava.to/project/7515/; https://poltava.to

Анатолій ЧЕРНОВ, краєзнавець, Полтава 6 жовтня 2022

Дитинство у підпіллі. Історія 8-річного зв'язкового УПА з Івано-Франківщини Івана Палагіцького із с. Острівці, що на Коломийщині. Джерело інформації https://suspilne.media

Іванові Палагіцькому було шість років, коли закінчилася Друга світова війна. З відновленням радянського режиму в 1940-х роках прикарпатці чинили опір червоній армії у підпіллі. У вісім років Іван долучився до боротьби за незалежність України та отримав поранення від енкаведиста.

"Татів брат був повстанцем. Він часто приводив до нас своїх побратимів. Вони сідали за стіл вечеряти й навколо складали зброю — креси, (кріси) автомати та карабіни. У хаті проводили наради й планували операції", — пригадує чоловік.

Іван Палагіцький народився у 1939 році в Острівці, що на Коломийщині. За рік до цього в селі створили об'єднання, підконтрольне ОУН. На початку 1940-х група розширилася до куреня "Молодіж", пізніше стала частиною боївки керівника Гвіздецького проводу Служби безпеки ОУН Михайла Клим'юка, більш відомого на псевдо "Шрам".

Село Острівець Коломийського району, що на Івано-Франківщині. Фото: Суспільне Івано-Франківськ.

"Після того, як москалі забралися, у нас вдома зробили два схрони — малий у колешні та великий у стодолі. Саме у другому переховувалися повстанці", — розповідає Повстанець.

Його дядько Іван на псевдо "Винний" був вояком боївки "Шрама". Мати Євдокія, яка втратила у Другій світовій війні чоловіка-червоноармійця, також стала зв'язковою УПА. Вдома рідні постійно наголошували, що метою їхньої боротьби є незалежність України. І тому Іван Палагіцький у дитинстві це добре засвоїв.

Спершу він носив їжу повстанцям у домашній схрон. Потім почав ходити у розвідку в село.

Повстанці інструктували Івана, як себе поводити під час розвідки. Фото: Суспільне Івано-Франківськ

"Мене інструктували, як себе поводити. Я йшов у центр Острівця, сідав в окіп і грався камінчиками. А коли приїжджали енкаведисти, стежив за ними", — пригадує Іван Палагіцький.

Вдома хлопчик розповідав бійцям УПА про кількість комісарів НКВС, їхній напрямок руху та зброю, що була при них.

У селі до повстанців ставилися з повагою, каже Іван. Його однолітки знали про зв'язок Палагіцьких з упівцями, тому через нього передавали поцуплені в радянських солдатів набої та патрони. Хлопчик і сам крав зброю. Наприклад, необачно виставлені "совітами" на комин гранати.

"Згодом мені довірили ходити до інших підпільників зі штафетами. (Письмовими повідомленнями). Зашивали їх під пояс або в одежу", — каже Палагіцький.

За його словами, мати задля конспірації виконувала обов’язки зв'язкової вночі. Вдень жінка шила одежу та готувала їжу для повстанців, тому передавав записки та ходив у розвідку малий Іван.

Під час однієї з таких вилазок за 8-річним хлопчиком погнався комісар НКВС. Палагіцький пригадує настанови матері: "Ні в якому разі не ставати. Не даватися їм в руки".

Малого розвідника підстрелили в ногу біля воріт його власного обійстя. Енкаведист, який натиснув на спусковий гачок, ймовірно, так і не поніс відповідальності за свій вчинок.

Це було останнє завдання 8-річного зв'язкового УПА. В острівецькій групі повстанців виявили колаборанта — Василя Лесюка на псевдо Граб, каже Іван Палагіцький. Зрадник видав енкаведистам місце перебування Михайла Клим'юка (Шрама) та його побратимів.

Палагіцький добре пам'ятає облаву на боївку.

"Шрам вийшов зі схрону у центрі села закривавлений та з пораненою рукою. Під нею він тримав гранату. Вигукнув: "Здаюся!" Коли до нього підійшли енкаведисти, він сказав: "Слава Україні!" та підірвався з двома комісарами НКВС", — розповідає Іван Палагіцький.

Доля повстанців, які залишилися живими, склалася по-різному. Бійця на псевдо Сизий енкаведисти 5 км тягнули прив'язаним до воза. Після цього його застрелили.

"Мого дядька на позивний Винний військовий трибунал засудив до відбуття каторги в Норильську. Після здобуття Україною незалежності його реабілітували", — розповідає Іван Палагіцький.

Його матір, яка була зв'язковою УПА, утримували у Гвіздецькому НКВС. Її звільнили. Жінці вдалося уникнути покарання, бо чоловік був червоноармійцем та загинув під час війни.

Іван Палагіцький не припинив свою боротьбу і за часів незалежної України. Він — один з активістів, які домоглися переходу церкви Святого великомученика Юрія Переможця в Острівці з Московського патріархату під юрисдикцію Православної церкви України.

Джерело інформації.

https://suspilne.media/285820-ditinstvo-u-pidpilli-istoria-8-ricnogo-zvazkovogo-upa-ivana-palagickogo/

Євген Штендера - командир Тактичного відтинку УПА "Данилів", один з керівників операції спільно з польським націоналістичним підпіллям WiN під командою Маріана Голембієвського у місті Грубешов у 1946 р.

Народився 2 січня 1924 року у с. Волиця-Барилова на Львівщині. Навчався в українській гімназії у Львові (до початку 1940 р.), Радехові (1940-1941) і Сокалі (1941-1943). Член Юнацтва ОУН (1940).

В УПА з червня 1943 р, командир чоти юнаків ОУН з Сокальської округи, що йшла до старшинської школи "Олені" в Карпати. Повітовий військовий вишкільник Юнацтва ОУН Радехівщини (10.1943-1944), надрайонний провідник ОУН Любачівщини (01-06.1945), окружний провідник ОУН Холмщини (07.1945-1948) і командир ТВ-28 "Данилів", Військової Округи - 6 "Сян" (09.1945-11.1946). Керував переговорами з польським підпіллям Армії Крайової (згодом ВіН) на Холмщині і Підляшші.

Командував рейдом УПА до Східної Прусії (10.1947-04.1948). Перейшов рейдом до Західної Німеччини (04-08.1948). Закінчив Український вільний університет (УВУ), де здобув ступінь магістра політичної економії. 

Редактор "Українського самостійника", "Сучасної України" і "Сучасності". Голова Об'єднання колишніх вояків УПА в Німеччині (1954-1955). Еміґрував до Канади (1956). Член Об'єднання колишніх вояків УПА США і Канади.

В Альбертському університеті студіював славістику і бібліотекарські студії, здобув бакалавра бібліотечних наук (1969) і магістра славістики (1971), організатор та відповідальний редактор видавництва "Літопис УПА" (1975-2000).

Проживав у Канаді.

Помер 23 серпня 2022 р. Мав 98 років.

Джерело інформації. https://galinfo.com.ua/news/v_kanadi_pomer_odyn_z_ostannih_komandyriv_upa_389061.html

"Гірка правда". Спомин про загибель 18 воїнів УПА у с. Піддністряни. Автор: Горін Зіновій.

(на цій фотографії можоиво є воїни УПА які загинули у криївці 13 жовтня 1944....)

Пам‘ятник з іменами полеглих Героїв

На Святу Покрову 1944 р. селами Ходорівщини прокотилась чорна звістка про загибель 13 жовтня в селі Піддністряни вісімнадцяти українських повстанців. Близькі та родичі в горі і печалі оплакували своїх синів та братів. Пішов із життя цвіт свідомої патріотичної молоді сіл тодішнього Ходорівського району, яка в числі перших вступила на шлях збройної боротьби з московськими окупантами.

Значний відрізок часу і сьогодні не заспокоїв сердечний біль близьких і рідних. А скільки їх відійшло у потойбічний світ, таки не дізнавшись правди про ті події. А скільки було припущень, з чиєї вини поклали свої буйні голови молоді патріоти…

А сталося це в садибі Степана Довбенька, де знаходився бункер, в якому і прийняли смерть наші земляки. На той час дочка господаря Ольга працювала секретаркою у райцентрі Ходорів, де познайомилась з молодим лейтенантом НКВД. Декілька разів він приїздив до їхнього дому. Напередодні Покрови повинні були відбутись їхні заручини, та наречений не з‘явився, а приїхали непрошені гості, що посіяли смерть. Тому однією з основних версій зради, яка сформувалась в народній уяві, – винна дочка господаря Ольга. Це тавро тяжіло на ній до кінця життя.

Ось що згадує свідок того часу Анна Слівінська-Горін, член ОУН з 1942р., станична жіночої сітки ОУН, «Липа», дев‘яностодвохрічна уродженка с. Руда (Рудківці), яка сьогодні проживає в Росії: «За день до трагічної події підрайоновий провідник ОУН Хомусяк Василь зі своїм товаришем при переході терену заночували у дворі моїх батьків. Я приготувала їм нічліг у стодолі на сіні. Ранком, поснідавши, вони направились у с. Піддністряни. Виходячи з двору, Василь мені сказав: «Анно, щось мені важко на душі, гнітить відчуття тривоги». Та поспішив на зустріч».

Жителька с. Тужанівці дев‘яносто річна Марія Ратич, в підпіллі «Орлиця», кущова жіночої сітки ОУН, також з сумом згадує: «12 жовтня 1944р. я прибула з дорученням по зв‘язку у с. Піддністряни, мене застав вечір, тому змушена була заночувати на зв‘язковій квартирі. Як мене не зраджує пам‘ять, у сім‘ї Корпан, в якого було дві дочки. Ранком я зустріла у дворі Довбеньків провідника Хомусяка Василя, який мав зі мною розмову по організації виконання доручення. Нічого підозрілого, що могло віщувати трагедію, я в розмові з провідником не відмітила. Після цієї зустрічі я відійшла із села до дому, в Тужанівці. Під вечір, в той же день, я почула звуки скорострілів, що лунали зі сторони Піддністрян. Наступного ранку прийшла страшна звістка, що загинули мої побратими, між ними був і мій рідний брат Петро».

Ось що повідомляли про ті події повстанські документи, зокрема «Вісті з терену за 1–31.10.1944 р.» (26 листопада 1944 р.): 

«13.X .44 р., год.16-00 до села Піддністряни приїхало із сторони Ходорова два авта більшовиків в числі 35 осіб. Одне авто поїхало на кінець села від с. Руди, друге – на подвір‘я Ковальського Григора. Одні і другі (більшовики) почали окружати, йдучи розстрільною, господарство Довбенька Степана, в котрого квартирував рій змілітаризованого куща ч. 5. Кількох більшовиків ввійшло до стодоли та почали кидати гранати. В цій хвилі вийшов з хати господар, а більшовики, приклавши йому до грудей кріса, почали кричати: «Скажи, где бандеровци и маскировка». Господар показав криївку і більшовики взялися в тому місці копати, прикликавши до цієї роботи кількох місцевих селян. Докопавши до дощок, більшовики почали кидати гранати. Хлопці, що сиділи в криївці, бачучи своє безвихідне становище, крикнули тричі: «Слава Україні!» і стріли, що були чути з криївки, дали знак, що хлопці кінчать життя. Коли затихли стріли, більшовики почали копати дальше. Докопавшись до криївки, кинули ще по гранаті, й щойно тоді полізли в середину і повитягали побитих хлопців, поміж побитими було ще трьох ранених, котрих енкаведисти забрали з собою. З побитих постягали чоботи і вбрання, а їх покидали з поворотом до криївки. Від’їжджаючи, більшовики взяли з собою господаря і його дочку, а в криївці осталось 15 вбитих:

1. Хомусяк Василь – «Хорс», 14.10.13 р. с. Молодинче – підрайоновий.

2. Олійник Іван – «Бескід», 17.3.23 р. с. Піддністряни – рай. військовик.

3. Проців Василь – «Крук», 13.5.20 р. с.Сугрів – господарчий.

4. Верес Іван – «Шаблюк», 15.4.21 р. с. Гранки-Кути – госп. референт.

5. Шоробура Степан – «Ворон», 2.2.23 р. с. Піддністряни.

6. Сомик Степан – «Луговий», 30.12.21 р. с. Піддністряни.

7. Пшик Михайло – «Богдан», 22.3.23 р. с. Піддністряни.

8. Шальвіра Василь – «Верес», 23.8.21 р. с. Залісці.

9. Ратич Петро – «Чайка», 20.3.20 р. с. Тужанівці.

10. Троцко Василь – «Остап», 29.10.19 р. с. Руда.

11. Івах Микола – «Вовк», 29.6.16 р. с. Руда.

12. Карачевський І. – «Хмара», 20.6.25 р. с. Підліски.

13. Ковальський Гринь – «Семен», 29.4.15 р. с. Станківці.

14. Млюзан Василь – «Деркач», 13.3.18 р. с. Станківці.

15. Мазепа Михайло – «Дін», 14.5.19 р. с. Берездівці.

16. Мартинів Дмитро – «Клим», 22.7.19 р. с. Берездівці.

17. Цюра Осип – «Морозенко», 17.5.22 р. с. Берездівці.

18. Коник Степан – «Дуб», 3.12.21 р. с. Підгірці.

Того самого дня рій змілітаризованого куща ч. 4 зробив засідку на повертаючих більшовиків з метою відбити арештованих членів куща ч. 5.У висліді засідки вбито 8 екаведистів, 5 ранено та рівно ж побито тих 3 арештованих членів куща».

У доповідній записці Управління НКВД Дрогобицької області від 19.10.1944 р. читаємо: «13 жовтня 1944 р. військами НКВД 215 погранполку проведена військова операція в с. Піддністряни Ходорівського району. В результаті проведеної операції вбито 19 чоловік членів УПА, взято в полон 5 чоловік. Втрати з нашої сторони – убито 2 червоноармійці, поранено три червоноармійці. При цьому вилучено зброї: ручних кулеметів – 5 шт., автоматів – 7 шт., гвинтівок – 10 шт., пістолетів – 4 шт».

Про обставини загибелі повстанців розповідала автору і сестра вбитого Троцка Василя, Марія Пшик-Троцко, жителька с. Рудківці, на сьогодні уже покійна: «За два дні до трагічної події брат Василь прийшов до дому та попросив коц, повідомивши, що їхня боївка відходить в інші терени. Та за день до Покрови, підвечір, отримали страшну новину, що його уже немає в живих. Їх трьох більшовики витягнули з криївки ще живими, це брата Василя, Іваха Миколу та Хомусяка Василя, пов‘язали їх дротом, погрузили в кузово машини і повезли дорогою до Ходорова. Під малим лісом, біля млина в Піддністрянах, машину обстріляли повстанці, щоби визволити побратимів. Більшовики, що би не віддати полонених, закололи їх штиками. Василю два рази пробили серце, Миколі викололи багнетом очі, Хомусяку вистрілом в голову знесло задню стінку черепа. Утікаючи, вони поспіхом викинули понівечені тіла з машини. Ввечері повстанці з допомогою жителів села поховали усіх героїв-побратимів у братській могилі на цвинтарі в Піддністрянах».

Протягом тривалого часу автором проводились пошукові дослідження, що би встановити істинну причину трагічної смерті повстанців та дізнатись про винуватців цієї непоправної втрати, яка була однією з наймасовіших в той час на Ходорівщині. Але не поспішав із скороспішними висновками, які не ґрунтувались на документальних першоджерелах та могли зашкодити об’єктивності висвітлюваної події. При цьому за двадцять років опитав десятки свідків тієї події. Та, нещодавно, ознайомившись з одним із повстанських документів, усвідомив, що довготривалі очікування сповнились.

Ось що говорить документ, опублікований у «Літописі УПА» (том 13 нової серії): «Напередодні 12.10 заступник окружного організаційно-мобілізаційного референта «Шрам» з командиром окружної військово-польової жандармерії «Чайка» робили контролю в Ходорівському районі по змілітаризованих кущах.

12.10 в с. Букавині, попавши в більшовицьку облаву, «Шрам» був легко ранений в ногу, «Чайка» зістався убитим, а одного жандарма більшовики зловили живцем і забрали до Ходорова.

13.10. в 15-00 з Букавини до Демидіва надбігло около 50 більшовиків, яких вів зловлений жандарм «Шрама», («Заграва», авт..) і окружили господарку Хоми Анни, де квартирували напередодні вище згадані. В одній із криївок (було дві), знаходився «Шрам» із своїм побратимом, які повернулись вночі у село. У безвихідному становищі, вбивши одного більшовика, обидва пострілялись з власної зброї».

Відомо, що «Шрам» – це Богдан Кецало із с. Добрівляни.

Подальший перебіг подій міститься в іншому документі – протоколі допиту «Заграви», члена окружної жандармерії, який після зради ворогові потрапив до рук повстанців і 30 жовтня зізнав таке: «13.10.44 р.виїхали більшовики в числі 40 осіб – 2авт. і я з ними, до с. Ляшок, хутір «Тунятина», там нікого не застали, тільки убили одного розвідника з самооборонного куща «Тучі» друга «Пугача» з Бринець. З Тунятини я з більшовиками поїхав до с. Піддністряни, до цього господаря, де я ночував. В цей час год. 16 як раз були в цій криївці 14 друзів з самооборонного куща. Більшовики почали розкопувати криївку, де з відтам почувся скоростріл. Більшовики закидали гранатами криївку. Друзі, бачачи, що не вдасться вирватися, бо не знали сили ворога – з гімном на устах дострілялись. Я був перебраний в довгий більшовицький дощовик і чорними окулярами на очах. Більшовики забрали були господаря дому і його дочку. Рівно ж були зловили 3-х хлопців, котрі при засідці побиті».

Після допиту «Заграву» відставлено до окружного військовика Василя Лялюка-«Савича», де за зрадницьку роботу 31 жовтня 1944 р. ліквідовано.

Гірку правду дізнаємось аж через 70 років, та змушені прийняти її такою, як вона є. Протягом здобутої Незалежності України, жителі с. Піддністряни гідно бережуть пам‘ять про полеглих героїв – земляків. Ще в 1990 році громада села, однією з перших в окрузі Жидачівського та Миколаївського районів відновила та освятила символічну могилу в центрі села з написом: «Героям, що полягли за Волю України».

При цьому було багато людей з двох сусідніх районів. В 2001 р. на могилі захоронення повстанців, на Святу Покрову, було відкрито та освячено пам‘ятник з іменами полеглих героїв – за сприянням меценатів з діаспори українського походження братів Олійників: Романа, доктора філософії, публіциста, історика, лауреата Національної премії ім. Т.Г.Шевченка, та Степана – доктора політології, полковника армії США.

На місці криївки, за сприянням автора публікації, було виготовлено Пам‘ятний хрест та встановлено його братством УПА Ходорівщини.

Джерело

Дослідник визвольних змагань Зіновій Горін.

2015р. Вокспопулі.