Село Королівка з давніх часів по сьогодення

На фото Село Королівка.

Село Королівка розташоване на правому березі р. Нічлави та її правого допливу безіменного потічка. За рельєфною структурою терторія села належить до хвилястоо-горбистої височини. Колишні назви: Каролівка (від польського імені Кароль), від 18 ст. – Корольовка (королівська земля), протягом 1945- 1989 рр., Коралівка (від слова "корали"), з 1989 р. - нинішня назва. За переказами найдавнішою назвою є все- таки Королівка - поселення короля Данила Галицького (1201-1264). До села належав хутір Бавки.

Розташоване на правому березі р. Нічлава (ліва притока Дністра), за 12 км від районного центру 15 км від найближчої залізничної станції Борщів. Через село проліг автошлях Борщів-Заліщики. Географічні координати: 48° 44' пн. ш. 26° 00' сх. д. Територія - 4,85 кв. км.). Околиці села багаті на вапняки і пісок. Вапняк м'який (його називають «малай»).

Ще на початку ХІХ ст. від річки Нічлава, яка проотікає територією села, було прокопано рів (млинівку), по якому вода подавалася до млина. На кадастровій карті 1826 року позначені два млини, один навпроти одного. На воді млин працював до початку 60 – х років ХХ ст. У лісі й на полях у багатьох місцях видніються карсові ями. На околицяз села знаходяться найбільші в світі гіпсові печери – «Оптимістична» і «Озерна».

Поблизу села виявлено поховання часів Київської Русі.

Відоме від 1445 р. як містечко Королівка, хоч археологічні знахідки свідчать, що люди проживали на території нинішнього населеного пункту ще з епохи мезоліту, тобто 9-10 тисяч років тому. За переказами, назва походить від належності цих земель до скарбниці короля.

На околиці села на початку 17 ст. збудовано монастир, який у 1672 р. спалили турки; відбудований монастир ліквідували в 1744 р.

Перші письмові відомості про кількість жителів - у документі "Інвентар містечка Королівка, 1766". Тоді тут проживала 151 родина.

Від 1785 р. Королівка - власність Дуніних-Борковських. У1787 р. населений пункт отримав офіційний статус містечка, від 1867 р. - волосний центр Борщівського повіту.

Частини села мали назви: Запоточчя, Мурованка, Долина, Місто, Килинці, Ґуральня.

1810 р. в селі було 196 дворів.

У 1819 р. ґрафиня Юліана Борковська заснувала в Королівці однокласну школу з польською мовою навчання; перший учитель - Адам Андрест. 1847 р. родина Борковських офірувала 80% коштів на будівництво церкви Івана Хрестителя; перший парох- о. Василь Іваницький.

18 серпня 1898 р. засновано читальню "Просвіти" під орудою о. Івана Любовича, до якої належали 118 осіб. При читальні діяли драматичний та хоровий гуртки.

Кількість населення: 1900 р. - 3769 осіб, 1910 р. - 3531, за станом на 30 вересня 1921 р. - 3130 (660 дворів), 1931 р. - 3046 осіб (619 дворів).

Унаслідок пожеж 1904 та 1926 рр. у Королівці згоріло відповідно ЗО і 36 будинків.

У серпні 1914 р. на території села відбулися бої між російськими й австрійськими військами. Протягом 1914- 1917 рр. Королівку окупували російські війська.

У липні 1919 р. містечко захопила Польща, а на початку серпня 1920 р. встановлено радянську владу і створено місцевий ревком (5 осіб); через два місяці польська влада поновлена.

В УГА й Армії УНР воював Михайло Блонський (1902- 1922); розстріляний за вироком "трійки" ВУМК у м. Харків).

На початку 1930-х рр., окрім читальні "Просвіти", діяли філії товариств "Луг", "Сільський господар" та інших; кооператива.

Відомо, що у 1925 р. працювали два млини (власники-Можем Бреттшейдер і Олександр Биковський).

За станом на 1 січня 1930 р. в Королівці діяли чотири бібліотеки: ТСЛ (120 книжок), товариства "Просвіта" (125 книжок), - "Огниська Товариського" (від 1922 р., 112 книжок) та єврейська ім. Переса (від 1927 р., 66 книжок).

У 1930-х рр. діяла польськомовна шестикласна школа.

Перед Другою світовою війною містечко Королівка було торговим центром; тут відбувалися три великих ярмарки на рік і щочетверга - місцеві торги.

До 1939 р. у власності поміщика було 920 га землі, у володінні церкви - 75, у селян - 780 га. 50 сімей залишалися безземельними.

У вересні 1939 р. в селі встановлена радянська влада, а в березні 1940 р. створено колгосп. Від 1941 р. діяла амбулаторія, яка обслуговувала жителів восьми сіл; працювали два лікарі й три медсестри.

20 липня 1941 р. енкаведисти розстріляли в тюрмі м. Умань уродженців Королівки Івана Головатого (1912 р. н.), Тараса Ковпака (1923 р. н.) і Марка Ружицько- го (1922 р.н.).

Від 6 липня 1941 до 6 квітня 1944 р. село - під німецькою окупацією.

На фронтах німецько-радянської війни загинув 21 житель Королівки, 28 - пропали безвісти. У боях за село з німецькими нацистами загинули чотири червоноармійці.

Підпільну діяльність ОУН і УПА очолював Прокіп Квітецький; лікарем УПА був Кость Боярський - син поетеси Клементини Попович-Боярської. Надрайоновим провідником ОУН був житель села Михайло Ярчук.

У період національно-визвольної боротьби загинули мешканці Королівки - члени й симпатики ОУН та вояки УПА: Іван Касараба (1921-1945), Прокіп Квітецький (1907-1946), Іван Куцмир (1910-1946), Роман Савчук (1926-1946 ), Іван Ярчук (1906 р. н.-дата см. невідома). Серед репресованих місцевий священик Володимир Малиновський (1912-2002).

Протягом 1945-1947 рр. у Королівку прибули переселенці з Польщі - жителі колишніх Кросненського, Любачівського, Сяніцького та Ярославського повітів; усього-понад 60 родин.

У1947 р. збудовано електростанцію, згодом відкрито: в 1948 р. - пологовий будинок, 1950 р. - ковбасний цех, 1954 р. - майстерню з ремонту взуття, у 1957 р. - швейну фабрику й засновано шкільний музей.

1944 р. в Королівці організовано колгосп, згодом приєднаний до укрупненого. У1990 р. жителі села відокремилися від цього колективного господарства, і був створений колгосп ім. Т. Шевченка, нині - TOB "Колос".

1990 р. розпочав діяльність місцевий осередок НРУ; співорганізатори - М. Бошко, Г. Ковпак, Д. Тихович та інші. У1991 р. відновлено демонтований у 1970-ті роки з центру села пам'ятник Т. Шевченку.

Є кам'яна церква Івана Хрестителя (19 ст.), три каплички, символічна Хресна Дорога (2009 р.); споруджено пам'ятники полеглим у німецько-радянській війні воїнам-односельцям і Т. Шевченку (обидва - 1966 р), жертвам Другої світової війни (1990 р.), чотири пам'ятних хрести на місці Церков, хрест на честь скасування панщини (1848 р.), "фігури" Ісуса Христа та Божої Матері, пам'ятний знак жертвам депортації (всі - 2005 р.); встановлено меморіальну дошку І. Русенку (1991 р.).

Діють ЗОШ 1-3 ступенів, дитячий садок, клуб, бібліотека, Будинок культури, амбулаторія загальної практики та сімейної медицини, торгові заклади.

У Королівці народилися: письменник, лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка (1998 р.) Роман Андріяшик (1933-2000), священик і меценат Іларій Врублевський (1898 р. н.-дата смерті невід.), педагог, свого часу найстарший учитель України Григорій Ковпак (1905- 2010), спортсмен, громадсько- політичний діяч Ігор Побер (1968 р. н.), педагог Олександра Рачкевич (з дому Ковпак; 1938 р. н.), скульптор-керамік Лілія Стасюк (1953 р. н.); проживали, переселені у 1945 р. з Польщі, скульптор, різьбяр і живописець Іван Мердак (1933-2007), його наставник - художник, поет, фольклорист та громадський діяч Іван Русенко (1890-1960), журналіст та літератор Володимир Шалайський (1939 р. н.).

Є пам'ятки природи - печери Вітрова й Оптимістична. Остання - найдовша у світі Гіпсова печера-лабіринт, нині її довжина - 238 000 м„ площа - 215 000 кв. м„ об'єм -500 000 куб. м.; характерна невеликими озерцями, Гіпсовими кристалами. Температура повітря - плюс 8° С поблизу входу в печеру й до плюс 10° С у центрі лабіринту. Печеру Оптимістичну відкрили у 1966 р. львівські спелеологи. 1971 р. в Гроті печери виявлено могильник із ґрунтовими похованнями. Біля кістяків знайдено срібний перстень, бронзові сережки, залізну сокиру, уламки кераміки. У 2013 р. на експозиційній базі печери відкрито перший в Україні Музей спелеології.

Б. МЕЛЬНИЧУК, Н. МИЗАК Б. ПЕТРАШ.

БАВКИ - хутір, приєднаний до с. Королівка; розташований за 750 м від нього. Назва походить, імовірно, від слова "забавка", тобто - невеличкий, акуратний, іграшковий.

У 19 ст. хутір був у власності єврея Блюма, який після Першої світової війни продав його родинам Ярчуків і Петрашів.

1950 р. на хуторі були 3 двори (18 осіб); у лютому 1952 р. вилучений із облікових даних у зв'язку з переселенням жителів у Королівку.

Г.ІВАХІВ, В.УНІЯТ

Джерело

https://borotg-tourism.org.ua/

PS: допис розмістив на прохання п. Андрія К.

Андрі́й Голуб - Український військовик, підполковник армії УНР (генерал-хорунжий в еміграції). Лицар «Воєнного Хреста»

В історії галицького села Острів є цікавий факт із першої половини ХХ століття. Його ми відшукали у книзі «Міста і села Галицького району» (за редакцією П. Арсенича, Івано-Франківськ, 2001р). П.Арсенич пише про те, що «значну культурно-просвітницьку роботу проводив у селі полковник армії Української Народної Республіки Андрій Голуб, який одружився з Марією Гелемей...».

Звісно така скупа інформація тільки збудила наше зацікавлення і ми вирішили дізнатися, хто цей історичний діяч, яка його роль у нашій непростій історії та які обставини занесли його у це село. То ж пропонуємо читачам нашого часопису відомості, котрі нам вдалося відшукати.

Андрій Голуб народився у 17 травня 1887 року в місті Лохвиця на Полтавщині. Після закінчення Єлсаветградського кавалерійського училища йому було присвоєно чин ротмістра російської армії. З початком визвольних змагань на Україні А. Голуба призначають командиром кінної розвідки 18 кадрового Запорізького полку, який дислокувався тоді у Херсоні. Згодом бачимо його на чолі кінної сотні при херсонському комісарі під час повстання гетьмана Скоропадського. Коли місто Херсон захопили загони Добровольської армії спільно з військами Антанти, А. Голуб перебрався спочатку до Очакова, а пізніше до Одеси. Тут його було заарештовано контррозвідкою білогвардійців і тільки на початку квітня 1919 року звільнено з тюрми повстанцями отамана Григор’єва, який здібного військовика отаман взяв до себе і запропонував очолити кінний полк Херсонської повітової сотні.

В серпні 1919 року підрозділ А. Голуба об’єднався у м. Балті з загоном 2-го кінного Переяславського полку імені Максима Залізняка армії УНР. Згодом він очолив одну із сотень новоствореного полку, а на початку грудня 1919 року А. Голуб взяв участь у першому Зимовому поході. За тим він вступив до Переяславського полку, де став помічником командира полку, а з квітня 1920 року очолив його. Від 13 вересня 1920 року А. Голуба було призначено командиром 1-го кінного полку ім. М. Залізняка Окремої кінної дивізії армії УНР.

У 1920 році Андрій Голуб одружився із вчителькою Марією Гелемей. Після поразки визвольних змагань з 1923 року він жив у Галичині. Поселився у маленькому селі Острів, де прожив майже двадцять літ. З 1939 по 1943 рік мешкав у м. Станиславові. Під час проживання у нашому краї не стояв осторонь громадсько-політичних подій, старався чим міг підтримати українську справу. Досить промовистим є факт із 1940 року. Коли після приходу перших совітів Організація Українських Націоналістів готувала повстання проти окупантів, то колишнього полковника армії УНР А.Голуба було включено до складу Головного штабу повстання з дивним псевдонімом «Антапка». Безперечно, що його великий досвід, був би пригодився у цьому народному виступі, однак з ряду причин повстання було відкладено.

У 1944 році А. Голуб із сім’єю виїхав спочатку до Західної Німеччини, а в 1950 році – до США. Подружжя Голубів народило і виховало двох дітей - дочку Лідію (у заміжжі Флюнт) та сина Юрія-Ростислава. Помер А. Голуб 30 березня 1966 року в місті Каламузі (штат Мічіган, США).

Доля сина А. Голуба Юрія-Ростислава, який, до речі, народився в Острові 1924 року, теж варта уваги. Після закінчення державної української гімназії у Станиславові у 1943 році він зголосився до Дивізії «Галичина», набір до якої якраз проводився у цьому місті. Влітку того року він виїхав з українськими новобранцями на військовий вишкіл, який успішно закінчив, отримавши чин поручника. У 1945 році він разом із відступаючими німецькими частинами подався на захід. За однією з версій, яка побутувала у родині, добре вишколений юнак вирішив не іти далі, а приєднався до одного із підрозділів Української Повстанської Армії і загинув у її лавах десь у Чорному лісі. Хоча у Списках полеглих вояків І-ої Української дивізії та українців інших військових формацій у Другій світовій війні (Видання Братства «Броди-Лев», Нью-Йорк, 1992 р.) знаходимо повідомлення: «хор. Голуб Юрій, дата й місце народження: 1923, Станиславів: загинув – 1945 в бою Горніце, Траутман (Австрія). Очевидно, це і є син полковника А. Голуба, а помилка з роком народження може бути звичайною неточністю.

Такими і героїчними, і трагічними були долі двох Українських діячів, Андрія і Юрія Голубів, які всі свої помисли і справи присвятили Українській ідеї. Відрадно, що їхнє життя було тісно пов’язано із Островом. Цікаво, а чи залишились у цьому селі старожили, які пам’ятають про цю родину? Гадаємо, що записані від них спогади могли б краще висвітлити «галицький період» життя українських патріотів – батька і сина Голубів.

Джерело

http://www.galslovo.if.ua/

Іванна Омелянівна Блажкевич - Українська дитяча письменниця, визнана культурно-громадська діячка, педагог, етнограф.

Народилася 9 жовтня 1886 р. в с. Денисів Козівського району у родині вчителя О.Бородієвича. Здобуває освіту в Денисівській початковій школі та Тернопільській виділовій школах (1896-1900 рр.) Потім екстерном склала екзамени у Львівській учительській семінарії.

Згодом працювала народною вчителькою, вихователькою дитячих садків на Станіславщині (нині Івано-Франківська обл.)

Тут її застала Перша світова війна, страхіття про яку розповіла у неопублікованому щоденнику «Жінка на бойовій лінії».

У 1920 – 1921 рр. письменниця працює у Станіславі у рідній школі ім. М.Шашкевича; у Товаристві охорони дітей та опіки над молоддю, а з 1922 р. і до останніх днів у рідному с. Денисові. Брала активну участь у таких громадських інституціях, як «Просвіта», «Рідна школа», «Жіноча громада».

Досить того, що вона в неймовірно важких умовах створила на терені Західної України 140 дитячих садків. Організувала курси для дівчат, крою та шиття, для неписьменних, читальні. Як напрацювалася Іванна Омелянівна над організацією народної торгівлі. Разом із чоловіком у Денисові започаткувала будівництво двоповерхової молочарні.

І.Блажкевич знали як завзятого пропагандиста ідей кооперативної співпраці. На цій ниві у неї було чимало здобутків-і з утворенням Подільського Союзу Кооператив вона ввійшла до складу його правління. А скільки часу забирали численні відчити, ювілеї українських діячів культури, було проведено понад 700 вечорів, зборів, мітингів.

Перші літературні спроби І.Блажкевич відносяться до 1908 р. Зокрема » Грудка на могилу Марка Каганця», «Жертвам лядської сваволі’» , «Над свіжою могилою», які малюють жорстоку розправу австрійської адміністрації над українцями в Галичині.

Свою пристрасну любов до рідної землі вона прагнула передати дітям, тому писала і публікувала для них цікаві твори. «3 1920 р.- пише 1. Блажкевич в автобіографії, – я всю свою діяльність віддала дітям». У Львівському видавництві «Світ дитини» вийшла низка моїх п’єс, збірок віршів, оповідань для дітей.

В 1922 р. виходить її п’єса » Святий Миколай у 1920 році «. Згодом , окрилена виходом першої своєї книжечки, І. Блажкевич випускає одну за другою п’єси для найменших, 2 твори присвячених Т.Шевченку «Тарас у дяка» і «Діло в честь Тараса » (1924 р.) «Івасик-характерник»(1936 р.), «Оповідання» (1937 р.), «Мила книжечка» , «Лис Микита», «Жарти Лиса Микити». У радянські роки вийшла збірка дитячих поезій «Подоляночка» (1958 р.), «Дитячі любистки» , «Прилетів лелека»(1971 р.), «Хто посіяв промінь» (1976 р.) Найбільш плідний період її творчої діяльності припадає на 20-30 роки XX ст. У цей час Іванна Блажкевич особливо активно підтримує творчі зв’язки з У. Кравченко. О. Кобилянською, К. Малицькою , Т.Бордуляком, О. Кульчицькою, П .Думкою. В. Стефаником, О. Вітошинським , І. Вільде.

Залишила про них цікаві спогади. Письменниця збирає народні пісні, думи, приказки ,легенди. Вона автор великої монографії про рідне село Денисів.

І. Блажкевич автор педагогічних посібників – «Дитячий садок в часі літніх робіт. Практичні поради».

Письменниця брала активну участь і в політичному житті краю. Була знана і як діяльний член Української соціалістично-радикальної партії, брала участь у виборчій кампанії 1928 р. У 1939 р. її обирають депутатом до Народних Зборів у Львові.

За пропаганду демократичних ідей її постійно переслідували представники всіх урядів: австрійського, польського, радянського. За часів панської Польщі за 12 днів серпня 1919 р. у неї було проведено 17 ревізій, 8 разів її арештовано. 

З «ласки» окупантів пережила трагедію про яку аж моторошно писати… польські шовіністи замучили її дітей. У своїх спогадах І.Блажкевич згадує: «В осені 1928 р. польська шовіністична боївка згладила зі світа 2 донечки. Одна - 4, друга - 6 років. До трьох днів поховали обидві. А нелюди ще тріумфуючого листа мені прислали…: «Смерть твоїх дітей - то початок нашої помсти. Правдоподібно, відтепер будеш вже тільки собою займатися і занехаєш пропаганду на користь вашої України котра для вас навіки пропала». Внизу підпис: «Ті, котрі помстяться» і це ще не все. Цього для непрошених зайд виявилося замало. Під час пацифікації 15 листопада 1938р. побили 52 – річну письменницю палками до втрати свідомості, зробивши її інвалідом. 

Ця звіряча розправа не залякала І.Блажкевич – вона знову продовжує пропагандистську діяльність.

У роки німецької окупації письменниця організувала в Денисові сільськогосподарську школу, ставши її директором, і сотні молодих українців Козівщиии таким чином врятувала від вивозу на роботи в Німеччину.

Ця жінка була небажаною всім окупаційним владам. І лише в Україні у 1993 р. засновано літературно-мистецьку премію її імені.

Померла вона 2 березня 1977 р.в с. Денисів, де й похована.

Джерело

https://ivanna-site.in.ua/ukrajinoznavstvo/vidomi-ukrajintsi/525-ivanna-blazhkevich-zhinka-nezlamnogo-dukhu

17 серпня 1914р. у Львові створено добровольчий легіон "Українські Січові Стрільці" — військове формування Українців

Українські Січові Стрільці. Чотар Каратницький зі своєю старшиною.

Джерело

https://www.istpravda.com.ua/dates/2019/08/17/52900/

Цей день в історії УПА - 17 серпня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Семенюк Іван "Їжак" (18.09.1910 - 5.06.1993), охоронець кущового ОУН у Заставнівському р-ні Георгія Нуцуляка “Криворога”. Захоплений МГБ живим 31 травня 1947 р. При ньому знайдено нашивку для українців, робітників Організації Тодта.

*********

1944 рік

Відділ УПА-Захід у бою з москалями біля села Підгороддя на Станіславщині знищив лейтенанта і 19 військових. Спалено три вантажних автомашини.

Відділ УПА-Захід атакував райцентр Комарно на Дрогобиччині. Захоплено пошту, оточено райвідділ НКГБ, який підірвано гранатами. Звільнено 25 заарештованих. У результаті місто було на три дні позбавлено радянської влади.

Біля села Спасів на Львівщині повстанці вступили в бій з москалями, що проводили облаву. В перестрілці знищено 50 москалів. Втрати повстанців: 16 загиблих, один поранений.

1945 рік

Відділ УПА-Північ атакував дільницю винищувального батальйону в селі Копальні на Волині. Знищені дільничний МВД і два бійця батальйону, ще чотирьох захоплено в полон. Здобуто кулемет, автомат, 4 гвинтівки.

Сотня «Дружинники» УПА-Захід у бою з москалями біля села Гута Верхобузька на Львівщині знищила полковника, майора, трьох лейтенантів і 25 військових. Загинув один воїн УПА.

1947 рік

У селі Максимовичі на Дрогобиччині підпільники спалили будівлі колгоспу.

У селі Кропивник на Станіславщині повстанці знищили двох військових МВД, одного поранили.

У сутичках із загонами МВД у селах Бабине, Гірське і Доброгостів на Дрогобиччині загинули троє повстанців.

У селі Великий Ліс на Київщині повстанці роздавали антирадянські листівки.

1948 рік

Станичний ОУН Олекса Колчак – «Жвавий» був оточений москалями у селі Тростянець на Станіславщині і загинув під час спроби прорватися.

1949 рік

Рій сотні «Басейн» УПА-Захід у селі Звір на Дрогобиччині знищив бійця винищувального батальйону.

У бою з москалями біля села Витвиця на Станіславщині загинули брат і сестра Тишківські.

Підготував Сергій Горобець,

Український інститут національної пам`яті.

17 серпня 1897р. у Києві народився Андріан Федорович Марущенко-Богдановський, підполковник Армії УНР.

17 серпня 1897р. у Києві народився Андріан Федорович Марущенко - Богдановський, підполковник Армії УНР.

Доброволець Першої світової війни. Був тричі поранений, за військові заслуги нагороджений сімома орденами, дослужився до звання прапорщика.

Під час Української революції – хорунжий полку імені Наливайка (1917), молодший старшина Гайдамацького коша Слобідської України (1918), помічник командира 1-го кінного Лубенського полку Дієвої армії УНР (1919). Брав участь у Першому Зимовому поході. Пізніше – ад’ютант командира і начальник штабу 1-ої бригади Окремої кінної дивізії (1920-1921). У 23 роки став підполковником.

«Тиф косив своє «жниво» серед оборонців України, які не мали ліків і не могли їх одержати з-за кордону через заборону держав, які підтримували Денікіна, – писав у спогадах Андріан Марущенко-Богдановський про перебування Армії УНР у «трикутнику смерті» в листопаді 1919-го. – Треба було мати залізні нерви, щоб не збожеволіти від рапортів, доповідей та звітів про жахливий стан у частинах… Терен перебування армії щогодини зменшувався… Орієнтацій і думок було багато: одні носили в кишенях російські наплічники, показуючи їх з усміхом; інші розходилися по дядьках, підробляючись під селян і робітників… Тільки незначний відсоток стояв на твердому грунті «битися за Україну, битися до загину».

Він відзначав високий моральний дух 2-го кінного Переяславського полку, в якому командував збірною сотнею і прикривав залишки армії в упертих ар’єргардних боях: «вони не могли знести ворожого панування і на загальному зібранні старшини одноголосно постановили: «Смерть фізична приємніша, ніж моральна». І вирушили у Зимовий похід по тилах Добровольчої армії.

В еміграції мешкав у Польщі. Навчався в Українській господарській академії в Подебрадах, закінчив Гірничо-ливарну академію в Кракові. Працював на вугільних копальнях. Автор «Матеріалів до історії Лубенського імені запорозького полковника Максима Залізняка полку».

Помер у 1940-му в Польщі від сухот.

Джерело

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua 

17 серпня 1245р. в битві біля Галицького міста Ярослава князь Данило Галицький розгромив угорське військо й покінчив із боярським спротивом у Галицько-Волинському князівстві.

Данило Галицький

Процюк Василь Яронович «Кропива». Діяч ОУН та УПА, керівник штабу куреня «Крука»

Процюк Василь Яронович «Кропива» народився 22 грудня 1914р, с. Городиловичі Сокальського району Львівської області  — діяч ОУН та УПА, керівник штабу куреня «Крука» (Климишин Іван) (1943р.), організатор і керівник старшинської та підстаршинської шкіл на Шумщині, командир сотні, куреня, начальник штабу групи УПА-Південь (1943 — 13.06.1944р). Учасник «Просвіти».

У 1930-х роках організував гурток «Просвіти» у своєму рідному селі.

У 1939 служив капралом у Війську Польському, брав участь у німецько-польській війні у вересні цього ж року.

Після переходу на територію Західної України, зайняту радянськими військами, ув'язнений в Луцькій тюрмі, звідки втік у 1941.

1943 року був керівником штабу куреня «Крука» (Климишин Іван ), організатором і керівником старшинської та підстаршинської шкіл на Шумщині, командир бойової сотні, куреня УПА-Північ і його табору біля с. Велика Іловиця Шумського району, начальник штабу групи УПА-Південь (1943 — 13.06.1944).

Застрелився зі своїм охоронцем у криївці, яку оточили москалі 13 червня 1944р. в с. Кордишів Шумського району. Похований разом з охоронцем та п'ятьма повстанцями на Старому Цвинтарі м. Шумськ.

Історія життя. Тупайло Іван Семенович - вояк УПА, в’язень сталінських таборів.

фото часів перебування в УПА.

Іван Тупайло (в центрі) разом з побратимами в засланні.

Він народився в с. Бережці Любомильського району у 1929 році.

В 1940 році його сім’ю, як і інших односельчан, було виселено в різні села Волині у зв’язку з тим, що їхнє село було в прикордонній зоні. Поселившись на колонії Глинище (тепер с. Ужова).

Іван вступив в молодіжну сітку ОУН «Юнаки». Вивчав з друзями історію України, програму ОУН, Декалог і Дванадцять заповідей націоналіста, які через десятки років, при зустрічах з молоддю, цитував без запинок.

У 1944 році, як освіченій людині, «совєти», доручили працювати у місцевому магазині. Отримавши псевдо «Роман» він став зв’язковим районного проводу ОУН-УПА. Передавав розвідувальну інформацію керівникам районного проводу «Буровому» - Архипчуку Степану та «Чумаку» - Пархомчуку Олексію. Мав повну довіру від них, бо з «Чумаком» мав родинні зв’язки.

Сестра Тупайла була одружена з ріднім братом дружини «Чумака». Допомагав придбавати через магазин необхідні товари для повстанців: сіль, сірники, гас і т. д. Іван відчував, що за ним слідкують «сексоти», і тому він просився в підпільні загони УПА. Його переконували, що не зважаючи на труднощі, він більше користі принесе як розвідник на легальному становищі.

Але біда прийшла звідки не чекав. 18 липня 1945 року в своєму будинку Іван читав брошури: «Політична пропаганда серед населення» та «Колгоспники в Україні». Раптово в хату увірвався сільський голова Ткачук Петро Васильович з села Башова, і вирвавши з рук брошури під загрозою зброї наказав Івану слідувати за ним.

Як свідчать архівні матеріали, мати розуміючи що чекає на сина, пропонувала голові корову, щоб він відпустив Івана. Та Ткачук вистрілив вгору і наказав Івану слідувати за ним. Сусідською підводою Івана доставили в НКВС м.Рожище. Почались тортури, знущання які Іван витримав не видавши побратимів. 

Більше того приспавши пильність охорони він тікає. Переходить на нелегальне положення у групі «Залізняка». Майже чотири роки підпілля. Обморозивши ноги повернувся додому на лікування. Спорудивши криївку і вже вилікувавшись був схоплений під час облави 25 березня 1949 року.

Іван Степанович розповідав, що першим з ним мав розмову начальник Рожищенського МДБ майор Лев Брюхань, який запропонував зі зброєю «искупить вину» воюючи проти своїх. На що Іван сказав: «Ви гражданин начальник присягу приймали, - той кивнув. - І я приймав!» Розмову було закінчено...

Вирок 25 років ув’язнення і 5 років позбавлення прав. Згодом був заарештований і засуджений брат Івана Володимир. Далі були участь в табірному повстанні, розборки з «сексотами» у Рожищі після повернення з заслання.

Але Іван Степанович Тупайло залишився ВІРНИМ ПРИСЯЗІ. Саме таким він і залишиться в пам’яті нащадків.

Помер Іван Тупайло 24 квітня 2018 року...

Вічна пам'ять Герою України!

Микола Вавренчук та редакція інтернет-видання «Район Рожище» 

Джерело

http://www.hroniky.com/

16 серпня 1919 - Армія УНР зайняла Умань, Христинівку, Хмільник, Немирів.

Січові стрільці. Шепетівка, 1919 р. Фото: geomap.com.ua

16 серпня 1884р. у селі Костобобрів на Чернігівщині народився Ісаак Прохорович Мазепа, керівник уряду УНР часів Директорії, політичний і державний діяч.

16 серпня 1884р. у селі Костобобрів на Чернігівщині народився Ісаак Прохорович Мазепа, керівник уряду УНР часів Директорії, політичний і державний діяч.

Навчався в Санкт-Петербурзькому університеті. Сучасники описували його як людину вище середнього зросту, в окулярах, із козацькими вусами і сірими очима, які він часто заплющував під час розмови.

Член Революційної української партії, один із лідерів Української соціал-демократичної робітничої партії. Працював у Катеринославському земстві.

За часів УНР – міністр внутрішніх справ (квітень – травень 1919), прем’єр-міністр (серпень 1919 – травень 1920), міністр земельних справ (травень – червень 1920). Брав участь у Першому зимовому поході Армії УНР. Вважав, що радянські настрої в народних масах – це ілюзії, які зникнуть при зустрічі з режимом більшовицької диктатури й терору.

Від 1920-го жив в еміграції – спершу у Львові, пізніше – в Чехословаччині, Австрії, Німеччині.

Відстоював думку, що невирішення національної проблеми на Сході Європи стане постійним джерелом нестабільності усього континенту. І лише утворення незалежної і демократичної України стане запорукою мирного розвитку Європи.

Співзасновник Української національної ради і голова уряду УНР в еміграції (1948-1952). Лідер Української соціалістичної партії, заснованої 1950 р.

Автор історичних нарисів про часи Визвольних змагань «Большевизм і окупація України» (1922), «Підстави нашого відродження» (1946), «Україна в огні й бурі революції 1917-1921 рр.» (1942-1943).

У передмові до останньої Ісаак Мазепа зазначав: «Взагалі мені здається, що наші мемуаристи чомусь занадто вже віддаються гіперкритиці й за дрібним повсякденним намулом тих бурхливих часів не бачать величі самих змагань пробудженого українського народу».

Помер 8 березня 1952-го в Аугсбурзі (Німеччина).

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua

Цей день в історії УПА - 16 серпня.

Буковинський підпільник Іван Вакарюк "Пугач" (1914-11.01.1948).

1944 рік

У Яворівських лісах на Львівщині повстанці знищили командира прикордонного загону (полковника) і 5 військових, що його супроводжували.

Сотня «Сіроманці» УПА-Захід під час рейду вступила в бій із загоном НКВД біля райцентру Магерів на Львівщині. У перестрілці знищені 12 військових. Здобуто легкий танк, кулемет, гвинтівки та боєприпаси.

У селі Пійло на Станіславщині підпільники знищили голову та секретаря сільради і трьох бійців винищувального батальйону, що проводили мобілізацію молоді.

У бою з москалями у селі Монастирок на Львівщині повстанці знищили 5 військових. Здобуто кулемет, дві гвинтівки, пістолет.

1945 рік

Дві сотні військової округи-4 УПА-Захід у бою з двома батальйонами НКВД біля села Колінці на Станіславщині знищили 80 військових, кілька десятків поранено. Втрати УПА: 3 загиблих і один поранений.

1946 рік

Сотня «Бистриця» УПА-Захід у селі Закерничне на Станіславщині підірвала залізничний міст.

У селі Тужилів на Станіславщині відділ сотні «Хорти» УПА-Захід знищив районного начальника гарнізонів МВД.

У селі Поляни на Тернопільщині підпільники знищили дільничного МВД.

1947 рік

Пошукова група МГБ оточила хату в селі Більче Золоте на Тернопільщині, де переховувався повстанець Чокан – «Гай». Останній знищив двох оперативників, ще трьох поранив і застрелився останнім патроном. Загинули також господарка хати та її дочка.

У райцентрі Радивилів на Рівненщині повстанці знищили двох військових МВД і обстріляли робочий потяг, пошкодивши паровоз.

1948 рік

У селі Терентіїв на Рівненщині відділ УПА-Північ підірвав сільську раду і спалив будинок дільничного МВД.

Біля хутора Гаї Ходорівські на Тернопільщині повстанці з двох сторін атакували загін МВД, що влаштував засідку. Знищені 6 військових, ще двох поранено. У перестрілці загинув повстанець «Шаша».

1949 рік

Під час бою з москалями у селі Волостків на Дрогобиччині загинув станичний ОУН Михайло Демський.

У райцентрі Богородчани на Станіславщині пізно ввечері повстанці через чорний хід проникли в приміщення райлікарні і знищили першого секретаря райкому комсомолу, який перебував там на лікуванні.

Джерело

Підготував Сергій Горобець,

Український інститут національної пам`яті.

15 серпня 1919р. народився Ярослав-Василь Григорович Косарчин «Байрак», «Козак», сотник УПА, крайовий провідник ОУН «Карпати»

Народився 15 серпня 1919 року в селі Нагірянці (нині в межах м. Бучача Тернопільської області) у священичій родині.

Середню освіту здобув у державній польськомовній гімназії Бучачa, яку закінчив у 1937р. Навчався у Львівському ветеринарному інституті (1939-1941рр.), на ветеринарному факультеті Львівської медичної академії (1941-1944 рр.).

Працював на посаді організатора-люстратора Бучацького відділення «Українського кооперативного банку» (або «Українбанку») перед Другою світовою війною.

У 1939 році вступив до ОУН, у 1940—1942 роках очолював студентську референтуру ОУН.

З 1944 року в лавах УПА, до середини липня пройшов вишкіл у старшинській школі «Олені-І», закінчив навчання зі ступенем старшого булавного. Після навчання працював наставником у старшинській школі.

У вересні 1944 року призначений ад'ютантом командира 5-ї Дрогобицької військової округи ВО-5 «Маківка». З весни 1945 року по 1949 рік — командир ТВ-23 «Магура».

Влітку 1946 року, за мужність і героїзм, проявлені у боротьбі за Українську Самостійну Соборну Державу, УГВР нагородила Ярослава Косарчина Срібним Хрестом бойової заслуги УПА 2-го класу й підвищила до звання сотника.

З 1949 по 1951 рік крайовий провідник ОУН «Карпати».

Загинув Ярослав Косарчин 13 грудня 1951 року поблизу с. Сваричів Рожнятівського району Івано-Франківської області.

Місце поховання невідоме. 4 вересня 1996 р.відкрита й освячена символічна могила на Нагірянському цвинтарі Бучача поряд з могилами інших учасників визвольних змагань.

15 серпня 1919р. армія УНР зайняла Старокостянтинів

На архівному фото - присяга новобранців Армії УНР 18.11.1919 року в Старокостянтинові. Фото: надане  управлінням культурної політики і ресурсів Старокостянтинова.

Семен Васильович Горук - журналіст, отаман Легіону УСС і Української Галицької Армії.

Народився 13 вересня 1873р. у Снятині, Снятинський повіт, Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорщина.

Навчався у Коломийській гімназії, згодом — Львівському університеті. В довоєнний період був активним членом «Молодої України» та Християнсько-Суспільної Партії, редагував часопис «Руслан». Став одним з організаторів товариства «Сокіл» в Галичині.

В роки першої світової війни — командир сотні, з листопада 1914 — куреня Легіону Українських Січових Стрільців. Стрілецькі військові підрозділи під командуванням Горука відзначилися в боях на Маківці над Стрипою і на Лисоні. Поранений під Потуторами.

На липень 1917 р. із 37 усусами перебував у таборі для військовополонених в місті Симбірськ (сучасний Ульяновськ). Мав можливість у неділю відвідувати богослужіння; під час відвідин римо-католицького костелу (вибрали його, а не православну церкву) восени 1916 р. в Симбірську разом із Зеноном Носковським зустрілись з вивезеним до Сибіру отцем Володиславом Носковським.

В листопаді 1918 р. входив до складу Українського Генерального Військового Комісаріату, який очолив підготовку і проведення Листопадового повстання 1918 у Львові.

З 5 листопада до 10 грудня 1918 р. — начальник штабу (Начальної булави) Начальної Команди УГА.

Брав участь в українсько-польській війні 1918-19 і українсько-більшовицькій війні 1917-21.

Заарештований більшовиками в квітні 1920 р. у Києві.

З весни 1920 р. перебував у більшовицькому полоні у концтаборі Кожухов недалеко від Москви. В червні 1920 р. разом з іншими галичанами був перевезений у табір особливого призначення на Соловецьких островах, де загинув.

Джерело

http://pvz.in.ua/action.php?id=742

15 серпня 1819р. народився Григорій Павлович Галаган, громадський діяч ліберального напрямку, меценат і благодійник.

15 серпня 1819р. у селі Сокиринцях на Чернігівщині народився Григорій Павлович Галаган, громадський діяч ліберального напрямку, меценат і благодійник.

(Також по текстах бачив дату народження 3 серпня)

Походив із старовинного козацько-старшинського роду Галаганів. Навчався на юридичному факультеті Петербурзького університету. Відстоював права селян, через що у нього виникали конфлікти з місцевими поміщиками. Активно виступав за скасування кріпацтва і повне звільнення селян, входив до «редакційної колегії», яка працювала над підготовкою селянської реформи 1861-го.

Серед його знайомих, з якими він листувався були Михайло Максимович, Пантелеймон Куліш, Володимир Антонович, Михайло Драгоманов. Матеріально допомагав Тарасу Шевченку, фінансував видання його книг.

На честь єдиного сина Павлуся, який несподівано помер у 16 років, Григорій Галаган заснував унікальний навчальний заклад — Колегію Павла Галагана. Згідно зі статутом, до неї приймали учнів, які пройшли частковий курс гімназії, причому понад третину з них мали бути діти з незаможних сімей, яких утримували й навчали безкоштовно.

Колегія відкрилася 1 жовтня 1871 року. Директорами працювали в різні роки Іван Нечипоренко, Андроник Степович, Інокентій Анненський. Серед викладачів — Микола Мурашко і Микола Пимоненко (малювання) — відомі живописці, Володимир Науменко (словесність) — відомий освітянин, видавець, Павло Житецький (словесність) — член-кореспондент Російської академії наук. Випускниками Колегії були академіки Агатангел Кримський, Володимир Липський, Дмитро Петрушевський, неокласики Михайло Драй-Хмара і Павло Пилипович, інші видатні особистості.

Колегія Павла Галагана робила свою добру справу по 1920 рік включно, доки її не було перетворено на «трудову школу». А нині в цьому приміщенні розташований Національний музей літератури України.

Також за фінансової підтримки Григорія Галагана було відкрито гімназію в Прилуках (1874), ремісничі училища в Ічнянському і Прилуцькому повітах, цілий ряд народних шкіл. Григорій Галаган давав кошти на видавництво журналу «Київська старовина» та інші українські видання.

1871-го заснував у рідному селі перше в Україні ощадно-позичкове товариство для боротьби з неврожаями. Очолював Південно-Західний відділ Російського географічного товариства (1873-1875), з якого вийшов 1876-го, на знак протесту проти Емського указу.

Ще в юнацтві, повернувшись у рідні краї з Петербургу, Григорій Галаган занотував у щоденнику: «Я в Малоросії! У моїй вітчизні – я не можу описати те приємне почуття, яким я володів, увійшовши в церкву і побачивши, що я з нову перебуваю з мирними моїми співвітчизниками, які (і чоловіки, і жінки) так прекрасні!».

Автор наукових фольклорних і етнографічних праць. Один із засновників Київської міської публічної бібліотеки (нині Національна парламентська бібліотека України).

Помер 25 вересня 1888-го в Сокиринцях.

15 серпня 1649р. перемогою козацького війська завершилася Зборівська битва з поляками.

15 серпня 1649р. перемогою козацького війська завершилася Зборівська битва, яка відбулася в ході Національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького.

Битва відбулася неподалік Зборова між об’єднаним військом козаків й татар проти польської армії. Саме тут Богдан Хмельницький із союзниками-татарами зустрів 30-тисячне польське військо короля Яна ІІ Казимира, яке йшло на підмогу обложеним у Збаражі полякам. Атакувавши противника під час переправи через річку Стрипа з двох боків, Хмельницький змусив їх відступити й отаборитися.

Наступного ранку козаки увірвалися в табір і оточили Яна ІІ Казимира і готові були примусити його здатися. Але у вирішальний момент очільник татарського війська хан Іслам-Гірей ІІІ відмовився воювати і почав схиляти козаків до сепаратних переговорів, погрожуючи перейти на бік поляків.

Укладений 18 серпня в таких умовах Зборівський договір не відповідав духу перемог, яке демонструвало військо Богдана Хмельницького, і не задовольнив ні українців, ні поляків. Польська шляхта та духовенство втрачали величезну частку свого впливу в Україні, а козаки, цілком слушно вважали, що втратили можливість розгромити ворога та остаточно визволитись з під гніту Речі Посполитої. Величезне козацьке військо мало бути розпущеним і зменшитись до 40000 реєстровців. Всі ж, хто не потрапив до реєстру мали знову йти у панську неволю.

Водночас Зборівський договір заклав юридичні підвалини Української козацької держави – Гетьманщини, яка проіснувала в тій чи іншій формі до 1783 року, коли був скасований полково-сотенний устрій на Лівобережжі.

Джерело

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua

Цей день в історії УПА - 15 серпня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Керівник Закерзонського крайового проводу ОУН Ярослав Старух - "Стяг" та організаційний референт II округи Микола Винничук - "Вир"

******

1943 рік

У бою з угорським загоном у селі Жаб’є на Станіславщині повстанці знищили 11 військових, у тому числі трьох офіцерів. Втрати українців: один загиблий і один поранений.

1944 рік

Масштабний бій протягом дня сотні УПА-Захід із загонами НКВД біля сіл Васючин, Довге і Конюшки на Станіславщині. Знищено і поранено майже 200 військових. Втрати УПА: 4 загиблих.

У райцентрі Новий Яричів на Львівщині повстанці підпалили будівлю НКВД і звільнили чотирьох заарештованих.

1945 рік

Чота УПА-Захід у селі Волосів на Станіславщині знищила 7 радянських активістів, присланих із райцентру.

Відбиваючи напад пошукової групи НКВД у селі Болохів на Станіславщині, сотня «Летуни» УПА-Захід знищила старшого лейтенанта і трьох військових. Чотового «Мороза» захоплено в полон, де він помер від тортур.

У бою з москалями біля села Мокротин на Львівщині загинув командир сотні «Холодноярці» УПА-Захід «Кобзаренко».

У засідці на шляху біля села Янів на Львівщині сотня «Переяслави» УПА-Захід знищила начальника райфінвідділу і двох військових НКВД.

1946 рік

Чота сотні «Рисі» УПА-Захід у селі Брошнів на Станіславщині захопила державну крамницю. Продуктові і промислові товари роздані населенню.

1947 рік

У райцентрі Межиріччя на Рівненщині підпільники знищили лейтенанта МВД.

Під час боїв у селі Далява на Дрогобиччині загинула зв’язкова Розалія Лісович – «Люба».

У засідці на шляху біля райцентру Радивилів на Рівненщині повстанці знищили трьох військових МВД, ще одного поранено.

1948 рік

У боях з москалями у селах Заболотівці та Тур’є на Дрогобиччині загинули двоє повстанців.

1949 рік

Двоє підпільників загинули під час боїв з москалями у селах Головецько і Либохора на Дрогобиччині.

Джерело

Підготував Сергій Горобець,

Український інститут національної пам`яті.

Спогади "Як повстанці штурмували Вишнівецький замок 4 липня 1943р" автор Макси Скорупський воїн УПА.

на фото автор - очевидець - учасник тих описаних подій.

Я, Максим Скорупський, згадою про події на Вишнівеччині у липені 1943 року, що застали нас у зеніті сили й слави визвольної боротьби. У лісі на той час (Антоновецький табір), нас повстанців, було понад п’ятсот. А вишколених, підібраних побратимів, налічувалось коло три сотні. З озброєння, крім малого підручного магазину зброї, що залишався як резерв, було: 21 ручних кулеметів (різних систем), два важкі кулемети “максими”, один “Кольт”, понад вісім мінометів (з чого три чинні), одна 45 мм гарматка і в стрільців багато автоматів і півавтоматів (десятки). Кінний табір складався з п’ятнадцять верхових коней розвідки і шість пар коней до запрягу.

У перші дні липня приїхав до табору поручник «Малий» з дорученнями від Центрального Проводу щодо завдань та тактики дій наших відділів. На думку «Малого», треба було вивести відділи з табору в терена і діяти летючими загонами, несподіваними нападами на ворога, завдавати удари і не триматися сталого місця постою. Була вказівка йти на Вишневець. В суботу 3-го липня, неповні дві сотні, з мобілізованими возами села Антонівців і Стіжка, вирушили на-ніч у дорогу на Вишневець. Над ранок прибули до села Шпиколоси, де в лісі затрималися днювати. Під час постою робилися останні приготування до акції. Ще раз вислано розвідку до Вишневця – чи немає змін в даних, які ми мали. Розвідник «Дзвін» повернувся і доповів, що нового нічого не сталося. По близьких селах замовлено на вечір двіста возів на трофеї, які ми передбачали здобути на місці. Кожний з командирів розглядав і обговорював зі своїми стрільцями дане йому завдання. 

Санітарки Іра і Маруся укладали і провіряли потрібні в бою ліки підручних аптечок. Акція мала розпочатись о дванадцятій годині ночі. За вказівкою наших керівників, в першу чергу було виставлено заставу від Крем’янця (звідки могла прибути німцям допомога), в силі одної чоти з “максимом”, далеко від Вишневця, аж коло села Горанки, щоб у випадку допомоги німцям, відділ, що перебував у містечку, встиг відступити. Командиром застави був Крук (з Дубенщини). 

Другу заставу, з Макухом на чолі, виставлено на греблі з боку Старого Вишневця. Третій відділ, на чолі з Ярмаком, мав атакувати залогу Вишневецького замку (німців), збоку замку (від Загороддя). Тим самим, мали відвернути увагу німців від міста і розділити силу німецького вогню. Четвертий відділ, під моїм керівництвом, маючи за завдання опанувати становище в центрі містечка і дати змогу для основної сили провадити операції (командирами акції були Хрін і Журба.

Вишневецька німецька частина міста складалася, разом із жандармерією, з сто двадцять осіб. Головна їх сила була сконцентрована в замку, а частина поліції містилася в мурованому будиночку біля міської управи. На горі від Вишневця в напрямку Кременця, стояла наша гарматка й міномети. Було розраховано, що німці будуть боронитися. Тоді моя чота, коли всі відділи будуть на місцях, мала підпалити один якийсь будинок, щоб освітити замок для обстрілу нашою гарматкою і мінометами. Коло дванадцятої години ночі, з третього на четвертий день липня (з неділі на понеділок) усі наші вояки були на визначених місцях. Німці не подавали ознаків життя. Починати нам стрілянину, коли ми опанували місто, не було потреби. Двісті порожніх возів із великим шумом і тарахкотінням по поганій дорозі, в’їхали у Вишневець. Сипалося розбите скло вікон і тріщали двері магазинів, млина, аптеки й кооперативів. “Чистка» йшла організованим порядком. Наш лікар порався в аптеці і вибирав дорогі для нас усякі медикаменти. До четвертої години ранку на вози був закладений теплий хліб із пекарні. Збоку німців не було ні одного пострілу. Даний був знак відступу (біла й зелена ракета). Гарматники і мінометники не витримали і дали кілька пострілів по замку.

Навантажені вози довгим шнуром витягнулися в напрямку Лановець, через Лози, Бодаки на село Борщівка. Хрін і Журба, Макух і я їхали попереду кіньми і бричкою забраною у вишневицького ляндвірта Штайгера. В селі Борщівці зустрілися ми з Яворенком, який їхав на возі напроти нас. Зупинили коні, розпитали, що чувати, чи спокійно. Він казав, що ні, і треба бути уважними бо є вороги. Ми вирішили затриматися на день у близькому Борщовецькому лісі, бо могла бути за нами погоня німців і було небезпечно їхати в вдень. 

Весь наш обоз з’їхав на лівий бік Лановецької дороги в ліс, і віз за возом уставилися вздовж лісової просіки в гущавині лісного молодняку. Виставивши пости, весь відділ вистроїли ми в ряди, а господарники стали роздавати їжу. Отримавши пайки стрілецтво порозходилося їсти. Командири за кілька хвилин пішли за прикладом стрільців. Обговорюючи нашвидку план виставлення застав, сиділи ми разом на бричці. Раптом, не встигли ми з’їсти, посипався від польової дороги град куль із автоматичної зброї. Наші вартові крикнули: “Німці!”. Все зірвалось на ноги. Журба крикнув: “вперед!” і побіг, Бурлаченко і я за ним. Не оглядаючись, вибігли кільце метрів наперед. Журба впав і каже, що він ранений та кличе санітара… Ми з Бурлаченком залягли, відстріляючись. Я оглядався, а за нами тільки жменька стрільців. Решта подалася назад, а декотрі прилягли до землі і стріляють понад нас. Іра побігла, навіть не пригинаючися під стрілами, на допомогу Журбі.

Я відсунувся назад і почав організувати розпорошений відділ до оборони. Хлопці винесли Журбу й Іра з Марусею робили йому перев’язку. Журба передає мені командування відділом. Наліво, в той час Тигр кричить що ранені в ногу “Бурлаченко! Макс!” Вибухнула одна міна на шосі, друга, третя. Ворожі постріли раптом стихли й чути крик російською мовою. Візники з переляку стоять із батогами в руках, я кричу: “Лягайте!” Подають, що в нас є вбиті. Наривається мені під руку Макух. Даю наказ брати лежачих стрільців і висилаю на ліве крило. Ярмакові кажу зайняти становище на правому крилі. З першої лінії подають, що це совєтські партизани і кличуть на переговори. 

Я даю наказ відтягти табір. На жаль, половина возів знаходиться вже в руках совєтських партизанів, разом із нашою гарматкою. Вислані групи Макуха і Ярмака посилюють вогонь – совєти відступили на трасу. Я кінчаю організацію оборони. Не орієнтуючися в ситуації, забезпечую на всякий випадок боки і тил. На позиціях чути вже лише короткі серії кулеметних черг одної й другої сторони, а потім усе стихло. З усіх боків прибігають зв’язкові й доносять, що совєтські партизани викликають командира на переговори. Хрін знизує плечима: не знає, як поступити. Зважую ситуацію і доходжу до висновку, що треба йти на примирення. Ми вже майже оточені, а з ворожого боку видно велику перевагу. І тут я вирішив спробувати виручити відділ із поганого становища. 

Добровільно йти зі мною погодився стрілець Молот. Беру з собою одного кулеметника і даю йому наказ триматися від мене на сто метрів. Коли я буду на передовій переговорювати з совєтами, хай заляже і обстежує. Якщо вони захочуть мене взяти з собою, або будуть робити якесь насильство супроти мене, негайно має дати серію з кулемета в наш гурт, не зважаючи на мою й Молота особу. Попрощався я поглядом із побратимами й пішов. Поминувши нашу першу лінію, підходжу до дороги і зникаю кулеметникові з очей. Вздовж шляху в нашому напрямку, що кілька метрів, були вкопані совєтські “максими”, у бійців була переважно автоматична зброя. Озброєння і число людей свідчило про великий совєтський партизанський відділ. 

“Совєтішки” з цікавістю поглядали на нас зі своїх сховищ. Командир партизан дуже привітливо просить далі. Я питаю, де їхній головний командир. “Лейтенантішка”, показуючи рукою в праву сторону каже: “Пожалуста со мной”, догадуючись, що я прийшов на переговори. Проходимо вздовж їхніх солдат, мене вражає різноманітність одягу бійців, брудний їх вигляд і загартовані лиця. З виправки видно, що це переважно колишні червоноармійці. На розі лісу з боку села Борщівки, в захисті високої гори, стояв гурт старшин Ковпака. Всі майже в уніформі червоноармійських старшин із відзнаками. Один із них, типовий комісар з грубим, поморщеним карком. Кожний із них мав планшетку, або військову торбу і пістолетом.. 

Надзвичайно чемно привітали і ми по черзі з усіма потисли взаємно руки.

Тоді Руднєв запитав мене, чи я згідний на щоб не примінями зброї, поки ми покінчимо переговори в справі перемир’я. “Шкода, каже, набоїв і людей”. Я дав свою згоду і негайно був висланий їх кіннотник, а я вислав стрільця Молота до своїх з наказом припинити вогонь. Почастували мене махоркою і ми почали розмову. Совєтські старшини по черзі доказували мені, що нашим спільним ворогом є німецький окупант і з ним ми мусимо разом вести боротьбу, нема сенсу нам взаємно себе обезсилювати. Сам Ковпак, з кацапською, сивою вже бородою, з продовгастим лицем, високим чолом, з глибокими очима, худорлявий, з гострим носом, у баранковій шапці, у звичайній сорочці, відійшов набік, сперся на пліт, підпер рукою бороду і задумався. Так був задуманий, що здавалося, ніби наш інцидент був для нього мало важливим. Розмова між нами велася російською мовою, але коли я заявив Руднєву, що буду говорити по-українському, бо так можу легше висловитись, тоді він заговорив до мене гарною літературною українською мовою. В дальшому ході розмови Руднєв запитав мене, чи я можу гарантувати, що наші відділи не будуть по дорозі в Галичину нападати на совєтських партизанів. Я сказав, що ні. Я відповідаю лише за той відділ, який стоїть тепер у лісі. 

Про загальний терен рішає наше головне командування. Також мене почали розпитувати про залоги німців, в яких місцевостях, скільки, жандармерія чи вермахт, їх боєздатність озброєння, чи окопані, в яких будинках живуть: мурованих чи дерев’яних. Я давав йому деякі інформації. Розпитують про нашу акцію в Вишневці і просять, щоб їм дали щось із харчів, бо в них відчувається недостача. (Хрін пізніше вислав їм 5 мішків борошна, один мішок цукру і 15 літрів горілки). Коли на дальші питання Руднєва, я сказав, що запитаю свого командира, тоді другий питає здивовано, хто я такий? Я кажу, що заступник командира нашого відділу. Питають, чому сам командир не прийшов на переговори. Я відповідаю, що в нас так не водиться. Командир завжди залишається при відділі. На закінчення один із старшин вийняв теренову карту і ми розділили ліс на дві частини. Одну сторону лісу займатимемо ми, другу – відділ Колпака Захоплені ними наші підводи вони повертають нам. Їхні й наші пости, що стояли на зорову віддаль, сходилися тепер одні з одними, частували себе взаємно тютюном та вели розмови між собою.

Коли я повернувся до своїх, відділ уже був упорядкований. Не дивлячись на перемир’я, я наказав всьому обозові і відділові відійти в глиб лісу, а на горі, яку ділив глибокий рів від ковпаківців (від шоси), зайняти оборонну позицію. Совєтам я не вірив, тим більше, що вони могли довідатись, що нас мало, а їх у десятеро більше. Командування й дальшу долю відділу передав я Хронові.

Наші втрати були: три вбиті (з того один селянин із Кривчик що коло Вишневця, візник) і два ранені. Коли ми перетягали відділ на нові місця, появився з відділом Яворенко і дуже наполягав, щоб ударити на совєтів, але я після того, що бачив під час переговорів, відмовився. Тоді Яворенко, з сірою шапкою набакир, з позатикуваними гранатами за поясом, забрав своїх хлопців і пішов шукати пригод. 

(Коли Ковпак рушив у дальшу дорогу, Яворенкові таки вдалося звабити кілька ковпаківців).

Зате в нас сталося щось гірше. Ярмак, наш чотовий (лейтенант совєтської армії, який удавав великого патріота) перейшов до совєтів, сказавши стрільцям своєї чоти, що він також іде на переговори. Наслідків не довелося довго чекати. Приїхав до нас кіннотник з письмом від штабу Ковпака до нашого командира. В ньому штаб домагався передачі совєтських громадян: їх ми неправно втягли до нашої партизанки. Внизу було вичислено 8 псевд наддніпрянців, що дійсно були в нашому відділі. Тих людей видав Ярмак, хотя й наддніпрянців було в нас багато більше, але він забув їх псевда. При кінці листа подається ультиматум: якщо ми не повернемо людей добровільно, то штаб буде змушений захистити їх силою. Дається 45 хвилин (5-го липня 1943 року, підписав начальник штабу Руднєв).

Із псевд, які були виписані, пригадую: лікар, інженера мінометника Божка, Рожка (син українського священика, якого совєти вислали на Сибір), Шагарбеєва, Щербака й інших трьох. Хрін не знав, що робити. Настрій нашого відділу був мінорний. В Ковпака понад 2 тисячі, в нас не цілі дві сотні та й якісна різниця теж не випадала в нашу користь. Крім того, в нас було коло 2-х сотень візників і за них ми також відповідали. Може тому Хрін вирішив покликати тих “вісім” і прочитати перед ними листа. Деякі старшини були думки, щоб убити совєтського зв’язкового і негайно пуститись в дальшу дорогу, але Хрін не поділяв цього: боявся, щоб по дорозі не напали на нас німці. (Великим обтяженням був обоз із добутим добром), Почувши, про що йде, половина вісімки висловилася, що їм все одно з ким, аби проти німців воювати. Друга половина була проти. Взагалі ні одні, ні другі не мали твердого рішення, чекали вказівки командира. Хрін не рішався сказати так, або інакше. Тоді лікар звернувся до вісімки і сказав що піде сам, але пішли всі вісім.

Хрін дав наказ відходу нашого обозу. За 20 хвилин ми були в дорозі до табору. Я, змучений переживанням і невиспаний, ледве тримався в сідлі, їдучи спереду колони й одної чоти і роблячи нею охорону при переїздах головних доріг. В селі Людвищах затрималися ми на двогодинний відпочинок і чекали застави з Горанки.

Під час акції на Вишневець, (як розповідало згодом населення міста), залога німців у замку, що складалася з резерви вермахту, почувши тарахкотіння наших возів і шум війська, думала, що в нас дуже велика сила і постановила з нами не битись. Німці чули, що партизани вермахтівців не розстрілюють, лише відбирають зброю, отже вирішили чекати в грубих мурах замку, здавшись на хід подій. За кілька днів (за кару) всіх тих німаків німецьке командування вислало на східній фронт, а на їх місце приїхали інші. Німецька жандармерія на ніч ходила спати до замку, тому будинок у місті застали ми порожнім. В замку під час наступу жандарми були в другій частині будинків і були приготовані до оборони (але лише в будинку). Наша зустріч із Ковпаком була цілком випадкова. Тієї самої ночі, коли ми робили акцію на Вишневець, група Ковпака мала довший нічний марш. Над ранком група прибула до Борщовецького лісу днювати, де трапилася історія з нами. Совєти ще по дорозі довідались від населення про нашу акцію, і коли зустріли нас у лісі, хотіли відібрати нашу здобич. Ситуацію врятував наш мінометник Божок: він відразу почав сильно обстрілювати шосу. На той час їхав дорогою повний віз (10 людей) ковпаківців і наша міна випадково влучила в них і їх рознесла. Тому, що це був полковий міномет 120 мм, Коппак думав, що в нас велика сила, затримав наступ і запропонував переговори. Ковпак прийшов з боку Шумська, штаб його знаходився в Борщовецькому лісі, а решта відділу розташувалися в селі Піщатинці і в селі Матвіївці. По дорозі від Шумська ковпаківці забили брата о. Дубицького і пропагандиста Сірка, їхнім провідником був Микола Ільчук із села Матвієвець, колишній комсомолець. Про це оповідав мені пізніше Шагарбеєв, що тоді був переданий Ковпакові, пройшов аж по Карпати, й в поворотній дорозі втік до УПА.

Лиско Роман Володимирович блаженний священномученик Української Греко-Католицької Церкви.

Роман Лиско народився 14 серпня 1914р. у м. Городку Львівської області. Син відомого душпастиря, просвітника, декана Золочівського о. Володимира Лиска, внук отця-шамбеляна Михайла Цегельського.

Навчався у Львівській Богословській Академії.

У 1938р. закінчивши теологію, одружився з Неонілею Гуньовською, дочкою о. Матвія.

Після приходу в 1939 році радянської влади за порадою Митрополита Андрея деякий час учителював у селах Побіч, Колтів Олеського району. Разом із дружиною охоче навчав молодь.

28 серпня 1941 року був висвячений на священика, призначений парохом с. Колтів Оліївського деканату. 1944 р. став парохом с. Белзець (зараз с. Гончарівка) Золочівського району, де пробув до 1948 року. Відмовився підписати перехід на православ'я, зазнавав утисків, переслідувань з боку радянської влади; йому заборонили відправляти в церкві.

Переїхав з родиною до м. Городка; став нелегальним сотрудником (священиком-помічником) о. Малецького, який підписав

православ'я, але дотримувався католицького обряду. Отець Роман Лиско підпільно йшов зі Святими Тайнами до тих що потребували, з дозволу о. Малецького відправляв в церквах сіл Дроздовичі, Братковичі за греко-католицьким обрядом. Часто їздив до о.

Миколи Хмільовського у с. Мшану.

9 вересня 1949 р. був заарештований НКВД, поміщений у тюрму на вул. Лонцького у

Львові. Поширювались чутки, що молодий отець Роман збожеволів від тортур, співав у тюрмі на повен голос псалми. Переказували, що його живцем замурували в стіні. Помер

14 жовтня 1949 року.