25 жовтня 1966р в Канаді помер Петро Біґус - сотник УГА, просвітянин, громадсько-політичний діяч.

Народився 9 лютого 1882 с. Великі Бірки,

Тернопільський повіт, Королівство Галичини і Володимирії , Австро-Угорська імперія, тепер

Тернопільська обл.

Ранні роки:

На сьомому році життя, по смерті батьків, став круглим сиротою. Спочатку опікувалися ним дідусь та бабуся, а після їхньої смерті —

вуйко. Закінчив Великобірківську чотирикласну «народну школу», а нижчі класи гімназії та вчительську семінарію — в

Тернополі. По закінченні навчання у 1901 р. став учителем початкових шкіл. Та впродовж двох років праці пропольска Шкільна Рада, невдоволена вислідом навчання польської мови українських дітей, переводила його по черзі до чотирьох різних міцевостей.

У 1903 р. покликаний до війська, відбув однорічну службу в школі резервових

старшин та закінчив її у званні підхорунжого . У 1904 році одружується з Катериною Комарянською, з якою впродовж життя виховав 4 дітей, та одержує посаду управителя школи в с. Підгородді біля

Рогатина. Належав до активних працівників у громаді.

У 1907р. утворився в Рогатині під проводом о. В. Городецького при філії товариства

«Просвіта» гурток просвітянських працівників, до яких належав і Петро Біґус. Разом з іншими їздив по селах Рогатинського повіту, закладав читальні «Просвіти», а при них крамниці, шпихліри, позичкові каси. За його ініціативою організовано в Рогатині в 1908 році аматорський гурток, який служив добрим прикладом іншим читальням як потрібно ставити добрі п'єси. При його активній участі протягом трьох років, шляхом самооподаткування української громади, побудовано триповерховий будинок української приватної 7-ми класної гімназії

Рідна Школа.

У війську:

З серпня 1914 р. як офіцер запасу мобілізований до австрійського війська. Бере участь у Першій світовій війні на різних фронтах, двічі поранений. У листопаді 1918 року добровільно зголошується до УГА. Під час Листопадового Зриву перебуваючи в

Бережанах 4 листопада 1918 року допомагав послові Т.Старухові, д-ру Ковшевичові та іншим перебрати владу в австрійської адміністрації. Там же призначається командиром запасного коша (куреня). Після «Чортківської офензиви» сотник УГА Петро Бігус стає Окружним Командантом у

Бережанах. Разом з УГА переживає в «Чотирикутнику смерті» в Україні тифозні терпіння. До кінця 1920 разом з генерал-четарем Мироном Тарнавським та іншими старшинами УГА інтернований до табору військовополонених у м. Тухолі (Польща).

Діяльність після поразки визвольних змагань

Восени 1921 р. повертається до Підгороддя , до вчительської праці. Як колишній громадський діяч включається знову до праці в українських установах, не рахуючись із фактом, що це вже шовіністична Польща, а не Австро-Угорщина . Переселяється до с.

Черче поблизу м. Рогатина. У 1922 році стає диригентом мішаного хору «Боян» у Рогатині, де виступають з концертами. 

У новоорганізованому «Союзі Кооператив» стає спочатку секретарем наглядової ради, а від 1930 р. аж до приходу більшовиків її головою.

Належав до різних місцевих і повітових українських товариств: «Просвіти», «Рідної школи», «Українського банку», «Союзу кооператив», «Сільського господаря», «Взаємної Помочі Українських Учителів»,

«Молочарської спілки». Як зразковий діяч активно брав участь в різних громадських справах.

Навесні 1940 року арештований НКВС, запроторений до Станіславської тюрми (нині м. Івано-Франківськ). Після тримісячних тортур слідчі НКВС, не маючи доказів його провини, звільняють з-під арешту. Під час

німецької окупації у 1941 військовий референт повітової управи, 1943—1944 рр. був головою делеґатури «Українського окружного комітету» в складі УКК на Рогатинщині де боронив українських селян від непосильного контингенту та свавілля окупантів. Проявляв активну діяльність у створенні дивізії Галичина до якої добровільно зголосився його син Мирослав.

В еміграції:

У 1944 році виїхав з родиною на еміграцію до Словаччини, потім до Німеччини.

У 1949 році відбуває на еміграцію до Канади в Торонто. Включається до праці в Об'єднанні українських педагогів Канади (ОУПК), згодом стає секретарем видавництва «Українського Канадійського Легіону», а в кінці секретарем «Кредитної спілки» при церкві МБНП Торонто.

Помер 25 жовтня 1966 р. Похований на цвинтарі «Проспект» у м. Торонто.

Джерело сайт терен та Вікіпедія.

25 жовтня 1905р. священичі свячення з рук Андрея Шептицького отримав уродженець с.Добромірка Збаразького повіту, майбутній перший єпископ УГКЦ в Канаді, священномученик Никита Будка.

Дитинство, школи, університети:

Народився 7 червня 1877 року в селі

Добромірка (Збаразький повіт , Королівство Галичини і Володимирії , Австро-Угорська імперія , нині Збаразький район,

Тернопільська область, Україна ) у селянській родині.

Початкову освіту здобув у рідному селі, згодом навчався у Першій класичній гімназії в Тернополі , яку закінчив у 1897 р. з відзнакою. Був вихователем дітей князя П. Сапіги в с. Більче-Золоте (нині Борщівського району). 1902 р. у Відні відбував військову службу.

Вивчав право у Львівському університеті, богослов'я у Львівській Духовній семінарії та в Університеті «Канізіанум» ( Інсбрук, Австрія). 14 (або 25) жовтня 1905 р. отримав священичі свячення з рук Митрополита Андрея (Шептицького). Потім здобув ступінь доктора богослов'я у Віденському університеті (1909 — Діссертация докторска: Дисциплїна Грецкої Церкви в сьвітлі полєміки за часів Фотия ). Під час студій (1907 р.) організував філію австрійського Товариства св. Рафаїла для охорони українських емігрантів з Галичини та Буковини: працював у цій організації п'ять років.

Священиче й єпископське життя:

Після закінчення теологічних студій у Відні та Інсбруці отримав 14 жовтня 1905 року священичі свячення з рук митрополита

Андрея Шептицького.

Був префектом Духовної семінарії у Львові, радником подружнього трибуналу та референтом імміграційних справ, засновником і редактором місячника «Емігрант» (1910—1912). Опікувався українськими емігрантами в Австрії, Німеччині, Бразилії, Аргентині, Канаді та Боснії.

15 липня 1912р. Папою Пієм XI призначений єпископом для українців-католиків у Канаді й титулярним єпископом Патари. В Канаді він організував активну душпастирську діяльність та заклав основу для подальшого розвитку української греко-католицької митрополії.

Єпископська хіротонія відбулася у Львові 13 жовтня 1912 р. (за іншими даними 14 жовтня). Засновує в Канаді гуртожитки для української молоді. За час перебування в Канаді організовував парафії, будував церкви і школи, засновував бурси: імені Митрополита Андрея Шептицького в Сен-Боніфас (Манітоба) та імені Тараса Шевченка в Едмонтоні (Альберта); Дівочу академію Пресвятого Серця Христового в Йорктоні (Саскачеван), притулки для сиріт (у селах Мондер й Айтуна), народні доми, осередки «Просвіти», допомогові товариства, започаткував часопис «Канадійський Українець», видав молитовник, боровся проти сектантства. У 1913 р. організував Собор, на якому затверджено правила Русько-Католицької Церкви в Канаді. У 1918 р. прийняв канадське громадянство. Того ж року організував два просвітньо-фермерських з'їзди, а в 1919-у заснував Українську Народну Раду у Вінніпезі. У 1924 році в Йорктоні скликає перший собор греко-католицького духовенства. В 1927 році подав у відставку з посади правлячого єпископа, за ним було збережено титул почесного єпископа.

У 1928 р. через погіршення здоров'я повертається в Україну, та стає Генеральним Вікарієм Митрополичої Капітули у Львові. Займається відновленням санктуарію Богородиці в Зарваниці.

Арешти, заслання, смерть:

11 квітня 1945 року Никита Будка разом з іншими єпископами Української греко-католицької церкви арештований більшовицькою владою. Його звинувачено в тому, що він викладав у підпільній семінарії, відправляв в 1939 р. панахиди жертвам більшовицького терору, агітував за відокремлення України від СРСР. Засуджений до 8 років таборів особливого режиму і призначив відбування терміну ув'язнення в Казахстані.

Помер 1 жовтня 1949 р. «від серцевого нападу» у таборі Караганди, у віці 72 років. Місце поховання — невідоме, хоч відомо, що воно знаходилось на одному із цвинтарів Карлагу, біля села Каражар. Але, хоча мешканці села нічого не знають і нічого не чули про табірний цвинтар, врешті-решт з'ясувалося, що він був на тому місці, де сьогодні розміщена свиноферма.

Джерело Вікіпедія

Сроковський Володимир - Український військовий діяч, командант сотні Легіону Українських січових стрільців.

1. Володимир Скоропадський 2. Меморіал воїнам УСС біля гори Ключ 3. "Хребет" Ключа.

Сроковський Володимир народився 27 жовтня 1879 — помер від недуги після важкого поранення, яке отримав у бою з москалями за г. Ключ, 5 квітня 1916) — український військовий діяч, командант сотні Легіону Українських січових стрільців.

Джерело:

https://teren.in.ua/2017/10/25/25-zhovtnya-v-istoriyi-ternopilshhyny-2/

*******

Народився у містечку Козлів 27 жовтня 1879р.

Українські добровольці, відібрані в Стрию, після складання присяги вирушили до

Закарпаття для організаційного оформлення і військового вишколу. Там, у селах Горонда та Страбичово поблизу Мукачева, 7 вересня

1914 леґіон Українських Січових Стрільців було розділено на два з половиною курені (батальйони). 

Кожен курінь складався з чотирьох сотень, кожна сотня — з чотирьох чет (взводів). І-й курінь очолив Михайло Волошин, сотні — Василь Дідушок, Роман Дудинський, Осип Будзиновський і Никифор Гірняк, якого через хворобу згодом заміняли Володимир Сроковський та Ераст Коник. II-м куренем командував Гриць Коссак, сотнями — Сень Ґорук , Осип Семенюк, Михайло Баран, Осип Букшований. У III-му півкурені отаманом був Степан Шухевич, сотниками — Дмитро Вітовський та Теодор Рожанковський, якого 9 вересня замінив Іван Коссак.

28 жовтня сотня Володимира Сроковського у запеклому бою відбила у росіян гору Ключ біля Сколього.

Учасник цього бою так описував його перебіг:

«Стрільців щораз меншає. Одні поранені, інші вбиті. Нарешті головний приступ. Усі вцілілі швидко біжать уперед. Москалі подалися назад… одначе не всі це роблять. Багато москалів вискочило з окопів та наставило багнети проти нас; але стрільці в одну мить потрощили їм голови… Земля, червона від крові, густо вкрилася московськими трупами. Нарешті ми взяли московські окопи».

При цьому 13 стрільців загинули, 14 було поранено, між ними і командант сотні, якого замінив 3енон Носковський.

Помер 5 квітня 1916 року в місті Меран (Тіроль). 7 квітня був похований на міському цвинтарі Мерана.

Джерело

1. М. В. Лазарович — Наталія Лазарович. Машерують наші добровольці…

2. Становлення стрілецького руху в східній Галичині напередодні Першої світової війни

3. Вікіпедія

25 жовтня 1860 р. у Ніжині народився Микола Самокиш, Український художник - баталіст, графік.

Працював у жанрі історичного живопису та книжкової і станкової графіки й журнальної ілюстрації.

Микола був нащадком козаків, як по лінії батька, так і матері. Прізвище Самокиш зазвичай давали козакам, які полюбляли кисляк (скисле молоко).

Малювати почав змалку, вуглем на клаптиках паперу. “Я дужо полюбив малювання, так, що забував про латинську та грецьку мови, коли вчився в Ніжинській Гімназії, і за це частенько сидів у карцері, а вдома батько частував мене добрим нагаєм, – писав Самокиш, – я крадькома, потихенько малював переважно коней та побоїща. Тоді була франко-пруська війна, і я з великою увагою роздивлявся і копіював малюнки в журналі “Всемирная Иллюстрация”.

Головними героями його малюнків були коні. “Я люблю коней як художник та в минулому кавалерист, – писав Самокиш. – У цьому напрямі я працюю постійно, вважаю коня гарним та благородним створінням і намагаюся зображувати його не тільки з зовнішнього боку, але й передати його психіку, його порив, найпрекрасніше, що є у цих тварин. Навіть шкапа на скаку виглядає живописно”.

Після закінчення Ніжинської гімназії поїхав вступати до Санкт-Петербурзької Академії мистецтв, але іспит провалив. Став вільнослухачем у батальній майстерні професора Віллевальде. Через рік його мрія здійснилася – зарахували до Академії.

За дипломну роботу – полотно “Повернення російської кавалерії після атаки під Аустерліцем” (присвячена війні 1812-го року) Самокиш отримав велику золоту медаль Академії мистецтв. Та закордонне відрядження до Парижа. 1885 року він поїхав до Версаля, де була велика колекція батального живопису. “Ці картини не справили на мене особливого враження, композиція їх театральна. Мені, як прихильникові реалістичної школи, вони не сподобалися…”, – такі враження залишив художник у щоденнику.

1890-го Микола Самокиш, у неповних 30 років, отримав звання академіка за роботу «Табун білих рисистих маток на водопої».

6. Разом з першою дружиною Оленою Судковською створював ілюстрації для роману М. Гоголя “Мертві душі”, який видали 1901-го.

Разом з найвідомішим на той час українським живописцем Сергієм Васильківським та істориком Дмитром Яворницьким працювали над альбомом «З Української старовини». Для популяризації історії України серед народу.

Вважав, що художник-баталіст повинен з власного досвіду писати батальні сцени. Тому 1904-го у складі драгунського полку він відправився на російсько-японську війну, провів на фронті майже рік в якості кореспондента-художника журналу «Нива». У роки Першої світової возив учнів на фронт для художньої практики.

Створив цикл картин на козацьку тематику.

Протягом 60 років творчого життя Микола Самокиш створив 11 тисяч картин та малюнків (пером).

Джерело

https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/zhovten/25/1860-narodyvsya-mykola-samokysh-hudozhnyk

25 жовтня 1876р. у станиці Охтирська на Кубані народився Кузьма Безкровний – громадсько-політичний діяч, економіст.

Через активну громадянську позицію молодий Кузьма був висланий за межі Кубані. Освіту отримав у Харкові, де закінчив Вищі комерційні курси та став одним із засновників та директорів Українського кредитного товариства. На Кубані був відомий як один із лідерів кооперативного руху, засновник кредитних спілок, які об’єднав у Центральний кооперативний банк.

Кузьма Безкровний був водночас активним українським громадсько-політичним діячем на Кубані. Прагнучи дати своїм дітям освіту рідною мовою, Кузьма Безкровний відправив їх навчатися до української гімназії в Галичині. А вже 1917 року за його ініціативою на Кубані засновано першу українську гімназію.

У роки національно-визвольних змагань Кузьма Безкровний був одним із ініціаторів створення Кубанської Народної Республіки і проголошення її конституції. Палко відстоював об’єднання Кубані й України. «Це був найбільший кубанський тоді політик, українець із кості і крові, але дуже обережний і маломовний, − писав у спогадах останній прем’єр уряду Кубанської Народної Республіки Василь Іванис. – Це був великий насамперед українець, а потім козак шляхетної крові».

Із 1920-го року Кузьма Безкровний жив і працював на еміграції у Чехословаччині. Видавав часопис «Кубанський край». Помер 6 грудня 1937 року у Празі.

Джерело

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua

**********

Родовід: (інша дата народження 13 жовтня 1877 року).

Був правнуком Олексія Безкровного,

наказного отамана Чорноморського козацького війська у 1827-1830 рр., героя здобуття Анапи від османів у 1829-му році.

Діяльність:

Голова кубанської делегації на відкритті пам'ятника Івану Котляревському в Полтаві (1903). Член кубанського відділення

Революційної Української партії (РУП) (1900) і підпільної Української ради, один із засновників Українського кредитового товариства в Харкові.

Голова Наглядової ради Центрально-Союзного банку, головний бухгалтер Чорноморсько-Кубанської залізниці.

Від 1917 року – член Кубанської військової ради (згодом Кубанська крайова рада),

Законодавчої ради. Вивів Кубань з церковного підпорядкування Ставропольської єпархії, заснував Кубанську єпархію. Один з ініціаторів створення

Кубанської Народної Республіки і проголошення її конституції, прийняття резолюції про об'єднання Кубані й України на федеративних засадах (січень – лютий 1918 року). Був членом кубанської делегації до гетьмана Павла Скоропадського (липень 1918 року), яка уклала таємний договір про об'єднання Кубані й Української Держави . Займав у кубанському уряді Павла Курганського посаду міністра внутрішніх справ (1919).

Від 1920 року – на еміграції. В 1923 році – директор українськой школи для інтернованих українців в місті Юзефов (Чехія), пізніше – професор Української господарської академії в Подєбрадах (Чехія), видавець часопису «Кубанський край», автор численних статей, підручників і спогадів, які були видані Українським науковим інститутом у Варшаві.

Джерела

Білий Д.Д. БЕЗКРОВНИЙ Кузьма Якимович

Вікіпедія.

Литвин Юрій Тимонович - Український письменник і правозахисник.

Народився 26 листопада 1934 року у селі

Ксаверівці Васильківського району Київської області в сім'ї сільських вчителів . Батько воював на фронті, згодом партизанив у загоні С. Ковпака . Помер від ран 1944р.

Мати з сином перебралася в село Барахти Васильківського району Київської області.

Після закінчення семирічної школи пішов навчатись до гірничо-промислової школи в місто Шахти Ростовської області, але через хворобу покинув її і повернувся до села. Згодом працював на Донбасі. З юнацьких літ цікавився українською літературою і

національною культурою.

В 1953 – 1955 роках відбував перше ув'язнення на будівництві Куйбишевської гідроелектростанції.

Невдовзі після звільнення 14 квітня 1956 року був заарештований вдруге, звинувачений у створенні підпільної націоналістичної організації «Група Визволення України» і засуджений до 10 років позбавлення волі. Покарання відбував у таборах Мединь і Вихорівка («Озерлаг», Іркутська область) і мордовських таборах для політв'язнів.

В ув'язненні писав вірші українською і

російською мовами та закінчив в 1965 році збірку «Трагическая галерея» (розповідь про злочини тоталітарної системи проти

українського народу ). Незабаром всі поезії були вилучені під час обшуку.

Після звільнення в червні 1965 року був змушений через переслідування переїхати до

Красноярська. 14 листопада 1974 року його знову заарештували і засудили за статею 187-1 («Наклепницькі вигадки, що ганьблять радянську державу і суспільний лад»).

У листопаді 1977 року Литвин, тільки звільнившись з ув'язнення, став членом Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінських угод і продовжив боротьбу проти тоталітарного режиму в

Україні . У квітні 1979 року завершив статтю

«Правозахисний рух в Україні. Його засади і перспективи», в якій виробив політичну програму українського правозахисного руху.

5 липня 1979 року важко хворого Литвина москалі заарештовують знову, звинувачують у веденні «антирадянської агітації і пропаганди» та засуджують до 10-річного ув'язнення і 5 років заслання. З травня 1982 року відбував покарання у таборах суворого режиму (селах Кучино, Половинка, Всесвятське Пермської області), де перебувала більшість учасників Українського правозахисного руху.

24 серпня 1984 року Юрія Литвина знайшли в камері із розрізаним животом. 5 вересня

1984 року він помер у лікарні в міста Чусового Пермської області.

З ліва на право: “Бондаренко”, “Кок”, “Юрко”, “Чорний”, “Крук”

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

З ліва на право полковник “Бондаренко” (Якубовський Володимир), хорунжий “Кок” (Юхнович Іван), окружний провідник “Юрко” (Хома Михайло), сотник “Чорний” (Шепета Василь), та поручник “Крук” (Федик Богдан)

Джерело © Видавництво “Літопис УПА"

24 жовтня 1851р. після катувань в ув'язненні, висланий у м. Гура-Гумора, помер Лук'ян Кобилиця - Український селянський провідник на Буковині, ватажок народних повстань 1843-1844 і 1848-1849 рр.

Лук’ян Кобилиця народився у сім’ї кріпака в 1812 р. в с. Путилові (зараз Чернівецька область). У 1830-і роки він обирається від рідного села уповноваженим для ведення справ з представниками австрійської влади. Переконавшись, що шляхом переговорів відстояти селянські інтереси неможливо, Кобилиця в 1843 році очолив об’єднання з 16 сіл Буковини, і перейшов до рішучих дій. Його загони виганяли зі своєї території представників державної адміністрації, громили поміщицькі господарства, скасували панщину, вимагали переходу кріпаків на становище державних селян. Це повстання було придушене надісланими військами в 1844 році, 220 його учасників були засуджені до прочуханки, а сам Л. Кобилиця арештований і засуджений. 

У 1848 році, під час Австрійської революції, селяни Буковини вибирають Л. Кобилицю в австрійський парламент, де він приєднується до депутатів-демократів, які вимагали скасування абсолютизму і кріпосного права в Австрії. Після поразки революційного руху Л. Кобилиця повертається на Буковину, і в тому ж 1848 року організовує збройний загін з селян, що діяв аж до літа 1849 і нападав на володіння поміщиків і органи австрійської влади. Влітку 1849 р. селянська боротьба на Буковині пішла на спад. Лук’ян Кобилиця перейшов на нелегальне становище, довго переховувався від переслідувань. У квітні 1850 р. поліція його заарештувала. Після жорстоких тортур Лук’ян Кобилиця важко захворів. Уряд заслав його на поселення в м. Гуралу-Мору (нині республіка Румунія), де він і помер 12 (або 24) жовтня 1851 року.

Цікаві факти:

Лук’ян твердо заявляв: «Землі і ліси належать селянам. І пани не мають ніяких підстав збирати податки і примушувати відробляти панщину». Іменем Л. Кобилиці названі вулиці в багатьох населених пунктах Західної України, в тому числі Чернівцях, Львові та ін. Влада так боялася ватажка, що за його голову була призначена нагорода – 1000 злотих. Дружина Кобилиці, гуцулка з відомого у ті часи на Буковині роду Єрошок, замолоду вважалася першою красунею. Вже 1843 р. в них було шестеро дітей, проте ані документи, ані усні джерела не згадують про їхню подальшу долю. За деякими свідченнями, Кобилиця був досить заможним господарем. Лук’ян був чудовим оратором. Лук’ян так переконував присутніх у своїй правоті, що навіть пушкарі, яким платила за службу держава, перейшли на сторону Кобилиці, ставши його особистою охороною. Лук’ян Кобилиця помер за загадкових обставин. За деякими свідченнями місцевим магнатам таки вдалося отруїти молодого ватажка буковинських гуцулів. Поховали Кобилицю невідомо де в безіменній могилі. Такою була помста озлоблених дідичів, що панували на Буковині, полум’яному борцеві за свободу сільського люду.

Джерело:

https://school-life.cv.ua/luk-yan-kobylytsya/

Цей день в історії УПА - 24 жовтня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Роман Шухевич грає в шахи з провідником ОУН Львівського краю Зіновієм Тершаковцем. У нижньому лівому кутку - Штурмгевер охоронця генерал-хорунжого.

***********

1944 рік

У селі Цапівці (нині Поділля) на Тернопільщині повстанці знищили 9 бійців винищувального батальйону, які вишукували призовників, що ухилялися від мобілізації.

Станичний ОУН Супрун загинув у бою з москалями у селі Грабова на Львівщині.

1945 рік

У засідці в селі Биків на Дрогобиччині повстанці знищили голову райради Тсоавіахім і поранили завідувача районного радіовузла.

У бою з москалями біля села Стебник на Дрогобиччині загинули двоє повстанців.

У селі Котоване на Дрогобиччині повстанці знищили голову сільради і директора школи.

1946 рік

Під час боїв з москалями у селах Корчівка і Підсадки загинули троє повстанців.

1947 рік

Станичний ОУН Олексій Щербанович – «Гай» і його заступник загинули в бою з москалями у селі Орява на Дрогобиччині.

1948 рік

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Тужилів на Станіславщині. Повстанці, що перебували всередині, підірвались гранатами.

У селі Андрусіїв на Рівненщині підпільники знищили бійця винищувального батальйону.

Пошукова група МВД захопила криївку біля села Монастирок на Тернопільщині. Повстанець, що перебував усередині, загинув у перестрілці.

1949 рік

Опергрупа МГБ захопила криївку в селі Серафинці на Станіславщині, в якій перебували четверо повстанців. Референт СБ (служби безпеки ОУН) Михайло Левко – «Богун» зумів вибратися через дах і з двома автоматами атакував опергрупу з тилу. Не знаючи про загибель у перестрілці трьох своїх товаришів, він продовжував бій, отримав кілька поранень і застрелився останнім патроном.

СЕРГІЙ ГОРОБЕЦЬ,

Український інститут національної пам’яті

24 жовтня 1867р. у родині священика в Умані народився Микола Біляшівський, мистецтвознавець, археолог, етнограф.

24 жовтня 1867р. у родині священика в Умані народився Микола Біляшівський, мистецтвознавець, археолог, етнограф. Він був першим директором Київського міського музею.

Член редакції журналу “Киевская старина” та головний редактор “Археологической летописи Южной России”. Засновник та керівник Київського кустарного товариства (1906).

1906-го Біляшівського було обрано депутатом першої Державної думи Росії, в якій він став одним із ініціаторів створення “Українського клубу”. З квітня 1917 член Центральної Ради. У березні 1917 призначений комісаром з охорони пам`яток Київської губернії, з вересня цього ж року очолив відділ музеїв і охорони пам`яток Генерального секретаріату. Після 1919 стояв на чолі етнографічної секції відділу мистецтв Народного комісаріату освіти УРСР. Працював у Кабінеті українського мистецтва, Етнографічній комісії АН УРСР, Етнографічному товаристві України.

Він підготував проект першого закону України про охорону пам`яток історії, культури і мистецтва (1918), склав програму створення національних і регіональних музеїв. Фундатор історико-краєзнавчого музею Волині в місті Городок Рівненської області (нині краєзнавчий музей). Один із засновників Київського товариства охорони пам`яток старовини та мистецтва (1910).

Біляшівський обстежив та провів фотофіксацію пам`яток багатьох регіонів, брав участь у роботі комісії по виданню альбомів українських старожитностей.

У 1917 році Микола Федотович був призначений комісаром по охороні пам’яток старовини в Києві, а в 1923 – він став дійсним членом Комітету охорони пам’яток мистецтва і старовини при народному Комісаріаті освіти УРСР.

Біляшівський став почесним членом Української академії мистецтв, а у травні 1919 р. – одним із перших дійсних членів кафедри археології Академії Наук УРСР.

Протягом життя вчений повідомив про п’ять тисяч цінних знахідок на Княжій горі, написав близько 300 статей, записав багато народних пісень різних жанрів, загадок, прислів’їв і приказок, легенд і переказів, вертепних драм тощо; уклав українсько-російські діалектні словники волинських говірок.

Помер у 1926 р.

Джерело:

Підготували Леся Бондарук та Наталя Слобожаніна.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua

23 жовтня 1983р. Підрив миротворців у казармах Бейруту.

1. Хмара диму над штабом морської піхоти США в Бейруті. 23 жовтня 1983 року.

2. Штаб морської піхоти США в Бейруті до вибуху.

Вибухи:

Близько 6 години 20 хвилин ранку, у неділю 23 жовтня 1983 року вантажівка Мерседес-Бенц заїхала на територію Бейрутського летовища. Вантажівка була схожа на авто, що привозить до штабу морської піхоти воду, тому підозри у охорони не виникло. Автомобіль двічі об'їхав стоянку біля штабу, потім різко пришвидшився та поїхав у бік не закритих задніх воріт. Чергові почали стріляти з запізненням, оскільки згідно з

правилами ведення бою для миротворчих операцій в Лівані тримали зброю розрядженою. Вантажівка прорвалась через колючий дріт, ворота та в'їхала в будівлю.

Вантажівка була завантажена 5 тонами вибухівки ТНТ. У результаті вибуху будівля штабу морської піхоти повністю завалилась, поховавши під уламками 400 сплячих американських солдатів. Через 20 секунд після вибуху аналогічна атака сталась на французьких миротворців.

Жертви:

Рятувальні роботи на уламках продовжувались декілька днів, не дивлячись на те, що солдати, котрі розбирали уламки періодично обстрілювались снайпером.

Під час терористичних атак на штаби американського та французького миротворчих контингентів загинув 241 військовослужбовець США та 58 військовослужбовців Франції. Атака на казарми морської піхоти в Бейруті залишається найбільшими смертельними нападом на громадян США за межами країни після закінчення Другої Світової війни.

Вікіпедія

Юлія Ганущак "Галичанка" - "Помилування не просила, бо не так була вихована…". Спогади - розповідь.

На відміну від багатьох дівчат, які йшли у

підпілля за нареченими, шлюбними чоловіками, братами, рятувалися від репресій, Юлія Ганущак (псевдо "Галичанка") працювала в ОУН передусім через свої

переконання. Через це стала ворогом і мішенню для радянської влади.

Дівчина з зеленою хусткою:

Народилася 31 січня 1915 р. в селі Довпотів Войнилівського району на Станіславівщині в сім'ї дяка. Батько - Йосип Степанович Ганущак, мати - Розалія Петрівна Ганущак. У сім'ї окрім Юлії було ще троє дівчат - Наталія, Марія, Євдокія - і двоє хлопчиків, які

померли немовлятами. 1930 р. закінчила семирічну початкову школу. Попри скромні заробітки, того ж року батьки віддали доньку

до щойно відкритої платної Дрогобицької української гімназії імені Івана Франка при "Рідній школі". Заклад став форпостом

спротиву полонізації освіти.

У Пласті

При школі діяли пластові курені, організовані полковником УСС Іваном Чмолою, який працював вчителем географії, історії та руханки. 18-й курінь — ім. І.Франка і 36-й — ім. Ольги Кобилянської (пізніше Людмили Старицької-Черняхівської). Кольорами пластових хусток у хлопців були темно-синій, у дівчат — зелений.

У вересні 1930 через заборону польською владою «Пласту» організація перейшла до підпільної роботи. Деякий час Юлія була курінною, координувала роботу різних гуртків, навчала молодших. Після звісток про

Голодомор у Великій Україні збирала кошти на допомогу жертвам голодомору. За це дістала попередження від дирекції гімназії, що боялася репресій влади.

Яскраві сторінки життя Юлії пов'язані зі щорічним таборуванням пластунів у

Підлютому (Рожнятівський район на Івано-Франківщині), що щедро фінансував Андрей Шептицький. Саме там була лікувально-відпочинкова резиденція митрополита, яку називали «кедровою палатою». Протягом місяця юнаки й дівчата (окремо одне від одного) навчалися і відпочивали в цій місцевості. Щонеділі пластуни відвідували літургію у місцевій церкві, на якій часто був присутній Шептицький.

Окрім літніх таборів, найкращі пластуни брали участь у туристичних походах, що їх організовували вчителі гімназії. Юлія часто потрапляла до числа тих обраних, кого Іван Чмола брав у похід на Карпатські гори

Маківка і Ключ (Сколівський район на Львівщині), де у 1914 –1915 рр. відбувалися бої між УСС і російською армією під час Першої світової війни. Наставник водив своїх учнів франковими місцями Львівщини, розповідав про великого Каменяра.

Педагогічна робота:

Після закінчення гімназії вирішила реалізувати себе на педагогічній ниві. Працювала вихователькою у приватних садочках Калуша. У 1936—1937 рр. пройшла однорічний курс навчання у Львівській вищій торговельній школі. Водночас займалася активною громадською роботою. Була секретаркою просвітницького товариства «Відродження» в Калуші. Організовувала юнацькі гуртки від «Союзу українок» і «Рідної школи» в селах Мостище , Болохів,

Бережниця , Збора , Верхня в Калуському повіті. Розробляла для них навчальні курси, які погоджувала з управою цих товариств. Тоді ж уперше потрапила під приціл польської влади. Була оштрафована за те, що під час уроку історії назвала політику Польщі щодо Галичини і Волині у 1919—1921 рр. загарбницькою.

Підпілля:

"Люди тішилися, а я заплакала...."

, — згадувала Юлія Ганущак початок першої большевицької окупації Західної України у вересні 1939 р. "Гнітюче враження справляла неохайність червоноармійців, які, за її словами, "де прийшли — там хотіли танцювати"

З вересня 1939-го вчителювала у селі Верхня, потім — у селі Мостище на Калущині. У педагогічному середовищі з'явилися сексоти, на думку яких Ю.Ганущак не досить старанно дотримувалася нових навчальних програм. Через це потрапила в поле зору чекістів, які двічі викликали її на допит. 

Про запланований арешт попередив інспектор Калуського районного відділу освіти член ОУН Тарас Банах. Відтоді, з лютого 1941 р., перейшла у підпілля. Переховувалася в селах Верхня, Нова Верхня, Мостище Калуського району. З весни 1941-го в ОУН. У травні цього року большевики «розкуркулили» і репресували її батьків як «зрадників батьківщини» (мати повернулася в Довпотів 1946 р., а батько помер на засланні 1942-го).

З надією зустріла в Калуші проголошення Акту відновлення української державності 30 червня 1941 р. Збирала від місцевого населення кошти на розбудову державних структур. Невдовзі нацистська адміністрація розпочала арешти активістів ОУН. В орендованій активісткою квартирі в Калуші гестапівці провели обшук. Вчителювання в Довпотові ставало небезпечним. Вигадуючи вагому причину для звільнення, Юлія виробила фальшиву медичну довідку. «З таким „туберкульозом“, як у вас, напишу — житимете сто років», — жартував лікар, який поставив «діагноз». Знову перейшла в підпілля. З весни 1943 р. до лютого 1944-го була провідницею жіночої сітки Калуського окружного проводу, потім — жіночої сітки і референтури Українського Червоного Хреста Станіславівського обласного проводу ОУН.

Роботу Ю.Ганущак у підпіллі на якийсь час перервав гострий конфлікт з її давнім другом, а тепер провідником Станіславівського обласного проводу ОУН Ярославом Мельником — «Робертом». У 1930-х рр. вони разом працювали на Калущині. «Роберт», а тоді «Владко», обіцяв згадати про неї у своїй майбутній книжці «Мрії молодого революціонера», яку не судилося написати. У 1940-х Галичанка і Роберт мали в підпіллі різні завдання, але однаково ревно їх виконували. Утім, вище становище Роберта в організаційній структурі ОУН призводило, на думку "Галичанки", до зловживання ним владою. Ішлося, зокрема, про зверхню, агресивну манеру спілкування, порушення домовленостей, безпідставні звинувачення її в несумлінному виконанні обов'язків. "Галичанка" вважала, що така поведінка «Роберта» продиктована не стільки його запальним характером, скільки упередженим ставленням до потенціалу жінок у контексті визвольної боротьби. На знак протесту Ю.Ганущак у серпні 1944-го звільнилася з посади референтки УЧХ Станіславівщини.

Керівництво ОУН не бажало втрачати досвідчену підпільницю. Від січня 1945 р. "Галичанка" стала першим референтом УЧХ новоствореного Дрогобицького обласного проводу ОУН. До її обов'язків входило: заготівля медикаментів, організація лікування поранених і хворих бійців УПА, облаштування підпільних шпиталів, медичне обслуговування населення в запіллі, організація санітарних вишколів. У співпраці з господарською референтурою ОУН вона організовувала допомогу сім'ям підпільників, збирала продукти й одяг для упівців. Крім того, організовувала курси пропагандистів і співпрацювала зі Службою безпеки ОУН, для якої дівчата виконували функції зв'язкових і розвідниць.

Щоденне життя Галичанки було емоційно напруженим, позбавленим комфорту, а деколи й елементарних побутових умов.

Ми вернули в ліс у Корчин Дашавський, залізли під густу ялину. Наламали гілочок, постелили і посідали, притулившись спинами до стовбура смереки. Так просиділи цілу ніч. Коли настав день, ми почули, що в селі облава. Треба було десь сховатися, а ми не маємо сили встати — все тіло задубіло,

— згадує про одну зі своїх зустрічей з Ю.Ганущак під час більшовицької облави в селі Угольня Стрийського району взимку 1945 р. підпільниця Катерина Данилів-Гаврилів-«Зелена».

Тогочасні естетичні уявлення про жіночу красу різко дисонували з реаліями сірої підпільної буденності. Молода незаміжня "Галичанка" для конспірації носила темний простий одяг, хустку на голові, не користувалася косметикою. «Ніяких нагрудників, ніяких шовків. Як звичайна сільська баба — боса, з покаліченими ногами», — згадувала Юлія про свій зовнішній вигляд.

Самовіддану працю "Галичанки" належно оцінило командування УПА. Наказом Головного військового штабу від 25 квітня 1945 р. її нагородили Бронзовим Хрестом Заслуги, який присуджували за боротьбу з окупантом і жертовну організаційно-політичну діяльність.

Арешт:

Галичанка кваліфікований і досвідчений працівник оунівського підпілля, «ідейна» оунівка з високою ерудицією серед українських націоналістів… Необхідність арешту продиктована також і тим, що в особі «Галичанки» - «Марії» оунівське підпілля втрачало сильного й авторитетного керівного працівника, одного з організаторів націоналістичної роботи в області, відсутність якого істотно підривала підпілля і завдавала відчутного удару по його роботі", — писав виконувач обов'язків начальника Управління МГБ у Дрогобицькій області підполковник Мороз у таємній доповідній записці на ім'я міністра державної безпеки УРСР генерал-лейтенанта Савченка від 22 червня 1946 р. 

Допомагала чекістам спецкур'єрка Дрогобицького обласного проводу ОУН під агентурним псевдонімом «Оксана».

3 червня 1946 р. Галичанка перебувала на явочній квартирі в селі Верхнє Синьовидне Сколівського району. Агентка Оксана, обмотавши хустиною голову, поскаржилася «Галичанці» на сильний зубний біль і швидко покинула помешкання. Аж раптом увійшли двоє чекістів Дрогобиччини Литвинов і Мальцев. Юлія не встигла спалити організаційні документи, які стали «вєщдоками». Спершу у Дрогобицькій, потім Лук'янівській тюрмі в Києві її «активно й неослабно допитували», аж до часткової втрати слуху, який більше не відновився.

"Коли били в Дрогобичі не витирала кров, аби бачив, що мені робить", — згадувала Ю.Ганущак про слідчого.

Піддавали «внутрішньокамерній обробці», кидали в карцер. Голодування на знак протесту не давало очікуваного результату. Ю.Ганущак згадувала: «Помилування не просила, бо не так була вихована…»

1 листопада 1946 р. Військовий трибунал Київської області засудив її до 10 років таборів і 5 років позбавлення громадянських прав. Відбувши 9 років, 7 місяців і 13 днів ув'язнення в Мордовії, а потім Новосибірську, достроково звільнена завдяки частковій амністії. 1956 р. повернулася в рідний Довпотів інвалідом І групи з діагнозом деформуючий поліартрит. Важко хворіла, але на здоров'я не скаржилась. Померла 5 серпня 1997-го на 83-му році життя.

Джерело: - АВТОР

Марта Гавришко

Цей день в історії УПА - 23 жовтня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Ліворуч - Григорій Кисілевський-"Чабан", праворуч - Михайло Федак-"Смирний", після переходу до Зах. Німеччини. Осінь 1948 р.

*******

1944 рік

На території Товстенського району Тернопільщині підпільники знищили військового НКВД.

1945 рік

Рій сотні «Хорти» УПА-Захід у селі Мединя на Станіславщині захопив 5 військових Червоної армії, що збирали продовольство. 

Червоноармійці роззброєні і відпущені. Здобуто 2 автомати, 4 гвинтівки і патрони.

У бою з москалями у селі Руда-Сілецька на Львівщині загинув кущовий провідник ОУН Михайло Братан.

Чота сотні «Опришки» УПА-Захід атакували нафтокопальню в селі Слобода Дубенська (нині Підлісся) на Станіславщині. Знищені 9 військових охорони, спалені 6 нафтових веж.

1946 рік

Командир надрайонної боївки СБ (служби безпеки ОУН) загинув у бою з москалями у селі Гута Пеняцька на Львівщині.

1948 рік

У селі Гнійниця (Поліське) на Львівщині повстанці знищили бійця винищувального батальйону (організатора колгоспу і колишнього сержанта прикордонних військ).

Під час бою з москалями у селі Вовчатичі на Дрогобиччині загинули троє повстанців, у тому числі кущовий провідник ОУН Петро Ганущак – «Погач».

1949 рік

У бою з москалями у селі Нижнє на Дрогобиччині загинув повстанець Степан Слабський.

1952 рік

Районний провідник ОУН Григорій Галайда – «Білоус» і ще один повстанець загинули, потрапивши в засідку, влаштовану москалями у селі Семки на Волині.

Джерело:

СЕРГІЙ ГОРОБЕЦЬ,

Український інститут національної пам’яті.

23 жовтня 1864р. царським указом ліквідовано Азовське Козацьке військо, козаків переведено до селянського стану.

Карта територій Азовського козацького війська на 1858-й. Джерело: uk.wikipedia.org.

*******

1866-го канцелярія війська припинила існування, а регалії та зброю передано Кубанському козацькому війську.

Після ліквідації Запорізької Січі 1775-го, частина козаків на човнах Дніпром та Чорним морем відправились за Дунай. Отримали дозвіл турецького уряду на поселення. І створили Задунайську Січ, присягнувши османському султанові. За легендою, коли козаки складали присягу, то насипали у чоботи землю, привезену з собою з України і вимовляли: «На чиїй землі стоїмо, тій і будемо служити». Зберегли устрій Запорізької Січі.

На початку ХІХ ст. Задунайська Січ стала вагомою політичною та військовою потугою, відтак російський уряд намагався перетягти козаків на свій бік. 1828-го почалась російсько-турецька війна. Всупереч наказу султана Махмеда ІІ останній кошовий Задунайської Січі Йосип Гладкий не виступив проти Росії, а почав переговори з російським командуванням. Колишнім запорожцям пообіцяли повернути їхні права та вольності. У травні 1828-го Кіш, а також ті козаки, які жили по селах, разом із жінками та дітьми, вирушили з насиджених місць. Під Ізмаїлом понад 1000 задунайських козаків на чолі з Йосипом Гладким перейшли разом зі своїми човнами на бік російських військ.

Для вихідців із Задунайської Січі було виділено землі на узбережжі Азовського моря від Маріуполя до Бердянська. Названо їх Азовським козачим військом, а Гладкого призначено наказним отаманом.

Обіцяних давніх вольностей їм не повернули. Тому азовські козаки почали втікати знову за Дунай та на Кубань. Нарікаючи, що їх «на мужиків та москалів перетворили», змушуючи брати участь у військових походах російської армії. «Занапастив козацтво, одурив нас! – казали вони Гладкому, якому вже не довіряли», – писав дослідник козаччини Ф. Кондратович у книзі «Задунайская Сечь по местным воспоминаниям и рассказам», що вийшла 1883-го.

Джерело:

Підготувала Наталя Слобожаніна.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua 

22 жовтня 1835р. у с.Шляхові Коричинці (нині Хмельницька область) шляхтич Рутковський із засідки вбив Устима Кармалюка (Кармелюка)

22 жовтня 1835р. у селі Шляхові Коричинці (нині Хмельницька область) шляхтич Рутковський із засідки вбив Устима Кармалюка (Кармелюка) - народного героя, ватажка повстанського руху на Поділлі.

Протягом 23 років боротьби повстанські загони Кармалюка здійснили понад тисячу нападів на поміщицькі маєтки.

За переказом, Кармелюка вбили не кулею, а ґудзиком - бо тільки так можна убити "характерника".

Джерело:

https://dilo.net.ua/zhyttya/z-dnem-sogodni-narodyvsya-ustym-karmelyuk/

**************

Легендарний Кармелюк (Кармалюк) народився 10 березня (27 лютого) 1787 року в селі Головчинці Літинського повіту, (тепер с. Кармалюкове, Жмеринського району, Вінницької області) в сім’ї кріпака.

У 17 років його забрали до двору пана Пігловського. Хлопець був роботящий, але непокірний. Поміщик Пігловський не міг пережити того, що його власний раб не дозволяв собою потурати, а тому вирішив позбутися Устима і віддав його на 25 років до царської армії.

У 1813 дезертирував з 4-го уланського полку, який розміщався в Кам’янці-Подільському та повернувся в рідні місця. Незабаром був спійманий і засуджений до 500 ударів батогом, після чого його скерували до кримського штрафного батальйону. На шляху до Криму Кармалюк втік з-під варти.

У 1814 році очолив повстання селян проти російської адміністрації і дворянства, що розгорнулося в Літинському, Летичівському і Ольгопільському повітах. У 1817 році Кармелюк був схоплений жандармами і засуджений до смертної кари. В останній момент кара була замінена на 25 ударів батогом і 10 роками каторги в Сибіру. Однак під час етапування Кармелюк втік із В’ятської етапної в’язниці. Повернувшись на Поділля, продовжував боротьбу, доки його знову не схопили під час облави. Скориставшись знанням російської мови , під час слідства видав себе за солдата з Костроми. Після того, як його запроторили у Кам’янець-Подільську фортецю, Кармелюк разом з іншими в’язнями здійснив свою четверту втечу. При спробі до втечі був поранений, потім схоплений і прикутий до кам’яного стовпа у вежі Юлія II (пізніше названій Кармелюковою).

Взимку 1824 року його покарали 101 ударом батога, затаврували розпеченим залізом і знову відправили етапом у Сибір. Наступні два роки Кармелюк разом з іншими каторжанами був конвойований до Тобольська. У 1825 з Тобольської каторжної в’язниці потрапив у Ялуторовськ. Незабаром він знову втік, але був схоплений і запроторений у набагато гірші умови. Утеча звідси – один із найзнаменитіших документованих випадків. Восени, під час нічної бурі, Кармалюк виламав грати, зібрав сорочки всіх співкамерників і зв’язав їх у довге полотнище. До кінця прив’язав камінь і закинув за частокіл в’язниці. По цьому висячому мосту, прямо вікна за огорожу один за одним перебралися усі в’язні – зранку камера була порожня.

За іншою легендою, що Кармалюк був в особливій пошані серед жінок, які відвідували його у в’язниці з кошиками з харчами. А на згадку, чи як тоді казали “на незабудь”, дарували Кармалюку хусточки-носовички. Тож він мотузку зв’язав з хустинок, що дарували йому на пам’ять шляхетні відвідувачки, за допомогою цієї неї і втік, спустившись з високої фортечної вежі.

У 1828 році знову був схоплений і відправлений до Сибіру на Боровлянський скляний завод у Тобольській губернії. Потім знову втеча, а в 1830 – черговий арешт. Через 2 роки Кармелюк розібрав стелю в своїй камері і втік із Літинської в’язниці.

У 1830-1835 селянський рух під проводом Кармалюка охопив усе Поділля, суміжні з ним райони Бессарабії та Київщини. У ньому брали участь близько 20 тисяч осіб. Протягом 23 років боротьби повстанські загони Кармелюка здійснили понад тисячу нападів на поміщицькі садиби. Захоплені у поміщиків гроші та цінності роздавали селянським біднякам. У повстанському русі брали участь не тільки українці, а й поляки та євреї. Жоден з них на допитах і очних ставках не зрадив Кармелюка, за що деякі з них були страчені, а інші вислані в Сибір.

Втім, загинув Устим від зради – в ніч на 10 жовтня 1835 року в селі Коричинці Шляхові (сьогодні Деражнянський район Хмельницької області) на подвір’ї своєї коханки. Саме там куля шляхтича Рутковського знайшла Устима. Згідно з легендою в Устима Кармалюка стріляли гудзиком, а не кулею. Вважалося, що тільки так можна вбити чаклуна, яким всім здавався Кармалюк.

З метою залякування непокірних селян тіло ватажка ще довго возили по містах і селах. Поховали його в Летичеві, де пізніше, в 1974 році було встановлено 5-метровий пам’ятник. 

Допитавши 2700 осіб, урядова комісія постановила, що Кармелюк підняв на боротьбу 20 тисяч повстанців.

В Головчинцях резонанс судової справи Кармалюка був таким великим, що вся його численна рідня була змушена, щоб уникнути репресій, відмовитися від свого прізвища. Переважна більшість взяла собі прізвище Карман: таке було прізвисько соратників Устима. Після 1955 р, коли село перейменували на Кармалюкове, почався зворотний процес зміни прізвищ: майже всі Кармани стали Кармалюками.

До наших часів дійшов лише опис зовнішності Кармалюка. За переказами під час ув’язнення портрет героя написав художник-кріпак Василь Тропінін. За словами свідків і очевидців, Кармелюк був не дуже високого зросту, але широкоплечий, надзвичайно сильний, і відрізнявся неабияким розумом.

Феномен Кармелюка відобразили у своїх творах Михайло Старицький, Марко Вовчок, Степан Васильченко, Василь Кучер та інші. Харківський композитор Валентин Костенко – автор опери «Кармелюк». Усні народні легенди про народного героя збирали Микола Костомаров і Тарас Шевченко (останній назвав його «славним лицарем»). Також Кармелюку іноді приписують авторство низки українських народних пісень.

Джерело:

https://dilo.net.ua/zhyttya/z-dnem-sogodni-narodyvsya-ustym-karmelyuk/

Цей день в історії УПА - 22 жовтня.

на фотографії Рій відділу "Месники" на заставі біля присілку Пискорі с. Молодим. Посередині Марія Ровенчук - "Ірина", праворуч біля неї сотник Григорій Мазур - "Калинович", інші повстанці неідентифікованих. Великдень, 1946 рік.

Джерело:

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting. (У фейсбук).

*********

1944 рік

У бою з загоном НКВД біля села Стронятин на Львівщині загинув командир відділу УПА-Захід Ярослав Хом’як.

У селі Зелене на Станіславщині повстанці знищили голову сільради.

Командир сотні «Крилачі» УПА-Захід Микола Равлик – «Беркут» загинув під час атаки загонів НКВД на курінь «Галайда» біля села Дубини на Львівщині.

1945 рік

Під час облави загонів НКВД на околиці райцентру Комарно на Дрогобиччині загинули двоє повстанців, ще троє захоплені в полон, у тому числі воїн сотні «Лебеді» УПА-Захід Корній Вільховий – «Вир».

Відділ сотні «Жубри» УПА-Захід у селі Кугаїв на Львівщині знищив будівлі колгоспу.

У селі Великі Цепчевичі на Волині повстанці атакували дільницю винищувального батальйону. У бою, що тривав майже три години, знищені 19 москалів, 15 захоплені в полон. Здобуто кулемет, 3 автомати, 17 гвинтівок. Втрати повстанців: один поранений.

У селі Копець на Дрогобчичині підпільники знищили другого секретаря райкому ЛКСМУ.

1946 рік

Рейдова група УПА зірвала засідання колгоспного активу за участю представника райкому КП(б)У в селі Оцитель (нині Соснівка) на Київщині. Конфісковано продукти харчування і промислові товари в крамниці.

1948 рік

У селі Кубаївка на Станіславщині повстанці знищили старшого лейтенанта МВД.

У селі Коржова на Станіславщині повстанці спалили сільраду і клуб.

1950 рік

Пошуковий загін МВД захопив криївку біля села Лючки на Станіславщині. П’ятеро повстанців, що перебували всередині, вчинили збройний опір, однак не змогли прорватися і всі застрелилися.

У бою з москалями біля села Паланики на Дрогобиччині загинули троє повстанців, у тому числі кур’єр надрайонного проводу ОУН «Орлик».

Джерело:

СЕРГІЙ ГОРОБЕЦЬ,

Український інститут національної пам’яті.

Повстанець Микола Равлик - “Беркут”. Спогади - розповідь.

Церква св. Димитрія Великомученика у с. Тенетиська, (зараз церква зруйнована)

********

Повстанське життя командира “Беркута” було коротким, але яскравим. Успіхи у боях з німецькими та радянськими військами, польськими збройними формуваннями створили йому ім’я, яке досі пам’ятають мешканці регіонів, де діяла керована ним сотня.

Микола Равлик народився у 1922 р. у с. Тенетиська Рава-Руського повіту (тепер Томашівський повіт Люблінського воєводства, Польща). Батько Михайло Равлик (по-вуличному Петелицький) був рільником, мешкав у частині села, як називалася Заріча.

Подробиці дитячих і юнацьких років М. Равлика наразі не встановлені. В період німецької окупації він служив в німецькій армії (Вермахт), де отримав ступінь унтер-офіцера (аналог молодшого сержанта). Брав участь у бойових діях на східному фронті, добре знав німецьку мову. У 1943 р. він дезертирував і включився у працю ОУН, займався військовим вишколом підпільних боївок. В кінці лютого 1944 р. керівник боївок Служби безпеки ОУН Львівської області Тарас Онишкевич-“Галайда” об’єднав боївки Сокальської і Равської округ в один вишкільний відділ чисельністю 120 осіб, командиром якого призначений Дмитро Пелип-“Ем”-“М22”-“Євшан”.

Чотовими командирами стали колишні підстаршини німецької армії, які дезертирували з Вермахту, щоб служити в рідному війську. Першу чоту новоствореної сотні очолив Ярослав Грицай-“Чорнота” (1921 р. н., с. Осердів Сокальського пов., тепер Томашівський пов. Люблінського воєводства, Польща), другу – “Скала” (1917, с. Біла, тепер частина смт Магерів Жовківського р-ну), третю – Микола Равлик-“Беркут”.

Впродовж березня–червня 1944 р. відділ, який згодом на честь свого організатора отримав назву “Галайда”, діяв на протипольському відтинку на Томашівщині та Равщині. В усіх боях сотні брав участь і “Беркут”. Були і невдачі. Під час бою з німцями в Карові 11 травня 1944 р. підвідділ М. Равлика охороняв у гаївці та лісничівці біля с. Вілька Мазовецька (тепер с. Волиця Жовківського р-ну) захоплені напередодні дві автівки та кількох жандармів. Проте німецька шуцполіція раптово заскочила повстанців, в результаті чого звільнила техніку та затриманих, при цьому захопивши в полон кількох вояків з чоти “Беркута”.

Високий рівень старшин і підстаршин сотні “Галайда” відзначало командування Львівської воєнної округи “Буг”. У липні 1944 р. чотовий “Скала” був призначений командиром сотні “Пролом”, чотовий “Беркут” – командиром сотні “Крилачі”. Тоді цей відділ нараховував 150–180 вояків в складі трьох чот, якими командували “Бородач” (с. Яструбичі Радехівського р-ну), Василь Шульган-“Сагайда” (с. Корчин Радехівського р-ну) і “Коваленко” (с. Стоянів Радехівського р-ну, можливо, Василь Грабар).

“Остап”, бунчужний сотні “Крилачі”, згадував: “Всі вояки нашого підвідділу полюбили свого командира, зокрема, коли в часі переходу фронту к-р Беркут проявив своє військове знання, досвід та все виказував велику рівновагу духа й моральну стійкість. К-р Беркут дуже велику увагу приділяв кожному воякові. Вглядав у цілість нашого життя. Дбав, щоб ми все мали належне узброєння, подостатком амуніції та не відчували браку інших засобів. К-р Беркут із любов’ю вишколював нас і в тому також виказав свою майстерність та братерську доброту”.

Командування сотнею “Беркут” перебрав від попереднього командира “Недолі” 14 липня в с. Монастир біля Рави-Руської. Звідти відділ перейшов під с. Хлівчани (тепер Сокальський р-н), в околиці якого провів ряд успішних засідок проти нового окупанта – більшовиків. Спільно із сотнею “Комарі” командира “Монети” та місцевим самооборонним кущовим відділом (СКВ) в Хлівчанах на початку серпня 1944 р. довелося звести і великий бій з облавниками. Стримавши ворожий наступ, повстанці відкрили щільний вогонь з кулеметів та мінометів, а відтак пішли в контратаку і змусили ворога до втечі. За деякими даними, ворог втратив 37-44 вбитими, в нього здобуто 4-8 кулемети, 5 “десятизарядок” (СВТ), 4-10 автоматів ППШ, 5 пістолетів, 20-40 гвинтівок, а також дві вантажівки, які спалено. Власні втрати – 4 легко поранених.

“Крилачі” після бою перебазувалися під с. Любеля (тепер Жовківський р-н), де стояли близько тижня часу. Відтак перейшли на хут. Голуби. Тут в середині серпня “Крилачі” прилучені в курінь “Галайда” (к-р Д. Пелип-“Ем”), до складу якого входили також сотні “Галайда 1” (к-р Василь Василяшко-“Перемога”) та “Галайда 2” (к-р Григорій Шклянка-“Куліш”).

Курінь вирушив в рейд в околиці Магерова, де 22 серпня під с. Зубейки (тепер Жовківський р-н) звів великий оборонний бій із батальйоном 83 полку прикордонних військ НКВД та 50 мотоциклетним полком ЧА. Відбивши у восьмигодинному бою всі ворожі наступи, повстанці прорвалися з оточення і відійшли у ліси на південь від с. Карів. До сотні “Крилачі” тут приєднано рештки розпорошеного відділу к-ра “Методія”.

Війська НКВД 29 серпня 1944 р. знову оточили курінь, який зайняв оборону в урочищі Кривуля в центрі лісів Карів–Піддубці. В цілоденному бою з 7 до 21 год. повстанці відбили ворожі атаки. Ввечері прорвалися із ворожого оточення: “Крилачі” – на північ, за р. Солокію, за ними – “Галайда 1”; натомість “Галайда 2” – на схід. Втрати склали 14 вбитих, 4 важко поранених та 7 – легко.

Сотні “Крилачі” втратила зв’язок із курінною командою, а тому відійшла на схід, де 9 вересня в лісі біля с. Радванці (Радехівський р-н) з’єдналася із сотнею “Галайда 2”. Тимчасове командування над обома відділами перебрав “Беркут”, як старший сотенний, відповідно до наказу шефа штабу ВО “Буг” Мирослава Онишкевича-“Ореста”. Потрапивши 14 вересня в облаву прикодонних військ НКВД, обидві сотні відійшли в південну частину лісу, під присілок Киї с. Нестаничі (Радехівський р-н). Тут наступного дня з допомогою Нестаницького СКВ звели завзятий багатогодинний бій з облавниками (І, ІІ і IVкомендатури, станкокулеметний і мінометний взводи 104 прикордонного загону і 5 комендатура 88 прикордонного загону). Сили повстанців під командою “Беркута” загалом нараховували 350 вояків.

Бій тривав від 12.00 до 23.00. Було відбито сім ворожих атак. Через брак боєприпасів по лінії передано наказ: “Послідній набій – для себе! Воля або смерть!” Все ж пізнім вечором сотня “Крилачі” пішла в прорив. Повстанцям вдалося вийти з оточення у північно-східному напрямку. Втрати склали 11–18 вбитими (з них 7 – зі сотні “Крилачі”, зокрема чотовий “Бородач”). Також легко пораненим був чотовий “Коваленко”. Ворожі втрати – 9 вбитими, зокрема 1 офіцер, та 12 пораненими. Більшовики “задокументували” повстанські втрати аж 311 вбитими (завищено у 20 разів!).

За кілька днів обидві сотні форсували через р. Буг на Белзчину, маючи перестрілку з більшовицькими прикордонниками біля с. Добрачин (тепер Сокальський р-н). Але в результаті вдалого маневру, здійсненого за наказом “Беркута”, від ворожої погоні вдалося відірватися. 22 вересня в лісі на південь від с. Щеп’ятин (тепер Томашівський повіт Люблінського воєводства, Польща) приєдналися до двох інших сотень свого куреня: “Галайда 1” та “Кочовики” (к-р Юрій Рошик-“Недолугий”).

Кілька тижнів відділи присвятили військовому вишколу. Проте 17 жовтня прикордонним військам НКВД вдалося виявити курінь “Галайда” в маленькому ліску на північ від с. Губинок (Томашівський пов.). Найбільші атаки припали на західний відтинок, який обороняла сотня “Крилачі”. В певний момент їй навіть довелося відступати, але, отримавши підмогу, ворожі сили вдалося відкинути. Після кількагодинного бою, втративши 4 вбитими, повстанці відступили на схід, а відтак подалися на південь, в ліс біля с. Вербиця (Томашівський пов.).

Звідти вирушили на південний захід, де в лісі Суха Липа 22 жовтня 1944 р. у 500 м на захід присілка Карпи с. Смолин (тепер Яворівський р-н) потрапили в оточення військ 88 прикордонного загону та 6 армії. Відбувся великий цілоденний бій, ворог використовував танки та літаки.

В результаті бою курінь прорвав оточення на відтинку 64 танкової бригади, зазнавши дошкульних втрат (загинуло 12–15 повстанців, ще кільканадцять поранено). Ворог подавав свої втрати на 9 вбитих, зокрема офіцер-прикордонник, та 13 поранених, повстанські – на 348 вбитих (завищено у понад 20 разів!) Під час прориву з боку УПА впали, зокрема, сотенний М. Равлик-“Беркут” та чотовий “Сивий”-“Меч”. За спогадами повстанця Циганка-“Боднара”, сотенний “Беркут” загинув, коли готувався кинути гранату в танк, який використовували більшовики.

Відступивши в ліс біля присілка Дагани с. Монастир (тепер Любачівський повіт Підкарпатського воєводства), за кілька днів курінь пішов на схід. Перейшовши кордон, повстанці звели черговий кількагодинний оборонний бій 25 жовтня в лісі між с. Щирець та Улицько-Середкевичі (Яворівський р-н). Повстанці були змушені прориватися невеликими групами. Курінь розпорошився. Відділ “Крилачі” після цього так і не відновився, а його рештки стрілецтва, чисельно дещо більше чоти, приєдналися до трьох інших сотень куреня “Галайда”.

Наказом Головного військового штабу УПА ч. 10/44 з 25 грудня 1944 р. сотенному “Беркуту” признано ступінь хорунжого з датою старшинства 15 жовтня 1944 р.

За твердженням бойового побратима Я. Грицая-“Чорноти”, дружина М. Равлика, Софійка (точно не відомо, чи це справжнє ім’я, чи псевдонім), як теж її мати та молодший брат, відбували покарання у таборах Казахстану та Сибіру. Її середній брат загинув в УПА і похований в одній братській могилі із “Беркутом”.

Кому відомі подробиці життя і діяльності Миколи Равлика, його бойових побратимів, відділів “Галайда” і “Крилачі”, загалом боротьби ОУН і УПА на Львівщині та Закерзонні, просимо писати на електронну адресу mrz@ukr.net

Джерело

http://ukrnationalism.com/history/659-mykola-ravlyk-berkut.html

22 жовтня 1918р. розпочав освітню діяльність Кам’янець-Подільський університет імені Івана Огієнка.

Закон про заснування Кам’янець-Подільського державного університету було ухвалено 1 липня 1918 року Радою Міністрів Української держави. 17 серпня 1918 року гетьман України Павло Скоропадський підписав закон про заснування університету. Урочисте відкриття університету відбулося 22 жовтня 1918 року.

Першим ректором університету став відомий вчений-мовознавець, професор, активний учасник українського державотворення Іван Огієнко – майбутній Митрополит Іларіон.

Буремні вітри історії, які пронеслися Україною на початку ХХ століття, позначилися і на діяльності університету. У 1920 році його реорганізували спочатку в Академію теоретичних знань, а з 2 лютого 1921 року – в Інститут теоретичних наук у складі трьох автономних інститутів: фізико-математичних, гуманітарних і сільськогосподарських наук.

Упродовж 30-40-х років Інститут народної освіти тричі реорганізовувався, зокрема у 1930 році його реорганізували в Інститут соціального виховання, у 1933-1934 роках – у Педагогічний, а з 1939 року – в Учительський інститут. З 1948-1949 навчального року Кам’янець-Подільський учительський інститут було реорганізовано в педагогічний інститут. У 1997 році на базі педагогічного інституту було створено Кам’янець-Подільський державний педагогічний університет.

У 2008 році Кам’янець-Подільському державному університету надано статус національного. Цього ж року розпорядженням Кабінету Міністрів України за № 1119–р Кам’янець-Подільському національному університету присвоєно ім’я Івана Огієнка.

За роки існування університет підготував майже 90 тисяч фахівців із вищою освітою. Серед знаменитих випускників вишу – поет-байкар М.П.Годованець; письменник Л.Д.Дмитерко; директор Інституту історії України НАН України, доктор історичних наук, професор, академік Національної академії наук України, заслужений діяч науки і техніки України, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки В.А.Смолій; директор Інституту ядерних досліджень НАН України, доктор фізико-математичних наук, професор, академік Національної академії наук України, заслужений діяч науки Української РСР, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки І.М.Вишневський; олімпійська чемпіонка, бронзова призерка XXIX Олімпійських ігор, триразова чемпіонка світу, дворазова чемпіонка Європи І.О.Мерлені (Микульчин); срібний призер XXIX Олімпійських ігор з вільної боротьби А.В.Стадник; заслужений майстер спорту, чемпіон світу з дзюдо Г.М. Зантарая та інші.

Нині навчально-виховний процес в Кам’янець-Подільському національному університеті здійснюють 500 науково-педагогічних працівників, серед них 50 докторів наук, професорів і 310 кандидатів наук, доцентів.

Джерело:

Підготувала Леся Бондарук

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua 

21 жовтня 1933р. у Львові 18-річний член ОУН Микола Лемик добровільно зголосився на завдання С.Бандери на знак протесту проти Голодомору в Україні та вбив співробітника москальського консулату, агента спецслужб Олексія Майлова.

Микола Лемик народився 4 квітня 1915 року у бідній багатодітній селянській сім’ї у с. Солова Перемишлянського повіту, що розташоване за 30 кілометрів від Львова.

Незважаючи на складну матеріальну ситуацію батько Миколи дбав про добру освіту своїх дітей. Так Микола після сільської "чотирирічки" перейшов навчатися до гімназії (в цей час у ній навчався і Роман Шухевич –

В.Б. ), де здав на "відмінно" так званий "іспит зрілості", а згодом завдяки підтримці маминого брата, в якого проживав, продовжив навчання на природничому факультеті Львівського університету.

На цей час його світогляд уже міцно базувався на ідеології ОУН, а саме боротьбі за здобуття Української державності. Тому М.Лемик спочатку вступає до юнацтва ОУН, а згодом переходить до бойового відділу.

Він мав дуже специфічні як для бойовика риси. По-перше, вирізнявся ефектною зовнішністю, був високим красивим блондином, по-друге, був лівшею, однак ліворукість не завадила йому досконало оволодіти вогнепальною зброєю, а особливо револьвером.

В бойовій референтурі він перебуває під особистим керівництвом Романа Шухевича – тодішнього бойового референта Крайової екзекутиви ОУН та його заступника Богдана Підгайного.

1933-й рік

Вже в скорому часі на долю Лемика випаде одне із найважливіших та найскладніших випробувань в його житті. Йшов 1933 рік. В Україні цілі родини, хутори та села вимирали від штучно організованого радянською владою Голодомору.

Галичани не ставилися до подій на Великій Україні байдуже і не стояли осторонь. Влітку 33-го у Львові було створено Український громадський комітет рятунку України, у відозві якого "Биймо у великий дзвін на тривогу", опублікованій в газеті "Діло"читаємо:

"…Український народе! Де б ти не жив поза межами Великої України, чи в Галичині, чи за океаном в Америці, чи на Волині й Холмщині, чи в далекій Австрії, чи на Буковині й Бессарабії, чи в Китаї, чи на Закарпатті й на еміграції в Європі, чи в гарячій Африці, – ніде ти не можеш спокійно приглядатися величезному горю та мукам твоїх неволених та голоджених братів…

Урвалася міра твого терпіння. Мовчати далі не можна. Скрізь, де б’ється українське серце, треба не тільки протестувати проти всіх комуністичних насильств, але й зворушити сумління цілого людства, поставити на ноги весь світ, щоби він звернув увагу на твоє положення і прийшов тобі з допомогою" .

Організація Українських Націоналістів у червні 1933 року вирішує привернути увагу світової спільноти до трагедії, що відбувається в Україні. Прийнято рішення здійснити атентат на радянського дипломатичного представника у Львові.

Однак цей акт не мав бути схожий на інші. Після успішного виконання оунівець мав залишитись на місці і здатися в руку поліції, щоб згодом на судовому процесі засудити дії радянської влади супроти українського народу.

Підготовка атентату

Операцію, що мала відбутися в радянському консульстві, ретельно готувала бойова референтура Крайової екзекутиви ОУН. За дорученнями референта художник Роман Сеньків відвідував консульство на вулиці Набиляка, 22 (тепер вул. І. Котляревського, 27) і склав точний план будинку, розклад роботи установи та намалював портрет консула Голубова.

Паралельно підготовкою займався і оунівець Роман Мигаль, який разом із іншими членами Організації орендували квартиру напроти консульства та відстежували його робочий графік.

Колишня будівля радянського консульства у Львові.

Вибір виконавця атентату також був складним. Багато членів Організації зголосилися на цей відважний вчинок. Однак вибір впав на Миколу Лемика. З одного боку через його кмітливість та виваженість в думках, що дало б змогу в майбутньому успішно виступити на судовому процесі.

Водночас і те, що у 1933 році йому було лише 18 років. За тогочасним польським законодавством повнолітніми вважалися особи, яким виповнилося 21 рік і лише повнолітніх можна було засудити до смертної кари, іншим ж грозило довічне ув’язнення. Це і стало ще одним із аргументів, що вибрали Лемика.

Ще на початку жовтня Микола зустрівся в Личаківському парку, зі Степаном Бандерою. Вони проговорили кілька годин – про політичну ситуацію, Голодомор в Україні.

Бандера проінструктував юнака, як поводитися на суді, як слід детально викладати мотиви свого вчинку. Що важливо – можна дозволити поліції заарештувати себе, однак треба не допустити, щоб охорона консульства застосувала зброю проти нього, щоб потім не представили це як звичайний та черговий терористичний акт.

В день від’їзду до Львова в родині Лемиків, яка, звичайно, не знала про операцію, вселився неспокій. Матері наснився страшний сон… Микола, почувши це, розсміявся.

Коли за ним зачинилися двері, мати не могла знайти собі місця. А на тодішній станції Куровичі мало не сталося непоправне: Миколу зупинив поліцейський, але задовольнився поясненням, що на юнака чекають в гімназії у Львові…

За день до атентату М. Лемик зустрівся із керівниками бойової реферантури. Ось як згадував цю зустріч заступник Шухевича Богдан Підгайний:

"…Грошей ми тоді мали дуже мало, – кожний жив із того, що мав. Микола мав ще те убрання, в якому здавав "матуру" (випускні іспити в гімназії – В.Б. ), справді дуже дешевеньке, але чорне, в ньому міг виступати на розправі…

Черевики в нього були зовсім подерті, і він, почервонівши, запитав несміло, чи не міг би десь позичити кращі, бо коли згине, буде сором для Організації, що йому пальці вилазять. Ми купили йому черевики і шкарпетки, а він, перевзувшись, попросив іще, щоб ті черевики його, хоч і подерті, відіслати до його дому, бо батько, як направить, зможе ще ходити…

Я побачив лише, як Роман нагло відвернувся, щоб Микола не доглянув сльози, що покотилась по його обличчю. Микола був веселий. Багато ми вже тоді не говорили, бо все було умовлене, заплановане, уточнене.

Микола мав дати смертельний постріл у представника большевицького режиму, як протест проти голодової смерті мільйонів братів в Україні…

Перед вечерею у Народній Гостинниці Роман хотів зробити Миколі ще останню, може, приємність і запропонував йому щось добре з’їсти, щоб Микола, мовляв, мав силу. А Микола, подумавши хвилину, ніяково попросив гречаної каші і кислого молока…

Востаннє стиснули ми Миколі правицю і пішли, кожний із своїми думками, що все були з Миколою, перед яким – ще ціла ніч і майже цілий день самоти й душевних переживань.

Рано-вранці він мав піти вже сам до сповіді. Мовчки йшли ми з Романом у темну осінню ніч. Мовчки ми розстались. Лише наприкінці Роман сказав тихо, немов до себе: – "Найрадше пішов би я сам". – Так думав тоді і я".

Атентат

Зранку 21 жовтня Микола вийшов з готелю, зайшов до церкви, помолився, посповідався, і рівно в 11.30 зупинився біля радянського консульства. Далі він діяв за докладно розробленим планом.

Дзвінок у двері. Коротка розмова з черговим. На запитання: "Зачем вам нужен консул?" відповів: "У справі виїзду в Радянську Україну" . В книжці відвідувачів вписався під прізвищем "Дубенко". Ось в приймальні з’явився секретар і запитав: "Кто к товарищу консулу, пожалуйста" .

Лемик, не чекаючи відповіді, рішуче попрямував до дверей кабінету. Зайшовши всередину, Микола зауважив, що консул не подібний на особу, портрет якої йому показували під час підготовки до операції, та часу на роздуми немає.

— Я хотів би говорити з паном консулом.

— Пожалуйста, говорите, я – консул.

— Маю бажання виїхати в Україну, до Києва, на навчання.

— У вас там есть родственники?

— Так, маю сестру.

— Есть ли у вас письма от нее? Пожалуйста, покажите.

Це були останні слова "консула" ( насправді це був керівник канцелярії – Олексій Майлов, а не консул Голубов – В.Б. ). Замість листів Лемик витягнув з кишені заряджений пістолет німецької марки "Оргіс" і зі словами

"Це тобі від Організації Українських Націоналістів – за муки і смерть наших братів та сестер, за голод в Україні, за всі знущання…" одним пострілом виконав вирок.

А в приймальній вже почалася панічна метушня. Лемик не став чекати, коли внутрішня охорона розправиться з ним. Окриком "Всім на підлогу!" взяв "на мушку" двох підозрілих молодиків.

Цікаво, що звуки пострілів, які почув справжній консул Голубов, загнали його під ліжко, звідки "щасливця" витягла потім поліція. Вхідні двері заблокували. Польська поліція дісталась до середини приміщення через дах сусідньої вілли. За її командою Микола поклав револьвер на підлогу, його вивели на вулицю та заштовхнули в авто.

Суд

Суд розпочався дуже швидко, вже 30 жовтня 1933 року. Захищали Лемика відомі львівські адвокати д-р Степан Шухевич та Володимир Старосольcький. Під час перерви Шухевич підійшов до Миколи і тихо мовив:

"Ви вбили іншу людину – Майлова, сто разів гіршого, ніж Голубов. Це був спеціальний представник Сталіна, що контролював дипломатичні і консульські совєтські представництва у Польщі. Ви зробили приємну несподіванку товаришеві Сталіну…"

Під час процесу біля будинку львівського суду відбулася велика демонстрація української молоді на знак солідарності всіх свідомих українців з атентатом як виявом протесту проти більшовицького терору над українським народом.

Політичний зміст атентату, судового процесу та демонстрації краще, ніж усі гучні виступи, продемонстрували кожному закордонному спостерігачеві, що українці на західних землях солідарні з братами на східних землях України.

Отже, вчинок юного Миколи Лемика призвів до широкого розголосу серед світової громадськості Голодомору 1932-1933 років.

В’язниця

Як і передбачалось, враховуючи неповноліття підсудного його засудили не до смертної кари, а оголосили про довічне ув’язнення, і відправили під Варшаву, в політичну в’язницю "Святий Хрест".

Там багатолітній член ОУН, в’язень польських, німецьких і радянських тюрем, двічі засуджений до смерті Петро Дужий впродовж певного часу спілкувався із Миколою Лемиком і згодом згадував, що хлопець виявився дуже приємною, життєрадісною людиною.

На запитання: "Коли ж, Миколо, йдеш на волю?" – відповідав з усмішкою: "З неділі, щоправда, ще не відомо, з якої неділі, але це таки буде з неділі!"

Звільнення

Півроку Лемик був чи не єдиним у в’язницi, хто утримувався в кайданах. Але не було б щастя, та нещастя допомогло – навчився їх знімати, і це потім врятувало йому життя.

Дійсно, він вийшов на волю саме в неділю, 1939 року. Коли на початку Другої світової війни в’язнів переганяли до іншої в’язницi, йому по дорозі вдалося зняти кайданки і втекти.

Після втечі він лікувався в українській родині в одному із сіл Закерзоння, де згодом взявся до вчительської праці. Лише після того, як ОУН почала інтенсивно творити підпільну мережу на території Холмщини, націоналісти дізналися, що легендарний Микола Лемик, живий і здоровий, вчителює в далекій сільській школі.

Організаційним наказом його повернули до Кракова, де він очолив референтуру з "калакутських справ" при Українському центральному комітеті. "Калакутами" в той час називали сполонізованих на початку XX століття українців, а відтак – праця Лемика полягала у поширенні української ідеї серед 160 тисяч "калакутів" з Холмщини та Підляшшя.

4 серпня 1940 року Лемик одружився із Любов’ю Возняк. За бажанням Люби на їхніх обручках було викарбовано: 23 травня 1940 рік – дата їхнього знайомства. В цей день біля невеликої греко-католицької церкви в Кракові на панахиді приуроченій загибелі полковника Євгена Коновальця їх познайомив Іван Климишин зі словами: "Познайомтеся. Ви, певно, призначені одне для одного".

Цікаво, що шлюб вони брали не за прізвищем Лемик, воно було занадто відоме тоді, а за Синишин ( це прізвище належало одному із побратимів Миколи, що на той час вже загинув – В.Б. ).

Через дружину Микола познайомився із сім’єю Бандер. Рідна сестра Любові – Марія була заміжня за рідним братом Степана Бандери – Василем, який загинув у нацистському концтаборі Аушвіц.

Похідні групи ОУН та загибель

Після проголошення у Львові 30 червня 1941 року соратниками Степана Бандери Акту відновлення Української держави, пропагувати ідеї незалежності на схід вирушили три похідні оунівські групи — Північна, Центральна (або ж Середня) і Південна.

Середню очолив Микола Лемик. "Він , – пригадувала пані Люба, – міг залишитися в Галичині і не наражатися на смертельну небезпеку, пов’язану з цим походом, проте йшов у Велику Україну з нестримним бажанням і піднесенням.

Я теж, виконуючи завдання ОУН, пішла слідом за ним. Його не хотіли посилати, тому що він сидів, а то була досить голосна справа. І мене він питав: "Слухай, ти мене можеш не пустити?! Ти могла би мене не пустити?!"

Звичайно, я б не могла. Ми були однолітці, ми виховувалися одночасно. Він тоді сів, коли і я працювала в організації. І він каже тоді: "Я ж за ту Україну відсидів стільки! Ти й справді не змогла б мене не пустити". Я й кажу: "Ні".

Микола мав призначення до Харкова, посилав зв’язкового, щоб дружина долучилася до нього, та коли вона прийшла в Полтаву, його вже не було серед живих.

У жовтні 1941 року співробітники німецької спецслужби СД заарештували Миколу Лемика та розстріляли в Миргороді.

Після смерті чоловіка Любов Лемик певний час ще перебувала на Наддніпрянщині, а потім повернулася у рідні краї. У 1943-1945 роках працювала на дислокованій у Карпатах підпільній радіостанції "Вільна Україна", яка передавала в ефір інформацію про діяльність ОУН та УПА українською, російською, французькою та англійською мовами.

У 1947 році рішенням "особливої наради" МГБ була засуджена до 25 років ув’язнення. За колючим дротом мордовських таборів вона перебувала 8 років 11 місяців і 22 дні, поки не настала багатообіцяюча "хрущовська відлига".

Потім довелося жити по чужих кутках у Таганрозі, Анжеро-Судженську, на Донбасі. В Івано-Франківськ вона переїхала в 1967 році з племінницею Дарією (донькою Василя та Марії Бандери – В.Б. ), яка згадувала про тітку так:

"Я просто захоплена своєю тіткою Любою. Вона стільки всього пережила, перетерпіла, і не втратила якоїсь особливої доброти, яку скрізь помічали люди і тягнулися до неї.

Вона всім і всюди допомагала в скрутну хвилину – знайомим і незнайомим, українцям, росіянам, білорусам, прибалтам. Так чесно і самовіддано прожити життя вдається не кожному".

Джерело:

При підготовці статті використано праці Івана Крайнього і Святослава Липовецького.

http://www.istpravda.com.ua/articles/2018/10/21/153118/

21 жовтня 1672р. народився Пилип Орлик - Гетьман України в еміграції, автор «Пактів і Конституції прав і вольностей Запорізького війська».

Після завершення навчання у Києво-Могилянській академії працював писарем консисторським Київської митрополії.

Одруження з донькою полтавського полковника Павла Герцика Ганою поєднало Орлика з українською старшиною. Його авторитет швидко зростав. У листопаді 1702-го в Батурині сина Орлика Григора хрестили сам гетьман Іван Мазепа, полковник Іван Ханенко та дружина генерального судді Василя Кочубея.

Мазепа любив і довіряв Пилипу Орлику. Він був одним з перших і найбільш посвячених у таємні плани гетьмана позбутися впливу Московської держави і Петра І та перейти на бік шведського короля Карла ХІІ. Протягом 1706-1707 Орлик вів таємне шифрована листування Івана Мазепи. «Богом присягаю, что я не для приватной моей ползи, и не для вишших гонораров, не для обогащения и не для прихотей, но для всех вас, под властию моею зростаючих, для жон и детей ваших, для общего добра матки моей отчизны бедной Украйни, всего Войска запорожского и народу Малороссийского, и для подвышшення прав и вольностей войскових, хочу. Чтоб отчизна с войском Запорожским так от Московской, яки от Шведской сторони не погибли», - згадував Орлик одкровення гетьмана, якому присягнув на вірність. Зважаючи на ризикованість справи Орлик вагався і намагався з’ясувати чи є які гарантії, що так буде краще. Мазепа відповідав: «Албо ж я дурак, прежде времени отступать, пока не увижу крайней нужди, когда царское величество не доволен будет, не токмо Украины, но и государства своего от потенции Шведской оборонить».

У доносі Кочубея на гетьмана Мазепу також були звинувачення на адресу Орлика. Полтавський полковник Іскра говорив охтирському полковнику Осипову, що: «более всех знает все тайны заговора Мазепин писарь Орлик, потому что через его руки идет вся гетманская переписка».

Після Полтавської катастрофи Орлик з родиною пішли за Мазепою у вигнання і у липні 1909-го оселилися у Бандерах.

5 квітня 1710-го під Бандерами на загальній раді у присутності старшини, запорожців та реєстрового козацтва Пилипа Орлика обрали гетьманом. Тоді ж прийняли «Конституцію Пилипа Орлика» (або «Бендерська Конституція»). 

Факсиміле україномовного варіанту першого аркуша «Конституції Пилипа Орлика», 5 квітня 1710-го. 2008-го у фондах Роійського державного архіву давніх актів було виявлено оригінальний текст Конституції, написаний староукраїнською мовою. Скріплений підписом гетьмана та печаткою Війська Запорозького.

Донедавна єдиним оригінальним текстом вважався екстракт з Конституції латинською мовою, написаний власноручно Пилипом Орликом, під назвою «Затверджені умови договору між гетьманом та Військом Запорозьким, в стислому огляді зібрані», з фондів Національного архіву Швеції в Стокгольмі. (в колекції «Cosacica»). Копія цього скороченого варіанту зберігається зараз в ЦДІАК України. Решта документів були написані Пилипом Орликом уже після 1710-го/ Джерело:cdiak.archives.gov.ua

*****

Це угода гетьмана та старшини про взаємні обов’язки, права та подальший устрій України, пояснення причин, чому Україна розірвала стосунки з Москвою і прийняла протекторат Швеції. 

Проголошувалося, що Україн по обидва боки Дніпра має бути вільною від чужого панування, визнавалась республікою, а влада гетьмана обмежувалась. Київська митрополія мала вийти з підпорядкування Московського патріархату. Документ закладав підвалини поділу влади. Договір був розрахований на те, що він після повернення емігрантів діятиме в Україні як правовий акт.

10 травня 1710-го Карл ХІІ, як протектор України затвердив обрання Орлика гетьманом. На його честь король влаштував офіційний прийом, на якому Орлик виголосив промову латиною, в якій засвідчив намір продовжувати реалізацію планів Мазепи.

Протягом тридцяти років перебування в еміграції Пилип Орлик налагоджував дипломатичні зносини з урядами країн Європи аби привернути увагу до українського питання.

«Орлик старався використати кожну нагоду, кожен міжнародний конфлікт на сході Європи, щоб тільки поставити українську справу на порядок денний, - писав Дмитро Дорошенко, - Але всі старання великого українського патріота були даремні. Московське царство після полтавської перемоги зробилося могутньою державою, яка посіла провідне місце в північній і східній Європі».

Помер Пилип Орлик 24 травня 1742-го в Яссах.

Джерело:

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua