24 грудня 1844р. в с. Хишевичі на Львівщині народився Желехівський Євген Ієронімович - Український лексикограф, фольклорист, громадський діяч, творець правопису «желехівки». Учень Франьо Міклошича.

Життя Євгена Желехівського, великого патріота України, подвижника ідеї утвердження української мови, було сповнене невтомною працею на педагогічній та науковій ниві та інтенсивною громадською діяльністю. Він не шкодував ні часу, ні грошей для культурно – просвітницької роботи. Є. Желехівський має величезні заслуги перед українською лексикографією. Його фундаментальна лексикографічна праця двотомний «Малорусько – німецький словар» - найбільший у ХІХ ст. словник з великим реєстром слів – мав вирішальне значення для формування та нормалізації лексичного складу і правопису на західно – українських землях. Цей правопис, що отримав назву «желехівка», проіснував у Галичині з 1895 по 1922 роки, а частково і до 1939 року.

Походив Є. Желехівський з численного в ХІХ ст. старовинного українського, дрібношляхетного роду, де всі чоловіки були греко – католицькими священиками. Євген Желехівський народився 24 грудня 1844 р. в с. Хишевичі на Львівщині. Він рано втратив батька. Його мати вдруге вийшла заміж за священика Теофіла Жегановича і сім’я переїхала в с. Кудобинці, що на Тернопільщині. Школу закінчив у Львові, також навчався у гімназіях Львова та Перемишля. Євген завершив гімназійну освіту в Бережанах. В 1866 р. вступає на філологічний факультет Львівського університету. 1871 року він склав іспит у Краківському університеті на право викладати класичні (латинську, грецьку, німецьку) мови у нижчих гімназіях. Вчився Є. Желехівський у великих нестатках, про що свідчить його заява на ім’я професорської колегії університету з проханням звільнити його від оплати за навчання у зв’язку із скрутним матеріальним становищем. Після навчання у Краківському університеті дістав посаду вчителя української і класичних мов у Станиславові в польській гімназії. Через два роки Є. Желехівський одружується з Аделаїдою Бобикевич, дочкою священика з с. Студінки біля Калуша. На посаді вчителя у Станиславові Євген Желехівський працював до кінця свого життя. Помер Є. Желехівський у віці сорок років від раку в 1885 році, похований у Станиславові, могила збереглася до наших днів.

Ще з юнацьких років Є. Желехівський належав до народовців. Він був одним із засновників товариства «Просвіта» у Львові, засновником філіалу цього товариства і бібліотеки в Станиславові. Також був радником, членом повітової ради, надзорцем філії «Народної торгівлі». В останні дні свого життя брав діяльну участь у заснуванні «Читальні» «Товариства руських женщин». Також справою всього його життя було видання двотомного «Малорусько – німецького словаря» куди увійшло понад 64000 слів. Матеріал до нього він збирав ще з часу навчання в гімназії. У процесі збирання матеріалу до словника автор використав понад 130 джерел та записи слів більше 90 респондентів. Подана лексика почерпнута з творів українських письменників, фольклорних збірників, етнографічних матеріалів. Слід згадати й про те, що укладаючи словник Є. Желехівський вирішив спростити правопис, усунути з нього зайві літери, уніфікувати графічне відтворення однотипних звуків. Написання іншомовних слів відображало їхню вимову тією мовою, з якої вони походять. «Малорусько – німецький словник» є найбільшим і творчим надбанням Є. Желехівського – науковця. Словник мав величезне значення для тогочасного мовознавства і був найбільшим українським словником, аж до появи словника Бориса Грінченка.

Євген Желехівський є автором історичних розвідок, статей і рецензій з історії українського письменства і малярства, етнографічних нарисів, фольклористичних публікацій, коротких оповідань, які підписував псевдонімом І. Соколик. Дописував до львівських видань переважно народовського спрямування («Нива», «Правда», «Діло», «Батьківщина»), а також до «Газети для народних учителів», що виходила в Будапешті українською мовою. А ще він проводив широке листування з М. Драгомановим, Я. Головацьким, О. Огоновським, Ю. Федьковичем, О. Кониським, І. Нечуй-Левицьким та іншими.

 Джерело.

Література:

1.«Всеоживляюча душа» станіславської громади: Євген Желехівський – вчитель, мовознавець, культурно – просвітницький діяч // В. Качкан. Українське народознавство в іменах. Ч.2. – К.: Либідь, 1995. – С. 39 – 43.

2.Драбчук І. Справою українства жив і дихав: керманич станіславської «Просвіти» Є. Желахівський / І. Драбчук // Галицька Просвіта. – 2018. – 23 серп. – С. 3.

3.Зигмунт М. Євген Желехівський як мовознавець, педагог і громадський діяч / М. Зигмунт // Укр. мова та літ. – 2001. – №7. – С. 4 – 5.

4.Євген Желехівський // В. Качкан. Хай святиться ім’я Твоє: галицькі просвітницькі діячі, письменники, вчені – вихідці зі священицьких родин. – Чернівці: «Прут», 1994. – С. 95 – 100.

5.Полєк В. Зарубіжна критика: про словник Є. Желехівського / В. Полєк // Краєзнавець Прикарпаття. – 2014. – № 24. – С. 66 – 67.

6.Угорчак Ю. Український педагог і лексикограф: Є. Желехівський / Ю. Угорчак // Краєзнавець Прикарпаття. – 2014. – № 24. – С. 66 – 67. 

24 грудня 1937р. у с. Єрки на Черкащині народився В’ячеслав Максимович Чорновіл, державний, громадський, політичний діяч, журналіст, народний депутат України першого-третього скликань, один із лідерів Українського правозахисного руху, багаторічний лідер Народного Руху України, Герой України.

Походив із родини сільських учителів. Закінчив із золотою медаллю школу. Навчався на факультеті журналістики Київського державного університету імені Т.Г. Шевченка.

У 1964-му склав кандидатський мінімум, пройшов за конкурсом до аспірантури Київського педінституту, але не був допущений до навчання через політичні переконання. Це стало перешкодою до захисту майже готової дисертації про публіцистичну творчість та громадську діяльність Бориса Грінченка.

8 серпня 1965-го виголосив гостру антикомуністичну промову на відкритті пам’ятника Тарасу Шевченкові в селі Шешори на Гуцульщині. А вже за місяць разом з Іваном Дзюбою та Василем Стусом виступив проти арештів української інтелігенції на прем’єрі фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у київському кінотеатрі «Україна».

Його перша кримінальна справа на початку 1966-го пов’язана з відмовою давати свідчення на закритому судовому процесі братів Горинів. Суд виніс окрему ухвалу про притягнення В’ячеслава Чорновола до відповідальності як хулігана. 8 липня 1966-го його засудили на три місяці виправних робіт за місцем роботи з відрахуванням 20% заробітку на користь держави.

Тоді ж підготував документальне дослідження «Правосуддя чи рецидиви терору?» – один із найсміливіших зразків тогочасної політичної публіцистики.

А укладання збірника «Лихо з розуму» (Портрети двадцяти «злочинців»), який вийшов друком у Парижі, стало причиною другої судової справи. 15 листопада 1967-го В’ячеслава Чорновола за «виготовлення і розповсюдження документів, що містять наклепницькі вигадки на радянський державний і суспільний лад», засудили до 3 років позбавлення волі.

У 1970-му створив підпільний журнал «Український вісник». За наступні два роки вийшло 6 випусків з інформацією про політичні репресії в Україні та хронікою українського національного спротиву.

Вдруге В’ячеслава Чорновола арештували на початку 1972-го за аналогічними звинуваченнями. 12 квітня 1973-го судова колегія Львівського обласного суду винесла вирок: 6 років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії суворого режиму з засланням на 3 роки». Покарання відбував у таборах Мордовії та Якутії.

В травні 1979-го став членом Української Гельсінської групи. Зачищаючи громадський простір напередодні Олімпійських ігор 1980-го, влада сфабрикувала звинувачення в замаху на згвалтування. В’ячеслав Чорновіл був засуджений на 5 років позбавлення волі. Витримав 120-денне голодування протесту.

У 1983-му звільнений без права виїзду в Україну, куди повернувся лише за два роки.

«Чи не хотілося мені, щоб чоловік облишив боротьбу? –згадувала Атена Пашко. – Була, звичайно, мрія, щоб ми жили спокійно, щоб все було добре, але щоб він заради цього міняв свій спосіб життя – ні, ніколи. Від обшуків, арештів тільки зростало обурення на ту систему і бажання її змінити. Він був заарештований у 1972 році, а повернувся у 1985-му. Нас розлучили на 13 років. Коли він був ув’язнений, нам не дозволяли побачення, бо ми тоді ще не були розписані. Не встигли одружитися офіційно, і вони цим користувалися. 5 років я їздила до нього «під ворота» і на короткі побачення. Це була мука страшна… Йому дозволяли писати 2 листи на місяць. Але оскільки він писав ще до батьків, я одержувала тільки одного листа на місяць…».

Активний член Народного Руху України та його голова з 1992-го. Тричі обирався депутатом Верховної Ради України (1990, 1994, 1998). Лауреат Шевченківської премії за книгу «Лихо з розуму» (1996).

25 березня 1999-го загинув від рук московитів та "манкуртів" які підлаштували автомобільну аварію.

Цікаві факти про В’ячеслава Чорновола

1. Під час випускного вечора в університеті пішов на Володимирську гірку і дав клятву, що все життя буде боротися за Україну.

2. У 1963-1964 роках брав участь у будівництві Київської ГЕС.

Після першого ув’язнення, працював спостерігачем метеостанції, землекопом археологічної експедиції, вагарем на станції Скнилів тощо. Після останнього – кочегаром у Львові.

3. Був тричі одружений. У 1960-му уклав шлюб з Іриною Бруневець, від якої має сина Андрія. Відносини припинились наприкінці 1962-го. З червня 1963-го зав’язав стосунки з Оленою Антонів, від якої має сина Тараса.

Остання дружина – Атена Пашко.

4. У 1966-му В’ячеслав Чорновіл відмовився свідчити у справі проти своїх друзів – братів Горинів, Мирослави Зваричевської і Михайла Осадчого. Навіть попри те, що на той час вони визнали провину і потреби уникати свідчень вже не було. За що був притягнутий до суду і отримав свій перший вирок.

У 1972-му витримав 83 допити, але й надалі ніколи не свідчив проти друзів.

5. Другу (1967) і третю (1972) кримінальні справи проти В’ячеслава Чорновола порушив прокурор Львівської області Борис Антоненко (1912-2010).

На посаді прокурора Львівської області перебував 20 років. Написав низку книжок про своє прокурорське минуле, боротьбу зі злочинністю і «українськими буржуазними націоналістами».

У 2003-му йому призначена пенсія згідно із Законом України «За заслуги перед Україною». В червні 2006-му Борису Антонечку оголосив подяку Генеральний прокурор України Олександр Медведько. А в 2007-му йому присвоєно звання «Почесний працівник прокуратури України».

6. «Працював він самовіддано і справді багато, – згадувала дружина Атена Пашко. – Вставав, бувало, о 5 годині ранку, писав, потім – на роботу, лягав пізно. Знаєте, є люди, котрі можуть вам відмовити, сказавши, що не мають вільного часу чи знайти якісь інші відмовки. До таких В’ячеслав Максимович не належав, позаяк не вмів кривити душею. Він завжди давав пораду, настанову людям, які до нього звертались і, особливо, якщо це стосувалося української справи».

7. Від КГБ отримав прізвисько «Неугомонный».

Із спогадів вірменського дисидента та політв’язня Паруйра Айрякіна: «Він був наче напханий енергією, він навіть у зоні бігав, займався спортом. Багато читав, писав, покладену норму – ми шили рукавиці – виконував не за вісім годин, а за три години – решту часу він був зайнятий сам собою».

8. Переказують, як один із слідчих спересердя запитав В’ячеслава Чорновола: «Ну добре, от уявімо, є ваша незалежна Україна. І ким ви там себе бачите?». І почув у відповідь: «Як ким? Редактором опозиційної газети».

9. На президентських виборах 1 грудня 1991-го за В’ячеслава Чорновола віддали голоси 7.420.727 українців (23,27%). Він зайняв друге місце слідом за Леонідом Кравчуком.

10. Після обрання Гетьманом українського козацтва, на Великій раді 21 червня 1992-го в Переяславі-Хмельницькому проголосив зречення присяги на вірність московському цареві, даної на Переяславській раді в 1654-му.

11. В’ячеслав Чорновіл загинув в автокатастрофі на шосе під Борисполем за нез’ясованих обставин. Багато хто вважає це політичним убивством напередодні майбутніх президентських виборів. Колишній заступник генерального прокурора Микола Голомша припускав, що Чорновола після аварії добили кількома ударами кастета.

Похорони В’ячеслава Чорновола в Києві зібрали до 200 тисяч людей.

Цитати В’ячеслава Чорновола

1. На запитання: «Звідки Ви родом?», відповідав: «Я людина всієї України». Завжди вважав Україну однією цілісною державою.

«Немає в нас бандерівців та москалів, східних і західних. Всі ми – народ України».

2. «Хто мене вчив? Справжня журналістика – це все-таки від Бога. Я закінчив факультет журналістики, але така нас інтелектуальна вбогість вчила. Правда, були Матвій Шестопал, був Павло Федченко, які щось нам давали».

3. «Перебираючи в пам’яті тюремні роки, пригадую, як було важко у перші дні після першого арешту. Мене кинули в камеру до смертників. Хотіли відразу зламати. Але мене не можна було зламати, адже я вже тоді написав свої книги «Правосуддя чи рецидив терору» і «Лихо з розуму» – про те, як хтось ламавсь, а хтось вистояв».

4. «Україна розпочинається з тебе».

5. «Пригадую демонстрацію 17 вересня 1989 року у Львові, коли, мабуть, близько 200 тисяч людей ішло від Порохової вежі до собору св. Юра, не зламавши ні однієї билинки. Ми всі тоді були просякнуті єдиною ідеєю. Зараз ті крила опустилися. Лідерів заїдають амбіції. Чи немає амбіційних людей в Америці, Франції, Німеччині, Великій Британії? Але там є чітко вироблена політична структура: людина знаходить своє місце, знаючи, що не всі можуть бути першими. У нас по-іншому. Але вірю – це мине. Україна прийде до єдності національно-демократичних сил».

6. Програвши президентські вибори 1991-го, сказав: «Програв не я. Програла Україна».

7. «Над Україною нависає зловісна двоголова тінь російського імперіалізму, який тільки й чекає остаточного колапсу нашого суспільства, щоб запустити хижі пазурі в живе тіло нашого народу» (1997).

 8. «Допустити дві державні мови, або одну державну, а одну – офіційну – значить, зруйнувати державу. Я завжди наводжу в приклад євреїв, які відродили вже мертву мову і об’єдналися навколо неї».

 9. «Якби мене запитали, чи жалкую я за тим, як склалося моє життя, про відсиджені 15 років, я б відповів: анітрохи. І якби довелося починати все спочатку та вибирати, я б обрав життя, яке прожив».

 10. «Дай Боже нам любити Україну понад усе сьогодні – маючи, щоб не довелося гірко любити її, втративши. Настав час великого вибору: або єдність і перемога та шлях до світла, або поразка, ганьба і знову довга дорога до волі».

Джерело.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua є

23 грудня 1878р. у с. Шпотівка на Сумщині народився Степан Тимошенко – відомий Український вчений, який дав світові прикладну механіку.

Лауреат найвищих американських академічних наукових нагород у галузі механіки, Лондонського королівського наукового товариства, удостоєний Міжнародної медалі імені Джеймса Ватта.

Народився в сім’ї землеміра та доньки відставного військового. Прокіп Тимошенко походив з кріпацької родини, проте за щасливим збігом обставин отримав початкову освіту у поміщицькому домі, пізніше закінчив у Харкові дворічну школу землемірів.

Степан навчався в Роменському реальному училищі. У 1896–1901 рр. здобував вищу освіту в Санкт-Петербурзькому інституті інженерів шляхів сполучення, де і залишився асистентом механічної лабораторії. У 1905 році на рік молодого вченого відправили до Інституту прикладної механіки Геттінгенського університету (Німеччина), де він познайомився з відомим німецьким механіком і фізиком Людвігом Прандтлем.

У 1906 р. повертається в Україну, ставши професором кафедри опору Київського політехнічного інституту. В цей час він продовжує досліджувати особливості пружних систем і пише першу версію свого відомого підручника з теорії опірності матеріалів. Але у 1911-му Тимошенко підтримує антиурядові студентські протести, підписавши лист проти міністра просвіти реакціонера Кіссо, за що його звільняють. Вчений повертається до Петербургу, де продовжує свої наукові дослідження, виступає консультантом спорудження військово-морського флоту.

Революційні зміни в Україні 1917 року повертають Тимошенка на посаду професора Київського політехнічного інституту. У 1918 році він допомагає академіку Вернадському започаткувати Українську академію наук, сам очолює Інститут технічної механіки УАН. Однак після окупації Києва армією Денікіна Тимошенку довелося евакуюватися.

У 1920 році Тимошенка обрали професором кафедри опору матеріалів Загребського політехнічного інституту. Без його книжок не обходилося жодне будівництво висотних будинків, мостів чи літаків. Кращого спеціаліста з опору матеріалів, коливань та вібрацій не було.

У 1922 році вчений переїжджає до США, де стає науковим консультантом компанії «Вестінгауз». З 1927 року – професор Мічиганського університету; організатор відділу прикладної механіки при Американському товаристві інженерів-механіків. У 1936 році очолив кафедру механіки Стенфордського університету. З 1940 року – дійсний член Національної Академії наук США.

Обирався закордонним членом Академії наук СРСР (1928), Польської (1935), Французької (1938), Італійської (1948) академій наук; відзначений різноманітними преміями та нагородами. У 1957 году Американське товариство інженерів-механіків встановила почесну нагороду – медаль Тимошенка. Першу медаль отримав сам вчений.

Основні напрями наукової роботи Степана Тимошенка – актуальні проблеми механіки твердого тіла, будівельної механіки й теорії споруд. Автор 150 наукових праць, зокрема «Курс опору матеріалів» (1911), «Опір матеріалів» (1930), «Прикладна теорія пружності» (1931), «Теорія пружності» (1933), «Теорія стійкості» (1936), «Теорія пластинок і оболонок» (1940), «Статика споруд» (1945), «Вища динаміка» (1948), «Історія опору матеріалів» (1953), «Стійкість стержнів, пластинок і оболонок» (1971) та ін. Підготував праці про допустимі напруження в металевих мостах.

 З 1960 р. Степан Тимошенко жив у м. Вупперталь (ФРН), де і помер 29 травня 1972 р. Похований у м. Пало-Альто (США). Його ім’я присвоєно лабораторії Стенфордського університету США, Інституту механіки Національної академії наук України.

Джерело.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua

23 грудня 1898р. в м. Гостомель на Київщині народився Федір Петрович Артеменко (отаман Орлик), військовий діяч, полковник Армії УНР.

Федір Артеменко, полковник Армії УНР в однострої Січових стрільців. Фото: io.ua.

З початком Першої світової війни добровільно вступив до армії, закінчив Київську школу прапорщиків. За революційні погляди направлений на фронт, воював на Поділлі і в Білорусі.

В українській армії з березня 1918-го. Пізніше очолював штаби Фастівського і Козятинського гарнізонів Армії УНР. Влітку 1919-го – помічник командира бронепотяга, згодом – старший ад’ютант начальника Могилів-Подільського гарнізону. Підвищений до звання полковника.

З кінця 1919-го розпочав партизанську боротьбу проти більшовиків як отаман Орлик: начальник 10-го району Повстансько-партизанського штабу (ППШ), командувач 2-ої (Північної) Повстанської групи ППШ Державного центру УНР в екзилі (1921).

Діяв на Київщині (район Ірпеня, Бучі, Гостомеля, Ворзеля, Городянки, Тетерева, Радомишля, Димера, Чорнобиля, Фастова, Макарова), користувався великим авторитетом серед селян. Його загони налічували понад 500 чоловік (у тому числі 120 кіннотників і кулеметна команда), були добре озброєні та обмундировані, мали належно поставлену розвідку і розгалужену мережу інформаторів. Постійними набігами знищували продзагони, червоноармійців, чекістів та їх помічників з-поміж місцевих жителів, руйнували тилову комунікацію Червоної армії. Забороняючи вирубу лісу, повстанці часто атакували лісові «розробки». У жовтні 1921-го на залізниці біля Тетерева влаштували аварію потяга.

Сучасники описували Орлика як блондина середнього зросту з невеликим задиркуватим носом, відзначаючи його хоробрість, кмітливість і залізну волю. Серед селян ходили легенди про невловимого та непереможного отамана.

Внаслідок поранення лікувався в Бучі. Схоплений чекістами 22 січня 1922-го (один із полонених повстанців після жорстоких катувань виказав місцезнаходження отамана) і засуджений до страти.

Розстріляний 26 лютого 1922-го за вироком Київської губчека. Реабілітований 2018-го.

Джерело. © 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua є 

23 грудня 1885р. у Малій Дівиці на Полтавщині народилася Ольга Петлюра (до заміжжя Більська), педагог, громадська діячка, дружина Симона Петлюри.

Ольга Петлюра з донькою Лесею. Фото:uk.wikipedia.org.

 

Змалечку залишилася сиротою, тож її вихованням займалася бабуся. Дитинство Ольги Більської пройшло у Прилуках, де вона закінчила з відзнакою гімназію. Продовжувала освіту в Києві, де і познайомилася з Симоном Петлюрою. За іншими даними доленосне знайомство молодих людей відбулося у Полтаві. Після одруження вона вирушила за чоловіком до Москви, де той працював у редакції журналу «Українське життя».

З початком Української революції родина Петлюр переїхали до Києва. Жінка допомагала доглядати за пораненими у шпиталях, брала участь в організації та діяльності жіночих товариств та гуртків. «Вона була захоплена великим піднесенням поважної частини киян, – пише дослідник Василь Михальчук, – глибоким патріотизмом українських жінок, з якими їй тут доводилось стрічатись».

Опинившись на еміграції, спочатку у Празі, згодом у Варшаві та Парижі, Ольга Петлюра в усьому підримувала свого чоловіка та займалася вихованням їхньої доньки Лесі. У Парижі родина, з міркувань безпеки жила окремо. Коштів повсякчас бракувало. Загибель коханого чоловіка підірвала здоров’я Ольги Пелюри. Більшовицький агент Шварцбард 25 травня 1926-го розстріляв Симона Петлюру на вулиці.

1941-го, не доживши до 30-ти років від сухот померла Леся.

Майже втративши слух, страждаючи частими кровотечами Ольга Петлюра померла в 74 роки у Парижі. Похована поряд з чоловіком та донькою на цвинтарі Монпарнас.

Джерело: © 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua 

23 грудня 1873р. у Львові з ініціативи творчої інтелігенції з наддніпрянщини засновано Товариство імені Тараса Шевченка.

В межах підросійської України посилилася цензура, відтак неможливо було створити національний мистецький чи науковий осередок.

Ініціативу Олександра Кониського та Дмитра Пильчикова щодо створення літературно-просвітницького товариства підхопили їхні однодумці з Галичини. Натхненниками проекту були Володимир Антонович, Михайло Драгоманов, Пантелеймон Куліш, Іван Нечуй-Левицький. 20 тисяч австрійських крон для заснування Товариства дала Єлизавета Милорадович-Скоропадська. До меценатів приєднався Дмиро Пильчиков та понад 30 жертводавців-галичан. 

Олександр Кониський (1836 - 1900) - ініціатор створення Товариства імені Тараса Шевченка. Фото: uk.wikipedia.org.

23 грудня в Галицькому намісництві затвердили статут Товарства. Спершу це було літературне, а з 1892-го реорганізоване в наукове товариство.

На цьому етапі засновники ставили перед собою скромні завдання «спомагати розвій руської словесности». Займалися популяризацією знань серед народу шляхом видання художніх, фольклорних та історичних творів.

Корнило Сушкевич (1840 - 1885), перший голова Товариства імені Тараса Шевченка. Фото: uk.wikipedia.org.

Першим головою Товариства обрали Корнила Сушкевича. За статутом членами-засновниками могли бути лише громадяни Австро-Угорщини. Серед них були Юліян Романчук, Омелян та Олександр Огоновські, Лонгин Лукашевич, Теофіл Барановський.

Досягненням Літературного Товариства імені Тараса Шевченка до 1892-го року було видавництво понад 20 найменувань книжок, регулярних часописів «Правда» та «Зоря».

Джерело: © 2020 Офіційний веб-сайт УІНПП  www.memory.gov.ua

 

 

23 грудня 1951р в 11.30 у бою з московитами загинув Лицар ОУН та УПА Петро Федун – "Полтава" - заступник Голови Генерального Секретаріату Української Головної Визвольної Ради, член ОУН і член Проводу ОУН, керівник Головного осередку пропаганди Проводу ОУН.

«Остаточна перемога в нашій боротьбі буде за нами. Ніколи не вдасться ворогові зреалізувати його злочинні, бандитські плани щодо України. Цьому запорукою є наша сьогоднішня боротьба. Ми віримо в здорові сили України, у величезні спроможності українських народних мас, в їхній здоровий національний інстинкт, віримо в невмирущу волю українського народу до самостійного національно-державного життя. Ця воля не дала нам загинути впродовж довгих сторіч неволі. Ця воля вивела нас в минулому сторіччі на шлях нашого національного відродження...».

[Петро Федун – «Полтава»]. «Україна погибає! Хто винуватий в цьому?», лютий 1948 р.

У лютому цього року минає 100 років від народження провідного ідеолога й публіциста збройного підпілля ОУН та заступника Головного Командира УПА Петра Федуна – «Полтави».

Народився майбутній провідник пропагандистського фронту 23 лютого 1919 р. у с. Шнирів Бродівського р-ну Львівської обл. в сім’ї місцевих селян Миколи та Парасковії Федун. З дитячих років активно здобував освіту: закінчив народну школу в рідному селі (1931), Бродівську державну гімназію ім. Ю. Коженьовського (1937), гуманітарний ліцей при Бродівській гімназії (1939); навчався на медичному факультеті Львівського університету ім. Я. Казимира (1939), у Львівському медичному інституті (1940) та Вищих державних медико-природничих фахових курсах у Львові (1942-1944).

Восени 1940 р. Петро змушений перервати навчання, оскільки був призваний до лав Червоної армії. Служив в артилерійському полку в м. Павлограді на Дніпропетровщині, а відтак, у травні 1941 р., закінчив курси командного складу в Одесі та як офіцер-артилерист брав участь у радянсько-німецькій війні, де в перші місяці потрапив до німецького полону, звідки вирвався лише у жовтні 1941 р.

Повернувшись додому, молодий, проте вже з поважним життєвим досвідом, націоналіст активно включається в громадсько-політичне та організаційне життя. Активно працював у Бродівській повітовій референтурі культурної праці Українського допомогового комітету (10.1941-05.1942), студентських громадських організаціях: «Союз українського студентства» (1942), «Об’єднання праці українських студентів» (1943), а що найголовніше – у крайовому проводі Юнацтва ОУН Західноукраїнських земель, де впродовж 1943-1944 р., зокрема, редагує друкований орган проводу – журнал «Юнак». Саме на цей час припадає початок публіцистичної творчості Петра Федуна, який друкувався під псевдонімом «Петро Воїн» та криптонімом «Вол.». 

Після розформування референтури Юнацтва, навесні 1944 р., Федун перейшов на нелегальне становище та працював в осередку «Зелений гай» референтури пропаганди Крайового проводу ОУН ЗУЗ, де готував листівки, редагував газету «За Українську Державу» та писав до неї короткі статті, входив до редакції журналу «Повстанець».

Впродовж травня-липня 1944 р. «Полтава» керував юнацькою школою кадрів, яка діяла в районі с. Велика Тур’я Долинського р-ну Івано-Франківської обл., повернувшись з Карпат, продовжує роботу в референтурі пропаганди крайового проводу ОУН, а в листопаді 1944 р. переведений до референтури політичного вишколу Проводу ОУН, якою керував Яків Бусел – «Київський».

Поряд з діяльністю у підпіллі ОУН активно працює в рядах УПА, де обіймає пост начальник політвиховного відділу крайового військового штабу УПА-Захід (1944-1946), а згодом – начальника політвиховного відділу Головного військового штабу УПА (1946-1949). Як один із керівників УПА та збройного підпілля ОУН в Україні Петро Федун пройшов усі щаблі підстаршинської та старшинської ієрархії військових звань, дослужившись до полковника УПА.

Навесні 1945 р. призначений референтом пропаганди Карпатського Крайового Проводу ОУН і виконує ці обов’язки до відкликання його в референтуру пропаганди Проводу ОУН на українських землях у липні 1945 р., коли в руки ворога потрапив пропагандистський осередок Петра Дужого.

Від літа 1945 р. Петро Федун, за дорученням Проводу ОУН, перебрав на себе керівництво всією пропагандистською діяльність підпілля ОУН та відділів УПА (на той час йому виповнилося 26 років). Спочатку очолив Головний осередок пропаганди при Проводі ОУН, а відтак і референтуру пропаганди Проводу ОУН та Бюро інформації УГВР, якими незмінно керував до загибелі у кінці 1951 р.

В липні 1948 р. «Полтаву» включено до складу Проводу ОУН на українських землях, а в 1950 р. – в члени Української Головної Визвольної Ради. Від липня 1950 р. він офіційно обіймає пост заступника Головного Командира УПА, а в 1951 р. ще й пост заступника Голови Генерального Секретаріату УГВР (фактично заступник керівника збройного підпілля Василя Кука – «Леміша»).

Петро Федун був редактором періодичних видань збройного підпілля ОУН: «Ідея і чин» (1946-1947 рр.), «Самостійність» (1946-1948 рр.), «Бюро інформації Української Головної Визвольної Ради» (1948-1951 рр.), «Осередок пропаганди та інформації при Проводі Організації Українських Націоналістів».

Творчий доробок Полтави складає, за нашими підрахунками, понад чотири десятки праць, серед яких чи не найбільше були поширені «Концепція Самостійної України і основна тенденція ідейно-політичного розвитку сучасного світу» (1946) і «Хто такі бандерівці та за що вони борються» (1948).

Перебуваючи на нелегальному становищі, Петро Федун використовував десятки псевдонімів, криптонімів та цифронімів, однак найбільше був знаний під чотирма: «Петро Полтава» (як ідеолог та підпільний автор), «Волянський» (в УПА), «П.М. Савчук» (в УГВР) та «Север» (у Проводі ОУН).

У кінці 1951 р. органи МГБ організували та провели широкомасштабну військово-чекістську операцію. Впродовж тижня (21-28 грудня) 4574 офіцерів та солдатів територіальних органів та внутрішніх військ МГБ зі 110 службово-розшуковими собаками ретельно прочісували місцевість, де за їхніми даними мали б перебувати повстанці.

23 грудня 1951 р. в 11.30 у лісі біля с. Новошини Жидачівського р-ну Львівської обл. емгебісти виявили криївку з підпільниками всередині. Звівши короткий бій і бачачи безвихідне становище, підпільники підпалили бункер і пострілялися, щоб не потрапити живими в руки ворога. Разом із Петром Федуном – «Полтавою» загинули повстанці Богдан Зобнів – «Миронич», Михайло Сенюк – «Скритий» та Григорій Ярема – «Зенко». Тіла загиблих були доставлені до Львова, а вночі 28 грудня 1951 р. співробітники МҐБ закопали їх у триметровій ямі з негашеним вапном на території «об’єкту № 39» УМҐБ у Львівській області (ідентифікувати наразі не вдалося).

За вагомий внесок у справу українського визвольного руху П. Федун рішенням Української Головної Визвольної Ради та Головної Команди УПА був нагороджений Срібним Хрестом заслуги УПА (22.11.1947), Золотим Хрестом заслуги УПА (1.11.1950), Золотим Хрестом бойової заслуги УПА 1 класу (15.06.1952, посмертно) та медаллю «За боротьбу в особливо важких умовах».

На місці загибелі відбудована повстанська криївка та створено музей, у багатьох містах України його ім’ям названо вулиці, а його праці, за сприяння голови Світової ліги українських політичних в’язнів Богдана Качора, видані двохтомним зібранням і доступні широкому колу зацікавлених осіб.

Джерело. Автор Михайло Романюк.

http://ukrnationalism.com/history/3600-lytsar-oun-ta-upa-petro-fedun-poltava.html

23 грудня 1932р, о 6 годині ранку поляки стратили через повішання Василя Біласа та Дмитра Данилишина - борців за незалежність України.

Ніколи перед тим і після того страта двох осіб не викликала такого резонансу у Галичині, як смерть Василя Біласа та Дмитра Данилишина.

Практика пограбувань ворожих установ з метою експропріації коштів для революційної діяльності була притаманна багатьом організаціям та рухам.

У польській державі це питання мало особливий статус, адже найавторитетніший державний діяч – маршал Юзеф Пілсудський, як член Польської Соціалістичної Партії (PPS), свого часу організовував бойові групи й сам брав участь у нападах, спрямованих проти російського царського режиму.

Оунівці не соромилися використовувати цей ефективний метод боротьби, а їхні адвокати, обороняючи підсудних українців, часто покликалися на приклади революційної боротьби польського народу.

Наприкінці листопада 1932 року бойовики ОУН вчергове здійснили пограбування одного із польських державних поштових відділень. На цей раз об’єкт знаходився в містечку Городок під Львовом (польська назва – Грудек Ягеллонський).

Втім, напад був особливим, і не тільки тому, що до його організації були причетні майбутні провідники ОУН та організатори Української Повстанської Армії – Роман Шухевич та Микола Лебідь.

Незважаючи на те, що акція провалилася – двоє бойовиків загинули, двоє були арештовані і пізніше страчені – ОУН зуміла перетворити бойову поразку в гігантську пропагандистську перемогу.

Заарештовані поліцією Василь Білас та Дмитро Данилишин, котрі мали найбільший бойовий досвід і відповідали за конфіскацію грошей із каси, стали національними героями.

За іронією долі, їх впіймали українські селяни завдяки фальшивій чутці, котру запустила поліція, начебто це злочинці, які пограбували українську кооперативу.

Дмитро Данилишин.

З самого початку акція пішла не за планом. Частина бойовиків мала запалити склад сухих тростин аїру – щоб відволікти охорону тюрми, розташованої неподалік пошти. Але волога тростина не загорілася. 

Внаслідок перестрілки з охороною два бойовики були смертельно поранені (один із них, брат дружини Романа Шухевича, студент Львівської політехніки Юрій Березинський застрелився, щоб не втрапити в руки поліції).

Як стало відомо вже після слідства, група розділилася надвоє і, відступаючи, рухалася у двох напрямках.

Василь Білас.

Ті, хто рушив на Львів, змогли дійти без перешкод. А група Василя Біласа і Дмитра Данилишина пішла в приміське до Львова село Глинна Наварія – щоб там на залізничній станції сісти у поїзд, доїхати до Стрия, а звідти потрапити у Дрогобич і Трускавець.

На цей час про подію в Городку вже знали всі постерунки поліції. Десь близько 23.15 на вокзалі в Глинній Наварії комендант станції разом із лінійним поліціянтом проводили перевірку документів. Побачивши двох підозрілих людей, вони вирішили їх затримати – але Данилишин застрелив коменданта і важко поранив поліцейського.

Бойовики рушили далі уздовж залізниці. По дорозі їх зустрів залізничник, який одразу запідозрив у двох знервованих юнаках “грабіжників української кооперативи”.

Він зробив Біласу й Данилишину зауваження, що коліями ходити заборонено – і вони рушили полем до села Розвадів, щоб через тамтешній міст перейти Дністер і стежками Білецького лісу вийти на шлях до Стрия. А залізничник пішов до найближчого поліцейського “постерунку”, де був телефон.

Пам’ятник загиблим і страченим учасникам нападу на пошту в Городку – Юрію Березинському, Володимиру Старику, Василю Біласу і Дмитру Данилишину.

У Розвадові Біласа та Данилишина зустріла юрба українських селян, які гадали, що вони – злодії-кримінальники. Хлопці змушені були, відстрілюючись, утікати до села Верин (нині Миколаївський район Львівщини). Вбрід перейшли Дністер, але на них там уже чекали переслідувачі.

Білас вистріляв усі патрони й просив Данилишина застрілити його і себе, але в того теж не було набоїв. Натовп, побачивши, що “злодії” залишилися без патронів, почав їх бити.

Пізніше, під час суду, місцевий парох отець Киндій пригадував, як він намагався зупинити натовп, який бив двох невідомих хлопців:

“Обидва вони стояли побиті на горбку, з голів текла їм кров. Вони зблизилися до себе, а люди їх оточили. І сталося таке, чого я в житті ще не бачив: один одного взяв за руку. Тоді той вищий промовив: “Ми є членами української організації. Як ви так будете воювати, то України ніколи не будете мати!".

Я не є неспокійної вдачі, вмію панувати над собою. Але та хвилина, коли люди стояли з дрючками, а вони — на горбку, пригадала мені, що так мусіло бути тоді, як на Голгофі розпинали Христа. Люди похилили голови й не знали, що робити. А тим часом надійшла поліція і їх забрала"

"Наглий” суд

На той час для боротьби з українським революційним рухом у Польщі запроваджувались “наглі” (швидкі) суди. Вони здійснювались без попереднього слідства, а акт обвинувачення повинен бути готовий в тритижневий термін з моменту арешту злочинців.

В наглих судах було передбачено лише дві міри покарання – смертна кара або ув’язнення терміном від 10 до 15 років.

У виняткових обставинах, якщо потрібно провести додаткове слідство, справа передавалася в звичайні суди.

Зліва направо: Василь Білас, Дмитро Данилишин, Маріян Жураківський під час судового процесу 17-22.12.1932 р. у Львові

Така практика, що по своїй суті прирівнювала наглі суди до судів військового стану, дозволяла масово розправлятися з представниками націоналістичного підпілля.

Через обурення європейської громадськості “наглі суди” проіснували зовсім недовго – з 1931 по 1934 рік.

За цей час українським революціонерам було присуджено 4 смертні вироки і 16 довічних ув’язнень.

У «справі Городка» на лаві підсудних опинились троє учасників нападу на поштове відділення: Дмитро Данилишин, Василь Білас та Мар’ян Жураківський, а також один із організаторів – Зенон Коссак.

Втім, справа отримала назву «Біласа й Данилишина» – поліція від своїх інформаторів знала, що саме ці бойовики були виконавцями атентату на польського парламентаря Голуфка (вбитий оунівцями 29 серпня 1931 року у містечку Трускавець) та учасниками двох успішних нападів на пошту та банк.

І хоч суд відбувався з приводу нападу на поштове відділення в Городку, усі розуміли, що у вироку врахують й попередні справи бойовиків. Справа 25-літнього Василя Біласа та 21-літнього Дмитра Данилишина однозначно мала закінчитись смертним вироком.

Суд був відкритим і сколихнув усю Галичину. Підсудні трималися гідно, згадати хоча б те, що Дмитро Данилишин, який принципово мовчав під час усього слідства, коли йому надали останнє слово промовив лише: “Я знаю, що мене жде. Я був і є на все приготований. Тільки шкодую, що не зможу дальше працювати для нашої неньки України!”.

Смертний вирок, яким закінчилась судова розправа, слід було виконати до 24-х годин після його проголошення. Проте навіть в такий короткий час українська громадськість зробила чимало, щоб вирок було відмінено.

Для цього у Варшаву терміново було відправлено посла (депутата Сейму) Остапа Луцького, який від Української Парламентарної Репрезентації мав представити питання помилування перед президентом Польщі, окрему петицію до президента, а також маршала Пілсудського направили й українські жіночі організації.

Цікаво, що колишні чотири бойовики Польської Партії Соціалістичної та соратники Пілсулського по революційній боротьбі, надіслали телеграму, в якій просили «пана президента Річпосполитої помилувати в ім’я людських засад трьох українців, засуджених наглим судом у Львові на кару смерті і які в своєму переконанні боролися за волю свого народу».

Президент Мосціцький помилував лише Мар’яна Жураківського, смертний вирок якого замінено на 15 років в’язниці. Василя Біласа й Дмитра Данилишина мали ж стратити о 6.25 23 грудня.

Вночі їх посповідав і причастив в’язничний душпастир отець Липський, а адвокат Степан Шухевич передав хлопцям подяку від Крайового Проводу ОУН “за горду поставу і за гідну поведінку як під час слідства, так і на судовій розправі”.

23 грудня 1932 року, у переддень католицького Різдва, о 6 годині ранку засуджених вивели на тюремне подвір’я. Проходячи повз охоронців, Данилишин вигукнув: “Щиро прощаю вас! Хай живе Україна!”, Білас промовив те саме.

***********

ОУН подбала про те, щоб в час страти у всіх українських церквах Галичини били дзвони й відправлялися панахиди. І в цей момент кожен знав, що “зараз страчують наших хлопців…»

На цьому націоналістична пропаганда не припинилася.

Буквально за кілька днів у Кракові, під приводом спортивних змагань було видрукувано 20 тисяч фотокарток 4-х «спортсменів», якими виявилися зображення загиблих у Городку Березинського та Старика і страчених Біласа та Данилишина. Ці фотографії й далі тиражувалися та передавалися з рук в руки по всіх країнах, де жили українці.

Десятки літературних творів про Городок вийшли з-під пера, як невідомих загалу поетів, так і найвидатніших тогочасних літераторів – Богдана-Ігоря Антонича, Олени Теліги, Олега Кандиби-Ольжича та інших.

Але для ОУН подія під Городком поставила ряд додаткових питань, адже йшлося про смерть чотирьох бойовиків і арешти багатьох членів організації та її симпатиків.

Провідник Євген Коновалець дуже критично оцінив ту спробу пограбування. А на підставі рішення організаційного суду ОУН було звільнено Крайового Провідника Богдана Кордюка-«Нового» і призначено на цю посаду референта пропаганди – 24-річного Степана Бандеру.

Бандері належало розвинути патріотичні настрої населення викликані стратою бойовиків під Городком. І саме новий Крайовий провідник ОУН організував антимонопольну кампанію, що полягала у відмові купівлі українцями тютюну та алкоголю, право на продаж яких мала польська держава.

Окрім фінансових збитків для польської сторони, українці добились великого виховного ефекту для свого громадянства. А польський тижневик «Ekspress ilustrowany» так відгукнувся на цю акцію: «Агітатори Організації Українських Націоналістів, які оголосили в Східній Галичині бойкот тютюну, останньо взялися і до актів терору. Багато сільських крамничок, які продають тютюн, звернулися до влади безпеки з проханням охоронити їх перед напастю терористів, що намагаються знищити запаси тютюну й цигарок. Одночасно влада ствердила значно збільшену контрабанду чеського тютюну. Він іде до Польщі через ліси, які належать до митрополита Шептицького (очевидно, йдеться про маєтності Греко-католицької церкви у Карпатських Горганах, на нинішньому кордоні Прикарпаття й Закарпаття – ZaUA.org). Ці ліси є відомим шляхом утечі за кордон бойовиків ОУН».

А для родини страчених, як свідчать спогади сестри Василя Біласа та племінниці Дмитра Данилишина – Марії Білас-Гошуляк, усі наступні роки після листопада-грудня 1932 року були сповнені пам’яті та переживання: «Не було в нас ні пісні, ні усміху з того дня. Десять років ми не засідали до свят-вечірнього стола, ні не їли свяченого яйця. Тільки у Свят-Вечір і в Різдвяну ніч під нашими вікнами з’являлися менші і більші групи колядників, які, відспівавши коляду, зникали, не входячи до хати. Інколи це були знайомі люди і члени товариств, а інколи далекі, незнані обличчя, які співали такі коляди, що їх ми ні раніше, ні опісля не чули. У тих колядах Різдво Христове було пов’язане з нашим горем і долею України, і так часто повторювались нам найдорожчі імена…».

Проти селян Верину, де було заарештовано Біласа і Данилишина, розпочалася ціла кампанія громадянського ігнору. Верин змушений був спокутувати свою мимовільну провину – на місці затримання бойовиків селяни жменями насипали високу могилу, а на її вершку поставили хрест.

Джерело: Святослав ЛИПОВЕЦЬКИЙ 

Сайт. https://photo-lviv.in.ua/zaboronena-ukrajina-bilas-i-danylyshyn/

Цей день в історії УПА - 23 грудня.

Зліва направо: стоять- Небесійчук Василь "Заведія", Могорук Іван "Соловей", Черкалюк Василь "Сміливий", Дебренюк Іван "Малий", Манчук Іван "Білогруд"; сидять: Готич Іван "Заграва", Форгіль Онуфрій "Ромко", Хімчак Прокіп "Чорний".

*********

1944 рік

Курінь УПА-Північ вступив у бій з московитами у селищі Рачинці на Кам’янець-Подільщині. Загинули 4 воїни УПА.

Сотня «Загроза» УПА-Захід, відбиваючи напад загону НКВД на свій табір у Калуському районі Станіславщини, знищила трьох московитів, ще двох поранила і відійшла двома роями.

Під час облави загону НКВД у селі Мшана на Тернопільщині загинув станичний ОУН Володимир Петришин.

1945 рік

Сотні «Наддністрянці» і «Жубри» УПА-Захід у селі Чорний Острів на Львівщині знищили державний спиртозавод. Охорону роззброєно і розігнано.

Воїна УПА Петра Кіндзерського захоплено і повішено під час облави московитів у селі Мшана на Тернопільщині.

Двоє воїнів сотні «Жубри» УПА-Захід наскочили на загін НКВД у селі Стільсько на Львівщині. Знищили трьох військових і самі загинули в бою.

1946 рік

Чота сотні «Сурма» УПА-Захід, відбиваючи напад пошукової групи МВД у райцентрі Печеніжин на Дрогобиччині, знищила слідчого МВД, старшого лейтенанта і сержанта. У перестрілці отримали поранення і застрелилися двоє повстанців.

1947 рік

На Станіславщині повстанці знищили трьох московитів у селі Добрівляни та колишнього начальника винищувального батальйону в селі Воскресинці.

У селі Млиниська на Дрогобиччині повстанці захопили в полон дільничного МВД.

1948 рік

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Середній Угринів на Станіславщині. Повстанці, що перебували всередині, вчинили збройний опір і, не маючи шансів на порятунок, підірвалися гранатами.

1951 рік

Пошукова група МГБ захопила криївку біля села Новошин на Станіславщині. В результаті бою застрелилися керівник Бюро інформації УНВР і член Центрального проводу ОУН Петро Федун – «Полтава», референт надрайонного проводу ОУН «Миронич», районний провідник Михайло Сенюк – «Скритий» та охоронець.

Джерело.

Підготував Сергій Горобець,

Український інститут національної пам’яті 

Цей день в історії УПА - 22 грудня.

Невідомі повстанці

*********

1944 рік

Сотня УПА-Південь у кількагодинному бою з винищувальним батальйоном у селі Слобідка-Залісецька на Кам’янець-Подільщині знищила командира батальйону і двох офіцерів НКВД. 9 бійців були захоплені в полон і невдовзі відпущені. Здобуто кулемет, автомат, 10 гвинтівок.

Воїн сотні «Риболовці» УПА-Захід Олійник загинув у бою з московитами у селі Якторів на Львівщині.

У селі Побужани на Львівщині підпільники знищили радянського активіста.

У бою з московитами у селі Скнилів на Львівщині загинули районний провідник ОУН Павло Сєрко – «Дор» і кущовий провідник Михайло Сусол – «Тихоліз».

1945 рік

Чота сотні «Жубри» УПА-Захід у засідці біля села Устя на Львівщині знищила старшого сержанта НКВД і трьох рядових.

1946 рік

Чота сотні «Переяслави» УПА-Захід у райцентрі Яворів на Львівщині підірвала 4 мости. Зрізано 140 стовпів телефонного зв’язку і електропередачі.

1947 рік

Боївка СБ (служба безпеки ОУН) у двогодинному бою з московитами у селі Креховичі знищила майора і 11 військових, ще 5 поранено. Втрати повстанців: четверо загиблих.

У селі Стрільче на Станіславщині повстанці спалили будівлі колгоспу.

1948 рік

Відділ повстанців атакував московитів у селі Грабівка на Станіславщині. Знищені слідчий МГБ і двоє військових. Здобуто 2 автомата, гвинтівку, 3 пістолета та оперативні документи.

У селі Чернихівці на Тернопільщині повстанці знищили московита, ще двох поранено. У бою загинув один повстанець.

1950 рік

Московити захопила криївку біля села Княгиничі на Станіславщині. Троє повстанців вчинили запеклий опір і були закидані гранатами в бункері.

Джерело:

Підготував Сергій Горобець,

Український інститут національної пам’яті 

Фото

https://m.facebook.com/UPAreenacting/?refid=46&tsid=0.8562823786090619&source=result

22 грудня 1833р. народилася Марко Вовчок (Марія Вілінська), письменниця, класик Української літератури.

22 грудня 1833р. народилася Марко Вовчок (Марія Вілінська), письменниця демократичного напряму, класик української літератури. За роки життя в Україні збирала й вивчала український фольклор, опанувала українську мову. 1854 деякі з записаних нею пісень були надруковані в збірці А. Метлинського "Народні південноросійські пісні". Протягом 1856–1857 писала художні твори українською мовою, які вийшли 1857 в Санкт-Петербурзі під назвою "Народні оповідання Марка Вовчка" (1859, рос. переклад за ред. І.Тургенєва "Украинские народные рассказы", у цьому ж році вийшли її "Рассказы из народного русского быта"). На початку 1859 переїхала до Санкт-Петербурга. Тут зустрічається з Т. Шевченком, спілкується з І. Тургенєвим, М. Некрасовим, О. Плещеєвим, Д. Писаревим, представниками польського визвольного руху. Від квітня 1859 до лютого 1867 жила за кордоном (Німеччина, Велика Британія, Швейцарія, Італія, Франція). Співробітничала з О. Герценим і М. Огарьовим, познайомилася з М. Добролюбовим, Л. Толстим (1861), Д. Менделєєвим, прогресивними діячами польської та чеської еміграції, французькими письменниками. 1860 була надрукована повість "Институтка", яку письменниця присвятила Т. Шевченку. Українською мовою вона вийшла 1862 у журналі "Основа" за редакцією П. Куліша. Протягом 1861 у цьому журналі друкувались оповідання, які склали основу 2-го тому "Народних оповідань". Творчий доробок Вілінської високо оцінили представники демократичного напряму в літературі, відзначили його реалістичний характер та соціальне спрямування. В 1860-х роках за мотивами народних легенд про ватажків визвольного руху в Україні у жанрі казок написала твори "Кармелюк", "Лимерівна". 1862 підготувала антиклерикальну повість "Дяк" із життя українського духівництва. Перебуваючи за кордоном, перекладала російською мовою наукові праці та літературні твори французьких, німецьких, англійських, датських і польських авторів. Вперше переклала 15 романів Жюля Верна, казки Г.-Х. Андерсена, праці Ч. Дарвіна, А. Брема. Написала повість "Відпочинок в селі" (1899), оповідання "Гайдамаки", "Чортяча напасть" (1902), займалася перекладами творів Б. Пруса і К. Юноши. Останній рік життя мешкала на околиці м. Нальчик (Росія). Нині в цьому будинку – літературно-меморіальний музей письменниці. В Україні діють музеї в. у Немирові та Богуславі. 

Джерело 1.Підготовано за матеріалом Енциклопедії історії України Інституту історії України НАНУ.

*********

Вона чи не найзагадковіша фігура в українській літературі: у неї були закохані Пантелеймон Куліш, Іван Тургенєв, Дмитро Писарєв, Олександр Герцен, Микола Чернишевський, Микола Некрасов. Жінки ж її у кращому разі ненавиділи. «Зовні – проста баба… противні білі очі з противними білими бровами та віями, пласке обличчя, на людях мовчить, ніяк не розговориш, відповідає лише «так» та «ні». А чоловіки сходять по ній з розуму…», – писала про неї троюрідна сестра Льва Толстого. 

Марія Вілінська народилася в селі Єкатерининське Єлецького повіту Орловської губернії в родині збіднілого дворянина. Виховувалася в Харківському приватному пансіоні. Вчила правила етикету, французьку, польську, грати на фортепіано, займалася танцями, читала класичну літературу. Протягом 1851-1858 років жила у Чернігові, Києві, Немирові на Вінниччині, де вивчила мову, культуру, побут українського народу. 1856-го написала свої перші оповідання — «Викуп» і «Отець Андрій», підписавшись Марко Вовчок. Наступного року в Петербурзі Пантелеймон Куліш видав «Народні оповідання» – першу книгу Марка Вовчка.

1860 року у журналі «Отечественные записки» з’явилася повість Марка Вовчка «Інститутка» з присвятою Тарасові Шевченкові в перекладі Івана Тургенєва.

Протягом 1859 — 1867 років під час перебування за кордоном (Німеччина, Швейцарія, Італія і переважно Франція) Марко Вовчок зустрічається з Дмитром Менделєєвим. Тургенєв познайомив її з  Олександром Герценом, Львом Толстим, Жулем Верном.

У 1861 –1862 pоках було опубліковано її повість «Три долі», другий том «Народних оповідань».

28 липня 1907 року Марко Вовчок померла в Нальчику на Кавказі, там і похована.

Спадщина письменниці складається з двох книг «Народних оповідань», романів й повістей: «Інститутка», «Кармелюк» (казка), «Три долі», «Маруся», «Гайдамаки», художні нариси «Листи з Парижа», творів російською мовою, перекладів творів французької, німецької, англійської, польської літератур, критичн статтю «Мрачные картины».

Тарас Шевченко охрестив Марію Вілінську «кротким пророком и обличителем жестових людей несытых», своєю «дочкою», а вона його «батьком».

Пантелеймон Куліш називав її «мовчазним божеством».

Ганна Барвінок, дружина Куліша: «… була мовчазна, мало говорила, так що трудно було узнати її розум. Може, од того Куліш назвав її «Вовчком», що вона наче злякана, мовчуща!». «Нам вона здалась боязкою чи несвітською, не прикидливою до людей. Якось ні до хазяйки, ні до мене, ні до Куліша не горнулася. А ми всі ласкаво до неї оберталися. А вона якось погордо!..».

Олена Пчілка вважала авторку нахабною самозванкою, московкою, що, вкрала прекрасний вінець українського автора – Опанаса Марковича.

Іван Тургенєв називав її «украшением и средоточием» невеличкого гуртка петербурзьких «малороссов». «…Ш(евченко) не повіситься, – Кул(іш) – не застрелиться, – Кост(омаров) … можливо, кинеться в воду…», – заспокоював Марію. «Це прекрасна, розумна, чесна і поетична істота, але заражена пристрастю до самознищення». «Ви з’являєтесь мені у вигляді темного сфінкса».

Катерина Юнґе, донька графа Толстого: «… всі чоловіки сходять від неї з глузду: Тургенєв лежить біля її ніг, Герцен приїхав до неї в Бельгію, де його мало не схопили, Куліш через неї розійшовся з жінкою, Пассек захопився до того, що кинув свою працю, свою кар’єру, змарнів увесь і їде з нею, не зважаючи зовсім на те, що брат тільки-но видужав після гарячки, а мати захворіла з горя…»

Олександр Герцен порівнював Марка Вовчка з Жорж Санд, такою ж зневажливою до умовностей, суперечливою та роковою.

Віктор Домонтович охрестив її «Моцартом любовних історій» минулого віку.

Джерело. https://old.uinp.gov.ua/historyday/22-grudnya-0

21 грудня 1861р. народився Маринович Микола - Український військовий діяч, начальник Генерального штабу Української Галицької Армії.

на фото село Ішків 1910р. де народився М.Маринович.

Народився 21 грудня 1861 р. у с. Ішків, тепер Козівського р-ну Тернопільської обл. Закінчив Бучацьку гімназію, Віденську Офіцерську школу і Австрійську Військову академію. У роки Першої світової війни ком. 30-го піхотного полку на російському фронті. Після тяжкого поранення 1916 р. на пенсії.

Під час Першолистопадового повстання 1918 р. вступив до українського війська, перший військовий комендант Львова, учасник боїв з поляками. У подальшому на штабних посадах ГА. Генерал-хорунжий. З 1920 р. жив у Галичі. Брав участь у діяльності ветеранських організацій УСС-УГА. Навесні 1944 р. закатований радянськими партизанами.

Джерела

https://teren.in.ua/2018/12/21/v-istoriyi-ternopilshhyny-2/.,

http://warhistory.ukrlife.org/6_08_4.html

Пам'ятаймо. В'ячеслав Басараб - хорунжий та поручник піхоти "Дивізії "Галичина".

В'ячеслав Басараб народився він 18 вересня 1904 р. в селі Ляхівці, Білогородчанського району, Івано-Франківської області, у родині довголітніх учителів народної школи. Ця обставина послужила передумовою, що й він став учителем. Після закінчення учительської семінарії Рідної Школи в Станиславові, тяжко було йому дістати учительську працю під час польської окупації і він якийсь час помагав батькам у господарстві. При тому керував аматорським гуртком та організував фестини у рідному селі та в сусідніх селах. 

В роках 1925 — 1927 відбув службу в польському війську. Опісля закінчив державний учительський семінар у Сокалі. По довгих стараннях і чеканнях отримав спочатку безплатну практику, а потім платну учительську посаду та учителював протягом 5 з половиною років, аж до 1941 р. в селах Івано-Франківської области: Битків-Копальня, Саджавка, Іваниківка, Забереже. В кінці грудня 1937 р. одружився з учителькою Олександрою Захаріясевич. За німецької окупації працював у Станиславові в Господарському відділі. В половині червня 1943 р. зголосився до Української дивізії.

У Дивізії вишколював новобранців. Мав ступінь хорунжого, а потім ступінь поручника піхоти. В полоні в Італії очолював Курінь Молоді. Старався, щоб молодь училася, щоб не тратила часу. Радів, що багато з них вийшло в люди. В Італії, з табору в Белярії перевезено було його з іншими старшинами до так званого міжнародного табору біля Чезанатіко. Переживання в цьому таборі, непевність за завтрішній день, страх перед примусовою репатріяцією, а далі голодівка, мали великий вплив на його пізніший психічний стан. Крім цього часто хворів, а доля не щадила йому ударів. Від часу вступу до Дивізії з дружиною більше не стрінувся. 

Р. Басараб 

Джерело: http://komb-a-ingwar.blogspot.com/?m=0

21 грудня 1951р. московити знайшли бункер, де переховувався Роман Кравчук - політичний і військовий діяч, член Центрального проводу ОУН. Він не здався живим і загинув у бою разом із двома друзями.

Роман Кравчук.

***

Народився 6 жовтня 1910р. у місті Кам’янка-Стумилова (нині – Кам’янка-Бузька) на Львівщині народився Роман Кравчук (псевдоніми – Петро, Степовий, Максим, Семен та інші), член Проводу ОУН, заступник головного командира УПА, Лицар Золотого Хреста заслуги УПА 1 класу. 

Навчався у Львівському політехнічному інституті. Брав участь в діяльності Пласту, належав до студентських та національно-громадських організацій, зокрема, до нелегальної групи «Українська націоналістична молодь». 

З 1930-го Кравчук, разом із Василем Куком розбудовував підпільну мережу ОУН на території Золочівщини. 

За націоналістичну діяльність польська влада у 1934 році заарештувала Кравчука та засудила на 5 років ув’язнення. У 1937 році його достроково звільнили за амністією, але вже 1938-го повторно заарештували. Польський суд засудив його до 8 років позбавлення волі. Строк він відбував в тюрмах Золочева, Сандомира та Тернополя. Там Роман продовжував гуртувати навколо себе українців-політичних в’язнів, проводив з ними виховну роботу, організовував страйки проти тюремних порядків і керівництва. 

У 1940 році Кравчук став членом Центрального проводу ОУН(б), а згодом – заступником керівника Львівської крайової екзекутиви. Він був одним з тих, хто організовував антинімецьку діяльність ОУН, за що у вересні 1941 р. був заарештований гестапо і відправлений до концентраційного табору в м. Кракові. Після звільнення у червні 1942 р. його обирали членом Проводу ОУН, де 1943 р. він став організаційним референтом (керівником виконавчого органу). У серпні 1943 р. Роман Кравчук призначений керівником найбільшого організаційного ядра ОУН – крайового проводу на Західноукраїнських землях. Раніше цю посаду займали Степан Бандера, Іван Климів, Михайло Степаняк, Василь Охримович.

Радянські спецслужби багато років намагалися спіймати Романа Кравчука. Він дивом виживав під час їхніх облав. Один такий випадок описав у своїх спогадах керівник військового округу УПА на Львівщині Василь Левкович. У 1946 році чекісти під час облави на Рогатинщині виявили бункер з підпільниками, де були Роман Кравчук, Зиновій Благий і його охорона. Не знаючи, кого вони заблокували, вороги запропонували підпільникам здаватись, а отримавши негативну відповідь – вирішили підірвати криївку. Один з підпільників спробував вийти назовні та прорватись, але одразу ж був вбитий. Тоді Роман Кравчук і його охорона (десь 11 осіб) сховалися у підземних лисячих норах, розмитих дощами, які розташовувалсь поруч з бункером і мали в довжину кілька десятків метрів, заваливши за собою вхід. Чекісти блокували територію, підірвали бункер, але підпільникам вибухова хвиля не завдала серйозної шкоди і вони, хоч і настрашені, дивом залишились цілими. Потім оперативники обшукували нори, але не повіривши, що люди після вибуху могли вижити, так і не знайшовши підпільників, відзвітували про те, що у бункері був лише один повстанець. Через кілька днів, коли розшукова операція закінчилася, знесилені від нестачі їжі та повітря, але живі підпільники змогли вибратись зі свого сховища, щоб продовжити боротьбу. Вціліли вони виключно завдяки винахідливості Романа Кравчука.

У 1948 р. радянські спецслужби щодо Р.Кравчука завели розшукову справу-формуляр (згодом вона розрослася до 17 томів), а сам він отримав від оперативників оперативну кличку «Бегемот». Чекісти заарештували батька – Миколу Кравчука, катували його, але він не видав місця перебування сина. Щоб розв’язати затриманому язик, його допитували за допомогою агентурно-бойової групи, яка була переодягнена в повстанців. Вона успішно імітувала напад на машину МДБ, коли Миколу Кравчука перевозили з однієї тюрми в іншу, імітувала вбивство конвою, забрала Кравчука до себе в заздалегідь облаштований бункер у лісі і кілька днів допитувала. Однак і в цьому випадку Микола Кравчук не вказав місця, де був Роман. Побачивши, що результатів немає, чекісти Миколу Кравчука віддали під суд і в 1950 р. його разом із дружиною засудили до 10 років ув’язнення в ГУЛАГу.

У червні 1950 р., після загибелі Романа Шухевича, Роман Кравчук став заступником Головного командира УПА Василя Кука, водночас він залишився ще й керівником підпілля на Західноукраїнських землях. У тому році Р. Кравчук став членом Української головної визвольної ради (УГВР), де використовував псевдоніми М. Гончаренко та М. Лісовий. У 1951 р. його затвердили Головою Президіяльної Колегії УГВР – Президентом підпільного парламенту воюючої України. У 1950-1951 роках сили підпілля слабшали. У своєму звіті за 1951 рік Роман Кравчук зазначав, що сили ОУН(б) швидко тануть, а втрати в деяких округах складали до 60% особового складу підпільників.

Керівництво МДБ УРСР та МДБ СРСР дуже дратувала невловимість таких провідників ОУН(б), як Василь Кук, Роман Кравчук, Петро Федун. З Москви у Київ постійно надходили вказівки посилити їх розшук. 18 грудня 1951 р. міністр державної безпеки УРСР генерал-лейтенант М. Ковальчук для розшуку Романа Кравчука затвердив план чекістсько-військової операції, до якої залучено 4574 офіцерів та солдатів, з них 75 співробітників УМДБ по Дрогобицькій області і 78 співробітників УМДБ по Станіславській області, 110 службово-розшукових собак з 60 інструкторами, 500 курсантів учбового загону МДБ.

Під час цієї операції 21 грудня 1951 р. ворогам вдалося вийти на бункер, де переховувався Роман Кравчук. Він не здався живим і загинув у бою разом із двома друзями. Співробітники МГБ, після опізнання вбитих, закопали тіло Р.Кравчука 28грудня 1951 року у триметровій ямі з негашеним вапном на території «об’єкту № 39» УМДБ у Львівській області. 

Джерело

https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/zhovten/6/1910-narodyvsya-roman-kravchuk-politychnyy-ta-viyskovyy-diyach

Цей день в історії УПА - 21 грудня.

На світлині: вояки Рейдуючих частин УПА в Німеччині.

*********

1944 рік

У селі Лужки на Львівщині повстанці знищили 11 радянських активістів.

У сутичці з опергрупою НКВД в селищі Сокиринці на Кам’янець-Подільщині загинули 5 повстанців, одного поранено, ще одного захоплено в полон.

1945 рік

Відділ УПА-Північ, прориваючись під час облави загону НКВД біля села Біла на Тернопільщині, знищив одного військового.

1946 рік

Станичний ОУН Іван Юристовський – «Грім» загинув у бою з московитами у селі Коростенко на Дрогобиччині.

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Іване-Пусте на Тернопільщині. У перестрілці загинули двоє повстанців, ще один зазнав поранення і був добитий нападниками.

1947 рік

У селі Шепарівці(?) на Станіславщині повстанці знищили лейтенанта і рядового МВД, ще двох військових поранено.

1948 рік

У селі Станин на Львівщині повстанці спалили будівлі колгоспу.

Під час бою з московитами у селі Верхня Лукавиця на Львівщині загинули станичний ОУН Микола Бодильник – «Квасюк» і охоронець надрайонного проводу Терентій Мельник – «Май».

1949 рік

У селі Міжріччя на Станіславщині підпільники знищили завідувача клубом і здобули гвинтівку.

1951 рік

Пошукова група МГБ захопила криївку біля села Вишнів на Станіславщині. Повстанці, що перебували всередині, вчинили збройний опір і важко поранили двох військових. У результаті бою загинули член Центрального проводу ОУН Роман Кравчук – «Петро», районний референт СБ (служби безпеки ОУН) Богдан Паньків – «Буря» та охоронець. Прорвався кур’єр Центрального проводу ОУН Євген Якимів – «Богдан».

Джерело

Підготував Сергій Горобець,

Український інститут національної пам’яті.

20 грудня 1974р. у Львові народився Василь Сліпак, соліст Паризької національної опери, доброволець «ДУК-ПС», позивний «Міф».

У сім'ї ніхто професійно не був пов'язаний із музикою, хоча в дідуся Василя, на честь якого і назвали хлопця, теж був унікальний голос.

 У дев’ять років Василь потрапив до львівського хору «Дударик», де отримав перший досвід виступу на сцені і першу професійну підтримку. У 1992 році вступив до Львівського Вищого державного музичного інституту імені М. В. Лисенка.  А в 1994 році на 10 Міжнародному конкурсі ораторії і пісні «Гран-Прі France Telecom» у французькому місті Клермон-Феррані (Франція) здобув Гран-прі й Гран-прі глядацьких симпатій. У 1996 році його запрошують в Паризьку національну оперу солістом.

Мав величезний діапазон голосу, співаючи одночасно контртенором та баритоном. Провів кілька успішних сольних турів по Європі. На міжнародному фестивалі оперних співаків в Армеле арію «Тореадор» у виконанні Василя Сліпака назвали найкращим чоловічим виступом.

У Франції Василь Сліпак прожив 19 років. Попри те, він не поривав зв’язків з Україною. Двічі відмовлявся від пропозиції прийняти французьке громадянство, лишаючись громадянином України.

У 2004 році був учасником Помаранчевої революції. З початком Революції Гідності очолив волонтерський рух у Франції, організовуючи різні акції на підтримку майданівців, збираючи кошти та відправляючи гуманітарні вантажі. Разом з друзями-співаками створив організацію «Оперні співаки для дітей».

Починаючи з травня 2014 року тричі їздив у зону АТО, у складі ДУК-ПС воював у районі Пісків, Донецького аеропорту, Авдіївки. 18 червня привіз на Луганщину добровольцям зібрану допомогу і залишився. 29 червня загинув від кулі снайпера в бою за позицію Мурашник біля Дебальцевого.

Василь Сліпак став першим бійцем-добровольцем, який отримав зірку Героя України, не будучи в лавах Збройних Сил України. Також його посмертно було нагороджено  орденом  «За мужність» І ст.

Похований у Львові на Личаківському кладовищі.

Джерело: https://old.uinp.gov.ua/historyday/20-grudnya

Цей день в історії УПА - 20 грудня.

с. Городилів Золочівського р-ну 1947 р., Зліва направо: Ярослав Дзендровський - «Ваня», Михайло Косаревич - «Визволитель», Олесь Панькивич - «Чмир», Мирослав Бучинський - «Бусько» (з Штурмгевером).

*********

1944 рік

Сотня «Змії» УПА-Захід під час нападу на райцентр Тлумач на Станіславщині звільнила 45 заарештованих. Знищені кілька десятків московитів, спалені будівля міліції і тюрма.

Сотня УПА-Захід атакувала загін НКВД, що проводив облаву в селі Малехів на Станіславщині. Щільним вогнем знищені 22 військових.

Сотня УПА-Північ атакувала групу бійців винищувального батальйону в селі Слобідка-Залісецька на Кам’янець-Подільщині. Захоплені в полон 8 бійців (одного страчено, решту відпущено). Здобуто 5 гвинтівок.

У селі Осьмиговичі на Волині повстанці знищили голову та секретаря сільради, а також міліціонера.

1945 рік

Двоє воїнів сотні «Бурлаки» УПА-Захід потрапили в засідку загону НКВД біля села Глядки на Тернопільщині, у перестрілці отримали поранення і застрелилися.

Сотня «Рисі» УПА-Захід атакувала опорні пункти НКВД у селі Бортники на Станіславщині. Знищений сержант, захоплені в полон 13 військових. Здобуто 4 автомата, 6 гвинтівок та патрони.

1946 рік

Чота сотні «Імені Богуна» УПА-Захід у бою з московитами у селі Брустури на Станіславщині знищила трьох військових, ще одного поранено.

1947 рік

У селі Гаврилівка на Станіславщині повстанці знищили сільраду та агітпункт.

У селі Славятин на Тернопільщині повстанці знищили військового МВД, ще одного поранено.

1948 рік

У селі Монастирець на Дрогобиччині підпільники знищили бійця винищувального батальйону і здобули автоматичну гвинтівку.

1949 рік

Районний референт СБ (служби безпеки ОУН) Корнелій Дарвай – «Дарко» загинув у бою з московитами біля села Мала Тур’я на Дрогобиччині.

1954 рік

У селі Волиця на Львівщині повстанці розповсюдили антирадянські листівки.

Джерело.

Підготував Сергій Горобець,

Український інститут національної пам’яті, 

19 грудня 1937р. в Харкові московитами розстріляний Теодор (Федір) Замора педагога, делегата УНРади ЗУНР, народився на Тернопільщині.

19 грудня (або 19 листопада) 1937р. в Харкові московитами розстріляний Теодор (Федір) Замора педагога, делегата УНРади ЗУНР, народився на  Тернопільщині.

Ф. Замора серед старшокласників 6-ї труд. школи ім. І. Франка. Полтава 1923.

Народився 19 лютого 1887 року на «Загреблі» в робітничій сім'ї. Батько Павло Замора працював на залізниці, мати Марцеля Дудар — домогосподарка.

Навчався в чотирикласній Великобірківській народній школі, яку успішно закінчив у 1899 році. Влітку 1900 року продовжив навчання в Тернопільській «І-й цісарсько-королівсьскій вищій гімназії», де з 1898 року відкрився набір в перші класи з «руським викладовим язиком» і яка з 1905/1906 року перетворилася в окрему Тернопільську Українську гімназію імені Франца-Йосифа". Після закінчення п'ятого класу за участь в підпільному гуртку виключений з гімназії та змушений податись до Перемишльської української гімназії (тепер Перемишль/Przemyśl, Польща), яку закінчив з відзнакою в 1907 році. 

З грудня 1907 р. здобував вищу освіту на філософському факультеті Львівського університету. У студентські роки приятелював з багатьма, згодом відомими, людьми, зокрема Мирославом Січинським з яким ділив одну квартиру.

Федір Замора з першими матуристами ЗУНР. Городенківської українська гімназія ім. Т.Шевченка. 1919.

Університетський метрикул Ф. Замори. 1911.

У листопаді 1908 році обраний головою товариства українських студентів Академічної громади, і віце-презесом «Українського студентського союзу» у Львові, що об'єднував усіх українських студентів Австро-Угорської імперії. Очоливши «Просвітній кружок», заснований на початку 1908 року студентом філософського факультету Іваном Крип'якевичем, активно займається просвітницькою роботою серед української робітничої молоді Львова . Подружившись з Лесем Курбасом, в майбутньому знаменитим українським актором і режисером, стає активним учасником драматичної комісії, де разом виступають з лекціями та організовують вистави серед студентської молоді. 

У жовтні 1918 року, пропрацювавши перед тим два роки вчителем в українській гімназії в м. Городенка (нині Івано-Франківська область), обраний делегатом до Установчих зборів Української Національної Ради, що відбувалися у Львові. На початку 1919 року делегат доповненої Української Національної Ради ЗУНР від Городенківського повіту[2].З початку червня 1919 року мобілізований до УГА. Будучи частково придатним за станом здоров'я до військової служби, зарахований молодшим писарем в третю бригаду генерала А. Кравса. Разом з частинами УГА у липні 1919 відійшов за Збруч. 

3 березня 1920 р. перейшов до третьої бригади Червоної Української Галицької Армії (ЧУГА), яка ввійшла в склад 14-ї червоної армії, де згодом призначений політкомісаром тієї ж бригади. Командир бригади генерал А. Кравс згодом так згадував про Ф. Замору: 

"Високоосвічена, ідейна людина, в першу чергу українець, щойно потім комуніст. Коли б комуністи були мали самих таких комісарів, їх влада була б побудована на граніті. Він зумів без насильства, без якихнебудь переслідувань чи шикан створити таке гармонійне співжиття і співпрацю, що вони ішли спокійно і без непорозумінь. Його виклади і промови ніколи не ображували ані не підбурювали, були пристосовані до галицької душі..."

Коли 2-га та частина стрільців 3-ї бригади ЧУГА, під час наступу об'єднаних польсько-українських військ 23 квітня 1920 р., відкрила перед ними фронт, Ф.Замора перебуваючи в цей час в Києві на І конференції галицьких та буковинських комуністів негайно був направлений до свого військового з'єднання відновити там порядок. Але туди йому так і не вдалось дістатись. По дорозі, він потрапляє в полон до селянського повстанського загону, з якого його невдовзі відпускають. 

Літом 1920 разом з Галревкомом повертається в Галичину де 15 липня 1920 була проголошена ГСРР. До 4 вересня 1920 р. очолював Тернопільський повітовий ревком, але через постійні суперечки та незгоду з головою Галревкому Володимиром Затонським із національного та інших питань, призначений керівником повітового відділу народної освіти. Коли Галревком припинив існування, виїхав до Полтави, де з кінця 1920 по 1930 рік працював директором трудової школи № 6 ім. І.Франка, колишньої гімназії В. А. Морозівської. В той час перебував у дружніх стосунках з відомим педагогом Антоном Макаренко, який відвідуючи Полтаву часто зупинявся у родини Заморів.

Переїхавши в 1930 р. у Харків, призначений директором 18-ї трудової школи. Восени 1931 року арештований разом з академіками М.Грушевським та М.Яворським та ін. за звинуваченнями у їх спільній причетності до сфабрикованої «справи» т. зв. Українського Національного Центру (УНЦ), але за браком доказів звільнений із забороною проживання у 16 містах України. Вимушений покинути Україну, перебирається до м.Бєлгород РРФСР де вчителював в одній із шкіл. 

13 серпня 1937 року, відвідуючи рідних у Харкові, підступно арештований НКВС як «ворог народу», разом з дружиною Софією Левицькою за необґрунтованими звинуваченнями в участі у «контрреволюційній українській націоналістичній фашистській організації». Через чотири місяці по тому, витерпівши страшні тортури, розстріляний у Харківській катівні. Реабілітований постановою президії Харківського обласного суду 17 жовтня 1988 року.

Вікіпедія.

19 грудня 1920р. у селищі Юр’ївка (Луганська обл.) народився Микола Руденко, письменник, засновник Української Гельсінської Групи, політв’язень радянських концтаборів.

1920, 19 грудня – у селищі Юр’ївка (нині це Луганська область) народився Микола Руденко, письменник, засновник Української Гельсінської Групи, політв’язень радянських концтаборів.

---

Коли Миколі було шість років, його батько, Данило Руденко, загинув під час трагедії на шахті. Через рік хлопця спіткала іще одна біда – під час дитячих баталій йому камінцем підбили ліве око, яке на довгий час осліпло.

Дитинство Миколи Руденка пройшло під знаком «нового життя». Він запам’ятав і перші розкуркулення, і колгоспи, куди довелося здати коня, корову і пару волів, і голод 33-го.

У 1939 році вступив на філологічний факультет Київського університету імені Шевченка. Провчитися довелося всього два місяці – наближалася війна, і всіх першокурсників мобілізували. Попри виявлену сліпоту, він добивається мобілізації, потрапляє до кавалерійського полку, і навіть бере участь у парадах на Червоній площі перед Сталіним. «Якби не пройшов військового, а відтак, окопного загартування – не повернувся б із концтаборів, як не повернулися мої побратими Василь Стус чи Олекса Тихий», – напише він пізніше у своїх спогадах.

4 жовтня 1941 року в перших же боях під Ленінградом Руденко був тяжко поранений розривною кулею в поперек. Лікарі навіть не сподівалися, що він зможе ходити. Вижив у блокадному Ленінграді, потім був політруком прифронтового госпіталю. З війни повернувся з орденами Червоної зірки, Вітчизняної війни І ступеня та шістьма медалями.

З таким послужним списком та добіркою віршів «З походу» Руденко був прийнятий у 1946 році до Спілки письменників. Був секретарем парторганізації СПУ, однак входить у гострий конфлікт із тодішнім головою Спілки Олександром Корнійчуком, ставши на захист репресованої Зінаїди Тулуб та  відмовившись підтримати кампанію винищення єврейської інтелігенції. З 1950 року Руденко іде з усяких посад, добровільно позбувшись таким чином усіх привілеїв радянського істеблішменту.

Певне прозріння прийшло після ХХ з’їзду КПРС та розвінчання культу особи Сталіна. Руденко починає по-новому штудіювати «Капітал» Маркса і приходить до висновку, що його теорія додаткової вартості хибна, бо ця сама додаткова вартість створюється не надексплуатацією робітника, а сонячною енергією (через фотосинтез), поєднаною з працею селянина і його худоби на землі. Своє бачення цієї проблеми Руденко виклав у філософських працях «Економічні монологи» та «Енергія прогресу», а згодом у романі «Формула Сонця». Руденко пише лист Хрущову, критикуючи партійну систему, виступає на відкритих зборах.

У 1974 році Руденка виключають з КПРС, через рік – з СПУ. Щоб прожити, він змушений продати машину, дачу і влаштуватися нічним сторожем. Пошуки справедливості привели Миколу Руденка до «Міжнародної амністії» та тісних контактів з російськими дисидентами, в першу чергу – з Андрієм Сахаровим.

18 квітня 1975 року його арештовують вперше – за правову діяльність, але ще під час слідства у зв’язку з 30-літтям Перемоги його амністували як учасника війни.  65-літній Руденко дивом врятувався від запроторення в «психіатричку».

Але шлях було визначено. 9 листопада 1976 року на квартирі Сахарова в Москві Руденко провів прес-конференцію для іноземних журналістів, де оголосив про створення Української Гельсінкської Групи. До неї також увійшли генерал Григоренко, Оксана Мешко, Олесь Бердник, Левко Лук’яненко, Олекса Тихий, Микола Матусевич, Мирослав Мартинович, Ніна Строката. Того ж вечора квартира Руденка на другому поверсі в Пущі-Водиці під Києвом була закидана цеглою.

23-24 грудня 1976 у Руденка був проведений обшук, під час якого «знайшли» підкинуті 39 доларів США. Вирок – 7 років таборів суворого режиму та 5 років заслання. Публіцистичні статті, художні твори, усні висловлювання Руденка кваліфікувалися як наклепницькі, з книгарень та бібліотек вилучили усі книги.

Звільнившись у грудні 1987 року, Руденки добиваються дозволу виїхати до Німеччини, а звідти – до США, де Микола Данилович працює на радіостанціях «Свобода» і «Голос Америки», очолює зарубіжне представництво УГГ, потім Української Гельсінкської Спілки. 1988 року Філадельфійський освітньо-науковий центр визнав Руденка «Українцем року» – за непохитну стійкість в обороні національних прав українського народу і його культури.

У вересні 1990 року Руденка реабілітували.  Останні роки жив у Києві. Помер 1 квітня 2004 року. Похований на Байковому кладовищі.

Цей день в історії УПА - 19 грудня.

Д.Маївський "Тарас" - Дмитро Грицай "Перебийніс"

1944 рік

Вночі повстанці атакували спиртозавод у селі Дусанів на Львівщині. Вивезено та спалено 11 тисяч декалітрів спирту. Завод вийшов із ладу майже на місяць.

У селі Кіпченці на Кам’янець-Подільщині повстанці зірвали збори колгоспного правління. Знищені голова колгоспу і уповноважений райкому КП(б)У. Спалено будівлю сільради.

1945 рік

Під час переходу чесько-німецького кордону (для зустрічі з С. Бандерою, Ярославом Стецьком та іншими членами Бюро Проводу ОУН) потрапили у засідку чеської поліції референт Центрального проводу ОУН Дмитро Маївський – «Тарас» (підірвався гранатою) та начальник Головного штабу УПА генерал Дмитро Грицай – «Перебийніс» (був схоплений і за кілька днів страчений у тюрмі).

Відділ УПА у селі Дернів на Львівщині знищив районного військового прокурора і поранив районного цивільного прокурора.

Через зраду опергрупа НКВД захопила криївку біля села Купичволя на Львівщині. В результаті двогодинного бою загинули начальник штабу військової округи «Буг» УПА-Захід майор Володимир Рудий – «Аркас», командир тактичного відтинку Михайло Грицина – «Чайчук», шеф пропаганди УПА-Захід майор Василь Ваврук – «Ватюга» та ще шестеро повстанців.

1946 рік

Чота сотні «Імені Богуна» УПА-Захід атакувала дільницю винищувального батальйону в селі Гринява на Станіславщині. Роззброєні 3 бійця батальйону, здобуто автомат і 2 гвинтівки.

Сотня «Хорти» УПА-Захід вступила в бій із загонами МВД, що проводили облаву біля села Козаківка на Станіславщині. Повстанці розділилися на дві чоти і змогли прорватися. Двоє кулеметників, що прикривали відхід, зазнали поранень і підірвалися гранатами.

1947 рік

Під час боїв з московитами у селах Гірне, Радохінці та Стоянці на Дрогобиччині загинули троє повстанців.

1948 рік

В оборонному бою з загоном МВД біля села Ялинкувате на Дрогобиччині загинули чотовий УПА Федір Волошук – «Осип», районний референт Українського Червоного Хреста «Віра», станичний ОУН Лука Маланинець – «Корчовий» та ще шестеро повстанців.

1950 рік

У бою з московитами у селі Білявинці на Тернопільщині загинули двоє повстанців, у тому числі надрайонний референт СБ (служби безпеки ОУН) Іван Кривенький – «Захар».

Джерело: Підготував Сергій Горобець Український інститут національної пам’яті,