Цей день в історії УПА 29 січня.

фото: Вояки УПА Тернопільщини, перший зліва –Ярослав Дзендровський, «Ванька», із м. Золочева, загинув 1950 року; Михайло Косаревич із с. Заріччя, загинув 1948 р.; Олесь Панкевич, «Чмир», із с. Городилово., загинув 1948 р.; Мирослав Бучинський, «Бусько», із с. Заріччя, загинув у 1950 році

1944 рік

У селі Киликиїв на Кам’янець-Подільщині повстанці знищили радянського активіста.

1945 рік

Біля села Нижчі Луб’янки на Тернопільщині повстанці захопили в полон старшого лейтенанта і двох червоноармійців із ремонтно-відновлювального загону зв’язку.

1946 рік

Командир тактичного відтинку «Гуцульщина» УПА-Захід Володимир Яворський – «Козак» і його ад’ютант потрапили в засідку загону НКВД біля села Космач на Станіславщині і загинули в перестрілці.

Пошукова група НКВД захопила криївку біля села Багнувате на Дрогобиччині. Шестеро повстанців (у тому числі надрайонний референт ОУН «Ханенко») вчинили збройний опір і загинули в бою.

Під час зіткнень із загонами НКВД у селах Бачів, Бужок, Добротвір і Яблунів на Львівщині загинули четверо повстанців.

У бою з загоном НКВД біля села Чепелі на Львівщині загинули командир окружної боївки СБ (служби безпеки ОУН) Михайло Недзельський – «Клим» і командир відділу УПА.

1947 рік

Під час нападу в селі Воля Висоцька на Львівщині на сільраду, де містилася виборча дільниця, повстанці знищили голову сільради, пошкодили телефонний зв’язок і знищили агітаційний матеріал та обладнання для виборчих кабін.

1948 рік

У селі Новоселка на Тернопільщині повстанці поранили інструктора райкому КП(б)У і захопили в полон секретаря райкому з пропаганди.

1949 рік

У селі Завій на Станіславщині повстанці знищили двох військових МВД.

Двоє повстанців загинули в сутичці з загоном МВД біля села Новий Кропивник на Дрогобиччині.

Джерело. Підготував Сергій Горобець

Фільм Вогонь і зброя.(Розповідь про УПА на Закерзонні). Варто подивитись.

Документальний фільм про Українську Повстанську Армію на землях Закерзоння:

«Документальний фільм «Вогонь та Зброя» розповідає про відділи Української Повстанської Армії, які воювали на західній межі українських етнічних земель на Закерзонні. Це розповідь про повстанські відділи з Лемківщини, Бойківщини, Надсяння та Холмщини, що стали на захист українського населення цих земель і протягом майже 4 років вели важкі бої з відділами польського підпілля, німецького Вермахту, совєтського НКВД і реґулярної польської армії. У фільмі використано архівні фотографії і документи, записи розмов з учасниками боротьби та інтерв’ю з істориками з Польщі, Канади і США. Ряд кадрів знято на місцях історичних подій.»

Як підкреслюється у цій інформації та у підзаголовку фільму, за своєю формою фільм цей є розповіддюпро УПА на західних українських землях. Слово «розповідь» пов’язане тут з повідомленням про події тих часів, де чітко підкреслюється початок дій, їх розвиток та закінчення. Саме так цей документальний фільм побудований – за хронологічними розділами Пролог, Україна, Закерзоння, Війна, Повстанські будні, У боях, Разом з населенням, Спустошення, На Захід, Репресії, Подзвіння.

Мирослав Іваник, режисер-постановник фільму, перший спромігся на охоплення у так конденсованій документальній формі історії Української Повстанської Армії на Закерзонні та багатовекторності її дій у відношенні до тодішньої ситуації. Це важлива спроба представити правду своїми штрихами на тлі різних історичних маніпуляцій подіями 40-х років та «правд», накинених державами, що були заанґажовані у ці події по іншому боці.

Режисер чітко побудовує провідну думку, у якій підкреслюється, що головним завданням УПА на Закерзонні була оборона українського населення перед ворожими нападами польського підпілля й польської армії, боротьба проти загонів Вермахту та НКВД та оборона українських етнічних земель. Фільм виразно стверджує, що УПА була дисциплінованою та добре вишколеною армією «з чіткою командною вертикаллю і підпорядкованою керуванню цивільної влади» (Мирослав Іваник.

Слово від авторів фільму. Програмка прем’єри фільму, Торонто, 25 травня 2008 р.).

Це мотив закладений також у композиційну структуру фільму. Розпочинає його коротке введення Евгена Місила, історика, директора Українського Архіву у Варшаві:

«УПА на Закерзонні була армією, армією знаменито зорганізованою, вишколеною, однак до якої молоді хлопці і дівчата з Лемківщини, з Перемищини, Холмщини та Підляшшя не йшли за якимось політичним наказом згори, а за наказом трагічної долі, яка тоді зустріла Закерзоння, наказом оборони тих кількохсот українських сіл, у яких споконвіку проживали українці, а які після закінчення війни опинились у межах польської держави. І тому на мені, на нас усіх спочиває обов’язок повернути правду про УПА на Закерзонні, про трагічну долю Закерзоння, повернути її нашій історії, нашій пам’яті. Ніхто за нас цього не зробить.»

а кінчають такі слова:

«Ціна цієї боротьби була страшна. Щонайменше півтори тисячі вояків і командирів УПА загинуло у боях, 550 засуджено на смерть і страчено або було закатованих в польських тюрмах. До сьогодні майже жоден з них на має своєї могили...» (Євген Місило)

«На терор польський ми не могли не відповісти терором в обороні населення. А терор зачали поляки, а не ми. Різні боївки польські, там де вони мали більшість, вони зачали знущатися над нашою інтеліґенцією, над нашими священиками. Польща, навіть [коли] вже втратила свою державну незалежність, вони все одно хотіли викинути нас з наших земель, зокрема на Холмщині.» (Василь Кук, останній головний командир УПА)

«Може [УПА] за пізно створилася, за пізно розбудувалась, бо вже поляки майже зі два роки знущалися над... переше над православними на Холмщині, на полудневій Грубешівщині, а пізніше взялися і за Галичину.» (Михайло Табака «Орлик», зв'язковий СКВ, с. Ульгівок, Томашівщина)

Між цією композиційною клямрою закладено відавторський нарратив, який в’яже зі собою історичні події, персональні розповіді, відчуття й пережиття учасників подій та страхіття масових злочинів на українцях у Сагрині, Павлокомі, Завадці-Морохівській, Пискоровичах, Верховинах, Малковичах та у інших селах. Свідчення Катерини Білас про злочин на українському населенні у селі Завадка-Морохівська вражає своїм описом та жахає лютістю ніби-то християнських сусідів.

Розповіді учасників визвольної боротьби та очевидців подій наближають глядачеві цей період історії Закерзоння у персональному вимірі. Велика подяка воякам УПА, санітаркам, зв’язковим, членам СКВ та мешканцям Закерзоння за так бачений ними обов’язок передати новим поколінням правду про історію Закерзоння та Української Повстанської Армії. Воїни у теплих словах згадують своїх командирів – “Ягоду”, “Залізняка”, “Хріна” та інших, пригадують їх хоробрість, співпереживання, зразок дисциплінованості, відчуття ситуації, бойову орієнтацію та почуття відповідальності перед своїми підлеглими, українським населенням та історією. Пoсвята санітарок, зв’язкових, членів СКВ та співпраця українського населення з партизанами підкреслена у багатьох кадрах фільму та у спогадах очевидців.

Історичними у фільмі є вже інтерв’ю з такими визначними діячами визвольного руху, як Ярослав Стецько та Василь Кук. Не без значення також факт, що режисер-постановник скористався опініями істориків з різних країн та різних національностей, які дають свої оцінки подій з різних пунктів бачення.

Історичним є також ствердження Ярослава Стецька, першого заступника провідника ОУН-Б С. Бандери, в’язня німецького табору Заксенхаузен, де він перебував у бункері смерті до 1944 року, керівника Антибільшовицького Блоку Народів, голови Проводу ОУН-Б, про відношення українців до німецьких окупантів:

«Тоді [після проголошення акту відновлення Української Держави] приступив до мене старшина німецької армії професор Кох і сказав: «Ви граєтеся з вогнем». Ну, я сказав: «Ми граємося з вогнем, а ви ще з більшим. Ви будете мати проти себе теж український народ». (Ярослав Стецько -- запис зроблено у 1984 році в Римі).

Значення УПА для Закерзоння та вагомість співпраці населення з УПА підкреслено у таких двох прикінцевих ствердженнях:

«Позитивне, саме існування [УПА] дало молоді ... піднесло молодь. Багато з них було пастушками, не вміли ні читати ні писати, багато з них... і ті хлопці ожили, стали українцями, патріотами, а не пастухами.» (Омелян Цилюпа «Грушка», відділ «Громенка», Надсяння)

«Вся наша національно-визвольна боротьба (...) велася тільки в опертю на власні сили українського народу. І це знова переконало нас, що в опертю на власні сили можна дуже багато зробити. І навіть далося втримати таку велику армію, як Українська Повстанська Армія.» (Василь Кук, останній головний командир УПА)

То власне завдяки Українській Повстанській Армії не вдалось швидко та поголовно виселити українців з їх етнічних земель, то завдяки її воїнам не дійшло до ще більшої трагедії українців Закерзоння, до ще більшого знущання над ними. Цей фільм, на основі фактів, суперечить деяким наївним твердженням, що коли б не було УПА, не було б виселення та Акції «Вісла».

«Наша мета була створити документальний фільм, який покаже, що воїни УПА не були різунами, нацистами чи бандитами, як це у своїх публікаціях пишуть наші сусіди. У ньому будуть свідчення очевидців подій, учасників УПА та інтерв`ю з істориками, які засвідчують про те, що воїни УПА обороняли українське населення перед його знищенням та виселенням з їх прадідівських земель. Наша мета довести світові правду.» (Микола Заверуха, голова Комітету для створення документального фільму про УПА на Закерзонні, Програмка прем’єри фільму, Торонто, 25 травня 2008 р.).

У фільмі праця камерою досвідченого Адріяна Лепкого, автора нагороджених фільмів, яка влучно зіграна з темою розповіді та подій, музика відомого композитора, дириґента та наукового працівника доктора Романа І. Дрозда, професійний монтаж Тереси Морозович, майстерні та чіткі графіка й анімації художника Мирослава Шевчика. Наратором-оповідачем у фільмі є Дмитро Білан, якого спокійна манера розповіді та дуже специфічний тембр голосу спричиняються до відповідного сприйняття фільму. У фільмі також багато унікальних фотографій з приватних і державних архівів, які вперше оприлюднено глядачам.

Можна тільки надіятись, що цей фільм стане поштовхом для дальших документальних розробок історії Закерзоння, що історія цих українських етнічних земель знайде відповідне місце у збірній пам’яті нашого народу та на сторінках історії України. Бажане було б, щоб кожна школа, де ведеться навчання української мови, показала цей фільм своїм учням. Шкода тільки, що DVD, обгортку якого естетично та з віддзеркаленням мети фільмової розповіді оформив дизайнер Мирослав «Дідо» Гнатчак, не супроводжує коротка брошурка про УПА на Закерзонні. Це одна з небагатьох нагод, де можна було б поєднати документальний фільм з коротким письмовим доповненням про Українську Повстанську Армію у Закерзонському Краю. Нехай успіх фільму буде заохоченням до розроблення такого додатку не тільки в українській, але також у польській та в англійській мовах.

Евген Ладна

Вогонь і зброя. Розповідь про УПА на Закерзонні

Сценарій і реалізація: Мирослав Іваник

29 січня 1949р. у московській тюрмі помер видатний біохімік першої половини ХХ століття, уродженець Тернополя Яків Парнас.

Всесвітньовідомий біохімік Яків Оскарович Парнас був уродженцем Львівщини. Народився Я.О. Парнас 28 (за іншими даними 16) січня 1884 року на Львівщині поблизу Дрогобича, у с. Мокряни Підгаєцького повіту в родині землевласника. Директор інституту біохімії АМН СРСР. Ректор Львівського медінституту.

Основні наукові праці проф. Я. О. Парнаса присвячені обміну вуглеводів і нуклеотидів. Учений досліджував обмін вуглеводів, зокрема у скелетних м’язах і ферментативні процеси, що лежать в основі скорочення скелетних м’язів. Я.О. Парнасу належить відкриття надзвичайно важливого процесу – фосфоролізу глікогену. У 1935 році ним встановлено, що процес «розщеплення» глікогену відбувається за участю фосфатної кислоти з утворенням глюкозо-1-фосфату та з’ясовано фізіологічне й енергетичне значення процесу перетворення глікогену на молочну кислоту. Він виявив і описав патологічний процес, який згодом отримав назву глікогеноз.

Головне досягнення біохімії першої половини XX століття – з’ясування природи і “біологічного сенсу” анаеробного обміну вуглеводів увійшло в історію біохімії під іменами основних його дослідників: Мейергофа, Ембдена і Парнаса та подається у багатьох сучасних біохімічних джерелах літератури як теорія Ембдена-Мейєргофа-Парнаса. Ембден, Мейєргоф і Парнас виявили найважливіші проміжні метаболіти гліколізу та бродіння, а Парнас і Корі – дослідили дію глікогенфосфорилази.

Я.О. Парнас дав теоретичний аналіз механізмів гліколізу й спиртового бродіння, встановив зв’язок між гліколізом та іншими метаболічними перетвореннями у скелетних м’язах. Досліди професора Парнаса охоплюють основні процеси, що відбуваються у м’язах.

 – Я звеличник м’язів, – любив жартома говорити про себе вчений.

Я. Парнас вперше у світі застосував у біохімічних дослідженнях радіоактивні ізотопи і сприяв широкому впровадженню радіоізотопних методів дослідження з використанням мічених атомів у галузі біохімії.

Після закінчення Львівської гімназії ім.Станіслава Сташица Яків Парнас (родове прізвище Парнес) студіював хімію в політехніці Берліна-Шарлоттенбурґа, університеті Страсбурга та політехніці Цюріха (1902-1907), докторат склав у Мюнхені (1907). Із 1907 по 1916 Я. Парнас працював на посаді доцента Інституту фізіологічної хімії у Страсбурзі, в період із 1910 по 1911 був співробітником зоологічної комісії у Неаполі, у 1914 р. – став завідувачем біохімічної лабораторії в Кембриджі (Великобританія).

Упродовж 1916-1919 рр. Яків Парнас (поляки називали його Якубом Каролем) мешкав у Варшаві, де організував відділ фізіологічної хімії Варшавського університету.

Після першої світової війни Парнас повернувся до Львова. З 1922 року Яків Оскарович Парнас завідував кафедрою лікарської хімії медичного факультету Львівського університету, а з 1939 по 1941 був директором Інституту біохімії Львівського медичного інституту.

Яків Оскарович довів існування низки реакцій міжмолекулярного перенесення фосфатних залишків за участю аденілових нуклеотидів. Під його керівництвом кафедра активно включилась у вивчення процесів обміну аденілової кислоти в м’язах та її ролі в утворенні аміаку, проводились дослідження обміну похідних пурину й особливостей їх метаболізму при цукровому діабеті. Ним розроблено мікрометод визначення вмісту в біологічних тканинах аміаку за допомогою апарату власної конструкції (апарат Парнаса). Під керівництвом Парнаса вивчено ряд актуальних питань біохімії, зокрема обміну вуглеводів і нуклеотидів. За його сприяння на кафедрі були створені біохімічна лабораторія та бібліотека. „Школа професора Парнаса” стала всесвітньо відомою. Я.О. Парнас був також знаний як визнаний вчитель і керівник багатьох талановитих біохіміків. Про нього згадували як про чудового педагога, який легко знаходив спільну мову зі студентською аудиторією.

У червні 1941 р. Я. Парнаса евакуювали до Уфи (Башкирія), де він працював у системі Академії наук УРСР. У 1943 році він разом із дружиною переїхав до Москви, де з 1943 по 1949 був директором Інституту біологічної і лікарської хімії Медичної академії наук СРСР. Водночас Я.О. Парнас організував лабораторію, в якій керував дослідженням ізотопів.

У галузі біохімії Я.О. Парнас був одним із найкваліфікованіших фахівців: член Львівського наукового товариства, Член Німецької академії природознавців «Леопольдіна», член-кореспондент Польської академії наук, дійсний член Академії наук та Академії медичних наук СРСР, лауреат Сталінської премії I ступеня (1942, за дослідження обміну вуглеводів), член Медичної академії в Парижі, почесний доктор Сорбоннського університету (м. Париж, Франція) і Афінського національного університету (Греція).

Я. Парнас суттєво вплинув на розвиток біохімії в Польщі, СРСР і світі загалом. Як пише історик науки Сімон Шноль «четверги» Парнаса (ініційовані Я. Парнасом наукові семінари) стали «центром біохімічної думки в країні». На них були присутні не тільки москвичі, але й науковці з інших міст. Парнас «вражав усіх своєю ерудицією, широтою та глибиною постановки проблем». Основною подією таких зібрань завжди були доповіді самого Парнаса або його коментарі до доповідей інших науковців.

Я. Парнас – автор близько 170 наукових праць і підручників у галузі біологічної, органічної, фізіологічної й аналітичної хімії, опублікованих англійською, іспанською, німецькою, польською, російською, угорською та французькою мовами.

У січні 1949 р. всесвітньовідомого науковця, хворого на цукровий діабет, було заарештовано за сфабрикованим звинуваченням. За офіційною версією він помер від серцевого нападу під час допиту 29 січня 1949 року.

Документи про місце захоронення тіла академіка Парнаса не збереглися. Нині символічна могила Я.О. Парнаса знаходиться на Повонзковському цвинтарі у Варшаві. У 1954 році Я. О. Парнаса реабілітували.

Із 1962 року Польське біохімічне товариство вручає щорічну нагороду імені Парнаса за краще дослідження в галузі біохімії. В пам’ять про академіка Парнаса починаючи з 1996 року раз на два роки проводяться міжнародні наукові конференції присвячені Я. О. Парнасу, організовані Українським і Польським біохімічними товариствами; з 2011 року до цієї програми приєдналося Ізраїльське товариство біохімії та молекулярної біології.

Матеріал підготувала: доцент кафедри біоорганічної і біологічної хімії та клінічної біохімії Ірина Яремій.

Джерело. 

https://www.bsmu.edu.ua/blog/6430-yakiv-oskarovich-parnas-nayvidatnishiy-biohimik-pershoi-polovini-hh-stolittya/

29 січня 1948р. "нкеведисти" заарештували Василя Барвінського уродженця Тернополя, Українського піаніста, композитора, диригента.

Визначний представник української музичної культури XX століття. Провідний діяч Союзу українських професійних музик, почесний доктор Українського університету в Празі Його примусили підписати документ: «Дозволяю знищити мої рукописи». І рукописи були знищені. Потім було довге заслання на 10 років у мордовські табори. Після повернення із заслання усі свої сили зосередив на відновленні з пам’яті творів, рукописи яких були знищені під час його арешту (над цим працював до самої смерті). Похований у Львові на Личаківському цвинтарі у родинній гробниці. 

Джерело 1.https://teren.in.ua/2020/01/29/v-istoriyi-ternopil-2/

******

Барвінський Василь (1888 – 1963)

– композитор, піаніст, музичний критик, педагог, диригент, організатор музичного життя, представник західноукраїнської музичної культури.

Відомий музикознавець А. Рудницький відзначав безпосередній вплив В. Барвінського на цілу генерацію західноукраїнських композиторів і піаністів, які були його учнями (З. Лисько, М. Колесса, Ст. Туркевич-Лукіянович, Р. Савицький та ін.), та засвідчував, що еволюція вітчизняної музичної культури немислима без мистецької спадщини В. Барвінського.

Тривалий час ім’я композитора несправедливо замовчувалося, мистецький доробок вилучався з навчально-виховного процесу, а окремі твори (передусім рукописи) були знищені. Лише з 1990-х років інтерес до мистецької спадщини композитора значно зріс.

В. Барвінський навчався у Празькій консерваторії, багато концертував Європою як піаніст. З 1915 року очолював Вищий музичний інститут імені М. Лисенка у Львові, займався композиторською, виконавською і педагогічною діяльністю, керував хором львівського «Бояну», виступав як музикознавець.

До історії української музичної культури композитор увійшов, передусім, як автор музики для фортепіано. Тут і твори для молоді («Наше сонечко грає на фортепіано», «Колядки і щедрівки», «Шість мініатюр на українські народні теми», «Українські народні пісні для фортепіано», «Прелюдії» та ін.) й твори великої форми: Концерт фа мінор для фортепіано й симфонічного оркестру, Соната Cis-dur. Слід назвати також твори для віолончелі і фортепіано («Соната», «Варіації», «Сюїта», «Ноктюрн», «Думка»), камерно-інструментальні композиції (Секстет, Тріо, Квінтет), оркестрові твори (Українська рапсодія), вокально-симфонічні полотна («Українське весілля» для мішаного хору, квартету, солістів, оркестру, «Заповіт» на сл. Т. Шевченка для хору, соло басу в супроводі симфонічного оркестру, «Наша пісня, наша туга» на сл. С. Черкасенка для хору з оркестром, «94-й псалом Давида» – для соло тенора з оркестром, дві пісні на слова І. Франка «Місяцю, князю», і «Блаженна будь поміж женами» та ін.).

В жанрі хорової музики варто згадати «Пісні з Богогласника» для мішаного хору, пісня в супроводі фортепіано «Співа Західна Україна» (сл. Ю. Шкрумеляка); «Шевченкова хата» (сл. Б. Лепкого). Відзначимо й солоспіви «Ой, поля, ви поля», «Вечером в хаті», «В лісі», «Ой, люлі, люлі, моя дитино», «Колискова» (про «Колискову» В. Барвінського, яка надихнула Дж. Гершвіна на його колискову «Summer Time») та ін. 

Джерело 2.

http://ukr-music.paradox.dn.ua/barvinskyi-vasyl

Спогади. Наші герої - сім`я Савчуків (автор: Савчук Марія).

фото: руїни Пнівського замку. 

фото: ймовірне місце де відбувалась згадана подія. 

Було це вже десь в часи другої окупації совітів. На самого Йвана Купала, як пригадує Марія Савчук зі с. Пнів, що на Надвірнянщині, – річка Бистриця у повені вирувала. Саме тоді колона з трьох машин в'їхала у село Пнів, шукали, як з'ясувалося згодом, повстанця «Голуба» – Івана Савчука. Однак не знайшли його вдома. Тоді яничар Роман Букатюк скеровує карателів через міст Надвірнянської Бистриці до Биткова. Там показує хату. І ось вже енкаведисти вмах оточили обійстя Якова Гуша. На стриху ночував «Голуб». Його зв'язали і кинули на вантажівку. На машині Іван Савчук чув, як нахвалялися москалі, що буцімто легко, без бою впіймали бандерівця.

Однак не так сталось, як гадалось. Іван побачив у солдата на поясі ледь привідкритий багнет. «Дозвольте папіроску», – каже до енкаведистів. Ті виявились не скупими, то й дали. Іван діждався слушної миті, коли машина переїжджала міст, наблизився ще раз до своїх конвоїрів, щоб до готової самокрутки, мовляв, дали ще й вогню.

Припалюючи сигарку, невпоміть притиснувся до багнета, врешті вирвав його, та, мов птах, випурхнув почерез борт машини, просто у розбурхану повеневу стихію річки. Енкаведисти лише роти пороззявляли, думали, що втопився. Однак отетеріння їхнє не було затяжним, бо той виявився живим. Добре знали, що за таке начальство по голові не погладить. Почали стріляти у повстанця. І, хоча потужна вода гасила вогняні кулі, котрась із них таки зачепила Іванову, уже звільнену багнетом від мотуззя, руку.

Одначе це був день «Голуба», він таки перехитрив свою смерть. Десь уже аж між горами Пецигами помітив луговий корч, за якого, як за рятівну соломину, вхопився та дістався лівого берега. Перепочивши хвилю, заховався у зеленій гущі. Щоб відійти подалі від злого людського ока та приховати за собою сліди, пішов у бік гори Чути, туди, де більші зарості та ліс. І лише звідти, згори, подивився з радістю на свою домівку. Відчув утому, бо дав про себе знати й біль у пораненій руці.

Сонце вже минало місце його сховку та все ближче сягало вечора. І лише тоді, під покровом ночі, повстанець «Голуб» вирушив далі, до свого вірного побратима «Милого» – Михайла Грабівчука, у надійну криївку.

Нарешті повстанці обійнялися. Михайло уже й не думав, що побачить ще коли «Голуба». Савчук розповів, що трапилося, як він дивом уцілів, а ще хвалив старанно вигострений енкаведистський багнет. На це побратим йому сказав: «Не дарма ж тебе «Голубом» називають. Енкаведисти ж не знали, що ти, брате, вмієш літати та що тебе навіть сповеніла річка буде рятувати».

За Івана Савчука обіцяли окупанти дати 30 тисяч рублів. Однак він ще був потрібний Україні. Боротьба проти окупантів тривала. Руку повстанцеві вилікував лікар з Надвірної Федір Кравчук.

Відтоді минуло чимало часу і якось, видно, що так Бог дав, випало зустрітися з колишнім енкаведистом Сергієм. Він, перебуваючи у доброму гуморі, прохопився в розмові й про цю провалену операцію, за яку, з його слів, вигнали офіцера – старшину, котрий керував операцією, з органів. Переповіли докладніше про це Михайло Савчук та Дмитро Станчук. А повстанець «Голуб», як і його побратим «Милий», склали голови в бою за Україну у 1951 р.

Бачили і підтвердили цю розповідь – майже баладу, як Іван Савчук скочив з автомашини в річку: Василь Бойчук, Іван Вірста, Настуня Дубіщак. Як виходив з річки – Анна Сіщук.

опубліковано.  Степан Гринчишин

«Грегіт» – історико-краєзнавчо-туристичний часопис,

число 7, 2010-2011. стор. 80.

Дарія Яківна Цвєк — Українська кулінарка. Авторка низки популярних книг з рецептами, серед яких «Солодке печиво» та інші.

Дарія Цвек народилася 10 жовтня 1909 року на Тернопільщині у Гримайлові і прожила 95 років. Активну життєву позицію Дарія успадкувала від батьків. Вони забезпечили дітям гарну освіту, а особливу увагу приділяли вихованню доньок: їх вчили правильно вести домашнє господарство, куховарити, приймати гостей, при цьому дотримуючись звичаїв. Ще школяркою Дарія почала вести зошит, до якого записувала почуті від рідних рецепти. Батько, Яків Маркевич, працював у Варшаві інспектором Міністерства скарбу; часто брав доньку зі собою на великосвітські прийоми. Мати Дарії Цвек довгий час була головою Спілки українок, і намагалася виховати дітей соціально активними та всебічно розвиненими. В результаті у доньки з’явилося захоплення, яке вона перенесла крізь усе життя – гра на флейті. Дарія успішно грала у симфонічних оркестрах. Після закінчення ґімназії вона вступила до педагогічного семінару Українського педагогічного товариства (1923–1927, «Рідної Школи») у Коломиї. Згодом пішла працювати вчителем: більш, ніж 35 років викладала біологію у школі та працювала на станції юних натуралістів. Дарія вийшла заміж, згодом з'явилися діти. З чоловіком, філологом за освітою, Дарія Цвек прожила 47 років. Як згадують численні друзі родини, він був чутливим та розсудливим, понад усе цінував сім'ю.

Джерело.http://www.geroi.if.ua/category&category_id=4&page=2

Цей день в історії УПА 28 січня.

на фото: Осип Дяків зачитує наказ. Перший зліва Петро Бухтяк. Крайня справа Люба Гайовська-«Рута»

1944 рік

У бою з загороджувальним загоном НКВД біля села Велика Клецька на Рівненщині загинули 5 повстанців.

1945 рік

Троє повстанців загинули в сутичці з загоном НКВД, який проводив облаву в селі Козівка на Тернопільщині.

1946 рік

Під час зіткнень із загонами НКВД у селах Богутин, Мокротин, Пиратин і Туринка на Львівщині загинули 9 повстанців, у тому числі районний референт СБ (служби безпеки ОУН) «Сокіл».

Станичний ОУН «Лев» загинув у сутичці з загоном НКВД у селі Княже на Станіславщині.

1948 рік

Пошукова група МВД захопила криївки в селах Гниловоди та Ішків на Тернопільщині. В обох випадках повстанці відмовлялися здаватися, чинили збройний опір і всі троє підірвали себе гранатами.

Сутички відділів ОУН із загонами МВД мали місце у селах Барлоги, Новиця і Рівня на Станіславщині.

1949 рік

Декілька повстанців були оточені опергрупою МВД у селі Тучапи на Львівщині, у перестрілці знищили двох військових та одного поранили, після чого, не маючи шансів на прорив, застрелилися.

1953 рік

Районний провідник ОУН Іван Горбатий – «Сірко» загинув під час зіткнення з загоном МГБ у селі Вибранівка на Дрогобиччині.

1954 рік

Опергрупа МВД захопила криївку на околиці села Скнилів на Львівщині. Господарка хати і двоє повстанців встигли закритися в хаті, уникнули полонення і застрелилися під час штурму криївки. Серед загиблих – крайовий референт пропаганди ОУН Любомира Гаєвська – «Рута».

Джерело.

Підготував Сергій Горобець,

Український інститут національної пам’яті

28 січня 1929р. у Відні розпочав роботу Конгрес Українських Націоналістів, який завершився створенням Організації Українських Націоналістів.

Створення єдиної організації на Конгресі у Відні стало завершальним етапом формування українського націоналістичного руху. У 1924 р. серед українського студентства та вояцтва на інтернуванні в Чехословаччині була утворена Група української національної молоді (ГУНМ), 1925 р. у Подєбрадах постала Легія українських націоналістів (ЛУН), а в 1926 р. у Галичині – Союз української націоналістичної молоді (СУНМ). Окрім цього, з 1920 р. на території західноукраїнських земель під польською окупацією діяла Українська військова організація (УВО), що тривалий час не мала оформленого ідеологічного підґрунтя. Об’єднавчий процес у націоналістичному середовищі стартував із проведенням двох конференцій – 1-ої у Берліні (1927 р.) та 2-ої у Празі (1928 р.). Під час берлінської конференції був утворений координаційний центр під назвою Провід українських націоналістів (ПУН), який очолив полковник Євген Коновалець. Наступного року було прийнято рішення про відокремлення ПУНу від усіх інших українських політичних центрів та партій і проведення установчого Конгресу українських націоналістів у столиці Австрії. Запланований на весну 1928 р., через політичні, технічні та конспіративні причини Конгрес розпочав роботу 28 січня і тривав до 3 лютого 1929 р. У повідомленнях про запланований захід місцем його проведення було вказано Прагу. Проте учасники Конгресу зібралися у столиці Чехословаччини, звідки відбули до Відня.

Участь у заході взяло 30 представників від чотирьох українських націоналістичних організацій (УВО, ГУНМ, СУНМ та ЛУН) і двоє гостей. Відбувалися наради в окремих комісіях (ідеологічній, соціально-економічній, військовій, політичній, культурно-освітній та організаційній), які напрацювали конкретні положення до програмних документів ОУН. Усього на пленумах та засіданнях комісій було зачитано 40 доповідей. На пленарному засіданні 2 лютого 1929 р. були підведені підсумки роботи окремих комісій, ухвалено постанови Конгресу та устрій ОУН, а 3 лютого обрано керівні органи ОУН. Головою ПУН було одноголосно обрано полковника Є. Коновальця. До складу Проводу увійшли М. Сціборський, В. Мартинець, П. Кожевників, Д. Андрієвський, Ю. Вассиян, генерал М. Капустянський, Д. Демчук та Л. Костарів. Головним суддею став Я. Дуб, а головним контрольним – Я. Моралевич.

За результатами установчого Конгресу була видана відозва, в якій повідомлялося про створення ОУН та визначалися головні ідеологічно-програмні засади українського націоналістичного руху. «Маючи за мету відновлення, впорядкування, оборону та поширення Незалежної Соборної української Національної Держави, українські націоналісти змагатимуться до зібрання творчих сил унутрі нації та до зміцнення її відпорності назовні. Тільки повне усунення всіх окупантів з українських земель відкриє можливості для широкого розвитку української нації в межах власної держави», – зазначалося у відозві. 

Створення ОУН завершило об’єднання націоналістичних груп і організацій в одну українську підпільну визвольну організацію. Внаслідок цього постала безпрецедентна в українській історії політична структура, що відрізнялася від інших українських партій та організацій програмно-устроєвими принципами. ОУН визначала пріоритет загальнонаціональних інтересів над приватними, партійними та класовими, відкидала зовнішньополітичну орієнтацію на історичних ворогів України та проповідувала віру у власні сили. З часом змінювалися викладені у програмі соціально-економічні ідеї, уявлення про державний устрій, виявив свої слабкі сторони і статут ОУН, проте наскрізним впродовж усієї історії цієї організації аж до 1960 р. залишався ідеал Української Самостійної Соборної Держави. 

Консолідація українських націоналістів була частиною загальноєвропейського процесу, адже приблизно в той самий час подібні явища відбувалися й серед інших народів Центрально-Східної Європи – хорватів, словаків, румунів та ін. Водночас за внутрішніми устроєм, інструментарієм політичної боротьби, метою та завданнями ОУН можна порівняти з типологічно близькими їй підпільними визвольними рухами та організаціями бездержавних народів Європи та Азії XIX – І пол. XX ст., зокрема поляків, ірландців, сербів, македонців, албанців, литовців, латишів, естонців, євреїв, в’єтнамців тощо. ЇЇ постання на українському ґрунті було закономірним наслідком підневільного колоніального становища української нації та прагненням реалізувати своє право на політичне самовизначення й утворення незалежної держави. 

Джерело. http://www.territoryterror.org.ua/uk/resources/calendar/details/?newsid=384

27 січня 1927р. народився Олекса (Олексій) Тихий - Український дисидент і правозахисник, політв'язень, педагог, мовознавець. Один із засновників Української гельсінської групи. Замордований московитами у таборі особливого режиму в Пермському краї.

Олекса (Олексі́й) Тихий народився 27 січня 1927 року на хуторі Їжівка, Краматорівський район, Артемівська округа (нині Костянтинівський район Донецької області).

Закінчив філософський факультет Московського держуніверситету (хоч до цього навчався в Запорізькому сільгоспінституті та Дніпропетровському інституті інженерів транспорту).

У 1948 вперше засуджений військовим трибуналом Сталінської (нині Донецька) області за критику кандидата в депутати на 5 років позбавлення волі, але військовий трибунал МВД Українського округу після «профілактики» замінив покарання на умовне.

З 1950 працював учителем біології у Ново-Костянтинівській школі (нині Приазовського району Запорізької області). З 1953 мешкав у селі Рубцове (нині Лиманського району Донецької області), викладав у школі. З 1954 — вчитель історії у рідному селі.

Заарештований у лютому 1956 за листа, надісланого до ЦК КПРС із протестом проти введення військ Варшавського договору в Угорщину. 18 квітня 1957 року на закритому засіданні Сталінського обласного суду (м. Донецьк) на підставі ст. 54-10 ч. 1 Кримінального кодексу УРСР «за антирадянську агітацію та пропаганду» та «наклеп на КПРС і радянську дійсність» засуджений на 7 років таборів і 5 років позбавлення громадянських прав. Термін покарання відбував у Володимирській тюрмі та Дубовлагу.

Після звільнення 15 лютого 1964 року Олекса Тихий, за вироком суду на 5 років Олекса Тихий був уражений в правах і не мав можливості влаштуватись на роботу за фахом. Працював вантажником, слюсарем-механіком, оператором-дефектоскопістом, пожежником, монтажником, випалював цеглу. Водночас проводив велику роботу з укладання словника української мови, розробив «метод навчання без школи» (за домашніми завданнями). У своїх публіцистичних творах виступав за відродження української мови та національної культури на Донеччині.

У січні 1972 Олекса Тихий надіслав до редакції газети «Радянська Донеччина» статтю «Роздуми про українську мову та культуру в Донецькій області», а на початку 1973 — до Президії Верховної Ради УРСР листа під назвою «Думки про рідний донецький край» (у квітні листа було відправлено на адресу Голови Президії Верховної Ради УРСР І. Грушецького). У 1974 написав нарис «Сільські проблеми» та роздуми «Ви і ми», в яких виступив проти процесу русифікації та на захист української мови.

Під час обшуку в червні 1976 р. в О. Тихого було вилучено текст збірки висловлювань видатних людей «Мова – народ», при чому дві доби його утримували тоді під вартою «за підозрою в пограбуванні магазину».

У листопаді 1976 Тихий разом з М. Руденком, О. Мешко, П. Григоренком, Л. Лук'яненком, О. Бердником та іншими виступив членом-засновником однієї з найперших правозахисних асоціацій — Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод і підписав перші документи УГГ — «Декларацію Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод» та «Меморандум № 1».

Літературна і правозахисна діяльність Тихого стала причиною його другого арешту на початку лютого 1977 року. Справу Тихого було об'єднано зі справою колишнього секретаря парткому Спілки письменників України М. Руденка. У червні-липні 1977 під час судового процесу («процес по справі Руденка-Тихого») в Дружківці (Донецької області) звинувачено у «антирадянській агітації і пропаганді» та у «незаконному зберіганні зброї» (було підкинуто гвинтівку). 21 липня 1977 оголошено вирок: за ст. 62 ч.2 КК УРСР Тихого було позбавлено волі на 10 років з засланням на 5 років та за ст. 222 ч. І — на 3 роки; остаточно — 10 років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії особливого режиму з засланням на 5 років. Визнаний судом «виключно небезпечним рецидивістом». Місцем покарання був визначений табір особливого режиму ЖХ-385/1, с. Сосновка в Мордовії, звідки він був етапований до лікарні в м. Нижній Тагіл. Переглянути документи КГБ про Українську гельсінську групу, а також електронні копії доповідних записок Голови КГБ при РМ УРСР В. Федорчука на адресу першого секретаря ЦК КПУ В. Щербицького щодо проведення оперативних заходів стосовно О. Тихого, результатів слідства по справі на українських дисидентів О.Тихого і М. Руденка, заходів з підготовки до даного судового процесу, щодо засудження О.Тихого і М. Руденка та реагування громадськості на судовий процес можна на Електронному архіві українського визвольного руху - https://goo.gl/yp3Uoi.

В ув’язненні Тихий бере активну участь в акціях протестів, зокрема, він 52 дні тримав голодовку навесні 1978 р. Влітку 1978 р. разом з Василем Романюком вони написали текст «Історична доля України. Лист українських політв’язнів. Спроба узагальнення», де було висловлено побажання незалежності України в майбутньому та ідея пасивного опору, зокрема, у формі неучасті в русифікації. На захист Тихого виступили визначні правозахисники Петро Григоренко, Андрій Сахаров, Левко Лук'яненко, Олександр Подрабінек та інші.

Тихий надалі неодноразово оголошував голодівки, причому під час чергової, в березні 1979 р., у нього відкрилася виразкова кровотеча. В критичному стані, перед операцією, він отримав пропозицію письмово зректися колишньої діяльності, але відмовився від цієї пропозиції. Операцію було зроблено не надто вдало – рух їжі спричинював біль, утворилися спайки, грижа, згодом розпочався перитоніт. Але і в цих обставинах Тихий відмовився писати покаянну заяву.

Незважаючи на важкий стан здоров’я, на початку 1980-го р. Тихий провів у штрафному ізоляторі з невеликими перервами близько 40 діб. Карали його за те, що він, за словами адміністрації, зривав нагрудний знак, не вставав, коли заходило начальство, відмовлявся від роботи, погано впливав на оточення. При цьому скаржитись на здоров’я йому не дозволялось.

У березні 1980 року переведений у табір особливого режиму для політв'язнів у с. Кучино (Чусовський район Пермської області, Росія). Так само після етапування на Урал йому довелось провести 6 місяців у ПКТ (приміщення камерного типу) за порушення режиму, і він знову тримав голодовку. З 1981 тяжко хворів.

У 1982 р. у США вийшла книжка: Олекса Тихий «Роздуми». В той самий час автор потерпав від тяжких хвороб в ув’язненні. Він був двічі прооперований. На останнє побачення в квітні 1984 р. з сином Володимиром і дружиною Ольгою Олексу Тихого вели попід руки, але він тримався, посміхався. У тюремній лікарні м. Перм він помер 6 травня 1984 р.

Постановою Пленуму Верховного суду УРСР від 7 грудня 1990 вироки щодо Тихого скасовано і справу закрито «за відсутністю складу злочину».

Останки Тихого разом з прахом Василя Стуса та Юрія Литвина перевезені в Київ і 19 листопада 1989 р. з великим почестям поховані на Байковому цвинтарі.

Олекса Тихий автор самвидавних праць «Мова народу — народ», есеїв «Роздуми про українську мову і культуру в Донецькій області» і «Думи про рідний Донецький край», що стали, побіч участі у Гельсінкській групі, причиною обвинувачення в «антирадянській пропаганді». Готував словник слів-покручів в українській мові.

У 2016 році Український інститут національної пам'яті в рамках відзначення 83-х роковин Голодомору в Україні вніс його ім'я до проекту «Незламні», як відзначення на державному рівні 15 видатних людей, що пройшли через страшні 1932—1933 роки та змогли реалізувати себе.

Найвідоміші цитати Олеси Тихого:

"Сьогодні думаю:

1) Я – українець. Не лише індивід, наділений певною подобою, умінням ходити на двох кінцівках, даром членороздільної мови, даром творити та споживати матеріальні блага. Я громадянин СРСР, і як "советский человек", і, передусім, як українець, я – "громадянин світу", не як безбатченко-космополіт, а як українець... Люблю свою Донеччину. Її степи, байраки, лісосмуги, терикони. Люблю і її людей, невтомних трударів землі, заводів, фабрик, шахт. Любив завжди, люблю і сьогодні, як мені здається, в годину негоди, асиміляції, байдужості моїх земляків-українців до національної культури, навіть до рідної мови...

2) Я – для того, щоб жив мій народ, щоб підносилась його культура, щоб голос мого народу достойно вів свою партію в багатоголосому хорі світової культури. Я – для того, щоб мої земляки-донбасівці давали не лише вугілля, сталь, прокат, машини, пшеницю, молоко та яйця. Для того, щоб моя Донеччина давала не тільки уболівальників футболу, учених-безбатченків, російськомовних інженерів, агрономів, лікарів, учителів, а й українських спеціалістів-патріотів, українських письменників, українських композиторів та акторів.

3) Я, очевидно, поганий патріот, слабодуха людина, бо, бачачи кривди рідного народу, примітивізм життя людей, усвідомлюючи гіркі наслідки сучасного навчання й виховання дітей, випадання з кола культурного розвитку мільйонів моїх одноплемінців, задовольняюся ситістю, маніловськими мріями, крихтами культури тільки для себе. І не маю ні мужності, ні волі активно боротися за розквіт національної культури на Донеччині, за прийдешнє".

"Не біда, а вина кожного інтелігента, кожного, хто здобув вищу освіту, займає керівні посади, а живе тільки для натоптування черева, байдужий, як колода, до долі свого народу, його культури, мови". 

Джерело. https://ua.openlist.wiki/%D0%A2%D0%B8%D1%85%D0%B8%D0%B9_%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D1%96%D0%B9_%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87_(1927)

Довідково:

Дата арешту: 1948 р.

Звинувачення: за критику єдиного кандидата в депутати.

Орган, що засудив: військовий трибунал Сталінської (нині Донецька) області

Вирок: 5 років позбавлення волі, але військовий трибунал МВД Українського округу замінив покарання на умовне.

Дата арешту: лютий 1956 р.

Звинувачення: антирадянська агітація та пропаганда, наклеп на КПРС і радянську дійсність, причина - лист, надісланий до ЦК КПРС із протестом проти введення військ Варшавського договору в Угорщину

Осуд: 18 квітня 1957 р.

Орган, що засудив: закрите засідання Сталінського обласного суду (м. Донецьк)

Стаття: ст. 54-10 ч. 1 Карного кодексу УРСР

Вирок: 7 років таборів і 5 років позбавлення громадянських прав

Місце відбуття: Володимирська тюрма та Дубовлаг

Дата звільнення: 15.02.1964

Дата арешту: лютий 1977 р.

Звинувачення: антирадянська агітація і пропаганда, незаконне зберігання зброї (було підкинуто гвинтівку)

Осуд: 21 липень 1977 р.

Стаття: ст. 62 ч.2 КК УРСР, ст. 222 ч. І КК УРСР,

Вирок: позбавлення волі на 10 років з засланням на 5 років та на 3 роки; остаточно — 10 років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії особливого режиму з засланням на 5 років. Визнаний судом «виключно небезпечним рецидивістом»

Місце відбуття: табір особливого режиму ЖХ-385/1, с. Сосновка в Мордовії, звідки він був етапований до лікарні в м. Нижній Тагіл. У березні 1980 переведений у табір особливого режиму для політв'язнів у с. Кучино (Чусовський район Пермської області, Росія)

Дата реабілітаціi: 7 грудня 1990 р.

Реабілітуючий орган: Постанова Пленуму Верховного суду УРСР

Підстави реабілітації: за відсутністю складу злочину

Джерела відомостей: вікіпедія, сайт УІНП

27 січня 1839 року народився Павло Платонович Чубинський — автор слів Гімну України.

27 січня 1839 року народився Павло Платонович Чубинський — автор слів Гімну України. За совєтських часів ім’я Павла Чубинського було стопудово забутим. Навіть залізничну платформу “Чубинський”, що під Борисполем на Київщині, не перейменовували. Її 1913-го збудував син Чубинського, Павло Павлович. Його тут усі знали, він приходив на платформу й зупиняв київський поїзд помахом картуза. За кілометр звідти був хутір Чубинський, ще за 7 км — Бориспіль. Козацький рід Чубинських звідти й походив. Але в XVI ст. вони опинилися на Волині, служили Речі Посполитій, стали уніатами. Дід Павла Чубинського служив у російській армії, перейшов у православ’я й купив землю в Борисполі. Це було ніби повернення на землю предків.

 

Тут Павло Платонович і народився. Мав двох сестер і двох братів. Учився в Переяславському повітовому училищі, Другій київській чоловічій гімназії. Затим закінчив університет у Петербурзі. Там зійшовся із Шевченком, захоплювався ним, писав вірші “під Кобзаря” й у чомусь повторив долю поета: удруге його вислали з України через донос Юзефовича — того самого, який колись здав жандармам Шевченка й кириломефодіївців. Після закінчення університету Чубинський повернувся в Україну. Як правник, вважав за обов’язок допомагати селянам, які тоді звільнились од кріпацтва й мали багато клопоту з власністю на землю. Дивився на справу як юрист і як поет. Одна з його тодішніх робіт називалася “О значении сказок, пословиц и песен для криминалиста”.

Був закоханий у Лізу Рашевську, сестру приятеля з Чернігівщини. Дружив із молодими українофілами — Миколою Лисенком, Михайлом Драгомановим, Олександром Кістяківським. Хтось доніс, що компанія збирається таємно на хуторі Чубинському. Там є каланча, на ній нібито вивішують сигнальний прапор, який видно за 25 верст аж у Києві. Це було дурницею, але доноси наробили переполоху. Чубинського арештували й вислали в Архангельську губернію. Він вимагав слідства, адже звинувачення були смішні: відвідував могилу Шевченка, там “пил водку с простолюдинами и распевал возмутительные малороссийские песни”. Слідства так і не було. Утім, у батька питали, чи не бачив він у сина заборонених книг. Той відповів: “По моей более чем 60-летней старости и изувечью лишенный левой ноги и слабости зрения никаких книг вовсе не читаю”.

На засланні Чубинський провів майже сім років. Був чиновником з особливих доручень при тамтешніх губернаторах; ті не могли ним нахвалитися. Зрештою він сам себе не тільки визволив із заслання, а й проклав дорогу у вищі наукові сфери Російської імперії. Його статистико-економічні дослідження Архангельської губернії були такими цінними, що губернатор князь Гагарін просив нагородити засланця орденом Св. Станіслава. Цар ідею підтримав. Чубинському дозволили повернутися в Україну.

Чубинський влаштувався тоді служити у цукроварній фірмі Яхненків і Симиренка. Тут він познайомився з Катериною Порозовою, сестрою дружини інженера-цукровара Толпигіна й у 1872 р. — одружився.

Імператорське Російське географічне товариство влаштувало експедицію для вивчення України. Очолив її Чубинський. За три роки зібрав стільки матеріалу, що навіть тепер семитомник “Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край” залишається взірцевим. За цю роботу отримав кілька нагород, зокрема, золоту медаль на Географічному конгресі в Парижі.

Завдяки Чубинському 1873 року в Києві відкрито Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, прообраз нашої Академії наук. Тоді ж Чубинський провів у Києві перепис, який показав, що більшість киян вважають рідною мовою українську.

Старий Юзефович назвав це провокацією, наскаржився цареві. Чубинського знову усунули з України, а київський відділ Географічного товариства закрили. У Петербурзі він служив у міністерстві шляхів сполучення. Здоров’я мав підірване. Сучасники знали його чорнооким, носатим і губатим, дуже живим і темпераментним. І ось ця “капітальна споруда”, як писав про нього Кістяківський (чоловік рідної сестри Чубинського) перетворилася на руїну. Він мав хворобу мозку, перестав упізнавати людей. Лікування не допомагало. Випросили дозвіл виїхати в Україну, де він уже не був шкідливим для імперії. Жив практично рослинним життям майже сім років. Коли помер, Кістяківський записав у щоденнику: “Це була давно бажана смерть”. 

Є версія, що пісню “Ще не вмерла Україна” запозичено з мазурки “Єще Польска нє зґінела”, згодом польського гімну. Чубинський нібито чув цю пісню на Півночі від польських засланців. Насправді свій текст він написав до того, 1862 року, в Києві на Великій Васильківській, 122, у домі купця Лазарєва, де автор квартирував (тепер на тім місці дім номер 106). Якось там співали пісню сербських повстанців, де були слова “Серце біє і кров ліє за нашу свободу”. На боці сербів за незалежність від Османської імперії воювали двоє братів Чубинського. Він майже за півгодини написав свій текст. Спершу пісню співали на сербський мотив, потім на музику Лисенка. 1863 року текст потрапив у Галичину, де Михайло Вербицький написав музику, відому тепер. Пісню довго вважали народною. Цей текст навіть опинився у збірці кубанських козацьких пісень, виданих 1966 року — коли в Україні за “петлюрівський гімн” можна було поплатитися таборами або психушкою. Дослідник Дмитро Чередниченко подає 20 варіантів тексту й підкреслює, що перший рядок у Чубинського звучав так: “Ще не вмерла України і слава, і воля”.

Джерело.

http://www.uamodna.com/ 

https://chas.cv.ua/autor/64579-27-%D1%81%D1%96%D1%87%D0%BD%D1%8F-%D0%BD%D0%B0%D1%80%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D0%B2%D1%81%D1%8F-%D0%BF%D0%B0%D0%B2%D0%BB%D0%BE-%D1%87%D1%83%D0%B1%D0%B8%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9.html

27 січня 1911р. народився Гончар Іван Макарович - Український скульптор, маляр, історик, етнограф. Працював у галузі станкової та монументальної пластики. Лауреат Шевченківської премії 1989р. за багаторічну творчу й дослідницьку роботу зі збирання та популяризації народного мистецтва.

Іван Гончар – непересічна особистість, митець і подвижник української культури. А ще – один з ідейних натхненників українського відродження 1960-х, протистояння 1970-х, невідворотних змін 1980-х та могутньої національної хвилі початку 1990-х років. Він був правдивим свічадом життя і долі України в буремному ХХ столітті, яке вже стало історією, ґрунтом для майбутньої України.

Народився Іван Макарович Гончар у 1911 році в селі Лип’янка (тепер Шполянський район Черкаської області) в багатодітній сім’ї. З дитинства ліпив, малював, вирізував з дерева та паперу. 

«В 1927 роцi я закiнчив Лип’янську семирiчну трудову школу. Вчителi наполягали, щоб я йшов до художньої школи. А батьки боялися вiдпускати мене далеко вiд себе, знаючи мою неспокiйну вдачу, яка приносила менi чимало прикростей. Ще маленьким я перевернув на себе казан кип’ятку, падав з клунi, куди лазив за горобцями, i мене вiдливали водою. А ще топився в копанцi, i мене ледве вiдкачали, а одного разу на скаку впав з коня на борону. Мене пiсля того нiкуди не пускали. Я став здичавiлим i замкнутим», – писав Іван Гончар в автобіографії.

1927 року до його села приїхав музикант і фольклорист Максим Коросташ, який, дізнавшись про талановитого хлопця, взяв його під свою опіку, допоміг поступити в Київську художньо-індустріальну школу й оселив у своїй квартирі на Гоголівській вулиці. У домі Коросташа Іван Гончар познайомився з музикознавцем Климентом Квіткою, чоловіком Лесі Українки, та Оленою Пчілкою, мамою поетки.

Гончар отримав два дипломи – скульптора та агронома – і обрав мистецтво. Перша самостійна робота Івана Гончара, яку експонували на виставці «Квітуча соціалістична Україна» – скульптура «Давид Гурамішвілі». Як живописець і скульптор він створив цілу галерею портретів переважно українських культурних діячів – для музеїв, на замовлення центральної і місцевої влади: Наталі Ужвій, Івана Франка, Лесі Українки, Володимира Сосюри, Степана Васильченка, Максима Горького, Бориса Гмирі, Тараса Шевченка, пам’ятник Катерині Білокур в селі Богданівка, надгробок Павлу Грабовському в Тобольську, пам’ятник Степану Руданському, пам’ятник Григорію Сковороді, погруддя Iвана Котляревського для Меморiального будинку-музею письменника в Полтавi. А також портрети історичних героїв, передовиків праці.

Іван Гончар воював на фронтах Другої світової, а з травня 1945 року, разом з художниками Центральної групи військ, працював у Віденській академії мистецтв, де створив кілька скульптурних композицій на воєнну тематику. Збереглося понад 200 акварелей, ескізів, замальовок художника, зроблених під час війни.

Влітку 1946 року одружився з дівчиною зі свого села Яриною Костенко, шлюб протривав близько року. Як пригадують його знайомі, скульптор не любив про це згадувати.

Його близьким другом і супутником життя стала Аделя Петрівна Юрченко – хатня робітниця, яка прожила в домі Гончара понад 30 років (пережила його на півроку).

Не маючи формально сім’ї, Іван Гончар усиновив Петра, сина свого рідного брата. Нині Петро Гончар – художник, директор УЦНК «Музей Івана Гончара».

Іван Гончар брав участь в утворенні Товариства охорони пам’яток історії та культури; розробив живописно-графічні альбоми, в яких зафіксовано архітектурні пам’ятки та історичні пейзажі України, народний одяг різних регіонів, зразки народного мистецтва – вишивання, килимарства, ткацтва, гаптування; створив 18-томний історико-етнографічний художній альбом «Україна і Українці», впорядкований на основі фотоматеріалів початку ХХ століття, історичних та етнографічних відомостей.

Художник їздив в експедиції, займався краєзнавчою роботою, колекціонував зразки народного мистецтва, стародруки, сімейні архіви – фактично рятував їх від нищення і небуття. 

Іван Гончар зібрав велику колекцію етнографічних матеріалів, творів народного мистецтва; створив перший в УРСР приватний музей, який облаштував у власному будинку, спорудженому на виділеній Спілкою художників землі – неподалік від Києво-Печерської лаври.

Музей став місцем зустрічі інтелігенції, митців, етнографічно-мистецькою лабораторією самого Івана Гончара. Експонати для музею він збирав під час імпровізованих експедицій Україною. Уже наприкінці 1960-х років колекція налічувала понад 7000 першокласних експонатів, серед яких: ікони, прикраси, народні інструменти, народний одяг, дерев’яні скульптури, музичні інструменти, іграшки, вироби з металу, кераміка, наївне малярство, килими, ткані та вишивані речі. Окремий масив колекції становлять 20 тисяч архівних світлин із різних регіонів України. 

Сам Іван Гончар писав у щоденнику: «Прийду я з міста в свою рідну хату-музей, – і ніби прийду з чужої країни в свою рідну. Вирує Хрещатик, гомонять вулиці і установи сивого Києва чужою, хоч і сусідньою мовою, а моя хата дзвенить рідною мовою, рідною піснею. Скрізь по місту кують брехні проти мого народу, плюють йому в душу, ображають його, зневажають, лицемірять і обпльовують його. А в моїй хаті своя свята правда, палке серце народу, його теплий дух, що огріває наші змучені душі».

Музей було відкрито для загального огляду 1959 року. Невдовзі він став одним із найвідвідуваніших у Києві. Тут збиралися шістдесятники, сюди приходили закордонні гості. Навіть державні туристичні організації потайки водили до нього іноземців. 

Гості допомагали поратися з експонатами – перекладали папером і витирали посуд, розбирали фотоархіви, вичищали одяг, сушили вироби з дерева. Проте працівники музею говорять – частину експонатів не вдалося зберегти як слід. 

Із зростанням популярності Гончара, як колекціонера, почав посилюватися й тиск на нього. Петро Гончар (прийомний син) пригадує, що вже наприкінці 1960-х років були перші погрози – нарівні зі словесними атаками вдавалися й до конкретних дій: одного разу підпалили двері, згодом згоріла майстерня у дворі. 

Подвижницька діяльність Івана Гончара викликала відверте роздратування першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста. Зібрана ним колекція унікальних етнографічних експонатів не поступалася за своєю цінністю збіркам ряду провідних державних музеїв. Петра Шелеста непокоїла та обставина, що «приватну збірку українського народного мистецтва в будинку скульптора І. Гончара систематично відвідують представники різних областей республіки, в тому числі націоналістично настроєні елементи, які використовують своє перебування там для ідеологічного впливу на відвідувачів». У 1968 році Шелест підтримав комплекс заходів КДБ УРСР, які мали на меті примусити Гончара передати зібрані ним старожитності до державних музеїв. Дізнавшись через рік, що музей І. Гончара продовжує існувати, Шелест звинуватив спецслужби у бездіяльності.

У 1972 році І. Гончара після низки попереджень виключили з партії «за невиконання рішення бюро Печерського райкому КПУ, за пропаганду антипартійних поглядів з національного питання» з одночасною вимогою передати збірку до державних музеїв. Порушувалося питання про позбавлення його звання заслуженого діяча мистецтв УРСР. Ця подія стала великим ударом для митця. Втратити партійний квиток означало позбутися роботи, бо тоді все робилося через держзамовлення. «Його могли посадити, але на те не було вагомих причин: він не боровся з владою, правильно цитував думки Леніна щодо розвитку нації, – згадує Петро Гончар. – Звісно, його провокували: підсилали людей, які просили продати за валюту старожитності. І якби він продав, то це був би привід. Крім того, він був настільки впливовий своїм просвітництвом, що його знали за кордоном».

На основі своєї збірки І. Гончар уклав альбом «Україна й українці», в якому певну місцевість ілюстрував фотографіями характерних типажів місцевих мешканців, замальовками церков і жител, зразками вишивки, ткацтва, гончарства. Усе це супроводили підписи, зроблені каліграфічним почерком. З цієї праці утворилося 18 томів унікальних даних.

У серпні 1973 року за рішенням Київського бюро обласного комітету КПУ було заборонено для демонстрування кінострічку «Соната про художника», присвячену І. Гончару (режисер В. Шкурін). 

У 1993 році Іван Гончар помер від лейкемії у лікарні в Феофанії. Похований у Києві на Байковому кладовищі, поруч із могилами Івана Світличного та Івана Миколайчука. Того ж року Указом Президента України було створено музей його імені. Сьогодні це Національний центр народної культури «Музей Івана Гончара».

Зважаючи на багаторічні клопотання, музею було надано окремий будинок – колишню канцелярію генерал-губернатора, пам’ятку архітектури XVIII-XIX століть.

Національний центр народної культури «Музей Івана Гончара» має значні здобутки у розробці низки науково-практичних проблем, апробованих, зокрема, у п’яти міжнародних наукових конференціях – Гончарівських читаннях (1994-2000). До головних напрямків наукової та просвітницької роботи музею належать комплексні фольклорно-етнографічні експедиції, мистецькі виставки (у тому числі і за кордоном), міжнародне співробітництво в галузі музеології. 

Тут проводяться численні культурно-мистецькі заходи: виставки, фольклорні свята, творчі та музичні вечори, лекторії. Наукові співробітники музею беруть участь у національних та міжнародних конференціях. Музей надає науково-методичну допомогу осередкам народної культури, окремим дослідникам, навчальним та освітнім установам. Тут систематично працює фольклорна студія «Дай Боже», де діти різного віку вивчають і відтворюють на сцені українські народні пісні, забавлянки, давні обряди та звичаї. А ще працюють студії народного побутового танцю і народної пісні, проводяться майстер-класи з різних видів народного мистецтва. Музей надає консультації з питань української традиційної культури, тут створюються науково-популярні фільми, організовуються семінари-практикуми з народного мистецтва. Діє студія українського народного вишивання, учасники якої опановують понад 150 різних технік.

Р. Кухаренко, власкор 

газети "Міграція"

Джерело. http://migraciya.com.ua/news/open-forum/ua-ivan-gonchar-is-an-artist-and-collector-of-works-of-ukrainian-folk-art/

Цей день в історії УПА 27 січня.

фото воїни УПА в лісі. 

1944 рік

У сутичці з загоном Червоної армії у лісовому масиві Степанського району на Рівненщині повстанці знищили 13 військових.

Відділ Української національної самооборони в селі Нивиці на Львівщині вступив у бій з великим радянським партизанським з’єднанням (близько 700 осіб), що проходив рейдом по Радехівському району і чинив погроми селянам. В результаті кількагодинної перестрілки партизани відступили в напрямі на Броди.

1945 рік

Під час раптового нападу на збори радянського активу в селі Дем’янка-Лісна на Дрогобиччині повстанці знищили президію зборів, двох завідуючих відділами райкому КП(б)У, завідувача районного земельного відділу, заступників начальників Стрийської в’язниці і Стрийського депо. Поранені голова і заступник голови сільради.

1946 рік

Сотня «Імені Колодзінського» УПА-Захід під час облави загону НКВД біля села Молодятин на Станіславщині інсценізувала відступ із табору, а потім нанесла несподіваний удар з двох сторін на переслідувачів. Знищені 13 військових, 17 поранено.

1947 рік

Надрайонна провідниця жіночої сітки ОУН і Українського Червоного Хреста Ольга Одинська – «Оксана» намагалася застрелитися під час спроби заарештувати її в райцентрі Коломия, отримала важке поранення і невдовзі померла.

1948 рік

Троє воїнів сотні «Басейн» УПА-Захід загинули в сутичках із загонами МВД у селах Головецько і Дністрик на Дрогобиччині.

1949 рік

Під час зіткнень із загонами МВД у селі Стебник і в хуторі Загай на Дрогобиччині загинули четверо повстанців, у тому числі станичний ОУН Йосип Павцьо – «Омелько» і санітарка Ганна Кость – «Квітка».

1950 рік

Пошукова група МВД захопила криївку в лісовому масиві Жовківського району Львівщини. Відмовилися здаватися і загинули в бою окружний провідник ОУН Адам Куровицький – «Сірий», надрайонний референт Степан Свидницький – «Носач», районний провідник Володимир Касараба – «Андрій» і ще двоє повстанців.

Підготував Сергій ГОР

27 січня 1790р. в місті Городище на Черкащині народився Петро Петрович Гулак-Артемовський, письменник, перекладач, один із класиків нового українського письменства.

Пам’ятник Гулаку-Артемовському, відкритий у Харкові в 2017 р. Фото: univer.kharkov.ua.

Походив із козацько-старшинської родини часів гетьмана Петра Дорошенка, яка згодом отримала дворянство. В літературі гуляє багато версій щодо походження прізвища. За деякими джерелами, в рукописній автобіографії сам Петро Петрович виводив його від «Івана Гулака, який жив у селі Артемовську. За розгульне життя місцеве населення прозвало цього Гулака «Гулякою», і, щоб не плутати з іншими представниками роду, стали звати Гулякою Артемовським».

Згідно ґрунтовних досліджень краєзнавця Юрія Мариновського, засновником роду є Артем Гулак, від імені та прізвища якого і походить подвійне прізвище Гулаків-Артемовських. У метричних книгах ХІХ століття його нащадки записані і Артемовськими, і Гулаками-Артемовськими.

Народився письменник у родині священика. Отримав ґрунтовну домашню освіту. Закінчив «курс богословського навчання» в Київській духовній академії, але замість духовної кар’єри обрав світське життя. Страшним ударом для нього стала раптова смерть коханої дівчини: її батьки виступили рішуче проти такого союзу, зачинили вдома і дівчина зів’яла на очах, померши від сухот.

«Мої дні – це тканина з чудних контрастів: я живу плачучи, я плачу сміючись. Кохання – ці солодкі чари для багатьох сердець – для мого серця було джерелом болю та сліз. Щоби полегшити свою долю і свої пекучі жалі, зітхаючи, я пишу кумедні вірші. Яка ж бо смішна наша доля! Бажаючи плакати, я смішу інших», – писав пізніше Петро Гулак-Артемовський в епіграфі до байки «Тюхтій та Чванько» (1819).

Кілька років викладав у приватних пансіонах Бердичева, вчителював у маєтках польських поміщиків на Волині. Водночас займався самоосвітою. У 1817-му переїхав до Харкова, де був зарахований вільним слухачем словесного факультету Харківського університету. Незабаром почав викладати польську мову, історію, географію, статистику. Розповідають, що був природженим лектором: не визнавав канонів, викладав матеріал надзвичайно захопливо і темпераментно. При цьому перші 13 років працював, не отримуючи зарплатні. І працював натхненно.

Викладання стало його покликанням, якому письменник віддавав усі свої сили. Професор, декан, ректор (1841-1849), почесний член (1855) Харківського університету. Водночас працював у Харківському і Полтавському інститутах шляхетних дівчат. Дослужився до звання дійсного статського радника (цивільний чин, що прирівнювався до генеральського звання і давав стан потомственного дворянина). 

Іншим покликанням стало письменство. Приятелював з Григорієм Квіткою-Основ’яненком, польським поетом Адамом Міцкевичем, Яхненками та Симиренками. Знався з багатьма відомими людьми свого часу. Сам став автором віршів, байок, романтичних балад. Активно друкувався в «Українському віснику» (переклади класиків світової літератури, оригінальні твори різних жанрів). Належав до Харківської школи романтиків. Один із засновників «Українського журналу» (1824-1825).

Автор першої української романтичної балади «Рибалка». Особливу популярність мала антикріпосницька сатирична байка «Пан та собака» (1818) – один із найгостріших творів української літератури того часу. Байка написана живою розмовною мовою. Її фабула була запозичена із чотирирядкової байки польського поета Ігнація Красіцького «Пан і пес»:

Вірний пес стеріг господи, цілу ніч брехав,

А на ранок пса побили: спати не давав!

Другу ніч проспав, як мертвий; в дім забрався злодій;

А на ранок пса побили, щоб стеріг господи.

(Переклад Миколи Зерова)

На початку 1830-х Петро Гулак-Артемовський майже відійшов від літературної діяльності, багато уваги приділяючи сім’ї. Перша дружина, француженка Луїза, рано померла від застуди. Пізніше письменник одружився з бідною вродливою дівчиною Єлизаветою Федорівною, від якої мав 11 дітей

Помер 13 жовтня 1865-го у Харкові, під час ранкового богослужіння. Похований на першому міському кладовищі. Нині там Молодіжний парк.

Джерело. https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/sichen/27/1790-narodyvsya-petro-gulak-artemovskyy-klasyk-ukrayinskogo-pysmenstva

План проведення операцій по виселенню (Львівська область. ред.) осадників і лісників відповідно до директив НКВД СРСР № 5648/5

22 января 1940 г. Сов. секретно. «Утверждаю» Народный комиссар внутренних дел УССР Комиссар государственной безопасности 3 ранга (Серов) „ ” января 1940 года.   1. Всего по Львовской области подлежит выселению 3904 хозяйств осадников с 21648 членами семьи и348 хозяйств лесников с 1732 членами семьи.   (Шановний читачу, зверни увагу на те, що в цьому документі вказані тільки прізвища членів «тройки». Чому почали вивозити людей у січні 1940 року і за які провини? Тільки в грудні 1939 року завершилось формування управління НКВД по Львівській області.На території Львівської області станом на 1940 р. проживало 1 349 351 чол.) 2. В связи с операцией территорию области разбить на 16 оперативных участков. Оперативные участки охватывают населенные пункты: Пояснення: Для прикладу Шоломия - 12 сімей / 55 людей. Оперативный участок № 1 (Бобрский уезд). Шоломия – 12/55, Коцарево – 3/17, Водника – 8/45, Старое-Село – 3/18, Подяркив – 1/4, Романово – 7/31, Гринев – 2/7, Селиско – 1/3, Подгородище – 3/16, Будкив – 2/8, Подмонастырь – 5/28, Воловое – 2/12, Шпильчино – 1/5, Стрилки – 21/118, Стоки – 4/18, Стоки-Виланцы – 20/111, Ланки-Малые – 38/238, Ланы – 3/15, Серники – 1/8, Любеши – 33/188, Карагуры – 1/4, Выбранивка – 18/97, Гудыско – 1/4, Суходол – 16/76, Волощино – 1/3, Глибовичи – 4/20, Ольховцы – 3/23, Лопушно – 14/65, Бобрка – 1/4. Всего 29 населенных пунктов, 229 хозяйств, 1241 членов семьи. Операцию проводит «тройка» в составе: Нач. отделения II отдела УГБ УНКВД – мл. лейтенант госбезопасности тов. Черпаков (руководитель), Нач. уезд. отдела НКВД – мл. лейтенант госбезопасности тов. Малышев, Опер Уполн. III отдела УГБ УНКВД – ст. лейтенант тов. Лимонов. Оперативный участок № 2 (Бобрский уезд). Кримировка – 78/350, Жабокруки – 31/189, Бакинцы – 18/96, Оришкинцы – 31/176, Грусятичи – 25/128, Черемхов – 11/50, Новоселки – 22/108, Подлески – 16/88, Бонинцы – 3/8, Боруды – 1/3, Чижицы – 1/3, Девятынки – 3/22, Юшковцы – 2/12, Боринычи – 3/16, ст. Стрилки – 1/8, Гран. Куты – 2/7, Руда – 1/8, Станкивцы – 2/8, Пидднестряне – 1/5, Залисчи – 1/5, Деш. Малораво – 1/4, Загирейко – 1/7, Добровляны – 7/28, Бортники – 1/7, Молодично – 2/9, Межиречье – 1/13. Всего 26 населенныхпунктов, 266 хозяйств, 1358 членов семьи. Операцию проводит «тройка» в составе: начальник отделения II Отдела УНКВД – мл. лейтенант госбезопасности т. Цитович (руководитель), начальник отделения уездного отдела НКВД – мл. лейтенант гос. безопасности т. Калинин, ст. лейтенант тов. Архипов. Оперативный участок № 3 (Бродский уезд). Лешнив – 18/117, Антось – 40/220, Костюшки – 25/137, Митница – 11/71, Комаривка – 1/6, Корсив – 2/7, Варшавка – 38/198, Шныров – 1/6, Ольховец – 4/24, Доронин – 12/63, Конюшкин – 11/59, Болдуры – 1/3, Паниковицы – 2/10, Пилсужино – 5/35, Касарщица – 8/53, Голосковичи – 23/136, Высоцкое – 33/168, Ясенив – 28/172, Кодлубиска – 28/171, Гутиска-Бродское – 1/4, Дубье – 2/8, Гуто-Литовское – 2/12, Литовиско – 4/22, Гутысько-Пеняцкое – 1/4, Чепели – 1/1, Шишковицы – 2/13, Маркопиль – 1/6, Поликарово – 31/156, Вербивщик – 13/78, Стибаривка – 6/29, Берлин – 2/8, Фильварки-Великие – 1/3, Логадив – 1/6, Спилки-Броды – 1/4, Лобач – 1/6, Гаи-Смоленские – 1/4, Зброи – 1/5. Всего 37 населенных пунктов, 363 хозяйства, 2025 членов семей. Операцию проводит «тройка» в составе: Нач. уездного отдела НКВД – лейтенант гос. безопасности тов. Евграфова (руководитель), особоуполномоченный УНКВД – ст. лейтенант гос. безопасности тов. Саркисов, и Опер. Уполн. III отдела УНКВД – ст. лейтенант тов. Нусимовича. Оперативный участок № 4 (Гродский уезд). Родатычи – 7/40, Бартатив – 6/30, Путятычи – 1/8, Воля Добростанская – 2/4, Лелехивка – 3/17, Янов-Залесье – 1/7, Керныця – 2/11, Обрашино – 1/3, Учерце – 1/3, Лесновичи – 1/8, Страда – 2/11, Велике-Поле – 2/10, Верешиця – 6/34, Ставки – 11/64, Майдан – 4/29, Вишенька-М. – 10/52, Любин Малый – 3/13, Янов – 1/9, Дроздовица – 1/8, Лозына – 1/6, Ярына – 1/5, Била Гора – 1/5, Ставчаны – 1/5, Завидовичи – 27/169, Добростан – 35/198, Вовчухи – 18/116, Генриховка – 20/112, Жорниска – 3/16. Всего 28 населенных пунктов, 172 хозяйства, 993 членов семьи. Операцию проводит «тройка» в составе: Нач. уездного отдела НКВД – мл. лейтенант госбезопасности – тов. Матвеева (руководитель), Зам. Нач. Эко УНКВД – мл. лейтенант госбезопасности тов. Уфлянда, Зам. Нач. отделения Эко УНКВД ст. лейтенант тов. Чунихина. Оперативный участок № 5 (Жолкевский уезд). Клодно – 51/296, Печихвосты – 8/60, Жовтанцы – 20/78, Мосты Великие – 20/192, Боенец – 16/87, Надичи – 6/27, Туринка – 11/52, Скворява Нова – 9/48, Кулява – 24/144, Деревня – 36/201, Сопошин – 5/21, Зарище – 12/61, Парове – 16/71, Камарици – 18/98, Зиболки – 10/51, Скварява Стара – 1/2, Гутиниска – 4/21, Блещи-Воды – 2/8, Фийна – 2/12, Заинска – 1/4, Поляна – 6/30, Купичволя – 1/5, Вечерки – 3/10, Волица – 1/3. Всего 23 населенных пунктов, 283 хозяйств, 1572 членов семьи. Операцию проводит «тройка» в составе: Нач. уездного отдела НКВД – лейтенант госбезопасности Гриднева (руководитель), Нач. отдела кадров УНКВД – капитан госбезопасности тов. Асланикашвили, Опер Уполн. III отдела УНКВД – мл. лейтенант госбезопасности тов. Яковлев. Оперативный участок № 6 (Злочевский уезд). Сновичи – 21/112, Жуков – 12/68, Плугов – 14/78, Рыков – 45/200, Тростянец Малый – 15/83, Гологоры – 13/73, Залисье – 1/1, Зозуля – 1/1, Короливка – 37/201, Питричи – 2/12, Ожидов – 1/3, Подгорцы – 2/19, Валуйка – 1/2, Пиково – 2/10, Черемушка – 1/4, Могила-Красная – 8/50, Красное – 7/36, Безруды – 12/72, Кушкор – 8/45, Могила-Утишки – 6/32, Переставка – 7/44, Бортков – 17/78, Брикуны-Переставки – 8/49, Руже-Роля – 37/229, Вильшаница-Дубки – 9/57, Вильшаница Мала – 14/67, Вильшаница Раздолы – 29/163, Княже – 11/52. Всего 28 населенных пунктов, 341 хозяйство, 1831 член семьи. Операцию проводит «тройка» в составе: Нач. III спецотдела УНКВД – ст. лейтенант госбезопасности тов. Мальцева (руководитель), Нач. уездного отдела НКВД – лейтенант госбезопасности – тов. Бурко, ст. инспектора ОК УНКВД тов. Мардвинцева. Оперативный участок № 7 (Каменский уезд). Вербляне – 19/139, Яблонивка Пальска – 50/250, Побужани – 20/124, Рийнив – 2/13, Кубча – 2/6, Козлов – 21/110, Дидилов – 2/15, Вилица Деревлянска – 10/99, Соколя – 4/24, Гарнин – 2/7, Дернив – 17/77, Незнанив – 4/25, Будки незнаные – 2/9, Лийники – 1/5, Селець Белькив – 4/22, Руда-Селенька – 2/10, Сдишев – 1/5, Полоничка – 1/5. Всего 18 населенных пунктов, 173 хозяйств, 949 членов семьи. Операцию проводит «тройка» в составе: Нач. уездного отдела НКВД – лейтенант госбезопасности тов. Губаренко (руководитель), Опер Уполн. III Спецотдела УНКВД тов. Ковалева, Зав учебной частью ОК УНКВД тов. Исагурьян. Оперативный участок № 8 (Любачевский уезд). Луговицы – 5/31, Витолдивка – 1/3, Пидемщина – 5/37, Ливча – 5/44, Долинка – 2/15, Костялюб – 17/94, Новое-Село – 6/33, Дахнов – 35/209, Синявка – 3/18, Котовица – 1/3, Луковец – 1/3, Сурмачевка – 14/80, Гаматка – 4/24, Сухая Воля – 4/28, Старое Село – 1/2, Залисья – 1/7, Ниновичи – 17/85, Ветлин – 11/74, Ляшки – 5/36, Кореница – 1/5, Макре – 6/34, Гараи – 1/5, Башта – 3/12, Корчунки – 5/28, Мураванки – 1/1, Лапаевка – 1/2, Бобровка – 4/38. Всего 27 населенных пунктов, 160 хозяйств, 952 члена семьи. Операцию проводит «тройка» в составе: Нач. уездного отдела НКВД – капитан тов. Кононов (руководитель), Нач. отделения ЭКУ мл. лейтенант госбезопасности тов. Петров, Опер Уполн. III Отдела УГБ УНКВД – техник интендант І ранга тов. Пышкин. Оперативный участок № 9 (Львовский уезд). Пустомыты – 21/80, Глинна – 11/44, Конойница (Кольтвассер) – 21/77, Сокольники – 3/18, Поршна – 2/12, Милашовичи – 3/7, Хрустно-Старое – 8/45, Айнзидель – 3/10, Сердица – 30/163, Мостки – 6/26, Лисневичи – 1/4, Перманив – 9/44, Белка Шляхетская – 9/41, Миклашив – 2/9, Кривчицы – 3/8, Глуховичи – 5/16, Гай – 15/59, Чижиков – 5/15, Чижки – 2/5, Давыдово – 2/6, Кротошин – 2/6, Пасики Зубжанск – 1/3, Бирки Яновские – 1/4, Грибавичи – 8/29, Зарудцы – 5/15, Костоив – 1/2, Збойск – 1/2, Сороки-Львовские – 1/2, Пруссы – 44/175, Цеперов – 31/131, Ярычев Старый – 9/44, Боршевицы – 3/14, Пидлиски-Велики – 11/71. Всего 33 населенных пунктов, 276 хозяйств, 1470 членов семьи. Операцию проводит «тройка» в составе: Нач. уездного отдела НКВД – лейтенант госбезопасности тов. Хомутова (руководитель), Зам. Нач. отделения ЭКО УНКВД тов. Алафердова и Нач. отделения уездного отдела НКВД тов. Хохрякова. Оперативный участок № 10 (Перемышлянский уезд). Вишнивчики – 4/17, Чемерницы – 18/83, Дусанив – 9/19, Кореличи – 22/87, Добряничи – 28/153, Боршов – 3/11, Коросно – 2/8, Ясна – 24/137, Погорельцы – 3/30, Ольфредивка – 4/13, Мазив – 25/98, Перегноев – 9/48, Задвирья – 22/71, Водкив – 2/13. Всего 14 населенных пунктов, 189 хозяйств, 1025 члена семьи. Операцию проводит «тройка» в составе: Нач. уездного отдела НКВД – капитан тов. Попова (руководитель), нач. отделения ЭКО УНКВД – мл. лейтенант госбезопасности тов. Стороженко, Опер Уполн. III Отдела УГБ УНКВД – мл. лейтенант госбезопасности тов. Хачияна. Оперативный участок № 11 (Рава-Руский уезд). Березанка – 7/38, Журавцы – 3/16, Руда-Журавска – 10/48, Свять – 3/18, Колойцы – 6/40, Гребеное – 3/21, Хоронив – 11/74, Хлевчаны – 60/342, Тяглив – 31/110, Воронов – 13/57, Остобиж – 21/113, Домашов – 26/142, Карив – 1/2, Михайловка – 1/4, Салаши – 1/4, Рички – 1/10, Заборье – 3/14, Вербицы – 3/19, Немиров – 4/14, Предместье – 6/30, Парипси – 13/79, Вербляче – 30/161, Шавры – 11/55, Радруж – 4/16, Патылачи – 1/7, Верхрапа – 2/11, Селиська – 6/36, Рата – 3/10, Присе – 1/2, Ширець – 6/36, Биле – 20/104, Каменная Гора – 5/29, Монастырек – 2/11, Замок – 10/70, Пидлисье – 1/3, Скопы – 4/24, Погориська – 7/38, Голе-Равска – 4/20, Вилько-Мозавецкая – 5/29, Пиратая – 3/8, Гейче – 4/21. Всего 41 населенных пунктов, 351 хозяйство, 1929 членов семьи. Операцию проводит «тройка» в составе: Зам. Нач. Ш отдела УГБ УНКВД – мл. лейтенант госбезопасности тов. Карлин (руководитель) Нач. уездного отдела НКВД – лейтенант госбезопасности тов. Клохтина, ст. опер, уполн. ЭКО УНКВД – сержант госбезопасности тов. Ключкина. Оперативный участок №12 (Радеховский уезд). Нестаничи – 12/75, Павлов – 40/193, Криве – 40/206 Дмитров – 90/519,Оглядов – 19/108, Оплицке – 16/83, Майдан Старій – 17/81, Ховуев – 9/58, Стовпин – 18/96, Туриська-Гутена – 4/23. Всего 10 населенніх пунктов, 266 хозяйств, 1462 члена семьи. Операцию проводит «тройка» в составе: Зам. Нач. отдела ОК НКВД мл. лейтенант госбезопасности тов. Белоконь руководитель), ст. Опер Уполн. II Отдела – ст. политрук Шитиков, и ст. Опер. Уполн. III Отдела УНКВД Зверев. Оперативный участок № 13 (Радеховский уезд). Немилов – 78/545, Увынь – 39/251, Лопатин – 14/75, Радехов – 13/64, Титевичи – 3/21, Сеньков – 8/40, Стоянов – 20/124, Андреевка – 8/47, Сморенев – 10/63, Диброва – 2/13, Романовка – 3/19, Вилка-Сушилска – 1/5, Сабанивка – 2/6, Станин – 1/6, Стримничи – 3/16, Ляшков – 16/91, Тарновка – 20/121, Пиратин – 5/32, Виткив Новый – 8/51. Всего населенных пунктов 19, 263 хозяйства, 1615 членов семьи. Операцию проводит «тройка» в составе: Нач. уездного отдела НКВД – капитан тов. Шабалина, Опер. Уполн. аппарата Особо ууполономочен. Мл. лейтенант гос. безопасности тов. Малояна, Зам. Нач. уездного отдела НКВД – политрук тов. Русанов. Оперативный участок № 14 (Сокальский уезд). Жиковицы – 3/14, Вишенька – 10/51, Ряшковицы, – 62/320, Грушевка – 42/275, Моргилевка – 52/245, Гора – 10/60, Остров – 35/168, Димитров – 33/177. Всего 8 населенных пунктов, 247 хозяйств, 1313 членов семеи.  Операцию проводит «тройка» в составе: Нач. уездного отдела НКВД – лейтенант госбезопасности тов. Сырцова (руководитель), Опер. Уполн. II отдела УГБ УНКВД сержант госбезопасности тов. Приходько, ст. опер. уполн. ЭКО УНКВД – сержант гос. безопасности тов. Шмидта. Оперативный участок № 15 (Сокальский уезд). Ромуш – 21/107, Скоморохи – 20/94, Станиславовка – 40/234, Рупиковка – 59/296, Валявка – 43/316, Равшина – 52/249, Горбкив – 21/114, Бабятин – 81/332, Анновка – 10/57, Лучицы Анновка – 16/75. Всего 10 населенных пунктов, 353 хозяйства, 1887 членов семей. Операцию проводит «тройка» в составе: Нач. Отделения ІІІ Отдела УГБ УНКВД – капитан тов..Панова (руководитель), ст. Опер. Уполн. III отдела УГБ УНКВД – сержант госбезопасности тов. Дюндин, Зам. Нач. уездного отдела НКВД – капитан тов. Князева. Оперативный участок № 16 (Яворовский уезд). Любыни – 20/129, Моранцы – 5/31, Воля-Гнейницка – 1/6, Гудзин – 2/13, Чапляки – 8/56 Ратиска – 7/36, Велики Оча – 2/11, Биндунь (Тростянец) – 23/116, Завадив – 5/36, Ногачев – 23/119, Лапино – 42/213, Новины. – 5/37, Хмурово – 13/67, Мужиловичи – 22/142, Шутово – 133/692, Селиска – 3/22, Яворов – 3/14, Грийницка – 4/29. Всего 18 населенных пунктов, 332 хозяйства, 1686 членов семей. Операцию проводит «тройка» в составе: Нач. уездного отдела НКВД – сержант госбезопасности тов. Каир, секретарь парткомитета УНКВД тов. Пухов, Зам. Нач. отделения II Отдела УНКВД – тов. Бессмертный (руководитель). 3. Для непосредственного проведения операции за участковыми «тройками» закрепить 1425 оперативных групп из 4660 оперработников УГБ, ОО комполитсостава РКМ и внутренних войск, красноармейцев внутренних войск и коммунистов области. В целях присечения возможных эксцесов со стороны осадников и враждебных элементов населенных пунктов, к каждому оперативному участку прикрепить резервные оперативные группы в составе 15 бойцов внутренних войск во главе с оперативным работником. Всего резервных оперативных групп по области потребуется 240 чел. Таким образом, для проведения операции по Львовской области потребуется 4900 чел., в том числе 1425 чел. возглавляющих опергруппы и 16 оперработников, возглавляющих резервные опергруппы. Обласная «тройка» для проведения операции располагает следующими людскими рессурсами: Оперработников УНКВД: 66 чел. Оперработников уездотделов УНКВД: 60 чел. Оперработников Особого Отдела: 103 чел. Комполитсостава РКМ: 200 чел. Коммунистов области: 400 чел. Всего: 829 чел. 4. Представленные участковыми «тройками» оперативные планы выселения осадников и лесников утвердить. Приложение: 1. Карта с дислокацией населенных и погрузочных пунктов осадников и лесников. 2. Инструкция уездным «тройкам» по выселению осадников и лесников. 3. Памятка для оперативных групп. 4. Дислокация погрузочных пунктов. 5. Сводная таблица по области с характеристикой выселяемых. 6. Оперативные планы уездных «троек». Обласная «тройка» по выселению осадников и лесников по Львовской области: Начальник управления НКВД по ЛО капитан гос. безопасности — подпись (Краснов) Зам. нач. 3 отдела ГУГБ НКВД СССР капитан гос. безопасности — подпись (Лангфанг) Начальник 3 отдела УГБ НКВД УССР ст. лейтенант гос. безопасности — подпись (Громовенко) .22 января 1940 года. г. Львов Архів Інформаційного Бюро Управління внутрішніх справ Львівської області. Ф. 110, оп. 1, спр. 104, арк. 10-18. Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади. Книга ІІ. Документ № 1а