Розповіді про поляків та події у с. Дубники (оповідачі: Корць Костянтин, Корець (Кузьмицька) Софія, Войтович Ольга, Поліщук Борис, Войтович Венедикт, Губерук Іполіт).

Спалене поляками село Губинок. 1944 р.

Спалене поляками село Губинок. 1944 р.

Фото: www.risu.org.ua

Село було розташоване поміж Білином і Володимиром. На початок війни в ньому було до 50 господарств. Довкола села були колонії (хутори) Водзінек, Водзінов, Спащизна, Стасік, Калінувка, Білозовщина, Ганусин, Заславок, у яких жили переважно поляки. У колоніях було від кількох до 20 дворів.

Коли в Білині організовувалась пляцувка, то мешканці цих колоній і самих Дубників продовжували жити мирно, разом з сусідами українцями. Уже тоді мешканці сіл і колоній почали копати схрони. Часто робили одного схрона на дві сім’ї або помагали сусід сусідові. Але поступово змінювались обставини, мінялися погляди людей. З Білина наїжджали бойовики, збирали поляків, проводили бесіди про ворогів-українців, про боротьбу за Польщу. 16 липня 1943 р. просто на дорозі, серед білого дня був застрелений 40-річний Войтович Володимир Федорович. Він їхав фурою на поле, з ним дружина Аделька (полька) й синок Владик. Коли проїжджали повз хату осадника Кіта Вацлава, то господар вийшов з гвинтівкою і вистрелив Войтовичу в груди. З хати вискочила дружина Кіта і закричала: “Забій єще те гадувке і тего малего гада!”. Аделька просила не вбивати хоч малого Владека, промовляючи: “Я теж єстем полька”. Підійшов якийсь старший і наказав не чіпати жінки й дитини. Похований Войтович на кладовищі села Дубники.

Вже була глибока осінь 1943 р., коли вночі в селі почулися постріли. Корець Ганна Герамонівна, 40 р. (чоловіка її розстріляли німці за те, що в 1939-1941 рр. був секретарем сільради) з трьома дітьми сховалась у схроні. Трішки побула і згадала, що залишила в хаті прядиво. Тоді люди сіяли льон, коноплі, робили з них кужіль, пряли, ткали полотно і шили одяг. Якщо заберуть пряжу, то не буде полотна з чого зіткати. Ганна сказала дітям, аби сиділи тихо, а сама вийшла зі схрону, щоб пряжу заховати. Більше в схрон вона не повернулася. Була застрелена поляком на прізвище Краков’як Ясько. Залишились діти круглими сиротами. Жорі було 15, Борі – 13, Соні – 9 років.

10 лютого 1944 р. сорокашестирічний Войтович Степан Федорович їхав до млина. Він був високий, сильний, гарний і надзвичайно спокійний. Перестріли, закатували страшними муками: відрізали вуха, носа, піднімали на дибу, вирізали на тілі живі пасма, кололи. Мучили цілий день. Керував тортурами, брав в них участь Янек Павельчак з колонії Ганусін, за Польщі власник цегельні. Йому допомагали Бахняк з Мочиська (передмістя Володимира), Дроб’як з колонії Стрев’яга.

Це були поодинокі напади і вбивства. Так жили до Стрітення, але 14 лютого 1944 р. через село їхав на санях поляк Юзік Козак. Сани були в крові, вид у фірмана страшний. Зупинився напроти хати Кузьмицького Степана Степановича, підкликав до себе його і твердо сказав: “Ради Бога, тікайте, бо як не сьогодні вночі, то завтра вас, українців, усіх поб’ють”. Він коротко розповів, що бачив за ці дві доби, зітхнув, перехрестився і ще раз повторив: “Тікайте тільки-но смеркне”. У цю ніч українці покинули село. Як завжди, не всі. Особливо старші люди.

Грисюк Надія, 40 р., тікати не могла: в неї вже починалися пологи. Вона була в хаті. Чоловік з двома дітьми подався в місто. Неподалік у схроні сиділи старші люди. Серед ночі Надя народила дівчинку, а в селі чулися постріли. Вранці дід Веремко вийшов зі схрона й пішов до хати подивитись і взнати, як там почуває себе Надя. Жінка лежала в ліжку вбита, а на долівці розтоптане місиво з немовляти – дівчинки. Він повернувся і розповів про цю страшну трагедію Корцю Якову Єрмолайовичу й Ользі Абрамівні. Коли під обідню пору Веремко Войтович вийшов зі схрону, то його було вбито під хатою, в якій лежала мертва породілля.

До цього часу польські сім’ї жили в селі поряд з українцями, але в одну ніч усі дорослі хлопці й чоловіки залишили село й пішли в Білин, їх покликали. Минув якийсь тиждень. Люди навідувалися в село, щоб глянути на господарку, а головне, щоб узяти якийсь харч. Ясько Краков’як побачив Зосю Степанівну Кузьмицьку і давай ганятись, щоб убити. Його притримав поляк Горячний і спитав: “Ясю, цо зробіл тобє Кузьмицький, цо ти хцеш забіць єго дзєцко? Ти ж танцовал з ньов. Нє руш, нєх жиє…”. Вона втекла, але не всім так пощастило.

Чотирьох мешканців села: Заремську Ольгу (15 р.), Заремського Сергія (27 р.), Заремського Володимира (30 р.), Войтовича Ананія Сергійовича (15 р.) завели до лісу (нині це місце за птахофабрикою). Трьох загнали в якийсь котлован і постріляли та почали знімати чоботи. А Краков’як Ясько свою жертву не стрельнув.

– Зжуцай бути. Мам з цєбє сцьонгаць бути з забітеґо?

Сам стоїть з гвинтівкою, спрямованою на Володимира. Заремський сперся на дерево, зняв одного чобота, почав знімати другого, і тільки Ясько зиркнув у яму, чи там роззувають мертвих, як Володя чоботом щосили вдарив Яська по тім’ю. Краков’як упав, а Заремський скільки духу побіг у ліс. Довго лікувався у білій лікарні. Лікар-німець, вилікував.

На другий день польські боївки напали на село, пограбували, половину дворів спалили.

Джерело.http://www.ji.lviv.ua/

5 березня 1950 р. загинув головний командир УПА Роман Шухевич – «Тарас Чупринка».

Фото.Будинок де загинув Р. Шухевич

фото.Р. Шухевич.

У селі Білогорща на Львівщині під час масштабної спецоперації МГБ (було залучено близько тисячі осіб) загинув Р. Шухевич.

"За планом 8-а рота 10-го стрілецького полку 62-ї дивізії ВВ під командуванням досвідченого "бандолова" капітана Шльоми Пікмана блокувала не один, а кілька будинків, в яких ймовірно міг бути Шухевич , – 

Розповідає про день загибелі командира Дмитро Вєдєнєєв у матеріалі "Як загинув Шухевич і що могло статися з його тілом" . –

Раптом з будинку Наталі Хробак вискочив її син Данило. Група під орудою Пікмана затримала і нашвидкоруч піддала його "активному допиту". Підліток вказав у центрі села на будинок своєї сестри Ганни Конюшек, домашня прибиральниця якої була схожа на Галину Дідик.

Близько восьмої години група солдатів і відповідальних працівників Управління 2-Н та УМГБ на чолі з В.Фокіним та І.Шорубалкою підійшли до цього будинку. Хвилин за десять двері відчинила жінка, яка назвала себе Стефанією Кулик, але була впізнана як Дідик.

Як сказано в одному із звітів, їй було "категорично запропоновано, щоб Шухевич Роман, який переховується разом з нею, здався і щоб вона посприяла цьому, тоді їм буде збережено життя".

Дідик відмовилась це зробити, тоді у будинку розпочався обшук, обшукали і саму Дідик, вилучивши пістолет. Одначе вона встигла прийняти стріхнін (а не ціанід, як інколи пишуть) і, вже втрачаючи свідомість, почула постріли".

"У Білогорщі Шухевич перебував у будинку Г.Конюшек у спеціально обладнаному ще у жовтні 1948 року сховищі. Воно являло собою дерев'яний короб у міжповерховому просторі на кілька осіб з двома простінками, що розсувалися. Вихід з кімнати прикривав килим, – пише Д. Вєдєнєєв. – В принципі, у такому сховищі можна було пересидіти обшук, не виявивши себе. Важко сказати чому, але Шухевич цього не зробив і спробував вирватися з будинку.

Ось як це описано в одному із звітів:

"Під час обшуку з-за дерев'яної перегородки на площадці сходів були здійснені постріли. У цей час по східцях піднімались начальник відділення Управління 2-Н МГБ УРСР майор Ревенко і заступник начальника УМГБ Львівської області полковник Фокін. У стрілянині, що виникла, тов. Ревенка на майданчику сходів було вбито.

Під час стрілянини з укриття вискочив бандит з пістолетом і гранатою в руці і кинувся вниз по східцях, де наскочив на полковника Фокіна, який сходив вниз. У цей час сержант Поліщук, який стояв у дворі, підбіг і автоматною чергою вбив бандита". Щоправда, в іншому документі називається інше прізвище сержанта - Петров.

Восени в 1950 році в українській емігрантській пресі з'явилися численні некрологи у зв'язку із загибеллю головнокомандувача УПА. Одначе жодних подробиць його загибелі не подавалося...

У березні 2000 року газета "Киевские ведомости" надруковала спогади Юрія Шухевича, який згадував, як слідчий Гузеєв привів його до гаражу Львівського обласного управління МГБ, де він побачив тіло свого батька:

"Батько лежав на соломі у вишитій сорочці, на правій стороні обличчя було видно слід кулі, а під груддю було три рани, на голові поруч із кульовим отвором обпалене волосся. "Значить, застрелився", - подумав я".

"Ймовірніше те, що Р. Шухевич просто не зміг скористатись гранатою у тісноті будинку і спробував вирватися. Якби він не прагнув цього, то відразу б застрелився або підірвав себе гранатою, – підсумовує Дмитро Вєдєнєєв. – Внаслідок нескоординованих дій опергрупи, для якої поява Шухевича стала абсолютною несподіванкою, командарм отримав смертельне поранення, скотився вниз по східцях і, не бажаючи потрапити живим до рук чекістів, сам пустив собі із "Вальтера" кулю у скроню".

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua 

ПАМ’ЯТІ УКРАЇНСЬКИХ СЛУГ БОЖИХ О. МИХАЙЛА ВОВЧИКА ТА О. ЯРОСЛАВА ЧЕМЕРИНСЬКОГО.

На фото о. Михайло Вовчик.

Народився Михайло Вовчик 5 червня 1892 р. у незаможній сім’ї у Старому Самборі на Львівщині. Завдячуючи живому від природи розуму, здобув добру освіту. Після висвячення о. Михайло душпастирював у гірських селах, ревно утверджуючи духовні й національні цінності.

Сільський священик активно дописував до «Нової зорі». Взагалі, на католицьку пресу покладав величезні надії. «Добра преса - то великий орудник в провадженню вірних», - вважав він.

Сучасники запам’ятали його ревним, милосердним, легким у спілкуванні. Відвідував стареньких парафіян, особливо ж любив молодь, розумів її потреби й інтереси. Втім, як людина високоморальна, вкрай вимоглива до себе, о. Михайло сподівався бачити такими ж і інших, а передусім - душпастирів. Глибоко розчаровувався, коли зустрічав серед них людей із іншими цінностями. Повертаючись із сільських празників, скаржився рідним: мав враження, що опинився серед заробітчан, а не священиків.

Перед приходом радянських військ священик відправив дружину із дітьми на Захід, а сам залишився, хоча парафіяни слізно просили його виїхати теж. Через рік рідні повернулись і ледве впізнали його: згорблений, посивілий… Замість радості, питання: «Для чого вернулися? Що буде з вами?» Своє ставлення до української Церкви нова влада не приховувала; видно, уже зазнав тиску. До того ж, пережив дуже важко загибель сина Іларіона, який пішов без його згоди в УПА і пропав безвісти.

Коли у Галичині почались масові переслідування греко-католицького духовенства, отець став частим «гостем» у відділі НКВС у Дрогобичі. Спочатку переконували «по-доброму», обіцяючи «прощення всіх гріхів» і матеріальні блага - лиш би «перейшов на православ’я». «Я присягав Католицькій Церкві і готовий покласти за це життя», - була відповідь отця.

У 1946 р., після псевдособору УГКЦ, о. Вовчика заарештовують. На суді двоє селян свідчать проти свого пароха. Священик отримав термін - 10 років позбавлення волі. Невдовзі після суду «хлопці з лісу» просили рідних назвати імена неправдивих свідків. Мати й доньки змовчали: не хотіли помсти.

Стосунки о. Михайла із його дітьми (мав двоє доньок і двох синів) - драматичні й зворушливі. Сини, виховані у дусі любові до України, віддали за неї свої молоді життя. Іларіон пропав безвісти; Ореста заарештували за участь в УПА невдовзі після батька, і він помер на засланні у 1952 р. Доньки ж самовіддано підтримували тата після арешту. Старша, Стефанія, заробляла, підліток-Ірина возила передачі батькові і братові, через що часто пропускала заняття. Часто дивувався: «Де ви, діти, берете гроші, на передачі?»

Важкі часи отець переносив мужньо, терпляче. Для багатьох промінчиком у темряві ставали його слова, які часто промовляв до співтоваришів: як є кінець добру, так є і кінець терпінням. А болю й принижень було дуже багато. Навіть тортури над ним були витончено принизливими: годували в’язня соленим оселедцем, що викликав безперервну спрагу, і тримали годинами на допитах, потішаючись над немічною літньою людиною.

Волі о. Михайло так і не побачив. Про його відхід до вічності (4 листопада 1953 р.) рідні дізнались із листа співв’язня, надісланого із Донецької тюрми: «У дорогу, котра й кожного з нас чекає, вибув із чистою совістю, попрощавшись із товаришами, нікому нічого не довжний. Сам розпорядився своїм «майном», роздавши його приятелям… Через мене попрощався зі всіма Вами, здаючи вас під покров Матері Божої і поручаючи мені переслати для всьої Рідні посліднє, прощальне уціловання» …

Отець Ярослав Чемеринський: Людина, яку «не зломить ні залізо, ні вогонь…»

Біографічних даних про о. Чемеринського не так уже й багато. З доволі розрізнених, але промовистих спогадів сучасників, документів простежується драматична доля душпастиря, його великий душевний біль за страждання народу та чітке розуміння священичого обов’язку, що його не припиняв виконувати і в найважчі хвилини.

Батько о. Ярослава був директором школи у с. Товсте на Тернопільщині. Хлопчик народився там у 1906 році. У цій сім’ї дітей виховували дітей добрими християнами і палкими патріотами. Одна із сестер о. Чемеринського, Ольга, загинула у в’язниці на Лонцького у той же час, коли і він. Інша, Ганна, була однією з найвідважніших та найідейніших учасниць українського опору. Виконувала найбільш ризиковані завдання Проводу ОУН. Саме вона, Ганна Чемеринська, була великим і нерозділеним коханням Степана Бандери.

На торжественній Літургій, коли відбувався чин рукоположення у священичий сан, о. Ярослав роздав присутнім пам’ятні образочки із написом на зворотньому боці «Хто не любить України – той не любить Бога». Декому ці слова видались націоналістичними, більшість – були захоплені ідейністю та патріотизмом свяшеника.

Душпастирське служіння отця в основному пов’язане із храмом Петра і Павла у Львові. Його дуже любили парафіяни і йшли до нього з усіма своїми потребами й проблемами. Відомо, що мешкав у надзвичайно скромній кімнатці при церкві, багато там було лише книг.

Польські власті не були прихильними до священика з огляду на його патріотичні настрої, але відверто не чіпали. А серце о. Ярослава боліло при вигляді принижень та утисків його народу. У час пацифікації, у 1930 р., єпископ Бучко разом із о. Чемеринським об’їздили місця погромів. Священик написав про це у листі до друга-священика, і згодом той лист був передрукований за океаном. Детально описує жахливі картини: «поламані образи, канапи з обдертим покриттям, конфітурами обмазані стіни…» «Це Голгофту перевищує, що терпить наш нарід. … Подай це до відома світові. Я за все беру повну відповідальність, і не маю страху, як і єпископ» . А ще отець Ярослав тоді збирав списки потерпілих.

Сучасники описують священика як дуже м’яку людину «ангельської доброти», віддану душпастирській праці. Не мав міцного здоров’я, через проблеми із ногою трохи накульгував, але це не надто кидалось в очі.

Розумів людський біль, співчував тим, кого мучили фізичні недуги. У 1937 р. о. Ярослав написав молитву для «Апостольства хворих». Він переслав її до митрополита: «…осмілюся запитати, чи вона чого варта», - покірно запитував. Не знаємо відповіді митрополита Андрея, але із слів молитви можемо судити про глибину віри о. Чемеринського, його смиренність, здатність співпереживати, розуміння сенсу терпіння, любов до свого народу й землі. Ось невеличкі уривки з того чудового тексту: «…Дозволь же Господи, коли вже не буду здібний взяти на свої рамена ніякого обов’язку, нічим придатися, коли не зможу вже нікому помогти, нікого потішити, дозволь прийняти всі мої терпіння за всіх, за Церкву нашу, за наших ієрархів, за нарід мій, за найдорожчу мою рідню… за тих, що по тюрмах на чужині, і на чужій службі, за знайомих і чужих, за грішників, кривдників і ворогів… Вислухай мене, Господи, благаю Тебе, хай ця скромна жертва моєї немочі буде моїм уділом у ділі відродження нашого народу» …

Із приходом радянської влади для о. Чемеринського залишатись у Львові стає небезпечно, адже був активним членом ОУН. На початку 30-их навіть виконував функції крайового провідника. Звісно, жодних бойових акцій він не організовував, але саме завдяки йому організація збереглась структурно. Був навіть наказ проводу ОУН, що о. Чемеринському слід виїхати з України. Відповів, що для організації робив завжди, що міг завжди, що «…вона розвинулась, зміцніла і дасть собі раду, а Церква – у потребі, бо йдуть важкі часи». І саме тому залишився.

Схопили його улітку 1940-ого. А через рік, у тюрмі на Лонцького у Львові, закатували. Як саме – не знаємо. За однією із версій, отця розіп’яли на в’язничній стіні. Точна дата смерті отця, місце його поховання теж залишились невідомими. Знаємо, що одного із співв’язнів просив, як той вийде на волю, передати два усних послання. Одне адресувалось його матері – благав прощення за все. А друге – митрополитові Шептицькому. Йому о. Ярослав Чемеринський просив переказати, що не зганьбив душпастирського сану на допитах.

Джерело - автор допису Катерина Лабінська - Снігур.

Цей день в історії УПА 5 березня.

Фото. Бійці особистої охорони Романа Шухевича ліплять вареники. З фондів ГДА СБУ.

1944 рік

Відступаючі німецькі загони здійснили напад на село Садки на Тернопільщині. Повстанці вступили в бій, знищивши двох німців, ще чотирьох поранено. Загинув один воїн УПА.

1945 рік

Курінь УПА змушений прийняти бій із загоном НКВД, що проводив облаву в селі Дев’ятники на Дрогобиччині. Загинули 25 повстанців, у тому числі командир куреня Філіпкович – «Горинь».

У селі Зубів на Львівщині чота УПА атакувала прикордонну заставу. Знищено 18 військових, спалена будівля застави, загинув один повстанець.

Під час облави в селі Хліплі на Львівщині повстанці знищили начальника райвідділу міліції. Загинули 4 підпільники, ще 4 захоплені в полон.

1946 рік

Сотня «Дністер» УПА-Захід обстріляла загін НКВД, що проводив облаву в селі Котиська на Станіславщині. Знищені троє військових, одного поранено.

У райцентрі Галич на Станіславщині загін повстанців атакував приміщення винищувального батальйону. Знищено 5 бійців, ще двох поранено. Повстанці відійшли без втрат.

1947 рік

Пошуковий загін МГБ наскочив на підпільний шпиталь у Краковецькому лісі біля села Роснівка на Львівщині. Загинули 5 поранених повстанців, медсестра Ірина Заблоцька – «Ліда» прийняла отруту.

Ірина Заблоцька – «Ліда» (1925-1947) – народилася в селі Глиняни на Львівщині. Закінчила Львівську гімназію, навчалася в Львівському медичному інституті. Член ОУН, потім перейшла в підпілля. Була медсестрою в Яворівському районі. Отруїлася, коли підпільний шпиталь оточив загін МГБ.

У селі Дядьковичі на Рівненщині повстанці захопили п’ятьох представників районного партактиву, що розташувалися на ночівлю. Двох стратили, ще двох захопили з собою, одного відпустили.

Під час зіткнень із опергрупами МГБ у селах Манастирець і Колпець на Дрогобиччині загинули троє повстанців (серед них – районний референт пропаганди Павло Волянський – «Орел»).

1948 рік

Пошуковий загін МВД оточив групу підпільників у одній із хат села Губичі на Дрогобиччині. Троє повстанців підірвалися гранатами, Євген Войтович – «Нечай» зміг прорватися з підпаленої хати і поранив бійця винищувального батальйону.

У сутичці з загоном МВД біля села Климець на Дрогобиччині повстанці знищили п'ятьох військових, трьох поранили. У перестрілці загинули двоє підпільників.

1949 рік

Підпільники в селі Новомилиськ на Рівненщині знищили директора радгоспу, а в селі Уцишків на Львівщині – бригадира колгоспу.

Загін самооборони села Кутиска на Тернопільщині знищив місцевого секретаря парторганізації, дільничного уповноваженого, голову колгоспу, секретаря сільради та трьох бійців винищувального батальйону. Загинув один підпільник.

1954 рік

У селі Березно на Рівненщині підпільник поранив голову колгоспу та його заступника.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua

5 березня 1903р. у Санкт-Петербурзі у дворянській родині з глибокими Українськими коренями народилася Наталя Забіла, дитяча письменниця, перекладачка з польської, французької та російської, авторка понад 200 книг, які вийшли накладом більше 5 мільйонів примірників. Вона стала першою лауреаткою літературної премії імені Лесі Українки.

Якби не Жовтневий переворот, життя Наталі Забіли могло б скластися зовсім інакше. Вона народилася і виросла в культурній столиці Російської імперії у дворянській родині, багатій на яскраві постаті. З дитинства вона чула розповіді про сімнадцять козацьких полковників з роду Забіл, які родичалися із Безбородьками, Граб’янками, Мировичами, Полуботками, Скоропадськими. І про свого предка, козака-характерника Петра Забілу з Борзни, який прожив аж 105 років і до останнього був генеральним обозним. А козацьке прізвисько Петро Забіла отримав за звичку усі страви «забілювати» молоком та сметаною.

Було в роду Забіл і багато творчих особистостей. Рідний дід Наталі Пармен Забіла був відомим скульптором, автором бюстів Тараса Шевченка, Миколи Гоголя, пам’ятника Олександру Герцену в Ніцці. Дядьком Пармена Петровича був поет-романтик Віктор Забіла, друг Тараса Шевченка, автор популярних пісень «Не щебечи, соловейку» та «Гуде вітер вельми в полі». Тітка Наталки, Надія Забіла, була оперною співачкою, дружиною художника Михайла Врубеля.

Батьки Наталі теж мали хист до живопису, вчилися в художньому училищі барона Штігліца. Батько став чиновником Міністерства землеробства, а мама цілком віддалася вихованню дітей, яких у подружжя було шестеро. У чотири роки Наталя навчилася читати і писати, слухаючи, як мама навчає старшу сестру. Дуже любила поезію Шевченка, змалку пробувала сама писати вірші, казки, оповідання.

Усе змінилося 1917-го року. Батько залишився в Петербурзі, а мама з дітьми тікає від революційного безладу в Україну. Оселяється у невеличкому селищі Люботин на Харківщині. Щоб допомогти родині, Наталя закінчує прискорений курс гімназії та влаштовується вчителькою в школу в передмісті.

У 1925 році вона закінчила історичне відділення Харківського інституту народної освіти (нині – Харківський університет ім. Каразіна). Ще в студентські роки вийшла заміж за молодого письменника, члена-засновника Спілки селянських письменників «Плуг» Саву Божка, народила сина Тараса. 

Шлюб протримався недовго. У 1938 році Саву заарештують за стандартними обвинуваченнями «причетності до антирадянської націоналістичної організації» і засудять до 5 років таборів. Йому вдалося вижити і пережити війну фронтовим кореспондентом. Але до кінця життя лишиться зламаним і заляканим, та помре у 1947 році забутим і безробітним.

Як вдалося самій Наталі Забілі уникнути сталінських репресій – лишається загадкою. Можливо, через те, що в неї був закоханий Володимир Сосюра, якому, попри своє «петлюрівське» минуле вдалося лишатися у фаворі влади? Можливо, тому, що вона обрала дитячу літературу, яка була політично нейтральною. 

Вона видає одна за одною віршовані дитячі збірочки. «Ясоччина книжка», присвячена доньці, пережила кілька перевидань (останнє – у 2000 році), а сукупний наклад сягав сотень тисяч примірників. Не менш популярною була і її «Абетка» та читанки, якими зачитувалися всі школярі.

Коли нацистська Німеччина напала на СРСР, Наталя Забіла жила й працювала в Казахстані. Повернувшись в Україну, очолювала Харківську письменницьку організацію, до 1947 року редагувала журнал «Барвінок». Довгий час вона розривалася між Харковом, де у неї була квартира з усіма зручностями, і Києвом, де жив чоловік. Колеги навіть скаржилися. Що вона у Києві вважається киянкою, а в Харкові – харків’янкою, а тому друкується і там, і там, отримуючи подвійні гонорари.

Після переїзду до Києва у 1951 році Наталя Забіла з головою поринає в літературне життя, маючи репутацію впливової парт-дами у письменницькому середовищі. Протягом багатьох років була головою комісії дитячої літератури у Спілці радянських письменників України, членом редколегії дитячих журналів, редакційної ради Дитвидаву, виступала на письменницьких з’їздах і нарадах з питань дитячої літератури як критик і літературознавець. Паралельно займалася перекладом українською творів Олександра Пушкіна, Миколи Некрасова, Сергія Михалкова, Агнії Барто, Самуїла Маршака, Корнія Чуковського, перекладала з французької, польської та інших мов. У 1972 році твори Наталі Забіли були відзначені літературною премією імені Лесі Українки.

Померла Наталя Забіла 6 лютого 1985 року. Похована в Києві.

Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/berezen/5/1903-narodylasya-natalya-zabila-dytyacha-pysmennycya-i-perekladachka

5 березня 1827р. у с. Веселий Поділ на Полтавщині народився Леонід Глібов, письменник, байкар, видавець, громадський діяч.

Український письменник, байкар, видавець, громадський діяч.

Закінчив Ніжинський ліцей вищих наук. Викладав географію в Чернігівській чоловічій гімназії. Редагував двотижневик «Чернігівський листок» (1861-1863), де піднімав теми викладання рідною мовою, жіночої освіти, писав про гострі соціальні проблеми. У 1863-му позбавлений права вчителювати за зв’язки з членом організації «Земля і воля» Іваном Андрущенком, перебував під поліцейським наглядом. Тоді ж майже втратив зір. Два роки провів у Ніжині в батьків дружини. Після смерті останньої, в 1867-му повертається в Чернігів. Надалі працював управителем земської друкарні, багато друкувався. Став душею літературно-мистецького життя міста. Брав активну участь у діяльності аматорського театру.

В українській літературі здобув широке визнання як байкар. Створив понад 100 байок, у яких засуджував кріпосництво та інші вади тогочасного суспільства. Майже весь наклад першої збірки «Байки Леоніда Глібова» (1863) був знищений згідно Валуєвського циркуляру. За життя вийшли ще дві збірки байок (1872, 1882), надрукувати інші заважала цензура.

В останні роки став відомий як дитячий письменник. Хоча через проблеми із зором писав під лінійку з лупою.

Помер 10 листопада 1893-го в Чернігові. Похований на території Троїцького монастиря.

Джерело. Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам’яті

5 березня 1966р. в м.Буффало (США) помер Український композитор, диригент, піаніст, музичний діяч, уродженець Тернополя Василь Безкоровайний.

БЕЗКОРОВАЙНИЙ ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ (VASYL BEZKOROVAINYI; BEZKORO­WAJ­NYJ; 12.01.1880, М. ТЕРНОПІЛЬ, УКРАЇНА — 05.03.1966, М. БУФ­ФАЛО, США) — КОМПОЗИТОР, ДИРИГЕНТ, ПЕДАГОГ.

Народився 12 січня 1880 в Тернополi. За­кiн­чив Львiвський Університет (матема­тика й фiзика, 1906) i Львiвську Консерва­то­рiю (фортепiа­но, диригенту­ра, композицiя; учень С. Нєвядом­ського i М. Солтиса, 1908). В 1910—1930-х працював гiмна­зiйним учителем в рiзних мiстах Галичини й водночас займався музичною дiяльнiстю.

Спiвзасновник i заступник диригента хору «Боян» у Львовi; орга­нi­затор фiлiй Львiвського Музичного Iнституту iм. М. Лисенка в Тернополi й Золо­чевi. В тих мiстах, як також в Станисла­вовi, органiзував хори «Боян» та був їхнiм диригентом.

З 1944 на емiграцiї в Австрії, диригент українського хору в Гогенемсi. 1949 переїхав до США i в Буффало продовжував музичну працю як компо­зитор, диригент, акомпаніатор і педа­гог при Українському Музичному Інституті.

Творчий доробок В. Безкоровайного включає понад 350 творiв:

для фортепiано (в т. ч.: «Думка Г-моль», «Гагiлки I—IV», “Колисковi I—II», «Т«и Сонати»);

для скрипки з фортепiано («Українська Рапсодiя», «Думки I—III»);

соло­спiви («Засумуй трембiто», «I знов страшнi чутки», «Снишся менi», «Чого ти ходиш на могилу»);

для хору («Вiддала мене», «Думи мої», «Золотi зорi», «Народним лицарям», «Полуботок», «Садок вишневий»);

для симфонiчного оркестру («Рiз­двя­на увертюра», виконана 1956 симфонiчним оркестром м. Буф­фа­ло);

оркестрова оперета «Натал­ка Полтавка»);

музика для драм, п’єс («Мина Мазайло» за М. Кулiшем);

дитячої опери «Червона Шапочка».

Авторські концерти у Києві, Терно­полі, Львові, Сімфе­рополі, Ужго­роді, Донецьку (2001—2002) захо­дами Є. Стецькова. Автор­сь­кий кон­церт у Львові (2001)  із учас­тю молодіжного хору «Дуда­рик», записаний на компакт диску (CD).

Помер 5 березня 1966 року в містечку Буф­фало (США), похо­ва­ний там же на цвинтарі Mt. Olivet.

Джерело

Трощинський, В. БЕЗКОРОВАЙНИЙ Василь [Текст] / В. Трощинський // Енциклопедія української діяспори. Т. 1: Сполучені Штати Америки, кн. 1: А — К / гол. ред. Василь Маркусь ; іл. Надія Заяць. — Нью-Йорк;Чікаго : Наукове Товариство ім. Шевченка в Америці, 2009 . — 433 с. : іл. — Режим доступу: http://eudusa.org/index.php?title=Bezkorovainyi_(Bezkoro%C2%ADwaj%C2%ADnyj)_Vasyl, вільний. — Дата ост. пер.: 20.04.2020.

https://irp.te.ua/bezkorovajnyj-vasyl-vasylovych/

https://teren.in.ua/2018/03/05/5-bereznya-v-istoriyi-ternopilshhyny-2/

4 березня 1949р. у Кіцмані Чернівецької обл. в сім'ї вчителів Михайла та Софії Івасюків народився композитор Володимир Івасюк - автор «Червоної рути».

Володимир Івасюк 1953 р.

Хлопчика назвали Володимиром – на честь батькових улюблених поетів Сосюри та Cамійленка.

Змалечку він тягнувся до музики, в три роки найбільшим задоволенням були репетиції вчительського хору, куди його брали батьки. З п’яти сам починає вчитися грати на скрипці. Музичну школу в Кіцмані відкрили за клопотаннями Михайла Івасюка та інших батьків.

Володимиру Івасюку «світила» золота медаль, якби не прикрий випадок: у десятому класі він з друзями гуляли парком, і хтось закинув картуз на гіпсовий бюст Леніна. При спробі зняти незакріплений бюст упав із постамента і розбився. Усі потрапили до міліції, було відкрито «Справу Володимира Івасюка», постало питання про виключення його із комсомолу, вигнання зі школи. Зрештою, скандал зам’яли, але в атестаті з’явилися четвірки з історії СРСР та суспільствознавства.

Ця ж історія завадила йому стати студентом Чернівецького медичного інституту попри блискуче здані вступні іспити. Хтось доніс про «справу» і 31 серпня 1966 року замість студентського квитка Івасюк його чекали звинувачення, що він «нечесним шляхом пробрався у лави радянських студентів» і наказ про виключення. Лише через рік, отримавши рекомендацію від заводу «Легмаш», Івасюк став студентом медінституту.

Багато пісень Володимир Івасюк писав під псевдонімом, оскільки не був членом спілки композиторів, а тому відомі колективи не мали права брати їх до репертуару. Попри це пісні Івасюка перемагали на багатьох конкурсах в СРСР та за кордоном, їх співали від Камчатки до Чорного моря, а «Червона рута» стала справжнім світовим шлягером.

У Володимира Івасюка було дві освіти. Після закінчення Чернівецького медичного університету він вступив до Львівської консерваторії на композиторське відділення. Його професором був Анатолій Кос-Анатольський.

У Володимира Івасюка була дивовижна працездатність. Як згадував співак Ігор Кушплер, одного разу за ніч він написав оркестрову партитуру для 60 інструментів по пам’яті.

Телевізійні фільми «Червона рута» та «Пісня завжди з нами» принесли Івасюкові шалену популярність, хоча це призвело до виключення його з консерваторії через пропуски. Щоб поновитися, Івасюк звертається до психіатричної клініки (це була єдина змога отримати «виправдання» пропускам, і до такої практики вдавалося багато творчих людей). Пізніше цей факт зіграє фатальну роль у хвилі чуток, якою намагалися заглушити голос івасюкових пісень.

Влада спробувала видати смерть Івасюка за самогубство. Під цією протекцією партійні боси довго не давали згоди на поховання композитора на Личаківському кладовищі. . В газетах заборонили друкувати некрологи і співчуття рідним Івасюка. В день похорон саме на цей час скрізь були призначені комсомольські та партійні збори з обов’язковою явкою, були вказівки із загрозою виключення та звільнення з роботи.

Попри це похорон Володимира Івасюка перетворився на мовчазну акцію протесту. Тисячі львів’ян вийшли на вулиці, щоб провести свого улюбленця в останню путь. В той день у Львові не було жодної квітки – ними була встелена дорога до Личаківського кладовища.

Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/berezen/4/1949-narodyvsya-volodymyr-ivasyuk

4 березня 1952 р. – загинув Ніл Хасевич (псевдо: «Бей-Зот», «Старий», «333»), художник і графік, член УГВР, громадський і політичний діяч.

Ніл Хасевич вирізає дереворит (з архіву Ігоря Марчука).

Ніл Хасевич народився 25 листопада 1905-го в селі Дюксин на Рівненщині в сім’ї псаломщика. Навчався в духовній семінарії, з дитинства мав хист до малювання.

У 1918-му на підводі разом із матір’ю потрапив під потяг – мати загинула, Нілу відрізало ногу. 

"...Я не можу битися зброєю. Але я б'юся різцем і долотом. Я каліка, б'юся в той час, коли багато сильних і здорових людей в світі навіть не вірять, що така боротьба взагалі можлива... Я хочу, аби світ знав, що визвольна боротьба триває, що українці б'ються "

Ніл Хасевич.

Сам собі змайстрував дерев’яний протез. Працював іконописцем. Закінчив Варшавську академію красних мистецтв. Виставлявся в художніх салонах Львова, Праги, Берліна, Рима, Нью-Йорка, Вашингтона, Чикаго, Лос-Анджелеса.

"НІЛ ХАСЕВИЧ. ЛЮДИНА, ЯКА СТВОРИЛА ВІЗУАЛЬНИЙ ОБРАЗ УПА"

Займав активну громадську позицію. Входив до центрального і крайового проводів ОУН, член Української Головної Визвольної Ради.

З осені 1942-го долучився до підпільної роботи, входив до загону УПА «Клима Савура» (Дмитра Клячківськго). Керував друкарнею, готував ілюстрації до сатиричних журналів, випускав різні агітаційні матеріали. Створив ескізи Хреста заслуги, Хреста бойової заслуги, медалі «За боротьбу в особливо важких умовах». Автор понад 150-ти графічних композицій. Його називають головним художником УПА.

У 1951-му його гравюри (альбоми «Волинь у боротьбі» та «Графіка в бункерах УПА») потрапили до делегатів Генеральної Асамблеї ООН та іноземних дипломатів, через що радянські спецслужби ретельно полювали на митця. Спеціально створена міжобласна опергрупа МГБ вирахувала схрон, лише розшифрувавши одну із захоплених шифровок. Криївку оточили, а коли Ніл Хасевич та двоє охоронців відмовилися здаватися, гебісти кинули всередину гранати.

Хасевич (ліворуч) із друзями під час навчання у Варшавській академії. 1930-ті. Архів Центру досліджень визвольного руху.

«Державна безпека вже знає, хто криється за псевдо «Бей-Зот», а мої земляки-селяни не знають… Я хочу, щоб знали вони і знав увесь світ. У своєму житті я, здається, втратив майже все, але доки залишатиметься бодай одна краплина моєї крові, я буду битися з ворогами свого народу. Я не можу битися зброєю, але б’юся різцем і долотом. Я, каліка, б’юся в той час, коли багато сильних і здорових людей в світі навіть не вірять, що така боротьба взагалі можлива… Я хочу, щоб світ знав, що визвольна боротьба триває, що українці б’ються» (Ніл Хасевич).

Сексоти допомогли відшукати криївку, але живим Хасевич не здався - застрелився з особистої зброї разом із двома своїми охоронцями - В´ячеславом Антонюком - "Матвієм" та Антоном Мельничуком - "Гнатом", спаливши перед тим усі важливі документи.

Нагороджений Срібним хрестом заслуги та медаллю «За боротьбу в особливо важких умовах».

Посмертне фото друкарської боївки, позначене кимось із архівістів радянських спецслужб цифрами. 1 - Ніл Хасевич – "Бей-Зот", 2 - В’ячеслав Антонюк – "Матвій", 3 - Антон Мельничук – "Гнат". Березень 1952 року. Із альбому "Ніл Хасевич" (Львів, 2010)

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

 www.memory.gov.ua

4 березня 1949р. Пошукова група МВД захопила криївку біля села Хорохорин на Волині. Загинув крайовий референт СБ Панас Ковальчук – «Петро».

Панас Ковальчук (псевдо: «Петро», «Залісний») (1913-1949) – народився в селі Білосток на Волині. Окружний референт СБ (1941-1943), обласний референт СБ на Волині (1943-1944), крайовий референт СБ Західного краю (1944-1948), керівник СБ Північно-західних українських земель (1948-1949).

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

 www.memory.gov.ua

4 березня 1815р. у с.Яворник Руський біля Перемишля (нині Польща) народився Михайло Вербицький, священик УГКЦ, композитор та хоровий диригент, автор мелодії державного гімну “Ще не вмерла Україна”, віртуоз-гітарист.

“Вербицький є найбільшим нашим, після Бортнянського, духовним хоровим композитором, творцем хорового стилю в Галичині. — писав музикознавець та композитор Станіслав Людкевич. — Його твори “Іже херувими”, “Отче наш”, світські пісні “Дай, дівчино”, “Поклін”, “Де Дніпро наш”, “Заповіт” є перлинами хорової нашої музики. Його увертюри, у які вплітає народні пісенні і танкові мотиви... є першою талановитою спробою української симфонічної музики в Україні”.

З десяти років, після смерті батька виховувався у перемишльського єпископа Івана Снігурського, який доводився хлопцеві далеким родичем. У Перемишлі Михайло Вербицький закінчить гімназію та музичну школу, що діяла при греко-католицькому храмі. Тоді ж він співатиме у кафедральному хорі. “Школа у Перемишлі стала консерваторією в мініатюрі, а хор дорівнював добрій опері, – так опише ті роки у спогадах Михайло Вербицький, — виявилося, що існує в Європі крім трьох відмінних за характером категорій музики: німецької, французької, італійської, також четверта — українська». Він відчував духовне покликання, тому закінчив духовну семінарію у Львові. 1950-го року його висвятили на священика. 1856-го він став парохом у селі Млини на Яворівщині, де й прослужив чотирнадцять років. Він жив скромно і часто переживав скрутні часи. 

Сторінка з нотами до вірша “Ще не вмерла України”. 10 березня 1865 року у Перемишлі під час першого на Західній Україні шевченківського концерту відбулося перше публічне виконання Гімну України «Ще не вмерла України…» на слова Павла Чубинського, музика Михайла Вербицького. Фото: www.day.kiev.ua.

Михайло Вербицький двічі одружувався. Перша дружина померла коли їхньому синові Івану не було й року. До висвячення Вербицький обвінчався вдруге на доньці капітана цісарського війська Франциска та Анни Баронів. У подружжя Вербицьких народилося двоє дітей, але старша донечка Марія померла, не доживши до двох років. Уже у Завадові народився син Михайло. Але друга дружина також померла і отець Михайло сам виховував синів.

Наприкінці життя він також займався педагогічною діяльністю. Його учнями були отці-композитори Віктор Матюк та Порфирій Бажанський.

7 грудня 1870-го у віці 55 років Михайло Вербицький помер, похований у Млинах.

Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/berezen/4/1815-narodyvsya-myhaylo-verbyckyy

4 березня 1962р. в США помер Гірняк Никифор Йосифович - доктор філософії. Військовик. Громадський діяч. Засновник Тернопільського Пласту.

Народився в Струсові Теребовлянського району. В роки Першої світової війни працював у легіоні УСС, був комендантом коша УСС, сотником. З 1922 р. на викладацькій роботі в гімназії «Рідна школа», згодом – її директор. Н. Гірняк займався активною суспільною працею у «Просвіті», у товаристві «Рідна школа», очолював товариство «Українська громада». З 1949 року поселяється в Америці. Є автором багатьох нарисів та спогадів.

Джерело.https://teren.in.ua/2017/03/04/4-bereznya-v-istoriyi-ternopilshhyny/

3 березня 1940р. у Львові в бою з агентами НКВД загинув Володимир Горошком "Вовк" - повітовий провідник Брідщини, працівник референтури розвідки КЕ ОУН ЗУЗ.

Церква Вознесіння Господнього

1912 р. У селі Санники та околиці села.

*****

Також 3 березня 1950 року у селі Санники Мостиського району загинув Іван Балич "Дружба" та "Листок", охоронці Яворівського надрайонного проводу.

Джерело. Літопис УПА (календар за 2020р.)

3 березня 1943р. УПА провела ряд бойових акцій на Кременеччині. В Бережцях УПА несподівано напали на німців і всіх ліквідували (10 чол.) майже всю провізію забрали, втрат не було.

Околиці села ВЕЛИКІ БЕРЕЖЦІ.

*****

В с. Манівцях відділ УПА напав на станцію німецької жандармерії. Ліквідовано 3-х німців. Внаслідок цього цілий терен був опанований повстанцями. Німці в страху сиділи в Кременці і тільки вдень робили напади на села.

Джерело.https://teren.in.ua/2017/03/03/3-bereznya-v-istoriyi-ternopilshhyny/

3 березня 1928р. народився Михайло Миколайович Баран - кобзар, композитор, поет, художник, фольклорист, громадсько-культурний діяч. (село Хмелиська).

Миха́йло Микола́йович Бара́н (3 березня 1928, Хмелиська, Скалатського повіту (нині Підволочинського району) Тернопільської області — 15 січня 2004, Львів) — український бандурист, художник, скульптор, заслужений діяч мистецтв України. Лауреат 1-го республіканського конкурсу кобзарів. Баран Михайло Миколайович народився 3 березня 1928 року в селі Хмелиська, Скалатського повіту на Тернопільщині (нині Підволочиський район Тернопільської області) у свідомій українській родині, яка брала активну участь у визвольній боротьбі за Незалежність України. Батько Михайла – Микола Баран (1897-1969 року народження, родом з Львівської області, с.Речичани) в молоді роки був в утворенні в Наддніпрянській Україні в лавах Січового Стрілецтва Української Галицької Армії. За перебування у військовому формуванні – підданий переслідуванням. І тому змушений виїхати на роботу в Тернопільську область. Будучи непересічним майстром-техніком від працював на фабриці крохмалю керівником-розпорядником. Пізніше за власною конструкцією створює потужні механізми для обмолочування зерна. Надзвичайно великі прибутки не були до вподоби тамтешньому уряду. Від польських, німецьких та радянських окупантів сім’я в якій ріс маленький Михайло зазнавала постійних обшуків, штрафів та арештів.

Старший брат Михайла – Григорій (1917) очолював "Просвіту” у рідному селі Хмелиська. За участь в ОУН польські окупанти заарештували його в тюремне ув’язнення. Постійні переслідування сім’ї Баран значною мірою впливали на розвиток та погляди молодого митця. Він хоча був зовсім юним за віком все ж перебував в часі тодішніх подій. У батьківській господі перебували дійсні члени товариства "Просвіта”. У домашній світлиці проводилися читання патріотично налаштованих дописів. Разом з тим виконувались пісні українських музичних діячів, зокрема, Богдана Лепкого, Михайла Гайворонського та пісні з епосу українського народу ( "Летить галка через балку”, "Задзвонили вночі ключі”, "Вилітали орли з-за крутої гори”, "Гей, колись була розкіш-воля” та багато інших). Тут обговорювали найновіші твори українських поетів та письменників, наприклад: Юри Шкрумеляка, Петра Патичка, Юлії Городиської, Івана Тиктора, Юри Костишина, Людмили Шарак, а також щомісячне видання часопису для українських дітей "Дзвіночок”. Подальша доля найстаршого брата Михайла Григорія закінчилася трагічно. В часі військових подій Другої Світової війни в 1941 році енкаведисти його закатували. 

Брат – Степан (1919-1971) до призову в лави Радянської армії жив і працював разом з батьком на фабриці. Усі патріотичні діяння він проводив разом з сім’єю. У 1941 році як радянський воїн він був засуджений до 10 років позбавлення волі і відправлений на заслання в місто Комсомольськ на Амурі. Після закінчення терміну ув’язнення згодом знов потрапив до рук катів. Цього разу Степана засудили до розстрілу. В очікуванні вироку він не мав права переписки і спілкування. Через невеликий проміжок часу вирок замінили на 25 років концтабору, де його мордували 17 років. В 1971 році від серцевого нападу він помер. Третій брат – Василь (1921-1944). Мабуть він був у найближчих стосунках з наймолодшим Михайлом. Він з надзвичайною любов’ю та приязню ставився до свого брата. Приносив йому нову літературу, а також знаючи його вподобання до малювання дарував кольоровий папір та олівці. На цей час це була велика втіха для майбутнього художника. Але знову непередбачені та неочікувані події. Василя ж заарештували гітлерівці. Тюремною камерою були замкові стіни м.Золочева. 

Через кілька років завдяки проханням Митрополита Андрея Шептицького, який дбайливо ставився до всього людського та прогресивного його було відпущено. В цей час була війна. Ніхто не міг сподіватися на доброзичливість та впевнено виконувати свої обов’язки. 4 вересня 1944 року його було заарештовано радянськими НКВДистами. 26 листопада 1944 року його розстріляно без жодних звинувачень у м. Чорткові. Переховуючись від переслідувань зі сторони як німецьких так радянських окупацій сім’я Баран роз’їхалася. Частково перебували на Тернопільщині, а частково на Львівщині. У 1949 році після перебування в підпіллі заарештований та засуджений батько Михайла на 10 років каторги. Сім років він відбув в ув’язненні, повернувшись додому працює керівником млина в селі Солуки на Львівщині. Знову арешт та тюрма. 

В такому тиску великих сімейних поневірянь зростала непокірна душа молодого поета, художника та бандуриста Михайла Барана. В часі тих нестерпно болючих подій сім’я змушена була змінювати фамілію. Батькові Михайла дописали – Барановський, щоб відвернути увагу від переслідування за родиною. Молодий митець Михайло Баран втікаючи від КДБ записується солдатом в Радянську Армію. Там він віддає п’ять років служби. Маючи непересічний талант він працює як фельдшер та художник. Після повернення з армії сім’я з’єднується і починає нову життєву сторінку. З раннього дитинства у малого Михайла розвивався талант бачити все прекрасне навколо себе, мальовниче, яке на відміну від інших, він вмів відобразити. 

Спочатку малярство. У родині також добре малював і його старший брат Григорій. Саме він купив Михайлові перші фарби, навчив ними користуватись. Паралельно він досконало вивчає історію мистецтв, самотужки опановує методи живопису та графіки. А вже з 1945 року юний митець бере (проживаючи в той час на Львівщині) уроки живопису у Р.Хробака та Р.Чистоганова. Поряд із захопленням малярством Михайло Баран навчається гри на скрипці, гітарі, а з 1958 року на бандурі. Гри на бандурі та теорії музики він вчився у композитора Володимира Листопада. Постійні спілкування з музикантами-бандуристами додають наснаги до праці. В часі він музикує з Володимиром Проником, Володимиром Дичаком, братами Богданом та Романом Жеплинськими з кобзарем Євгеном Адамцевим та іншими. Щоб поповнити багаж знань з історії мистецтв, після служби в радянській армії (1949-1953рр.) він п’ять разів успішно складав екзамени до Львівського державного університету ім. І.Франка (тепер Львівський Національний університет ім. І.Франка) та інституту Мистецтв (Львівська національна академія мистецтв), але його – у той період репресованого юнака до студентства цих закладів не приймали. Минув час. Аж після політичної "відлиги” він вступає до Львівського культурно-освітнього училища. Після закінчення з кваліфікацією – керівник оркестру народних інструментів успішно працює та після вступу на заочне відділення паралельно навчається в Дрогобичі. В 1979 році закінчує Дрогобицький державний педагогічний інститут ім. І. Франка, отримавши диплом вчителя музики та співів. Михайло Баран з 1962 року активний пропагандист хорового та кобзарського мистецтва на Львівщині, а з 1974-1990рр. заступник голови Львівського відділення Музичного товариства України. Починаючи з 1962 року при трудових колективах Львівщини Михайло Баран створює ансамблі, капели бандуристів та керує ними, навчаючи гри на бандурі та співу: у 1962-1975 рр. капелу "Діброва” з 40 учасників з міста Львова; у 1964 – 1969 рр. ансамбль "Троянда” з 18 учасників трикотажної фірми "Промінь”; в 1969-1973 рр. ансамбль "Зірниця” з 18 учасників заводу "Кінескоп”; у 1970-1987 рр. капелу "Вишиванка” з 35 учасників працівників Львівського аеропорту; у 1973-1976 рр. ансамбль "Калина” з 20 учасників викладачів Львівського кооперативного технікуму; в 1970-1971 рр. ансамбль "Тополенька” з 45 учасників учнів середніх шкіл міста Львова; в 1975-1976 рр. хор села Пнікут "Нива”; в 1977-1988 рр. хор "Жайвір” Науково-дослідного інституту села Оброшино; в 1986-1989 рр. ансамбль "Срібні струни” з числа робітників та службовців зі Львова. Михайло Баран був взірцевим сім’янином з 1954 року. З дружиною Софією він виховував двох синів – Ореста (1955) і Тараса (1959).

Його діти постійно перебували в творчій домашній лабораторії, яку створював митець та великий поціновувач усього українського. І тому не дивно, що вже з 1964 року вперше зазвучало сімейне тріо у складі батька Михайла та синів Ореста і Тараса. Сьогодні ми констатуємо багатогранну творчу особистість Михайла Барана, яка обрала своїм життєвим кредо українське мистецтво. Він як художник комплексно розробив те велике, що ми сьогодні називаємо народною творчістю, а його поетична душа увібрала та дарувала людству артистизм наповнений українським пієтетом. Спадщина Михайла Барана є багатогранною. 

Мабуть, найбільше митець закарбувався в пам’яті людей як бандурист-кобзар та музикант. Його музична спадщина є дуже багатою та різноманітною. Процес становлення музиканта відбувався на ґрунті художньої творчості усної традиції, глибоко ним пізнаною зі середини. Самовираження особистості через різноманітність діяльності проходило в традиціях національної ментальності. Концепція Михайла Барана, а саме музиканта, склалася ще у ранньому віці з любові до народної пісні та музики, українського мистецтва, яке у своїй сутності є багатогранним та синкретичним. Ця тенденція – прагнення до саморозвитку та самовираження, супроводжувала його протягом усього життя. Музична діяльність Михайла Барана, як організатора та популяризатора кобзарського мистецтва розпочалася з 1962 року зі створенням ансамблів та капел бандуристів. Отже, в 1962 році створюється мішаний ансамбль бандуристів "Діброва”. Цей колектив, який згодом налічував 50 учасників, став капелою та проіснував понад 15 років. У спогадах керівник капели згадує: "Наша капела "Діброва” розгортала свою діяльність, ставала улюбленою, знаною та популярною. Ми намагались йти до людей та нести їм пісню. В нас не було рядових концертів. Ми шанували своїх глядачів і до кожного свого концерту ставилися з великою відповідальністю”.

Музично-виконавська діяльність Михайла Барана не замикалася лише на концертній практиці. Він був одним з найактивніших діячів музичного життя не тільки Львівщини, але й цілої України. Працюючи на посаді (1974-1990) заступника голови Львівського відділення Музичного товариства України за його безпосередньою участю та ініціативою на Львівщині відкрито понад 10 громадських музеїв, а саме: В.Матюсі в селі Карове Сокальського р-ну, О. та Н. Нижанківським в місті Стрию та селі Завадове Стрийського р-ну. А також у Радехівському районі Олександрові Мишузі в селі Витків, Маркіяну Шашкевичу в с.Нестаничі та О.Турянському в селі Оглядове. За власні кошти реставрував надмогильний пам’ятник (гробівець) великому українському співакові, який за власні кошти збудував приміщення для музичного інституту в м. Львові – Олександрові Мишузі в селі Витків. Мабуть, найбільш знаковою подією у діяльності Михайла Барана було відновлення могили автора музики Національного гімну України Михайла Вербицького. 

В зрадливий Радянський час, «освідомлювачі», які доносили в КДБ, були серед різного роду діяльності, він зумів домовитись з патріотично налаштованими водіями автобусів, які в той час їздили маршрутом Львів-Перемишль, перевести частинами металеву загорожу і встановити її на могилі священика-композитора в селі Млини у Польщі. Разом з тим, поруч у селі Улюч, він фіксує на порталі будинку меморіальну дошку з портретом автора музики – Михайлом Вербицьким та творцем слів Гімну написаних Павлом Чубинським. Символічно було й те, що Михайло Баран замовив виготовлення меморіальної дошки майстрові з міста Бориспіль Київська область – Миколі Петлицькому. Саме з батьківщини де народився та упокоїться прах поета художник привіз землю, яка посмертно умовно об’єднала два великих Сини українського народу. Тим самим фіксуючи нероздільність Української Нації. 

Літературна спадщина Михайла Барана є надзвичайно великою. Це поезії, пісні, прозові твори, есе. Поезії та пісні складав митець протягом усього життя. Десятки їх розміщені та надруковані у дописах, газетах та журналах таких як: "Літературний Львів”, "Високий Замок”, "Експрес”,”За вільну Україну”, регіональний річник "Львівщина”та "Тернопільщина” та багато інших. Михайло Баран є автором випуску книжки "Щедрінь”, в якій зафіксовано його хист – поета, піснетворця та композитора. Яскравим прикладом цього є твори: "Пісня про Львів”, "Гей у чистім полі”, "Б’ють гармати ”, "Ми, Сокальці – Надбужанці”, "Янтар - річка”, "Сяне, сяне”. Також, поруч з пісенним та поетичним доробком, надруковані графічні портрети не тільки відомих кобзарів та славетних діячів нашого минулого, а також кобзарів-сучасників. Це гармонійне поєднання пісенно-поетичного обдарування митця доповнюється власноруч створеними ,мало використовуваній іншими художниками, – крапковій техніці малювання портретів, а саме: Богданові Хмельницькому (гетьманові України), Лесі Українці (поетесі), Модестові Менцинському (оперному співакові), Олексію Чуприні (бандуристові, який понад три десятиліття співав на Чернечій горі), Миколі Мариновичу (генералові Західноукраїнської Армії, першому українському комендантові міста Львова 1918 року), Маркіянові Шашкевичу (поетові, священикові, основоположникові української літератури в Галичині), Зенонові Злочовському (священикові та композиторові), Миколі Сармі-Соколовському (художникові, священикові, майстрові з виготовлення бандур та бандуристові), Зеновію Штокалку (лікареві-стоматологу, неперевершеному бандуристові-співаку до сьогодні), Ярославові Барничу (композиторові, диригенту, сценаристові, воїнові УСС). Твердженням прозаїчного таланту слугують написані автором про них невеликі есе інформаційно-бібліографічного змісту, які у поєднанні з портретним стилем викладу художника створюють образ комплексного вивчення особистості. Великого значення надавав Михайло Баран історичній тематиці, вбачаючи у ній основні підвалини кобзарських дум. Окрім багатьох художньо-тематичних полотен до 400-річчя від дня народження Богдана Хмельницького митець присвятив картину-думу, виконану в стилі графіки, а саме пером і тушшю. Тут, вдало скомпоновано образ гетьмана у поєднанні з пам’ятниками, які встановлені на його честь у містах України: Чернігові, Чигирині, Берестечку, Виноградові (Закарпатська область), Каневі, Мостиськах (Львівська область) та Києві, за яким видніється собор Софії Київської. Ця картина є рідкісним шедевром думки і пензля в українському образотворчому мистецтві. Таких сюжетних картин Михайло Баран створив з багатьма українськими митцями та героями, наприклад: Данилом Галицьким, Тарасом Шевченком, Лесею Українкою, Никоном Прудким та іншими. Окремої уваги, а можливо і цілого дослідження, заслуговують роботи виконані Михайлом Бараном в сфері сакрального живопису. Знову і знову ми можемо дивуватися тим переконанням і мужності митця, який в 1960 році, час коли найбільше засуджували за релігійні та національні погляди, приступив до відновлення духовної скарбниці української нації. Зрозуміло, що при третьому перевезенні та на новому місці встановленні храму, який за свідченнями очевидців не мав жодного цвяха, зображень настінних ікон фактично не збереглося. Дерев’яна церква, в якій фактично потрібно по-новому створювати внутрішні стіни, художник спершу працював разом з місцевим селянином, як столяр. Підготовчі роботи займали чимало часу, адже аж після теслярських робіт можна було приділити увагу макетуванню та художньому розпису інтер’єру. Найважливіша думка, яка осінила іконописця – вималювати церкву в українській манері. Мабуть, і сьогодні, зразок духовного храму створений у цьому стилі залишається в Україні чи не єдиним. Саме Апостоли – Св. Володимир та Св. Ольга, ангели – зображені художником з елементами української вишивки, а внутрішні стіни розмальовані українськими візерунками. Цікавим є й те, що на хорах на одній з ікон зображені ангели навколо Матері Божої, які співають хвалебні рецитації у супроводі бандури. Майже кожна з ікон, у тому числі і Євангелісти, виконаних майстром, мають обрамлення з національним візерунком.

Помер 15 січня 2004 року у м. Львів.

Підготовлено за матеріалами Вікіпедії.

Джерело.http://hmelyska.at.ua/index/osobistosti/0-7

Лист священика о.Чемеринського (Львів) до о.М.Мартинюка (США, Північна Дакота) про пацифікацію в Західній Україні.

Фото. Юні члени комуни "Соцзмагання" готують антирелігійні гасла до Великодня, м. Чугуїв, Харківська область, 1931 рік.

Фото вікіпедія. архієпископ Іван Бучко — церковний і громадський діяч, архієпископ Української греко-католицької церкви. 

Льва-город, 22 жовтня 1930 р.

Любий Друже!

Може і добре, що Тебе тут нема, бо це, що в нас коїться, то нічим знищення світової війни. Коротко подам тобі страшні вісти з нашої безталанної землі, і якщо можеш, подай їх до відома всім українцям на землі Вашинґтона; хай знають — яке лихоліття впало на наш край і на нарід. Я наочний свідок цього, об'їздив яко капелан із Преосвященим Кир Іваном [єпископом Бучком] села, навіщені карними експедиціями, що “замирюють” населення з приводу саботажів і тероризують перед виборами українських виборців, щоб заломити одноцільний фронт і терором скріпити урядовий блок.

Це Голготу перевищує, що терпить наш нарід. Ми були в селах бережанського, підгаєцького і тернопільського повіту. В самих Бережанах знищили о.сов.Евзебія Бачинського, Українську Бурсу [гуртожиток для школярів і семінаристів], Бесіду [приміщення громадської освітньої організації “Рідна Бесіда”], Союз Кооператив, Українську Спілку, адвокатські канцелярії д-ра Бемка і Західного і українських громадян (катех.о.Дубицький, радник Кордуба, Бородайки й інші). Як виглядало це знищення? Отже, поламані образи, столи, крісла, канапи з обдертим оббиттям, подушки з повипусканим пір'ям, конфітурами [варенням] обмазані стіни, фортеп'ян[о] із повириваними клавішами, струнами, у спіжарках [коморах] все змішане і залите нафтою [гасом] — ані вікон, ані печей, ані підлоги й т.д.

Це там, де є адміністраційні власти, а що на селі? Чи можеш собі уявити! А як били! Учнів, професорів [учителів]! Те саме в Підгайцях. Додати мушу, що там поліція добре погуляла (поліційна карна експедиція була силою в 1.000 людей разом із 8 полком уланів із Теребовлі, 6 із Станиславова і 14 зі Львова).

В Бережанах і нам поліція робила перешкоди та заказала [заборонила] автам і фіакрам везти нас, і ми мусіли йти пішки на стацію.

В Підгайцях побили тяжко о.Блозовського, бувшого посла Яворського, повітового організатора Даньчука і багато інших громадян, навіть 85-літніх старців. Всіх катовано в маґістраті, а відтак скутих кидано до льоху, щоб там очуняли. І там ішло одночасно знищення всього майна українських товариств, бібліотек (усі книжки через поперек подерті), установ та громадян. Годі собі це уявити. Я сам навіть не міг припустити щось подібне, коли б не бачив.

У Вербові збили о.Содомору так, що він дістав чорну меланхолію. Його жінку Ірину і дочку Марійку також тяжко побили. В хаті руїна. Учителя Романкова покалічено баґнетами і скутого убрали в сокільську шапку й бинду [стрічку] та скутого волочили по селі (“Тераз вєми кого біць! Відаць же єстесь Українєц! [Зараз знаємо кого бити! Одразу видно, що українець!]”). В кооперативі подіравили баґнетами бляшаний дах; зірвали кавалок і здемольовали [понищили] цілком усередині. По селі у свідомих людей порозшивали хати і перевели подібне знищення.

В Голгочах о.Костюка збили трьома наворотами [три рази поспіль] та провалили голову кольбою. Його жінку, яка в полозі лежала [породіллю], стягнули з ліжка, щоби перевести ревізію [обшук]. Відтак на її очах здемолювали [понищили] хату. Вона в пологовій гарячці бореться з смертю. З людьми та сама траґедія. Тут придержала нас знову поліція, що хотіла Єпископові перешкодити скомунікуватися зі своїми вірними. Аж на рішучу поставу уступила.

В Моренівці священика Кмицикевича пощадили, але село, як по буревію. В дослівному значенні усі хати порозшиті, бляха подірявлена як решето, ґонтові дахи поколені, дахівка в черепках. Ні вікон, ні дверей, ні печей, узагалі руїна.

Люде по лісах укриваються, як за часів татарського лихоліття. В селі нема води, бо поліція спустила туди гноївки і пір'я з подушок та перин. Майно розрабоване, стіжки порозкидувані і змервлені. Готове збіжжя злите нафтою [гасом]. Зґвалтували 4 дівчини. Свині і товар зрабовані, кури постріляні.

У Зарваниці о.Василеві Головінському відраховано 200 буків. Кров'ю плює, чисто живий труп. Жінку в полозі [вагітну] морально тортуровано; наприклад на її очах українського громадянина Гонія змушували скакати з даху на землю і під звуки скрипки, на яку він мусів був грати під удари буків, танцювати. Головінського катував поліцай ч.662. Командував ними комісар Грабовський зі Львова. Знищено капітульний дім.

У Вишнівчику о.Чопія менше побито. Зате жінку його скатовано немилосердно. Дочку Лідію побито так, що в руці кість трісла. Дооколичні лікарі, жиди [гебреї] і поляки, з наказу влади відмовилися від будь-якої помочі українському населенню. У шпиталі в Підгайцях сс. [сестри] Милосердя заявляють скатованим і пораненим: це “одвєт” за 1918 р. Преосвящений Кир Іван панну Чопівну взяв із собою, й вона з нами їхала фірою аж до Тернополя до лікаря.

В Богатківцях о.Євгена Мандзія скатовано жахливим способом. Має вісімнадцять тятих ран баґнетом. Жандарм скакав чобітьми йому на груди й так його толочив. Облили його гарячим вареним [киплячим] молоком, а відтак, приваливши шафою, лишили. У хаті ні одної цілої ріечі.

Вандалізм дійшов тут до вершка. Хрести поламано. Образи побито і попробивано Ісуса Христа й Матір Божу баґнетами. Ні цілої обстанови, ні знарядів, словом нічого. Валяються повсюду кусні заліза від нової машини до шиття, з грамофону, цитри, скрипки, гітари, годинника стінного, начиння і т.п. Ні книжок цілих, ні метрик,— взагалі все змішане з саджею з печей, склом, череп'ям, збіжжям, мукою, крупою, снопами, гноєм і т.п. Богослова Якимця покалічено також баґнетами. В о.Мандзія пограбовано багато річей, білизни, убрання, між тим і золотий дамський годинник (поліція). Знак, що рабували, бо на другім кінці села знайдено загублену пару білизни о.Мандзія. Також скатовано 11-літню дочку о.Мандзія, Іванну. Так само знищено і розграбовано та побито свідомих селян Ботатковець. Не пошановано і церкви, і там переведено ревізію, і збезчещено хоругви, головно вишивані. Директора школи Рижевського також побили.

В Кутківцях о.Михайла Козоріза потурбували, а село знищили, як і інші, цілковито поламали оркестральні [ін]струменти “Просвіти”.

В Денисові подібно. Старих людей не шановано. Молоді криються по лісах. По селах пустка. Віє вітер по пустих хатах, нема ні шиб, ні дверей, ні обстанови. Виє жорстоку пісню, в яку вслухається ввесь український нарід.

Протягом нашої цілотижневої їзди один раз ми всього обідали, бо не було що в хаті дати перекусити. А це тягнеться й далі, і іншими дорогами. Бобреччина, Рогатинщина, Скільщина, Сокальщина, Збаражчина (дуже знищені Шили, Добромірка) і Львівщина. Це шлях руїни, що годі й реєсрувати все жахливе, що коїться.

Народна Лічниця у Львові переповнена пораненими та з потовченими ребрами або повитятуваними м'язами.

Поліція й улани б'ють кольбами при наскоку на село, крик, катують людей, а відтак із списками, які заздалегідь карним відділам дає староство, екзекуції переводять на громадянах. По битті іде звичайний грабунок і гулянка, що кінчається диким ґвалтом і криком ґвалтованих дівчат. У Чижикові зґвалтовано в одній хаті рівночасно матір і дочку, так що дочка збожеволіла. Багато скатованих повмирало, та годі списати все, бо або почта не доходить, або й бояться подавати люде це до відома. Багато людей і постріляних, наприклад у Германові, Конюхах і т.д.

Преосвящений Іван бажав дуже людям дати слова потіхи. Спішив і до хат побитих людей, а в церкві і де тільки зібрилися люде, кріпив їх цілющим словом і прикладами Христа Спасителя. Його слова: Вступаємо за Христом на Голготу, після неї йде Воскресіння; нарід, що терпить в дочасному, в дочасности відбірати мусить заплату нагороди, бо в вічности нема вже народу, тільки поодинокі душі. Та й кара Божа настигнути мусить тих, що катували католицьких священиків.

Так, це добре, що нас не розлучили від народу.

До того сконфісковано Пастирський Лист Митрополита, що колов правдою в очі.

Польські газети цькують на нас своє громадянство, підбунтовують польську молодь. Наші інституції бомбовими замахами одна за одною вилітають у повітря; горять наші приходства і свідомі громадяне; летять шиби в наших інституціях у Львові, а польське духівництво приглядається душогубствам, підсміхається (як це було в Вішнівчику) з катованих наших священиків, жінок і народу.

Прошу тебе, подай це до відома світові, а як маєш знаймих, то хай це піде в перекладі й до американських часописів. Я за все беру повну відповідальність, і не маю страху, як і Єпископ.

Мене вже двічі відвідували і лякали по приїзді, бо хотіли, видко, нотатки поконфіскувати, та не вдалося. Напиши, прошу тебе дуже, що цікавого. В нас у Львові висадили нашу народню школу князя Льва в повітря. Чи не можна б там розпитати збірки на відбудову цієї школи? Це було б скріпленням духа наших громадян у Львові. Також багато напиши про себе.

[Вперше опубліковано 20 листопада 1930 р. у газеті “Америка” (США). Подається за публікацією: На вічну ганьбу Польщі, твердині варварства в Европі. — Нью-Йорк, 1978. — С. 35-37]

http://www.ji.lviv.ua

3 березня 1912р. в Стрию у родині поштового урядовця Михайла Ребета та Катерини Недокіс народився син Лев. Згодом він стане одним із лідерів ОУН, братиме участь у проголошенні відновлення Української державності у Львові 30 червня 1941-го.

Під час навчання у Стрийській українській гімназії він захопився пластовим рухом, у 15 років став членом Української військової організації (УВО), у 17 – вступив до Організації українських націоналістів (ОУН), а за рік – очолив її провід у Стрийському повіті.

Після вбивства 15 червня 1934 року членами ОУН міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького Лева Ребета разом зі Степаном Бандерою, Миколою Лебедем, Ярославом Карпинцем та іншими діячами ОУН арештовує польська поліція. Однак за браком доказів Ребета відпускають. Невдовзі він очолює Крайову Екзекутиву ОУН на західноукраїнських землях, і, фактично, відновлює її діяльність, керує розвідкою ОУН. Ребет ще неодноразово затримувався польською поліцією за політичну діяльність. Паралельно він у 1938 році закінчив правничий факультет Львівського університету, здобувши ступінь магістра права.

Випускники Стрийської гімназії, 1932 рік.

Стоять: ліворуч – Володимир Тимчій, праворуч – Степан Бандера. Другий зліва сидить Лев Ребет. Фото: vox-populi.com.ua

Після розколу ОУН у 1940 році на мельниківську і бандерівську, Лев Ребет підтримав Бандеру. Попри це, між ними існували протиріччя, які у 1954-му призвели до того, що Ребет та ще один член Проводу ОУН Зиновій Матла створили нові керівні органи Закордонних частин ОУН. Вони удвох так і продовжували очолювати організацію, через що членів цього крила охрестили «двійкарями».

Після проголошення у Львові 30 червня 1941 року Акта відновлення Української Держави Лев Ребет став заступником голови уряду Ярослава Стецька. Коли ж у липні 1941 німці арештували Бандеру та Стецька, Ребет перебрав його обов’язки, ставши одночасно представником ОУН (б) в Українській Національній Раді у Львові, яку очолили доктор Кость Левицький та Митрополит Андрей Шептицький.

Але ця діяльність була нетривалою. Німці, не добившись від Бандери та Стецька відкликання Акту відновлення Української Держави, розпочали арешти інших українських діячів. Лева Ребета затримали 14 вересня 1941 року, і він три роки пробув у нацистському концтаборі Аушвіц (Освенцім). Після звільнення переїхав до Мюнхена, де на той час перебували більшість провідних діячів бандерівського руху.

Лев Ребет під час перебування в концтаборі Аушвіц. Фото: istpravda.com.ua

В еміграції Лев Ребет працював в Українському вільному університеті у Мюнхені, у газеті «Українська трибуна», «Час» та «Сучасна Україна», очолював редакцію газети «Український самостійник». У 1949 році захистив докторську дисертацію на тему «Держава і нація», видав друком книги «Формування української нації» (1951), «Світло і тіні ОУН» (1954), «Теорія нації» (1956).

Радянські спецслужби полювали на Льва Ребета, вимагаючи його видачі за «співпрацю з нацистами». Було кілька невдалих спроб викрадення. Зрештою, 12 жовтня 1957 року у Мюнхені, на сходах будинку, де була редакція «Українського самостійника», агент КГБ Богдан Сташинський зі спеціально сконструйованого пристрою вистрілив Ребету в обличчя струменем синильної кислоти. Специфіка її дії полягала в тому, що видимих слідів хімічного впливу на тілі не залишалося. Натомість, при вдиханні пари кислоти потрапляли в кров і спричиняли швидку смерть. 

Відтак, лікарі причиною смерті Лева Ребета визначили серцеву недостатність. Утім це все було настільки підозріло, що прихильники Ребета навіть підозрювали у вбивстві «бандерівців». Ще більші підозри виникли, коли за два роки той же Богдан Сташинський подібним чином скоїв убивство Степана Бандери. Тоді він випустив подвійну порцію отрути, сліди якої були явно видні. Але обидві смерті так і лишалися загадкою, доки сам Сташинський, який у 1961-му втік із СРСР у Західний Берлін, не здався поліції і розповів усі подробиці цієї спецоперації. На запитання судді: «Чому ви вбили першим Ребета, а не Бандеру?», Сташинський відповів: «Тому що Лев Ребет був небезпечніший для СРСР, ніж Бандера».

Лева Ребета поховали в Мюнхені. У 2010 році його разом з дружиною, Дарією Цісик-Ребет, урочисто перепоховали на Личаківському кладовищі у Львові.

Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/berezen/3/1912-narodyvsya-lev-rebet-odyn-iz-lideriv-oun

Цей день в історії УПА 3 березня.

Фото. Ткачук Микола Тодорович - "Дід".

1945 рік.

Під час облави загонів НКВД біля села Торговище на Волині повстанці знищили лейтенанта. Загинув один підпільник, 4 захоплені в полон (зокрема, надрайонний провідник «Ворон»), 10 змогли прорватися.

Пошукова група НКВД наскочила на боївку ОУН у селі Медвежа на Дрогобиччині. Загинули районний провідник «Калина» і 14 повстанців.

1946 рік.

У селі Грушатичі на Дрогобиччині повстанці знищили дільничного райвідділу НКВД.

Боївка СБ (Служба безпеки ОУН) змушена була прийняти бій із опергрупою НКВД у селі Бортків на Львівщині. Загинули командир районної боївки Роман Божко – «Богдан» та ще двоє повстанців.

1947 рік.

Під час зіткнень із загонами МВД у селах Волчищовичі та Рудавка на Дрогобиччині загинули двоє повстанців.

У селі Журавенка на Станіславщині підпільники знищили інструктора райкому КП(б)У та завідувача оргвідділу.

Опергрупа МГБ і полк внутрішніх військ у селі Лопушанка-Химина на Дрогобиччині заарештували станичну ОУН «Галину».

1948 рік.

У райцентрі Смотрич на Кам’янець-Подільщині повстанці підірвали пам’ятник Леніну.

Відділ сотні «Булава» УПА-Захід у селі Гординя на Дрогобиччині вступив у бій із загонами МГБ, що проводили облаву. Знищено 2 офіцера, 7 військових, 5 поранено. Загинув сотенний Іван Наконечний – «Орленко» та ще троє воїнів УПА, боєць «Вишневий» добровільно здався в полон. Через зраду останнього загін МГБ наскочив на табір чоти сотні «Булава» біля села Кульчиці. В бою знищено 13 військових. Із 8-ми повстанців 6 загинули в перестрілці, чотовий «Кобза» застрелився після важкого поранення, ще одного у важкому стані захопили в полон, але він помер по дорозі.

У селі Церківна на Станіславщині підпільники знищили лейтенанта і сержанта МВД.

Пошукова група МВД захопила криївку біля села Селище на Станіславщині. Всі повстанці спалили документи і застрелилися.

Біля села Вербіж на Львівщині підпільники підірвали залізничний міст через річку Зубря.

У зіткненнях із загонами МВД у селах Угерці та Созань на Дрогобиччині загинули двоє повстанців, зокрема кущовий провідник Петро Невингилевський – «Орлик».

1949 рік.

Пошукові групи МВД захопили криївки біля сіл Семигинів та Дорогів на Дрогобиччині. Всі оточені повстанці застрелилися.

У селі Слобода Долинська на Станіславщині підпільники спалили молочарню.

Під час сутичок із опергрупами МВД у селах Воля Якубова та Кам’янка на Дрогобиччині загинули троє повстанців.

1950 рік.

Двоє підпільників наскочили на засідку полку внутрішніх військ у селі Санники на Дрогобиччині. Один загинув у бою, інший був поранений і застрелився.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП www.memory.gov.ua 

3 березня 1918 року Брест - литовський мирний договір.

Фото Підписання мирного договору в Берес

Після активізації військових дій країн Четверного союзу 3 березня 1918 року у Брест-Литовську москалі вимушено уклала з ними сепаратний мирний договір, зобов'язавшись визнати незалежність Естонії, Литви, Латвії, Польщі, України і Фінляндії.

Перша сторінка Брест-литовського договору

Військові невдачі Росії на фронтах Першої світової війни стали одним із вирішальних факторів, що привели до падіння монархії і приходу до влади більшовиків під час Жовтневого перевороту 1917 року. 8 листопада Другий всеросійський з'їзд Рад прийняв "Декрет про мир", в якому запропонував усім воюючим державам негайно укласти перемир'я і почати мирні переговори. 21 листопада припис «невідкладно зробити формальну пропозицію перемир'я всім воюючим країнам, як союзним, так і тим, що перебувають з нами у ворожих діях» Рада Народних Комісарів (Раднарком) надіслала в. о. верховного головнокомандувача російської армії генералу Ніколаю Духоніну. Того ж, 21 листопада, ноту із закликом оголосити перемир'я і почати мирні переговори отримали посли союзних держав, а через два дні Раднарком звернувся до послів нейтральних держав з пропозицією взяти на себе посередництво в організації переговорів про мир.

На ініціативу Радянського уряду відгукнулись лише країни Четверного союзу, зацікавлені у ліквідації фронту на Сході, і 3 грудня до Брест-Литовська для переговорів з Німеччиною була російська делегація на чолі з Адольфом Йоффе, яка уклала угоду про тимчасове перемир'я з можливістю його продовження, а 22 грудня до переговорів приєднались Австро-Угорщина, Болгарія та Туреччина. Після кількаденного обговорення радянської пропозиції укладення миру «без анексій і контрибуцій» німецька та австро-угорська делегації заявили про необхідність «взяти до відома заяви, в яких виражена воля народів, що населяють Польщу, Литву, Курляндію і частини Естляндії та Ліфляндії, про їх прагнення до повної державної самостійності і до виділення з Російської республіки».

28 грудня радянська делегація виїхала в Петроград, де в надії на швидку революцію в самій Німеччині було прийнято рішення затягувати мирні переговори якомога довше й ініціатор стратегії «ні війни, ні миру» народний комісар закордонних справ Лев Троцький очолив російську делегацію на другому етапі переговорів. Однак його дії не принесли успіху — 9 січня 1918 року глава німецької делегації Ріхард фон Кюльман заявив про відмову від радянської формули миру «без анексій і контрибуцій» та про приєднання до переговорів делегації Української Центральної Ради, з якою 9 лютого 1918 року країнами Четверного союзу був укладений мирний договір. Це значно ослабило позиції Радянської Росії — хоча військова конвенція між УНР, Німеччиною і Австро-Угорщиною, що стала правовою основою для вступу австро-німецьких військ на територію України, була офіційно оформлена пізніше, німецьке командування в той же день дало свою попередню згоду на вступ у війну проти більшовиків, а кайзер Вільгельм II категорично зажадав негайно пред'явити радянської делегації ультиматум про прийняття німецьких умов миру з відмовою Росії від прибалтійських областей до лінії Нарва-Псков-Двінськ. Віхилення ультиматуму Троцьким привело до припинення переговорів, і 18 лютого військові дії на Східному фронті поновились.

Німецькі та австрійські війська зайняли Прибалтику і Україну, наблизилась до Петрограда, що поставило більшовицьку партію на грань розколу — Володимир Ленін, погрожуючи відставкою, зажадав укладення миру на німецьких умовах, його опонент лідер «лівих комуністів» Ніколай Бухарін оголосив про свій вихід зі складу ЦК партії і склав із себе обов'язки редактора «Правди». Це змусило Троцького і Фелікса Дзержинського змінити свою позицію, що, фактично, і забезпечило Леніну більшість під час голосування 23 лютого 1918 року за прийняття нових, ще більш жорстких, німецьких ультимативних вимог.

1 березня до Брест-Литовська відбула радянська делегація на чолі з членом політбюро ЦК РСДРП(б) Григорієм Сокольниковим, яка 3 березня 1918 року в Білому палаці Брестської фортеці підписала з країнами Четверного союзу мирний договір. За його умовами демобілізовувались російська армія і флот, який виводився з баз у Фінляндії та Прибалтиці, Росія зобовязувалась виплатити 6 мільярдів марок репарацій і збитків, понесених Німеччиною, втрачала майже 800 тисяч кв. км території з населенням 56 млн чоловік (третиною населення) — Польщу, Естляндську, Курляндску і Ліфляндську губернії, які відходили під протекторат Німеччини, Велике князівство Фінляндське, Україну, зобов'язуючись визнати її незалежність в особі уряду УНР і укласти з ним мирний договір, та Карську і Батумські області, які відходили Туреччині. 

27 серпня 1918 року в Берліні був укладений "Російсько-німецький додатковий договір до Мирного договору між Росією, з одного боку, і Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною — з іншого", за яким Росія відмовилась від своїх прав на окуповані Німеччиною області Естляндії, Ліфляндії, Курляндії та Литви, громадяни і компанії Німеччини виводилися з-під дії більшовицьких декретів про націоналізацію, особи, що вже втратили майно, відновлювалися в правах і попри відмову більшовиків від виплат царських боргів, Росія підтверджувала перед Німеччиною ці зобов'язання.

Однак після Комп'єнського перемир'я 11 листопада 1918 року, за яким Німеччина сама у безумовній формі капітулювала перед країнами Антанти, Росія в односторонньому порядку анулювала Брестський договір. У 1919 році вона завоювала Україну і Грузію, у 1939-у захопила східну частину Другої Речі Посполитої, а в 1940 році — республіки Балтії.

У 1991 році Грузія, Естонія, Латвія, Литва і Україна проголосили незалежність і вийшли зі складу Радянського Союзу.

Джерело.https://www.jnsm.com.ua/h/0303M/

3 березня 1888р. в с. Перешори на Одещині народився Левко Чикаленко – громадсько-політичний діяч,відомий представник Празької школи українських археологів, учень антрополога Федора Вовка.

Народився в сім’ї агронома, мецената Євгена Чикаленка. Освіту здобув в Лозанському університеті у Швейцарії. 1909-го запрошення 

Федора Вовка став його асистентом і продовжив навчання в Петербурзькому університеті.

Досліджував ранні культури кам’яного віку в Україні, вів розкопки палеолітичної стоянки поблизу с. Городок на Рівненщині, спільно з Вовком досліджував Мізинську стоянку на Чернігівщині. У роки Української революції 1917-1921 років входив до Української соціал-демократичної робітничої партії, був членом Української Центральної Ради. 1920-го емігрував до Польщі, де працював у Краківському університеті та музеях Польської академії знань.

1922-го Левко Чикаленко перебрався до Праги (Чехія). 1923-го тут захистив докторат з археології. Викладав у Празькому Високому Педагогічному інституті та Чеському Національному Музеї. Досліджував культуру моравської мальованої кераміки, з’ясовував її зв’язки з трипільською цивілізацією. 1926-го Чикаленко переїхав у Францію, опрацьовував трипільську кераміку з печери Вертеба.

Левко Чикаленко очолив створений у Варшаві 1934-го Еміґраційний український комітет допомоги голодуючим в Україні. Структура діяла при Українському центральному комітеті, який гуртував петлюрівських еміґрантів у Польщі. Українські комітети допомоги з різних держав вирішили розробити книгу про Голодомор та його причини і перекласти її кількома європейськими мовами. Комітет у Варшаві подібне рішення прийняв ще в перші дні свого існування, проте проекту не виконано з огляду на «брак відповідної політичної кон’юнктури». Чикаленко у звіті, який отримала польська розвідка, спочатку відзначав, що попередній голод з 1921 р., який також приніс мільйонні людські втрати, був стихією, «незалежною від людської волі». «Голод сьогоднішньої доби є результатом свідомої соціально-національної політики комуністичної московської партії в Україні і відповіддю на неї (політику – авт.) широких мас українського населення. При допомозі брутальної сили у сільських місцевостях забрано все, що планувалось забрати, не враховуючи наслідків цих кроків для населення України», – писав Л. Чикаленко. Водночас він відзначав, що українська діаспора володіла вичерпною інформацією щодо страхіття, яке відбувалося в Україні.

Чикаленко у своєму звіті відзначав, що комітетові не вдалося залучити до співпраці більше польських громадян, як це зробили подібні структури в Болгарії, Англії, Чехословаччині та Франції. На його думку, така дійсність, була результатом політичної кон’юнктури, яка до моменту виготовлення рапорту не дозволяла публікувати в жодному польському виданні інформації про Голодомор. Л.Чикаленко повідомив, що в одній із редакцій довелося навіть почути, що голод – це казка, придумана в Берліні, і що польське суспільство має зовсім іншу думку щодо цього. «Ведемо пропаганду серед еміграції у Польщі про встановлення одного дня у місяці, коли люди будуть роздумувати про Україну та добровільно дотримуватись посту, а заощаджені таким чином кошти передаватимуть світовим організаціям, які організовують допомогу нашій батьківщині», – такими словами завершив свій звіт д-р Л. Чикаленко. 

Левко Чикаленко став дійсним членом Наукового Товариства ім.Т.Шевченка.

1943-го виїхав до Німеччини, а 1948-го – до США, де зайнявся розробкою теоретичних проблем первісного мистецтва.

Помер Левко Чикаленко у м. Нью-Йорк (США). Його прах за заповітом у 1998 р. перевезений в Україну і перепохований у с. Перешори.

Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/berezen/3/1883-narodyvsya-lev-chykalenko