24 червня 1950р. у с. Пчани у бою з московитами загинули Василь Петриця 30р. "Орест", "Ігор" - референт СБ Жидачівського райпроводу та Володимир Таламар 26р. "Тур" - воїн СБ райпроводу.

Довідково в с. Пчани. Церква св.Петра і Павла

Церква (дерев.) розташована на околиці села. Вівтарем вона орієнтована на схід. Головний вхід на обійстя – з заходу. Дзвіниця розташована на південний захід від церкви (в позиції А3). Спостереження М.І.Жарких, 7.07.1989 р.

Дерев’яна церква св.Петра і Павла 1911 р. [Слободян В. Каталог існуючих дерев'яних церков України і українських етнічних земель. – Вісник ін-ту Укрзахідпроектреставрація, 1996 р., т. 4, с. 107].

Корженівський Микола Григорович “Коля” референт пропаганди Коломийського надрайонного проводу ОУН. Загинув у бою з московитамив, відводячи вогонь від своєї дружини Мицько Марії Антонівни "Оришки".

Народився 1922 р. в с.Огіївка Ружинського р-ну Житомирської обл. Загинув 3 вересня 1952 року в с.Рунгури Печеніжинського (тепер Коломийського) р-ну Івано-Франківської обл. Загинув у бою з московитамив, відводячи вогонь від своєї дружини Мицько Марії Антонівни "Оришки" - двоюрідної сестри "Сталя" - окружного Буковини Григорія Легкого. В 1949 році в них народилась дочка, яку передала невідома жінка в дитбудинок м.Глибока Чернівецької обл. Дальше слід дитини було втрачено.

Джерело

http://forum.milua.org/

Цей день в історії УПА - 24 червня.

сотня Громенка - Михайла Дуди!

*****

1946 рік

Сотня «Гуцули» УПА-Захід у районі вузькоколійної залізниці біля села Рафайлів (нині Бистриця) на Станіславщині знищили 5 військових МВД. Здобуто 2 кулемета, гвинтівки та інше озброєння.

1947 рік

Двоє повстанців потрапили у засідку загону МВД у селі Довге на Дрогобиччині і загинули.

У Мостиському районі Дрогобиччини повстанці знищили заступника начальника райвідділу МГБ і оперуповноваженого.

1948 рік

У селі Лівчиці на Дрогобиччині підпільники спалили будівлі колгоспу і трактор.

У сутичці з загоном МВД у селі Радохінці на Дрогобиччині загинув районний провідник ОУН Микола Мита – «Орел».

У райцентрі Долина на Станіславщині повстанці знищили фінансового агента.

1949 рік

У селі Добротів на Станіславщині підпільники спалили сільраду.

Під час зіткнень із загонами МВД у селах Ріп’яна і Ясенка-Стецьова на Дрогобиччині загинули троє повстанців, серед них – лікар районного проводу ОУН «Сірко».

1950 рік

У сутичці з опергрупою МВД у селі Пчани на Дрогобиччині загинули двоє повстанців.

1952 рік

Кур’єр ОУН Федір Букатко у селі Шешори на Станіславщині наскочив пошукову групу МВД і в перестрілці загинув.

Підготував Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам’яті.

24 червня в історії Тернопільщини.

Артилерія 10-ї Бригади 1-го Корпусу УГА під час перегляду Є.Петрушевичем. Бердичів, 17 жовтня 1919 року.

*****

1919 р. – нові сили поляків змусили ІII-й корпус УГА відступити зі своїх позицій. Спроба 3-ї бригади форсувати Гнилу Липу під Янчином закінчилася невдачею. На фронті ІІІ-го корпусу противникові вдалося відтіснити 2-гу бригаду від р. Свірж. Дедалі виразнішими, щоразу загрозливішими ставали ознаки вичерпання сил УГА.

1940 р. – з Підгайчиків до Червоної армії забрали трьох українців (пропали безвісти), трьом іншим вдалося втекти, і вони переховувались аж до приходу німців.

1941 р. – на Тернопільщині комуністична влада розпочала мобілізацію в Червону армію.

1941 р. – перші сутички енкаведистів з учасниками націоналістичного підпілля відбулися у Кобиловолоках Теребовлянського району, загинув М. Дмитришин, а 41 особу було заарештовано.

1941 р. – органи НКВС заарештували ще одного колишнього делеґата – Олександра Гринька, родом із с. Грибова на Лановеччині. Він пробув в ув’язненні 15 років. Про поневіряння у радянських концтаборах О. Гринько, від 1990 р. народний артист України, написав повість “Білі ночі, чорні дні”.

1944 р. – близько 90 чоловіків вступили в дивізію “Галичина”.

Джерело

Сайт Терен.

Ідейна боротьба 1933р. Справа Степана Корпана 1934р. терор у Бібрському повіті.

Бібрка 1930 роки.

*****

13 вересня 1933 р. в Під'яркові пов.Бібрка після ревізії за протидержавною літературою арештовано: студента Леськіва Михайла та селян Захарківа Романа, Назарка Максима, Гриньківа Івана, Захаркова Івана і Карпа Івана; в Селиськах, пов. Бібрка, селян: Дубровського Володимира, Прийму Степана і Олексу, Гринівця Степана, Ганца Ілька, Цимбрівського Василя і Прокопіва Дмитра.

23 березня 1934 року біля села Вибранівки, повіт Бібрка, було вбито коменданта польської поліції Тадеуша Врубля. Поліційний собака привів поліцію до хати Степана Корпана, якого й арештовано під закидом убивства. Степан Корпан, 28-річний столяр із Городища Королівського, пов. Бібрка, який останньо жив у Бринцях Церковних того ж повіту, під час слідства й процесу у Львові в травні 1934 року признався, що він справді вбив коменданта поліції. У слідстві він подав, що забив з наказу ОУН, але на судовій розправі відкликав свої попередні зізнання й заявив, що вбив комісара з власної спонуки. Але в обидвох випадках він пояснив, що вбив польського поліціянта за те, що той намовляв його стати конфідентом поліції, зі завданням проникнути в лави ОУН, щоб доносити поліції про все, що робить і плянує робити Організація.

Корпан погодився на пропозицію коменданта поліції, але коли той прийшов на умовлену з ним таємну зустріч уночі на відлюдному шкарпі залізничних рейок, Корпан раптово вихопив револьвер і влучним пострілом у голову забив польського поліціянта. Він зробив це так швидко, що Врубель не мав навіть часу витягнути своєї руки з кишені, в якій тримав напоготові свій револьвер. Виявлений поліційним собакою і заарештований Корпан заявив під час першого поліційного допиту: „Я вбив Врубля, бо він був ворог українського народу. Більше нічого не скажу. Прошу мене відставити до слідчого судді”.

Лава присяглих, перед якими став Корпан, потвердила 10 голосами вину підсудного щодо державної зради, себто, приналежність до ОУН, і 12 голосами вину в убивстві польського поліціянта з розмислом. За це засуджено Корпана на кару смерти. Засуджений, як це підкреслила тодішня українська і польська преса, прийняв присуд цілком спокійно.

Президент польської держави відмовився уласкавити засудженого і Степана Корпана повішено на подвір'ї тюрми Бриґідки у Львові о 4-й годині ранку 28 липня 1934 року. Преса інформувала, що Корпан, повідомлений про те, що вранці наступного дня вирок буде виконаний, провів усю ніч, разом із в'язничним капеляном о. д-ром Липським, на молитві, а вранці вийшов цілком спокійний під шибеницю. Тут він попрощався з капеляном і своїм оборонцем, не дозволив зав'язати собі очей і поцілував шнур.

Джерело.http://bibrka-city.in.ua/bibrka-v-istorii-oun-upa/

24 червня 1941р. московити у трьох тюрмах Львова розстріляли 1808 Українців.

http://www.lonckoho.lviv.ua/

"З метою прискореного розвантаження тюрем Львівської області від контрреволюційного, кримінально-політичного елементу"

Через засекречені архіви МВС досі невідома доля закатованих московитами дітей.

Тіла жертв НКВС на подвір'ї "Львівської тюрми №3"

http://www.territoryterror.org.ua/

За два перші місяці 1941 року на пагорб на Личаківський цвинтар були привезені тіла 123 немовлят віком від одного до тридцяти днів. Це були діти, народжені у львівських тюрмах жінками-політв'язнями. У списку переважають українські імена.

У 1940-1941 роках працівники Народного комісаріату внутрішніх справ (НКВД) СРСР арештовували вагітних жінок, які або ж були в ОУН, або ж не сприймали більшовицький режим. Жінки народжували у жахливих умовах. Слідчі били об стіл немовлятами, щоб із матерів вибивати свідчення, розповів Радіо Свобода голова Львівського обласного товариства політичних в'язнів і репресованих, колишній малолітній політв'язень Петро Франко.

"Ці діти, які поховані на Личакові, в документах зазначено, що вони померли у шпиталях. В архіві мені відмовились надати довідку, бо мовляв, немовлята з лікарень. Але це був хитрий хід НКВД - не зазначати, що діти з тюрем", - наголосив Петро Франко.

Коли німецькі війська увійшли на терени Львівщини у липні 1941 року, вони відчинили в'язниці, і від побаченого львів'яни жахнулись: прибиті до дверей дитячі тіла, трупи і кров. З того часу збереглись фотографії, зроблені німецькою владою, яка ці матеріали використовувала у своїй пропаганді.

Блаженного отця УГКЦ Зиновія Ковалика у 1941 році енкаведисти не лише розіп'яли, а й у живіт поклали немовля.

У Львові у 1941 році було 8 місць катувань людей. Найкривавішим для засуджених був червень 1941-го.

Трагедія замордованих дітей у львівських в'язницях у 1941 році не є дослідженою. На сьогодні обмаль фактажу. Бо ж досі не розсекречені архівні документи МВС, зокрема, адміністративно-тюремного управління, наголошує директор музею "Тюрма на Лонцького" Руслан Забілий.

У музеї є список понад 1600 розстріляних людей, але скільки з них неповнолітніх, наразі не з'ясовано. "Потрібно проводити науково-пошукову роботу, працювати в архівах. 

Звичайно жінки народжували в тюрмі на Лонцького, але ми не знаємо долі тих дітей. Можливо, їх забирали у тюрми спеціалізовані. Хоча у той момент творились такі жорстокі речі, що і факти вбивства дітей теж були", -

зауважив Забілий.

Історики роками апелюють до керівників держави з проханням відкрити архіви МВС. Але новому президентові і урядові, як і попередникам, бракує волі, зазначає Руслан Забілий.

Джерело

https://www.istpravda.com.ua/

Учасники національно-визвольної боротьби У середині - Іван Скульський «Артем» (Артим) - надрайонний провідник ОУН Косівщини, загинув у боротьбі за волю України 18 січня 1947р.

Джерело: Історія у фотографіях. Частина 80. (Підготував Величко Лев) опубліковано 29 лист. 2015 р., Степан Гринчишин.

*****

23 червня 1924 р. народилася Галина Заячківська "Уляна" діячка ОУН та УПА.

м. Надвірна, нині Івано-Франківської області – смерть 26. 02. 1944 р., (Або з 23 на 24 лютого Тернопільщина.)

Вертаючись з похідних груп ОУН, у бою з німцями була важко поранена й померла з 23 на 24 лютого 1944 р.

*****

Нестор Рiпецький, письменник, журналiст, активний член пiдпiлля ОУН, спiвпрацiвник Р-33, з 1950 р. в Канадi, де передчасно помер, у своїх творах часто зображував пiдпiлля ОУН–УПА i деяких його визначних персонажiв, як наприклад, у повiстi “Галя” – красуню Галю Заячкiвську (“Уляну”), провiдника Юнацтва ОУН, яка загинула у бою проти гiтлерiвських окупантiв на Чорткiвщинi, дня 24 лютого 1944 р.

Джерело.

УКРАЇНСЬКА ГОЛОВНА

ВИЗВОЛЬНА РАДА

ЛІТОПИС УПА

СЕРІЯ “ПОДІЇ І ЛЮДИ”

КНИГА 7

Справа Богдана Кравціва і його товаришів, 1930 рік. Напад на поштовий віз під Бібркою.

1-й крайовий провідник ОУН.

Богда́н-Юрій Микола́йович Кра́вців (псевдоніми — Граф , Остап , Самітній олень,

Шевчик) (5 травня 1904р. село Лоп'янка ,

Долинський повіт, Королівство Галичини та Володимирії 21 листопада 1975р.

Рутерфорд , Нью-Джерсі , США) — український

поет, перекладач , редактор, критик. Дійсний член НТШ, УВАН, редколегії «Енциклопедії українознавства» 

Зино́вій Миха́йлович Книш (Псевдонім:

Богдан Михайлюк. 16 червня 1906р.

Коломия  14 листопада 1999р. Торонто.

Канада) — український політичний діяч,

журналіст , історик, перекладач з

есперанто. Від 1924 року — член Окружної команди Української військової організації (УВО) у Коломиї, згодом — член Бойової референтури (псевдоніми Ренс, Голіят, Ю. Мохнацький).

*****

У плані розгорнення широкої бойової акції ОУН-УВО сотник Ю. Головінський призначив окреме завдання для боївки УВО, керівником якої був Зиновій Книш-„Ренс”, недавній бойовий референт при Крайовій Команді УВО. Цій клітині УВО було доручено виконати експропріяційний напад на поштовий віз під Бібркою. План нападу дбайливо й заздалегідь з усіма деталями виготовив був сам сотник Головінський. Докладні інформації про пересилку поштових грошей він одержав від свого свояка, який працював як урядовець у Головній Дирекції Пошт і Телеграфів і, не беручи жодної активної участи в революційній боротьбі українського підпілля, бажав таким способом прислужитися тій боротьбі, з якою він симпатизував. Його поліція не викрила.

Напад виконано в полудень 30 липня 1930. Гриць Пісецький загинув у бойовій акції УВО під Бібркою 3О.7.1930 року, а вчинили його бойовики: Зиновій Книш-„Ренс”, Юрій Дачишин-„Кришталь”, Микола Максимюк-„Кох” і Гриць Пісецький. Бойовики засіли в ліску, крізь який проходила дорога від залізничної станції до містечка. Один із них, Максимюк, заховався на краю ліска, щоб стежити й дати знак, коли над'їде підвода з грішми. На даний ним знак три інші бойовики вискочили зі схованки й затримали підводу, яка перевернулася в рів. Польський поліцист, який конвоював підводу, намагався чинити спротив і згинув від куль бойовиків, а візник утік.

Як пізніше подавала польська преса, бойовики забрали гроші на суму 26.000 золотих, одначе тому, що вони були в монетах, забрано в наплечники тільки частину здобичі. Решту грошей бойовики заховали в дуплі старого дуба. Напад відбувся швидко й, забравши гроші, бойовики відійшли. При цьому вони завважили, що немає з ними Максимюка, який повинен був до них приєднатися. Побоюючись, що він, може, поранений у сутичці, друзі почали за ним шукати. А тим часом візник заалярмував поліцію і коли три бойовики, не знайшовши Максимюка, вийшли з лісу, їх перестрів відділ кінної поліції. Бойовики кинулися до лісу, намагаючись заховатися перед кулями.

Двом із них – Книшеві й Дачишинові пощастило втекти від поліційної погоні, але третього, Гриця Пісецького, досягли кулі й він, важко поранений, пострілом із револьвера добив себе. Максимюк, виконавши своє завдання тим, що дав знак, коли над'їжджала підвода, негайно вийшов з ліска й повернувся до Львова, про що не знали його друзі.

Напад під Бібркою відбився великим відгомоном у всій польській пресі. Використовуючи ту дрібну обставину, що Гриць Пісецький був одягнений у пластову сорочку, польська влада розв'язала молодечу виховну організацію „Пласт” під претекстом, що, мовляв, участь пластуна Гриця Пісецького, як члена УВО, в нападі на поштовий амбулянс є доказом „Пласт” виховує бойовиків УВО.

Намагаючись викрити виконавців нападу під Бібркою, польська поліція масово арештовувала українську молодь, застосовуючи проти ув'язнених методи побоїв і тортур. Жертвою цих методів упав, між ін., Юрій Дачишин-„Кришталь”, бо учасник нападу Максимюк не міг витерпіти мук і під час допитів виявив теж Дачишина, як одного з співучасників нападу. Допитуваний „Кришталь” рішуче заперечував свою приналежність до боївки й причетність до бібрецького нападу, а, намагаючись звільнитися від катувань з боку польської поліції, склом перерізав собі жили. Одначе, його врятовано від смертi.

20 вересня 1930 р. польська поліція взяла під арешт сотника Юліана Головінського. Під час десятиденних тортур він тримався мужньо, участі в УВО-ОУН не визнав, жодних зізнань про членство чи плани Організації не подав. Після 10 днів тюрми повезли на опізнання до Бібрки. 30.9.1930 його закутого прив'язали до дерева і розстріляли. Сповістили, що вбитий при спробі втечі. Похований сотник Юліан Головінський у Великих Глібовичах.

Судова справа відбулася через рік. Вона називалася „справою Богдана Кравціва і 13 товаришів”, тому, що крім виявлених трьох учасників нападу, на лаву підсудних посаджено 8 здогадних співвинних у підготовці нападу, зглядно в допомозі виконавцям нападу та переховуванні їх. 

Суджено також Богдана Кравціва і Зенона Пеленського, як здогадних головних провідників Організації Українських Націоналістів, яка, згідно з свідченням „спеца від українських справ” Івахова, була „політичною надбудовою УВО”. Учасники нападу під Бібркою були засуджені: Юрій Дачишин-„Кришталь” на кару смерти, замінену президентом на 20 років тюрми; Зиновій Книш на 6, а Микола Максимюк – на 15 років тюрми.

Джерело

http://bibrka-city.in.ua/

23 червня 1941 р. ОУН(Б) ліквідували 35 і полонили 188 московитів.

Члени бандерівського крила ОУН Богдан Кравців, Іван Габрусевич, Степан Ленкавський

Виступ бойового відділу ОУН(Б) у складі 87 добре озброєних і підготовлених бійців у Перемишлянському районі Львівської області, які за перший день боїв ліквідувати 35 і полонили 188 московитів.

Джерело.

Історична правда.

23 червня 1941 р. московити розстріляли до 2 тисяч в’язнів Луцької в’язниці.

Луцька тюрма. Вигляд з боку Стиру

"– Німці одразу нічого не зачіпали, натомість багато фотографували. За годину привели католицького священика, який відправив службу за убитими. Викопали під стіною яму й поскидали туди тіла. Свої замордували, а вороги хоронили... Тих в’язнів, кому пощастило вижити, німці не затримували, – розповів колишній в’язень тюрми Іван Гедз."

Німецькі війська підступали до Луцька, відтак з-під варти було звільнено малоліток, "указників" та засуджених за малозначні злочини, всього 84 особи. Решту ув'язнених мали розстріляти.

Цю чорну справу робила оперативна група працівників УНКВД по Волинській області під керівництвом капітана держбезпеки Розова, особовий склад 233 конвойного полку військ НКВД, керівний склад та наглядачі в'язниці.

Розстріли здійснені на підставі директиви народного комісара Держбезпеки СРСР Меркулова №2445-М від 23 червня 1941 року, згідно з якою на осіб, що утримувалися в тюрмах західних областей України, складались списки, за якими вони підлягали розстрілу за місцем їх утримання у зв'язку з початком війни з Німеччиною.

Розстрілювались не тільки особи, щодо яких були винесені вироки про вищу міру покарання, але і засуджені до позбавлення волі, та ті, щодо яких тільки розпочалося слідство.

Із початку 1940-го року на Волині розпочалися масові депортації, арешти, вбивства. До Луцька звозили "неугодних" з усіх куточків Волині.

Архівні документи свідчать, що на 10 червня 1941 року у Луцькій в'язниці утримувалося 2 117 ув'язнених. Серед них - патріотично налаштована молодь, активісти Організації українських націоналістів, священнослужителі, представники наукової та творчої інтелігенції. Усіх їх планувалося евакуювати у Вологду та Астрахань. Для цього виділялося 75 вагонів.

22 червня приблизно о 14.00 Луцьку в’язницю бомбардувала німецька авіація. Усю ніч і до самого ранку 23 червня, поки німці не увійшли в місто, в Луцькій тюрмі розстрілювали арештантів, поспіхом прибирали їхні тіла.

"Мы немедленно приступили к уборке трупов. Все трупы 70 с лишним осужденных к ВМН и около 800 подследственных нами закопаны и место на местах нахождения трупов полито керосином и выпалено, а после этого все эти места посыпаны известью...", – із рапорта сержанта Стана начальству.

Земля, стіни будівлі були просякнуті кров'ю. У Луцькій тюрмі розстріляно понад 2000 тисячі мешканців сорока міст і сіл Волині. У в'язниці залишалося ще 625 живих людей.

Леся Бондарук.

23 червня 1917 р. Центральною Радою прийнято Перший універсал, в якому було проголошено автономію України.

Проголошення Першого Універсалу Української Центральної Ради до народу України після молебню на Софійській площі.

Читає М. Ковалевський. У центрі — Михайло Грушевський. Вікіпедія.

Наприкінці травня делегація Центральної Ради на чолі з Володимиром Винниченком виїхала до Петрограда для перегорів із Тимчасовим урядом Росії щодо узгодження питання автономії України.

Однак, члени делегації не знайшли порозуміння ні з урядовими структурами, ні з керівництвом Петроградської ради робітничих і селянських депутатів.

Як повідомляли «Вісті з Української Центральної Ради»: «урядова комісія заявила, що задовольнити вимоги Української Центральної Ради неможливо». На що українська делегація відповіла, «що в такім разі Центральна рада не може відповідати за лад та спокій на Україні» і виїхала з Петрограда.

Звіт делегації заслухано на вечірньому засіданні Центральної Ради 15 червня 1917-го, а його обговорення проходило в закритому режимі. В резолюції, ухваленій наступного вечора, констатувалося, що «Тимчасовий російський уряд свідомо пішов всупереч інтересів трудового народу на Україні» і визнано за необхідне «приступити до негайного закладання фундаменту автономного ладу на Україні», для чого «негайно видати до українського народу Універсал» із необхідними роз’ясненнями.

І Універсал вперше проголошено 23 червня 1917-го перед закриттям ІІ Всеукраїнського військового з’їзду. Офіційні урочистості відбулися 25 червня на Софійському майдані в Києві.

Універсал декларував намір здійснити автономію України:

«Народе Український! Народе селян, робітників, трудящого люду!

Волею своєю ти поставив нас, Українську Центральну раду, на сторожі прав і вольностей української землі…

Хай буде Україна вільною. Не одділяючись від всієї Росії, не розриваючи з державою російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям…».

«Універсал Української Центральної Ради до українського народу становить надзвичайної ваги момент у нашому національному житті, свого роду поворотний пункт у розвитку новочасного українства, – акцентував Сергій Єфремов на сторінках часопису «Нова Рада». – Вперше Центральна Рада дає сказати б, звідомлення перед організованими масами про свою роботу в справі відновлення української автономії, вперше розкриває ті плани, які вона має переводити в життя з волі тих мас; вперше, нарешті, говорить до своїх виборців, як виборний уряд – тоном власти, що вимагає послуху, дисципліни й солідарної роботи для невпинної організації всього життя на Україні. Раніше чи пізніше це повинно було статися…»

Зрозуміло, Тимчасовий уряд та російська преса звинувачували українців у «зраді», «сепаратизмі», «прориві фронту». Однак вже 12 липня 1917-го до Києва прибула урядова делегація (міністри Михайло Терещенко, Іраклій Церетелі, до яких приєднався Олександр Керенський) і після двох днів гострих дебатів відбулася легітимізація Центральної Ради.

Сергій Горобець.

Українки-політв’язні на засланні: Марія Сабодаш (зліва) із с. Антонівки Тлумацького району і Богдана Дирда із с. Залукви Галицького району.

Джерело.

Літопис нескореної України, «Просвіта», Львів, 1993

22 червня 1950р. біля с. Саранчуки Бережанського р-ну. загинула Марія Борик - Матус "Чорна" - підпільниця ОУН.

Село Саранчуки. (Фото із сайту https://1ua.com.ua/rindex.php)

******

Борик-Матус Марія – «Чорна», нар. 1914 р. в с. Лапшин Бережанського р-ну в родині Семена і Ганни. Освіта – шість класів. Член «Просвіти» й молодіжних гуртків села, симпатик ОУН. У березні 1944 р. в хаті Бориків під час сутички були вбиті два німецькі жандарми. Після того родина перейшла в підпілля УПА. Чоловік Василь Матус – «Чабан» загинув навесні 1947 р., а Марія, оточена енкаведистами 22 червня 1950 р., щоб не здатися живою, прийняла отруту. Похована в Бережанах.

Джерело інформації. https://zolotapektoral.te.ua/ 

"Жінки в боротьбі за волю України".

Та літопис УПА календар на 2020р.

22 червня 1941 р. у тюрмах Львова московитами було розстріляно 108 осіб.

Розстрілювали переважно діячів ОУН, інтелігенції та національно свідомих громадян. До липня москалі по тюрмах Львова вбили понад 3 тис. Українців.

22 червня 1941 р. почалися виступи партизанських груп ОУН(Б) на півночі Львівської обл. в районі Сокаля, Поздимира, Радехова.

Охоронна боївка Служби безпеки ОУН(б) керівника ОУН Західноукраїнських земель (ЗУЗ) Романа Кравчука. Фото з архіву СБУ

Загін членів ОУН у складі 200 бійців-підпільників захопив містечко Лопатин, у якому оборонялося 30 бійців внутрішніх військ НКВС та 50 міліціонерів, і утримував його близько доби. Повстанці перерізали лінії телефонного зв'язку, нападали на прикордонні застави, виявляли та знищували прикордонні десанти.

Джерело

Історична правда.

22 червня 1915 року австро-німецькі війська зайняли Львів.

22 червня 1915 року російські війська залишили Львів після 10 місяців окупації. Галицька столиця повернулася під панування цісаря Франца Йосифа І.

Група заручників, вивезених московитами зі Львова.

Цими заручниками були:

Українці: Володимир Бачинський, інженер-хімік, доцент Політехніки (у віці 44 роки); Спиридон Баньковський, старший радник Маґістрату (56); Стефан Федак, адвокат, віце-президент Надзірної ради Крайового банку (54); Михайло Коцюба, доктор філософії та медицини, крайовий шкільний інспектор (60); Іван Левинський, архітектор, професор Політехніки (64); Іван Матіїв, крайовий шкільний інспектор (56); Костянтин Паньківський, директор Крайового кредитного союзу (61); Роман Наленч-Сосновський, радник Вищого суду (56); Іларіон Свєнціцький, директор Національного музею (39); о. Микола Щепанюк, священик собору Св. Юра (32).

Поляки: Юзеф Бялиня-Холодецький, директор Рахункової палати, літератор (63); Александер Сас-Чоловський, директор архіву і музеїв м. Львова (51); Еміль Габданк-Дуніковський, професор університету і літератор (51); Зиґмунт Ган, повітовий суддя (40); Адам Каучинський, директор Заставного закладу і купець, член міськради (52); Юліуш Кюнер, власник готелю (48); Роман Роґаля-Левицький, радник Вищого суду (46); Юзеф Казимир Любінецький, суддя (45); Юзеф Шірмер, власник пекарні, голова Ремісничої палати, член міськради (55); Станіслав Сопух, настоятель оо. Єзуїтів (46); Міхал Тьопфер, власник ресторану, член міськради (52); Валери Влодзімірський, судовий хімік, член міськради (61).

Євреї: Адольф Бек, доктор медицини, проректор університету; Бернард Брайтманн, купець; Яків Діаманд, адвокат, голова Юдейської віросповідної громади; Симон Феллер, власник реальності; Сальо Ґольдфрухт, власник гуральні, Артур Ґольдманн, власник друкарні; Берл Мішль, купець; Самуель Пордес, купець; Маврицій Оберлєндер, аптекар; Яків Райх, адвокат; Ісаак Шор, купець; Яків Шрайгер, купець; Мойсей Зеклєр, купець; Освальд Ціон, окуліст.

У ніч проти 22 червня 1915 року частини 2-ї австро-угорської армії розбили на західних околицях Львова москалів, які пробували оборонятися на старих фортах у Брюховичах, Рясній Польській і на Лисій горі у Брюховицькому лісі. На фото 

22 червня 1907 р. народилася Марта-Марія Бандера - Український педагог, громадсько-політична діячка. Сестра Степана Бандери.

Родина отця Андрія Бандери. Зліва направо: Марта (перша), Олександр (4-й), о. Андрій (6-й), Степан (7-й), Володимира (9-а)

Керувала Долинським районним проводом 

жіночої мережі ОУН.У травні 1941 р. разом із батьком і сестрою Оксаною її заарештували органи НКГБ у с. Тростянець Долинського району. Із заслання в Красноярському краї звільнена 4 березня 1960 р., але дозволу на повернення в Україну не отримала.

Джерело.

http://www.istpravda.com.ua/

Цей день в історії УПА - 22 червня.

Дмитро Маївський (псевдо: «Косар», «Сонар», «Тарас», «Майченко», «Крига») — (8 листопада 1914 , с. Реклинець, Сокальський район, Львівська область — 19 грудня 1945,

Чехія) — член бюро Проводу ОУН, головний редактор органу ОУН «Ідея і чин», генерал-політвиховник УПА.

*****

1946 рік

Під час зіткнення із загоном МВД у селі Сасів загинули двоє підпільників.

1947 рік

На Станіславщині відділи УПА знищили сільраду в райцентрі Журавно і молочарню в селі Тростянець.

У засідці біля села Боберка на Дрогобиччині загін прикордонних військ оточив відділ сотні «Лемківська» УПА-Захід. У сутичці загинули два воїни УПА, чотирьох захоплено в полон.

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Підгать на Дрогобиччині. Четверо повстанців, що перебували всередині, прицільним вогнем знищили майора, трьох військових і ще одного поранили. І без втрат прорвалися з оточення.

У боях з московитами у селах Орів, Шоломиничі і біля райцентру Журавно на Дрогобиччині загинули 8 повстанців, серед них – районний провідник ОУН Андрій Левенець – «Кармелюк».

У бою з опергрупою МВД біля села Добряни на Львівщині загинули 5 пілпільників.

1948 рік

Два рої сотні «Лемківська» УПА-Захід атакували дільницю винищувального батальйону в селі Лопушанка на Дрогобиччині. Знищений один боєць, двох захоплено в полон, знищено телефонний зв’язок у сільраді.

Двоє повстанців біля села Руденко на Львівщині наскочили на пошукову групу МВД. У перестрілці поранили лейтенанта і змогли прорватися.

У бою з московитами біля села Волоща на Дрогобиччині загинув станичний ОУН Іван Спанчак – «Ромко».

1949 рік

У селі Саранчуки на Тернопільщині підпільниця Марія Борик-Матус була оточена опергрупою МВД і покінчила з собою, прийнявши отруту.

Підготував Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам’яті.