(Олександр Марітчак, фото 1934 р.)
******
У різних звідомленнях і спогадах про перші дні німецької окупації західньо-українських земель, а зокрема Східньої Галичини, з кінцем місяця червня 1941 р., нема згадки про дуже важливу подію, яка стоїть у зв’язку з проголошенням в дні 30 червня 1941 р. Актом відновлення Української Держави. Коли той Акт привітав німецький старшина д-р Ганс Кох (не треба ідентифікувати з Еріхом Кохом, комісарем окупованої Східньої України), в українців Львова виринула надія, що німці належно зорієнтувалися в ситуації на сході Европи, а зокрема в Совєтському Союзі і піддержать українські національно-державні аспірації. Тому українські провідники взялися зараз же до праці, бо, очевидно, само проголошення віднови української державности не вистарчало і треба було її здійснювати.
Само обняття Управи міста Львова мало місцевий характер, і тому слід було перейняти адміністрацію Східньої Галичини, яку залишили втікаючі перед німцями большевики в стані повного хаосу і безпорядку. Перед тодішніми українськими провідниками виникло завдання перейняти адміністрацію українських земель в свої руки і поставити німецьку владу перед доконаний факт. Вже в перших днях липня 1941 року, одержав я запрошення на збори делегатів місцевих українських організацій та політичних партій, скликані Українським Тимчасовим Управлінням, на яких предметом нарад, між іншим, було перейняття адміністрації країни та наладнання відповідного адміністраційного апарату.
На згаданих зборах, які названо опісля зборами українських нотаблів, дискутовано справу перейняття Львівського Обласного Управління (давнє Львівське воєвідство) та районових управлінь, введених большевиками. Як відомо, большевики, зайнявши Східню Галичину, змінили давніший її поділ на три воєвідства (Львівське, Станиславівське та Тернопільське) і створили чотири обласні управління, а саме Львівське, Станиславівське, Тернопільське і Дрогобицьке, а на місце повітових староств створили районові управління, які територіяльно не покривалися зі староствами, але творили менші адміністраційні одиниці. З чотирьох обласних управлінь найбільше значення мало Львівське Обласне Управління, яке визначало напрямні для цілої адміністрації Східньої Галичини. З цього приводу справа обняття Львівського Обласного Управління мала особливе значення.
Найважливішим питанням було: хто має взяти на себе тягар і обов’язок перевести перейняття Львівського Обласного Управління разом з величавою палатою при Губернаторських Валах, де містилося за часів Австрії Намісництво Галичини, за часів Польщі — Львівське Воєвідство, а за большевицької окупації — Львівське Обласне Управління. В дискусії над цією справою несподівано виринула моя кандидатура на голову Львівського Обласного Управління. Зі мною про цю справу ніхто перед засіданням не говорив і мене ця пропозиція заскочила. Я особисто був зломаний недавньою трагічною смертю мого 16-літнього сина Романа і не почував себе в силі обняти це відповідальне і тяжке в даній ситуації становище, тим більше, що особисто не довіряв німцям і не бачив вже тоді з їхнього боку розумного відношення до української справи. Я прохав не ставити мою кандидатуру і запропонував на голову д-ра Костя Паньківського, якого хтось з приявних тоді на засіданні згадав у зв’язку з цією справою. Але д-р Кость Паньківський був тоді неприязний у Львові і, як я опісля дізнався, був призначений на інше відповідальне становище. Не зважаючи на мої застереження, головно особистого характеру, на зборах вирішено повірити мені перейняти Л. О. У., при чому моїм заступником призначено мґра Ярослава Спольського, а керівником важливого внутрішньо-адміністраційного відділу — адвоката д-ра Михайла Росляка з Чорткова.
Зараз же після згаданих зборів зголосився я у митрополита графа Шептицького, який з великим вдоволенням привітав перейняття українцями Л. О. В. і побажав нам успіхів у нашій праці. Перше приміщення знайшли ми в будинку при площі Смольки ч.3 і там негайно приступили до зорганізування 12 відділів Обласного Управління, призначаючи на персонального референта Івана Стефанишина, б. урядовця Краєвого Союзу для хову і збуту худоби. Після зорганізування відділів, вирішили ми перейняти в посідання палату Л. О. У. при Губернаторських Валах, що довершили при допомозі адвоката і б. посла до польського Сойму, д-ра Степана Біляка, який працював (...)**
Відомість про обняття українською владою Л. О. У. відразу рознеслася по Львові та околичних місцевостях. Багато поляків голосилося до служби при Л. О. У., а жиди були певні, що при українській адміністрації знайдуть полегшу в їхнім розпучливо тяжкім положенні. Між іншим, німецька влада проголосила афішами, що всяка допомога жидам, зокрема переховування їх буде каратися смертю. У своїм трагічнім положенні жиди звернули очі на Українське Обласне Управління і там шукали рятунку. Не тільки до бюра, але й до мого приватного помешкання голосилося багато жидів, особливо з-посеред адвокатських родин, з проханням допомогти арештованим. Ми, очевидно, не могли нічого вдіяти, бо німецьке Гестапо і взагалі німецькі урядові чинники іґнорували нас, проте індивідуально я, як і інші урядовці Л. О. У., старалися допомагати жидам. При таких інтервенціях часто зустрічалися ми з загрозою власного арештування. Пригадую один випадок в зв’язку з арештуванням на вулиці адвоката д-ра Доґілевського відомого у Львові співвласника жидівської газети „Хвіля” та заступника декана адвокатської палати з-перед війни. Його дружина прибігла з плачем до мого помешкання, в якому вже було кілька інтервенієнтів у справі арештованих жидів. Згадуючи про придержання німецькою поліцією свого мужа, Доґілевська зомліла і впала на землю. З великим трудом вдалося привернути її до притомности.
Не зважаючи на всякі перешкоди, організація адміністрації на терені Східньої Галичини ішла швидким темпом, що пояснювалося сильною піддержкою селянства, робітництва та інтеліґенції, як у Львові та його околиці, так і на провінції. Для належного означення засягу нашого діяння прийняли ми назву „Управа Галичини”, що було, зрештою, в згоді з інтенціями всіх інших обласних управлінь. Однак, незабаром наступили передбачені мною події, тобто наступ німців на наше Управління і на розпочату нами працю.
З кінцем липня 1941 р., працюючи в бюрі, почув я десь коло 8-ої години вечора кроки і німецьку мову в авдієнційній залі. За хвилину ввійшла до моєї кімнати група німецьких урядовців і військових старшин. Провідник того гурту, високий, з суворим виразом лиця мужчина, приступив до мого стола і запитав, що я за один. Я кинув оком на німців і між військовими старшинами побачив згаданого Г.Коха, який вітав відновлення української держави ЗО червня 1941 р. Я спокійно відповів, що виконую обов’язки голови Галицького Управління. На це провідник гурту заявив рішучим голосом: „Завтра ранком цей будинок мусите опорожнити!” Коли я спитав, від кого приходить цей наказ, німецький урядовець з напушеним лицем повторив мені ще раз: „Завтра ранком цей будинок мусите опорожнити, бо приїжджає німецький губернатор Галичини!” Я завважив, що мені буде тяжко це зробити, бо в будинку працює понад сотня урядовців і ледве чи вони матимуть спромогу за такий короткий час упорядкувати акти і передати всі відділи в належнім порядку. На це німецький урядовець відповів, що ця справа його зовсім не цікавить.
Не було ніякої ради. На другий день перед урядовими годинами прийшов я до бюра і повідомив урядовців про наказ німецької влади. Почали порядкувати акти. Але зовсім несподівано коло 9-ої години знову почув я характеристичний стукіт чобіт і німецьку мову в сусідній залі. В бюрі з’явився знову вчорашній німецький старшина. Приступивши до мого стола, він подав мені руку і чемним голосом назвав своє прізвище: „Граф Ларіш”. Зі своєї сторони я назвав своє прізвище і попрохав сідати. В дальшій розмові він почав оправдувати свою вчорашню поведінку і заявив, що не був належно поінформований про наш уряд і про нашу працю. Щойно вчора по відході одержав потрібні інформації і зараз повідомляє мене, що наше Управління мусить бути зліквідоване, бо німецький губернатор обіймає повну владу над областю Галичини. Для ліквідації справ нашої Управи він приділяє мені, як дорадника, окружного старосту з Холму, Гаґера. Тим часом для нашої Управи призначив цей німецький висланник приміщення в будинку при площі Смольки ч. З, де я мав приділити старості Гаґерові дві кімнати для нього і двох його урядовців. Спосіб ліквідації мав я устійнити з Гаґером та з внутрішньо-адміністраційним відділом Дистрикту Галичина, шефом якого став опісля д-р Бауер (згинув в 1943 р. внаслідок атентату).
Староста Гаґер виявив себе доволі культурним співробітником і майже не мішався до справ ліквідації. Так покінчилося урядування Української Управи Галичини, великої ваги якої не могла зрозуміти німецька окупація.
Від 1-го серпня 1941 року перейняв владу над областю Східньої Галичини губернатор Ляш. Його господарювання вже з самого початку вказувало на те, що німці проваляться зі своєю самогубною політикою не тільки в Східній Галичині, але також на всіх окупованих просторах Совєтського Союзу.
Подаю ці короткі дані про перейняття Управи Галичини українською владою тому, що у відомих мені публікаціях про Акт з 30 червня не згадується ні словом про цю важливу подію. Все ж, ця подія була великої ваги, бо вона реалізувала відновлення Української державности в наглядний для всіх спосіб. А ця реалізація була нелегка і сполучена з поважним ризиком. Коли я з кінцем 1943 р. стрінув у Львові випадково проф. Г. Коха, про якого вже вище згадував, він пригадав собі мою особу та моє урядування в Управі Галичини і сказав, що в липні 1941 р. я мав бути арештований Ґестапом як голова Л. О. У., а що він, Кох, вирятував мене. Випадок захотів, щоб мене обминула в’язниця, а може й концентраційний табір.
*Архів ОУН. Бібліотека. - Журнали. - "Вісник ООЧСУ". - 1961. - ч.6. - с.14-16; ч.7-8. - с.7-8
*****
Про автора спогадів:
Олекса́ндр Марітча́к (8 вересня 1887 — 1 жовтня 1981) — адвокат, політичний діяч, професор міжнародного права Львівського таємного університету, діяч УНДО, дійсний член Наукового Товариства імені Тараса Шевченка (з 1918).
Народився у Стрию (тепер Львівська область). Закінчив Львівський університет. До Першої світової війни 1914–1918 займався адвокатською практикою в Рудках поблизу Львова. В 1918—1919 роках — посол Української Національної Ради ЗУНР — ЗО УНР. У 1921–1923 роках — керівник канцелярії закордонного уряду Євгена Петрушевича у Відні та секретар Західно-Українського Товариства Ліги Націй. В 1923 року повернувся до Львова, викладав право у Львівському (таємному) Українському Університеті, в 1939—1941 — професор, завідувач кафедрою міжнародного права Львівського університету. В 1920—1930-х рр. брав активну участь у політичному житті Галичини. Належав до Українського Національно-Демократичного Об'єднання (УНДО), член Центрального Комітету цієї організації. Був членом партійної фракції, що згуртувалася навколо тижневика «Рада». В 1930-х р. Олександр Марітчак виступав оборонцем під час політичних процесів, які влаштовувала польська окупаційна влада над членами Української Військової Організації і Організації Українських Націоналістів (суд над Дмитром Данилишиним, Василем Біласом, Мар'яном Жураківським і 3еноном Коссаком, грудень 1932; суд над Миколою Лемиком, листопад 1933).
В 1941 року після проголошення Акту відновлення Української Держави — заступник міністра закордонних справ (Володимир Стахів) в уряді УДП Ярослава Стецька.
У післявоєнний час жив у Мюнхені, де в 1946—1949 викладав правознавство в Українській Вищій Економічній Школі. В 1949 переїхав у США, брав участь у діяльності українських громадсько-політичних організацій в Америці. Помер у Мічигані.
Джерело.https://ounuis.info/publications/550/lypen-1941-roku-u-lvovi.html
УДП - Украї́нська демократи́чна па́ртія (УДП) — українська політична партія, створена 1904 року у Києві з членів Загальної Української Безпартійної Демократичної Організації (ЗУБДО).
НТШ - Науко́ве товари́ство імені Шевче́нка (акронім: НТШ) — всесвітня українська академічна організація, багатопрофільна академія наук українського народу. Рушійна сила формування та розвитку української науки кінця ХІХ — першої половини XX ст.