16 (або 19) жовтня 1941р. (77 р.) помер Трильовський Кирило Йосифович - громадський і політичний діяч, адвокат, журналіст та видавець. Провідний член Русько - Української радикальної партії, організатор і творець "Січей" і т-ва "Січові стрільці", ген. отаман Українського січового союзу у Львові.

Кирило Трильовський – Український громадсько-політичний діяч, письменник, публіцист, засновник й організатор січового руху, невтомний захисник прав українського селянства. Він народився 6 травня 1864 року в селі Богутин Золочівського повіту Королівства Галичини і Лодомерії, що належало до складу Австро-Угорської імперії (нині це Золочівський район Львівської області України). Батько, Йосип Трильовський, був помічником греко-католицького священника. Мати, Гонората Левицька – донькою священника. Вона померла, коли хлопцеві було 13 років. 

Про дитинство Кирило згадував:

“Хоч у нас вдома розмовляли по-польськи, насичували себе лише польською літературою, але ніколи не вважали себе за поляків. Батько мій почувався русином, писав етимологічним правописом, але не належав до тих “твердих”, що проповідували “адін народ, адін русскій язик”. Фактично моє “відпольщення” започаткував за спонукою мого батька, тамошній учитель Симеон Свєнціцький. [Він] заохочував мене навчитися наших молитов, навіть брався мене лякати – як не вивчу їх до Великодня, то буде біда, бо прийдуть москалі й різатимуть усіх. Зрештою, моя “рутенізація” пішла скорим кроком уперед”.

Середню освіту майбутній політичний діяч здобув у Золочівській та Коломийській гімназіях, потім навчався у Львівській та Віденській військових школах, а вищу освіту отримав на юридичному факультеті Львівського університету. Вже з початку 1890-х років він став активним учасником громадсько-політичного життя українців-галичан. Трильовський належав до першої в історії вітчизняної політичної партії – Русько-української радикальної, заснованої Іваном Франком і Михайлом Павликом. Головною метою своєї діяльності на цьому етапі молодий Трильовський вважав “політичне освідомлювання” галицького селянства, прищеплення йому українського патріотизму, пропаганду активної громадсько-політичної позиції, виведення з майже безправного становища. Тому логічно, що значно пізніше, у 1919 році, він став організатором Селянсько-радикальної партії, яка, втім, через несприятливі історичні обставини не встигла розвинутися до потужної політичної сили.

Кирило Трильовський завжди був людиною дії, тому сучасникам запам’ятався як невтомний пропагандист, оратор, народний трибун. Наприклад, газета “Львівські вісті” писала про нього таке:

“Як такий став він на свій час незвичайно популярною особою. Не було села на Покутті – там він головно сконцентрував свою діяльність, яке не знало б “батька Трильовського”, цього незвичайно рухливого та енергійного радикального агітатора й організатора. На безчисленних зборах і вічах, що їх він улаштовував в цій частині краю, виступав він як справжній селянський трибун, як палкий речник клясових і національних інтересів українського селянства”.

Найбільшої ж слави Кирило Трильовський зажив як організатор січового руху Галичини й Буковини. Почалося все із села Завалля на Снятинщині (зараз Івано-Франківська область), де 5 травня 1900 року Кирило заснував перше українське пожежно-руханкове (тобто спортивне) товариство під назвою “Січ”. Офіційно “Січі” вважалися протипожежними організаціями місцевих мешканців, що давало змогу легально діяти в Австро-Угорській імперії. Фактично ж, вони займалися спортивною підготовкою молоді, поширенням українських патріотичних ідей, освітою селянства, співпрацювали з українськими кооперативними й страховими організаціями, вели пропаганду здорового способу життя (зокрема, боротьбу з алкоголізмом).

Австрійська адміністрація Галичини, яка складалася переважно з поляків, швидко побачила для себе небезпеку в поширенні українського січового руху. Проти Трильовського почалися судові позови, наклепи. Його звинувачували в тому, що він буцімто хотів стати “королем русинів”, привласнити собі велику суму державних коштів тощо, але суди довели безпідставність цих звинувачень. 1907 року Трильовського навіть обрали депутатом австрійського парламенту. Після цього нападки на нього припинилися. 1908-го вдалося організувати січову централю у Станіславові (Івано-Франківську), 1912-го – Український січовий союз у Львові. Напередодні початку Першої світової війни січовий рух охопив до 100 тисяч українців, а їхньою наймасовішою акцією став Шевченківський здвиг 28 червня 1914 року у Львові. Учасники “Січей” стали ядром першої у XX столітті української військової частини – Легіону січових стрільців.

Під час Першої світової війни Кирило Трильовський належав до складу Головної Української Ради, Загальної Української Ради, а в часи ЗУНР став членом конституанти – Української Національної Ради. Провівши кілька років на вимушеній еміграції у Відні, повернувся до Галичини, де продовжив адвокатську практику.

Пам’ятна дошка в Коломиї. Фото: Тарас Возняк.

Але так тривало до приходу більшовицької влади восени 1939 року. “Червоні” влаштували Трильовському допити в НКВС, неодноразові обшуки, конфіскацію важливих документів (тільки дивом вдалося зберегти рукопис спогадів “З мого життя”). Родину Трильовських планували депортувати на схід, але цьому завадив початок німецько-радянської війни. Коломия, де мешкав Кирило Йосипович, опинилася під угорською, а потім німецькою окупацією. Тяжко хворий, український діяч помер у шпиталі 19 жовтня 1941 року й був похований на місцевому кладовищі “Монастирок”. Проводжати “батька Трильовського” в останню путь зібралися тисячі українських селян.

Джерело.https://uain.press/blogs/batko-kyrylo-trylovskyj-organizator-ukrayinskyh-sichej-1234554

15 жовтня 1893р. народився Долуд Андрій - Український військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР, начальник штабу Армії УНР Першого зимового походу, організатор УВВ.

Народився тоді в с. Плетений Ташлик, Єлисаветградський повіт, Херсонська губернія, нині це Маловисківський район, Кіровоградська обл.

Під час першої світової у складі військ Південно-Західного фронту воював на Тернопільщині.

В 1917–1918 — член Української Центральної Ради. 13 листопада 1918 на чолі козацького загону імені Івана Гонти, сформованого з наддніпрянських українців, прибув до Львова на допомогу галицьким військам. Брав участь в польсько-українській війні 1918—1919. З кінця 1918 командував Янівською (другою) бригадою УГА, яка відзначилась у боях з польськими частинами на підступах до Львова, в ході Вовчухівської операції 1919 та Чортківського наступу (офензиви) 1919.

З грудня 1919 до травня 1920 — начальник штабу Армії УНР під час Першого Зимового походу. Під час польсько-радянської війни 1920 командував 5-ю Херсонською дивізією Армії УНР. У листопада 1920 інтернований з дивізією біля Підволочиська. У 1921 році виїхав до Бразилії.

У 1942 році формально очолював Українське Визвольне Військо, що формувалось у складі сухопутних сил німецької армії (Вермахту). З 1943 року очолював Запорізький загін УВК (Ost-Nachschub-Bataillon 651) в складі Вермахту, який у 1945 р. увійшов до складу 2-ї Української дивізії УНР Українська Національна Армія.

У 1944 році — член Козацького штабу генерала Андрія Шкуро.

Разом з полковником Дацківим були організаторами табору для українців в Ульмі. Після 1945 року емігрував до Латинської Америки.

Помер 6 вересня 1976 р., похований у Куритибі, штат Парана, Бразилія.

Могила полковника армії УНР Андрія Долуда.

За могилою доглядає місцева Ккраїнська родина Чайків. 

Джерело літопис УПА. Історія України. Вікіпедія.

https://m.gazeta.ua/articles/history/_u-braziliyi-znajshli-mogilu-polkovnika-armiyi-unr/929495

Цей день в історії УПА - 15 жовтня.

*****

1944 рік

Через зрадника, НКВД влаштувало облаву на старшинську школу «Олені» УПА-Захіл у Сколівському районі Львівщини. Загинули командир школи майор Федір Польовий – «Поль» та декілька охоронців і членів штабу. Особовий склад школи не постраждав, оскільки випуск відбувся за кілька годин до нападу.

У селі Настасів на Тернопільщині повстанці знищили радянського активіста і спалили сільраду.

В одному з населених пунктів Збаразького району Тернопільщині відділ повстанців покарав шомполами 5 радянських активісток.

1945 рік

Сотня «Наддністрянці» УПА-Захід у сутичці з загоном НКВД, що влаштував засідку біля села Рудники на Дрогобиччині, знищили чотирьох військових і одного поранили.

У сутичці з загоном НКВД біля села Ражнів на Львівщині загинули воїн сотні «Непоборні» УПА-Захід «Мировий» і районний провідник ОУН Василь Чучман – «Вірний».

1946 рік

Відділ сотні «Імені Колодзінського» УПА-Захід у засідці в селі Саджава на Станіславщині знищив військового МВД і поранив бійця винищувального батальйону.

У поїзді Станіслав-Єзупіль підпільники знищили начальника винищувального батальйону Єзупільського району.

1948 рік

Неподалік села Козлів на Тернопільщині повстанці обстріляли першого секретаря райкому КП(б)У з охоронцями.

У сутичках із загонами МВД у селах Опака і Терло загинули двоє повстанців надрайонної організації ОУН.

1949 рік

У бою з загоном МВД біля села Головецько на Дрогобиччині загинули троє повстанців, у тому числі станичний ОУН Петро Коханик – «Гайовий».

1953 рік

Районний провідник ОУН Танасій Мохнатчук – «Наливайко» загинув під час зіткнення з опергрупою МВД у селі Космач на Станіславщині.

СЕРГІЙ ГОРОБЕЦЬ. Український інститут національної пам’яті, спеціально для видання Суспільний кореспондент

«Скеля трьох чекістів». Як УПА боролась із московитами на Буковині.

*****

23 вересня 1944 року повстанці в Путильському районі Чернівецької області із засідки ліквідували заступника начальника обласного НКҐБ та заступника начальника обласного НКВД, керівника обласної медичної служби НКВД, а також заступник начальника 2-го батальйону Внутрішніх Військ НКВД, який командував районним гарнізоном. Згодом через натиск повстанців районна радянська влада відступила із райцентру Путила у віддалене село Селятин, затрималася тут лише 5 днів, покинула район та через територію Румунії відступила до райцентру Сторожинець. Кілька місяців в районі панували повстанці.

Наприкінці березня 1944 року радянські війська вступили на територію Чернівецької області та зайняли більшу її частину. До початку травня фронт зупинився на лінії Вижниця-Берегомет-Красноїльськ, впритул підійшовши до Карпатських гір, та всю весну і літо 1944 року залишався на цих позиціях. Між радянськими та німецькими військами утворилася "нейтральна", чи "сіра" смуга шириною 10-20 км.

Такою ситуація залишалася кілька місяців, до середини вересня 1944 року. Саме тут, в гірській частині області впродовж літа 1944 року тривало формування сил УПА Буковини, які, за даними радянських спецслужб, налічували безпосередньо у Путильському районі 2500 осіб (радянська статистика дуже часто перебільшувала реальну кількість – ред.).

10 вересня 1944 року радянські війська відновили наступ та вже 17 вересня 1944 року весь Путильський район перейшов під контроль радянських військ. Німецькі війська відступили з території району без боїв. Частини ОУН та УПА також не чинили опору військам, внаслідок чого Червона армія пройшла територією району практично без бойових дій, і навіть не помітила ніде повстанських відділів.

Цей факт відзначили в НКҐБ: "За інформацією Нач. ОКР "СМЕРШ" 138 стрілецької дивізії майора т. Капельникова, частини дивізії, які обороняли прикарпатську ділянку фронту на території Чернівецької області, які наступали в Карпатах, рухались по Путильському району без опору як з боку військ противника, так і з боку повстанських формувань.

Причому дивізія мала завдання під час наступу ліквідувати відомі нам і ОКР "СМЕРШ" бандитські формування, які активно діяли на ділянці оборони дивізії і зокрема в Путильському районі. До цього були підготовлені і оперативні заходи ОКР "Смерш", проте частини дивізії пройшли по Путильському району і ніде не зустрічали жодної банди".

Одразу одночасно з військами з метою встановлення радянської влади в район прибула оперативна група – представники партії, різних радянських органів, опергрупи НКВД та НКҐБ, у складі 14-ти осіб та однієї роти внутрішніх військ НКВД, які зупинилися в райцентрі Путила та почали розбудовувати радянську владу.

У Доповідній Генеральному комісару НКВД CРСР Л.Берії начальник УНКҐБ по Чернівецькій області підполковник М.Решетов зазначав: "Услід за частинами Червоної армії в Путилу із Вижниці пішла група районного радянсько-партійного активу, в тому числі апарат райвідділення НКГБ в складі Начальника райвідділу старшого лейтенанта Державіна і двох оперуповноважених, а також і апарат райвідділу НКВД.

18.9.1944 року начальник Вижницького райвідділу НКГБ старший лейтенант Калінін доповів мені по телефону про те, що із Путили в Вижницю повернувся один радянський працівник і повідомив, що керівні органи Путильського району благополучно прибули в Путилу і перебувають на місці. Одночасно туди прибула рота внутрішніх військ НКВД". Ця рота, а також 33-й прикордонний загін були силовою основою утвердження радянської влади в Путильському районі.

19 вересня 1944 року, з метою "рекогносцировки" району та організації своєї кривавої роботи до Путили вирушила оперативна група на чолі із заступником начальника обласного УНКВД майором Меняшкіним та заступником начальника обласного Управління НКҐБ майором держбезпеки Новожиловим (з останнім вирушили працівники 2-го відділу УНКҐБ – старший оперуповноважений молодший лейтенант держбезпеки Борисов і старший оперуповноважений старший лейтенант Геркулесов).

Метою поїздки було "ознайомлення з обстановкою і організація агентурно-оперативної роботи у звільнених районах", або, як зазначено іншому документі, "для організації агентурно-оперативної роботи з вилучення зрадників Батьківщини і агентури противника у звільнених районах".

Внаслідок аналізу документів про зазначені події в цілому вдалося досить детально встановити загальну картину всього, що відбувалося.

Група спочатку попрацювала у Вижниці, де з оперативних міркувань залишили Геркулесова, й вирушила до Путили. Дороги були зруйновані та перекриті завалами, проїхати було неможливо. Тому не доїжджаючи 12 кілометрів до Путили машину з Борисовим направили назад у Вижницю, а самі пішли пішки до райцентру.

Із 21 по 23 вересня 1944 р. обоє заступників перебували в Путилі, де ознайомились із районом, склали довідку із переліком повстанських боївок та частин, переконалися, що без військ тут їм немає чого робити. О 10-11-й годині 23 вересня Меняшкін та Новожилов, а також начальник медслужби УНКВД Большаков на автомашині виїхали з Путили до Чернівців.

Попутно ними була взята на машину завідуюча Путильського райздороввідділу Лебедєва Євдокія Кузьмівна, 1922 р.н. Слідом за машиною, за наказом Меняшкіна, підводою виїхали два працівники Путильського райвідділу НКВД – молодший лейтенант міліції Щетінкін і міліціонер Савук.

Під'їхавши в районі села Дихтинець до завалу, Новожилов, Меняшкін і Большаков машину з шофером направили в об'їзд, віддавши водію документи, а самі направились через обвал пішки. З ними ж пішла і Лебедєва. Підійшовши до завалу, вони були обстріляні повстанцями, які влаштували засідку, та загинули в бою.

Джерело більше тут.

https://www.istpravda.com.ua/articles/2021/09/27/160227/

15 жовтня 1951р. у Бродівському р-ні під час бою з московитами загинув Микола Долинюк "Роман" - підпільник Заболотцівської райбоївки.

Село Заболотці.

*****

Також із с. Заболотці пов'язана доля Лесюка Михайла Васильовича (на фото) («Жука»; 10.10.1920, с. Вовковатиця Бродівського р-ну Львівської обл. – 25.02.1950, с. Вовковатиця Бродівського р-ну Львівської обл.). 

Народився у сім’ї селян Василя та Марії Лесюк. Освіта – 5 класів неповної середньої школи. За фахом – кравець. Активний член товариств «Просвіта» та «Луг». Восени 1939 р., остерігаючись арешту зі сторони органів НКВС, нелегально перейшов радянсько-німецький кордон та перебував на еміграції, звідки повернувся у рідне село восени 1941 р. У 1942 р. одружився з уродженкою с. Заболотці Анною Трач, з якою виховував двох дітей. 

Учасник збройного підпілля ОУН із червня 1944 р. Стрілець боївки Заболотцівського куща ОУН і одночасно зв’язковий до районного проводу ОУН (06.1944 – весна 1949), бойовик та зв’язковий керівника Заболотцівського районного проводу ОУН Олексія Сітки – «Підкови» (весна 1949 – 08.1949), керівник кущового проводу ОУН (08.1949-02.1950). 

Загинув у бою з опергрупою Заболотцівського РВ МДБ. Старший вістун УПА (31.08.1948); відзначений Бронзовим хрестом бойової заслуги УПА (31.08.1948). 15.02.2018 р. від імені Координаційної ради з вшанування пам’яті нагороджених Лицарів ОУН і УПА у м. Броди Львівської обл. Бронзовий хрест бойової заслуги УПА (№ 049) переданий Володимиру-Василю Лесюку, синові Михайла Лесюка – «Жука».

Джерело літопис УПА. Календар УПА на 2021р. та https://photo-lviv.in.ua/lytsari-oun-ta-upa-bridshchyny/

14 жовтня 1990р. у Львові, в період відродження України, вперше вшановували Українських захисників. Тих, хто боронив Україну і про кого забороняли говорити московити.

Хода за участі колишніх бійців УПА, на якій майоріли і червоно-чорні прапори. Львів, 14 жовтня 1990р.

Тисячі людей тоді пройшлись вулицями міста і було зачитано присягу вояка УПА. Про цю історичну подію обмаль згадок. Яким був день 14 жовтня 1990 року у Львові, розповів її ініціатор історик Сергій Рудюк.

Осінь 1990 року у Львові вирізнялась знаковими подіями.

14 вересня львів’яни демонтували пам’ятник Леніну.

Демонтаж пам’ятника Леніну у Львові, 14 вересня 1990 року.

30 вересня 300-тисячний мітинг «Ні – новоствореному союзному договору!» відбувся на стадіоні «Україна».

1 жовтня львівські студенти вирушили у Київ на голодування (Революцію на граніті), яке розпочали 2 жовтня. Акція протесту у формі голодування відбувалась і у Львові.

13 жовтня у міській раді вперше зібралися вояки УПА і до них звернувся син головнокомандувача УПА Романа Шухевича – Юрій.

14 жовтня Львівський громадський комітет за відродження Української національної армії організував марш і зібрання на честь Українського війська.

Ідея належала керівникові організації, а нині полковникові запасу ЗСУ, історикові Сергієві Рудюку. Він розповів Радіо Свобода, що спершу звернувся до виконувача обов’язків глави УГКЦ Володимира Стернюка з проханням про богослужіння.

Запросили молодь призовного віку

Сергій Рудюк

«Домовились, що захід розпочнеться з урочистого богослужіння в церкві Святого Юра. Ми запросили молодь призовного віку, залучили Спілку української молоді, львівських митців, зокрема духовий оркестр, який у той час відроджував український марш, також обходив мистецькі колективи у Львові і всі погодились взяти участь у концерті», – розповідає Сергій Рудюк.

Сотні людей прийшли спершу на богослужіння у Святоюрський собор. На церковному подвір’ї зачитали текст присяги вояка УПА, який був затверджений Українською головною визвольною радою (УГВР) і від 19 липня 1944 року запроваджений наказом Головного штабу УПА.

«Клянусь боротися за повне визволення всіх українських земель і українського народу від загарбників та здобути Українську Самостійну Соборну Державу!» – вперше публічно прозвучало у Львові у час відродження Української держави.

Опісля маршем, який очолив духовий оркестр, люди пройшлись вулицями Львова. Урочисту академію і святковий концерт провели в театрі імені Марії Заньковецької. До могил січових стрільців на Янівському кладовищі поклали кошик із квітами.

Силові структури не перешкоджали

Сергій Рудюк

«Силові структури не дуже виднілись довкола, не перешкоджали і не втручались, але ми все організували спокійно. З нашого боку була охорона, тому що комітет мав відділення. Хлопці були проінструктовані, як діяти в різних ситуаціях. Я нічого не фотографував тоді і, на жаль, не маю світлин ніяких. Можливо, хтось щось і має, було б добре, якби люди це поширили. Коли я подивився на колону, яка спускалася зі Святоюрської гори, то це була незабутня картина! Вся вулиця заповнена людьми, які крокували. Були і вояки УПА, але тоді багато поїхали на зустріч із побратимами на Волинь. Більшість організацій, до яких звернувся, підтримали марш на честь УПА і всіх захисників України. Театр був заповнений ущент. Все відбувалось із великим ентузіазмом, якого тепер не побачиш», – пригадує Сергій Рудюк.

Тоді у заході взяла участь делегація ветеранського литовського антиросійського опору.

Більше тут.https://www.google.com/amp/s/www.radiosvoboda.org/amp/30891495.html

Омелян Гіллярович Польовий "Данило" "Очерет" "Остап" "Іван" "Якір" — Український військовик, політв'язень. Командир ВО-3 «Лисоня», полковник УПА.

Народився 13 січня 1913р. у селі Ярчівці на Тернопільщині Лицар Бронзового Хреста бойової заслуги (від 1945 року).

Закінчив народну школу в рідному селі та вступив до Тернопільської української гімназії. Тоді став членом Пласту, а влітку 1932 року вступив до ОУН. Упродовж кінця 1920-1930-х років кілька разів потрапляв на лаву підсудних за проукраїнські погляди, сутички з польською поліцією, розповсюдження листівок ОУН та створення україномовних шкіл.

У вересні 1939 року він очолював Зборівську повітову екзекутивну ОУН. Після приходу Червоної армії у лютому 1940 року перейшов у німецьку зону окупації. Пройшов навчання у німецькій поліційно-розвідувальній школі в лижному пансіонаті «Стамара» в м. Закопане (нині Польща). Влітку 1940 року очолював канцелярію колишніх політичних в’язнів в Українському комітеті допомоги біженцям і полоненим (згодом - Український Допомоговий Комітет).

У травні 1941 року Польовий перебував у тренувальному таборі в Нойгамері (нині м. Свентошув у Польщі), де проходило формування Північної групи Дружин українських націоналістів (ДУН) – Легіону «Нахтігаль». Після реорганізації Легіону, у 1942 році проходив курси чотових на території Білорусії.

Навесні 1943 року Омелян Польовий долучився до формування на Дрогобиччині (нині – Львівська область) збройних підрозділів Української народної самооборони (УНС). Тут він під псевдо Остап Шухай вишколював перший курінь імені Максима Кривоноса.

Взимку 1943 року він став командиром Тернопільської воєнної округи УПА «Лисоня». Створював відділи УПА та формував військовий штаб. Восени 1944 року вже керував 24 сотнями УПА, загальною чисельністю близько 4 тис. стрільців. У вересні 1944 року Польовий очолив загін УПА, з якими провів кілька значних боїв із підрозділами НКВД. Під час бою на хуторі Альбанівка Зборівського району 27 вересня, отримав поранення. Після цього склав з себе обов’язки командира над загоном та воєнною округою.

Одужавши, Омеляна Польового під псевдом Якір і Ясь у квітні 1945 р. перевели у крайовий військовий штаб УПА-Захід старшиною для спеціальних доручень та військовим інспектором, де він очолював зв’язкові лінії. Головний військовий штаб УПА присвоїв йому ступінь поручника та відзначив Бронзовим Хрестом бойової заслуги.

1 квітня 1946 року у Львові Омелян Польовий потрапив у полон та засуджений до розстрілу. Згодом вирок змінили до 25 років радянських концтаборів. У 1971 році Польовий звільнився із ув’язнення, поселився у Тернополі. Із 13 жовтня 1995 р. він став почесним членом Головної Булави Всеукраїнського Братства ОУН і УПА.

Помер Омелян Польовий 12 червня 1999 року в Тернополі, похований на Микулинецькому кладовищі.

Джерело. https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/sichen/3/1913-narodyvsya-poruchnyk-upa-omelyan-polovyy

13 жовтня 1894 р. у Пенсильванії засновано Український народний союз.

Перша шпальта газети «Свобода» до сорокаріччя УНС

*****

(інша дата заснування 22 лютого 1894 року)

Український Народний Союз (УНС) (англ. Ukrainian National Association, UNA), до 1914: Руський Народний Союз (РНС) (англ. Ruthenian National Union, RNU) — найстарша й найбільша братсько-забезпеченева організація США з поширенням діяльності й на Канаду.

Реклама для членства Руського Народного Союзу.

****

Руський Народний Союз заснований у містечку Шамокін, Пенсильванія, 22 лютого 1894 року з кількох місцевих братств, які залишили «Соединеніе греко-католицких русских братств», не погоджуючися з його консервативними і проугорськими та москвофільськими позиціями. Завданням РНС — «дбати про згуртування, освіту й допомогу українцям в Америці, зокрема ж про їх життєве забезпечення». Ініціативу до заснування РНС висунув отець Григорій Грушка в порозумінні з деякими іншими українськими католицькими священиками у видаваній ним з 1893 року «Свободі», що пізніше стала органом РНС. Спочатку осідком РНС було місто Джерсі-Сіті, де містилися у власному 14-поверховому будинку його канцелярія та видавництво «Свобода».

Після того, як єпископ Сотер (Ортинський) робив заходи перетворити РНС на організацію винятково для греко-католиків, у 1910 році частина відділів РНС утворила «новий союз», згодом Український Робітничий Союз (з 1978 Український Братський Союз), а інші відділи оформилися як Союз Руських Греко-Католицьких Церковних Братств «Християнська Любов», з 1912 — Союз Українців-Католиків «Провидіння». У 1914 році постала ще Українська Народна Поміч, що гуртувала головно православних українців.

Руський Народний Союз пізніше змінив свою назву на Український Народний Союз (УНС) з метою відстоювання специфічно української етнокультурної ідентичності.

Керівними органами УНС є конвенції, які збираються що 4 роки (до 1978 відбулося 29); головний уряд у складі 28 осіб, до якого входить головний екзекутивний комітет (7 осіб), головна рада (14) і головна контрольна комісія (5). Поміж конвенціями УНС керує головний уряд, який відбуває щорічні засідання.

До екзекутивного комітету УНС належать: голова, його заступники, директор для справ Канади, секретар, касир й організатор.

Головами були: Т. Толпаш (1894 — 95), І. Ґлова (1895 — 98), Ю. Хиляк (1898 — 1900), о. А. Бончевський (1900 — 02), о. М. Стефанович (1902 — 04), К. Кирчів (1904—08 і 1917 — 20), Д. Капітула (1908 — 17), С. Ядловський (1920 — 25), Т. Грицей (1925 — 29), М. Мурашко (1929 — 49), Д. Галичин (1950 — 61), Й. Лисогір (1961 — 78). Секретарі: оо. І. Констанкевич (1894 — 95), Н. Дмитрів (1895), М. Стефанович (1896 — 97), А. Бончевський (1898 — 1900), пізніше довголітні секретарі Д. Галичин (1933 — 50), Я. Падох (1958 — 74). До екзекутивного комітету, обраного на 29 конвенції УНС, входять: І. Флис — гол., М. Куропась і М. Душник — заступники, П. Юзик — директро для справ Канади, В. Сохан — секретар, У. Дячук — касир і В. Оріховський — організатор. До видатних діячів і урядовців УНС належав Роман Слободян, що обіймав понад півстоліття керівні пости, у тому числі головного касира (1933 — 66). 

Історія України.

12 жовтня 1915р. у бою з московитами загинув хорунжий УСС Северин Яремкевич.

Загинув під с. Семиківцв Теребовлянського району.

Він залишив заповіт, щоб його поховали у Соснові, під горою на краю села Тудинка, де знаходився штаб УСС. На цьому місці насипана могила сотнику С. Яремкевичу (відновлена 1991 р.).

Джерело

https://teren.in.ua/2016/10/12/12-zhovtnya-v-istoriyi-ternopilshhyny/

12 жовтня 1957р. в Мюнхені московитський агент убив Лева Ребета, одного із лідерів ОУН, публіциста, ідеолога Українського націоналізму.

Ребет був одним із ініціаторів проголошення Акт Української державності у Львові 30 червня 1941-го, заступник голови уряду Ярослава Стецька. Ув’язнений гестапо за відмову відкликати Акт, три роки перебував у концтаборі Аушвіц. Звільнившись, емігрував до Західної Німеччини.

Після війни – головний суддя Закордонних частин ОУН, голова Політичної ради ОУН, професор Українського вільного університеті в Мюнхені (в 1949-му захистив докторську дисертацію на тему «Держава і нація»), редактор тижневика «Український самостійник», визнаний журналіст, політолог. Автор праць «Формування української нації» (1951-1955), «Світло і тіні ОУН» (1955-1956), «Теорія нації» (1955), «Походження українців, росіян та білорусів у світлі сучасних совєтських теорій».

Радянські спецслужби полювали на Льва Ребета як на провідного теоретика та ідеолога націоналізму, офіційно вимагаючи його видачі за начебто співпрацю з нацистами. Після кількох невдалих спроб викрадення, агент КГБ Богдан Сташинський вистрілив струменем синильної кислоти прямо в обличчя. За ходом операції особисто стежив Микита Хрущов. Медики не помітили слідів хімічної речовини, відтак довгий час причиною смерті вважалася серцева недостатність. «Двійкарі» навіть підозрювали у вбивстві «бандерівців». А коли за два роки той же Богдан Сташинський таким же чином скоїть вбивство Степана Бандери, «бандерівці» запідозрили «двійкарів».

На судовому процесі Богдан Сташинський, який в 1961-му втік із СРСР у Західний Берлін, так оповідав про вбивство: «Я чекав перед будинком. Після 10-ої години я його побачив, як вій йшов від зупинки трамваю, я повернувся й пішов у напрямку будинку. Я піднявся на одні сходи вгору, до першого поверху… Ребет тримався правого боку сходів. Проходячи повз нього, я враз підняв руку і натиснув спусковий гачок пістоля, вистрілив із зброї у його напрямку і тоді пішов далі. Я помітив, що Ребет похитнувся вперед».

Лев Ребет похований у Мюнхені. У жовтні 2010-го перепохований на Личаківському кладовищі Львова.

Джерело:

Ппідготували Наталя Слобожаніна та Сергій Горобець.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

 www.memory.gov.ua 

Григорій Шклянка «Куліш» — сотник УПА, командир сотні «Галайда ІІ» ТВ-12 «Климів», ВО-2 «Буг». Лицар Бронзового Хреста Бойової Заслуги.

Григорій Шклянка псевдо: «Куліш» Народився 20 листопада 1920, с. Поториця, Сокальського району — 6 травня 1945, с. Новий Люблинець, тепер Польща — сотник УПА, командир сотні «Галайда ІІ» ТВ-12 «Климів», ВО-2 «Буг».

*****

Григорій Шклянка народився 20 листопада 1920 року в с. Поториця Сокальського району Львівської області. Навчався у сільській школі, брав участь у драматичному гуртку, був членом гуртка «Просвіта». Коли прийшла радянська влада, так звані «визволителі» у 1939 році забрали його в армію. Під час наступу німецьких військ на радянський союз потрапив у полон до німців десь під Уманню. Там зголосився до німецького війська, і його відправили на передову фронту. Коли отримав поранення в ногу, його відпустили на два тижні до дому лікуватися. І більше він до німців не повернувся. В Кристинополі (тепер Червоноград) зійшов з поїзда і пішов у підпілля ОУН.

На чолі сотні «Галайда-2» Редагувати

14 серпня 1944 року був призначений сотенним рейдово-пропагандивної сотні «Галайда II».

Брав участь у бою за участі сотень «Куліша» та «Беркута» та Самооборонних Кущових Відділів сіл Нестаничі, Павлів, Станин за кілометр від Нестанич 17 вересня 1944 року. Більшовики зазнали великих втрат у порівнянні з повстанцями. Тобто усіх загиблих повстанців було 14 і поранено 10 чоловік, а більшовики втратили вбитими близько 200 чоловік і близько 300 чоловік було поранено. Повстанцями протягом дня було відбито 16 наступів більшовиків, а увечері прорвали кільце оточення й відступили.

Вранці, 13 грудня 1944 року «Куліш» разом з хлопцями і сестрою перебували у с. Розжалові Радехівського району, коли почалася Розжалівська облава. Енкаведисти ходили від хати до хати із смолоскипами і палили. Тоді згоріло 63 хати і загинуло близько 60 людей. Декільком повстанцям, серед яких були «Куліш» і «Думка» вдалося прорватися з оточення.

19 січня 1945 року в Григорія і Євгенії народилася дочка, яку за проханням батька назвали Наталкою. Але «Куліш» так і не побачив свою донечку. Він продовжував боротьбу у підпіллі, а щоб не наражати рідних на небезпеку не навідувався додому. Проте, Євгенію часто викликали на допити до Сокальського НКВД. А одного разу, на допиті енкаведист розлив чорнило на стіл і дав Євгенії вишитий рушник з тризубом і сказав, щоб вона витерла. Але жінка зняла з голови хустину і нею витерла чорнило. Озвірілий енкаведист так побив Євгенію, що вибив зуба і на її чолі на все життя залишилася ґуля.

Обставини загибелі Редагувати

У квітні 1945 року сотня «Галайди II» перейшла через радянсько-польський кордон, що пролягав по річці Західний Буг, на так зване Закерзоння (Польща). Наближалися Великодні свята, і в цей час поверталася сотня «Куліша» через північну Ярославщину з рейду в Польщі. Саме у с. Охрапи зав'язався бій з більшовицьким спецвідділом. Ворога було розбито, але в бою був важко поранений «Куліш» і двоє його стрільців.

«Куліша» лікували у священика в Любленці Новому. Але поранення було не сумісне із життям… Помирав він при повній свідомості. В останній розмові із друзями-повстанцями дуже жалкував, що не судилося йому побачити вільної України, просив передати останні поздоровлення для своїх рідних, а як буде змога – тобто як буде вже вільна Україна – перевезти його тіло на рідну землю. При його домовині стояла почесна варта стрільців з його сотні. Інші стрільці і місцеві дівчата сплітали вінки для покійного командира. У похоронах взяли участь сотні «Куліша» і «Шума», Самооборонні Кущові Відділи з Люблинця, Горайця, Лівчі, боївки СБ, провід ОУН Любачівщини, курінний командир Шпонтак Іван (псевдо «Залізняк») і майже все населення Люблинця Нового і Люблинця Старого. Тіла двох героїв із Сокальщини — сотенного «Куліша» і стрільця «Носа» спочили на цвинтарі в Люблинці Новому поряд із братською могилою членів проводу ОУН Любачівщини, що полягли у бою на саме Різдво того ж року.

Джерело.

Петро Й. Потічний, Володимир В'ятрович. Спогади вояків УПА та учасників збройного підпілля Львівщини та Любачівщини. Том 4. — Літопис УПА, 2003. — С. 291-296, 401.

В. Мороз, О. Вовк. Літопис Української Повстанської Армії т. 12. — Літопис УПА, 2009. — С. 217.

7 жовтня 1950р. на Сколівщині загинув Ярослав Репей "Беркут" - охоронець "Сайгора"

Джерело інформації. Літопис УПА, календар УПА на 2020р.

Джерело Фото: https://karpaty-ua.org.ua/karpaty-skolivshchyna.html

8 жовтня 1885р. у с. Маянів Подільської губернії народився Володимир Свідзинський, Український поет та перекладач.

Родичі по лінії батька й матері були священиками. Традиції таких родин вимагали продовження дітьми династії духовників. Тому Свідзінський отримав духовну освіту. Згодом закінчив Київський комерційний інститут й історико-філологічний факультет Подільського університету. Заприятелював із Юрієм Липою та Людмилою Старицькою.

Деякий час жив у Житомирі, Кам’янці-Подільському й Харкові. Займався редакторською та науковою роботою. Писав ліричні вірші й баллади.

Його творчість неоднозначно сприймалась сучасниками. Валер’ян Поліщук критикував поета за відсутність у творах громадянських мотивів. Емануїл Райс, французький славіст, говорив:«Світ Свідзинського. Це країна, де ще не ступала людська нога, країна, що вражає своєю новістю та незвичністю. Занурившись у неї, не знайдеш доріг назад. Ця країна — найзаповітніша прабатьківщина нашої душі, така далека, така глибока, така прихована, що тільки велике чародійство могло злегка відкрити її для нас».

Після 1927-го перестав друкуватись, перейшовши у «внутрішню опозицію». «В цій позиції, — пише Стус, — єдиний його порятунок і надія на вижиття. Замкнутися, щоб зберегтися. Змаліти, щоб не помилитися у власній суті. Стати збоку, щоб не бути співучасником...»

1939-го Свідзінський написав вірша «Блукаю вдень то в луках, то в гаю». Стус говорив, що за такі рядки в (московії - ред) розстрілюють...

Тоді іду блукати в інші луки.

Там холодом північної роси

Торкаються мене невидні руки

Із темряви, з Великої розлуки

Звучать давно безмовні голоси…

1940-го у Львові вийшла збірка «Поезії». Юрій Яновський керував проектом. Серед поезій є вірш, у якому прославляється Сталін. Це викликало дискусію, чи міг він належати Свідзінському. Стус заперечив таку можливість. Аргументуючи тим, що стиль написання непритаманний Свідзінському. Існує припущення, що того вірша написав Яновський. Показати нещодавно анексованій Західній Україні, що поети-вихідці з усіх регіонів підтримують Сталіна.

До кінця вересня 1941-го залишався у Харкові. З наближенням нацистських військ до міста спецагенти НКВС здійснювали вибіркові арешти української інтелігенції, яка не евакуювалася. 

Донька поета згадувала, що перед арештом за ним стежили і «чорний ворон» стояв біля будинку. 

Під вартою заарештованих гнали на схід. Потім у повітці (в шопі) в селі Непокритому на Харківщині (або село Бутирки Уразовського району Курської області.) їх живцем спалили. Разом з поетом згоріла частина рукописів ненадрукованих віршів.

Володимир Свідзінський передбачив власну смерть у вогні, що відобразилось у віршах. 

Зокрема у збірці «Вересень» 1927-го є поезія:

В полум’ї був спервовіку

І в полум’я знову вернуся...

І як те вугілля в горні

В бурхливім горінні зникає,

Так розімчать, розметають

Сонячні вихори в пасма блискучі

Спалене тіло моє...

Джерело

Підготувала Наталя Слобожаніна.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua

8 жовтня 1938р. московитами розстріляний Гнат Хотквич - Український письменник, історик, композитор, бандурист, етнограф, педагог, театральний і громадсько-політичний діяч

8 жовтня 1938р. москалями розстріляний Гнат Хотквич - Український письменник, історик, композитор, бандурист, етнограф, педагог, театральний і громадсько-політичний діяч, звинувачений в "участі у контрреволюційній організації".

*******

Біографія Гната Хоткевича:

Гнат Мартинович Хоткевич (псевдонім Гнат Галайда; 31 грудня 1877, Харків — 8 жовтня 1938, розстріляний) — український письменник, історик, бандурист, композитор, мистецтвознавець, етнограф, педагог, театральний і громадсько-політичний діяч.

Народився в сім’ї Мартина Пилиповича Хоткевича (походив з міщан, за національністю поляка) та українки Ольги Василівни (в дівоцтві Кривоногової), селянки зі Сумщини.

1894 — з відзнакою закінчив Харківське реальне училище, що дало йому право при конкурсному складанні кількох іспитів вступити до вищого навчального закладу.

1900 — закінчив технічний факультет Харківського технологічного інституту.

1900 — короткий час працював залізничним інженером на Харківсько-Миколаївській залізниці.

Розробив власний проект дизельного поїзда (1901) на 30 років раніше від американського аналогу.

За участь у керівництві політичним страйком 1905 зазнав переслідувань і в січні 1906 був вимушений переїхати в Галичину, яка була тоді в складі Австрії. У Галичині Хоткевич оселився спочатку у Львові, а потім у Криворівні; об’їхав усю Галичину й Буковину з скрипковими концертами та концертами українських народних пісень у супроводі бандури.

Повернувшись з Галичини 1912 року на Велику Україну, оселився в Києві і долучився до літературного й мистецького життя: виступав з лекціями, з лютого 1913 став редактором літературного журналу «Вісник культури і життя». В той же час продовжував концертувати з бандурою із серіями концертів «Вечір бандури».

Знову переслідуваний з початку Першої світової війни і висланий 1915 року за межі України, оселився у Воронежі, де жив до революції 1917.

До більшовицької окупації України поставився з недовірою, але з 1920 активно включився до літературно-мистецького життя. У 1920–1928 роках викладав українську мову й літературу в Деркачівському зоотехнікумі.

1926–1932 — викладав у Харківському музично-драматичному інституті, де проводив клас бандури.

1928-1932 — художній керівник Полтавської капели бандуристів.

Потрапив у неласку до влади в 1932 р. і після смерті М.Скрипника втратив державні роботи. Твори його були заборонені.

1934 — потрапив під поїзд, був важко травмований.

За єжовщини був заарештований. Особливою трійкою УНКВС по Харківській області 29 вересня 1938 засуджений до розстрілу за «участь у контрреволюційній організації». 

Вирок виконаний 8 жовтня 1938 року.

Реабілітований 11 травня 1956 року. По реабілітації видано «Твори в двох томах» (1966).

Джерело

https://onlyart.org.ua/biographies-poets-and-writers/hotkevych-gnat-biografiya/

ШЛЯХЕТНЕ СЕРЦЕ. Світлій пам'яті Андрія Глушка. "Бпажен... хто на громаду звик робить, Хто брата темного навчає, У хату вбогу вносить світ..."

Під тим заголовком і моттом появилася в торонтонському тижневику Гомін України з датою ЗО липня 1980 р. посмертна згадка про нашого земляка св. п. Андрія Глушка, яку передруковуємо в нашому збірнику з невеликими змінами та деякими доповненнями. Про написання й опублікування тієї згадки в 1980 році подбала Головна канцелярія Української Фундації Волі в Америці. — Ред.

Невтомний дзвонар вічности — Час — вже віддзвонив першу річницю від того моменту, коли в малій місцевості Ембридж, Па., ЗСА, покинула світ скромна людина великого серця — св. п. Андрій Глушко.

"Хто такий Глушко?" — запитували ми себе. Треба було конечно одержати про нього конкретні дані, щоб можна було сказати про цю тиху і скромну людину бодай кілька слів нашого признання і подяки. Ці дані ми отримали від автора споминів Шляхом Леґенди, Богдана Казанівського.

Андрій Глушко народився 4 вересня 1909 року в селі Тартаків, Сокальського повіту, на Надбужанщині. Там і навчався. На 21-ому році життя став членом ОУН, беручи активну участь у підпільній боротьбі аж до виїзду з України в 1944 році.

В книзі Нарис історії ОУН, в багатющій хроніці цієї боротьби, м. ін. читаємо, що 11 і 12 жовтня 1933 року, у Львові, перед судом присяглих відбулася розправа проти шістьох молодих українців із Сокальщини, оскаржених у приналежності до ОУН, поширюванні протидержавних листівок та інших "злочинах". Присуди були такі: Василь Макар — 8 літ тюрми, Гриць Бабський — 5 літ (обидва з Поториці), Павло Рак — 7 літ, АНДРІЙ ГЛУШКО - 2 і півроку (обидва з Тартакова), Володимир Макар (з Поториці) і Василь Масиник (з Копитова) звільнені.

Сидячи в тюрмі "Бриґідки" у Львові, Андрій належав до тих небагатьох, що слідкували крізь ґрати, як тюремна адміністрація приготовляла шибениці для страти сл. п. Дмитра Данилишина і Василя Біласа. З його камери було видно, як на світанку 23 грудня 1932 року провадили двох національних героїв на страту. "Ляхам на свята захотілось крови!" — співали незабаром по всій Західній Україні... Тоді камера, в якій був Глушко, підняла крик і вся тюрма заворушилася. Націоналісти почали співати "Ще не вмерла Україна", їм допомагали кримінальні в'язні. Смерть двох молодих членів ОУН зробила на Андрія потрясаюче враження і він прирік собі боротися все життя проти окупантів України, щоб вона стала самостійною державою. Своїм ідеалам Андрій залишився вірний аж до смерти.

Після виходу з тюрми відкрив собі в Тартакові-місті мануфактурну крамницю. Поза працею на хліб насущний активізувався в революційній роботі. Цінуючи його характер, ідейність, здисциплінованість та організаційний хист, Повітовий Провід ОУН іменував його надрайоновим провідником мережі ОУН. На цьому посту він виказав свої організаторські здібності. Ряди ОУН поважно зросли. Арештований в другій половині липня 1937 року, просидів у львівських Бриґідках (у слідстві) до падіння Польщі у вересні 1939 року. По виході з тюрми жив на Холмщині.

Кінець війни застав його в Зальцбурґу в Австрії, де він якийсь час працював у молочарні. Ту ж роботу виконував згодом в Америці, в малому місті Ембридж, недалеко Піттсбурґу в Пенсільванії. Жив скромно, але ніколи не переставав бути активним у системі ОУВФронту. Зокрема взірцево переводив різні збірки на національні та інші цілі та й сам був дуже жертвенний, завжди жертвував якнайбільше, щоб дати добрий приклад другим. Був працьовитий і вимогливий до себе, то й вимагав того від інших. Втішався повагою серед української громади.

Мав наш Андрій також нахил до мистецтва. Він був дійсним мистцем у розмальовуванні українських писанок. Газета Піттсбурґ Пресе, у Великодньому числі з 18 квітня 1954 р., присвятила дві півсторінки цій темі, представляючи своїм читачам на 4-ох великих знімках процес поставання писанки, знімок А. Глушка в часі цього незвичайного "гоббі" — зайняття у своїй хаті в Ембридж та чудовий кольоровий знімок на чверть сторінки газети з двома тузінями різнобарвних і з різними взорами писанок, між якими красується одна з золотим тризубом на синьому тлі. (Вирізки газети зберігає близький друг Андрія В. Макар).

Відійшов друг Андрій від нас усіх несподівано, 22 квітня 1979 року, працюючи в городі старенької немічної сусідки, щоб навесні привести город до гарного вигляду — протинав кущі й бур'ян. Любив порядок у господарстві і щоб нелад не разив його ока. Помер у тому городі ніким не помічений. Щойно другого дня завважили його неприсутність сусіди...

Друзі поховали його згідно з його останньою волею, на цвинтарі у Савт Бавнд Бруку, Н. Дж. Там і поставили на могилі пам'ятник із знам'ям ОУН.

Своє заощаджене майно покійний Андрій Глушко розділив так: 25 000 долярів для брата і сестер в Україні; 9900 для 13-ох різних товариств та організацій, і 17 000 долярів для Української Фундації Волі в Америці.

Покійний Андрій Глушко — це приклад гідний наслідування, взірець вірної любови до свого народу аж до смерти. 

Джерело.http://www.sokal.lviv.ua/history-postati_h_a.html

Історичні постаті та діячі Сокальщини

Історичні постаті та діячі Сокальщини: ІВАН БОЙКО.

"Член сокальської нації", як любив себе жартом називати сам Івась Бойко, народився 19 червня 1913 року в селянській родині в Тартакові, Сокальського району на Львівщині. Вже в юних літах став завзятим визнавцем українських націоналістичних ідей, то й не диво, що під кінець 1920-их років був, разом з іншими друзями, викинений з польської державної гімназії в Сокалі.

Матуру склав, як і чимало інших дискримінованих польськими шкільними властями українських гімназистів, на спеціяльних гімназійних курсах при монастирі св. Василія у Винниках б. Львова. Однак дальші студії у вищих школах для всіх таких українських юнаків були закриті. їм судилося здобувати "вищу освіту" в польських тюрмах і в концтаборі — Березі Картузькій на українському Поліссі, де польський уряд Пілсудського відкрив "Мєйсце Одособнєня" (М.О.) негайно після вбивства у Варшаві міністра внутрішніх справ ген. Броніслава Перацького. Його вбив бойовик Гриць Мацейко, 15 червня 1934 року, у відплату за "пацифікацію" 1930 року.

Концтабір у Березі Картузькій мав бути місцем жорстокого карання і нищення всіх "бунтівничих елементів", зокрема українських націоналістів. В другій половині червня 1934 року були виарештовані тисячі кандидатів до Берези. Із Сокальщини вивезли на початку липня перших 14 українських "вибранців" до Берези, в тому числі й Івана Бойка. Там він карався, разом із сотнями друзів, до березня 1935 року. Та швидко після звільнення його знову арештували і поставили під суд 10 червня 1936 р., де отримав присуд — 6 років тюрми — за приналежність до ОУН і протидержавну діяльність. Це забезпечило йому "посаду" до неславного кінця Польщі у вересні 1939 року. 

Мішаний хор читальні Просвіти в Тартакові. Другий зліва в першому ряді Іван Бойко.

*****

Автор цих рядків "мав приємність" бути разом з Івасем Бойком як у Березі Картузькій, так і у львівських "Бриґідках" на спільній келії в 1935 і 1936 році, отже мав тоді найкращу нагоду пізнати до глибини міцний і шляхетний характер Івася та його погідну й веселу вдачу, як рівно ж ширину його знань та гідну поставу у різних життєвих обставинах.

Зокрема затямився мені Івась з того часу як знаменитий співак-соліст із дуже милим голосом. Найбільше пригадую його пісню "І снилося зночі дівчині". Ці мої якнайкращі враження й переконання підтвердили незабаром історичні події, коли ми з Івасем Бойком та іншими друзями, після приходу німців та проголошення Української Державности, заходились будувати в Сокалі й Сокальщині основинезалежного життя, починаючи від створення 300-членної української міліції, повністю озброєної та умундированої.

За німецької окупації Івась Бойко одружився з Марією Стецюк, але їхнє щасливе подружнє життя, на жаль, не тривало довго. Масові арештування німцями українських націоналістів не оминули й Івася Бойка.

Його разом з іншими запроторено до жахливого табору смерти в Авшвіці, з якого він видістався аж після закінчення війни. Однак і цим разом його тяжка доля не дозволила йому повернутися до родинного гнізда. Його дружина була в міжчасі запроторена до московських лаґерів на Колимі.

Отже Івась виїхав до Канади і звідтіля ще довгі роки допомагав родині в міру своїх сил.

Одночасно поринув з головою у вир громадського й політичного життя української спільноти в Канаді. Він був одним із засновників українського видавництва "Гомін України", де був десять років головним директором та одночасно представником "Г.У." у Клюбі Етнічної Преси. Разом з тим був довгі роки секретарем АБН Канади та працював на пості одного з директорів торговельної спілки "Ю-Бі-Ей".Увесь той час брав теж активну участь у многогранній діяльності ОУВФронту, зокрема Ліґи Визволення України. Всюди він втішався якнайкращою опінією, признанням, довір'ям, любов'ю.

Молодший брат Івана, Стах-Андрій, у 1944 році загинув в лавах УПА. Брат Прокіп відбув московські концтабори і після смерти Сталіна повернувся додому. Спроби Івана з'єднатися з родиною були безуспішні, що він тяжко переживав. Видно, не судилось йому жити спокійним родинним життям...

Щойно в 1989 р. відвідала його в Торонті дочка Оксана та внучка Наталка і тільки тоді він став щасливий. Але побачити знову свою вірну дружину Марусю і внука Костика йому таки не судилось. Внаслідок довготривалої хвороби, набутої ще в німецьких кацетах, він мусів піти до шпиталю св. Михаїла в Торонті, де несподівано відійшов у вічність 31 січня 1990 року, на 77-ому році трудолюбивого життя. Та й тоді його дружина не могла прибути з Европи, бо й сама важко хворіла. Приїхав тільки внук Костик...

Похорон св. п. Івана Бойка відбувся 10 лютого 1990 року. В похоронному заведенні Кардинала були відслужені панахиди, а в церкві Покрови Пресвятої Богородиці о. митрат М. Стасів, в сослуженні отців, відправив заупокійну Богослужбу та чин похорону. Слово про покійного виголосив його приятель з юних літ о. Іван Ващук на цвинтарі св. Володимира в Оуквіл, Онт., де спочило тіло Івана Бойка — серед могил воїнів УПА і збройного підпілля. Прощальне слово сказав інж. В. Безхлібник — від родини, ОУН.ОУВФ, АБН, "Гомону України", ЮБА та всіх учасників похорону. Чину похорону довершив о. Іван Ващук. На тризні згадували про покійного: від Об'єднання Надбужанців — о. І. Ващук і мґр. Ст. Харко, від ЮБА — мґр. В. Кліш, від ОЖ ЛВУ — п-і М. Одноріг, від ЛВУ — М. Фіґоль, від Політв'язнів німецьких концтаборів — інж. В. Безхлібник і д-р М. Марунчак, від В-ва "Гомін України" — дир. В. Окіпнюк, який був теж господарем тризни.

Зворушливе слово подяки від родини покійного Івана Бойка сказала його дочка п-і Оксана, яка зі сльозами в очах згадала про своє безрадісне дитинство без батька та про велику радість і батька, і доні, і внучки при недавній такій короткій їхній зустрічі. 

Джерело.http://www.sokal.lviv.ua/history-postati_b_i.html

Іван Кулик-«Сірий» (справа) з керівниками підпілля Коломийщини Петром Мельником-«Хмарою» і Григорієм Легким-«Борисом». Гора Ґрегіт, 1947 р.

Джерело.

https://huculia.info/west-east-together/

4 жовтня 1901р. у с. Витвиця Долинського р-ну народився Михайло Селешко - підстаршина УГА, провідний чл. УВО та ОУН, секретар Є. Коновальця, редактор націоналістичних видань.

Народився 4 жовтня 1901 року в селі Витвиця, Долинського району Івано-Франківської області.

У 1918—1919 служив підстаршиною в УГА. Член УВО від 1920.

У 1922 закінчив філію Академічної гімназії у Львові. Тоді ж заарештований польською поліцією, однак зумів втекти до Чехословаччини.

Закінчив у 1927 Українську господарську академію у Подєбрадах, отримав фах інженера-хіміка. Перебуваючи в Чехо-Словаччині приєднався до Легії Українських Націоналістів. У цьому ж році депортований з країни.

Переїхав до Німеччини, мешкав у Берліні, вивчав журналістику в місцевому університеті. Член відділу ОУН у Берліні, активний діяч Українського національного об'єднання в Німеччині. Протягом 1929—1938 — секретар провідника ОУН Євгена Коновальця, а згодом Андрія Мельника (1938—1941). Організатор Української пресової служби в Берліні, займав також посаду заступника керівника відділу окремих справ військового штабу ОУН. У 1940—1941 — генеральний секретар УНО в Німеччині.

Після розколу ОУН був на боці Андрія Мельника, референт ПУН. Співробітник «Української Пресової Служби» в Берліні (деякий час редактор її «Бюлетеня»), співробітник націоналістичних видавництв і газет, зокрема «Нового Шляху»; до 1939 берлінський кореспондент низки газет (серед інших — «Часу» — Чернівці, «Діла» і «Нового Часу» — Львів). 1944 разом з іншими чільними членами ОУН заарештований німцями, політв'язень концтаборів.

Від 1948 жив у Канаді, був секретарем Української стрілецької громади.

Помер 27 квітня 1981 в місті Торонто, похований на цвинтарі міста Саут-Баунд-Брук в штаті Нью-Джерсі, (США).

Джерела.

Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж—Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995.,

Петро Мірчук. Нарис історії ОУН 1920–1939 роки. — К.: Українська Видавнича Спілка, 2007. — 1006 с. ISBN 966-410-001-

5 жовтня 1950р. у с. Кам'янка Сколівського р-ну загинули: Дмитро Кузів "Забіяка" кущовий і Петро Васютин "Лиска" підпільник.

Село Кам'янка - Полонини навколо села Кам'янка. 

Джерело інформації літопис УПА та календар УПА на 2020р.

Мирон-Миколай Онуфрійович Зарицький - Український вчений-математик та педагог, професор Львівського державного університету, дійсний член Наукового Товариства ім. Т. Шевченка (з 1927), фундатор Української математичної культури, батько визначної діячки ОУН та УПА Катерини Зарицької. Доктор філософії (1930).

Мирон Онуфрійович Зарицький 21.05.1889 - 19.08.1961р.

Кого не манить краса, ні мистецтво, хто живе вбогим духовним життям, той нічого не дасть математиці. Поезія не ріжниться від математики вищим злетом уяви, а математик ріжниться від поета лиш тим, що все і всюди розумує... Але як у мистецтві, так і в математиці лише твори гарні переживають століття і виховують цілі покоління.

М.Зарицький.

*****

Мирон Онуфрійович народився 21 травня 1889 р. в селі Могильниця Теребовлянського району Тернопільської області в родині сільського священика. Закінчив Перемишлянську гімназію і у 1907 р. поступив до Віденського університету, згодом перевівся до Львівського. 24 березня 1927 р. М.О.Зарицького обирають дійсним членом НТШ і від того часу він стає активним співробітником його математично-природописно-лікарської секції. В 25-му томі "Збірника" цієї секції надрукована перша його праця "Метод запровадження доброго впорядкування у теорії множин". За працю "Деякі основні поняття аналізу положення з точки зору алгебри логіки", Львівський університет 25 жовтня 1930 р. присудив М.О.Зарицькому вчений ступінь доктора філософії.

У цей час Мирон Онуфрійович зблизився з видатними польськими математиками Г.Штейнгаузом, С.Банахом, В.Стоженком,С.Мазуром, які працювали у Львові, був прийнятий до відділу польського математичного товариства. До 1939 р. Зарицький надрукував близько 20 наукових праць у львівських та іноземних виданнях і в цей період сформувався як серйозний математик з філософським ухилом.

Роботу у Львівському університеті Мирон Онуфрійович поєднував з читанням лекцій у Львівському політехнічному інституті (1944-1946 рр.) та в новоствореному Ужгородському університеті (1950-1955 рр.), надаючи велику допомогу в організації математичних кафедр цього університету. В 1942-1944 рр. М.О.Зарицький читав лекції з вищої математики на професійних технічних курсах, організованих на базі Львівської політехніки.

Мирон Онуфрійович був великим знавцем історії математики, особливо античної, читав курси лекцій з історії математики у Львівському університеті, надрукував кілька праць з історії точних наук. Сюди належать "Хрестоматія грецької математики" (польською мовою, 1936 р.), у якій вміщені невеликі уривки з творів Евкліда, Архімеда, Аполонія Пергійського, Клавдія Птоломея та Діофанта у грецькому оригіналі та латинському перекладі.

Наукові інтереси Зарицького охоплюють, головним чином, теорію множин з алгеброю логіки та теорію функції дійсної змінної. Крім того, М.О.Зарицький займався теорією вимірних перетворень множин. Наукові висліди Зарицького стояли на передньому краї світової науки.

Наука була для М,О.Зарицького хлібом насущним, потребою і насолодою, працею і відпочинком. На науку він дивився в першу чергу як на правду і красу, що підносить людину на вищий щабель її духовного розвитку. Недаремно Мирона Онуфрійовича називали "поетом формул".

Відійшов із життя М,О.Зарицький 19 серпня 1961 р. Його поховано на Личаківсь- кому цвинтарі. Пам'ять про нього ще довго освітлюватиме дорогу молодим ентузіастам науки.

Джерелоа.

https://esu.com.ua/search_articles.php?id=15549, http://himath.lp.edu.ua/history/Zarytskyj_Myron/Zarutskyj.html