*****
Батьки Орести Булки – тато Орест, учасник студентського процесу «59» у Львові, мама Іванна, зв’язкова УПА, побрались наш Магадані. Весілля було невелике – лише найближчі друзі. Тато співрозмовниці був арештований у 1940 році, мама – у 1945. У Сибіру народились дві їхні доньки.«Мені було два роки, як ми звідти поїхали. Я так нічого не пам’ятаю. Мама розповідала, що було важко, їли заморожену бульбу. Навіть з татом зробили собі там парники і вирощували овочі», – каже Ореста Булка.
Повернулась сім’я Орести зі заслання у Ходорів, що на Львівщині. Втім місце народження – Сибір, звісно, викликало запитання у радянської влади до кожного, хто мав такий запис у документі.. Сестра пані Ореста, через місце народження, по завершенню навчання у школі не отримала золоту медаль.
"Без прописки, роботи і житла":
25 історій про людей, мешканців селища Добротвір Львівської області, які народились у Сибіру в родинах переселенців, зібрала у дві книжечки Ганна Сологуб. Її родину вивезли на чужину у 1947 році, тут жінка народилась. У 1963 році її батько вперше після виселення відвідав Україну.
"Подивився на колгоспи, на те, як важко люди працюють за жалюгідні гроші або просто за трудодень, приїхав і сказав мамі, що жити там важко, але їхати треба, бо дітям у школу і в Сибіру "зросійщаться"", – розповіла Ганна Сологуб.
У 1965 році родина Сологубів повернулась на Радехівщину. Без прописки сподіватись на отримання помешкання було марно. Сім’я жила у зруйнованій майстерні, мама працювала у колгоспі, тато щодня велосипедом на роботу долав 12 кілометрів туди і назад. У таких важких умовах жили майже усі «сибіряки». Вони після заслання розпочинали життя на батьківщині парктично з «нуля». Їхні діти розуміли, щоб чогось досягнути у житті мають добре вчитись і багато працювати. Чимало українців, знаючи як важко жити в Україні, не ризикували повертатись і залишились у Сибіру назавжди.
"Ми пройшли всі жахіття. Репресованих пускали родичі, жили по кілька сімей в одній кімнаті. Хтось боявся мати справу з нами. Коли черговий раз батькові відмовили у наданні житла, тато ліг і заплакав, як дитина. Це був мій перший шок дитинства, я не могла повірити, що мій сильний тато здатен плакати", – пригадує зі сльозами Ганна Сологуб.
З 1944, коли вдруге у Західну Україну прийшла радянська влада, і до 1947 виселено понад 130 тисяч осіб. А у період з вересня 1939 до червня 1941 – лише з Галичини радянська влада депортувала близько 400 тисяч українців, про що писав митрополит УГКЦ Андрей Шептицький. Людей везли у напакованих вагонах, у нестерпних умовах. Майно, яке сім’я залишала на батьківщині, радянська влада конфіскувала.
Важкі спогади:
«Жили у бараках. Ліжок не було, просто настили з дошок, спали по декілька осіб на одному настилі, дуже голодували. У нашому бараку мешкали 52 родини з України», – пригадує у книжці Катерина Шевчук-Кадай.
«Я у тюрму потрапила у 4 річною дитиною. Кадебісти використали мене, щоб впіймати батька. Голодна, брудна, в обдертому одязі, я проводила дитинство у тюремних застінках. Мою маму виселили у сибір у 1947 році. Мене певний час переховували родичі, але видав хтось із так званих «сексотів»», – пише Віра Мелешко-Шевчук.
«Ми відбули п’ятнадцять років заслання, перейшли усі кола сибірського пекла: холод, голод, тяжку працю, приниження…Власне половина мого життя власне життям і не було, це відчайдушна боротьба за елементарне виживання», – пригадує Ганна Сойко.
«Магаданський табір справляв гнітюче враження. Територія обснована колючим дротом, до якого підключено струм, по кутах табору – вишки і конвоїри з автоматами. Лави бараків із загартованими вікнами. Надії опинитись на волі не було ніякої. Щодня о шостій – підйом, робочий виснажливий день тривав 12 годин», – пише у книзі Марія Гоцало.
Люди пройшли крізь пекло Сибіру:
Історія кожної людини – вражаюча. Політичні в’язні та репресовані, їхні діти пройшли через жахіття сибірських таборів, через зрадництво, брехню, лицемірство, поневіряння. Але зберегли свою гідність.
Ганна Сологуб вважає, що «сибіряки» мають ділитись своїми спогадами, бо це допомагає молоді зрозуміти минуле і ту жертву, яку заплатили українці за любов до своєї держави. Цього року вже уп’яте у селищі Добротвір традиційно у переддень святкування незалежності зустрінуться діти репресованих і політв’язнів, чиє дитинство минуло в Сибіру. Нові спогади стануть продовженням історії українського народу.
Джерело.https://www.radiosvoboda.org/a/25406660.html
Автор: Галина Терещук
