Загальна кількість переглядів!

понеділок, 1 листопада 2021 р.

1 листопада 1947р. московити отруїли Юрія Теодора Ромжа, єпископа Мукачівського греко-католицької єпархії (36 років на момент смерті, згодом - блаженний Католицької церкви).

Теодор (Юрій) Ромжа народився 14 квітня 1911 року в селі Великий Бичків на Закарпатті, що належало тоді до Австро-Угорської імперії. Він був дев’ятою дитиною у багатодітній родині службовця залізниці Павла Ромжі. Життя родини було нелегким, з дев’яти дітей матері Марії вижило лише п’ятеро: троє сестер – Марія, Ганна, Христина та брат Степан.
Теодор Ромжа виріс у складних обставинах цієї землі, яка змінювала назву, а отже й громадянство своїх мешканців, принаймні п’ять разів за час його короткого земного життя. Народжений в Угорщині, став громадянином Чехословаччини, а помер під радянським режимом.
У рідному селі пішов до школи, закінчив початкових чотири класи, відтак продовжив навчання у Хустській державній реальній гімназії, яку закінчив на відмінно у 1930 році.
Як згадує односельчанка Василина Попович (за чоловіком Тучак), навколо себе він завжди гуртував молодь. «Добре грав у волейбол та футбол, гарно співав і танцював. Не цурався селянської праці – наканікулах у рідному селищі завжди допомагав батькам косити сіно, сушити і складати його у копиці, прополювати кукурудзу, картоплю та квасолю. Однак по неділях та на свята він виразно читав у церкві рядки із діянь святих апостолів та гарно співав на крилосі. У ході Божої літургії його соковитий тенор виразно виділявся між багатоголоссям церковних славоспівів його земляків.»
Ще один спогад про юні роки залишив нам письменник Олександр Сливка, який теж навчався у Хустській гімназії. З 17-річним Теодором Ромжею він познайомився 1 вересня 1928 року в Хусті в учительському інтернаті. Відтак впродовж трьох років вони сиділи за одним столом, спали в одній спальні.
«Ромжа був середнього зросту, чорнявий, з чорними очима, якими “просвічував” співбесідника, як рентгеновим промінням. Говорив голосно, виразно, але ніколи ні на кого не підвищував голос. Любив грати у м’яча. Охоче вступав у дебати з рівними до нього. До товаришів-однолітків ставився дружньо, а до першо- і другокласників – як старший, добрий, щирий брат. Часто під час перерви між уроками малеча вішалась йому на шию: один звисав у нього на грудях, другий – на спині, а він носив їх по дворі, як бесаги» – згадує Олександр Сливка.
Здібний хлопчик розмовляв угорською та русинською, з легкістю оволодів основами чеської, латини, французької, та особливу схильність виявляв до точних наук, і викладачі гімназії бачили в ньому майбутнього інженера або військового.
Проте з дитинства Теодор відчував покликання до служіння Богу, вивчав Боже слово, мріяв навертати людей до Христа за прикладом молодого монаха-єзуїта східного обряду Василія Буржуа, який проводив тоді душпастирську роботу в довколишніх селах, і своїм прикладом заохочував до такої праці юнака. І тому, коли з відмінними рекомендаціями законовчителя хустської гімназії о. Димитрія Поповича та настоятеля парафії Великого Бичкова о. Михайла Мочкоша, Теодор Ромжа відвідав Ужгородського єпископа Петра Гебея з проханням про прийом до семінарії, це ні для кого не стало несподіванкою.
З благословення та за підтримки владики Гебея Теодор Ромжа того ж 1930 року вступає до Григоріанського університету у Римі, до Колегії Германікум-Гунгарікум. Восени 1934 року він переходить на навчання до Колегії Русикум. Однією з причин було те, що у 1931 році помер владика Гебей, який крім благословення ще й матеріально підтримував хлопця із багатодітної родини, що не міг розраховувати на допомогу сім’ї, особливо після того, як батька з політичних міркувань було звільнено з роботи на залізниці. Проте не лише фінансові проблеми спонукали молодого богослова змінити червоний підрясник Германікуму на чорний Русикуму.

Та справжні спонуки молодого Ромжі були далекі від суто матеріальних. Разом з однодумцями він плекав ідеалістичну мрію навернути червону Москву під омофор католицтва. Можна лише дивуватися моральному духові та стійкості богословів, які збиралися агітувати православну Москву за підпорядкування Папі Римському, та ще й за комуністичного режиму! Із нинішньої висоти це була наївна утопія. Але люди, які готувалися її втілювати, були готові до найвищої самопожертви. Це були своєрідні камікадзе, воїни Христової армії, готові були померти з Божим іменем на вустах. Чимало з них і стали мучениками в атеїстичній Росії. Іншого шляху тоді для католицького місіонера не існувало.
“Він виявив бажання їхати на місіонерську роботу в Росію для того, щоб мати можливість зробити для Христа ще більше, що готовий пожертвувати для Нього свою кров і життя. Як швидко сповнилися його бажання…” – згадуватиме потім один зі співучнів по колегіуму.
Умови навчання вимагали від студентів не тільки засвоєння знань, але й відповідної поведінки та дотримання статуту: “Я був молодшим Феодора, навчався на філософському факультеті, а отець Теодор був тоді “богословом” … Дисципліна в Русікумі була сувора. Виходити з будинку можна було тільки з напарником. У дні прогулянки слід було повертатися до шостої години. Двері тоді закривалася, треба було телефонувати і прибути з повинною до отця-інспектора. На вулицю виходили навіть у найбільшу літню спеку в підряснику, пелерині та широкому римському капелюсі. Кіно та кафе були під найсуворішою забороною, їх відвідування каралося відлученням від Церкви ipso facto, тобто в силу самого факту. Листи ми отримували відкритими, наші ж відправлялися отцем-ректором. Телефону в розпорядженні семінаристів не було. Нікому й на думку не спадало дзвонити нам. Виховували нас у дусі мучеництва за віру … “ – згадує о. Олексій Стрічек.
На Різдво 1935 року Теодор Ромжа був висвячений у диякони, а через рік, 24 грудня 1936 року, прийняв священичий сан у церкві св. Антонія Великого.
Свою першу літургію о. Теодор Ромжа служив наступного дня, 26 грудня, в свято Собору Пресвятої Богородиці, в одному з найбільш шанованих римських храмів – у базиліці Святого Павла, званої S. Paolo fuori le mura (“Св. Павло за мурами”), побудованої над місцем поховання апостола.
1937 року здає ліценціат у Папському Григоріанському університеті з визначним результатом magna сиm laudea . Проте богословська освіта і священичий сан не були причиною для звільнення від війського обов’язку в тодішній Чехословаччині, і молодий священик змушений пройти однорічний курс військової підготовки у Празькому офіцерському училищі. Труднощі та обмеження армійського життя не лякали юнака, він сприймав їх як привід для духовної вправи у самозреченні.
Того ж 1937 року о.Теодор повертається додому. Ужгородський єпископ Олександр Стойка доручає йому парафії в селах Березово та Нижній Бистрий Хустського району, неподалік від рідних місць.
22 вересня 1938 року в Чехословаччині оголошена загальна мобілізація. Молодий священик знову йде в армію. Невдовзі нові кордони закрилися, а паспорти стали недійсними. З 2 листопада 1938 єпископська резиденція в Ужгороді відійшла до Угорщини і стала недосяжною для парафій о. Ромжі. Недосяжною стала й мрія про докторат з богословія у Римі.
Однак Чехословаччина не наважується на війну з Гітлером і врешті-решт розпадається. Закарпаття окупує Угорщина. У нових умовах влітку 1939-го єпископ Олександр Стойка йменує 28-річного Теодора Ромжу, з яких той сім років простудіював у Римі, професором Ужгородської духовної семінарії.У семінарії йому доручений високий обов’язок духовного наставника. Вражає висока вимогливість духівника Ромжі як до себе, так і до інших.
Молодий викладач налаштований критично до порядків у семінарії. «Пора би, врешті, покінчити зі старою, дряхлою традицією, яка, по-моєму, базується на принципі матеріальної зацікавленості, – пише він ректору Руссікуму. – Мені здавалося дуже дивним, коли доброю називали парафію, де священик має високі прибутки, а поганою – де невисокі. Це означає, що критерієм «доброго» чи «поганого» приходу є не любов до Бога і досконале життя вірних, а щось матеріальне». Він залишається ідеалістом-місіонером, для якого найцінніше – це самопожертва в імя Боже.
Коли у 1939-му кордон СРСР проліг по Карпатах, у листі ректору Русикуму Ромжа пише: «Як ви дивитесь на близькість радянського кордону? Адже він, здається, лише за 60 кілометрів від Ужгорода. Тут говорять усяке. Але нехай буде, що буде! Адже моя ціль – апостольська робота серед них. Нікуди тікати не буду. І що за біда, як вб’ють: умерти за Христа – значить вічно жити».
Пишучи ці слова, молодий священик не знає, як близько вони до істини, як пророчо він описує ними власну долю.
Над Карпатами вирує війна. Ллється кров, люди зазнають духовної та фізичної муки і просять у Господа швидшого визволення від усіх жахіть воєнного лихоліття. Священик Ромжа за будь-яких умов виконує свої душпастирські обов’язки, невтомно несучи вірним Господнє слово, розраду і тепло свого серця.
А роботи було багато. До єпархії тоді належали 8 монастирів, у яких несли свою духовну повинність 85 монахів і монахинь, 495 діючих церков і капличок, духовна семінарія в Ужгороді, у якій навчалися 85 майбутніх богословів. Більше півмільйона віруючих молилися, щоб скоріше закінчилася війна, кровопролиття та невиправдані жертви, які озивалися болем у людських серцях.
31 травня 1944 року раптово помирає єпископ Олександр Стойка, у якого в останні роки виникли суперечності з мадярами. Угорці отримали можливість одягнути єпископську митру на свого кандидата. Але Рим проти і процес призначення нового єпископа затягується.Апостольський Престол призначає лише тимчасового адміністратора Мукачівської єпархії – угорського Гайду-Дорозького єпископа Миколая Дудаша.
Ситуація на фронті нелегка, бої точаться вже у Карпатах, повітряні бомбардування, артобстріли – і от уже лінія фронту перетинає карпатські хребти. Радянські війська вступають на землю Закарпаття. Терени Мукачівської єпархії стають театром воєнних дій, у церквах та школах радянські війська розміщують госпіталі та казарми.
Життя вже ніколи не буде таким, як раніше.
Історія все виразніше забарвлюється у криваво-багряні кольори. На ці землі прийшла влада, що не залишала місця Господу серед химерних планів перебудови світу на ґрунті комуністичної ідеї.
Закарпатська Україна мала за приклад Галичину, якій «золотий вересень» приніс невимовні страждання та репресії ще у 1939-му, тому надії на те, що нова влада толеруватиме новоприєднані до УРСР землі та греко-католицьку церкву, не залишалося.
За таких умов 24 вересня 1944-го єпископом Мукачівської єпархії призначено Теодора Ромжу.
Можна сперечатися і дивуватися, чому Рим обрав саме його. Адже Ромжі було лише 33 роки, і на той час він був наймолодшим єпископом у всій Вселенській церкві. Наймолодшим він був і серед запропонованих кандидатур. Проте наступні події довели, що вибір Апостольського Престолу був непомильним. 8 вересня 1944 року Папа Римський Пій XII призначив Теодора Ромжу титулярним єпископом Апійським.
24 вересня 1944 хіротонізований на владику-ординарія Мукачівської єпархії ГКЦ. Хіротонія здійснена в Ужгороді.
Новий єпископ пройшов добрий ватиканський духовний та інтелектуальний вишкіл, добре знав ситуацію в СРСР, володів російською мовою, та водночас був політично нейтральним. Разом із досконалими особистісними рисами – готовністю до служіння та самопожертви – це, очевидно, визначило його призначення, що у ті часи виглядало не стільки честю, а важким хрестом, бо часи насувалися грізні й критичні для церкви.
А відбувалося все так…
1944 рік, початок вересня. Отців-каноніків, як членів капітулу, і настоятелів семінарії, серед них і о. Теодора Ромжу, попросили зайти в єпархіальну канцелярію. Запрошені отці пройшли через парадний зал для прийомів єпископської палати, тільки один о. Ромжа залишився стояти у заглибленні віконного отвору. Що ж трапилося? Отець-канцлер Мурані попросив увійти і о. Теодора; присутні мовчки дивилися, як він переступав поріг. Сам він був дещо здивований німою сценою. У цій тиші канцлер без слів передав йому буллу, де його номіновано єпископом …
Свою першу архієрейську літургію Теодор Ромжа відслужив в Ужгородському кафедральному соборі в храмове свято Воздвиження Чесного Хреста. Своїм девізом новопоставлений титулярний єпископ Аппійскій, єпископ-помічник Мукачівський Теодор Ромжа обрав слова псалмоспівця: “Полюблю Тя, Господи, кріпосте моя, Господь, утвердження моє і прибіжище моє” (Пс 17:2).
У страшні часи упав на плечі Теодора Ромжі хрест і важка відповідальність за долю кліру і вірних.
Наприкінці жовтня 1944-го майже все Закарпаття зайняте червоною армією. 27-го жовтня мешканці Ужгорода прокидаються на світанку від страшного гуркоту – німецькі та угорські війська, відступаючи, висаджують у повітря аеродром і мости. Вже по обіді на вулицях міста радянські танки. Місто здали без запеклих боїв та спротиву. Не зазнали руйнувань церкви, не вбито священиків. Пограбували храми, попалили книги – але хіба це можна вважати бідою посеред кривавої ріки, яку зазвичай залишало за собою безжальне військо, мабуть, тому й назване червоним…
27 жовтня 1944 до Хуста прибула делегація т.зв. лондонського уряду Чехословаччини, серед її членів – уродженець Підкарпаття комуніст Іван Туряниця, який незабаром стане на чолі новоствореної Закарпатської області.
Фронт перейшов через Закарпаття і відкотився на захід. Запанував мир. Але без миру…
Попервах нова влада намагалася уникати конфліктів з населенням, у тому числі і з місцевими Церквами, намагаючись на перших порах заручитися їх підтримкою.
На 7 листопада 1944 року, в зв’язку зі святкуванням річниці Жовтневої революції, на всій підкарпатській території була запланована акція подачі прохань від населення про приєднання до радянської України. В Ужгороді оголосили про святкові збори 6 листопада, запросили серед інших шанованих у місті людей і владику Теодора Ромжу. Розуміючи двозначність ситуації, він хотів доручити проголошення промови каноніку Хірі, але спеціальний посильний, офіцер високого рангу, попередив, що організатори вимагають виступу особисто єпископа.
«…27-го жовтня 1944-го року радянські війська увійшли до Ужгорода. Населення зустріло визволителів гробовою мовчанкою. 6 листопада єпископ Ромжа отримав запрошення виступити на урочистій академії.
- Але ж я не встигну підготуватися, – спробував утриматися від запрошення владика.
- Не треба готуватися, все, що ви маєте сказати, записано отут, – простягнув папірець із надрукованим текстом військовий у формі полковника.
Єпископ не взяв цидулки. Зі сцени театру сказав:
- Дякую Господові, що жах війни перейшов над нашою землею без більших жертв. Гуркіт гармат не викликав у нас страху, бо вони вістили, що визволення несуть нам вояки братнього народу, якого мову і звичаї знаємо з літератури. Дякуємо за гладкий перехід війни на терені Закарпаття і бажаємо успіхів та швидкого миру.
Наступного дня газета «Закарпатська Україна» подала виступ єпископа Ромжі. Текст відповідав цілком отій цидулці, яку владика відмовився читати, та з неї виходило, ніби єпископ просив Сталіна приєднати Закарпаття до УРСР.
- Але ж у моїй промові не було жодного слова про це! – обурився, спробував протестувати.
- Ви так не говорили, але мали так говорити, – спокійно відповів головний редактор газети, де надрукували провокаційний брехливий виступ. Довгі роки тяжітиме чорною плямою ця віртуозно змайстрована оборудка НКВС над чесним іменем вірного сина церкви.»
(З роману Лесі Романчук «Лицарі любові і надії»)
В газеті «Известия» за 11 листопада 1944 р. (стор. 2) опубліковано: «Від громадян Ужгорода, Москва, Кремль – Великому полководцю и вождю народів Маршалу Советського Союза Йосифу Віссаріоновичу Сталіну». Лист направлений з урочистого вечора, присвяченого вшануванню доблесті Червоної армії у зв’язку з 27-річчям Жовтневої революції і звільнення нашого міста від гітлерівської тиранії. Лист підписали: Голова міської управи П. Сова. Члени делегації: Ф. Ромжа – єпископ, Вайс – секретар міського комітету КПЗУ, Сокол – професор, М. Татинець – учителька, М. Пупчак – муляр, Качур – священик (православний?) , О. Грабар – редактор , С. Стасов – юрист. Ужгород, 6 листопада 1944 р.».
Оригіналу цього листа з підписом єпископа досі не знайдено. Чи не дивно це? Якщо він існує, чому не показати, чому раз і назавжди не підтвердити – от він, підпис Владики! Сенс приховувати документ є лише в одному випадку – якщо підпису немає або він – підробка. Сфальсифікована промова єпископа була опублікована в київських і московських газетах (наприклад, у “Правді”) під заголовком: “Греко-католицький єпископ просить генералісимуса Сталіна про приєднання Закарпаття до Радянської України”.
Відносний спокій тривав недовго. Нова влада спершу наказала владиці на богослужіннях не згадувати імені Папи Римського. Потім стала схиляти єпископа та все його духовне оточення перейти у православ’я. Від греко-католиків стали відбирати храми, забороняти проповіді духовників, вести уроки релігії, виганяти їх з парафій. А з прибуттям православного єпископа, призначеного синодом Московського патріархату 22 жовтня 1945 року, юрисдикція владики Ромжі припинилася. Його стали викликати в КДБ, переконувати, що греко-католицька церква під час війни співпрацювала з фашистами, чинила опір становленню соціалістичного способу життя на Закарпатті, а тому є антирадянською інституцією. Чинився цілеспрямований тиск з метою переходу священиків, мирян і самого єпископа у православ’я. Чимраз важче ставало вистояти у вірі, протистояти вправній атеїстичній пропаганді комуністичного режиму, що десятиліттями відпрацьовувала свою методику на всій території величезного Радянського Союзу, до того ж, підкріплюючи демагогічну теорію цілком практичними кроками – кривавим терором, фізичним насильством та репресіями проти кожного, хто не скорився.
Від єпископа вимагали заяви про його прихильність до режиму. Він відмовився і був викликаний генералами Петровим і Мехлісом (очолював КГБ) для звіту про свою діяльність. Мехліс, який представляв радянську владу, кричав йому в обличчя, що настав час відокремитися від Папи. Ромжа твердо сказав йому своє «ні».
Були проголошені два закони. Один давав змогу змінити релігію без жодних формальностей, а другий — про конфіскацію майна греко-католицьких парафій. Єпископ Ромжа старався перешкодити погіршенню ситуації, але бачачи, що стає щораз важче навіть розмовляти зі священиками, він на простій підводі вирушив на душпастирські відвідини єпархії, які тривали більше місяця.
Ситуація була непроста. Радянські функціонери пробували умовити деяких священиків стати єпископами, з умовою, що вони будуть співпрацювати з режимом. Не отримали нічого, крім обурених відмов. 29 червня 1945 року Карпатська Україна була приєднана до Радянської України.
Владика Ромжа зробив усе, щоб його священики зберегли вірність Риму – всі до єдиного. Єпископ Теодор завжди відчував, що вірність Святому Отцю, вірність Католицькій Церкві є визначальним мотивом його життя і діяльності, бо саме у Римі він пройшов досконалий вишкіл відданості Христовій вірі ще під час навчання у Руссикумі. Упродовж років ізоляції від Апостольського Престолу, позбавлений можливості спілкуватися, єпископ був упевнений у тому, що Рим знає про його стійкість і духовно підтримує.
У вересні 1946 років через віруючого, який приїхав з Праги, єпископ Ромжа отримав текст енцикліки папи Пія XII “Orientales omnes” від 23 грудня 1945 (в перекладі українською), зміст якої мав безпосереднє відношення до греко-католиків того часу: ” У ці смутні часи наставляємо вас і далі твердо і непохитно триматися вашої віри, підтримувати слабких і додавати сили тим, хто вагається. Нагадуйте, якщо потрібно, довіреним вашому піклуванню вірним, що ніяк не можна, навіть зовні або ж словесно, покинути Христа і Його Церкву, і розкривайте єхидні спокуси тих, хто обіцяє людям земні вигоди і невідомо яке щастя в цьому житті, за яке гублять їх душі “. Повчальні слова цієї енцикліки і наведені в ній цитати з Святого Письма ми згодом почуємо з вуст єпископа Теодора. Суть цього послання він зрозумів вірно: “Пильнуйте, стійте у вірі, мужайтеся, стверджуйтеся” (1 Кор 16:13).
Перед очима закарпатського Владики трагічний приклад Галичини – арешт єпископату, захоплення храмів, неймовірний тиск на священиків і як результат – фактичне знищення Греко-католицької церкви як інституції. За таким сценарієм мали розвиватися події і в Закарпатті. У цих неймовірно складних умовах єпископ провадить енергійну діяльність. Двічі зустрічається з головою Народної Ради Закарпатської України Іваном Туряницею. Користуючись високим особистим авторитетом, домагається звільнення заарештованих священиків. Теодор Ромжа стає особисто небезпечним для радянських функціонерів, бо його невтомна діяльність унеможливлює «галицький варіант» розвитку подій. «Переконайте Ромжу – і багато уніатських священиків перейде у православ’я», – радив Москві один зі зрадників. Але переконати людину, яка свідомо готувалася все життя до ісповідництва та мук, було неможливо. Після кількох спроб це зрозуміли всі.
Навесні Владика вирушає в архієрейську подорож, відвідуючи парафії Хустського, Виноградівського та Іршавського районів. На цей час церкві вже було заборонено випускати друковану продукцію та займатися з дітьми. Конфісковано автомобіль. Але це не зупиняє енергійного Владику – то на простому селянському возі, то навіть пішки він дістається до кожної церкви, до кожного села, розмовляє, проповідує, переконує. Для єпископа залишився один вихід: особистим прикладом і власним словом зміцнювати віру і укріплювати у вірі клір та духовних чад.

Теодор Ромжа особливу увагу звертає на священиків. Морально слабших направляє за кордон або взагалі звільняє від душпастирських обов’язків. Інших попереджає або присоромлює. У такий спосіб йому вдається домогтися стійкості клиру.
Тиск на церкву має зворотний ефект, дія породжує протидію: на свято Іллі в Боронявському монастирі, оточеному переважно православними селами, на відпуст 1946 року замість звичайних 5 тисяч прочан прийшло учетверо більше. Люди спрагло дослухаються до кожного слова літургії, ревно і щиро моляться. Наприкінці своєї проповіді єпископ Ромжа закликав усіх підняти правицю й урочисто присягнути на вірність правдивій віріаж до смерті. Люди присягали щиро, розуміючи реальну небезпеку, що нависла над головами їхніх душпастирів та їх самих.
Зберігся текст молитви, якою 13 травня, в 30-ту річницю Фатімського явлення Богородиці, єпископ Теодор звіряв себе і свою єпархію Непорочному Серцю Божої Матері. У ній говорилося: “… Тобі, Твоєму Пречистому Серцю вручаємо і присвячуємо себе, Матір Милосердя. Проси у Господа ту милість, яка в змозі відразу привернути людське серце. Візьми під Свій покров невіруючих, тих, які пропадають в тіні смертній, дай їм миру і проси, щоб і для них настав день правди, щоб разом з ними заспівали ми Визволителю світу: “Слава в вишніх Богу, і на землі мир, у людях благовоління” (Лк. 2:14). Поверни в єдину Христову Церкву тих, кого відірвали від неї помилки або чвари, і в першу чергу тих, які особливо Тебе шанують, тих, у кого немає жодної обителі, де б благочестиво не зберігати Твого шанованого зображення. Розбуди в віруючих любов до чистоти і гідного християн життя, апостольську старанність до того, щоб боголюбиві народи зростали і заслугами, і числом…»
Краплею, що переповнила чашу терпіння НКВС, було святкування Успіння Пресвятої Богородиці, коли в Мукачево прибуло 83 тисячі прочан. З них три тисячі православних і 80 тисяч католиків.
У звіті Уповноваженого Ради у справах Російської православної церкви І. Ромера за третій квартал 1947 року зроблено однозначний висновок: «Єпископ Ромжа і його заступник Хіра повинні бути негайно в тій чи іншій, найбільш зручній формі позбавлені можливості продовжувати тягнути майже півмільйона радянських людей Закарпатської області до Риму». Таку «найбільш зручну форму» радянській системі не довелося довго шукати, тактика політичних убивств була розроблена до тонкощів, існував цілий підрозділ спеціально навчених убивць, що віртуозно позбавляли життя «ворогів народу». У скорботному ряду жертв – Євген Коновалець, Лев Троцький, Лев Ребет, Степан Бандера. Зовсім скоро список поповниться ще одним славетним іменем – Теодор Ромжа.
Минуть роки, і організатор убивства Павло Судоплатов з гордістю описуватиме свій «героїчний» план у спогадах:
«Отримана нами в 1947 році інформація з-за кордону про те, що Ватикан шукає підтримки американської та британської влади для надання допомоги уніатській церкві та пов’язаним з нею бандерівським формуванням, була передана не тільки Сталіну і Молотову, але й Хрущову, першому секретарю ЦК компартії України. Хрущов звернувся до Сталіна з проханням дозволити йому таємно ліквідувати всю уніатську церковну верхівку в колишньому угорському місті Ужгороді. У листі, направленому на дві адреси – Сталіну і Абакумову, – Хрущов і Савченко, міністр держбезпеки України, стверджували, що архієпископ української уніатської церкви Ромжа активно співпрацює з ватажками бандерівського руху і підтримує зв’язок з таємними емісарами Ватикану, які ведуть активну боротьбу з радянською владою і надають всебічну підтримку бандерівцям. Вони писали також, що Ромжа та його група становлять серйозну загрозу для політичної стабільності в регіоні, який нещодавно увійшов до складу Радянського Союзу.

Крім того, Хрущов знав, що Ромжа має інформацію про становище в керівних колах України,де планувалися заходи з придушення українського націоналістичного руху. Відомості надходили від монашок-уніаток, що знаходилися в тісному контакті з дружиною Турениці, першого секретаря обкому партії і голови облвиконкому. Обидві посади він обіймав одночасно і користувався великою повагою і любов’ю населення. На гаслах і транспарантах, розвішаних в Ужгороді до листопадових свят, було написано: “Хай живе 30-а річниця Жовтневої революції та Іван Іванович Туреніца! (правильно – Туряниця)”
Інформація про обстановку в українському керівництві через Ромжу просочувалася за кордон, а звідти бумерангом до Москви. Все це створювало реальну небезпеку для Хрущова. Не впоравшись із ситуацією, Хрущов виступив ініціатором таємницею фізичної розправи з Ромжею.
Міністр держбезпеки СРСР Абакумов показав мені листа Хрущова і Савченко і попередив: не чинити українським органам держбезпеки ніякого сприяння в цій акції до отримання прямої вказівки Сталіна.
Сталін погодився з пропозицією Хрущова, що настав час знищити “терористичне гніздо” Ватикану в Ужгороді.
Однак напад на Ромжу було підготовлено погано: в результаті автомобільної аварії, організованій Савченком та його людьми, Ромжа був тільки поранений і доставлений в одну з лікарень Ужгорода. Хрущов запанікував і знову звернувся за допомогою до Сталіна. Він стверджував, що Ромжа готувався до зустрічі з високопоставленими зв’язковими з Ватикану.
«Я виїхав до Ужгорода зі своєю групою, щоб виявити зв’язки та контакти Ромжі, бо особисто знав усе керівництво українських націоналістів з того часу, коли проник у штаб-квартиру ОУН.
В Ужгороді я провів майже два тижні. У цей час мені подзвонив Абакумов і сказав, що через тиждень в Ужгород приїздять Савченко та Майрановський, начальник токсикологічної лабораторії, з наказом ліквідувати Ромжу. Савченко та Майрановський розповіли мені, що в Києві на вокзалі, у своєму залізничному вагоні, їх прийняв Хрущов, дав чіткі вказівки і побажав успіху. Два дні по тому Савченко доповів Хрущову телефоном, що до виконання операції все готове, і Хрущов віддав наказ про проведення акції. Майрановський передав ампулу з отрутою кураре агенту місцевих органів безпеки – це була медсестра у лікарні, де лежав Ромжа. Вона й зробила смертельний укол.
В результаті цієї операції Савченко отримав підвищення, через рік його перевели до Москви і призначили заступником Молотова в Комітеті інформації …
(Павел Судоплатов. Спецоперации)»
І ще один документально-художній опис цих подій:
«Ось такі накази катам на таємну страту доводилося давати і Хрущову.
Тоді був січень 1947 року, о першій годині ночі на вокзал у Києві прибув потяг «Москва – Рівне». Співробітники МДБ України непомітно провели двох пасажирів у цивільному в кабінет начальника вокзалу, в якому їх очікував Хрущов і міністр держбезпеки Української РСР Савченко. Ті, що приїхали з Москви, представилися Хрущову.
- Перший заступник міністра державної безпеки СРСР генерал-лейтенант Огольцов.
- Полковник державної безпеки Майрановський.
Хрущов, уважно придивившись до Майрановського, запитав:
- Ви і є … виконавець?
- Так точно, товаришу Хрущов.
- Тоді приступимо до справи, щоб не сильно затримувати поїзд, – вирішив Хрущов.
Хрущов дістав три прошнуровані та опечатані машинописні сторінки і почав читати:
- «Вирок. Спеціальна присутність Верховного Суду Українською Радянською Соціалістичної Республіки у складі … ». Так, тут прізвища, ага… «розглянувши у закритому судовому засіданні справу архієпископа Ромжі …». Цей Ромжа – така сволота, через якого і ллється кров на Західній Україні. Бандерівці вбивають колгоспників, палять сільради, навіть вчительок, сволочі, вбивають, а цей Ромжа їх переконує, що це богоугодна справа. Коротше, Верховний Суд України засудив цього гада до вищої міри покарання!
Передав текст вироку для ознайомлення Огольцову. Той, пробігши його очима, передав Майрановському. Давши їм час прочитати, запитав.
- Я вам щось ще повинен сказати або показати?
- Ні, цього достатньо, – відповів Огольцов, повертаючи документи Хрущову.
- Зрозумійте, товариші, – вирішив від себе виправдатися Хрущов. – Звичайно, треба було б цю наволоч відкрито судити і розстріляти, але його ж ці бандити-бандерівці тут же зроблять святим, і ця війна ще більше розгориться. Тому і доводиться давати вам таке завдання. Ми самі тут спробували влаштувати йому автомобільну аварію, але він, гад, вцілів і тепер лежить у лікарні в Ужгороді. Треба, щоб його звідти винесли вперед ногами.
- Зробимо, Микито Сергійовичу.
Огольцов дістав з портфеля аркуш паперу і поклав на стіл, поруч авторучку, потім вийняв портсигар, розкрив його і поклав поряд з папером. У портсигарі була вата, Огольцов підняв верхній шар, показавши всередині дві ампули. Після цього зробив Майрановський жест рукою – розпишися!
Той розписався в акті.
Хрущов, з цікавістю показуючи пальцем на ампули, запитав:
- Це і є … це?
- Так! – Підтвердив Огольцов.
- І ніхто не дізнається, що цей Ромжа … того?
- Ми спочатку дізнаємося анамнез, тобто, до яких серцевих захворювань Ромжа схильний, – почав пояснювати Майрановський, – а потім використовуємо відповідний засіб – одну з цих двох ампулок – і потім від півдоби до двох діб у нього буде або інфаркт, або інсульт з летальним результатом. Якщо патологоанатом не буде здогадуватися, в чому справа, то він отруєння не виявить.
- Ага … – протягнув Хрущов шанобливо, а потім напучував.
- Так як знищити такого гада-попа – це богоугодна справа, то з богом, товариші! І щоб жоден комар носа не підточив!
(Юрий Мухин “СРСР имени Берия. Хранитель ядов”)
Отак, своїми протокольними записами злочинний радянський режим неспростовно довів, що смерть Владики Ромжі була не випадковою автокатастрофою, а чітко спланованим політичним убивством із відома та прямої санкції найвищих осіб держави – Сталіна, Молотова, Хрущова.
Мине не так багато років, і після смерті головного ката кати меншого масштабу, але не менш від того закривавлені, почнуть ховати кінці у воду, і виконавці злочинних акцій зазнають переслідувань від рук колишніх начальників та керівників цих самих акцій, які за нових політичних обставин щосили намагатимуться приховати сліди своєї причетності до звірств, за які засуджували Сталіна. Зокрема, генерал Судоплатов і завідувач зловісної таємної лабораторії отрут Майрановський опиняться у Владімірській тюрмі, зовсім поруч зі своїми недавніми жертвами…
«…Чимало міг би розповісти хлопцям генерал Судоплатов. З двадцяти восьми розвідників – Героїв Радянського Союзу – двадцять п’ять були його вихованцями, належали до його групи! І легендарний Ріхард Зорге, і Микола Кузнєцов, і «Червона капела»!
- А за що ж вас посадили? Ви ж, як видно, великий чоловік! – розпитував Петро, намагаючись не так зрозуміти – він вже уторопав, що ця надміру, як на звичайного виконавця, поінформована людина насправді належить не до мух, що заплуталися у тенетах МГБ, а до павуків, що, власне, й виплітали цю вибагливу павутину, як отримати додаткову поживу для роздумів.
Судоплатов відповів майже чесно:
- Я забагато знав і знаю.
- Про що?
- Про все. І про тих, хто керує державою.
Про Микиту Хрущова Судоплатов міг би розповісти таке…
За це й посадили! Щоб не світив своїми надміру поінформованими очима, не заважав «розвінчувати культ»! Щоб не розповів комусь, що саме він, «реформатор» Микита, особисто брав участь у допитах заарештованих членів колишнього ЦК КПУ – із сотні лиш троє уникли арешту.
Особливо допікали Першому секретарю КПУ в повоєнні роки «попи-уніати» – греко-католицькі священики. Понад тисячу посадили, але не всіх – залишився невеликий осередок в Ужгороді, на чолі з архієпископом Ромжею, останніміз греко-католицьких владик.

Розгром греко-католицької церкви триває. Напровесні 47-го відібрано у монахів-василіан їхній одвічний осередок – монастир на Чернечій горі поблизу Мукачева. «Ми вас не виганяємо, – просять братів у Христі православні монахи у час, поки солдати багнетами «допомагають» василіанам збирати нужденні пожитки, – кожен, хто приєднається до нас, може зостатися». Та брати-василіани обирають тюрми.
Не піддавалися ні на прохання, ні на погрози! Єпископ Ромжа підтримує василіан.
І тоді Микита Сергійович звернувся з листом до Сталіна, просив дозволити фізично знищити «терористичний осередок Ватикану» на радянському Закарпатті. Отримав особистий «височайший» дозвіл. На Закарпаття для керівництва операцією прибув навіть персонально Павло Судоплатов! Щоправда, не афішуючи свою участь у цій слизькій навіть для бувалих у бувальцях справі. Та енкаведисти під керівництвом міністра держбезпеки України Савченка операцію практично завалили. Ну, хіба не вершина бездарності? В улаштованій автокатастрофі єпископ Ромжа лише поранений!
…Наприкінці жовтня 1947-го року єпископ доктор Теодор Ромжа у супроводі двох священиків їхав бричкою із села Лохова, де щойно освятив церкву. Саме відмовляв вервицю, коли на повіз на швидкості наїхала радянська вантажівка із солдатами. Коней забито, візок розлетівся на друзки, та пасажири опинилися у рові майже неушкоджені. Солдати вискочили з машини і почали товкти прикладами священиків та особливо єпископа. Переконавшись, що справу зроблено, залишили їх у рові помирати. Та Господь не дозволив так легко здійснитися задумові антихриста. Вже вечоріло, коли на сліди бойовища натрапили люди. Побитих священиків перевезено до міської лікарні у Мукачеві.

Лікарі жахнулися – обличчя молодого, вродливого єпископа по-звірячому розбите – вибиті зуби, переламана у двох місцях нижня щелепа, на тілі – безліч глибоких ран. Ні говорити, ні їсти… Хворого годують лише рідкою їжею через «цівку, вставлену в уста». Минає день, другий, і здоров’я владики помалу покращується – він вже ходить, ледь чутно розмовляє, навіть вимагає бритву, аби поголитися. Молодий організм бореться, сили відновлюються швидко. Владика навіть висповідався і дуже розхвилювався, що не зміг через рани прийняти причастя, попросив отця Петра Васька принести до палати Святі Тайни і довго молився над ними…
Інформація про скоєне просочується за кордон. Ватикан занепокоєний, сам Папа турбується про здоров’я останнього з католицьких Владик, що залишився на волі. У Хрущова здають нерви – як завершити справу? З Москви дружня рука генералісимуса присилає начальника таємної токсикологічної лабораторії МГБ Майрановського, майстра з виготовлення та застосування отрут. І от уже Хрущов особисто розмовляє з Майрановським у своєму штаб-вагоні на Київському вокзалі, ось уже дає останні вказівки Савченку…
…До лікарні понад штат прийнято нову сестру-піклунку. Монахинь, що опікувалися хворим, усунуто з відділення, їм наказано… спати. Спати під час чергування? Неймовірно, нечувано…
- Що за дивне зарядження доктора? – не йняли віри сестри.
Та накази головного лікаря не обговорюють, а надто, якщо при цьому присутня людина з погонами. Що можуть вдіяти сестри в обітниці послуху? Лиш молитися і зберігати для історії у пам’яті кожне слово, кожен крок…
Близько опівночі лунає телефонний дзвінок. Сестра-монахиня підіймає слухавку:
- Як там єпископ, чи вже помер? – лунає дивне запитання.
- Слава Господу, отцеві краще…
- Ще не помер? Ну, повідомите, коли… – діловий чоловічий голос цілком певен свого.
Сестрі терпнуть руки у передчутті страшного… Та в палату її не пускають:
- Вам уже кілька разів говорено, хворий більше не потребує вашої опіки, сестро… Я сама…
Приємної зовнішності усміхнена дівчина у білому халаті наповнює прозорою рідиною шприц.
Ампула з отрутою кураре – в руках медсестри, агента МГБ. Білий халат, приязна посмішка, присяга Гіппократа, найгуманніша професія… Під халатом не видно зірочок на погонах. Рука не тремтить. Смертельну ін’єкцію зроблено. «Це щоб ви добре спали, хворий!» – «Хай береже тебе Господь, дочко!» – розбитими вустами ледь чутно благословляє святий отець симпатичну дівчину, що так зворушливо піклується про нього.
Лікарська комісія, що приїхала аж із Києва, констатувала серцевий напад.

Серцевий напад у тридцять шість років?
Справа нарешті доведена до кінця. Єпископа Ромжу знищено, генерала Савченка переводять на підвищення у Москву.
- А Майрановський, до речі, сидить отут, у Владімірі, і камера неподалік! Отак йому віддячив Хрущов за все, що цей великий учений зробив для держави! А він – порядна людина, мушу вам сказати, хлопці! Коли мене судили, категорично заперечував, що ми використовували отруту на живих людях! – розчулено згадував Судоплатов.
- А що ви, на покійниках її стосували? – цідив крізь зуби, ледь стримуючись, аби не розбити це красиве обличчя до крові, Петро. – Справді, великі вчені, порядні люди, що й сказати!»
(Леся Романчук. «Лицарі любові і надії»)
А зараз йтиметься про чудо. Чудо, яке можна було б назвати простим збігом життєвих обставин, якби вони не були настільки неймовірними.
У роботі над романом «Лицарі любові і надії» авторці довелося зазнати великих труднощів – матеріал про перебування священиків у таборах і тюрмах практично відсутній, а текст вимагав опори на документальні свідчення. На допомогу прийшли священики з Риму, які привозили унікальні книги, в одній з яких і знайшовся безцінний опис останніх днів Преосвященного Владики Ромжі. Всього дві сторіночки. Назва – «Спогади однієї монахині». Жодного імені. І це зрозуміло – книга видана у 70-тих, за кордоном, авторка тих рядків знаходилася в Радянському Союзі і вже зазнала переслідувань.
От вона, історія тих двох сторіночок, написання яких є справді героїчним вчинком. «Завдяки книгам оо. василіян Севастіяна Сабола (Торонто-Рим, 1978) та Атанасія Пекара (Торонто-Рим, 1982), а особливо публікації документів з Архіву Священної Конґрегації для Східних Церков (Città del Vaticano, 2003) найбільше відомо про передання до Ватикану інформації про атентат на Мукачівського єпископа Теодора (Ромжу). Автором листа була сестра-василіянка Теофіла Манайло, яка на двох вузьких папірцях детально описала для Пряшівського єп. Павла (Гойдича) всі обставини замаху на владику Теодора, його перебування у Мукачівській лікарні та отруєння. Цей лист вона підготувала не лише з метою повідомити про мученицьку смерть Мукачівського єпископа-ординарія, але й з бажання попередити єп. Гойдича про можливість підготовки спецслужбами замаху і на нього» (Світлана Гуркіна. Українська Греко-католицька церква і Ватикан. Спроби контактів у 1944-49 р.р.)
А в романі вона так і залишилася безіменною сестрою-піклункою – так називали себе монахині-медсестри. Хто вони, ці невідомі героїні? Як насправді боровся за життя покалічений Владика і які злочинні сили були покликані, щоб доконати підлий злочин? Відповіді на ці питання довгі роки були поховані. У самвидаві, щоправда, ходили переписи начебто свідчень, але свідченню не досить існувати, воно мусить ще потрапити в потрібні руки в слушний час.
Щоб відкрити таємницю, мусило статися чудо.
Священик з Риму о.Прокопій, який разом із о.Ігорем Гарасимом з Варшави був добровільним консультантом автора з питань теології упродовж років праці над книгою, їде до Австралії. Під час проведення реколекцій отець потребує певних документів. І разом із необхідними йому на очі випадково трапляється стара забута тека, що понад 20 років лежить в архіві. Священик перегортає сторінку – і в очі вдаряє прізвище – Ромжа. У теці – написана від руки чудовим почерком, виробленим у церковній школі сестер Василіанок в Ужгороді, автобіографія: «Я, Марія – с.Теофіла Манайло, ЧСВВ, народилася…» І далі: Відчуваючи близький кінець свого туземного життя, обов’язком своїм вважаю описати історію смерті покійного греко-католицького Єпископа Теодора Ромжі, який останні свої страждання завершив у Мукачівській міській лікарні на моїх очах». Від наступних слів мороз іде поза шкірою: «Усвідомлюючи, що за правдивість кожного свого тут написаного слова відповідаю як перед Господом Богом, так і перед всієї Католицькою Церквою та своєю совістю, благаючи помочи Святого Духа, берусь за перо». Наприкінці: «Ужгород, 1 листопада 1989 року. Передруковано вірно з моєї власноручної рукописі.» Дата – 1 листопада – річниця смерті Теодора Ромжі. І підпис тим самим чудовим почерком, яким нині вже ніхто не пише, – с.Теофіла, ЧСВВ.
Священик привозить документи до Риму, копію надсилає авторці цих рядків.

Воістину незбагненні шляхи Господні, коли є на те Його вища воля, щоби правда дійшла до людей! Тому, хто щиро молиться, Бог посилає свого ангела на допомогу…
Бо де є Рим, де Сідней, де Мукачево та Ужгород, де Тернопіль? Чому саме той документ, який потрібен, потрапляє до рук письменникові саме тоді, коли його шукаєш? Навіть якби не хотів, увіруєш у перст Господній, що направляє людину на вірний шлях у пошуку істини. А може, це було одне із чудес священномученика?
Отож, надалі історію смерті Преосвященного Владики Ромжі розповідатиме очевидиця та учасниця подій, с.Теофіла Манайло, ЧСВВ.
«В Мукачівську лікарню Владику Теодора у важкому стані завезено в понеділок 27 жовтня 1947 року о 12 год. 30 хв зі своїм дуже важко пораненим о.Даниїлом Бачинським та менше травмованим о.Андрієм Березнай, теологами Михаїлом Бугір і Михаїлом Маслей. Разом з ними був доставлений і сильно скалічений селянин-кучер, який віз гостей із с. Лохова.
Події, які довели до мученичої смерті Владику, були такі.
Вірні с.Лавки Мукачівського району закінчили ремонт храму і з цієї нагоди було призначено посвячення на неділю Христа-Царя – 26 жовтня 1947 року.
Незважаючи на серйозні застереження і прохання священства, особливо Капітули, вбачаючи небезпеку обстановки, яка склалася, Преосвященний, як колись св. Йосафат, вирішив особисто провести посвячення храму. Урочисті святкування відбулися спокійно. Після обіду вірні селяни повідомили, що за селом стоїть військова вантажна машина «Студебекер» з особами неясної форми одягу, що стежать за селом, особливо за парохіальним будинком. Щось готується… Отець Петро Васько та його дружина Маргарета – рідна сестра о.Даниїла Бачинського, стали благати своїх милих гостей, щоб зостались ночувати у Лохові. Вечоріло, і Владика погодився на те.

Наступного дня, 27-го жовтня вранці Владика Теодор зі своєю асистенцією виїхали із села. За ними повільно посувалася згадана вантажна машина. Перед селом Іванківці, коли карета спускалася з невисокої гірки, на її вершині появився «Студебекер» і, набравши швидкості, з розгону вдарив по кареті…
Картина була жахливою! Автомобіль, поки не зупинився в кюветі, штовхав перед собою все. Преосвященний Теодор потрапив між розбиту вщент карету та перше колесо вантажника. Отець Даниїл Бачинський та кучер Хома попали під карету з важкими пораненнями. Отець Андрій Березнай і теологи Бугір та Маслей від різкого удару вилетіли в траву. Схаменулися, побачивши, як єпископа Теодора та кучера вбивці залізними палицями добивають. Молоді юнаки, піднявшись, стали втікати з криками. Щоб їх наздогнати, кати залишили свою основну здобич і погналися за ними. Наздогнавши їх, теж били, куди попало, однак поштова автомашина, що наближалася з Мукачева, перешкодила їм досягнути своєї злочинної мети. Збентежені кати повискакували на свою машину і швидко зникли, а наших, кров’ю залитих страждальців чуйні поштові працівники завезли в Мукачівську міську лікарню.
28-го жовтня, у вівторок зранку, головний лікар ставить нас перед фактом, що на той час, поки в нас лежать такі невинно потерпілі люди як Єпископ та його асистенція, він прийняв нам на допомогу санітарку, молоду дівчину на ім’я Одарка.»

Далі с.Теофіла описує, як Одарка, а якій вона одразу запідозрила агентку НКВС, провокувала її на викрадення ліків, нібито щоб передати «хлопцям у лісі». Сестра попередила василіанок, які працювали разом із нею, с.Інокентію Дебель та с. Ольгу Ладжун, щоб не довіряли дівчині. За кілька днів стан пораненного єпископа покращився.

«Преосвященний Владика, тихенько стогнучи, весь час вервичку крутив у руках, о.Данило з тексту служби Господньої виспівував уривки в непритомності, а я мучилася з думками, що робити завтра. Безпорадна, вручаючи волі Божій наступний день, за прикладом Преосвященного теж знаходила розраду у вервичці, доручаючи своїх пацієнтів в опіку Небесної матінки.» – так описує свої безсонні ночі біля мученицького ліжка Владики с.Теофіла.
31-го жовтня, в п’ятницю зранку, приїхав запрошений милий гість – намісник с.Дубровка, батько потерпілого о.Даниїла, старенький о.Даниїл Бачинський з Найсвятішими тайнами для наших страждальців. Преосвященний Владика щиро висповідався і прийняв святі тайни. В обідню пору прибули з Бичкова рідні сестри Владики. Потішив їх, що почуває себе набагато краще.
«Коли повернулася у відділення, якийсь юрист сидів біля наших хворих, допитуючи Єпископа, що пам’ятає з аварії. Як відійшов юрист, я вологим рушником освіжила спітніле тіло. Ще раз повторно повитирала бинтом спітніле обличчя Преосвященного від густих, яскраво блискучих крапель поту на чолі. Досі пам’ятаю, як задумалась над тим, чому вони, як тільки витру, в ту ж мить знову появляються і надзвичайно яскраво блищать, мов перлинки. Тоді ще не відгадала, чому. Пізніше зрозуміла. Це були останні краплинки мученичого поту на теплому, чистому, святому чолі.»
Далі с.Теофіла описує візит матері ігумені Ігнатії Гаревич, про те, що ігуменя обіцяла головному лікареві Бергману замінити сестру Теофілу на іншу, щоб вона мала можливість відпочити. Воля матері ігумені – закон. На чергування заступають с.Інокентія та с.Іренея. «Потім сестри в сльозах розповіли, що др. Бергман наказав сестрам вийти разом із ним. Повернувшись дійсно через 5-8 хвилин забігають в палату і дійсно утішені тим, що хворих знайшли в такій же позі, в якій залишили. В ту ж мить почувся стогін: «О, Ісусе!», і тут же сильний, здригнувший все тіло струс завершив діяльність шляхетного серця назавжди.»
«Після секції зодягли ми свого улюбленого Владику достойно, згідно Його званню, в належний йому єпископський одяг. Перевезли тіло в Мукачівську церкву, звідти до Ужгорода, священики занесли його в кафедральний храм. Важко прощався осиротілий народ Закарпаття зі своїм дорогим батьком всю ніч і весь день – понеділок, 3 листопада. Похорон відбувся у вівторок 4-го листопада після богословським хором відспіваної Святої Літургії. До глибини душі зворушуючи проповідь промовив отець Прелат Олександер Хіра. Домовина з останками нашого дорогого мученика захоронена в крипту під кафедральним собором.
Вічна йому пам’ять та блаженний покій!»

Джерело:
http://lesiaromanchuk.com/sviashchennomuchenyk-teodor-romzha/

субота, 30 жовтня 2021 р.

31 жовтня 1951р. під час бою з московитами у с. Соколівка загинув Терлецький Микола Степанович «Беркут», «Давид».

Народився 1924р. с. Волощина Перемишлянського р-ну Львівської обл. – 31.10.1951, с. Соколівка Буського району Львівської обл.). Освіта – середня. Закінчив старшинську школуУПА «Олені» (1944). Командир підвідділу (чоти, роя) у сотні УПА «Жубри» (1944-1945) і ТВ «Асфальт» (1945-1946), інструктор ТВ «Асфальт» (1946), командир підстаршинського вишколу провідників теренових клітин ТВ«Асфальт» (літо-осінь 1946). Керівник Городоцького надрайонноого проводу ОУН (04.-07.1947), організаційний референт Миколаївського надрайонного проводу ОУН (осінь 1947 - весна 1948), референт пропаганди Бібрецького надрайонного проводу ОУН (весна 1948 - 1949), співробітник референтури СБ Рогатинського окружного проводу ОУН (1949-1950). Влітку 1950 переведений на Золочівщину, де очолив надрайонний провід. 
(Фото від Михайла Романюка, м. Львів)
Терлецький Микола Степанович («Беркут», «Давид»
****
Усунений з поста у травні-червні 1951 р. та призначений надрайонним провідником ОУН Брідщини. 20.09.1951 р. знятий з посади та включений до складу технічної ланки. Старший вістун, булавний (22.01.1946), старший булавний (31.08.1946).
Загинув під час облави у блокованому будинку Остапа Владики.

Літопис УПА.

пʼятниця, 29 жовтня 2021 р.

Дитячий концтабір у Мордовії ст. Потьма, пос. Явас, 385/9 (автор: Гошко-Кіт Анна). Спогади.

Автор: Анна ГОШКО-КІТ (на фото) Український часопис «Воля і Батьківщина», 1-2’2008

У мордовських лісах були табори для політичних в’язнів. Тисячі людей різних національностей, чоловіки і жінки, мучилися в неволі, голодні, в тяжкій праці з приниженням людської гідности. Все це виснажувало нещасних. Вмирали чоловіки, які працювали на лісоповалі. В інших лагпунктах були жінки, які шили на швейних фабриках військовий ватний одяг. Низькі бараки без вентиляції, велика норма і голод виснажували їх, і більшість хворіла на туберкульоз. Вже цілком хворих «доходяг» відправляли в табір Мордовської АССР – станція Потьма, пос. Явас, 385/9, де була центральна лікарня. За високим «забором» був «дєтдом» для арештованих матерів з маленькими дітьми та тих, які чекали їхнього народження.

Нещасні, небажані діти невільників, бліді, кволі, сумні, навіть плач у них був як скигління безпомічного маленького створіння. Тих дітей було близько 200, привезених з усіх таборів імперії, віком до 2-х років. Опісля тих, хто залишився живим, чекала доля іншого «приюту». За ще одним високим «забором» з колючим дротом був табір матерів. Та мати, у якої була дитина до одного року, мала право годувати дитину двічі на день: вранці, о 6-й годині, і ввечері, після роботи. Вона мала дозвіл приходити лише через вахту. До дітей, старших одного року, мамі було дозволено приходити у вихідні. Нещасні матері тремтіли при згадці, що відправлять дітей в інший «приют».

Коли медичні сестри брали з горла «мазок», означало, що матерів і їхніх дітей скоро розвезуть по різних таборах. Матерям дозволялося віднести свою дитину на вахту, а там «вольні» виривали дітей з материнських рук. Матері плакали, кричали, кусали руки «вольним», вили, як вовчиці. В дитячих голосах відчувалась розлука, і вони простягали рученята до матусі.

Та жінка, яка була засуджена на 10 років, ще мала надію, що колись знайдеться серце, що дасть вісточку про її дитину. Але ту, яка засуджена на 25 років, позбавляли надії колись довідатись про свою дитину і побачити її.

У мордовському «приюті» дітям не давали молока, овочів, але там була взірцева чистота, яку підтримували засуджені матері. Залізні ліжечка виблискували, підлога біла, постіль чиста, тільки лежали в них не діти, а мученики. Не було чути дитячого сміху, радости – була велика лікарня. Суворий режим, приписаний «вольною» докторкою, якої ми боялися. Матір відривали від дитини, і вона позбавлялась можливости бачити своє нещасне дитя.

У те пекло на землі у 1951 році привезли мене з малим сином Богданом. До того впродовж півроку ми перебували в тюрмі м. Станіславова (тепер Івано-Франківськ). Після суду Верховного трибуналу чоловіка і мене з дитиною засудили на 25 років трудових таборів. У Мордовії нас розлучили, оскільки я була засуджена, а дитина вільна. Нас розділяв «забор», колючий дріт і солдати з псами. Богдан був малий, і мені дозволялося двічі на день приходити його годувати. Я не бачила, де він спить, оскільки нам було заборонено вільно туди заходити.

Дітей нам виносили в коридор. Через тиждень мій синочок тяжко захворів і його забрали в лікарню. Я відважилася просити «вольну» докторку, щоб дозволила мені працювати санітаркою коло хворих дітей. На диво, вона згодилася, і я працювала через добу.

У лікарні було багато «боксів» – кімнаток на 7-10 дітей, відповідно до їхнього захворювання. Кожна санітарка мала свій «бокс» і відповідала за чистоту кімнати і дітей. Рано-вранці, о 6 шостій – «підйом». Береш сонну дитину, а то й дві на одну руку й несеш в туалет, де стоїть багато кріселок з горщиками, на які садимо дітей. Скоро, бігом треба піднімати інших дітей. Сонні діти плачуть, перехиляються з кріселка, інші на них досипають. Їх треба будити, скоро мити під краном з холодною водою та заносити в «бокс». За той час, коли діти сиділи на горщиках, ліжечка мали бути перестелені і все мало бути готове до годування. Десятеро дітей садимо за столик у кріселко, даємо їм у горнятках рідку кашу. Деякі діти знесилені плачем і хворіють переважно на пронос, тож їсти не хочуть. Таким треба насильно «запхати» кілька ложок каші. Сильніші діти міцно тримають у руках горнятко, бо знають: коли виллють кашу, то іншої не дістануть.

«Вольна» докторка казала: «Детям обязательно нужен воздух, несите их во двор в манеж». І знову швидко впихаєш дитину в спальний мішок і несеш надвір, на мороз в «манеж». Діти плачуть, однак жодна санітарка не може їх заспокоїти, бо потрібно виносити інших дітей. Діти плачуть, дихають холодним повітрям, і після цього хворіють на запалення легенів, бронхіти. Потім процедури: уколи, таблетки, які діти, звісно, сприймають неохоче.

Приходять на практику «вольні» медсестри, які на цих дітях вчаться робити уколи в голову. Я, санітарка, мушу міцно тримати дитину і дивитися на ті благальні оченята, які просять допомоги. «Вольна» сестра каже: «Пускай кричит. Я буду лучше видеть вены». Коле кілька разів, і дитині розпухає голівка. Я мушу мовчати, бо мене відправлять від моєї дитини, і я не зможу бачити свого хворого сина. Я була дуже хвора, часто втрачала свідомість по кілька разів на день. Інші санітарки приховували мою неміч перед «вольною» лікаркою, а то мені не дозволили б бути коло дітей.

Одна у нас була спасителька – Сара Марківна, про яку казали, що вона сиділа за «шпіонаж на користь Ізраїлю». Ніколи не отримувала вона листів, посилок, але, мабуть, Бог обрав її і прислав, щоб полегшувала муки і рятувала маленьких невільників. У лікарні їй виділили маленьку бокс-кімнатку, де стояло тільки її ліжечко. Сама вона була дрібної будови, тип семітський, волосся темне, кручене, припорошене сивиною. Прекрасний спеціаліст, великого розуму людина з чутливим жіночим серцем. Багато матерів завдячували їй спасінням життя дитини. Вона була невтомна, на кожний тривожний заклик вдень чи вночі вставала і надавала допомогу. І своєю присутністю вселяла надію. При обході хворих «вольною» лікаркою Сара Марківна стояла мовчазна. Вона не втручалася у некваліфіковані призначення лікування «вольної» лікарки, але після обходу намагалася щось змінити на краще. Сара Марківна бачила, яка я хвора і виснажена. Вона послухала мої легені, взяла дозвіл, щоб мене перевели в центральну лікарню на рентген і сказала: «Ты серьезно больна, никогда не садись за мотор на швейной фабрике, не иди на тяжелую работу, будь упряма, пускай вызывают комиссию из Москвы».

Ми ніколи не бачили синього неба, сонця, пташок. Життя спливало за дерев’яним парканом, оточеним колючим дротом і «бровкою». Над нами панував страх втратити дитину. Це був найгірший час мого життя. Дозволено було писати листи два рази на рік і просити, щоб хтось забрав дитину.

Боже! Яка це мука! Ніхто з нас, матерів, про свою долю і не думав. А син мій був тяжко хворий. Моє серце і очі тільки шукали ту Сару Марківну, надію на спасіння дитини. То був 1951 рік. Пам'ятаю один епізод. У нічну зміну я, Сара Марківна і ще одна санітарка сиділи зажурені, без надії, з тяжкими думками, що цілком нас знесилювало. Та хтось з нас сказав: «Хоч би духи сказали, що буде далі з нами і з тим проклятим Союзом».

Вирішили викликати духів. Мали великий папір, накреслили коло, довкола азбука, числа 1 до 10 та ще на маленькій тарілочці накреслили стрілу. В кімнаті напівтемрява. Кликали мертвих духів. Духи не хотіли спілкуватися з нами. Нарешті, в розпуці закликали: «Хоч би Богдан Хмельницький зжалився над нами! Дай нам відчути, що ти тут і відповідай на питання!». Ми відчули, що тарілочка починає рухатися. Питаю: «Духу Богдана Хмельницького, скажи нам, чи скоро помре Сталін?». Тарілка скоро закрутилася і стрілка показала 1953 рік. «Ох! –вирвалося з уст Сари Марківни, – Дай Бог, чтобы он здох, тогда увидим свободу». Вже недовго чекати, 1,5-2 роки! Надія є! Можемо вірити, що Союз розпадеться. Надбігла санітарка, постукала в двері, погукала на «проверку». Сара Марківна швидко сховала папір в ліжко, і вже ми, щасливі, зустрічали ранок.

Бували дні, коли Сара Марківна бігала по «боксах» і відбирала найбільш хворих дітей. «Быть может, завтра или ночью будем спасать этих детей». Вона довідалась у центральній лікарні, що привезуть жінку родити. Тоді вона забирала післяродову плаценту і приносила в дитячу зону. Переважно дітям до одного року розрізали скальпелем шкіру на ребрі розміром 3 см, і туди всаджували кусочок жіночої плаценти, шили два-три шви, змазували зеленкою, накладали малий тампон вати. Одну плаценту розділяли на 7-8 дітей. На диво, не було жодного ускладнення, присихали шви і діти відживали. Навіть у тих дітей, що були приречені на смерть, засвічувалися очі і в них блищало життя. Якщо живе хтось із тих дітей, чи знає, кому має завдячувати життям? Напевно, ні.

На превеликий жаль, я не пам’ятаю прізвища нашого Ангела Хоронителя і Спасителя – Сари Марківни. Але нехай усі добрі вчинки будуть благословенням її роду!

м. Ходорів
Дата публікації допису: Mar 01, 2012 8:6:56 AM
Джерело. https://sites.google.com/vox-populi.com.ua/vox-populi-crimes-of-the-nkvd/

29 жовтня 1914р. Перемога Українських Січових Стрільців на г. Ключ над московитами.

Гора Ключ у жовтні 1914 року стала ареною кривавих боїв між УСС та московським військом. Січові стрільці вели стрімкий наступ до підніжжя Українських Карпат. Метою москалів було швидке оточення та знищення 55-ї австро-угорської дивізії у складі якої перебували і відділи українського січового стрілецтва.

Через відсутність достатніх сил для успішної оборони, командування дивізії вирішило, що найкраще в даній ситуації буде відступити, стабілізувавши фронт по лінії Бескидів. Для уникнення повного оточення дивізії необхідно було відновити контроль над двома стратегічно важливими горою Комарницькою та горою Ключ.
Здобуття гори Ключ було доручено стрілецькій сотні Володимира Сроковського. Наступ розпочато стрільцями 28 жовтня. Після посиленого обстрілу ворожих позицій стрільці пішли в атаку. Московські війська розділилися. Частина їх відступала, а інша, полишивши окопи і виставивши вперед багнети, пішла стрільцям на зустріч.
Пам'ятай про великі дні наших Визвольних змагань.

Джерело: 1). ІДЕЯ НАЦІЇ (фейсбук сторінка)
*******
Січові стрільці перемогли російську армію у бою на горі Ключ у Карпатах 29 жовтня 1914-го.
Метою росіян було швидке оточення та знищення 55 австро-угорської дивізії, у складі якої перебували і відділи українського січового стрілецтва.

Командування австрійської дивізії вирішило зробити кілька кроків назад, стабілізувати фронт за лінією Бескидів. Сил для оборони бракувало. Щоб уникнути оточення, мали відвоювати гору Комарницьку та гору Ключ. На гору Ключ пішла сотня Володимира Сроковського. Озброїлися однозарядними гвинтівками системи Верндля, знятими з озброєння австрійської армії ще 1888-го.

Розпочали наступ 28 жовтня. Частина московського війська відступила, а інша частина із багнетами пішла назустріч.

"Стрільців щораз меншає. Одні поранені, інші вбиті. Нарешті головний наступ. Усі вцілілі швидко біжать уперед. Москалі подалися назад, одначе не всі. Багато москалів вискочили з окопів та наставили багнети проти нас, але стрільці в одну мить прикладами ґвинтівок потрощили їм голови. Земля, червона від крові, густо вкрилася москальськими трупами. Нарешті ми взяли московські окопи", - розповідав один із учасників бою.

13 стрільців загинули, 14 було поранено. Комендант сотні помер від отриманих ран навесні наступного року.

Джерело 2). 
https://m.gazeta.ua/articles/history/_zemlya-vkrilasya-moskovskimi-trupami-ukrayinci-peremogli-u-strategichnomu-boyu/866579

29 жовтня 1625р. неподалік Крилова розпочалась битва між козаками під проводом гетьмана Марка Жмайла та поляками.

Пам’ятний знак на честь Куруківської битви (Чечелеве)
***
29 жовтня 1625р. неподалік Крилова розпочалась битва між поляками та козаками під проводом гетьмана Марка Жмайла. Напередодні з протилежного табору повернулись козацькі перемовники. Коронний гетьман схиляв їх домовлятись і, отримавши відмову випровадив зі словами: «Якщо не хочете як вірні піддані зажити через замирення милосердя й ласки Його Королівської Милості, маємо в Бога надію, що за ваш непослуг і свавільство незабаром відчуєте силу наших шабель на своїми шиями, й пролиття крові, яке відбудеться, впаде на ваші душі…".

Не погодившись на домовленості, козаки отримали у відповідь потужний удар польської артилерії та надвірних військ. Козаки почали здійснювати зухвалі вилазки під розташування артилерії противника. Це не дало суттєвих наслідків. Попри очікування козаків, поляки більше не робили спроб наступати. Коронний гетьман наказав відступии, під покровом ночі теж зробили й козаки, відійшовши до Курукового озера.

Історія України.

четвер, 28 жовтня 2021 р.

Як шаліли червоні в Самборі. Підготував: Величко Лев. Спогади.

Зібрання біля самбірської ратуші напередодні вступу до міста Червоної армії, кінець вересня 1939 року
******
Особливим трагізмом наповнилися сторінки історії Західної України в 1941 році – напередодні і у перші дні війни, коли сталінсько-берієвські сатрапи перевершили всі звірства, вчинені ними на Україні у 20-30-х роках. Хвиля арештів захлинула Західну Україну. Брали усіх, хто колись належав до будь-яких політичних, наукових, освітніх, молодіжно-спортивних чи інших організацій або ж мав необережність висловити власну думку щодо подій у радянській державі. Всі вони звинувачилися у націоналізмі і вважались ворогами Радянської влади. Перед війною такими людьми були вщерть заповнені тюрми краю. Червоні загарбники намагалися залякати народ окупованих територій, поставити його на коліна. З цією метою було організовано ряд судових процесів над членами ОУН, інтелігенцією.

Десятки тисяч арештованих людей, яких більшовицькі інквізитори не встигли засудити у перші дні війни за наказом наркома внутрішніх справ СРСР Л. Берії розстріляно. Світ ще не знав такого масового кривавого морду, який вчинили ці нелюди над своїми жертвами.

Загалом у 1939-1941 роках на землях Західної України було заарештовано близько 60 тисяч чоловіків. Понад 50 тисяч з них було розстріляно або ж по-звірячому замучено у застінках тюрем.

Нижче пропонуються спогади людей, які чудом врятувались від рук енкаведистів.

Виникає питання: «Чи буде суд над НКВД?»
Джерело.
Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга І. Документ №16. (Записано 10 липня 1941 року)
****

Людина не з того світу. В нашій редакції з’явилася людина, з обличчя якої ще тепер пробивалось якесь несамовите психічне потрясіння. Вона представилася нам, показала свої документи й уривчасто та безладно почала розказувати ось що:

Я українець, інженер. За совєтської влади був надлісничим у Самборі. Органи НКВД арештували мене на початку лютого 1941 року, і я сидів у самбірській тюрмі до 27 червня цього року. Того дня разом з іншими в’язнями ми виламали тюремні двері і не знаю яким чудом спаслись майже неминучої смерті. Розкажу вам про те, що ми бачили і пережили в самбірській тюрмі під час останніх днів червоної влади. Пробачте, розказую хаотично й уривчасто, але я стільки пережив і тепер в такому психічному стані, що не в силі як слід все це представити. Зроблю це пізніше. А поки що слухайте і передайте це загалові до відома.

В самбірській тюрмі було понад 5000 людей, майже самі українці і деякий відсоток поляків. Давніше, перед вибухом німецько-совєтської війни, в’язнів частинно кудись забирали. Вони вже більше не вертались. Ми переконані, що їх порозстрілювали, бо українсько-німецька комісія ствердила, що в пивницях тюрми були закопані вже від кількох місяців людські трупи.

Починається кровавий танець. Почалось це у четвер 26 червня. Енкаведисти підложили динаміт під жіночий відділ тюрми з 2-ох камер і висадили його в повітря. Там сиділо близько 30 жінок. Всі вони загинули. Ніч з четверга на п’ятницю (26-27 червня) пройшла «спокійно». Викликали тільки поодиноких людей, які вже не вертались… В п’ятницю 27 червня о пів на п’яту почалася на тюремному подвір’ї страшна стрілянина і масакрування людей. Повітря роздирали стріли та несамовиті зойки і благання: «Рятуйте, пощадіть!» З 13-ої камери, вікна якої виходили на подвір’я, в’язні почали кричали: «На подвір’ї стріляють людей!».

Розбивайте тюрму! Наша, 13-та камера у відповідь закричала : «Розбивайте тюрму! В місті вже є німці!». Півхвилини опісля надлюдськими зусиллями ми розбили двері нашої камери і вибігли в коридор. Тут було вже півсотні людей з інших камер. Упродовж 10-15 хвилин в коридорах зібралось до 2000 людей. Були й такі, що боялися виходити з камер. Щоб мати чим боронитись, ми почали ламати водопровідні рури. Інші лупали гзимси (карнизи) і брали в руки цегли, а також «кіблі». Так «озброєні» випихаємось на тюремне подвір’я. Навпроти нас націлені скоростріли. А ми – хто з залізом в руках, хто з дошками, хто з цеглами – напираємо на енкаведистів, озброєних до зубів. Зацокотіли скоростріли. Падуть підкошені кулями в’язні. Людська струя пливе все ж таки далі. Силою своєї одчайдушної маси ми виперли озброєних до зубів енкаведистів з першого подвір’я. Одначе, тюрма, як цілість все ще була окружена енкаведистами, які кидали ручні гранати у в’язнів. Розшматовані людські тіла…Частина в’язнів, незважаючи на бомбардування, розбиває другі залізні двері і вдирається на друге подвір’я. Тут розбиває вона залізну браму в мурі і вибігає в напрямі млинівки. Друга, найбільша група, в якій був і я, виломлює залізні двері на головне подвір’я і напирає на велику залізну браму тюремної огорожі від вулиці Дрогобицької (тепер І. Франка). Один з в’язнів знайшов ключ від брами. Відчиняємо і вибігаємо на вулицю. Тут великий рух. Стрімголов відступають червоноармійці, усякі роди зброї.

«Стреляйте фашистскую сволоч». Побачивши нас, один з відступаючих, старший лейтенант, дав наказ червоноармійцям: «Бойцы. Стреляйте фашистскую сволочь!». Одначе ніхто з червоноармійців не стрілив ні разу, крім того ст. лейтенант, який почав строчити по нас скорострілом. Впало від цього понад 25 в’язнів. Ті, що врятувались, вирвались на місто і порозбігались, хто куди. Я сховався у своїх знайомих… Коли більшовики відступили, окрема комісія тимчасово підрахувала, що в самбірській тюрмі закатовано і розстріляно близько 1200 людей. Люди, шукаючи за свояками і знайомими, складали порозривані гранатами шматки тіла, щоб розпізнати своїх…

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга І. Документ №18. (Записано 11 липня 1941 року)

З огляду на малі поки що розміри нашого часопису, подали ми у вчорашньому числі тільки першу частину жахливих ревеляцій про масові розстріли і масакри жидівсько-большевицького НКВД в самбірській тюрмі. Тепер даємо докінчення цих ревеляцій очевидця, що їх пережив. В самбірській тюрмі розстрілювали один жид-енкаведист родом із Самбора, 2-ох жидів з Совєтського Союзу, 2 грузинів, 1 черкес, 2 совєтських росіяни та 1 українець з Торчинович Самбірського повіту.

Стоси трупів у пивницях. Після провірення тюрем нашою комісією знайдено під житловими кімнатами начальника б. самбірського НКВД, його заступника і дижурних 2 пивниці, повні помордованих і зложених у стос трупів. В одній пивниці було близько 150 свіжих трупів. Деякі лежали там від початку війни (22 червня), в другій було вісімдесят кілька тіл. Частинно раховано по кількості ніг.

Жахливий вид. В загородженні тюрми знайдено 25 помордованих і змасакрованих у жахливий спосіб людей. Деякі з них мали в устах шмати і пісок, інші попідрізувані нігті на пальцях рук, пошматовані і повирізані пояси з лиць, повиколювані очі, повідрізувані носи, повибивані зуби і т. д . У жінок були повідрізані груди, порозпорювані животи, повиривані жмути волосся, збезчещення… Були теж помордовані діти, понад 50 осіб…

Що знайдено в котлах і чим кормили в’язнів. В кухонних котлах тюрми знайдено розварені руки і ноги… Це вказувало б, що в’язнів кормлено людським м’ясом. В’язні, як каже наш оповідач, одержували вже від березня цього року якесь підозріле біле м'ясо. Люди не знали, що їдять, але смак того не був похожий на смак м’яса тварин… В порціях, що одержували в’язні, ніколи не було костей…

Допити і карцери. Людей брали на допити ночами 3-4 рази в годинах 11-й, 12.30, 2-ій і коло 3-ої. Коли в’язень не признавався, давали до карцеру. Карцери – це були камерки 1метр ширини і 1,8 метра довжини. Там напускали води і впихали в’язня тільки в білизні. За першим разом, коли в’язень не признавався, вкидали до карцеру де було тільки 2 цм води. Там перебували в’язні звичайно 5 днів. Коли ж в’язень все таки не признавався, то його вкидали в камеру, де вода була покістки. І знову держали там 5 днів. З таких камер викликали на допит щодня і знову вкидали туди та погрожували: «Ми маємо ще кращі способи на вас». Коли ж в’язень все таки не признався, його тортурували: стикали дверми пальці, ламали ребра, підрізали нігті на пальцях рук…

Очевидець знесилений…Кінчимо. Наш оповідач, розказуючи про всі ті несамовиті події, що хвилини встає, ходить по кімнаті, перериває уривчасте оповідання, протирає чоло, наче щось собі пригадує, відтак каже:

– Я вже не в силі вам далі розказувати, тому кінчу:

– Багато знав я в’язнів, що сиділи зі мною в тюрмі, і дома маю список 56 знайомих, закатованих енкаведистами. Тепер пригадую собі тільки такі прізвища: 1) селянин-швець Горбатий, звідки не пам’ятаю, 2) отець Турський з сином, 3) червоноармієць-українець Князів, якого замучили за те, що перепускав через кордон українців на німецький бік, 4) один кооператор з Самбора, прізвища не пам’ятаю, шатен, років 45-50. В Самборі залишилось тільки троє наших кооператорів, всі інші помордовані.

Ми вбили трьох енкаведистів. Наш оповідач намагається дати на кінець ще додаткові образи х жахливих переживань у тюрмі і, збираючи насилу свої думки, закінчує:

– Ми, напираючи лавою з тюрми на стріляючих зі скорострілів енкаведистів, посуваючи силою розпуки, одчаю і надлюдської відваги масу вбитих і ранених в’язнів, премо вперед. Енкаведисти під нашим напором відступають, хоч озброєні скорострілами, наганами і гранатами. У висліді енкаведисти почали втікати, показалося, що вони в дійсності боягузи. По дорозі вбили ми цеглами і дрючками з водопровідних рур ще на коридорах тюрми трьох озброєних наших катів. Шкода, що тільки трьох, – кінчить наш оповідач…

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.
*****
Книга І. Документ №47. (Записано 20 липня 1941 року).

27 червня 1941 року – пам’ятний день для в’язнів самбірської тюрми. Ми, по неспокійних ночах від часу вибуху війни, пробудились дуже рано. Нікому не хотілося спати, а все якість недобрі передчуття мучили нас. Сонце, як завжди засипало землю своїм гарячим промінням, заглянуло і до нашої камери, відбиваючи залізні грати вікна на протилежній стіні. Ми передали через «мікрофон» привіт нашим друзям з 21 камери і чекали сніданку. Нас було 14. Одні ходили по камері, інші схилили зажурену голову. Нараз чуємо дикий рик енкаведиста, якого ми називали «божевільним»: «Всім так, як стоять, – виходити на прогулянку». Ми вийшли з камери і попленталися на подвір’я. Всіх було приблизно 200 осіб. Подвір’я оточене зі всіх сторін високим муром з дижуркою, в якій стояв енкаведист з крісом.

Червоні кати з наганами в руках бігали то тут то там, кричали і видавали накази. Чуємо наказ: «Відвернутись спиною до вікон тюрми, стати один біля другого і приклякнути на одно коліно! Хто оглянеться назад, тому смерть!». Мороз пройшов по тілу, а в голові майнула страшна думка: «А може нас хочуть розстріляти?!». Такі думки з’явились і в інших в’язнів і миттю оббігли всіх. Нараз застукотіли кулемети, а з їх звуком понісся стогін і зойк умираючих і ранених. Я сидів в останньому ряді. Ціле моє життя від дитинства блискавкою промайнуло в голові. Чую наказ: «Перестати стріляти!» – падає ще кілька пострілів і замовкає кулемет. Стогін і зойк продовжується, а незабаром на привіт їм летить ще кілька гранат і з гуком розривають тіла ранених. Скрізь кров просякла землю. Мій друг О. Березний встає ранений в живіт, а за ним повзуть ранені в ноги, без рук, ховаються під сходами, щоб врятувати рештки свого життя. Головні двері тюрми відкинені, на дежурці великий безлад: маска, пера, папір, телефон безладно розкидані по підлозі. Вибігаю на сходи і кричу: «Друзі, ми вільні! Кати повтікали!».

Почалась біганина і метушня: одні сміялись з радости, плакали, бігали по коридорі, ховались у канали, перелізували через мур, під яким наші товариші гинули від куль енкаведистів. Вибігаю на партер, де містилась камера жінок, з якими я часто говорив через «мікрофон». Вибиваю віконце в дверях і бачу: перелякані дівчата сидять одна біля однієї і моляться. «Вибивайте двері! – кричу через вікно. – Ви вільні!». Звідси біжу до камери, де сиділа Ольга Білас з Трускавця, Маруся Мацюрак і Вельгуш з Дрогобича, Катруся Месишин з Гаїв Вижніх та інші. Двері відчиняються з гуком і з радости Ольга падає мені в обійми. Замки дверей летять під ударами в’язнів. Звідки з’явилась така сила у цих катованих людей, годі сказати. Не тривало більше як пів години, а з тюрми вийшло більше півтори тисячі людей. Зі своїми подругами Марусею Гук з Гаїв Вижніх, Стефою Чайківською з Кульчиць, Марусею Фірман з Ліска та з іншими виходжу на вулицю Самбора. У місті ще багато большевицького війська. Недалеко стояв енкаведист, який оторопів, побачивши таку кількість людей, і «відважний лицар» сховався в найближчому домі. В Кульчицях в сіні переховувались ми до неділі, до приходу німецької армії. 30 червня зі сльозами в очах прощались ми зі своїми друзями з тюрми, які впали за велику Ідею.

Джерело.https://sites.google.com/vox-populi.com.ua/

УНІКАЛЬНА ЛЬВІВСЬКА КАПЕЛА БАНДУРИСТІВ «КАРПАТИ» ОПИНИЛАСЯ НА МЕЖІ ІСНУВАННЯ. Це єдиний у світі колектив, у якому 70% бандуристів – незрячі.

У Львові про припинення свого існування заявила капела бандуристів «Карпати» Українського товариства сліпих через відсутність фінансування. Про це написав директор капели Роман Кіт. 

«Дорогі шанувальники бандурного мистецтва, на превеликий жаль, капела бандуристів "Карпати" Українського товариства сліпих постановою ліквідовує юридичну особу, у зв'язку з відсутністю коштів на фінансування. Мої спроби 2020-2021 років перейти під патронат м. Львова закінчились співчуттями», – каже він. 

Директор капели зазначив, що їм виділили 200 тисяч гривень, але перше фінансування їм прийшло лише у середині серпня і лише на 0,3% посадового окладу. 

«Практично колектив тримався на ентузіазмі і любові до бандури та української пісні. На наступний рік фінансування не буде взагалі і тому ліквідовують цей унікальний колектив».

директорка департаменту розвитку ЛМР Наталія Бунда зазначила, що до міськради капела звернулася цього року, а раніше їх фінансували з державного бюджету. 

«Вони звернулися до нас цього року і міськрада пішла назустріч. Цього року підтримка передбачається у розмірі 200 тисяч грн, і 4 листопада буде сесія, де затвердять кошти, a після того вже зможемо їх фінансувати», – каже вона. 

Як тільки вони звернулися за допомогою, то ЛМР почала готувати проєкт програми. Наразі з тих 200 тисяч ще жодних коштів капела «Карпати» не отримала, бо спочатку програму прийняли, тоді вона пройшла комісію, а зараз очікується погодження на сесії, яка відбудеться 4 листопада, пояснює Наталія Бунда. 

«Як тільки буде проголосований бюджет, то наступного дня після підписання ухвали зможемо працювати з капелою за договорами і фінансувати», – додала посадовиця. 

Капела «Карпати» – музичний колектив, який діє у Львові, єдиний у світі, в якому 70% бандуристів – незрячі. 

Капелу заснували при клубі Львівського навчально-виробничого підприємства УТОС у червні 1953 року для реабілітації інвалідів з вадами зору.

У 1964 році за творчі успіхи колективу присвоєно почесне звання «Самодіяльна народна капела бандуристів». До 1990 року вона була у статусі самодіяльного колективу, а згодом отримала статус професійного колективу. 

Джерело. Софія Шавранська.
https://tvoemisto.tv/news/lvivska_kapela_bandurystiv_karpaty_prypynyaie_svoie_isnuvannya_124447.html

27 жовтня 1916р. Гуцульська сотня УСС під проводом четаря Миколи Никорака відбула в Карпати, в околиці полонини Кирлибаби.

27 жовтня 1916р. Гуцульська сотня УСС під проводом четаря Миколи Никорака (згодом його заміняли четар Альфонс Ерле, німець за національністю, сотник Омелян Левицький, четар Іван Бужор) відбула в Карпати, в околиці полонини Кирлибаби, де перебувала до середини 1917 р. Там Гуцульська сотня особливо відзначилася у боях поблизу гори Присліп, де 1 грудня спільно з німецькими частинами розбила росіян, та 31 березня, коли взяла в полон російську залогу з 45-ти чоловік разом із командиром, захопивши при цьому скоростріл і міномет. 27 червня 1917 р. вона повернулася до легіону УСС.

Джерело.
Історія України. Визвольні змагання. Вікіпедія.

середа, 27 жовтня 2021 р.

27 жовтня 1943р. на Закарпатті народився Йосип Тереля - учасник Українського правозахисного руху, жертва московитської "каральної психіатрії", політв’язень.

Багато років жив і працював в с. Довге,
Закарпатської області. 23 роки провів в радянських тюрмах (з них 9 років — в одиночці) за те, що був активістом українського католицького правозахисного руху. За цей час він у повністю містичний спосіб звершив дев'ять успішних втеч з тюрем і колоній посиленого режиму.

Йосип Тереля — це людина, яка боролася за свободу віросповідань, вільне здійснення
обрядів, звільнення засуджених за віру, одним з методом його боротьби було створення комітету захисту Української греко-католицької церкви.

Про нього написано бестселер Майкла Брауна «Труба Гавриїла». Папа Римський провів з українським пророком тридцять шість аудієнцій. Іван Павло ІІ розпитував його про майбутнє.

На початку 1980-х років деякі священики та зацікавлена світська молодь вжили зусиль для розповсюдження за кордоном інформації про драматичне становище греко-католиків та їхні дії для утвердження Церкви. У вересні 1982 р. Йосип Тереля організував Комітет захисту Української католицької церкви («Ініціативна Група в справі захисту прав віруючих та Церкви»), що ставив собі за мету домогтися її легалізації. Хоч у відповідь на це режим став заарештовувати її активістів, серед українців Галичини та
Закарпаття відданість своїй давній церкві не втрачала сили.

Після арешту Терелі і засудження його до позбавлення волі на один рік у грудні 1982, керівництво перейшло до Василя Кобрина, котрий у свою чергу був засуджений до 3-х років примусових робіт у листопаді 1984. Від початку 1984 Група почала нерегулярно розповсюджувати бюлетень «Хроніка Католицької церкви на Україні», в основному підготовлений Йосипом Терелею.
Однією з причин появи бюлетеню, крім негативної атмосфери довкола руху за легалізацію Української греко-католицької церкви, було почуття кризи, що поглиблювалася в підпільній Церкві. Джерелом цієї кризи було старіння та вимирання священиків, котрі були навчені в «нормальних» умовах (перед нищенням Церкви), та не могли бути заміщені такою ж кількістю добре підготованих молодих священиків. Іншим приводом було те, що протягом майже 40 років прибувало щораз більше «криптокатоликів», котрі відвідували православні храми. Серед них працювала нова генерація ортодоксальних священиків, котрі не виховувалися в греко-католицькій традиції та поступово відштовхувалися від Української греко-католицької церкви і могли не повернутися до неї, доки та була в підпіллі і не отримала визнання режиму.

19—20 серпня 1985 року відбувся суд над Йосипом Терелею, звинуваченим за ст. 62 КК УРСР. Йому інкримінували складання і редагування восьми випусків «Хроніки Української католицької Церкви», написання листа до Ганса Майора — голови комітету німецьких католиків, розповсюдження теологічної літератури, усні релігійні висловлювання тощо. Й. Тереля засуджений на 7 років таборів.

Помер Й. Тереля на вимушеній еміграції в Канаді 16 березня 2009 р., а на початку липня його тіло було перевезено в Україну і, після похоронної відправи в храмі Архистратига Михаїла Нижнього Болотного (Іршавський р-н, Закарпатської області), віддано рідній землі. Організацією перевезення і поховання покійного займались з канадійського боку вірні друзі — владика-емерит Даниляк і пан Юрій Москаль, на батьківщині естафету прийняв отець Петро Кобаль. Він же, з своєю родиною, влаштував поминальний обід, під час якого прозвучало багато українських духовних пісень у чудовому виконанні подружжя Ірини і Андрія — співробітників канадського «Радіо Марія». На могилі Й. Терелі, із спогадами про страдницький шлях у неволі і працю в підпільному «Комітеті захисту УГКЦ» виступив співстраждалець і співпрацівник Йосипа по «Комітету» пан Василь Кобрин з м. Бібрка Львівської області.
За роки незалежності України йому так і не було надано право називатись її громадянином і приїжджав він сюди тільки як гість, чи турист.

Джерело Вікіпедія

27 жовтня 1937р. в Карелії, в урочищі Сандармох, розпочалися наймасовіші розстріли в’язнів Соловецького табору особливого призначення. До 4 листопада тут московити вбили 1111 людей.

Пам’ятний знак в урочищі Сандармох. Фото: maxpark.com.

Урочище Сандармох розташоване за 19 кілометрів від міста Медвеж’єгорськ. Воно стало спеціальною територією, яку органи НКВД СРСР використовували для масових страт. Наприкінці 1930-х тут розстріляні майже 10 тисяч осіб – спецпоселенців, в’язнів із Біломорсько-Балтійського каналу та Соловецьких таборів. Усього виявлено 236 розстрільних ям.

Наприкінці жовтня 1937-го Сандармох став місцем страти соловецького тюремного етапу. За кілька днів тут загинули Микола Зеров, Лесь Курбас, Микола Куліш, Валер’ян Підмогильний, Валер’ян Поліщук, Павло Пилипович, вчені, політичні й державні діячі Володимир Чехівський, Степан Рудницький, Матвій Яворський і багато інших українських інтелектуалів.

Як встановив російський дослідник Олександр Черкасов, смертників “готували” до страти у трьох кімнатах бараку в Медвежій Горі. У першій – звіряли прізвище і роздягали, в другій – зв’язували, в третій – лупили по голові дерев’яною “колотушкою”, аби людина втратила свідомість. Далі вантажили на машини і по 40 душ перевозили в Сандармох. Напівживих людей скидали до великих ям, а член розстрільної бригади Михайло Матвєєв особисто стріляв кожному в голову.

Місце злочину, вчиненого 27 жовтня - 4 листопада 1937-го, довгий час приховувалося. Його виявили лише в 1997-му.

Джерело
Підготували Наталя Слобожаніна, Леся Бондарук, Сергій Горобець.
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua 

неділя, 24 жовтня 2021 р.

24 жовтня 1948р. у Львові московити замордували Марію Кизимович «Марта», «Листок», «Правда», "Рута", діячка ОУН, зв’язкова Генерала Романа Шухевича, уродженка с.Киданів Бучацького району.

На будівлі Львіського МВ УМВС України встановлено пам'ятну дошку Марії Кизимович.

24 жовтня (або 25 жовтня зранку) 1948р. – у Львові загинула діячка ОУН, зв’язкова Генерала Романа Шухевича, уродженка с.Киданів Бучацького району Марія Кизимович («Марта», «Листок», «Правда», «Рута».). 
У Карпатах стала референтом Карпатського краю. Згодом – заступником Чортківської округи Українського Червоного Хреста. Була безпосередньо зв’язана з керівництвом ОУН, з членом Центрального Проводу ОУН Р. Шухевичем – «Туром», яких забезпечувала харчами, зв’язком. 

Арештована органами НКВС. Загинула після допиту. Точні причини смерті невідомі. Зі слів подруги стало відомо, що у комірці вишитої сорочки Марії була зашита ампула з отрутою. Можливо, її не знайшли під час обшуку і Марії вдалося скористатися нею.

Джерело
https://teren.in.ua/2017/10/25/25-zhovtnya-v-istoriyi-ternopilshhyny-2/
*********
Народилася в 1909р. в с. Киданові (у давнину Кийданів, Койданів), нині Бучацький район, Тернопільська область, Україна (тоді
Королівство Галичини та Володимирії ,
Австро-Угорщина). Батько Михайло Амвросійович працював учителем початкової школи (зокрема, у 1910—1911 роках в однокласовій школі в Киданові). Мати — Ольга Іванівна — вела господарку, виховувала 6 дітей (три сини, три доньки). Батьки переїхали до Нагірянки поблизу Бучача, де батько вчителював, мав пристойну платню, збудував дім (був знесений). У 1915 році всю родину евакуювали до Нового Торгу, де Марія почала вчитися у школі. 

1918 року Кизимовичі повернулися до Нагірянки. Навчалася в Бучацькій державній гімназії (1921—1925), у 1925—1930 — в учительській семінарії у Тлумачі, яку закінчила, не отримавши диплому (за іншими даними, закінчила Бучацьку учительську семінарію). До 1933 року працювала домашньою вчителькою дочки священника в Тлумачі, проживала у нього. 1933 року ві Львові закінчила 6-місячні курси вихователів дітей дошкільного віку і повернулася до Нагірянки. 1934-го — керівниця дитячої захоронки в Коропці. 1935 року навчалася у Львові на 6-місячних курсах домашнього сільського господарства. Закінчила з правом викладання на них. 1935 року після закінчення с/г курсів влаштувалася на єдину українську фабрику Львова «Фортуна Нова», працювала завідувачкою особистим майном директора до 1936 р. Через тиск польської
шовіністичної влади не могла працювати вчителькою чи вихователькою, часто змінювала роботу.

Згодом повернулася до Бучача, в 1936 році в місцевому повітовому Союзі кооператив познайомилася з Левком Зацним («Троян») — бухгалтером із Бережанщини, провідним діячем ОУН, під чиїм упливом вступила до лав цієї політсили. Входила до складу групи, якою з 1937 року керував повітовий керівник Юліян Гуляк («Опир», «Марко»). Окружною провідницею до 1940 р. була Клавдія Чайківська — «Блискавка» з м. Монастириська. За завданням Л. Зацного періодично висилала й передавала групі Гуляка грипси і літературу, виконувала функції кур'єра. Наполегливо, відповідально, вимогливо готувала дівчат до праці в ОУН.

Потрапила під поліційний нагляд, її двічі заарештовували, також перебувала в
концтаборі Березі-Картузькій. У 1937 році вела курси в Чорткові, Бучачі, Монастириськах. Від 1938 — в мануфактурному магазині Бучацького повітового союзу кооператив, водночас — повітова інструкторка домашнього господарства. У 1939—1940 роках — учителька початкової школи в селі
Переволоці.

У 1939 році перейшла на нелегальне становище, 1940 року переховувалась у Жизномирі в Ю. Гуляка. У Карпатах стала референткою Карпатського краю, Гуляк зв'язав Марію з окружним провідником — псевдо «Трава», але наступного дня його вбили. Марія залишилася без зв'язку, виїхала в Чортків до знайомого, за його дорученням працювала в селах Борщівщини.

Після початку війни брала участь у мітингу в селі Вовківцях, присвяченому самостійності України. Вийшла з підпілля, повернулася до Бучача. Через якийсь час, знову з метою конспірації, відкрила казино при клубі в Бучачі; через 6 місяців казино закрили — Марія переїхала до Львова. Поступила на роботу до Української Хліборобської Палати інструкторкою Чортківскьої округи. Там працювала до наближення фронту.

Щоб не потрапити до рук НКВД, Марія вирішила їхати до знайомих у Варшаві. Однак, доїхавши до Перемишля, чомусь залишилася на рідній землі. Можливо, не було грошей, можливо, одержала якісь інструкції. Марія повернулася до Чорткова, де були більшовики. Знайшла зв'язок з керівником УЧХ окружного проводу «Мотрею», яка призначила її заступником Чортківської округи УЧХ від 1944 р. до травня 1945 р.

У червні 1945 р. нелегально проживала в селі Заболотівці Чортківського району. Була безпосередньо зв'язана з керівництвом ОУН, з членом Центрального Проводу ОУН Романом Шухевичем — «Туром», яких забезпечувала харчами, зв'язком. Мала організаційний зв'язок із функціонерами Центрального Проводу ОУН Марією Яремко, Володимиром Соляком та іншими. Починаючи з 1945, нелегально проживала з фіктивними документами на території Тернопільщини і Дрогобиччини.

У 1947—1948 роках перебувавла, зокрема, у Львові, в Бучачі, про неї ніхто нічого не знав. З документів слідчої справи відомо, що в 1945 р. через реорганізацію УЧХ Марію викликали до обласної провідниці УЧХ «Анни». «Анна» і «Ксеня» (зв'язкова Р. Шухевича) знайшли «Марту» через станичну «Ярусю». «Марта» отримала доручення підготувати бункер для «Білого» в лісі біля Заболотівки. Марія готувала їжу, майже на три місяці (липень — вересень) стала довіреною особою «Білого», приймала кур'єрів, за потреби зв'язувала їх з «Білим». Через два місяці після відїзду «Білого» криївку виявили (видав один із охоронців на допиті). Так «Марта» знову втратила зв'язок, змінювала місце проживання. Влітку 1948 р. приїхала Нирків до зв'язкової з Бучача Олени Ясіновської (під прізвищем Олена Помазанська). Через якийсь час органи НКВС, які посилено шукали Кизимович, знайшли її в домі Ясіновських, і 17 жовтня 1948 р. їх заарештували. 

У Львові арештованих розмістили в різних камерах. 22 жовтня 1948 р. був перший допит, другий — 24-го. Померла о 4 годині ранку наступного дня. Точні причини смерти невідомі; у справі написано: «Смерть настала від паралічу серцевих м'язів…» Чи її замордували, чи, щоб уникнути знущання, знищила сама себе — невідомо. Зі слів Олени Ясіновської відомо, що в комірці́ вишитої сорочки Марії була зашита ампула з отрутою. Можливо, її не знайшли під час обшуку і Марії вдалося скористатися нею.

Джерело:
1. Синенька О. За рідний край, за нарід свій. — Тернопіль: Воля, 2003.С. 9—16. ISBN 966-528-174-7
2.  Л. Марія Кизимович - зв'язкова Генерала Шухевича // Архіваріус. - Тернопіль, 2010.-№ 14 (травень).-С. 8.
3. Штокало В., Щербак Л. Кизимович Марія. Тернопільський енциклопедичний словник: у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль: Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2005.-Т. 2 : К-О.-С. 67. - ISBN 966-528-199-2.

Спогади: Левко Грущак "Левко" провідник Дрогобицького проводу ОУН. Загинув у бою з московитами.

Левко Грущак.
Народився 1919 року в Дрогобичі, колишній дрогобицький гімназист, навчався у Львівському медичному інституті.

У 30-х роках XX ст. у Дрогобичі діяли декілька осередків ОУН. Націоналісти основну увагу зосереджували на вихованні нового українця, здатного боротися і жертвувати заради самостійної і соборної України. Молодь активно включається у вир боротьби. ОУН проникає в усі українські структури – кооперативи, «Просвіти», спортивні товариства і школи. Коли в 1940 році був сформований у Кракові Революційний Провід ОУН, очолюваний Степаном Бандерою, Левко Грущак береться за активну роботу і організовує разом із іншими членами ОУН у Дрогобичі Свято проголошення Української держави, відновленої у Львові Актом 30 червня 1940 року.

ОУН у Дрогобичі почала підготовку до масової збройної боротьби проти фашистських окупантів. До організації увійшли багато дрогобичан. Приходили люди з ближніх сіл: Унятич, Лішні, Мельників, Раневич, Рихтич, Михайлевич та інших. На своїх зборах оунівці виробляють стратегію і тактику боротьби проти окупантів. Перед членами організації виступали різні лідери ОУН. Крім проведення навчання, надавали велику допомогу радянським полоненим, які втікали з німецьких концтаборів. Л.Грущак і В.Курчак роздобували необхідні документи, завірені німецькою адміністрацією. Багато полонених різних національностей пішли до УПА.

Коли на Дрогобиччину вступили більшовики, всі оунівські осередки згуртувалися у Дрогобицький провід, керівником якого став Левко Грущак (псевдо «Левко»), референтом проводу був призначений Михайло Мороз ( псевдо «Голуб»). Частина проводу пішла в підпілля, решта перебувала на легальному становищі, працювала на підприємствах, організаціях.

Сестра Грущака Дана згадує про брата: «Гарний він був – такий, як намальований, мудрий, мужній ... Умів усе: і план скласти, і виконати завдання, і співати, і воювати. У нашій хаті збиралися повстанці, а я стояла на чатах. В оселі були зброя й аптека. Коли брат вчився у медичному інституті у Львові, за ним уже стежили енкаведисти. Щоб не потрапити до їхніх рук, ходив ночувати у гробівець на Личаківському цвинтарі. Отаким був сміливцем».

Марія Гриник із села Медвежа згадує: «... постійно навідувався до нашої хати керівник Дрогобицького проводу ОУН УПА «Левко». І досі пам’ятаю Левка – високого, ставного, гарного, бесідливого і дуже суворого. Усі повстанці його поважали і слухали, виконували все, що скаже «Левко». Був він мрійником і життєлюбом, твердо вірив, що боротьба з більшовиками мусить увінчатися успіхом. Пригадуються такі його слова: «Якщо Бог допоможе нам вистояти, якщо край наш стане вільним, я приїду до вас і отут, на Кичерці (гора біля Солтиського Лану), організую велику гостину, почастую всіх медвежан, що так щиро допомагають нам».
У селі Медвежа боївка УПА мала власну друкарню. Організатором й ідейним натхненником був Левко Грущак. Листівки випускалися з нагоди різних подій, були звернення «До демобілізованих вояків червоної армії» не йти служити до «істребітельних батальйонів НКВД, щоб не зробили з них каїнів-катів рідного народу», а «приєднуватися до революційного фронту проти більшовицьких загарбників...», листівка «до сексотів, донощиків, міліціянтів, «істребітелів» та інших зрадників українського народу».

Хвилюючою є листівка УПА, датована серпнем 1946р., «Тим, що їдуть на Донбас»: «Не забувай, що ти дочка, син українського народу. Енергійно протидій всяким спробам принизити тебе і твою націю. Плекай пильно високу українську мораль. Не віддавайся розпусті. Затіснюй дружбу зі своїми братами зі східних земель. Неси їм любов, співчуття і дружбу, бо всі ми однієї матері діти. Не будь рабом і не гни шиї перед московськими блюдолизами. Ділися всім зі своїми братами зі Сходу і Заходу. Говори тільки рідною мовою, співай рідні пісні і відчуєш у них голос свого рідного народу». Ці слова і сьогодні є заповіддю для українців.

Настав листопад 1946 року, багато повстанців уже загинули. За голову «Левка» НКВД обіцяло 30 тисяч рублів. Зв’язкова УПА «Люба» – Стап’як Євгенія Миколаївна, 1928 року народження, згадує: «Зелений» та «Левко» квартирували у Стап’яка в селі Унятичах цілий тиждень. На вечерю 23.11.1946 року їм Торська Ганна принесла курку, але з невідомих причин вечеря була перенесена до сусідської хати Миколи Хом’яка. О 20 годині Марія Хом’як, 1928 року народження, вийшла з хати, а хата вже була оточена облавцями. Стала втікати і автоматна черга скосила її. Мати вибігла з хати рятувати дочку і відтягнула її до Іванки Флюнтової. Облавці запалили хату. У нерівному бою загинули Левко Грущак та господар хати Микола Хом’як, а «Зелений» уцілів». Донині невідомо, хто зрадив. Одні називають прізвище охоронця, інші – прізвище односельчанина. Родина «Левка» поневірялася по Сибірах 10 років.
Господаря Миколу і Левка похоронили в одній труні і в одній могилі. 3 листопада 2002 року на могилі зведено пам’ятник Левку Грущаку і Миколі Хом’яку.

На місці загибелі керівника Дрогобицького проводу ОУН-УПА Левка Грущака донині не встановлено меморіальну дошку.
Кожен народ зобов’язаний глибоко знати свою історію і своїх героїв, бо йшли у бій вони не для себе, не для власної вигоди. Своєю кров’ю писали оті сумні пісні:
За потоптану честь України,
За поганьблену землю святу.
Вони йшли, щоб підняти з руїни
Українську державу нову ...

Джерело: 1.
https://hal-zoria.io.ua/s288550/zaginuv_za_ukraenu._do_70-richchya_upa
******
Левко Грущак народився в 1919 р. у м.Дрогобичі. Закінчив початкову школу, потім- Дрогобицьку гімназію. Навчався у Львівському медичному інституті, який не закінчив- віддав усього себе боротьбі за волю України. Під час національно-визвольних змагань вступає в ОУН (псевдоніми- "Бондаренко", "Левко"). Незабаром входить до міського, а згодом- до обласного проводу ОУН як референт для роботи з інтелігенцією. У с.Медвежа організував друкарню, в якій видавав листівки, що закликали до боротьби проти червоних окупантів. Вороги доклали чимало зусиль, щоб знищити патріота, але він уміло конспірувався. Коли переслідування стали особливо загрозливими, переховувався у гробівці з померлим на Личаківському цвинтарі Львова, та зрадник, на псевдо "Зелений" видав Грущака. Хату Миколи Хом`яка в селі Унятичах, де перебував Левко, оточили енкаведисти. Але він не здався, тоді вороги підпалили будівлю- і герой відважно прийняв мученицьку смерть у 27 років. Це сталося 23 листопада 1946 р.

Похований в Унятичах у одній могилі та одній труні з Миколою Хом`яком.
23 листопада 2011 р. тут спорудили пам`ятний знак безстрашному героєві.

Джерело: 2.
 "300 Великих дрогобичан". Богдан Пристай.

24 жовтня 1937р. у Києві московити розстріляли Михайла Семенко (псевдо - Михайль Семенко) - Українського поета.

У Києві на початку 1914-го Семенко із художниками Василем Семенком (братом) та Павлом Ковжуном заснували перше футурустичне об’єднання. Вони назвались екзотичними іменами – Михайль, Базиль, Павль. Згодом стало модним серед українських футуристів – Георгій Шкурупій перетворився на Ґео, Михайло Йогансен став Майком, Микола Бажан інколи підписувався «Нік». Перша українська трійкця футуристів створила друкарню «Кверо».
Семенко заарештували 26 квітня 1937-го в Києві у готелі «Континенталь». Була Наталя Ужвій, як записано в протоколі – дружина. У заарештованого вилучили книжки, листи, блокноти, які Семенко фанатично любив, рукопис поеми «Німеччина» та кишеньковий годинник, а також 265 рублів.

Михайла Семенка звинуватили в участі в Українській фашистській націоналістичній терористичній організації, якої насправді не існувало, а також у плануванні терористичного акту на 1 травня 1937-го.
23 жовтня йому винесли вирок – розстріл з конфіскацією майна, а 24 жовтня 1937-го – розстріляли.
Першому українському футуристу було 45 років. Ймовірно, його поховано на території нинішнього Національного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили». Тут НКВДисти проводили масові захоронення розстріляних та закатованих тих років.

Джерело: http://litakcent.com/…/myhajl-semenko-vid-futuryzmu-do-ter…/
*******
Михайль, привніс в Українську літературу ту тематику й форму (верлібр), що панують у нашому новітньому письменстві. 

Його біографія варта книжки, але наразі є ця скромна стаття, у якій, може, й не знайдете назв тих десятків випущених ним книжок (фраґментарності в цьому жанрі не уникнути), але напевно дізнаєтеся про нові факти його біографії. Про те, чому все так було. А було ось як.

Михайло Семенко народився в грудні 1892 р. у Кибинцях на Полтавщині. У слідчій справі, що зберігається в галузевому архіві СБУ, зі слів поета записано, що дата народження – 18 грудня, у спогадах доньки поета Ірини Семенко значиться 19 грудня за старим стилем та 31 грудня нового стилю (випис з метричної книги зберігається у Державному історичному архіві в Санкт-Петербурзі). Кажуть, дід Михайла колись одружився з туркинею, тож від баби дісталася поетові яскрава зовнішність. Батько майбутнього поета, Василь Леонтійович, був волосним писарем, а мати Марія Стефанівна – письменниця старого етнографічного стилю, яка під прізвищем Проскурівна (від дівочого – Проскура) писала традиційну рустикальну прозу, зверталася до кримінальних сюжетів та проблем жіноцтва на селі. У родині було семеро дітей, окрім Михайла, ще брати Василь, Микола і Олександр, та сестри Олександра, Софія та Марія. Хлопчик Михайло у чорити роки вивчився читати й писати. Пізніше вчився грати на скрипці: спершу в Хоролі, а потім брав уроки в Києві. Улюбленими композиторами були Дворжак та Шопен. У мріях він саме з музикою пов’язував своє майбутнє.

Джерело.
Більше тутка:
http://litakcent.com/2012/12/27/myhajl-semenko-vid-futuryzmu-do-teroryzmu/