Теодор (Юрій) Ромжа народився 14 квітня 1911 року в селі Великий Бичків на Закарпатті, що належало тоді до Австро-Угорської імперії. Він був дев’ятою дитиною у багатодітній родині службовця залізниці Павла Ромжі. Життя родини було нелегким, з дев’яти дітей матері Марії вижило лише п’ятеро: троє сестер – Марія, Ганна, Христина та брат Степан.
Теодор Ромжа виріс у складних обставинах цієї землі, яка змінювала назву, а отже й громадянство своїх мешканців, принаймні п’ять разів за час його короткого земного життя. Народжений в Угорщині, став громадянином Чехословаччини, а помер під радянським режимом.
У рідному селі пішов до школи, закінчив початкових чотири класи, відтак продовжив навчання у Хустській державній реальній гімназії, яку закінчив на відмінно у 1930 році.
Як згадує односельчанка Василина Попович (за чоловіком Тучак), навколо себе він завжди гуртував молодь. «Добре грав у волейбол та футбол, гарно співав і танцював. Не цурався селянської праці – наканікулах у рідному селищі завжди допомагав батькам косити сіно, сушити і складати його у копиці, прополювати кукурудзу, картоплю та квасолю. Однак по неділях та на свята він виразно читав у церкві рядки із діянь святих апостолів та гарно співав на крилосі. У ході Божої літургії його соковитий тенор виразно виділявся між багатоголоссям церковних славоспівів його земляків.»
Ще один спогад про юні роки залишив нам письменник Олександр Сливка, який теж навчався у Хустській гімназії. З 17-річним Теодором Ромжею він познайомився 1 вересня 1928 року в Хусті в учительському інтернаті. Відтак впродовж трьох років вони сиділи за одним столом, спали в одній спальні.
«Ромжа був середнього зросту, чорнявий, з чорними очима, якими “просвічував” співбесідника, як рентгеновим промінням. Говорив голосно, виразно, але ніколи ні на кого не підвищував голос. Любив грати у м’яча. Охоче вступав у дебати з рівними до нього. До товаришів-однолітків ставився дружньо, а до першо- і другокласників – як старший, добрий, щирий брат. Часто під час перерви між уроками малеча вішалась йому на шию: один звисав у нього на грудях, другий – на спині, а він носив їх по дворі, як бесаги» – згадує Олександр Сливка.
Здібний хлопчик розмовляв угорською та русинською, з легкістю оволодів основами чеської, латини, французької, та особливу схильність виявляв до точних наук, і викладачі гімназії бачили в ньому майбутнього інженера або військового.
Проте з дитинства Теодор відчував покликання до служіння Богу, вивчав Боже слово, мріяв навертати людей до Христа за прикладом молодого монаха-єзуїта східного обряду Василія Буржуа, який проводив тоді душпастирську роботу в довколишніх селах, і своїм прикладом заохочував до такої праці юнака. І тому, коли з відмінними рекомендаціями законовчителя хустської гімназії о. Димитрія Поповича та настоятеля парафії Великого Бичкова о. Михайла Мочкоша, Теодор Ромжа відвідав Ужгородського єпископа Петра Гебея з проханням про прийом до семінарії, це ні для кого не стало несподіванкою.
З благословення та за підтримки владики Гебея Теодор Ромжа того ж 1930 року вступає до Григоріанського університету у Римі, до Колегії Германікум-Гунгарікум. Восени 1934 року він переходить на навчання до Колегії Русикум. Однією з причин було те, що у 1931 році помер владика Гебей, який крім благословення ще й матеріально підтримував хлопця із багатодітної родини, що не міг розраховувати на допомогу сім’ї, особливо після того, як батька з політичних міркувань було звільнено з роботи на залізниці. Проте не лише фінансові проблеми спонукали молодого богослова змінити червоний підрясник Германікуму на чорний Русикуму.
Та справжні спонуки молодого Ромжі були далекі від суто матеріальних. Разом з однодумцями він плекав ідеалістичну мрію навернути червону Москву під омофор католицтва. Можна лише дивуватися моральному духові та стійкості богословів, які збиралися агітувати православну Москву за підпорядкування Папі Римському, та ще й за комуністичного режиму! Із нинішньої висоти це була наївна утопія. Але люди, які готувалися її втілювати, були готові до найвищої самопожертви. Це були своєрідні камікадзе, воїни Христової армії, готові були померти з Божим іменем на вустах. Чимало з них і стали мучениками в атеїстичній Росії. Іншого шляху тоді для католицького місіонера не існувало.
“Він виявив бажання їхати на місіонерську роботу в Росію для того, щоб мати можливість зробити для Христа ще більше, що готовий пожертвувати для Нього свою кров і життя. Як швидко сповнилися його бажання…” – згадуватиме потім один зі співучнів по колегіуму.
Умови навчання вимагали від студентів не тільки засвоєння знань, але й відповідної поведінки та дотримання статуту: “Я був молодшим Феодора, навчався на філософському факультеті, а отець Теодор був тоді “богословом” … Дисципліна в Русікумі була сувора. Виходити з будинку можна було тільки з напарником. У дні прогулянки слід було повертатися до шостої години. Двері тоді закривалася, треба було телефонувати і прибути з повинною до отця-інспектора. На вулицю виходили навіть у найбільшу літню спеку в підряснику, пелерині та широкому римському капелюсі. Кіно та кафе були під найсуворішою забороною, їх відвідування каралося відлученням від Церкви ipso facto, тобто в силу самого факту. Листи ми отримували відкритими, наші ж відправлялися отцем-ректором. Телефону в розпорядженні семінаристів не було. Нікому й на думку не спадало дзвонити нам. Виховували нас у дусі мучеництва за віру … “ – згадує о. Олексій Стрічек.
На Різдво 1935 року Теодор Ромжа був висвячений у диякони, а через рік, 24 грудня 1936 року, прийняв священичий сан у церкві св. Антонія Великого.
Свою першу літургію о. Теодор Ромжа служив наступного дня, 26 грудня, в свято Собору Пресвятої Богородиці, в одному з найбільш шанованих римських храмів – у базиліці Святого Павла, званої S. Paolo fuori le mura (“Св. Павло за мурами”), побудованої над місцем поховання апостола.
1937 року здає ліценціат у Папському Григоріанському університеті з визначним результатом magna сиm laudea . Проте богословська освіта і священичий сан не були причиною для звільнення від війського обов’язку в тодішній Чехословаччині, і молодий священик змушений пройти однорічний курс військової підготовки у Празькому офіцерському училищі. Труднощі та обмеження армійського життя не лякали юнака, він сприймав їх як привід для духовної вправи у самозреченні.
Того ж 1937 року о.Теодор повертається додому. Ужгородський єпископ Олександр Стойка доручає йому парафії в селах Березово та Нижній Бистрий Хустського району, неподалік від рідних місць.
22 вересня 1938 року в Чехословаччині оголошена загальна мобілізація. Молодий священик знову йде в армію. Невдовзі нові кордони закрилися, а паспорти стали недійсними. З 2 листопада 1938 єпископська резиденція в Ужгороді відійшла до Угорщини і стала недосяжною для парафій о. Ромжі. Недосяжною стала й мрія про докторат з богословія у Римі.
Однак Чехословаччина не наважується на війну з Гітлером і врешті-решт розпадається. Закарпаття окупує Угорщина. У нових умовах влітку 1939-го єпископ Олександр Стойка йменує 28-річного Теодора Ромжу, з яких той сім років простудіював у Римі, професором Ужгородської духовної семінарії.У семінарії йому доручений високий обов’язок духовного наставника. Вражає висока вимогливість духівника Ромжі як до себе, так і до інших.
Молодий викладач налаштований критично до порядків у семінарії. «Пора би, врешті, покінчити зі старою, дряхлою традицією, яка, по-моєму, базується на принципі матеріальної зацікавленості, – пише він ректору Руссікуму. – Мені здавалося дуже дивним, коли доброю називали парафію, де священик має високі прибутки, а поганою – де невисокі. Це означає, що критерієм «доброго» чи «поганого» приходу є не любов до Бога і досконале життя вірних, а щось матеріальне». Він залишається ідеалістом-місіонером, для якого найцінніше – це самопожертва в імя Боже.
Коли у 1939-му кордон СРСР проліг по Карпатах, у листі ректору Русикуму Ромжа пише: «Як ви дивитесь на близькість радянського кордону? Адже він, здається, лише за 60 кілометрів від Ужгорода. Тут говорять усяке. Але нехай буде, що буде! Адже моя ціль – апостольська робота серед них. Нікуди тікати не буду. І що за біда, як вб’ють: умерти за Христа – значить вічно жити».
Пишучи ці слова, молодий священик не знає, як близько вони до істини, як пророчо він описує ними власну долю.
Над Карпатами вирує війна. Ллється кров, люди зазнають духовної та фізичної муки і просять у Господа швидшого визволення від усіх жахіть воєнного лихоліття. Священик Ромжа за будь-яких умов виконує свої душпастирські обов’язки, невтомно несучи вірним Господнє слово, розраду і тепло свого серця.
А роботи було багато. До єпархії тоді належали 8 монастирів, у яких несли свою духовну повинність 85 монахів і монахинь, 495 діючих церков і капличок, духовна семінарія в Ужгороді, у якій навчалися 85 майбутніх богословів. Більше півмільйона віруючих молилися, щоб скоріше закінчилася війна, кровопролиття та невиправдані жертви, які озивалися болем у людських серцях.
31 травня 1944 року раптово помирає єпископ Олександр Стойка, у якого в останні роки виникли суперечності з мадярами. Угорці отримали можливість одягнути єпископську митру на свого кандидата. Але Рим проти і процес призначення нового єпископа затягується.Апостольський Престол призначає лише тимчасового адміністратора Мукачівської єпархії – угорського Гайду-Дорозького єпископа Миколая Дудаша.
Ситуація на фронті нелегка, бої точаться вже у Карпатах, повітряні бомбардування, артобстріли – і от уже лінія фронту перетинає карпатські хребти. Радянські війська вступають на землю Закарпаття. Терени Мукачівської єпархії стають театром воєнних дій, у церквах та школах радянські війська розміщують госпіталі та казарми.
Життя вже ніколи не буде таким, як раніше.
Історія все виразніше забарвлюється у криваво-багряні кольори. На ці землі прийшла влада, що не залишала місця Господу серед химерних планів перебудови світу на ґрунті комуністичної ідеї.
Закарпатська Україна мала за приклад Галичину, якій «золотий вересень» приніс невимовні страждання та репресії ще у 1939-му, тому надії на те, що нова влада толеруватиме новоприєднані до УРСР землі та греко-католицьку церкву, не залишалося.
За таких умов 24 вересня 1944-го єпископом Мукачівської єпархії призначено Теодора Ромжу.
Можна сперечатися і дивуватися, чому Рим обрав саме його. Адже Ромжі було лише 33 роки, і на той час він був наймолодшим єпископом у всій Вселенській церкві. Наймолодшим він був і серед запропонованих кандидатур. Проте наступні події довели, що вибір Апостольського Престолу був непомильним. 8 вересня 1944 року Папа Римський Пій XII призначив Теодора Ромжу титулярним єпископом Апійським.
24 вересня 1944 хіротонізований на владику-ординарія Мукачівської єпархії ГКЦ. Хіротонія здійснена в Ужгороді.
Новий єпископ пройшов добрий ватиканський духовний та інтелектуальний вишкіл, добре знав ситуацію в СРСР, володів російською мовою, та водночас був політично нейтральним. Разом із досконалими особистісними рисами – готовністю до служіння та самопожертви – це, очевидно, визначило його призначення, що у ті часи виглядало не стільки честю, а важким хрестом, бо часи насувалися грізні й критичні для церкви.
А відбувалося все так…
1944 рік, початок вересня. Отців-каноніків, як членів капітулу, і настоятелів семінарії, серед них і о. Теодора Ромжу, попросили зайти в єпархіальну канцелярію. Запрошені отці пройшли через парадний зал для прийомів єпископської палати, тільки один о. Ромжа залишився стояти у заглибленні віконного отвору. Що ж трапилося? Отець-канцлер Мурані попросив увійти і о. Теодора; присутні мовчки дивилися, як він переступав поріг. Сам він був дещо здивований німою сценою. У цій тиші канцлер без слів передав йому буллу, де його номіновано єпископом …
Свою першу архієрейську літургію Теодор Ромжа відслужив в Ужгородському кафедральному соборі в храмове свято Воздвиження Чесного Хреста. Своїм девізом новопоставлений титулярний єпископ Аппійскій, єпископ-помічник Мукачівський Теодор Ромжа обрав слова псалмоспівця: “Полюблю Тя, Господи, кріпосте моя, Господь, утвердження моє і прибіжище моє” (Пс 17:2).
У страшні часи упав на плечі Теодора Ромжі хрест і важка відповідальність за долю кліру і вірних.
Наприкінці жовтня 1944-го майже все Закарпаття зайняте червоною армією. 27-го жовтня мешканці Ужгорода прокидаються на світанку від страшного гуркоту – німецькі та угорські війська, відступаючи, висаджують у повітря аеродром і мости. Вже по обіді на вулицях міста радянські танки. Місто здали без запеклих боїв та спротиву. Не зазнали руйнувань церкви, не вбито священиків. Пограбували храми, попалили книги – але хіба це можна вважати бідою посеред кривавої ріки, яку зазвичай залишало за собою безжальне військо, мабуть, тому й назване червоним…
27 жовтня 1944 до Хуста прибула делегація т.зв. лондонського уряду Чехословаччини, серед її членів – уродженець Підкарпаття комуніст Іван Туряниця, який незабаром стане на чолі новоствореної Закарпатської області.
Фронт перейшов через Закарпаття і відкотився на захід. Запанував мир. Але без миру…
Попервах нова влада намагалася уникати конфліктів з населенням, у тому числі і з місцевими Церквами, намагаючись на перших порах заручитися їх підтримкою.
На 7 листопада 1944 року, в зв’язку зі святкуванням річниці Жовтневої революції, на всій підкарпатській території була запланована акція подачі прохань від населення про приєднання до радянської України. В Ужгороді оголосили про святкові збори 6 листопада, запросили серед інших шанованих у місті людей і владику Теодора Ромжу. Розуміючи двозначність ситуації, він хотів доручити проголошення промови каноніку Хірі, але спеціальний посильний, офіцер високого рангу, попередив, що організатори вимагають виступу особисто єпископа.
«…27-го жовтня 1944-го року радянські війська увійшли до Ужгорода. Населення зустріло визволителів гробовою мовчанкою. 6 листопада єпископ Ромжа отримав запрошення виступити на урочистій академії.
- Але ж я не встигну підготуватися, – спробував утриматися від запрошення владика.
- Не треба готуватися, все, що ви маєте сказати, записано отут, – простягнув папірець із надрукованим текстом військовий у формі полковника.
Єпископ не взяв цидулки. Зі сцени театру сказав:
- Дякую Господові, що жах війни перейшов над нашою землею без більших жертв. Гуркіт гармат не викликав у нас страху, бо вони вістили, що визволення несуть нам вояки братнього народу, якого мову і звичаї знаємо з літератури. Дякуємо за гладкий перехід війни на терені Закарпаття і бажаємо успіхів та швидкого миру.
Наступного дня газета «Закарпатська Україна» подала виступ єпископа Ромжі. Текст відповідав цілком отій цидулці, яку владика відмовився читати, та з неї виходило, ніби єпископ просив Сталіна приєднати Закарпаття до УРСР.
- Але ж у моїй промові не було жодного слова про це! – обурився, спробував протестувати.
- Ви так не говорили, але мали так говорити, – спокійно відповів головний редактор газети, де надрукували провокаційний брехливий виступ. Довгі роки тяжітиме чорною плямою ця віртуозно змайстрована оборудка НКВС над чесним іменем вірного сина церкви.»
(З роману Лесі Романчук «Лицарі любові і надії»)
В газеті «Известия» за 11 листопада 1944 р. (стор. 2) опубліковано: «Від громадян Ужгорода, Москва, Кремль – Великому полководцю и вождю народів Маршалу Советського Союза Йосифу Віссаріоновичу Сталіну». Лист направлений з урочистого вечора, присвяченого вшануванню доблесті Червоної армії у зв’язку з 27-річчям Жовтневої революції і звільнення нашого міста від гітлерівської тиранії. Лист підписали: Голова міської управи П. Сова. Члени делегації: Ф. Ромжа – єпископ, Вайс – секретар міського комітету КПЗУ, Сокол – професор, М. Татинець – учителька, М. Пупчак – муляр, Качур – священик (православний?) , О. Грабар – редактор , С. Стасов – юрист. Ужгород, 6 листопада 1944 р.».
Оригіналу цього листа з підписом єпископа досі не знайдено. Чи не дивно це? Якщо він існує, чому не показати, чому раз і назавжди не підтвердити – от він, підпис Владики! Сенс приховувати документ є лише в одному випадку – якщо підпису немає або він – підробка. Сфальсифікована промова єпископа була опублікована в київських і московських газетах (наприклад, у “Правді”) під заголовком: “Греко-католицький єпископ просить генералісимуса Сталіна про приєднання Закарпаття до Радянської України”.
Відносний спокій тривав недовго. Нова влада спершу наказала владиці на богослужіннях не згадувати імені Папи Римського. Потім стала схиляти єпископа та все його духовне оточення перейти у православ’я. Від греко-католиків стали відбирати храми, забороняти проповіді духовників, вести уроки релігії, виганяти їх з парафій. А з прибуттям православного єпископа, призначеного синодом Московського патріархату 22 жовтня 1945 року, юрисдикція владики Ромжі припинилася. Його стали викликати в КДБ, переконувати, що греко-католицька церква під час війни співпрацювала з фашистами, чинила опір становленню соціалістичного способу життя на Закарпатті, а тому є антирадянською інституцією. Чинився цілеспрямований тиск з метою переходу священиків, мирян і самого єпископа у православ’я. Чимраз важче ставало вистояти у вірі, протистояти вправній атеїстичній пропаганді комуністичного режиму, що десятиліттями відпрацьовувала свою методику на всій території величезного Радянського Союзу, до того ж, підкріплюючи демагогічну теорію цілком практичними кроками – кривавим терором, фізичним насильством та репресіями проти кожного, хто не скорився.
Від єпископа вимагали заяви про його прихильність до режиму. Він відмовився і був викликаний генералами Петровим і Мехлісом (очолював КГБ) для звіту про свою діяльність. Мехліс, який представляв радянську владу, кричав йому в обличчя, що настав час відокремитися від Папи. Ромжа твердо сказав йому своє «ні».
Були проголошені два закони. Один давав змогу змінити релігію без жодних формальностей, а другий — про конфіскацію майна греко-католицьких парафій. Єпископ Ромжа старався перешкодити погіршенню ситуації, але бачачи, що стає щораз важче навіть розмовляти зі священиками, він на простій підводі вирушив на душпастирські відвідини єпархії, які тривали більше місяця.
Ситуація була непроста. Радянські функціонери пробували умовити деяких священиків стати єпископами, з умовою, що вони будуть співпрацювати з режимом. Не отримали нічого, крім обурених відмов. 29 червня 1945 року Карпатська Україна була приєднана до Радянської України.
Владика Ромжа зробив усе, щоб його священики зберегли вірність Риму – всі до єдиного. Єпископ Теодор завжди відчував, що вірність Святому Отцю, вірність Католицькій Церкві є визначальним мотивом його життя і діяльності, бо саме у Римі він пройшов досконалий вишкіл відданості Христовій вірі ще під час навчання у Руссикумі. Упродовж років ізоляції від Апостольського Престолу, позбавлений можливості спілкуватися, єпископ був упевнений у тому, що Рим знає про його стійкість і духовно підтримує.
У вересні 1946 років через віруючого, який приїхав з Праги, єпископ Ромжа отримав текст енцикліки папи Пія XII “Orientales omnes” від 23 грудня 1945 (в перекладі українською), зміст якої мав безпосереднє відношення до греко-католиків того часу: ” У ці смутні часи наставляємо вас і далі твердо і непохитно триматися вашої віри, підтримувати слабких і додавати сили тим, хто вагається. Нагадуйте, якщо потрібно, довіреним вашому піклуванню вірним, що ніяк не можна, навіть зовні або ж словесно, покинути Христа і Його Церкву, і розкривайте єхидні спокуси тих, хто обіцяє людям земні вигоди і невідомо яке щастя в цьому житті, за яке гублять їх душі “. Повчальні слова цієї енцикліки і наведені в ній цитати з Святого Письма ми згодом почуємо з вуст єпископа Теодора. Суть цього послання він зрозумів вірно: “Пильнуйте, стійте у вірі, мужайтеся, стверджуйтеся” (1 Кор 16:13).
Перед очима закарпатського Владики трагічний приклад Галичини – арешт єпископату, захоплення храмів, неймовірний тиск на священиків і як результат – фактичне знищення Греко-католицької церкви як інституції. За таким сценарієм мали розвиватися події і в Закарпатті. У цих неймовірно складних умовах єпископ провадить енергійну діяльність. Двічі зустрічається з головою Народної Ради Закарпатської України Іваном Туряницею. Користуючись високим особистим авторитетом, домагається звільнення заарештованих священиків. Теодор Ромжа стає особисто небезпечним для радянських функціонерів, бо його невтомна діяльність унеможливлює «галицький варіант» розвитку подій. «Переконайте Ромжу – і багато уніатських священиків перейде у православ’я», – радив Москві один зі зрадників. Але переконати людину, яка свідомо готувалася все життя до ісповідництва та мук, було неможливо. Після кількох спроб це зрозуміли всі.
Навесні Владика вирушає в архієрейську подорож, відвідуючи парафії Хустського, Виноградівського та Іршавського районів. На цей час церкві вже було заборонено випускати друковану продукцію та займатися з дітьми. Конфісковано автомобіль. Але це не зупиняє енергійного Владику – то на простому селянському возі, то навіть пішки він дістається до кожної церкви, до кожного села, розмовляє, проповідує, переконує. Для єпископа залишився один вихід: особистим прикладом і власним словом зміцнювати віру і укріплювати у вірі клір та духовних чад.
Теодор Ромжа особливу увагу звертає на священиків. Морально слабших направляє за кордон або взагалі звільняє від душпастирських обов’язків. Інших попереджає або присоромлює. У такий спосіб йому вдається домогтися стійкості клиру.
Тиск на церкву має зворотний ефект, дія породжує протидію: на свято Іллі в Боронявському монастирі, оточеному переважно православними селами, на відпуст 1946 року замість звичайних 5 тисяч прочан прийшло учетверо більше. Люди спрагло дослухаються до кожного слова літургії, ревно і щиро моляться. Наприкінці своєї проповіді єпископ Ромжа закликав усіх підняти правицю й урочисто присягнути на вірність правдивій віріаж до смерті. Люди присягали щиро, розуміючи реальну небезпеку, що нависла над головами їхніх душпастирів та їх самих.
Зберігся текст молитви, якою 13 травня, в 30-ту річницю Фатімського явлення Богородиці, єпископ Теодор звіряв себе і свою єпархію Непорочному Серцю Божої Матері. У ній говорилося: “… Тобі, Твоєму Пречистому Серцю вручаємо і присвячуємо себе, Матір Милосердя. Проси у Господа ту милість, яка в змозі відразу привернути людське серце. Візьми під Свій покров невіруючих, тих, які пропадають в тіні смертній, дай їм миру і проси, щоб і для них настав день правди, щоб разом з ними заспівали ми Визволителю світу: “Слава в вишніх Богу, і на землі мир, у людях благовоління” (Лк. 2:14). Поверни в єдину Христову Церкву тих, кого відірвали від неї помилки або чвари, і в першу чергу тих, які особливо Тебе шанують, тих, у кого немає жодної обителі, де б благочестиво не зберігати Твого шанованого зображення. Розбуди в віруючих любов до чистоти і гідного християн життя, апостольську старанність до того, щоб боголюбиві народи зростали і заслугами, і числом…»
Краплею, що переповнила чашу терпіння НКВС, було святкування Успіння Пресвятої Богородиці, коли в Мукачево прибуло 83 тисячі прочан. З них три тисячі православних і 80 тисяч католиків.
У звіті Уповноваженого Ради у справах Російської православної церкви І. Ромера за третій квартал 1947 року зроблено однозначний висновок: «Єпископ Ромжа і його заступник Хіра повинні бути негайно в тій чи іншій, найбільш зручній формі позбавлені можливості продовжувати тягнути майже півмільйона радянських людей Закарпатської області до Риму». Таку «найбільш зручну форму» радянській системі не довелося довго шукати, тактика політичних убивств була розроблена до тонкощів, існував цілий підрозділ спеціально навчених убивць, що віртуозно позбавляли життя «ворогів народу». У скорботному ряду жертв – Євген Коновалець, Лев Троцький, Лев Ребет, Степан Бандера. Зовсім скоро список поповниться ще одним славетним іменем – Теодор Ромжа.
Минуть роки, і організатор убивства Павло Судоплатов з гордістю описуватиме свій «героїчний» план у спогадах:
«Отримана нами в 1947 році інформація з-за кордону про те, що Ватикан шукає підтримки американської та британської влади для надання допомоги уніатській церкві та пов’язаним з нею бандерівським формуванням, була передана не тільки Сталіну і Молотову, але й Хрущову, першому секретарю ЦК компартії України. Хрущов звернувся до Сталіна з проханням дозволити йому таємно ліквідувати всю уніатську церковну верхівку в колишньому угорському місті Ужгороді. У листі, направленому на дві адреси – Сталіну і Абакумову, – Хрущов і Савченко, міністр держбезпеки України, стверджували, що архієпископ української уніатської церкви Ромжа активно співпрацює з ватажками бандерівського руху і підтримує зв’язок з таємними емісарами Ватикану, які ведуть активну боротьбу з радянською владою і надають всебічну підтримку бандерівцям. Вони писали також, що Ромжа та його група становлять серйозну загрозу для політичної стабільності в регіоні, який нещодавно увійшов до складу Радянського Союзу.
Крім того, Хрущов знав, що Ромжа має інформацію про становище в керівних колах України,де планувалися заходи з придушення українського націоналістичного руху. Відомості надходили від монашок-уніаток, що знаходилися в тісному контакті з дружиною Турениці, першого секретаря обкому партії і голови облвиконкому. Обидві посади він обіймав одночасно і користувався великою повагою і любов’ю населення. На гаслах і транспарантах, розвішаних в Ужгороді до листопадових свят, було написано: “Хай живе 30-а річниця Жовтневої революції та Іван Іванович Туреніца! (правильно – Туряниця)”
Інформація про обстановку в українському керівництві через Ромжу просочувалася за кордон, а звідти бумерангом до Москви. Все це створювало реальну небезпеку для Хрущова. Не впоравшись із ситуацією, Хрущов виступив ініціатором таємницею фізичної розправи з Ромжею.
Міністр держбезпеки СРСР Абакумов показав мені листа Хрущова і Савченко і попередив: не чинити українським органам держбезпеки ніякого сприяння в цій акції до отримання прямої вказівки Сталіна.
Сталін погодився з пропозицією Хрущова, що настав час знищити “терористичне гніздо” Ватикану в Ужгороді.
Однак напад на Ромжу було підготовлено погано: в результаті автомобільної аварії, організованій Савченком та його людьми, Ромжа був тільки поранений і доставлений в одну з лікарень Ужгорода. Хрущов запанікував і знову звернувся за допомогою до Сталіна. Він стверджував, що Ромжа готувався до зустрічі з високопоставленими зв’язковими з Ватикану.
«Я виїхав до Ужгорода зі своєю групою, щоб виявити зв’язки та контакти Ромжі, бо особисто знав усе керівництво українських націоналістів з того часу, коли проник у штаб-квартиру ОУН.
В Ужгороді я провів майже два тижні. У цей час мені подзвонив Абакумов і сказав, що через тиждень в Ужгород приїздять Савченко та Майрановський, начальник токсикологічної лабораторії, з наказом ліквідувати Ромжу. Савченко та Майрановський розповіли мені, що в Києві на вокзалі, у своєму залізничному вагоні, їх прийняв Хрущов, дав чіткі вказівки і побажав успіху. Два дні по тому Савченко доповів Хрущову телефоном, що до виконання операції все готове, і Хрущов віддав наказ про проведення акції. Майрановський передав ампулу з отрутою кураре агенту місцевих органів безпеки – це була медсестра у лікарні, де лежав Ромжа. Вона й зробила смертельний укол.
В результаті цієї операції Савченко отримав підвищення, через рік його перевели до Москви і призначили заступником Молотова в Комітеті інформації …
(Павел Судоплатов. Спецоперации)»
І ще один документально-художній опис цих подій:
«Ось такі накази катам на таємну страту доводилося давати і Хрущову.
Тоді був січень 1947 року, о першій годині ночі на вокзал у Києві прибув потяг «Москва – Рівне». Співробітники МДБ України непомітно провели двох пасажирів у цивільному в кабінет начальника вокзалу, в якому їх очікував Хрущов і міністр держбезпеки Української РСР Савченко. Ті, що приїхали з Москви, представилися Хрущову.
- Перший заступник міністра державної безпеки СРСР генерал-лейтенант Огольцов.
- Полковник державної безпеки Майрановський.
Хрущов, уважно придивившись до Майрановського, запитав:
- Ви і є … виконавець?
- Так точно, товаришу Хрущов.
- Тоді приступимо до справи, щоб не сильно затримувати поїзд, – вирішив Хрущов.
Хрущов дістав три прошнуровані та опечатані машинописні сторінки і почав читати:
- «Вирок. Спеціальна присутність Верховного Суду Українською Радянською Соціалістичної Республіки у складі … ». Так, тут прізвища, ага… «розглянувши у закритому судовому засіданні справу архієпископа Ромжі …». Цей Ромжа – така сволота, через якого і ллється кров на Західній Україні. Бандерівці вбивають колгоспників, палять сільради, навіть вчительок, сволочі, вбивають, а цей Ромжа їх переконує, що це богоугодна справа. Коротше, Верховний Суд України засудив цього гада до вищої міри покарання!
Передав текст вироку для ознайомлення Огольцову. Той, пробігши його очима, передав Майрановському. Давши їм час прочитати, запитав.
- Я вам щось ще повинен сказати або показати?
- Ні, цього достатньо, – відповів Огольцов, повертаючи документи Хрущову.
- Зрозумійте, товариші, – вирішив від себе виправдатися Хрущов. – Звичайно, треба було б цю наволоч відкрито судити і розстріляти, але його ж ці бандити-бандерівці тут же зроблять святим, і ця війна ще більше розгориться. Тому і доводиться давати вам таке завдання. Ми самі тут спробували влаштувати йому автомобільну аварію, але він, гад, вцілів і тепер лежить у лікарні в Ужгороді. Треба, щоб його звідти винесли вперед ногами.
- Зробимо, Микито Сергійовичу.
Огольцов дістав з портфеля аркуш паперу і поклав на стіл, поруч авторучку, потім вийняв портсигар, розкрив його і поклав поряд з папером. У портсигарі була вата, Огольцов підняв верхній шар, показавши всередині дві ампули. Після цього зробив Майрановський жест рукою – розпишися!
Той розписався в акті.
Хрущов, з цікавістю показуючи пальцем на ампули, запитав:
- Це і є … це?
- Так! – Підтвердив Огольцов.
- І ніхто не дізнається, що цей Ромжа … того?
- Ми спочатку дізнаємося анамнез, тобто, до яких серцевих захворювань Ромжа схильний, – почав пояснювати Майрановський, – а потім використовуємо відповідний засіб – одну з цих двох ампулок – і потім від півдоби до двох діб у нього буде або інфаркт, або інсульт з летальним результатом. Якщо патологоанатом не буде здогадуватися, в чому справа, то він отруєння не виявить.
- Ага … – протягнув Хрущов шанобливо, а потім напучував.
- Так як знищити такого гада-попа – це богоугодна справа, то з богом, товариші! І щоб жоден комар носа не підточив!
(Юрий Мухин “СРСР имени Берия. Хранитель ядов”)
Отак, своїми протокольними записами злочинний радянський режим неспростовно довів, що смерть Владики Ромжі була не випадковою автокатастрофою, а чітко спланованим політичним убивством із відома та прямої санкції найвищих осіб держави – Сталіна, Молотова, Хрущова.
Мине не так багато років, і після смерті головного ката кати меншого масштабу, але не менш від того закривавлені, почнуть ховати кінці у воду, і виконавці злочинних акцій зазнають переслідувань від рук колишніх начальників та керівників цих самих акцій, які за нових політичних обставин щосили намагатимуться приховати сліди своєї причетності до звірств, за які засуджували Сталіна. Зокрема, генерал Судоплатов і завідувач зловісної таємної лабораторії отрут Майрановський опиняться у Владімірській тюрмі, зовсім поруч зі своїми недавніми жертвами…
«…Чимало міг би розповісти хлопцям генерал Судоплатов. З двадцяти восьми розвідників – Героїв Радянського Союзу – двадцять п’ять були його вихованцями, належали до його групи! І легендарний Ріхард Зорге, і Микола Кузнєцов, і «Червона капела»!
- А за що ж вас посадили? Ви ж, як видно, великий чоловік! – розпитував Петро, намагаючись не так зрозуміти – він вже уторопав, що ця надміру, як на звичайного виконавця, поінформована людина насправді належить не до мух, що заплуталися у тенетах МГБ, а до павуків, що, власне, й виплітали цю вибагливу павутину, як отримати додаткову поживу для роздумів.
Судоплатов відповів майже чесно:
- Я забагато знав і знаю.
- Про що?
- Про все. І про тих, хто керує державою.
Про Микиту Хрущова Судоплатов міг би розповісти таке…
За це й посадили! Щоб не світив своїми надміру поінформованими очима, не заважав «розвінчувати культ»! Щоб не розповів комусь, що саме він, «реформатор» Микита, особисто брав участь у допитах заарештованих членів колишнього ЦК КПУ – із сотні лиш троє уникли арешту.
Особливо допікали Першому секретарю КПУ в повоєнні роки «попи-уніати» – греко-католицькі священики. Понад тисячу посадили, але не всіх – залишився невеликий осередок в Ужгороді, на чолі з архієпископом Ромжею, останніміз греко-католицьких владик.
Розгром греко-католицької церкви триває. Напровесні 47-го відібрано у монахів-василіан їхній одвічний осередок – монастир на Чернечій горі поблизу Мукачева. «Ми вас не виганяємо, – просять братів у Христі православні монахи у час, поки солдати багнетами «допомагають» василіанам збирати нужденні пожитки, – кожен, хто приєднається до нас, може зостатися». Та брати-василіани обирають тюрми.
Не піддавалися ні на прохання, ні на погрози! Єпископ Ромжа підтримує василіан.
І тоді Микита Сергійович звернувся з листом до Сталіна, просив дозволити фізично знищити «терористичний осередок Ватикану» на радянському Закарпатті. Отримав особистий «височайший» дозвіл. На Закарпаття для керівництва операцією прибув навіть персонально Павло Судоплатов! Щоправда, не афішуючи свою участь у цій слизькій навіть для бувалих у бувальцях справі. Та енкаведисти під керівництвом міністра держбезпеки України Савченка операцію практично завалили. Ну, хіба не вершина бездарності? В улаштованій автокатастрофі єпископ Ромжа лише поранений!
…Наприкінці жовтня 1947-го року єпископ доктор Теодор Ромжа у супроводі двох священиків їхав бричкою із села Лохова, де щойно освятив церкву. Саме відмовляв вервицю, коли на повіз на швидкості наїхала радянська вантажівка із солдатами. Коней забито, візок розлетівся на друзки, та пасажири опинилися у рові майже неушкоджені. Солдати вискочили з машини і почали товкти прикладами священиків та особливо єпископа. Переконавшись, що справу зроблено, залишили їх у рові помирати. Та Господь не дозволив так легко здійснитися задумові антихриста. Вже вечоріло, коли на сліди бойовища натрапили люди. Побитих священиків перевезено до міської лікарні у Мукачеві.
Лікарі жахнулися – обличчя молодого, вродливого єпископа по-звірячому розбите – вибиті зуби, переламана у двох місцях нижня щелепа, на тілі – безліч глибоких ран. Ні говорити, ні їсти… Хворого годують лише рідкою їжею через «цівку, вставлену в уста». Минає день, другий, і здоров’я владики помалу покращується – він вже ходить, ледь чутно розмовляє, навіть вимагає бритву, аби поголитися. Молодий організм бореться, сили відновлюються швидко. Владика навіть висповідався і дуже розхвилювався, що не зміг через рани прийняти причастя, попросив отця Петра Васька принести до палати Святі Тайни і довго молився над ними…
Інформація про скоєне просочується за кордон. Ватикан занепокоєний, сам Папа турбується про здоров’я останнього з католицьких Владик, що залишився на волі. У Хрущова здають нерви – як завершити справу? З Москви дружня рука генералісимуса присилає начальника таємної токсикологічної лабораторії МГБ Майрановського, майстра з виготовлення та застосування отрут. І от уже Хрущов особисто розмовляє з Майрановським у своєму штаб-вагоні на Київському вокзалі, ось уже дає останні вказівки Савченку…
…До лікарні понад штат прийнято нову сестру-піклунку. Монахинь, що опікувалися хворим, усунуто з відділення, їм наказано… спати. Спати під час чергування? Неймовірно, нечувано…
- Що за дивне зарядження доктора? – не йняли віри сестри.
Та накази головного лікаря не обговорюють, а надто, якщо при цьому присутня людина з погонами. Що можуть вдіяти сестри в обітниці послуху? Лиш молитися і зберігати для історії у пам’яті кожне слово, кожен крок…
Близько опівночі лунає телефонний дзвінок. Сестра-монахиня підіймає слухавку:
- Як там єпископ, чи вже помер? – лунає дивне запитання.
- Слава Господу, отцеві краще…
- Ще не помер? Ну, повідомите, коли… – діловий чоловічий голос цілком певен свого.
Сестрі терпнуть руки у передчутті страшного… Та в палату її не пускають:
- Вам уже кілька разів говорено, хворий більше не потребує вашої опіки, сестро… Я сама…
Приємної зовнішності усміхнена дівчина у білому халаті наповнює прозорою рідиною шприц.
Ампула з отрутою кураре – в руках медсестри, агента МГБ. Білий халат, приязна посмішка, присяга Гіппократа, найгуманніша професія… Під халатом не видно зірочок на погонах. Рука не тремтить. Смертельну ін’єкцію зроблено. «Це щоб ви добре спали, хворий!» – «Хай береже тебе Господь, дочко!» – розбитими вустами ледь чутно благословляє святий отець симпатичну дівчину, що так зворушливо піклується про нього.
Лікарська комісія, що приїхала аж із Києва, констатувала серцевий напад.
Серцевий напад у тридцять шість років?
Справа нарешті доведена до кінця. Єпископа Ромжу знищено, генерала Савченка переводять на підвищення у Москву.
- А Майрановський, до речі, сидить отут, у Владімірі, і камера неподалік! Отак йому віддячив Хрущов за все, що цей великий учений зробив для держави! А він – порядна людина, мушу вам сказати, хлопці! Коли мене судили, категорично заперечував, що ми використовували отруту на живих людях! – розчулено згадував Судоплатов.
- А що ви, на покійниках її стосували? – цідив крізь зуби, ледь стримуючись, аби не розбити це красиве обличчя до крові, Петро. – Справді, великі вчені, порядні люди, що й сказати!»
(Леся Романчук. «Лицарі любові і надії»)
А зараз йтиметься про чудо. Чудо, яке можна було б назвати простим збігом життєвих обставин, якби вони не були настільки неймовірними.
У роботі над романом «Лицарі любові і надії» авторці довелося зазнати великих труднощів – матеріал про перебування священиків у таборах і тюрмах практично відсутній, а текст вимагав опори на документальні свідчення. На допомогу прийшли священики з Риму, які привозили унікальні книги, в одній з яких і знайшовся безцінний опис останніх днів Преосвященного Владики Ромжі. Всього дві сторіночки. Назва – «Спогади однієї монахині». Жодного імені. І це зрозуміло – книга видана у 70-тих, за кордоном, авторка тих рядків знаходилася в Радянському Союзі і вже зазнала переслідувань.
От вона, історія тих двох сторіночок, написання яких є справді героїчним вчинком. «Завдяки книгам оо. василіян Севастіяна Сабола (Торонто-Рим, 1978) та Атанасія Пекара (Торонто-Рим, 1982), а особливо публікації документів з Архіву Священної Конґрегації для Східних Церков (Città del Vaticano, 2003) найбільше відомо про передання до Ватикану інформації про атентат на Мукачівського єпископа Теодора (Ромжу). Автором листа була сестра-василіянка Теофіла Манайло, яка на двох вузьких папірцях детально описала для Пряшівського єп. Павла (Гойдича) всі обставини замаху на владику Теодора, його перебування у Мукачівській лікарні та отруєння. Цей лист вона підготувала не лише з метою повідомити про мученицьку смерть Мукачівського єпископа-ординарія, але й з бажання попередити єп. Гойдича про можливість підготовки спецслужбами замаху і на нього» (Світлана Гуркіна. Українська Греко-католицька церква і Ватикан. Спроби контактів у 1944-49 р.р.)
А в романі вона так і залишилася безіменною сестрою-піклункою – так називали себе монахині-медсестри. Хто вони, ці невідомі героїні? Як насправді боровся за життя покалічений Владика і які злочинні сили були покликані, щоб доконати підлий злочин? Відповіді на ці питання довгі роки були поховані. У самвидаві, щоправда, ходили переписи начебто свідчень, але свідченню не досить існувати, воно мусить ще потрапити в потрібні руки в слушний час.
Щоб відкрити таємницю, мусило статися чудо.
Священик з Риму о.Прокопій, який разом із о.Ігорем Гарасимом з Варшави був добровільним консультантом автора з питань теології упродовж років праці над книгою, їде до Австралії. Під час проведення реколекцій отець потребує певних документів. І разом із необхідними йому на очі випадково трапляється стара забута тека, що понад 20 років лежить в архіві. Священик перегортає сторінку – і в очі вдаряє прізвище – Ромжа. У теці – написана від руки чудовим почерком, виробленим у церковній школі сестер Василіанок в Ужгороді, автобіографія: «Я, Марія – с.Теофіла Манайло, ЧСВВ, народилася…» І далі: Відчуваючи близький кінець свого туземного життя, обов’язком своїм вважаю описати історію смерті покійного греко-католицького Єпископа Теодора Ромжі, який останні свої страждання завершив у Мукачівській міській лікарні на моїх очах». Від наступних слів мороз іде поза шкірою: «Усвідомлюючи, що за правдивість кожного свого тут написаного слова відповідаю як перед Господом Богом, так і перед всієї Католицькою Церквою та своєю совістю, благаючи помочи Святого Духа, берусь за перо». Наприкінці: «Ужгород, 1 листопада 1989 року. Передруковано вірно з моєї власноручної рукописі.» Дата – 1 листопада – річниця смерті Теодора Ромжі. І підпис тим самим чудовим почерком, яким нині вже ніхто не пише, – с.Теофіла, ЧСВВ.
Священик привозить документи до Риму, копію надсилає авторці цих рядків.
Воістину незбагненні шляхи Господні, коли є на те Його вища воля, щоби правда дійшла до людей! Тому, хто щиро молиться, Бог посилає свого ангела на допомогу…
Бо де є Рим, де Сідней, де Мукачево та Ужгород, де Тернопіль? Чому саме той документ, який потрібен, потрапляє до рук письменникові саме тоді, коли його шукаєш? Навіть якби не хотів, увіруєш у перст Господній, що направляє людину на вірний шлях у пошуку істини. А може, це було одне із чудес священномученика?
Отож, надалі історію смерті Преосвященного Владики Ромжі розповідатиме очевидиця та учасниця подій, с.Теофіла Манайло, ЧСВВ.
«В Мукачівську лікарню Владику Теодора у важкому стані завезено в понеділок 27 жовтня 1947 року о 12 год. 30 хв зі своїм дуже важко пораненим о.Даниїлом Бачинським та менше травмованим о.Андрієм Березнай, теологами Михаїлом Бугір і Михаїлом Маслей. Разом з ними був доставлений і сильно скалічений селянин-кучер, який віз гостей із с. Лохова.
Події, які довели до мученичої смерті Владику, були такі.
Вірні с.Лавки Мукачівського району закінчили ремонт храму і з цієї нагоди було призначено посвячення на неділю Христа-Царя – 26 жовтня 1947 року.
Незважаючи на серйозні застереження і прохання священства, особливо Капітули, вбачаючи небезпеку обстановки, яка склалася, Преосвященний, як колись св. Йосафат, вирішив особисто провести посвячення храму. Урочисті святкування відбулися спокійно. Після обіду вірні селяни повідомили, що за селом стоїть військова вантажна машина «Студебекер» з особами неясної форми одягу, що стежать за селом, особливо за парохіальним будинком. Щось готується… Отець Петро Васько та його дружина Маргарета – рідна сестра о.Даниїла Бачинського, стали благати своїх милих гостей, щоб зостались ночувати у Лохові. Вечоріло, і Владика погодився на те.
Наступного дня, 27-го жовтня вранці Владика Теодор зі своєю асистенцією виїхали із села. За ними повільно посувалася згадана вантажна машина. Перед селом Іванківці, коли карета спускалася з невисокої гірки, на її вершині появився «Студебекер» і, набравши швидкості, з розгону вдарив по кареті…
Картина була жахливою! Автомобіль, поки не зупинився в кюветі, штовхав перед собою все. Преосвященний Теодор потрапив між розбиту вщент карету та перше колесо вантажника. Отець Даниїл Бачинський та кучер Хома попали під карету з важкими пораненнями. Отець Андрій Березнай і теологи Бугір та Маслей від різкого удару вилетіли в траву. Схаменулися, побачивши, як єпископа Теодора та кучера вбивці залізними палицями добивають. Молоді юнаки, піднявшись, стали втікати з криками. Щоб їх наздогнати, кати залишили свою основну здобич і погналися за ними. Наздогнавши їх, теж били, куди попало, однак поштова автомашина, що наближалася з Мукачева, перешкодила їм досягнути своєї злочинної мети. Збентежені кати повискакували на свою машину і швидко зникли, а наших, кров’ю залитих страждальців чуйні поштові працівники завезли в Мукачівську міську лікарню.
28-го жовтня, у вівторок зранку, головний лікар ставить нас перед фактом, що на той час, поки в нас лежать такі невинно потерпілі люди як Єпископ та його асистенція, він прийняв нам на допомогу санітарку, молоду дівчину на ім’я Одарка.»
Далі с.Теофіла описує, як Одарка, а якій вона одразу запідозрила агентку НКВС, провокувала її на викрадення ліків, нібито щоб передати «хлопцям у лісі». Сестра попередила василіанок, які працювали разом із нею, с.Інокентію Дебель та с. Ольгу Ладжун, щоб не довіряли дівчині. За кілька днів стан пораненного єпископа покращився.
«Преосвященний Владика, тихенько стогнучи, весь час вервичку крутив у руках, о.Данило з тексту служби Господньої виспівував уривки в непритомності, а я мучилася з думками, що робити завтра. Безпорадна, вручаючи волі Божій наступний день, за прикладом Преосвященного теж знаходила розраду у вервичці, доручаючи своїх пацієнтів в опіку Небесної матінки.» – так описує свої безсонні ночі біля мученицького ліжка Владики с.Теофіла.
31-го жовтня, в п’ятницю зранку, приїхав запрошений милий гість – намісник с.Дубровка, батько потерпілого о.Даниїла, старенький о.Даниїл Бачинський з Найсвятішими тайнами для наших страждальців. Преосвященний Владика щиро висповідався і прийняв святі тайни. В обідню пору прибули з Бичкова рідні сестри Владики. Потішив їх, що почуває себе набагато краще.
«Коли повернулася у відділення, якийсь юрист сидів біля наших хворих, допитуючи Єпископа, що пам’ятає з аварії. Як відійшов юрист, я вологим рушником освіжила спітніле тіло. Ще раз повторно повитирала бинтом спітніле обличчя Преосвященного від густих, яскраво блискучих крапель поту на чолі. Досі пам’ятаю, як задумалась над тим, чому вони, як тільки витру, в ту ж мить знову появляються і надзвичайно яскраво блищать, мов перлинки. Тоді ще не відгадала, чому. Пізніше зрозуміла. Це були останні краплинки мученичого поту на теплому, чистому, святому чолі.»
Далі с.Теофіла описує візит матері ігумені Ігнатії Гаревич, про те, що ігуменя обіцяла головному лікареві Бергману замінити сестру Теофілу на іншу, щоб вона мала можливість відпочити. Воля матері ігумені – закон. На чергування заступають с.Інокентія та с.Іренея. «Потім сестри в сльозах розповіли, що др. Бергман наказав сестрам вийти разом із ним. Повернувшись дійсно через 5-8 хвилин забігають в палату і дійсно утішені тим, що хворих знайшли в такій же позі, в якій залишили. В ту ж мить почувся стогін: «О, Ісусе!», і тут же сильний, здригнувший все тіло струс завершив діяльність шляхетного серця назавжди.»
«Після секції зодягли ми свого улюбленого Владику достойно, згідно Його званню, в належний йому єпископський одяг. Перевезли тіло в Мукачівську церкву, звідти до Ужгорода, священики занесли його в кафедральний храм. Важко прощався осиротілий народ Закарпаття зі своїм дорогим батьком всю ніч і весь день – понеділок, 3 листопада. Похорон відбувся у вівторок 4-го листопада після богословським хором відспіваної Святої Літургії. До глибини душі зворушуючи проповідь промовив отець Прелат Олександер Хіра. Домовина з останками нашого дорогого мученика захоронена в крипту під кафедральним собором.
Вічна йому пам’ять та блаженний покій!»
Джерело:
http://lesiaromanchuk.com/sviashchennomuchenyk-teodor-romzha/
