Весоловський Богдан Остапович Український композитор - шансоньє.

Король і один із засновників української популярної музики народився 30 травня 1915 року у Відні в українській родині Остапа Весоловського та Марії з дому Охрімович.

Після Першої світової родина переїхала до Стрия, де юним Богданом опанувала пристрасть до музики, яку він почав писати у 16 років. До речі, своє найзнаменитіше танго «Прийде ще час» Богдан напише у 22-річному віці.

А поза тим майбутній зірковий композитор навчається на юридичному факультеті Львівського університету та у Вищому музичному інституті ім.. Миколи Лисенка, закінчує Консульську академію у Відні.

Утім Богдан жертвує «серйозною» кар’єрою заради несерйозної музики. У 1930-их роках він разом із скрипалем Леонідом Яблонським, майбутнім знаменитим композитором Анатолієм Кос-Анатольським і улюбленицею львівської публіки Іреною Яросевич (у майбутньому – Рената Андерс, дружина легендарного польського генерала) виступає у складі джаз-капели Яблонського «Ябцьо-джаз».

Оскільки практично вся розважальна музика тодішнього Львова була польськомовною, поява українських шансоньє, які виконували танго, вальси, міські романси, була ажіотажно прихильно зустрінута українською публікою. Успіх гурту значним чином був зумовлений іскристою музикою Весоловського.

Однак завершивши освіту, Весоловський, захоплений здвигом закарпатських українців, вирушає для роботи у новоутвореній Карпатській Україні. Після падіння держави емігрує до Відня, де 27 лютого 1941 року одружується з Оленою Залізняк. У подружжя під час війни народжуються сини Остап і Юрій. Поза приватним життям, Весоловський, звісно, працює, зокрема на замовлення видавництва опрацьовує ноти українських композиторів.

 

1949 року родина емігрує до Канади, де композитор беззмінно працював в українській редакції Міжнародного канадського радіо в Монреалі.

Наприкінці 1960-их Богдану Весоловському таки випала нагода востаннє побувати в Україні. У складі делегації, яка прибула в Україну за канадсько-радянським договором про обмін, він відвідав Львів, Київ, Канів. Повернувшись до Монреаля, композитор невдовзі помирає. Серце українського шансоньє перестало битися 17 грудня 1971 року. Через 20 років, коли постане Незалежна Україна, вдова Весоловського виконає його заповіт – урну з прахом композитора перепоховають у родинному гробівці в Стрию, де покояться його батьки.

Пісні Весоловського, зазвичай, не відаючи прізвища автора, українці слухали у записах канадських українців. Згодом творчість шансоньє популяризував Олег Скрипка, який випустив два альбоми з піснями Весоловського – «Серце у мене вразливе» та «Жоржина».

У Стрию на будинку по вулиці Чорновола,11, де мешкав композитор, встановлено меморіальну дошку. 2013 року вийшла книжка Ігоря Осташа «Бонді, або повернення Богдана Весоловського.

Джерело.http://www.kray.org.ua/210/postati/bogdan-vesolovskiy-pershiy-ukrayins/

Юрій Тарасович Вербицький — Герой України - посмертно, сейсмолог, кандидат наук. Син Українського геофізика Тараса Вербицького, брат сейсмолога Сергія Вербицького. Нагадаю! для безпам'ятних... Юрій потрапив під обстріл гумовими кулями, його було поранено в око. Юрію промили очі у Будинку профспілок. Пізніше представник Ради майдану Ігор Луценко відвіз пораненого в Олександрійську лікарню у Києві, але 21 січня 2014 року з офтальмонологічного відділення їх обох викрали невідомі особи. Наступного дня тіло Юрія Вербицького було знайдене у лісі під Гнідином Бориспільського району Київської області зі слідами тортур. З перебитими ногами, численними забоями, без верхнього одягу він був викинутий у лісі при 15-градусному морозі.

Юрій Вербицький народився 25 серпня 1963 року у Львові в родині геофізика Тараса Вербицького та Тетяни Борачок. Мав старшого брата Сергія, 1958 року народження.

Юрій закінчив у Львові школу, навчався на геодезичному факультеті Львівського політехнічного інституту (тепер Національний університет «Львівська політехніка»). за спеціальністю «Прикладна геодезія». Потім пішов працювати у проектний інститут «Львівагропроект» (1985-1992) інженером-геодезистом. Далі (1992-1995) – інженер, а пізніше – провідний інженер Карпатської дослідно-методичної геофізичної партії Інституту геофізики НАН України. З 1996 по 2002 рік – провідний інженер Карпатського відділення Інституту геофізики НАН України.

З 2002 року і до останніх днів життя він – провідний інженер відділу сейсмічності Карпатського регіону ІГФ НАН України, де його робота була пов’язана з формуванням комплексного регіонального банку геофізичних даних в Карпатському регіональному центрі сейсмологічної інформації Інституту геофізики ім.С.І.Субботіна НАН України. Дані цього банку використовуються для вивчення внутрішньої будови Землі, геодинаміки Карпатського регіону, визначення рівня сейсмічної небезпеки методами загального, детального та мікросейсмічного районування території регіону, зокрема великих населених пунктів і важливих об’єктів промисловості й інфраструктури. Важливим результатом досліджень Юрія Вербицького стало забезпечення функціонування в Карпатському регіоні України автоматизованої системи інструментальних і програмних засобів одержання, збору, формування геофізичних і сейсмологічних баз даних, обробки, зберігання та доступу до даних і результатів їх обробки.

Вербицький також брав участь у розробці наукових програм Інституту геофізики, у науково-дослідних і госпдоговірних роботах сейсмологічного напрямку, зокрема у організації сейсмічних спостережень на Південно-Українській, Запорізькій, Хмельницькій, Рівненській, Чорнобильській АЕС, Київській ГЕС та Дністровських ГЕС і ГАЕС.

Науковий доробок дав можливість йому 3 грудня 2013 року на вченій раді Інституту геофізики ім. С.І. Субботіна НАН України у Києві успішно захистити дисертацію «Методичні та прикладні аспекти комплексного банку геофізичної інформації Карпатського регіону» на здобуття наукового ступеня кандидата фізико-математичних наук за спеціальністю – геофізика…

Ще навчаючись у школі, Юрко разом зі своїм старшим братом Сергієм вперше піднявся у гори. Будучи вже студентом, їздив на Кавказ і Крим, захоплюючись цими горами, які вже стали невід’ємною частиною його життя. Увесь свій вільний час проводив у горах із друзями. З 2006 року був членом клубу «Екстрем».

У 2007 році Юрій зірвався з гори Дихтау в Кабардино-Балкарії. Тоді розтрощив собі ногу, але вижив. Його спускали з гори протягом двох діб, потім ще три доби транспортували до Львова. Після цього він почав кульгати, однак альпінізму не полишив –влітку 2014 року він планував здійснити нове сходження.

Вперше Юрій вирушив на майдан у грудні 2013 року. Після захисту дисертації взяв відпустку за власний рахунок і знову подався у Київ. У ніч з 20 на 21 січня Юрій розносив чай на Грушевського. Він опинився поза зоною конфлікту, проте потрапив під обстріл гумовими кулями, його було поранено в око. Юрію промили очі у Будинку профспілок. Пізніше представник Ради майдану Ігор Луценко відвіз пораненого в Олександрійську лікарню у Києві, але 21 січня 2014 року з офтальмонологічного відділення їх обох викрали невідомі особи. Наступного дня тіло Юрія Вербицького було знайдене у лісі під Гнідином Бориспільського району Київської області зі слідами тортур. З перебитими ногами, численними забоями, без верхнього одягу він був викинутий у лісі при 15-градусному морозі. 

У цей же час на Вченій раді Інституту геофізики ім. С.І.Субботіна НАН України він за конкурсом пройшов на посаду молодшого наукового співробітника відділу сейсмічності Карпатського регіону, але дізнатися про це уже не встиг…...

Поховали Вербицького на Алеї Героїв Личаківського цвинтаря.

Львівський гірський клуб «Екстрем», членом якого був Юрій Вербицький, у рамках ініціативи «Герої України на вершинах світу» планує назвати іменем Юрія Вербицького безіменну вершину на теренах Східного Кавказу. Ініціативу львів’ян вже підтримали їхні грузинські колеги.

Джерело інформації.http://www.kray.org.ua/13803/postati/verbitskiy-yuriy-alpinist-iz-nebesnoyi-sotni/

Вовк Федір Кіндратович - визначний Український антрополог, етнограф, археолог, громадський діяч, першовідкривач мізинської культури.

Довгий час ім'я Федора Вовка було відоме лише невеликому колу науковців, для загалу ж воно залишалося викресленим з історії вітчизняної науки на багато років лише за те, що у своїх працях він звертався до питань антропології й етнографії України. За часів радянського тоталітаризму це здавалося крамольним. Тому вченому було прикріплено ярлик українського націоналіста. Лише через багато десятиліть по його смерті про Федора Вовка стали відкрито говорити й писати вже у незалежній Україні.

Народився майбутній учений 17 березня 1847 р. у с. Крячківка Пирятинського повіту Полтавської губернії. Походив з козацького роду.

З малих років Федір запам'ятав розповіді, пісні й казки своєї матері, українські народні звичаї, які згодом стали об'єктом його досліджень. Щоб дати дітям освіту, сім'я Кіндрата Вовка переїхала у м. Ніжин Чернігівської губернії, де Федір вступив до Ніжинської гімназії. Тут він став учнем з досить прогресивних як на той час викладачів Іловайського, Морачевського. А головне - вперше зустрівся з палким словом Тараса Шевченка. Назавжди вкарбувалась у пам'ять і приголомшила юнака смерть Кобзаря. Адже труну з його прахом перевозили із С.-Петербурга до Канева через Ніжин. Тесть байкаря Глібова, отець Барданос, скликав людей на панахиду по Шевченку. Був на ній і Федір Вовк, де поклявся все життя служити своєму народові.

Ще навчаючись у гімназії, Федір серед інших учасників етнографічного гуртка збирав народні пісні, прислів'я, приказки. Вже тоді у нього виникло неабияке зацікавлення українським фольклором.

Навчався Ф.К. Вовк на природничому відділенні фізико-математичного факультету. В університеті Вовк слухав лекції на той час доцента кафедри зоології І.І. Мечникова, із яким пізніше співпрацюватиме в Парижі у Вищій російській школі суспільних наук при Сорбонні.

1866 року Федір Вовк перевівся до Київського університету Св. Володимира, почувши, що тут є українська громада. У київський період життя на світогляд Федора Вовка мали безпосередній вплив Володимир Антонович, Павло Чубинський та Михайло Драгоманов. Антонович запримітив допитливого юнака і доручив йому підготовку до видання "Кобзаря" Т. Шевченка із забороненими цензурою творами. Ще навчаючись на старших курсах, Ф. Вовк брав участь у підготовці видання словника української мови та збірника народних пісень.

1871 р. Ф.К. Вовк закінчив Київський університет Св. Володимира і почав працювати помічником ревізора в Київській контрольній палаті. Тут він познайомився з Василем Веледницьким, який залучив Вовка до підпільної роботи у Київській громаді. 1872 р. Ф.К. Вовк був офіційно прийнятий до "Громади".

Протягом 1875-1876 pp. Федір Вовк під керівництвом В. Антоновича брав участь у археологічній експедиції у Київській та Волинській губерніях.

1876 р. учений виїхав за кордон, щоб допомогти М. Драгоманову в Женеві налагодити видання журналу.

1878 р. Ф.К. Вовк залишив Женеву. Дорогою до Києва у Львові він познайомився з Іваном Франком, Михайлом Павликом, з якими співпрацюватиме на терені як суспільно-політичної, так і наукової діяльності.

У Києві Вовк організував народницький гурток дівчат "Ґави". Він також брав активну участь у громадівському русі, за що потрапив до поля зору жандармерії.

Рятуючись від переслідувань з боку царського уряду, 1879 р. Вовк змушений був емігрувати. У Румунії Федір Вовк вів інтенсивне наукове життя. Активно займався суспільно-політичною роботою. Він залучав місцеве населення до поширення нелегальної літератури, а також "Кобзаря" Т.Г. Шевченка, встановив мережу підпільних осередків, до яких входили місцеві українці.

Проживаючи в Женеві, Ф. Вовк працював над дослідженнями весільних звичаїв, а також писав роботу про церковні розколи в Росії. Згодом переїхав до тогочасного наукового центру - Парижа. Тут він студіював праці визначних європейських антропологів. 1900 р. за свою докторську дисертацію одержав премію Петербурзької академії наук. Світове визнання вченому принесла опублікована спершу в Болгарії, а потім у Парижі праця "Шлюбний ритуал та обряди на Україні", підготовлена на широкому джерельному матеріалі з використанням новаторських ідей.

1901 р. Ф. Вовк написав, а 1903 р. надрукував докторську дисертацію. За досягнення у сфері антропологічних досліджень він одержав річну премію Годара. Проте, не будучи громадянином Франції, захистив дисертацію "Скелетні видозміни ступні у приматів і людських расах" лише 1905 р. Йому було присвоєно звання доктора природничих наук Паризького університету. Він активно працює у секції Паризького антропологічного товариства, виступив організатором етнографічної та археологічної виставки. На ній було представлено карту України Г. Величка, серію фотографій нових знахідок В. Хвойки у Трипіллі, а також багато етнографічних знімків з життя і побуту українського народу.

1901 р. Ф.К. Вовк одержав велику медаль П. Брока від Паризького антропологічного товариства за антропологічні дослідження.

У грудні 1905 р. Федір Вовк приїхав до Петербурга; тут він прожив до кінця свого життя, виїжджаючи, звичайно, з науковою метою до різних європейських країн, а також в Україну. У С.-Петербурзі Ф. Вовк 12 років (з 1905-го по 1917 р.) був хранителем Російського музею.

1906 р. Ф. Вовк створив на громадських засадах Вільну вищу школу ім. Лесгафта, у якій викладав по 1917 р., та Педагогічну академію ліги "Освіти" в Петербурзі, де працював з 1907-го по 1912 р.

З 1907 р. він - приват-доцент, а потім доцент кафедри географії С. Петербурзького університету, голова Антропологічного товариства, дійсний член російських Археологічного та Географічного товариств. Саме тоді він досліджує населення України.

Ф. Вовк - автор фундаментальних досліджень: "Антропологічні особливості українського народу" та "Етнографічні особливості українського народу" (1916), які й донині зберігають свою неперевершену наукову цінність. Ним написано розділ про антропологічні та етнографічні особливості українців у двотомній колективній праці "Украинский народ в его прошлом и настоящем", що вийшла у Петрограді (1914-1916) з ініціативи й за участі М. Грушевського. Найважливішим здобутком ученого став висновок про те, що українці - це окремий, відмінний від інших слов'янських народів, антропологічний тип, який має цілком оригінальні антропологічні особливості.

1908 р. Ф. Вовк побував у с. Мізин (на Чернігівщині), де виявив палеолітичну стоянку. Про це він зробив сенсаційну доповідь на XIV археологічному з'їзді.

19 листопада 1916 р. французький уряд нагородив Ф.К. Вовка орденом Почесного легіону, бажаючи підкреслити цим значення наукових зв'язків між Францією та Російською імперією.

Учений залишив по собі вагомий доробок в галузі історії літератури, архітектури, мистецтва й публіцистики. Він глибоко розумівся на науковому шевченкознавстві, брав активну участь у виданні у Празі та Женеві "Кобзаря" Тараса Шевченка.

29 жовтня 1917 р. вчена рада Київського університету обрала Ф.К. Вовка завідувачем кафедри географії й етнографії. Та визнання заслуг ученого виявилося надто запізнілим. Він так і не зміг посісти запропоновану посаду. 

29 червня у Жлобині під Гомелем дорогою до Києва Федір Кіндратович захворів на запалення легенів і на 72-му році життя помер. Похований у Жлобині.

Джерело інформації.

Матеріали взяті з книги Київський національний університет імені Тараса Шевченка : Незабутні постаті / [Авт.-упор. О. Матвійчук, Н. Струк ; Ред. кол.: В.В. Скопенко, О.В. Третяк, Л.В. Губерський, О.К. Закусило, В.І. Андрейцев, В.Ф. Колесник, В.В. Різун та ін.]. - Київ : Світ Успіху, 2005. - С. 168-169.

Інформаційно-обчислювальний центр університету.

http://www.univ.kiev.ua/ua/geninf/osobystosti/vovk/

2 грудня 1852р. у с.Тарнів народився Тадеуш (Тадій) Рутовський - Галицький журналіст і політик, посол до Галицького сейму VI, VIII, IX i X каденцій та австрійського парламенту VII, VIII i IX каденцій, президент Львова (1914—1915).

Народився 2 грудня 1852 в Тарнові в родині Клеменса Рутовського та Кароліни Трешковської. 

Батько був учасником Листопадового повстання проти Російської імперії (1830—1831), після поразки повстання перебрався до Галичини; був бурмістром Таронова (1873—1877) та послом до Галицького сейму І, ІІ та ІІІ каденцій (1861—1876). 

Тадеуш Туровський після гімназії в Тарнові навчався у Відні, де в 1879 р. став доктором філософії. Як журналіст співпрацював з численними галицькими газетами та журналами, зоркема «Ekonomistа Polski», «Gazetа Narodowа», «Muzeum», «Przełom», редактор газет «Nowa Reforma», «Słowo Polskie» у Львові. 

1889 року був обраний послом до Крайового сейму від м. Тарнова, а в 1901 та 1908 роках від м. Львова. В 1889 році був обраний послом до Крайового сейму від м. Тарнова, а в 1901 та 1908 роках від м. Львова. У 1886—1898 роках Рутовський був послом до Віденського парламенту. Дотримувався центристських та демократичних поглядів. 

Починаючи з 1895 — перший віце-президент Львова. Співзасновник Towarzystwа miłośnikόw przeszłości Lwowa. Сприяв побудові будинку Промислового музею, Міської картинної галереї, придбав будинок короля Яна на Ринку, у якому створив музей ім. Собеського, купив будинок на вул. Гетьманській, де розмістив Палац мистецтв. 

З дружиною Ядвігою (з Богданських) мав дочок Аліцію, Зофію та Марію і сина Анжея, поручника польської армії розстріляного в Катині.

Президент Львова під час російської окупації 1914—1915 р.р. 

Тадеуш Рутовський вручає символічні ключі від міста російському генералові Ґотлібу-Вільгельму (Васілію) Роде. Львів, Личаківська рогатка, 3.9.1914 (ДИВИСЬ ФОТО)

28 червня 1914 в Сараєво сербський терорист Гаврило Принцип вбив спадкоємця австрійського престолу ерцгерцога Франца Фердинанда та його дружину герцогиню Софію Хотек. Вбивство стало формальним приводом для початку Першої світової війни. 29 липня 1914 у Російській імперії розпочали мобілізацію. 18 серпня 1914 російські війська розпочали наступ на Австро-Угорщину і завдали поразки австрійським військам у Галицькій битві. 

3 вересня 1914 російські війська захопили Львів. Напередодні президент міста Юзеф Нойман покинув Львів i Тадеуш Рутовський перейняв обов'язки президента міста. Впродовж 293 днів російської окупації Рутовський опікувався функціонуванням муніципального господарства. 

У травні-червні 1915 німецька та австрійська армії під керівництвом Августа фон Макензенa провели успішний контрнаступ в Галичині і 22 червня 1915 звільнили Львів. Відступаючи, російські війська захопили з собою заручників, серед яких був Тадеуш Рутовський. 

У січні 1917 Рутовського виміняли на москвофіла, віденського кореспондента часопису «Новое Время» Дмитра Янчевецького, засудженого на смерть за державну зраду у справі «Народного Coвіту» Дмитра Маркова. Проте здоров'я Рутовського було підірване під час полону. 30 березня 1918 він помер у Крехові.

Як янгол охоронець врятував на свято Василія Великого стрільця УПА Ільківа Василя Юрійовича.

Наш земляк з села Сливки, Рожнятівського району, Іваано-Франківської області, 94-х річний Василь Юрійович Ільків, насправді гідно проживши життя, воював у складі чотирьох сотень УПА, пройшов табори і переслідування, має про що розповісти в хорошій книзі. Про свято Василія Великого 1946р. згадує, що на той час він був старшим стрільцем на псевдо «Козак»,відділу «Летуни», рій «Мухи», чота «Сухого», командир відділу сотенний «Середний»,коли на його іменини свято Василія Великого 1946 р. цілий день пройшов у боях з «енкаведистами”, біля сіл Облазниці, Крехів, Марава, Ізидорівки, Сулятичі . В цей день його наспраді врятував Ангел Хоронитель, коли він зі своїм другом “Левком” повертаючись з розвідки потрапив під пекельний вогонь, який вівся зі сторони облавників і зі сторони сотні “Летунів”, які і врятували розвідників. Життя промайнуло перед очима молодих партизанів коли зарившись в сніг, не маючи змоги підвести голову під шквальним вогнем десятків кулеметів і сотні автоматів та крісів розвідники пережили той бій, нерозуміючи, як вони живими вийшли з настільки безнадійної ситуації. На жаль через місяць 11.02.1946 р. друг “Козака”, “Левко”, геройськи загинув у нерівному бою з “енкаведистами”. 

Детально про бої цього дня, та про весь свій бойовий шлях, Василь Юрійович розповість у своїх спогадах, які готуються до друку. Про цей день, знаходимо і в літописі полконика УПА С.Ф. Фрасуляка “Хмеля”, який у своїх працях, зібраних зі звітів сотенних згадував і про наших земляків: стрільця” Козака”та його друга, односельчанина, стрільця “Левка”. Згадується також, коли “Козака” ранило розривною кулею в руку 14.02.1946р. Звіт сотенного «Середного». 14/1. 1946 р. „Летуни” переходили краєм ліса між селами коло Села і Облазниці (Жидачівський район).

Прийшовши на край ліса сотенний вислав розвідку в село Облазниці ( розвідники “Козак” і “Левко”).Коли стежа вертала зі села і переходила шлях, над’їхали 4 автомашини з большевиками, що завважили стежу, задержали мотори та кинулися в погоню за стрільцями. Відділ заняв становища на краю ліса та зустрів ворога сильним кулеметним вогнем з віддалі 150 метрів. Большевики відступили в придорожні рови та по короткому часі почали наступ на ліс. Відділ знова відбив наступ ворога, що змушений завернути в придорожні рови. За той час стежа без втрат долучає до відділу. Коли большевики побачили, що наступом годі увійти до ліса, переводять маневр: частина подалася в напрямі Нового Села звідти намагалася обійти відділ. Одна чота під командою вістуна „Голуба”[1] вдерлася до села Облазниці та зробила наступ на большевиків збоку. Спанікований ворог відступив до Нового Села та заняв становища між хатами. „Летуни” в цілости стягнулися до села Облазниці. Бій тривав від 15-18 години. По вечорі відділ подався в напрямі села Марава в цілі знищення спіртзаводу, але там над’їхали вже большевики. Відділ подався в село Крехів, де і закватирував. За цей час ворогові в Новому Селі приїхала допомога і він кинувся в погоню за відділом, користаючи зі слідів на новому снігу. О годині 23.30 большевики починають наступ на село Крехів зі сторони ліса. Відділ зустрів їх сильним вогнем, відв’язався від бою, перейшов через Ізидорівку та Сулятичі і подався в Болохівські ліси. Червоні кидаються автомашиною в погоню за відділом. Коло села Ізидорівки зустрілися із старшим стрільцем „Вишнею”, який перемучений відбився від відділу та лишився позаду. Побачивши авта старший стрілець „Вишня” заняв становища за придорожним деревом, обстріляв першу машину з автомата, а використавши здезорієнтованість ворога, відступив до ліса, а опісля долучив до відділу. Большевики дальше не гонилися за відділом. В боях в дні 14 січня 1946 р. ворог втратив 6 вбитими і около 20 раненими. Власних втрат не було.

Дня 19 січня 1946 р. о годині 2-гій вночі відділ „Летунів” ще кватирував в селі Корчівка (Журавенський район) почув стрілянину в сусідньому селі Демна Сулятицька. Це большевики наступали на курінь „Дзвони”. О годині 5.30 рано, коли „Летуни” збиралися відходити в ліс, застава ройового „Соловія” відкрила вогонь по большевиках, які підходили з Демні Сулятицької до Корчівки. У висліді ворог втратив 2 вбитих та 1 раненого. Відділ без втрат відійшов до ліса. 

По короткому часі в сусідстві розтаборувався курінь. Сотенний „Середний” вислав стежу по свіжому сліду в напрямі села, з якого відділ рано вийшов. У віддалі двох кілометрів від постою відділу наша стежа в силі 8 бійців під командою „Боднаренка” стрінулася з большевицькою стежею, що ішла слідом за відділом. За наказом командира стежі два стрільці вертають з повідомленням на постій відділу, решта занимають становища в недалекому ярі, підпускають ворожих розшуків на віддаль 30 метрів, та обстрілюють. На полі паде 1 большевик вбитий, 2 інші втікають. Наша стежа під обстрілом ворожого відділу, що на той час надійшов, в цілості долучує до сотні. Оба відділи УПА переходять дорогу Болохів – Туря Велика* (Долинський район) та розтаборовуються в лісі коло села Болохова. Протягом решти дня відділи УПА зустрічей з ворогом не мали. За той час большевики стягнули більші облавові частини та розділили їх по дооколичних селах. Одна червона частина розтаборилась в лісі у віддалі 1, 5 км. від наших відділів. Ніччю з 19 на 20/1. 1946 р. Сотенний „Середний” зв’язався з сотенним „Гонтою”. 

Дня 20/1.1946 р. о годині 8-мій стійка куреня „Дзвони” повідомила, що з напряму Туря Велика надходять якісь озброєні люди. Вкоротці стверджено, що це облавові большевицькі відділи. Командири відділів УПА не дійшли до згоди приняти спільний бій (відмовився курінний з браку амуніції) і „Летуни” розтягнувшися у стрілецький ряд, почали відходити в село Раків. Тим часом большевики підійшли на дуже близьку віддаль та обстріляли його. Курінь почав відступати досить незорганізовано, вклинився між інші два відділи УПА, а відділ „Летунів” розірвав на дві частини. За той час другий большевицький відділ підійшов під відділ „Рисі”. Відділ „Рисі” приняв бій, протинаступом відтиснув ворога на дещо дальшу віддаль та відступив. Третій найбільший удар большевиків був переведений в селі Болохів, Завадка і Кадовбна. В тому місці находилась одна чота „Летунів” та одна сотня з куреня „Дзвонів”. Обі наші частини принимають бій та відбивають кілька ворожих наступів, завдаючи ворогові кривавих втрат. По часі большевики зібрали на цей відтинок значні сили та почали ще один наступ. Оба відділи договорились відступати. Першою почала відступати чота „Летунів”, але большевики так притиснули сотню „Явора”, що він не в силі був зійти зі становища та відступати. Тоді чотовий „Голуб” з чотою „Летунів” завернув, повів наступ на большевиків, відбив їх та відтяжив сотню. В цьому протинаступі впав геройською смертю стрілець „Грушка”, заслоняючи собою чотового „Голуба”, на якого був спрямований ворожий кулемет. Після нашого протинаступу всі відділи відв’язались та відступили в різні напрями. Втрати „Летунів”: 1 вбитий, 1 кріс. 

Дня 9 лютого 1946 р. вечором розчленовано відділ на малі підвідділи та переведено панікуючі наскоки на большевицькі гарнізони. Рій під командою ройового „Мороза” обстріляв ворожі гарнізони в селах Станьковій і Чертежі; рій „Очерета” в селах Збора і Кулинка; рій „Оси” в селі Болохові; рій „Мухи” наскочив на гарнізон в селі Лиськів. В наслідок наскоку втратили большевики 4 вбитими і кілька ранених. Між вбитими старший лейтенант – начальник гарнізону. Рій під командою ройового „Щасливого” перевів наскок на гарнізон в селі Завадка, звільнив кілька арештованих; рій під командою чотового „Сухого” обстріляв гарнізони в селах Верхня і Степанівка; рій „Соловія” – Турю Велику. В наслідок наскоку розбіглось багато арештованих большевиками людей та виборчі комісії. Цілу ніч до рана большевики обстрілювали терени свого кватирування та освітлювали його ракетами.

Дня 11/2. 1946 р. стежа в силі двох стрільців повертала з розвідки з села Лиськів (Журавенський район). По дорозі обскочили їх большевики в силі 15 бійців. Повстанці почали відбиватися та продератися. Раненого стрільця „Левка” бере на плечі стрілець „Борис” та пробує втікати. Коли большевики ловлять вже обох за плечі, змушений покинути товариша, сам пробивається та долучує до відділу. Раненого стрільця „Левка” большевики закатували, не почувши від нього ні слова.

Дня 14/2. 1946 р. відділ таборує в лісі біля села Туря Велика. О годині 9-й рано повідомила стежа, що слідом, який відділ зробив транспортуючи харчі з села Станькової, підсуваються большевики. Відділ скоро збирається відходити в інші частини ліса. Не зробив відділ кільометра, як большевики зблизившись на віддаль стрілу та обстріляли заднє забезпечення. Відділ займає становища та підпускає ворога на найближчу віддаль. Чота під командою чотового „Голуба” приймає фронтальний бій, друга чота обходить ворога з його лівого крила та переводить наступ з крила. Червоні почали відступати. Рій „Орла” окружує ворога з лівого крила. Ворог щораз панічніше відступає аж до рова, в якому займає вигідні становища. В протинаступі ранений стрілець „Палій” (опісля розірвав себе гранатою, хоча поранення було легке) і стрілець „Козак”, а згодом чотовий „Голуб”. Червоним приходить підмога, а з нею два танки. Відділ відступає, забираючи зі собою ранених і зброю вбитого та розділяється на два підвідділи.

Большевики далі гоняться за чотою під командою сотенного „Середного”. Повстанці кілька разів відбивають ворожі наступи. Переходячи дорогу Тура Велика – Болехів, відділ увійшов між дві ворожі застави. Одна з них пропустила відділ УПА без стрілу (один большевик стояв при кулеметі та показував повстанцям дорогу із словами „проході, проході”). Друга застава відкрила по нашому відділі вогонь, але скоро вмовкла під влучним вогнем кулеметчика „Довбуша”. Відділ поділився на рої та відв’язався від ворога. Важко раненого чотового „Голуба” відносять стрільці на санітарний пункт, але він по кількох годинах помирає.

Джерело.https://www.upa-pereginsk.if.ua

Автори: СЕНИЧ ВОЛОДИМИР, ЛЕСЮК МИКОЛА.

1 грудня 1950р. між селами Шешори та Прокурава загинули Костянтин Геник "Крук" командир сотні "Гуцули", заст. окружного референта СБ та троє воїнів "Карпо", "Голуб", "Пструг".

Костянтин Геник.

Костянтин Степанович Геник (псевдо: «Крук»), нар. 1920, с. Нижній Березів, Косівський район, Івано-Франківська область — пом. (Загинув у бою з московитами) 1 грудня 1950, урочище «Петричила» між селами Шешорами і Прокуравою, Косівський район Станіславської області) — військовий діяч, заступник окружного референта СБ ОУН Коломийщини.

Костянтин Геник народився у 1920 році в селі Нижній Березів Печеніжинського повіту на Станіславщині (нині Косівський район Івано-Франківської області).

Навчався в школі в Нижньому Березові, де провчився сім класів. За більшовиків закінчив вечірню школу, а за німецької окупації навчався в Івано-Франківську. Там його німці заарештували за приналежність до ОУН і під охороною доставили до Нижнього Березова, щоб показав, де закопана зброя. Але Круку вдалося втекти, він ударив одного охоронця лопатою і стрибнув у річку, переплив її і втік у ліс.

Костянтин Геник був районним провідником юнацької сітки. Згодом став боївкарем СБ і пішов у старшинську школу на вишкіл. Пізніше обійняв посаду заступника окружного референта СБ Коломийщини. Разом з ним в лавах повстанців воював його рідний брат Геник Іван, який загинув на самому початку визвольних змагань.

(Дослідник П.Содоль вважав його командиром сотні «Гуцули» в курені «Бескид», однак більш сучасні дослідники довели, що це був інший командир на псевдо «Крук» - Іван Федорак.

Загинув Крук із кількома бойовими друзями («Карпо», «Пструг», «Голуб») 1 грудня 1950 року в урочищі «Петричила», що знаходиться між селами Шешорами і Прокуравою. Знаходились в криївці, коли їх обступили енкаведисти, яких привів зрадник. Повстанці відбивалися понад 10 годин, після чого застрілилися, залишивши для цього останні набої.

Джерело. Календар УПА на 2020р. Вікіпедія. Літопис УПА.

23 (або 10) листопада 1910р. у смт. Дашава народився Зеновій Гойсак "Морозенко" "Підкова" - повітовий провідник Стрийщини.

Зеновій Гойсак народився 1910 року в с. Дашава. У 1930 році закінчив Стрийську гімназію, де під час навчання належав до 5 куреня пластунів-юнаків ім. Ярослава Осмомисла (був виключений за порушення 12-ї точки пластового закону). В 1929 році вступив в ОУН, виконував обов’язки районного провідника в Дашаві, пізніше став заступником провідника округи.

Закінчив кілька курсів філології Львівського університету. Політв’язень польських тюрем, у тому числі Берези Картузької (1937—1939). В період німецької окупації працював вчителем у Дашаві. Від серпня 1943-го був повітовим провідником ОУН Стрийщини під псевдонімами «Морозенко» і «Підкова». Заарештований НКВД 21 вересня 1944 року.

Рішенням Виїзної сесії Військової колегії Верховного Суду СССР під головуванням генерал-майора юстиції Андрія Сусліна 7 січня 1945-го засуджений до повішення разом із М. Жешковичем і П. Стефанівим. Вирок виконали Стрийські енкаведисти прилюдно, біля макаронної фабрики (вул. Успенська) у часі Різдвяних свят 1945 року. За твердженням історика Василя Ільницького, це сталося 9 січня 1945-го, хоча в документах також є версії, що вирок було виконано 8 або 11 січня 1945 року.

Джерело інформації. Календар УПА на 2020р. 

https://m.antikor.com.ua/articles/148640-do_chogo_vdavalisja_chervoni_okupanti_v_borotjbi_z_ukrajinsjkimi_povstantsjami

https://fortuna-gazeta.com.ua/

Володимир Кудра «Роман» — командир першої сотні УПА в Житомирській області (травень — вересень 1943 року), Житомирський окружний провідник (1949 — 1955).

КУДРА ВОЛОДИМИР - («Бурлака», «Заграва», «Орест», «Роман», «Старий», «ТМР») (1922, - 08.07.1955).

Народився в с. Малий Омеляник Луцького району Волинської області. З бідної селянської родини.

Закінчив Луцьку семирічку (1937 р.), курси садівників-городників, педагогічні курси (1940 р.). Працював на Луцькій авторемонтній базі.

Від 1939 р. — член ОУН. До 1941 р. очолював один з кущів у Луцькому р-ні.

У роки німецької окупації — член «Січі», «Господарськоїслужби України». На нелегальному положенні — з березня 1943 р. як чотовий сотні УПА ім. Коновальця. Пізніше сотенний.

У складі групи УПА «Тютюнник» брав участь у пропагандистських рейдах теренами Житомирськоїі Кам'янець- Подільської обл.

Від березня 1944 р. — воює за УПА на Холмщині , де в з підрозділами УПА займається захистом українського населення від польських нападів.

Восени 1944 р. Референт СБ Проводу ОУН на ПЗУЗ - Степан Янишевський призначив Володимира Кудру «комендантом бойових груп на СУЗ».

Очолював проводи Малинського р-ну (березень-травень 1945 р.), теренів «Роздоріжжя» (Північна Житомирщина), «Плацдарм» (Північна Київщина).

Повернувся на ПЗУЗ у червні 1945 р.

Від 1947 р. — член ПСК «Одеса».

Упродовж 1945-1955 рр. — учасник багатьох рейдів на СУЗ.

Житомирський окружний провідник ОУН (1949 – 1955 ). В одному з звітів про рейд на сході Володимир Кудра - "Роман" писав:

«…Населення сприймає нашу пропаганду радо і прихильно... Населення ставиться до нас прихильно і не боїться нас. Воно переконалось, що ми нікого не вбиваємо і без страху вночі відкривають нам двері, щиро діляться навіть останнім шматком хліба. Коли пізнають, що це повстанці, радо інформують нас про все, що питаємось…»

Отримав 2 важких поранення в ногу – восени 1948 та в серпні 1949 р.

За даними Чкістів у 1944 – 1955 рр. група “Романа” здійснила 227 збройних акцій, 11 терористичних актів над працівниками МГБ та 112 нападів та розгромів колгоспів і магазинів, розгромила і спалила 22 сільради та правління колгоспів, знищила щонайменше 14 радянських активістів. Каральні органи зафіксували й 77 випадків поширення повстанської літератури ( загалом 1500 розповсюджених екземплярів листівок і брошур).

Також зафіксовано 5 випадків затримання та , після проведення пропагандивних бесід , відпущення радянського партійного активу.

Підпільник Сильвестр Приймак – «Будько» ( який разом із Володимиром Кудрею – «Романом» очолював Житомирську округу ОУН) 9 травня 1951 р. у с. Лисівка Корнинського району Житомирської області був оточений з ще з 1 одним повстанцем групою МГБ , обидва повстанці загинули , в бою «Будько» з кулемета застрелив начальника Радомишського равідділу МГБ Житомирської області І.Кезова

У 1952 р. для пошуків «Романа» було залучено 1700 осіб ВВ МВД і МГБ

Загину Володимир Кудра – «Роман» 8 липня 1955 р. разом з повстанцем Ровінським Степаном Михайловичем – «Лисом» в с. Сушки Коростенського району Житомирської області в бою з КГБ в садибі Марії Яценко на західній околиці села.

В 2002 у селі Сушки було встановлено пам'ятний знак на честь загиблих повстанців.

Джерело інформації.

Український Визвольний Рух - ОУН та УПА.

Із біографічної довідки в статті В.Ковальчука та В.Огороднік - "Листування керівників ОУН (Б) на Волині та Поліссі".

30 (або 28) листопада 1951р. в Болохівському лісі у бою з московитами загинули: Боцян Богдан Іванович "Жук" - референт пропаганди Калуського окружпроводу, Іван Федоришин "Полтавець" старший булавний УПА, командир охоронної боївки Калуського окружпроводу.

На фото сквер пам'яті минулих літ у с. Болохів.

Також у цьому бою загинули "Ірка" - машиністка, Олена Мочіус - зв'язкова.

Джерело. Літопис УПА та календар УПА на 2021р. Сайт forum.genoua.name

Житомиряни згадайте.... пам'ятайте.... 29 листопада 1941р. у Житомирі німцями розстріляний Василь Хома "Щербак" - організатор Похідних груп ОУН, голова проводу ОУН(б) на Житомирщині.

Василь Хома, як і більшість загиблих учасників антинімецького підпілля в Житомирі, похований на Богунії, 11-му кілометрі. Звичайно, мало кому з житомирян відоме це ім’я – майже 50 років совєцького режиму після війни зробили справу. Хоч і не спричинив шкоди СССР, а змагався лише проти польських та німецьких окупантів, однак був записаний до ворогів більшовизму.

Очільник проводу ОУН Житомирщини народився 1 січня 1916 року на Сокальщині Львівської области. Як і значній частині українських діячів періоду «пацифікації», йому не вдалося уникнути репресій: звільнено з учительської семінарії, засуджено на 9 років ув’язнення в польських тюрмах. Засудили б, очевидно, і совєцькі каральні органи, як і всих самостійників, яким вдалося вижити. Не встигли – однодумці з гестапо закатували…

Стати головою обласного проводу ОУН-Б Василеві Хомі, на псевдо «Щербак», було доручено після вимушеного зникнення з Житомира внаслідок переслідувань гестапівцями Івана Луцюка «Рудящого». До цього Василь, ймовірно, був очільником Пулинської (Червоноармійської) округи. Тут варто відзначити різне вживання прізвища та псевдо цього діяча. Серед житомирських дослідників та очевидця подій Варгоцького побутує думка, що прізвище його Щербак, а псевдо – Хома. Але сокальська газета «Голос з-над Бугу», в числі 48 за 2011 рік, повідомляє, що справжнє ім’я націоналіста Василь Платонович Хома, який в Житомирі «жив на вулиці Хлібній та Путятинській, користувався псевдонімом «Василь Щербак». Там його і затримали гестапівці у листопаді 1941 року і розстріляли». Підверджує версію про розстріл і учасник тих подій житомирянин Юрій Варгоцький. Житомирський історик Іван Ковальчук стверджує, що «нацисти повісили його на Сінному ринку». 

Такі подвійні тлумачення подій та імен не випадок – дається взнаки тогочасна ситуація, адже Житомирщина за три роки мала дві ротації окупантів. Як для перших, так і для наступних, ОУНівці були ворогами і основне завдання було – їх знищити та якнайкраще приховати сліди злочину, а не зберегти правдиві свідчення для наступників. Однозначно встановлено – соратник Степана Бандери Василь Хома – «Щербак» (чи Щербак – «Хома») очолював провід ОУН Житомирщини з кінця липня – початку серпня до кінця листопада 1941 року. Часта зміна очільників ОУН обох течій зумовлена запеклою боротьбою проти німецьких окупантів, троє з «бандерівців» – Хома, Марчак та Орлюк – назавжди залишились на Житомирській землі, точніше, на 11-му кілометрі Богунії. Двоє перших закатовані гестапо, Орлюк повішений НКВДистами незабаром після «звільнення» Житомира. Додайте сюди «мельниківців» Сціборського та Сеника. Це лише провідні діячі. А скільки простих учасників руху опору тут згинули?

Як відомо, Хома прийшов на Житомирщину з похідними групами ОУН, завдання яких було встановлювати Українську владу. Але, після проголошення відновлення незалежности України 30 червня 1941 року, коли націоналісти відверто показали наміри мати власну державу, німці зарахували їх до ворогів і дали таємний наказ «знищувати як грабіжників». Тому організації змушені були стати підпільними. Завдання, яке незмінно стояло перед очільниками обласного проводу, було одне – підготовка антинімецького повстання. Як стверджують німецькі архівні документи, Бандера та соратники не вірили в перемогу Німеччини у війні і вважали, що прийде час, коли Німеччина «буде настільки ослаблена, що не зможе продовжувати війну. Скориставшись цією ситуацією, армія, створена з Українців, зможе завдати нищівного удару по німецьких збройних силах і створити незалежну Українську державу. Створенню цієї держави не зможе перешкодити і московія, знесилена після поразки у війні проти Німеччини». Для цього постійно проводилось залучення до ОУН нових людей з місцевих, впровадження в керівні структури окупаційної влади націоналістів, постійна агітація та пропаганда, збирання та переховування зброї та боєприпасів, залишених відступаючою червоною армією.

Під керівництвом Хоми – «Щербака» на Житомирщині працювали такі відомі підпільники, як Роман Марчак «Моргун», Сергій Отченаш «Сатанчук», Галина Чуйко, Микола Кравс, Петро Петрига «Улас».

Бандерівська організація набула поширення в области – майже в кожному районі були осередки, які готувались до атаки німецьких військ. Учасник підпілля Юрій Варгоцький висловив думку, що німці не знали про арешт та знищення очільника обласного проводу – настільки серйозною була конспірація. В гестапо думали, що арештували простого підпільника, тому й швидко розстріляли. Загинувши сам, Василь Хома не видав нікого з побратимів. Галина Чуйко говорила, що «подія ця зачепила всіх, хто співпрацював з ним. Василя всі поважали і цінили як провідника і приятеля. Були певні, що він нікого і нічого не зрадить…».

Історія чимдалі відкриває нам нові імена учасників українського національно-визвольного руху ХХ-го століття. В день народження Провідника Нації Степана Бандери житомирянам варто згадати і його побратима Василя Хому, який народився в один з ним день. Мабуть, це неспроста. Якщо переінакшити відоме твердження минулих років, війна не закінчена, поки не згаданий останній солдат. Згадайте «Щербака» − його війна продовжується й досі. Війна за визнання в Україні. В державі, за яку він загинув…

Згадайте в його особі всих невизнаних борців за волю України – їх війна продовжується досі. В державі, за яку боролись…

Юрко Градовський.

26 грудня 2011 року

Джерело інформації сайт.

http://lelekanews.blogspot.com/2011/12/blog-post_27.html?m=1

28 листопада 1950р. у бою з московитами загинув Осип Васильович Дяків — крайовий провідник ОУН Львівщини, теоретик і організатор боротьби УПА, заступник голови Генерального Секретаріату УГВР. Лицар Золотого та Срібного Хреста Заслуги.

Обставини загибелі:

В другій половині серпня 1950 р. радянські органи посилили протиповстанські операції в Івано-Франківському (Янівському) районі з метою ліквідації окружного проводу ОУН Львівщини, на базі якого міг перебувати (і перебував у той час) крайовий провідник Осип Дяків «Наум». В ніч з 27 на 28 серпня оперативно-чекістська група Управління МГБ, яка розробляла окружний провід, за агентурними даними в с. Добростани провела операцію під керівництвом старшого оперуповноваженого відділу 2-Н УМГБ майора Якушенка. В 3.00 на один з нарядів у господарстві Катерини Кулик натрапили три підпільники. В перестрілці один підпільник був убитий, двоє інших втекли. Один з них — районний референт СБ ОУН Городоччини Григорій Максимович-«Хмара» — був важко поранений, сховався в господарстві місцевого мешканця та підірвався гранатою. Тіло селяни закопали на городі, проте 31 серпня більшовики його знайшли і впізнали. Як згадувала зв'язкова Г. Максимовича Катерина Пилат, один колишній підпільник їй казав, що третім підпільником, який залишився живим, був Осип Дяків.

У жовтні 1950 р. при управліннях МДБ Львівської, Дрогобицької та Тернопільської областей були організовані спеціальні оперативні групи з метою активізації пошуку члена Проводу ОУН О. Дяківа-«Наума». У листопаді формування цих груп завершилося. Одночасно здійснено заходи, спрямовані на встановлення місць його перебування, насамперед на території Городоцького та Івано-Франківського районів, де попередньо вже фіксували його появу. Для проведення агентурної розвідки в с. Страдч була скерована кваліфікована агентка «Роза», яка поселилася там у своїх родичів і за короткий час встановила широкі зв'язки серед симпатиків підпілля. Агентка «Роза» була безпосередньо причетна до ліквідації Р. Шухевича . Дослідник Д. Ведєнєєв, з посиланням на З. Ластовецького, називає її справжнє ім'я — Анна Фроляк. Вона повідомила, що 5-6 жовтня в господарстві дяка місцевої церкви Степана Боровця переховувалися п'ятеро підпільників, один з яких за ознаками був подібний до «Наума». 12 листопада група мисливців в лісі на північ від села Страдч зіткнулася з одинадцятьма підпільниками. Мисливці також підтвердили присутність серед них особи, подібної до О. Дяківа, фото якого їм показали. Агентка «Роза» 20 листопада повідомила, що після зустрічі з мисливцями ця група ввечері прибула в господарство С. Боровця. Вночі в коморі відбулася нарада, яку проводив провідник високого рангу, а вранці повстанці пішли в прилеглий ліс. Отримавши ці відомості, МДБ УРСР прийняло рішення про проведення масштабної чекістсько-військової операції у с. Страдч та прилеглих лісових масивах з метою пошуку та ліквідації О. Дяківа та інших підпільників. До неї було залучено 450—460 солдатів та офіцерів військ МДБ, очолювали керівні співробітники МДБ УРСР та управління у Львівській області. Серед них, були, зокрема, заступник начальника УМДБ у Львівській області полковник В. Фокін (здійснював загальне керівництво операцією), начальник відділу Управління 2-Н МДБ УРСР майор Богданов та начальник 3 відділення І відділу Управління 2-Н МДБ УРСР майор Г. Клименко (І відділ «розробляв» Провід ОУН). За планом, 23 листопада було блоковано села Страдч, Поріччя , Роттенган та Великополе, а пошукові групи мали розшукувати криївки в цих селах та прилеглих лісах. На випадок прориву повстанців в районі операції та за межею оточення були виставлені засідки і секрети.

Операція розпочалася на світанку 24 листопада 1950 р. Увечері цього дня, о 21.45-22.00 на одну із засідок 6 роти 4 полку військ МДБ західніше с. Страдч потрапили два підпільники, які прямували до лісу. У перестрілці один із повстанців — окружний референт пропаганди ОУН Львівщини Петро Шатинський «Крук» - відразу загинув, інший — бойовик Павло Леус «Орест» — через село Великополе зумів пробитися до лісу, при цьому отримавши поранення у сутичці із ще однією засідкою. Масив відразу був блокований військами МДБ. Наступного дня, 25 листопада, о 24.00-00.15 на узліссі західніше с. Страдч в перестрілці із секретом 1 роти 3 окремого батальйону загинув бойовик О. Дяківа «Петро» (справжні ім'я та прізвище не встановлені), який ніс пошту на адресу «Наума» та 21 тисячу рублів. Це дало додаткову вказівку МДБ про перебування в цій місцевості крайового провідника ОУН Львівщини. Блокаду лісу було посилено, до прочісування району залучено 300 бійців МДБ.

Джерело інформації літопис УПА та Вікіпедія.

*****

Теоретик й організатор боротьби Української повстанської армії, заступник голови Генерального секретаріату Української головної визвольної ради.

Йому належить авторство гасла «Свобода народам! Свобода людині!», яке було офіційно схвалене на III надзвичайному великому зборі ОУН у серпні 1943-го.

У своїх публікаціях відстоював ідею ліквідації СРСР на засадах незалежних держав в етнічних кордонах.

Осип Дяків народився у с. Олесине на Тернопільщині. Освіту здобув у бережанській гімназії, Львівському університеті.

Із юних літ став членом Організації українських націоналістів. Використовував псевдоніми: "Горновий", "Гончарук", "Юріїв", "Осипенко", "Цвечек", "Наум", "Артем", "605", "147".

У вересні 1940 року заарештований НКВД. До липня 1941-го перебував у Бердичівській тюрмі, звідки зумів утекти. У 1943-1944-му був членом Крайової екзекутиви юнацького крила ОУН(б), членом редколегії підпільного журналу «Юнак» і редактором журналу «Вісті».

У 1945-1948-му – член головного осередку пропаганди при Проводі ОУН; від 1948 року – крайовий провідник ОУН Львівського краю; від 1949 року – член Проводу ОУН; від 1950 – член УГВР (заступник голови її Генерального секретаріату).

Осип Дяків став лицарем Української повстанської армії, адже відзначений Срібним і Золотим хрестами заслуги УПА. Загинув у сутичці зі спецгрупою Міністерства державної безпеки УРСР 28 листопада 1950 року поблизу с. Великополе Яворівського району на Львівщині.

 Осип Дяків – автор багатьох публіцистичних праць. У 1950 році в українському підпіллі вийшла праця Осипа Дяківа «Наше становище до російського народу»:

"Перебудова СССР на незалежні держави — це найсправедливіша і найпрогресивніша розв'язка національного питання, бо вона в корені підтинає російський імперіалізм і створює можливості для всебічного розвитку кожного народу".

"В кожного народу є свої національні корисні прикмети й окремі здібності, але це ще ніяк не означає, що через це дана нація — вже «найвидатніша», чи щось у тому роді, нація у світі. Висування якоїсь однієї нації як найвидатнішої в світі — це расизм, і як такий заслуговує тільки засудження і таврування".

Підготувала Леся Бондарук.

28 листопада 1950р. між с. Острів і Курів Галицького р-ну. у бою з московитами загинули Богдан Драч "Дунай" к-р ТВ "Чорний ліс", керівник Станіславського окружпроводу, член крайового проводу "Захід - Карпати" та його дружина Марія Срібна "Віра" - друкарка.

Пор. Богдан Драч ,,Дунай". До УПА вступив 1943 р. до сотні під командою „Різуна" в Чорному лісі. Командир сотні у 1944 p.,

адьютант командира Групи „Говерля" в 1945 - 1946 pp. та командир Станиславівського ТВ 22 — „Чорний ліс" від серпня 1946. Лицар Бронзового Хреста Бойової Заслуги (1946). Одержав ступінь поручника з датою старшинств 22 січня 1946. Знимка з весни 1945. Правдоподібно загинув після 1950 р.

Джерело інформації.

ГРУПА УПА „ГОВЕРЛЯ"

Книга друга: Спомини, статті та видання

 історичномемуарного характеру

 ЛІТОПИС УПА, ТОМ 19.

Та літопис УПА календар УПА на 2020р.

Панчишин Мар'ян Іванович - народний лікар Галичини. Без перебільшення один із найвидатніших Галицьких Українців першої половини ХХ ст.

"Світячи іншим згораю..."

*****

Перелік його справ та здобутків справді вражає: видатний фахівець у галузі внутрішніх хвороб і туберкульозу, "народний лікар Галичини", організатор і ректор Українського таємного університету у Львові, засновник Українського гігієнічного товариства, протитуберкульозного диспансеру та першого українського санаторію, керівник терапевтичного відділу "Народної лічниці", редактор журналів "Лікарський вісник" і "Народне здоров’я", професор та завідувач кафедри шпитальної терапії Львівського медичного інституту, засновник Львівської школи терапевтів, автор низки наукових праць з найактуальніших питань медицини. 

Мар'ян Панчишин народився 6 вересня 1882 р. у Львові, у незаможній родині. Проте здібний юнак зміг здобути добру освіту завдяки ґрантам приватних фундацій для талановитої молоді.

У 1903–1909 рр. Мар’ян Панчишин навчається на лікарському факультеті Львівського університету. Будучи студентом він активно займається науковою діяльністю, а відразу після завершення навчання його призначають асистентом кафедри анатомії та керівником першого рентгенологічного відділення клініки. Під час Першої світової війни він мобілізований, служить лікарем у званні капітана медичної служби, на фронті організовує роботу протиепідеміологічних шпиталів.

В 1918 р. Панчишин відмовляється присягнути польському урядові та під час польсько-української війни налагоджує медичну обслугу української армії у Львові, за що його звільнено з університету. У 1919 р. він відкриває свій приватний медичний, невдовзі – стає членом Наукового товариства імені Шевченка. У 1924–1925 рр. Мар’ян Панчишин ректор Українського таємного університету, засновує стипендії для здібних студентів.

Після ліквідації університету Панчишин зосереджується на роботі у своїй приватній приймальні та НТШ. За власні кошти він обладнав та відкрив у своєму будинку у Львові перший український протитуберкульозний диспансер та придбав для нього рентгенівський апарат. Панчишин стає особистим лікарем Митрополита Андрея Шептицького. Водночас він надавав якісну медичну допомогу і кваліфіковані поради для тисяч хворих з усіх верств суспільства, які до нього звертались. Мар’ян Панчишин стає справжнім народним лікарем. 

У 1924 р. Мар'яна Панчишина обирають головою лікарської комісії НТШ. У 1926-му він стає ініціатором видання «Лікарського вісника». Однією із безумовних заслуг Панчишина було створення Українського гігієнічного товариства, яке видавало популярні медичні брошури, надавало допомогу незаможному населенню. Від 1937 р. Мар’ян Панчишин є провідним ординатором відділу внутрішніх хвороб «Народної лічниці», який він також обладнав власним коштом. 

У 1939 р. Мар’ян Панчишин депутат Народних Зборів Західної України. В цей час він використовує своє становище для порятунку багатьох родин від репресій. У період німецької окупації Мар'ян Панчишин намагається відновити медичний факультет Львівського університету, організовує «державні природничо-медичні фахові курси». 

Багаторічні надмірні перевантаження і тривожна ситуація, що склалася у той період у Львові (вбивства львівських лікарів – Олександра Подолинського та Андрія Ластовецького, останній з яких був близьким співробітником Панчишина) дуже підірвали здоров’я Мар'яна Панчишина. На запрошення свого багатолітнього пацієнта Митрополита Андрея Шептицького Мар’ян Панчишин погоджується переховатися у його резиденції на Святоюрській горі, де йому забезпечили якісну медичну опіку. Проте було вже запізно. 

9 жовтня 1943 року Мар’ян Панчишин помер від гострого інфаркту міокарда.

Джерело інформації.

http://www.uha.org.ua/uk/news/maryan-panchyshyn-narodnyi-likar-galychyny/

Братунь Ростислав Андрійович - Український журналіст і громадський діяч. Поет оксамитової революції. Помер за загадкових обставин. За версією дружини, письменника отруїли. Мешкав у Львові на вул. Грицая, буд. № 8.

Революційні полдії в Україні наприкінці 80-их років минулого століття неможливо уявити без постаті поета Ростислава Братуня.

Народився Ростислав Андрійович 7 січня 1927 року у Любомлі на Волині у тому ж будинку, де колись побачила світ його знаменита тітка – легенда української сцени Наталія Ужвій.

Син українського письменника та громадсько-політичного діяча Ростислав Братунь в юності підтримував зв’язок із юнацькою мережею ОУН. А його поетичний талант яскраво проявився вже у студентські роки, коли він видав свою першу збірку. У 1950 — закінчив Львівський державний університет ім. І. Франка.

Література стане для Братуня основним заняттям. Він очолює Спілку письменників Львівщини, редагує журнал «Жовтень» (тепер «Дзвін»), регулярно видає збірки віршів, деякі з якотрих поклав на музику Володимир Івасюк.

Не дивлячись на те, що видимих конфліктів з радянською владою у Братуня не було (він навіть був кавалером ореду Дружби народів), у 1987 році він починає активну участь у революційних процесах і стає одним із символів національного відродження. Того ж 1987-го у Львові створюється Товариство Лева, «хрещеним батьком» якого вважають саме Братуня. Через два роки, 1989-го, львів’яни обирають Братуня народним депутатом СРСР.

Під час з’їздів союзних депутатів він зайняв чітку позицію з відстоювання українських інтересів. Відома його дискусія з тодішнім генсеком Михайлом Горбачовим, під час якої він безапеляційно стверджував: «Україна буде вільною».

1993 року саме Ростислав Братунь підняв український національний прапор над флагманом Військово-Морських Сил України «Гетьманом Сагайдачним».

Помер Ростислав Андрійович 8 березня 1995 року за не до кінця з’ясованих обставин. Похований на Личакові. На його честь названі вулиці у Львові, Ковелі та Любомлі.

Джерело інформації.

http://www.kray.org.ua/515/postati/rostislav-bratun-poet-oksamitovoyi-r/ та Вікіпедія.

24 листопада 1950р. біля с. Страдч Яворівського р-ну. у бою з московитами загинув Петро Шатинський "Крук" - окружний референт пропаганди Львівщини, прорвався з боєм воїн Павло Леус "Орест".

Символічна могила борцям за Волю України с. Страдч.

******

У жовтні 1950 р. при управліннях МДБ Львівської, Дрогобицької та Тернопільської областей були організовані спеціальні оперативні групи з метою активізації пошуку члена Проводу ОУН О. Дяківа- "Наума".

У листопаді формування цих груп завершилося. Одночасно здійснено заходи, спрямовані на встановлення місць його перебування, насамперед на території Городоцького та Івано-Франківського районів, де попередньо вже фіксували його появу. 

Для проведення агентурної розвідки в с. Страдч була скерована кваліфікована агентка "Роза", яка поселилася там у своїх родичів і за короткий час встановила широкі зв'язки серед симпатиків підпілля.

Агентка "Роза" була безпосередньо причетна до ліквідації Р. Шухевича.

Дослідник Д. Ведєнєєв, з посиланням на З. Ластовецького, називає її справжнє ім'я — Анна Фроляк. 

 

Вона повідомила, що 5-6 жовтня в господарстві дяка місцевої церкви Степана Боровця переховувалися п'ятеро підпільників, один з яких за ознаками був подібний до «Наума».

Агентка «Роза» 20 листопада повідомила, що після зустрічі з мисливцями ця група ввечері прибула в господарство С. Боровця.  

 

 Отримавши ці відомості, МДБ УРСР прийняло рішення про проведення масштабної чекістсько-військової операції у с. Страдч та прилеглих лісових масивах з метою пошуку та ліквідації О. Дяківа та інших підпільників. 

До неї було залучено близько 460 солдатів та офіцерів військ МДБ, очолювали керівні співробітники МДБ УРСР та управління у Львівській області.

За планом, 23 листопада було блоковано села Страдч, Поріччя, Роттенган та Великополе, а пошукові групи мали розшукувати криївки в цих селах та прилеглих лісах. 

На випадок прориву повстанців в районі операції та за межею оточення були виставлені засідки і секрети. 

Операція розпочалася на світанку 24 листопада 1950 р. Увечері цього дня, на одну із засідок МДБ потрапили два підпільники, які прямували до лісу. 

У перестрілці один із повстанців — окружний референт пропаганди ОУН Львівщини Петро Шатинський-"Крук" — відразу загинув, інший — бойовик Павло Леус-"Орест" — зумів пробитися до лісу, при цьому отримавши поранення у сутичці із ще однією засідкою. 

Масив відразу був блокований військами МДБ. Наступного дня в перестрілці із секретом більшовиків загинув бойовик О. Дяківа "Петро" (справжні ім'я та прізвище не встановлені), який ніс пошту на адресу "Наума" та 21 тисячу рублів.

Це дало додаткову вказівку МДБ про перебування в цій місцевості крайового провідника ОУН Львівщини. 

Блокаду лісу було посилено, до прочісування району залучено 300 бійців МДБ.

В результаті ретельних триденних пошуків 28 листопада о 16.30 більшовики знайшли добре замаскований, капітально обладнаний бункер, в якому при вчиненні опору були знищені четверо підпільників: Осип Дяків-"Наум", Микола Мошончук-"Бор", кущовий провідник "Петро"-"Вибух" та бойовик "Бора" Павло Леус-"Орест". 

У вбитих вилучено 3 автомати, 2 рушниці, 5 пістолетів, гранати, набої, радіоприймач, підпільні документи і видання, а також продукти. В іншому бункері виявлено два радіоприймачі і багато речей.

Джерело інформації.

https://bastion.tv/100-rokiv-vid-dnya-narodzhennya-osipa-dyakiva-gornovogo-zhurnalista-ta-ideologa-borotbi-upa_n41301

24 листопада 2008 р. у Львові помер Батич Григорій Іванович - Футболіст.

Улюбленець львівських уболівальників кінця 70-их – початку 80-их років ХХ століття Григорій Батич народився 8 лютого 1958 року в Караганді. Там відбував покарання за участь в УПА його батько Іван. Насправді його родинне прізвище було Батіг, а Батичем повстанець Іван став через нерозбірливий почерк котрогось енкаведиста.

У Караганді, будучи учнем четвертого класу, Григорій почав займатися футболом у місцевій ДЮСШ. 1972 року сім’я повернулася до Львова, а Григорій продовжив займатися футболом в ДЮСШ-4, спершу в групі тренера Володимира Мандзяка, а пізніше у Ярослава Канича. Навесні 1975 року талановитого 17-річного гравця запросили в дубль львівських «Карпат».

Невдовзі Григорій н отримав запрошення до юнацької збірної СРСР. У 1977 році, в складі збірної СРСР взяв участь у першому молодіжному чемпіонаті світу, що проходив у Тунісі, де його партнерами на полі були майбутні легенди футболу Сергій Балтача, Володимир Безсонов, Андрій Баль та інші.

Збірна СРСР тоді стала чемпіоном. Батич відіграв на цій першості 3 матчі групового турніру, після чого раптово, з діагнозом гострий апендицит, був госпіталізований і прооперований в місцевій клініці. Переможний фінал проти однолітків з Мексики, Григорій змушений був дивитися з лавки запасних. За перемогу на молодіжній першості форварду було присвоєно звання майстра спорту.

Після тріумфального повернення з Тунісу за Батичем влаштували полювання ледь не всі клуби вищої ліги СРСР, однак він вирішив залишитися у тоді першолігових «Карпатах». Дебютував нападник у вищій лізі 10 листопада 1977, в матчі останнього туру чемпіонату з куйбишевськими «Крильями Совєтов». З наступного сезону став регулярно грати за основну команду, потрохи витісняючи з неї легендарних ветеранів Володимира Данилюка та Геннадія Лихачова.

У 1979 році Батич уже як твердий гравець основи разом з командою тріумфально переміг у чемпіонаті Першої ліги. Наступний рік у Вищій лізі «Карпати» провалили, а вже 1982 року, після об’єднання «Карпат» з армійським клубом, Григорій і ряд інших футболістів покинули команду, перебравшись в кишинівський «Нівстру». Цей період став одним із найвдаліших у кар’єрі форварда. Молдавський клуб за підсумками сезону зайняв 2 місце у першій лізі і здобув путівку у вищий дивізіон. Сам же Батич, забивши 25 м’ячів, став найкращим бомбардиром «Ністру», встановивши клубний рекорд за забитими голами за сезон.

Тоді доля Григорія могла кардинально змінитися, однак він відмовився від пропозиції київського «Динамо», вважаючи, що не витримає конкуренції. 1984 року Батич повертається до Львова, вситупає за СКА «Карпати», після чого ще гратиме за чернівецьку «Буковину», ужгородське «Закарпаття» та аматорський «Авангард» із Жидачева.

У 1988 році після відродження «Карпат» форвард повернеться у рідну команду і зіграє за неї ще 22 матчі, після чого поїде догравати у «Зорю» (Бєльци). На той час Батич уже здобув собі погану славу хронічного порушника режиму, що спричинило передчасне завершення кар’єри футболіста, якому пророкували неймовірі успіхи.

Останні роки, після розлучення з дружиною (Ірина разом з донькою Анною виїхали до Австрії), Григорій надто зловживав алкоголем, що не в останню чергу спричинило його ранню смерть. Помер Григорій Іванович Батич на 51 році життя 24 листопада 2008 року.

Джерело інформації.

http://www.kray.org.ua/14220/postati/batich-grigoriy-zirka-shho-rano-zgasla/

Байдала Степан. Трагічна доля мостиського будителя.

Степан Байдала народився 22 грудня 1881року в селі Малнівська Воля в заможній селянській сім’ї Іллі і Катерини Байдалів.

Ще навчаючись у Яворівській гімназії молодий Степан активно включився в національно-культурне відродження української Галичини. Повернувшись в Малнівську Волю, він засновує читальню «Просвіти», яку протягом кількох років сам і очолює, а також руханково-пожежне товариство «Сокіл».

Від часу заснування у 1901 році і до 1910 року Степан Байдала працював як службовець у кредитній спілці «Народний Дім в Мостисках», а від 1910 по 1939 рік обіймав посаду директора спілки, налагоджуючи діяльність кредитної кооперації в селах Мостиського повіту.

Після проголошення Західно-Української Народної Республіки 1 листопада 1918 року, Байдалу обирають повітовим комісаром ЗУНР на Мостиський повіт. Він працював на цій посаді до 14 лютого 1919 року, а після поразки ЗУНР у польсько-українській війні опинився в концтаборі Домб’ю.

У міжвоєнні роки, попри велику заангажованість за основним місцем роботи, Степан Байдала продовжує активно займатись політичною і громадською діяльністю. У 1926 році він заснував повітовий комітет Українського національно-демократичного об’єднання, і аж до 1939 року був його секретарем, або заступником голови. Входив у керівні органи філій «Просвіти» (з 1927 по 1931 рік був її головою), «Сільського господаря», «Рідної школи».

Важливою ланкою діяльності Байдали була допомога українським установам, інтелігенції та селянам, які зазнали репресивних заходів з боку шовіністичної польської влади. Він підшукував адвокатів, готував матеріали для інтерпеляції в Сеймі Речі Посполитої.

З приходом радянської влади у 1939-му розпочалися репресії проти найактивніших постатей українського суспільства. Не оминула ця чаша і Степана Байдалу, який потрапив у львівську тюрму на Лонцького і лише чудом врятувався під час масових розстрілів в’язнів у червні 1941-го. Зазнала переслідувань і сім’я Байдали – його сини Юрій, Богдан, Роман і донька Надія були заслані у Казахстан, а дружина Ольга змушена була переховуватися аж до початку війни.

В умовах німецької окупації, коли діяльність кредитної спілки була обмежена, Байдала зосередився на роботі в очолюваному ним «Сільському господарі».

Прихід «других совєтів» виявився трагічним для Степана Байдали. У 1944 році він знову був заарештований і кинутий до Самбірської тюрми, де й загинув 13 січня 1946 року.

На Мостищині бережуть пам’ять про одного зі своїх національних будителів і патріотів. Іменем Степана Байдали названа одна із вулиць районного центру.

Джерело інформації.

http://www.kray.org.ua/15131/postati/baydala-stepan-tragichna-dolya-mostiskogo-buditelya/

Олесь Йосипович Бабій. Зродився він великої години. Гімн націоналістів «Зродились ми великої години…» чули, мабуть усі, особливо після того, як він став офіційним маршем Збройних Сил України. Про його автора відомо набагато менше.

Олесь Йосипович Бабій народився 17 березня 1897 року у селі Середнє на Калущині. Початкову освiту одержав у містечку Войнилів, середню здобувавуКалушi, Чортковi та Львовi.

17-рiчним юнаком Олеся мобілізували в піхотний полк австрійського війська і відправили на італійський фронт. По розпадi австрiйської монархiї вiн вступив до Української Галицької Армiї в ранзі старшини. У цей час розвинувся поетичний талант молодого солдата.

Першим надрукованим твором Олеся Бабія, який виступав під псевдонімом «Хмелик» став вірш «На Київ!», створений під час наступу на столицю об’єднаноїукраїнської армії. Вірш було опубліковано в газеті «Стрілецька думка» від 5 жовтня 1919 року, але ще раніше його було покладено на мелодію і він увійшов до репертуару військових оркестрів.

Після стрілецького походу на Київ опинився в польському полоні, звідки йому вдалось утекти. По закінченні війни зайнявся літературною та журналістською роботою. Працював у львівських газетах «Діло» та «Українські вісті». Свою першу збірку поезій «Ненависть і любов» видав у Львові в 1921 році. Разом з відомими поетами Романом Купчинським, Василем Бобинським і Юрієм Шкрумеляком створив літературне об’єднання «Митуса». Загалом протягом життя Бабій видав десяток віршованих збірок, писав поеми, художню прозу та біографічні дослідження.

У 1924—1929 рр. здобував у Празі вищу освіту, ставши доктором літературознавства в Українському педагогічному інституті ім. М. Драгоманова. У тому ж 1929-му Олесь Бабій став учасником Першого Конгресу українських націоналістів у Відні, де було створено ОУН. А вже у 1932 році Організація затвердить вірш Бабія «Зродились ми великої години…» в якості свого офіційного гімну.

Повернувшись у Львів Бабій за націоналістичну діяльність потрапив під репресії польської влади. І у 1932 році був засуджений до 4 років в’язниці.

Наприкінці 1939 року із наступом Червоної армії вирішив покинути Львів і рухатися на Захід. Працював шкiльним iнспектором на Пiдляшшi та вчителем ґiмназiї в Холмi. 1944 року виїхав до Нiмеччини, де 4 роки прожив у таборах перемiщених осiб у Карльсфельдi та Мюнхенi, звідки перебрався до Чикаго. Там працював у місцевому університеті та в українських часописах.

Помер Олесь Бабій 2 березня 1975 році в Чикаго. Похований на тамтешньому цвинтарі святого Миколая.

14 березня 1997 р. в с. Середнє на стіні школи була відкрита меморіальна дошка на честь 100-річчя з дня народження поета.

Джерело інформації.

http://www.kray.org.ua/5791/postati/babiy-oles-zrodivsya-vin-velikoyi-godini/

Село над криївками. У с. Топільському криївок (бункерів) УПА було більше, ніж хат (ФОТО). Спогади.

На фото: Ярослав Бойчук та Іван Василечко згадують, в кого ще на подвір’ї були бункери.

Всі фото сайту https://report.if.ua 

*****

Село зустрічає з прапорами.

*****

Невелике село Топільське Рожнятівського району було дуже важливим для бійців УПА. Тут чи не в кожній хаті був бункер. А на обійсті 89-річного Івана Василечка – аж чотири.

В їхній хаті партизани зустрічалися, обмінювалися інформацією, документами, листами.

Страх на трьох вулицях:

Місцевий активіст Ярослав Бойчук проводить екскурсію селом. Топільське має лише три вулиці – Бандери, Миру та Франка. Показує, тут у хаті була криївка, там, там… На голому місці на горбі колись стояла хата, яку спалили разом з жінкою, бо помагала партизанам. А біля тої хати вбили двох братів. А ту родину виселили.

Ще розказує, що у лютому 1948 році енкаведисти тримали село в облозі два тижні. Трьох партизан в одному кінці села застрелили, ще чотирьох – в іншому. Але багато і врятувалось.

Чоловіку не байдужа історія його села. Він збирає спогади, ставить пам’ятні хрести на місцях загибелі партизанів. Таких є багато. 

Минулого року поставили кам’яний хрест на місці загибелі Володимира Лівого «Митаря» – референта СБ Карпатського крайового проводу ОУН, його дружини «Марти» – Дарії Цимбалісти, яка була друкаркою, та ще однієї друкарки «Тетяни» – Ольги Самарик. Вони загинули якраз під час тої облави.

Перемовини з криницею:

89-річний Іван Василечко сидить під хатою, чекає на гостей. Каже, нині він – найстарший чоловік на селі.

Рахує, що в Топільському на той час було 120 хат і десь у 70-80 – бункери. По два, по три. На його ж обійсті були чотири сховки. Посеред подвір’я, під стайнею, під стодолою й на стрісі.

Розказує, що бункери будував його старший брат Петро з партизанами. Каже, за ніч зробили. І то так, що й сліду не видно. Жодної крупинки землі не впало. Тоді пану Івану було чи вісім, чи дев’ять років.

«Як нині бачу, – говорить дідусь – Тут був такий проїзд на город, ворота, і я на них стояв – чатував. Брат на тій горі, а сестра на дорозі. А хлопці тим часом копали. Ото був городчик з трояндами, а у кущі люфт з-під землі. Другий люфт був у стовпі, а ще один у криниці. То зранку йдемо води брати та й говоримо, що в селі твориться, де москалі, скільки їх».

А сам вхід до бункеру обладнали посеред стежки. Треба було знайти спеціальні вушка й зняти дерев’яну коробку. Залазив вниз й назгиначки проходив до кімнати. Там – лавка, столик, полиці, дві друкарські машинки. Ще були дерев’яні лежанки з підвищенням для голови. На них стелили матраци.

Через люфт у криниці партизанам доповідали про ситуацію в селі.

Жили там шестеро повстанців: Тарас Муха з Ясеня, Святослав Галайда з Вербівки, зв’язкова Оксана. Решту дідусь не пам’ятає.

«Я туда ліз, коли мене Оксана кликала їй помогти, – посміхається пан Іван. – Сама сиділа цілий день і друкувала. Я конверти клеїв, різав аркуші рівнесенько. Але що там писало – не знаю. Тайна. Вона ще медом пригощала, бо поруч бочечка стояла».

Два брати – різні дороги:

Розказує, як одного разу надруковані документи поскладали у залізний ящик, облили смолою й закопали на городі, але побачив сусід.

«Митар» його викликав до нашої хати і допитували з півтори години, – говорить Василечко. – Але через два дні партизани той ящик десь перекопали. Може, ще є десь закопані по селі».

«Митар» часто приходив до їхньої хати. Завжди був у цивільному, з капелюхом.

«Попри вуха як вліпить – довго не розбирався, – сміється Іван Василечко. – Його всі боялися. І партизани. Він ніби стріляв оком».

Хата Василечків ще була зв’язковою. Розказує, що за ніч переходило дуже багато хлопців. Обмінювалися штафетами, документами, інформацією.

«Бувало й таке, як зберуться в хаті, коли спокійно, то цимбали, бубен, скрипка, – посміхається пан Іван. – А коли щось говорили своє, то мене не допускали. Я ніби знав багато, але все одно скрито все було».

Ще за «Митаря» дідусь пригадує, що той обіцяв йому пристарати пістоля. Давав чистити свою зброю. Коли «Митаря» вбили, замість нього став Денис – Богдан Яцків. Каже, дуже любив Топільське.

На місці цієї стайні був бункер і ще сховок на стриху.

«Все казав, як Україна буде вільна, то тут село буде золотом обложене, – зітхає чоловік. – Його вбили недалеко – у Сваричеві».

Після тої облави повстанці з обійстя Василечків пішли й позабирали з собою все начисто.

А їхню хату оточили солдати. Дідусь пригадує, як мати ладувала у мішки якийсь крам, бо вивозять. В селі галас, машини їдуть.

«Кирилюк прибігає – стрибок (зрадник) з села і сказав, аби нас лишили, бо родину з таким прізвищем ніби вже вивезли, – розповідає пан Іван. – Він з моїм братом колєгував, разом на війні були. А його брат був у партизанах. Ще сказав, аби ми криївку засипали, яку не знайшли під стайнею. Вхід у неї був коло ясел, де корова стояла. Брата таки тоді вивезли у Сибір. Там і помер».

Мого тата везуть:

Серед вишиваних рушників сидить 79-річна Анна Бойчук. Вона хоч і була в ті часи мала, але також пам’ятає багато. Щось бачила сама, щось переказували рідні.

Тесть пані Анни – Данило Бойчук – мав псевдо «Певний» і був станичним на цих теренах. Каже, за ним енкаведисти дуже довго полювали. У лютому 1949 році вбили недалеко від хати, під горбом.

«А тут, на порозі, ще одного повстанця вбили, там, в кінці хати, – ще одного, – розказує пані Анна. – Якось ввечері прийшла зв’язкова, аби попередити, що москаль йде, і лиш то сказала, як почали стріляти. Данило втік, а ці два загинули. Ту дівчину й бабу стару забрали у Перегінське, у тюрму. Три місяці просиділи й відпустили, бо не зізналися. Свекруха з дітьми переховувалась по чужих людях, а з хати зробили канцелярію і магазин».

Тоді тіло Данила забрали у Перегінське. Як везли на санях, то лиш ноги босі волочились. Обличчя закрите.

«То мій чоловік розказував, що якраз стояв біля дороги і сказав: «Певно, мого тата повезли», – переповідає бабуся. – А його малого скільки разів ловили, клали тут до плеча автомат і питали, де тато. А він казав: «Нема в мене тата». То були страшні часи».

З Перегінська тіло Бойчука вдалося забрати й перепоховати по-людськи. Підкупили сторожа, тіло тримали у загаті два тижні на краю села, а потім аж забрали на цвинтар до Топільського. Поховали поруч Ярослава Долинського та невідомого повстанця, яких вбили у 1948 році.

«То ще Данило їх хоронив і казав, що лишіє собі місце, – зітхає пані Анна. – Харчовий у нас був Василь Беник – теж убили отам на порозі. Друкарку Олю Савчук вбили у Сваричеві з «Денисом». У хустині мамі принесли її одіж. Була дуже красива. Мої два вуйки загинули – Варварук Дмит­ро і Василь. З ними ще два брати Фіняки – Петро та Іван. Була облава, й вони підірвалися гранатою. Мама тих хлопці підходила й вигляду не подала, що то її діти, бо вивезли б усіх. Все одно вивезли».

Джерело інформації.

Авторка: Світлана Лелик

https://report.if.ua/gazeta/selo-nad-kryyivkamy-u-topilskomu-bunkeriv-upa-bulo-bilshe-nizh-hat-foto/

Михайло Черешньовський "Петро" - керівник технічного осередку ОУН в надрайоні "Бескид". Визначний скульптор Української діяспори.

Михайло Черешньовський, скульптор-монументаліст і різьбяр, старшина УПА

Народився 5 березня 1911р, у с. Стежниця біля Балигорода, Сяніцького повіту, Лемківщина — помер 20 липня 1994р. у Нью-Йорку.

"За порівняльним критерієм — Черешньовський був антиподом іншого нашого видатного скульптора - Григора Крука. Коли твори Крука є наче молотом і сокирою різані, то Черешньовського є м'які, естетичні та делікатніші. Авторові цих рядків відомі його прегарна статуя Лесі Українки у Клівленді, іконостас і великий свічник у церкві св. Івана Хрестителя в Гантері та малого формату плоскорізьба “Мадонна". Мистець роздавав ту “Мадонну", білу або позолочену, своїм приятелям і українським установам і вона прикрашус їх стіни.

Мистець, як кожний професіонал, є людиною із тільки йому притманними рисами вдачі та нахилами. Михайло Черешньовський мав у своєму житті двох богів, яким корився тілом і душею — мистецтво скульптури та Українську Повстанську Армію, в якій воював за своєї молодости.

Перейнявши після Сергія Литвиненка головство в Об’єднанні Мистців Українців Америки, він радів кожною виставкою, яка відбувалася в домівці ОМУА в Ню Йорку. Від довших літ хворів серцевою недугою. Продовжила йому життя дружина Люда, яка опікувалася ним, як мати дитиною.

Вважаючи цей короткий імпровізований нарис як грудку землі на могилу Михайла Черешньовського, великого мистця і патріота, треба висловити співчуття образотворчому мистецтву української діяспори, яке знову зазнало важкого удару, і висловити щире співчуття вдові."

Іван Кедрин

“Свобода”, 28 липня 1994

Ню Йорк. — Тут у середу, 20-го липня, у місцевій лікарні помер визначний мистець-монументаліст і різьбяр Михайло Черешньовський.

Народився М. Черешньовський в селі Стежинці на Лемківщині 1911 року. Як розказував колись, від раннього дитинства любив різьбити в дереві будьщо, бо виростав серед народних майстрів-богорізів, яких так багато було на Лемківщині. Оточення та його вроджений талант привели його до школи пластичного мистецтва у Кракові, яку закінчив у 1939 році.

З вибухом Другої світової війни життєва доля не була надто щедрою для молодого мистеця, бо провадила його крутими стежками рідної Лемківщини та її визвольних змагань за незалежність України. Прибувши до Західньоі Европи, продовжує розвивати свої мистецькі таланти. Включається у життя української громади, зокрема мистецького світу. У ЗСА стає членом Об'єднання Мистців Українців в Америці (ОМУА), а від 1973 року — його головою. Працює в декоративній різьбі в дереві та в портретній скульптурі. Його монументальні твори - це пам'ятники Лесі Українці у Клівленді, Торонто і на Союзівці та „Пам’ятник Героям'" на оселі СУМ в Елленвіллі, Н. Й., як і різьба іконостасу церкви св. Івана Хрестителя в Гантері, Н. Й. Окреме місце у творчості М. Черешньовського займає Богородиця з Дитям — це і рельєф, і станкова скульптура, і різьба в дереві, яка за внутрішніми імпульсами нагадує народну скульптуру, що була так розповсюджена в Україні, зокрема в його рідній Лемківщині у придорожніх капличках у церквах і на цвинтарях. Для творчости Михайла Черешньовського характеристична клясична чистота й монументальність стилю.

Зі смертю М. Черешньовського Україна втратила видатного громадянина та мистця, життя і творчість якого завжди були на благо українського народу та культури.

Засмучені його відходом у засвіти дружина Людмила, рідні, приятелі та вся українська громада.

Панахида в четвер, 21-го липня, о год. 7:30 вечора в похоронному заведенні Петра Яреми в Ню Йорку, а похорон у п'ятницю 22-го липня, о год 9-ій ранку з української католицької церкви св. Юра в Ню Йорку на Український православний цвинтар св. Андрія Первозванного в Бавнд Бруку, Н. Дж.

“Свобода”, 22 липня 1994р.

Перший у світі пам'ятник Поляглим Воїнам УПА — Парма, Огайо, цвинтар Святих Апостолів Петра і Павла.

10 жовтня 1982 року відбулося величаве відкриття — посвячення пам'ятника Поляглим Воїнам УПА на упівській частині цвинтаря Свв. Апп. Петра і Павла при 7700 Герц Ровд у Пармі, Огайо проєкту старшини УПА мистця-скульптора Михайла Черешньовського. Відкриття було пов'язане із 40-річчям постання УПА. Товариство Колишніх Вояків УПА в Клівленді дало почин до побудов пам'ятників Поляглим Воїнам УПА за Волю України.

Джерело. Блог. https://lesinadumka.blogspot.com/?m=1