8 листопада 1868р. у с. Підгайчики (Тернопільщина) народилася Грушевська Марія-Іванна Сильвестрівна — Українська вчителька, перекладачка. Дружина Голови Центральної Ради Української Народної Республіки Михайла Грушевського, мати Катерини Грушевської.

Марія-Іванна Вояківська народилася 8 листопада 1868 року в селі Підгайчиках Зборівського повіту Королівства Галичини та Володимирії Австро-Угорської імперії (нині Тернопільського району Тернопільської області, Україна).

Навчалася у школах у містах Тернополі, Підгайцях, Станіславові (нині Івано-Франківськ), Кракові. Закінчила польський ліцей у Львові (1887). Викладала в школі містечка Скала (нині смт Скала-Подільська Борщівського району Тернопільської області).

Від 1893 року — у Львові, де познайомилася з Михайлом Грушевським; у травні 1896 року в Скалі, де проживала родина її сестри Олімпії, взяла з ним шлюб у місцевій церкві святого Миколая. Не раз перебувала із сім'єю у брата Сильвестра в селі Богданівці (нині Підволочиського району) та матері Кароліни в Тернополі.

У Львові співала в хорі товариства «Боян». Вела листування із Соломією Крушельницькою.

У лютому 1915 року Михайла Грушевського відправлено в заслання до Симбірська, і Марія разом із 14-річною донькою поїхала за ним.

1917 року ввійшла до складу Української Центральної Ради від просвітницьких організацій Києва; скарбникиня Українського національного театру.

Від 1919 року разом з родиною перебуває в еміграції (Прага, Париж, Женева, знову Прага). Від осені 1920 року мешкали у Відні. Навесні 1924 року Грушевські прибули до УСРР та оселилися в Києві в будинку на вулиці Паньківській, 9.

Доньку Марії Катерину заарештували 10 липня 1938 року та згодом засудили за «сприяння антирадянській діяльності української націоналістичної організації з метою встановлення фашистської диктатури». Марія писала листи з проханням про перегляд справи у різні інстанції (навіть до Сталіна), однак безрезультатно. За документами КДБ Катерина померла 30 березня 1943 року в Темлазі.

У 79-річному віці Марії Грушевській підселяють соціально непевну родину Плотичерів. Померла 19 вересня 1948 року в м. Києві, затероризована подружжям, що вселились у кабінет Михайла Сергійовича і напередодні цього фатального дня її нагло пограбували.

Джерела.

Білокінь С. І. Грушевська Марія Сильвестрівна [Архівовано 2 лютого 2017 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2004. — Т. 2 : Г — Д. — С. 230. — 518 с. : іл. — ISBN 966-00-0405-2.

Білокінь, С. Доля членів Центральної Ради в СРСР [Архівовано 20 січня 2014 у Wayback Machine.] / Сергій Білокінь // Визвольний шлях. — 2000. — Кн. 1 (622). — С. 14—26.

Медведик П. Грушевська Марія-Іванна Сильвестрівна // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2004. — Т. 1 : А — Й. — С. 425. — ISBN 966-528-197-6.

7 листопада 1925 р. народився Гуменюк Дмитро-Олесь Миколайович «Скорий» воїн УПА, член ОУН (б). Був головою Львівського крайового братства ветеранів національно-визвольної боротьби.

У 1943-1945 рр. Олесь Гуменюк був у рядах УПА, брав участь у битві під Бродами в складі дивізії «Галичина», після цього воював у Карпатах. У червні 1943 року добровільно зголосився до лав дивізії «Галичина». Пройшов військовий вишкіл. У липні 1944 року був поранений у битві під Бродами.

В 1945 році його арештували і засудили на 15 років каторги. Покарання відбував у різних тюрмах, зокрема в Норильську, де брав участь у повстанні.

У кінці 80-х років Олесь Гуменюк активно включився в громадську роботу, був одним із засновників Львівського крайового братства ветеранів національно-визвольної боротьби, згодом очолив його. Нагороджений орденами «За заслуги» 3-го і 2-го ступеня.

Джерело інформації 1.

https://zaxid.net/news/

*****

Олесь-Дмитро Гуменюк (псевдо «Скорий») народився 7 листопада 1925 року. Батько Олеся Гуменюка, Микола — був вояком Української Галицької Армії.

У 1937 році Олесь Гуменюк вступив до Коломийської гімназії, де провчився до приходу совітів у 1939 році.

Навесні 1943 року добровільно зголосився до лав дивізії «Галичина», де пройшов військовий вишкіл.

Воював у лавах УПА на Бродівщині під керівництвом сотенного «Чорняка» (нар. 10.1948 — пом. 4.05.1949) ТВ-24 «Маківка». У липні 1944 року був поранений у битві під Бродами.

Із серпня 1944 р. – стрілець Надвірнянської районної боївки, писар-слідчий служби безпеки Станіславської округи Карпатського краю (ЗУЗ).

Уночі 15 листопада 1945 року під час операції по захопленню агента Левчука упав з 5-метрової висоти. 21 листопада по доносу його почали допитувати в хаті, а закінчили в лісі біля Яремчі.

У березні 1946 року Військовий трибунал виніс вирок: 15 років каторги і п'ять років «пораження прав». Відбував покарання у Норильську. Брав участь у Норильскому повстанні.

Після повернення вступив до сільськогосподарського технікуму й працював токарем.

Був одним із засновників Львівського крайового братства ветеранів національно-визвольної боротьби, згодом очолив його.

4 квітня 2019 року було презентовано документальний фільм "Покоління повстанців" заснований на його книжці «Спогади про буремні роки визвольних змагань». В якому взяв участь разом із своїм сином бійцем добровольчого батальйону ОУН («Кельт») Андрієм.

Помер 8 травня 2020 року у віці 94 років у Львові. Похований на Личаківському цвинтарі, на Полі почесних поховань Меморіалу воїнів УПА.

Джерело інформації 2.

*Ветерану УПА Олесю Гуменюку вручили нагороду — Хрест Івана Мазепи [Архівовано 9 грудня 2017 у Wayback Machine.] Львівська обласна державна адміністрація, 14 січня 2016

*У Музей – як до своєї хати [Архівовано 1 січня 2018 у Wayback Machine.] Народна Воля, 13 жовтня 2017

*Олесь Гуменюк: «У спадок молодому поколінню поставили вагон Незалежності на рейки, але вони ще не досконалі» [Архівовано 19 грудня 2017 у Wayback Machine.] // Інформаційна агенція «ЛЬВІВСЬКИЙ ПОРТАЛ», 14 Жовтня 2017

Вікіпедія, Львівська міська рада.

ПІСНЯ, ЯКОЮ ЗАХОПЛЮВАВСЯ БЕТХОВЕН. «Їхав козак за Дунай» – пісня, яка і сьогодні не втрачає своєї популярності та має цікаву майже трьохсолітню історію. Створена на початку XVIII ст. харківським козаком та відомим тогочасним поетом Семеном Климовським.

Семен Климовський — козак Харківського полку, філософ, поет, автор пісні «Їхав козак за Дунай».

Більшість дослідників вважають, що сюжет твору не варто прив'язувати до якоїсь історичної події. В його основу покладена типове явище з тогочасного життя, що загалом характерно для народних пісень. Цей вокальний твір набуває узагальнення і розповідає нам звичайну історію про кохання й розлуку.

Цікаво, що пісня була перекладена кількома європейськими мовами, а її мелодію неодноразово обробляв композитор Людвіг ван Бетховен, використовуючи в своїх творах. В його обробці пісня «Їхав козак за Дунай» оновилася; голос, який її виконує, зазвучав у супроводі фортепіано, скрипки й віолончелі.

*****

Спогади: Катерина Гучко – зв’язкова УПА, псевдо «Зоря», 1931 р. н. Уродженка с.Трушевичі Старосамбірського р-ну, мешканка м. Ходорів.

«Їхали ми, поїзд став в лісі одному, тоді заходили і питали: «Є подохлиє?». Є, то відкривали двері і викидали подохлих, дідо якийсь помер, чи якась бабця вмерла, чи дитина якась померла. Ну, діти вимирали майже всі, маленькі діти, мало хто з них доїхав до Сибіру. Всі вмирали в дорозі і викидали так, як жабок з поїзда, кинули за вагон і всьо. Одна бабця, діда забрали, дідо вмер, а бабця плаче. А він каже: «Она нам нужна, тащи старуху», то на моїх очах бабу стягнули з поїзда, дали по голові прикладом і баба залишилася з дідом разом…».

Катерина Гучко – зв’язкова УПА, псевдо «Зоря», 1931 р. н. Уродженка с.Трушевичі Старосамбірського р-ну, мешканка м. Ходорів.

Джерело інформації. Локальна історія. (#Люди_війни #Галичина #Історія у ФБ)

"Добра порада" Розповідь батька Конопельника Антона записала дочка Марія.

На фотографії столовий камінь в Дуброві.

****

Було це на хуторі Прийма в Миколаївському районі Львівської області. Уже споночіло, як до нас на подвір’я зайшло п’ятеро людей. Усі були озброєні, та й по одягу можна було судити, що це бандерівці.

На шум з хати вийшов батько. Йому повідомили, що забирають свиню, і попередили,щоб з будинку ніхто не виходив. А ще наказали нікому про це не розповідати. Що міг вдіяти батько? Хоч як було йому прикро, але мусив змиритися.

Рано-ранесенько батько зайшов до стайні. Побачене дуже його вразило. На землі в калюжі крові лежала свиняча голова. Батько зрозумів,що приходили не бандерівці (ті б обов’язково залишили частину м’яса господареві й ще би вибачилися, бо обставини життя змушують їх так чинити). Отже, то були перевдягнуті облавці.

Якийсь час батько роздумував, як вчинити правильно, адже сім’я могла потрапити під підозру. Нарешті вирішив піти на пораду до свого старшого брата Василя, що проживав у селі Радів. Той, поміркувавши, сказав, не зволікаючи йти до Миколаєва в міліцію й заявити, що бандерівці силою забрали в нього свиню. Це була слушна думка, бо батька могли звинуватити в співпраці з бандерівцями й заарештувати.

Батько так і вчинив. Ще до полудня був у Миколаєві. Попросився на прийом до начальника міліції, доповів про те, що сталося. Той пообіцяв у всьому розібратися та ще й похвалив батька: «Ты правильно сделал, что доложил нам. Мы разберемся.»

P.S. Коли батько виходив з кабінету начальника, то коло дверей зауважив об’ємну сумку з м’ясом.

Джерело. https://www.vox-populi.com.ua

21.10.1952р. між селами Тухолька і Хитар на Львівщині загинув Андрій Гирчин «Батько; Гомін», член ОУН (1932), референт пропаганди Турківського надрайонного проводу ОУН, з весни 1950 одночасно Турківський надрайонний провідник ОУН.

За оцінкою історика Г. Дем'яна «особливо заслужений і авторитетний діяч націоналістичного руху в усій околиці, небуденний талант і працьовитість віддав організації повстанської боротьби». Був останнім надрайонним провідником Дрогобиччини. Народився у с. Хитар 1904.

Автор допису Зенон Боровець.

20 жовтня 1960 р. у с. Словʼятин Тернопільської обл. московити виявили криївку та захопили повстанця – Перегінця Михайла «Білого», «Романа», який раніше входив до боївки Петра Пасічного «Чорного».

На фотографії Підпільники ОУН, Тернопільська обл., 31.07.1954 р.

Зліва (ймовірно) Петро Пасічний - "Петро" (загинув в бою 14.04.1960 р.) , в центрі його дружина Марія Пальчак - "Стефа" (захоплена 14.04.1960 р.) , справа Михайло Перегінець - "Білий" (захоплений КГБ 20.10.1960 р. в с.Словятин Бережанського р-ну Тернопільської обл.).

Джерело.

Літопис УПА, Український визвольний рух.

26 березня 1946 року в урочищі Підліски, неподалік села Нижній Струтин оточені в криївці прийняли останній бій шестеро підпільників: Галюк Василь, Марків Юрій, Бобик Йосип, Дідоха Марія, Дідоха Іван і Марій Федір. Підготував: Шкіль Олег.

…На криївку-бункер у полі біля с.Струтин Нижній, де скривався станичний провід в числі 5 осіб і одна дівчина, ранком о год. 9-ій напали большевики з місцевого гарнізону. Відхід з криївки був неможливий, бо большевики відразу окружили криївку: “бандьора здавайсь, ничево вам не будет, помилуєм вас всех”- спрямували дула скорострілів у напрям криївки. Не було виходу. Треба було прийняти бій і чесно вмерти на Полі Слави, як умирають тисячі українських повстанців-підпільників не здаючись живими в руки ворога. Так і рішили поступити окружені в криївці.

На крики большевиків “здайтесь” відповіли короткими серіями автоматів та гранатами в сторону гарнізонників. Зав’язався завзятий двогодинний бій. Гранати, якими закидали большевики бункер, окружені холоднокровно відкидали ворогові назад. Ворог, маючи втрати, та вистрілявши майже всю амуніцію, перестає стріляти та посилає гінця до Рожнітова по підмогу, яка скоро приходить.

Знову стріли, короткі серії, вибухи гранат, крики, зойки. В окружених виходять вже останні набої. Коло год.4-ї з криївки пролунало грімке “Слава Україні!”. Кілька секунд була мертва тиша, а опісля сильний вибух гранат і клуби диму які посунули з криївки. З бункера вже не чути стрілів, бо не остався там ніхто живий. Бій скінчився…

Большевицький командир, що здобув криївку, стоячи над розритим бункером з розірваними тілами героїв, сказав до своїх бійців:”вот герої…”. Навіть вони не можуть скрити свого подиву. Для них такий героїзм і посв’ята чужі. Наша розвідка донесла, що в цьому бою біля Струтина впало 14 большевиків та багато було ранених.

На цьому місці зараз стоїть осв’ячений хрест з іменами загиблих, а небайдужі люди посадили п’ять дубів і одну берізку в пам’ять про героїв. Поховані на кладовищі рідного села.

Підготував: Шкіль Олег.

18 жовтня 1918р. у Львові на зборах Українських депутатів австрійської Державної Ради і членів Палати Панів, Українських членів галицького і буковинського сеймів було утворено Українську Національну Раду, яка очолила Український національний рух в Австро-Угорській імперії.

Постала 18-19 жовтня 1918 для втілення права на самовизначення українських земель Австро-Угорської монархії, яка розпадалась, після проведеної у Львові у приміщенні Народного Дому конституанти — представницького зібрання (близько 500 осіб).

До її складу входили всі українські депутати обох австрійських палат (Палати послів і Палати Панів), крайових сеймів Галичини й Буковини, представники єпископату, по три представники українських партій з цих земель; крім того, кооптовано видатніших непартійних фахівців, представників молоді, проведено вибір від повітів та міст і дано місце представництву національних меншостей, які цим правом не скористалися. Усього Рада мала 150 членів (планувалось: всього — 226, з них (пропорційно до відсотка від загальної кількості громадян) українці — 160, поляки — 33, євреї — 27, німці — 6).

19 жовтня 1918 року було проголошено Прокламацію Української Національної Ради, у якій йшлося про утворення Української держави на українських етнічних землях у складі Австро-Угорщини, необхідність підготовки Конституції, у якій визнавалось за національними меншинами, які мали обрати до УНР своїх представників, права́ на національно-культурну автономію.

31 жовтня 1918 року відбулось термінове засідання Ради, скликане після отримання інформації про відмову австрійського намісника Карла фон Гуйна передати владу її представникам та щодо прибуття до Львова 1 листопада Польської ліквідаційної комісії. Члени УНРади вирішили чекати розпорядження з Відня. Проти цього рішуче виступив Дмитро Вітовський, попереджаючи, що «…завтра українці можуть бути … безсилі проти польської переваги… як цієї ночі … не візьмемо Львова, то завтра його напевне візьмуть поляки.».

9 листопада 1918 УНРада затвердила Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР).

Вона мала законодавчі й контрольні компетенції парламенту ЗУНР, перед нею відповідав уряд (Державний Секретаріат). Пленум УНРади обирав Виділ УНРади (найвища постійна влада в державі) та президента Ради; Виділ виконував права голови держави (затверджував уряд, здійснював право амністії й аболіції, призначав керівників вищих державних урядів, проголошував закони Ради); постанови схвалювалися більшістю.

За партійним складом до Виділу УНРади ввійшло 6 представників УНДП, 2 соціал-демократи та 2 радикали (Лев Бачинський та Гриць Дувірак), які мали змогу призначати керівників вищих державних органів, приймати закони та брати участь в затвердженні складу уряду, який було сформовано 4 лютого 1919 р. Новий уряд республіки очолив Сидір Голубович, який водночас став і секретарем фінансів, торгівлі й промислу.

Назовні Виділ репрезентував президент: першим був Кость Левицький, другим Євген Петрушевич.

13 листопада УНРада прийняла «Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель бувшої австро-угорської монархії» — малу конституцію ЗУНР, яка проголосила утворення держави на етнічних українських землях Австро-Угорщини.

Перед переходом влади ЗУНР і УГА за Збруч Виділ УНРади та Державний Секретаріат спільною постановою 9 червня 1919 тимчасово передали свої конституційні повноваження президенту Є. Петрушевичеві, як «уповноваженому диктаторові», який мав всю повноту військової й цивільної виконавчої влади до скликання пленуму УНРади.

Історія України.

Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995.

Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР. — Львів: Інститут українознавства НАНУ, видавнича фірма «Олір», 1995. — 368 с., іл. — ISBN 5-7707-7867-9

Пендзей І. О. Ю. Карпенко та радянська історіографія ЗУНР // Український історичний журнал. — К., 2015. — № 3 (522) за травень-червень. — С. 137—153. — ISSN 0130-5247

Згадати все «Моє село називалося Велика Вишенька (до створення полігона у 1940 році село у Яворівському районі. — авт.)... То був Городецький повіт, близько до Городка. Бо тато мій ходив за війта, то щотижня їхали на сесію туди. Я то все пам’ятаю…

У селі будували церкву, як я ще ходила до школи (в селі була розташована зруйнована радянською владою церква святого Михаїла — авт.) Мед, все туди носили, бо тоді ще кранів не було, а як посвячували, то я вже несла фану. То він так пройшов ( митрополит Андрей Шептицький — авт.) довкола і отак руками над усіма… Я то пам’ятаю, то добре… 

Руські нас вивезли… Ми були аж в Глинянах. Там я була вивезена. Потім нас вернули якось на Вишеньку. Побули ми там може рік і знову москалі прийшли. Знов вигнали. Отако вивезли і йдіть, куди хочте. То ми так приїхали на це місце і тут живемо»…

Параскевія Ковальська (Ковалишин), 1916 року народження. Родом із с. Велика Вишенька, якого вже нема. Зараз жінка проживає у с. Руда-Крехівська разом із донькою, внуками і правнуками.

Локальна історія. Стаття 2017 року. 

Козацькі сторожі.

Від ріки Орелі аж по ріку Кінську козаки побудували земляні укріплення. Такі укріплення називаються редути. У кожному редуті був курінь на п’ятдесят чоловік. З редутів козаки висилали в степи пікети й розвідки.

Біля кожного редута ставили фігури. Це були хитромудро збудовані маяки. За їх допомогою можна було швидко оповістити увесь край про несподіваний ворожий набіг.

Кожна фігура складалася з двадцятьох смоляних бочок. Будували її ось як.

В основу ставили шість бочок сторч. Їх міцно з’єднували, обв’язували смоляним канатом. Усередині залишали порожнє місце. На них ставили п’ять бочок, а там — чотири, останні ж дві — одна на одну.

Верхня бочка була найменша і без дна. Всередині її був вставлений залізний прут. До прута прив’язували довгий мотузок. Один кінець мотузка звисав аж до самої землі. Біля другого кінця прив’язували здоровенний пук вивареного в селітрі лика.

Щоб не трапилося пожежі, такі фігури ставили подалі від редута. Удень і вночі біля кожної пильнували вартові. Від редута до редута снували козаки, чоловік по п’ять і більше. Як вгледять татарву, то й чкурнуть до укріплення. Там осавул звелить запалювать фігуру. По інших редутах побачать і собі запалюють.

Так в одну годину козаки увесь край оповістять, щоб люди рятувалися.

https://inlviv.in.ua/suspilstvo/statti/5-tsikavyh-kozatskyh-legend-dlya-ditej

Михайло Палідович - Карпатський («Богдан», «Денис», «Карпатський», «Моряк», «Херсонець») ідеолог ОУН. Секретар Президії III Великого Збору ОУН, близький соратник генерала Романа Шухевича, головний редактор центрального органу проводу ОУН — журналу «Ідея і Чин».

Михайло Палідович-Карпатський (псевдо: «Богдан», «Денис», «Карпатський», «Моряк», «Херсонець») (23 серпня 1914, м. Миколаїв, нині Львівська область — 26 травня 1944, с. Ілів, Миколаївський район, Львівська область) — ідеолог ОУН. Секретар Президії III Великого Збору ОУН, близький соратник генерала Романа Шухевича, головний редактор центрального органу проводу ОУН — журналу «Ідея і Чин».

Михайло Палідович-Карпатський народився 23 серпня 1914 року у місті Миколаєві на Львівщині у родині Михайла та Анастасії Палідовичів. Закінчивши в Миколаєві школу, навчався у Стрийській гімназії.

У 1933 році його було засуджено на 9 місяців ув'язнення та виключено з гімназії.

Після виходу з в'язниці освіту здобував у приватній малій семінарії тв на торгових курсах у Львові. У 1938 році Михайло Палідович поступив до політехніки у м. Ґданську.

Михайло Палідович брав активну участь у громадсько-політичному житті. У 1939 році його знову було заарештований під час українського конгресу.

В роки Другої світової війни переїхав до Австрії, де навчався у Віденському університеті. Пізніше став еферентом пропаганди КЕ у Німеччині. У 1941 році він обіймав посаду члена крайового проводу ЗУЗУ. З весни 1941 року перебував у лавах легіону «Роланд»

У липні 1941 році відповідно до наказу проводу ОУН прибув до Львова з метою роботи з молоддю. У вересні 1941 року він уникнув арешту гестапо і перейшов у підпілля. Як член Крайового проводу ОУН редагував видання «Бюлетня». Під час Третього Надзвичайного Великого Збору ОУН(р) М. Палідович був секретарем Великого Збору.

Михайло Палідович загинув 26 травня 1944 року за нез'ясованих обставин. О 5-й годині ранку він у супроводі керівника надрайонної СБ ОУН(р) Євгена Пришляка йшов до підпільної друкарні, яка розташовувалась у селі Ілів з метою підготовки чергового випуску журналу «Ідея і Чин», і поблизу хутора Прийми натрапив на повстанську засідку, яку очолював «чотовий Грузин». Грузин, вважаючи, що йдуть вояки польської боївки, дав наказ відкрити вогонь. Михайло Палідович-Карпатський був смертельно поранений. Перед смертю він сказав: «Я йшов до вас цілий рік, перейшов два кордони, а ви… тут, біля моєї хати, вбили мене».

Могила Палідовича-Карпатського на цвинтарі в Миколаєві.

З приводу смерті Михайла Палідовича-Карпатського проводилося серйозне розслідування, але однозначних висновків зроблено не було.

Михайло Палідович-Карпатський був похований на цвинтарі села Ілова у таємній та законспірованій могилі. За часів незалежної України його рештки були перепоховані на цвинтарі у м. Миколаїв Львівської області.

23 серпня 2012 року освячено пам'ятний кам'яний хрест поряд із встановленим у 1991 році дубовим, на місці загибелі Михайла.

Літопис УПА та Вікіпедія.

Іван Йосипович Іванець (9 січня 1893, Новосілки-Гостинні Самбірського району Львівської обл., помер 10 березня 1946, Солікамськ, Пермська область, московія) — Український художник, редактор, видавець, фотограф. Зять скульптора Паращука Михайла.

Народився 9 січня 1893 року в селі Новосілки-Гостинні, нині Самбірського району Львівської області. Закінчив гімназію у Львові. Навчався на правничому факультеті Львівського університету. Паралельно студіював живопис в майстерні Станіслава Батовського-Качора та у Вільній академії мистецтв (1912—1914). З початком Першої світової війни вступив до Легіону УСС до сотні Василя Дідушка стрільцем. Під час Карпатських боїв мав звання старшого десятника. Згодом — командант чоти.

Завія. Малював Іван Іванець.

Іван Іванець був одним із перших організаторів пресово-мистецької справи в Легіоні УСС. В УСС був художником, графіком і фотографом. Ряд фотографій із повсякденного життя стрілецтва належать об'єктиву його фотоапарата. Четар Легіону УСС. Був головою організації «Пресова кватира» для збору матеріалів до історії УСС. Створив мистецьку групу Пресової Кватири УСС в полі разом із Осипом Куриласом, Левом Ґецом, Юліаном Назараком та Осипом Сорохтеєм. Легіон УСС дістав свій стрілецький однострій і прапор в основному завдяки проектам і заходами співробітників Пресової Кватири — Лева Лепкого та Івана Іванця. Був маляром «Ордену Залізної Остроги» в УСС. Прикрашав у містичному стилі зал у Розвадові (Галичина), де урочисто відбувалось пасовання на Лицарів.

Від 1917 року був командантом відділу протигазової служби УСС. Того ж року в бою під Конюхами потрапив у російський полон. Після повернення в Україну вступив до Київських Січових стрільців і далі займався пресово-мистецькою діяльністю.

Іван Іванець є автором стрілецьких фото, які послужили ілюстративним матеріалом для багатьох видань, зокрема ювілейного альбому «Українські Січові Стрільці. 1914—1920» (Львів, 1935). Частина малюнків, також світлин зроблені ним поблизу с. Соснів.

У бою під Махнівкою (квітень 1920) втратив більшість свого фотографічного доробку з часів Визвольних змагань. Це зокрема 2 тис. фотографій історичних пам'яток і мистецьких творів та 900 фотографій, що ілюстрували життя УСС.

В поході. Світлив Іван Іванець.

По закінченню Першої світової війни проживав у Празі. Там, у Карловому університеті здобув юридичну освіту, став доктором права. Паралельно навчався в студії пластичного мистецтва в І. Кулеця.

У 1921 році був членом Стрілецької ради.

У 1934 році працював редактором журналу «Українська ілюстрація» у Львові.

У 1937—1939 роках займався ілюструванням стрілецьких видань і видань «Червоної Калини». Був видавцем «Червоної Калини» та редактором «Календаря-альманаха „Червоної Калини“». Приятель Пласту. Автор батальних композицій, пейзажів. Автор численних спогадів про УСС та статей на мистецькі теми.

У 1942—1944 роках голова Спілки праці українських образотворчих мистців у Львові. Співпрацював із військово-історичним відділом Військової управи Дивізії «Галичина».

У липні 1944 році виїхав зі Львова до Відня, а в 1945 — до Кракова, де його заарештував СМЕРШ і вивіз до Солікамська (Пермська область, Росія), де він помер 10 березня 1946 році.

1952 року знищено 17 олійних полотен Івана Іванця зі збірки Національного музею у Львові. Нині там зберігається одна його робота — «Незнаний стрілець» (1929).

Дружина — Л. Паращук, донька скульптора Паращука Михайла.

Джерело інформації.

https://photo-lviv.in.ua/ivan-ivanecz-hudozhnyk-sichovyj-strilecz-avtor-prapora-legionu-uss/

Та Вікіпедія.

Як 100 років тому жінки народжували вдома, чому їх одягали в чоловічу сорочку та навіщо під час пологів відмикали всі хатні замки. Автор: Ольга Галабурда.

"Легітимація" повитухи Євдокії Зоммер, видана 24 серпня 1932 р.

У родильній обрядовості українців повитухам належала головна роль, якщо не брати до уваги жінку, яка народжувала. На Галичині родопомічниць найчастіше називали "бабця", "бабка", "повитуха", "баба-бранка", "баба-кушарка", "баба-пупорізка". Прикметно, що "бабили" жінки, які за віком вже не могли мати своїх дітей. А з тієї, яка вже почала "бабити" й народила дитину, глузували, а дитину називали "забабинцем".

У матеріалах, які зібрав етнограф Зенон Кузеля, згадано про те, що жінки йшли "бабити" заради спасіння душі, так само, як і сидіти вночі над мерцем. Водночас була й меркантильніша причина — "їм щось перепадеться та й пошана їм од хазяїв і од людей". Якщо ж повитуха зраджувала чоловіка або жила з ним не в шлюбі, то її намагалися не кликати. Вірили, що її характер передавався дитині. На відміну від акушерок, сільські баби-повитухи вчилися своєї справи, спостерігаючи за діями інших родопомічниць, також і під час власних пологів. Інколи вміння "бабити" передавалося від покоління до покоління. "Баба" мала знати певні молитви та заклинання, тому її вважали "знаючою" людиною. 

Обкурювала породіллю освяченим зіллям, запалювала Стрітенську свічку та молилася до Матері Божої.

На Гуцульщині на знак того, що в хаті відбуваються пологи, ставили на вікно банку з буряковим соком та застеляли на призьбі верету (різнокольоровий килим з грубої вовни). В українців Карпат був звичай "інституту кувади".  

На жінку, яка народжувала, повитуха одягала чоловічу сорочку та штани, бо вірили, що це полегшить пологи.

Родопомічниця переважно спостерігала за перебігом пологів і втручалася лише у крайніх ситуаціях. На Бойківщині у випадку важких пологів повитуха давала жінці напитися води з пригорщі та зливала над жінкою воду, щоб з неї дитина зійшла так легко, як та вода. Інколи йшли до місцевого попа та просили в нього його пояс або ж хустину з-під Євангелії, які клали породіллі на живіт, часом відкривали церковні врата. Увесь цей комплекс дій був покликаний полегшити жінці пологи.

Деякі повитухи вміли повертати плід, якщо він був неправильно розташований. Проте не завжди дії повитухи закінчувалися успішно. 

Як обрізали пуповину: хлопцям на сокирі, а дівчатам на куделі.

Після народження повитуха оглядала дитину, руками "рівняла" носика, щоб був акуратним, обводила пальцями контури обличчя. Хлопцям пуповину обрізали на сокирі, книжці, щоб були працьовитими та мудрими, а дівчатам — на куделі чи гребені, щоб були вмілими. Щоб жінка в подальшому мала ще дітей, пуповину перев’язували "материнською" лляною або конопляною пряжею. Якщо ж породілля не хотіла більше дітей, то використовували "плоскінь" — пряжу із льону чи коноплі першого року.

Після виходу плаценти ("місця") баба торкалася ним немовляти навхрест, а пізніше її ховали там, де ніхто не ходить. Інколи її закопували в хаті, на вулиці навпроти "глухої" стіни або під плодовим деревом.

Повитуха також купала немовля. Поширеним був звичай до першої купелі кидати монету — "на щастя", туди ж лили освячену воду. Також у воду додавали трави: дівчаткам — півонію, любисток, щоб були привабливими, а хлопцям — кору дуба та чорнобривці, щоб були сильними та красивими. Воду після купелі не можна було виносити на вулицю після заходу сонця, її слід було вилити під плодове дерево.

Якщо ж дитина народилася слабкою, то повитуха хрестила її вдома, щоб не померла нехрещеною. 

Вірили, що душа нехрещеної дитини не зможе покинути цього світу і приходитиме до матері, прохаючи дати їй ім’я.

Після пологів обов’язковим був обряд очищення — "зливки" — породіллі та повитусі зливали воду на руки. Також деякий час "баба-бранка" залишалась біля породіллі та дитини, доглядала їх і прибирала в хаті.

Родопомічниця обов’язково була присутньою на хрестинах. На Волині та Поліссі вона варила "бабину кашу", яку подавала у глиняному горщику. Гості торгувалися за цей горщик, а потім розбивали його та ділили кашу між собою. На території Галицької Волині повитуха робила кожному з гостей спеціальні букетики з різних квітів, приспівувала хрестинних пісень та бажала дитині здоров’я.

Баба-повитуха мала заслужений авторитет і велику повагу в сільській громаді, позаяк від неї залежало здоров’я матері та новонародженої дитини.

Джерело інформації. https://localhistory.org.ua/texts/statti/khto-taka-baba-povitukha/

ЄВГЕН ОСТАПОВИЧ "ВИХОР" (18.І.1926 — 8.IV.1980)

****

Евген Остапович, псевдо Вихор, народився 18 січня 1926 року в Єзуполі, Станиславівська Область. В рядах УПА Евген був в куріні "Дзвони", ТВ-22, "Чорний Ліс", під командою курінного Чорноти. В 1947 році Головна Команда УПА призначила Евгена до охорони ком. Дзвінчука, з яким він відійшов на Захід.

Джерело інформації.

http://komb-a-ingwar.blogspot.com/2021/11/blog-post_27.html?m=1

******

ОСТАПОВИЧ Євген – «Вихор» нар. 18.01.1926 в Єзуполі теперішнього Тисменицького р-ну Івано-Франківської обл. – помер 2.04.1980 в м. Фі-

ладельфія, штат Пенсильванія, США. Член ОУН (1942). В УПА з 1944 р. Кулеметник куреня «Скажені» (1944), ройовий сотні «Чорні чорти» куреня «Підкарпатський» ТВ-22 «Чорний Ліс» ВО-4 «Говерля» УПА-Захід (1945). Учасник рейду куреня «Підкарпатський» до Чехословаччини та наскоку на м. Бірча (Польща). Після повернення на Станиславівщину перебував в охороні сотника Володимира Чав’яка – «Чорноти». Учасник рейду кур’єрської групи на Захід (08.1947). Під час збройної сутички на терені Чехословаччини відбився від групи (11.1947). Перейшов до Зах. Німеччини (3.12.1947). Відбув вишкіл при ЗЧ ОУН для вояків, які мали бути десантовані до України (1948). Звільнений через хворобу. Еміґрував до США (1950). Член ОКВ УПА США і Канади, секретар управи станиці ОКВ УПА у м. Філадельфія. Ст. вістун УПА (1.07.1949). Похований на цвинтарі св. Марії у м. Філадельфія (США). / МИХАЙЛО БОХНО. ЩЕ ДЕЩО ПРО УКРАЇНСЬКЕ ПІДПІЛЛЯ НА ЗАКЕРЗОННІ. 1944 – 1947.

МИХАЙЛО ОСТРОВЕРХА - воїн УСС, хорунжий УГА.

                           7.10.1897 — 17.4.1979    

Народився 7 жовтня 1897 р. в міщанській родині. Учащав до школи оо. Василіян в Бучачі. В 1915 р. вступив до УСС-ів і від жовтня брав участь в боях, а в 1916 р. над річкою Цинівкою під Бережанами попав в російський полон, де над р. Збруч в м. Гусятин комендант 26-го етапу південно-західнього фронту, полк. Білинський, взяв його до своєї канцелярії вести "журнал ісходящих і входящих бумаґ".

Від молодого хлопця любив театр, мав гарний ліричний голос й тому не випадково опинився у військовому театрі, в якому в м. Бар на Поділлі грав ролю Петра у п'єсі "Наталка Полтавка".

Під кінець квітня 1918 р. повертає з Києва до коша УСС і в листопаді бере участь в боях з поляками під Львовом. Весною 1919 р. закінчує старшинську піхотинську школу в Золочеві. Приділено його до "Групи Схід", яка згодом стала ядром 10-ої Янівської бригади, в 4-му курені якої перебув нашу визвольну війну. На Наддніпрянщині в чотирикутнику смерти перебув двократну пошесть тифу. По катастрофі УГА вступив до армії УНР, де був заступником культосвітнього відділу в Запорізькій дивізії.

Перебував в таборах інтернованих в Пикуличах біля Перемишля та в Вадовічах під Краковом. Звільнений в 1921 р. повернувся до Бучача. Згодом посвятився журналістичній і письменницькій праці у Львові, де був членом редакції журналу "Червоної калини". Зі Львова щороку виїжджав до Італії, де вивчив італійське старовинне мистецтво й став першорядним знавцем італійського мистецтва.

Під час 2-ої світової війни працював у Львові у Військовій Управі дивізії "Галичина", в історичному відділі, а згодом був редактором дивізійного тижневика "До перемоги" до січня 1945 р.

З Німеччини виїхав до США в 1948 р. Тут був постійним співробітником щоденника "Свобода", в якій друкував багато своїх нарисів, зокрема рецензій на мистецькі виставки. Видав своїм коштом спомини "Грозна Калини УСС" (1962) та "Блески і темряви" (1966).

Дмитро Микитюк, був. УСС і хор. УГА.

Джерело інформації:

http://komb-a-ingwar.blogspot.com/2022/01/blog-post_15.html?m=1

"ЮВІЛЕЙ БЕЗ БЕНКЕТУ" Автор: Оксана Керч.

Що не кажіть, а ювілеї в нашій дійсності насущний хліб. Немає мабуть одного американського міста, в якому ми не справляли б якогось ювілею. Ювілятів завжди знайдеться чимало, але чи для них ті ювілеї мають якесь значення? Звичайно, після ювілею з мистецькою програмою, або лише з доброю вечерею, ювілят залишається в безгомінній тиші, якби відписаний з життя. Ми хочемо сказати сьогодні про ювілей, який би повинен зайняти нашу увагу довше як на пару годин святкового бенкету.

Лавочка певно інший. Можливо в Америці чи Канаді доповнив свої скупі знання, здобув може професію "інженера, директора чи маґістра", розбагатів. Може, забув, що в 1944 році в щоденнику записав: "Кажуть, що ідуть переговори з Власовим. Наші не хочуть ніякої спілки. Це в порядку. Тільки мертвий москаль є добрий"...

Кажуть, що дотепи старі, як світ. Можливо і дотепи Селепка Лавочки такі ж. Але вони в "Щоденнику" так добре припасовані до дійсности, що кажуть забути про давність, чи неориґінальність.

Спостерігаючи гарних корів на Словаччині, Селепко нотує: "У здорових селян родиться здорова худоба"...

29 жовтня 1944 він записує: "Вночі ми зайняли большевицьку столицю. Уряд Словаччини — москалі, жиди і двоє чехів втекли літаками до Львова. Певно сидять тепер у каварні Жоржа".

Або чого варта таке знання історії: "Клявзевіц сказав, що війна є батьком усього. Так, але аліменти платять інші".

Або яка правильна оцінка власної особи: "Як я почав жити, не мав нічого окрім моєї інтеліґенції. А диви — здивувався поручник — як то люди з нічого доходять до нічого"...

Книжку закінчує дотепний науковий трактат з ономастики про виникнення і назачення слова "селепко". Дуже добрий трактат, завдяки якому в наш мовний фонд ввійшло нове слово, що й до сьогодні не втратило свого значення.

Коли ми цю книжку сьогодні перечитаємо і, перечитавши, пригадаємо деякі очевидні тоді речі, порівняємо їх з сьогоденням і висловимо авторові признання за цю книжку — то це і буде ювілей "національного героя", хоч і без мистецької програми та доброї вечері.

"Гомін України" з 16 квітня 1980.

http://komb-a-ingwar.blogspot.com/

Посилання за яким можна закачати книгу. https://diasporiana.org.ua/proza/3253-shhodennik-natsionalnogo-geroya-selepka-lavochki/

"БЕЗ ПОСТРІЛУ" Володимир Дашко-Марко (Спогад).

Стара та нова церква у селі Коровники.

******

На цвинтарі села Конюша, Перемиського повіту, у вузькій долині над гірським потоком, спочиває мій друг з мого села Коровники, вояк Української Повстанської Армії — Володимир Микита-Ковалик. В 1945 році, виконуючи завдання розвідника, він попав у засідку польського війська, в якій його важко поранили в ноги й захопили. В селі Конюша польські вояки зігнали місцеве населення на майдан і, на пострах усім, жорстоко знущалися над полоненим, аж поки він від мук не вмер. По відході війська селяни похоронили його на цвинтарі при дорозі і поставили на його могилі хрест з написом: "Тут спочиває воїн УПА". Його пам'яті присвячую цей спогад.

***

В липні 1946 року у селі Конюша затрималися на відпочинок по цілонічному марші сотня УПА командира Бурлаки і сотня командира Громенка. Липневе сонце щораз дужче припікало, а відпочиле вояцтво жваво увихалося зі своїми заняттями: одні чистили зброю, другі голилися і пречепурювалися, інші вже весело жартували в гурті дівчат.

До мене приступив зв'язковий к-ра Бурлаки — Панас і передав мені наказ негайно зголоситися до сотенного почту. Такий самий наказ отримав чотовий Остап. Ми разом пішли на квартиру командира. В кімнаті були ще й інші командири і провідники. Бурлака попросив до стола, на якому була розложена військова карта, щоб пояснити нам завдання, яке ми мали виконати.

Яких три кілометри за Конюшею, недалеко сусіднього села Кописна, на громадську сіножать прибув відділ польського війська, в силі 30 вояків, з двома возами, і, не питаючись нікого про дозвіл, почав косити траву на пашу для своїх коней. Ми з чотовим Остапом дістали завдання незамітно наскочити на непроханих косарів, роззброїти їх і привести всіх до Конюші, але зробити це тихо, без жодного пострілу, щоб не заалярмувати більшу силу польського війська, яке квартирувало в селі Кописно.

Ми вийшли з хати. На дворі Остап здивовано здвигнув раменами: "Чи не здурів часом Бурлака? Приведи йому 30 поляків без одного пострілу!" Я тільки посміхнувся: "Наказ є наказом. Постараємося виконати". Своєму зв'язковому "Хитрому" я дав наказ негайно повідомити ройових, де і в якому часі їхні рої мають бути готові до вимаршу.

Моя чота складалася з 4 роїв по 12 вояків кожний. Ройовими були: Кучерявий, Сова, Зуб і Галайда. Озброєння — 5 кулеметів, кріси й автомати. Поки "Хитрий" передавав наказ ройовим, ми удвох з Остапом вийшли на горбок край лісу за селом, щоб через далековид обслідити терен. Обабіч дороги розвернулись різнобарвні поля, а ліворуч далеко під лісом метушилися польські вояки-косарі, посуваючись звільна ближче до дороги. Ми завважили, що їхні кріси були уставлені в піраміди, а три кулемети були звернені в бік лісу. Кулеметники лежали без сорочок на траві, опалюючись на сонці, — це була охорона косарів. Між косарями один, видно старшина, з далековидом у руках, зорив по терені.

Закінчивши наше обстеження, ми обговорили ситуацію і вирішили: Остап зі своєю чотою піде лісом, наблизиться до кулеметних застав і ждатиме на мій знак. Я зі своєю чотою підійду непомітно чистим тереном до дороги навпроти косарів, щоб залягти у придорожному рові. Коли косарі наближаться ще більше до дороги, моя чота вигукне "Руки догори!" і скочить на косарів, а Остапова чота кинеться на кулеметні застави і роззброїть їх.

З тим пляном ми вернулися до своїх чот. Пояснили наш плян ройовим, а вони своїм воякам. Кожний з нас замаскував різним зіллям і галузками себе і свій виряд, а головно зброю, щоб не блестіла на сонці. Вирушаємо.

Наш підхід забрав нам цілу годину. Ми використовуємо кожне природне прикриття; похилені, стрибками перебігаємо відкритий терен, деінде повземо, мов змії. Нарешті ми залягли і обсервуємо ворога. Прислуховуємося до голосних розмов і жартів противника, — це знак, що вони нас не завважили. Косарі повільним кроком, в ритмі помахів кіс, наближаються до нас, до дороги, а віддалюючись все більше і більше від своїх крісів і кулеметів. Я лежу біля ройового Кучерявого і раз-у-раз кидаю оком на своїх вояків. Всі лежать у траві, пильно глядять вперед, напружені до скоку.

Ось косарі вже 30 метрів від нас. Даю знак рукою. Ми вискакуємо з рова з грімким криком "Руки догори!"

Поляки станули, як вкопані, — зовсім збентежені. На наш крик вони кинули коси і підняли руки вгору. Я глянув на ворожі кулемети. На наш крик кулеметники звернулися лицем до нас. В тому моменті з лісу вискочив Остап зі своєю чотою з криком "Слава!" Цілий ворожий відділ піддався без жодного пострілу.

Щойно тепер я завважив, що на кілька кроків передо мною стоїть з піднесеними вгору руками польський поручник, без зброї, зате підперезаний новісіньким жовтим" поясом. Нагло мене плонило бажання мати цей пояс і я крикнув: "Стягай куплю!" Офіцер, пильно дивлячися мені у вічі, почав помалу розщіпати пояс, промовляючи обережно: "Відзе, же пан єст офіцерем, я теж офіцер. А пан хиба вє, же офіцера нє можна провадзіць до плєну без куплі". Я подумав: "Ну, не знати, що ти на моєму місці зробив би", а вголос сказав: "Поміняємося куплями. Я дам тобі свою, а ти мені свою". Поляк хвилину завагався, врешті з кривою усмішкою віддав мені свій новенький хромовий пояс, а від мене взяв мій старий.

Тим часом наші ройові впорядкували колону до відмаршу. На переді йшов рій Кучерявого, за ним їхали два вози, на які покладено всю здобуту зброю і амуніцію; за ними три мої рої, далі всі полонені, а на кінці ціла чота Остапа.

Нам назустріч з Конюші вийшов Бурлака, а за ним решта вояцтва і селяни. Я дав колоні наказ зупинитись, підійшов до командира і зголосив: "Друже командире, наказ виконано!" Командир подякував і наказав польовій жандармерії перебрати відділ полонених, а нам звелів іти на відпочинок.

День добігав до кінця. Коли я вийшов з хати, в селі було гамірно. Стрільці гуторили, кухарі весело перегукувалися, варячи вечерю, один гурт притишеним голосом співав пісню: 

"Вже вечір вечоріє, повстанське серце б'є. 

До ленти набої успішно подає..."

Бачу, біля квартири сотенного почту переслуховують полонених. Я пустився йти туди, але навпроти мене надійшов усміхнений Бурлака.

— Марку, — каже він, — вибери з чоти вояків із знищеними одностроями і відішли їх до почту, бо ми будемо переодягати полонених до звільнення. Але той твій поручник вимагає звороту свого нового пояса і йому обіцяно його повернути. Я їм сказав, що тебе нема в селі, ти відійшов у другий район. Зрозумів?

Я тільки засміявся. Швидко вистроїв своїх стрільців з подертими уніформами і відіслав їх до почту. До вже переодягнених полонених підійшов наш політвиховник Євген і "втяв їм балак", чому і за що ми воюємо, і проти кого повинні поляки обернути свою зброю, замість виступати проти нас. Полонені слухали його мови зразу насторожено, потім зачудовано, а коли почули, що всіх їх звільнюємо, зраділи — деякі навіть заплакали. Один з полонених, як видно — з тих "цваних", виступив з ряду і подякував за те, що їм дарували життя, а тоді, звернувшись з батярською усмішкою до свого старшини, показав на свої "вифасовані" подерті ззаду штани і зарапортував: "Панє поручніку! На Конюшев яко-тако, а з Конюше з голов с...!".

Всі полонені розсміялися і швидко рушили на Кописну, до своєї частини, але без зброї і без паші для своїх коней.

Кілька днів пізніше здобуті від поляків кулемети вже строчили черги за чергами по наступаючих ворожих лавах...

Джерело інформації: http://komb-a-ingwar.blogspot.com/2022/08/blog-post.html?m=1

Хорунжий - МИКОЛА КОШАК (1894 — 1980 рр.)

Хорунжий УСС Микола Кошак народився 21 травня 1894 р. в Косові на Гуцульщині. В часі визвольної війни зголосився добровільцем до УСС, де служив у сотні пор. Матвієва Мельника, беручи участь в боях у Карпатах, Жмиринці і під Крутами.

Після війни, у 1922 р. був інтернований в таборі у Райхенберґу. По звільнені закінчив Високу торговельну школу і повернув назад до Косова, де включився в громадсько-торговельне життя, працював у Маслосоюзі, опісля перейшов на становище начального директора Союзу Кооператив.

В час 2-ої світової війни виїхав на еміґрацію, перебував у Відні, працюючи далі для кооперативного руху. Пізніше жив в Новому Ульмі і Мюнхені, де закладав таборові кооперативи.

В 1950 р. переїхав до ЗСА, де жив у Нью Гейвені, виконуючи різні становища в управах Рідної Школи УККА і УНС.

І. Т.

Джерело інформації:

http://komb-a-ingwar.blogspot.com/

29 вересня 1938 року московитами засуджений до розстрілу Хоткевич Гнат Мартинович (літературний псевдонім Гнат Галайда) - Український письменник, історик, бандурист, композитор, мистецтвознавець, етнограф, педагог, театральний і громадсько-політичний діяч.

Вирок виконаний 8 жовтня 1938 року.

Народився 31 грудня 1877 (12 січня 1878)в Харкові.

З відзнакою закінчив Харківське реальне училище, що дало йому право при конкурсному складанні кількох іспитів вступити до вищого навчального закладу.

1900 рік — закінчив технічний факультет Харківського технологічного інституту.

1900 — короткий час працював залізничним інженером на Харківсько-Миколаївській залізниці.

Розробив власний проект дизельного поїзда (1901) на 30 років раніше від американського аналогу.

........

Найвизначнішим досягненням прозової творчості Хоткевича стала романтична повість з гуцульського життя «Камінна душа» (1911).

.......

У молоді роки Хоткевич вивчав гру на скрипці у харківського професора скрипки Ільницького і досяг професійного виконавського рівня, даючи численні сольові концерти скрипкової музики. Рівно ж він вправно володів грою на фортепіано та володів професійними навичками співу, співаючи баритоном. Професійна музична підготовка на скрипці допомогла йому засвоїти та удосконалити гру на бандурі та закласти ґрунт для пізнішого створення професійних курсів гри на бандурі.

Хоткевич почав вивчати гру на бандурі в 1896 р. і як бандурист-соліст об'їхав майже всі великі міста України. На базі народного способу гри на бандурі, який використовували слобожанські кобзарі, Хоткевич створив свою так звану Харківську школу гри на бандурі.

1909 — у Львові видав перший підручник гри на бандурі.

1926–1931 — керував класом бандури в Харківському Музично-драматичному інституті.

Працюючи над удосконаленням конструкції бандури, створив педагогічну літературу для бандури «Підручники гри на бандурі» (1909, 1929, 1930, 1931), «Короткий курс гри на бандурі» й уклав низку композицій і обробок народних пісень.

1928–1931 — керував Полтавською капелою бандуристів, для якої створив поважний репертуар. Колектив під його орудою досяг такого успіху, що став першим радянським колективом, який отримав контракт на гастролювання Північною Америкою.

Хоткевич є автором близько 600 музичних творів — романсів, хорів, струнних квартетів, творів великого формату для бандури та оркестру бандур.