Операція «Переправа» та «Перехват» на теренах Карпатського краю. (Іван КМЕТЮК, заступник голови районної організації Всеукраїнського товариства «Меморіал» ім. В. Стуса).

Коломийська округа, незважаючи на втрати, яких вона зазнала у 1950-1951-х, коли загинули 202 повстанці, продовжувала активно діяти, мала розгалужену мережу агентів, які проживали легально, чотири друкарні, направляли агентів у східні області, а також надавали допомогу Буковині літературою і людьми.

«Тарас Степанович» передає керівництву МДБ списки легендованих керівників окружного і надрайонного проводів ОУН, а також характеризує стан підпілля. Для того, щоб перевертень почувався більше спокійно у повстанському середовищі, вирішили у першу чергу ліквідувати керівників окружного проводу ОУН «Сірого» та Коломийського надрайонного проводу «Кошового», Коломийського районного «Залізняка». Оперативники прекрасно розуміли, що «Клима» можуть розшифрувати як зрадника, він повинен стати на чолі керівництва окружного легендованого проводу. За тими даними, які надав «Тарас Степанович», чекісти 30 вересня 1951-го між селами Пістинь і Хімчин Косівського району знищили чотирьох повстанців, а саме керівника Коломийського районного проводу «Залізняка», референта СБ «Тигра», референта технічної ланки Коломийського надрайонного проводу «Галю» та бойовика «Голуба», а «Кошового» чекісти схопили пораненим. З бункера вороги забрали ручний кулемет, чотири автомати, одну гвинтівку, сім пістолетів, п’ять гранат, три радіоприймачі, дві друкарські машинки і 700 патронів, велику кількість документів і літератури.

2 жовтня 1951-го у Печеніжинському району на околиці села Великий Ключів у бункері героїчно загинули керівник Коломийського окружного проводу Іван Кулик («Сірий» «К-5»), кущовий керівник ОУН Юрій Дронюк («Яр»), друкарка Коломийського окружного проводу «Муха». З бункера вилучили ручний кулемет, два автомати, три пістолети, радіоприймач, дві друкарські машинки, велику кількість документів окружного проводу і боєприпаси. Для того, щоб зрадник «Клим» мав ще більший авторитет у підпіллі органи інсценізували судовий процес над його дружиною з участю свідків. Після ліквідації керівних кадрів Коломийського окружного, надрайонного і районного проводів, то й саме «Клим» очолює окружний провід і за завданням керівництва УМДБ відправився на територію Городенківського надрайону. Агент настільки увійшов у свою роль і грав «ідейного», що з нагоди 34-ї річниці жовтня вітав керівництво МДБ області, «нібито відмовлявся від преміальних», зароблених на крові підпільників.

На Городенківщині і Снятинщині агент зібрав і опрацював всю інформацію, що дало змогу чекістам ще до початку зими завдати підпіллю значного удару, а саме 18 листопада 1951-го у бункері в селі Стрільче Городенківського району добровільно здався референт СБ Коломийського і Городенківського надрайонних проводів «Морозенко», який розповів чекістам про місця переховування провідників різного рівня і бойовиків. Імітуючи стрілянину, «Морозенка» витягнули нібито мертвим, а вже 19 листопада з використанням наданих даних у селі Новоселиця Заболотівського району при вчиненні збройного опору ліквідували провідника Заболотівського районного проводу «Муху», повстанців «Орла», «Левка» та одного із зв’язкових райпроводу, вилучили два автомати,дві гвинтівки, два пістолети, гранату, 50 патронів.

При допомозі «Тараса Степановича» у селі Мала Тулова Снятинського району у бункері героїчною смертю загинули троє повстанців, серед яких керівник Снятинського районного проводу «Артем» (Іван Антонюк), вилучили три автомати, три пістолети, 120 патронів, друкарську машинку, повстанську літературу. 19 листопада впав бункер кущового «Вихора» (Дмитро Головатий), який загинув разом із двома боївкарами у лісовому масиві між селами Спас і Кропивник, вилучили три автомати, два пістолети, дві гранати, 150 патронів. 20 листопада 1951-го у селі Тучапи Заболотівського району, не бажаючи здатися живими до рук ворога, застрілилися керівник кущової ОУН «Грім» (Роман Зюзюляк), бойовик «Богдан» (Загірняк Василь), зв’язкова «Галя», вилучили два автомати, пістолет, гранату, 133 патрони та літературу. За час проведення операції знищено 11 провідників та 12 бойовиків, вилучено 40 стволів зброї, 10 гранат, 5 друкарських машинок і радіо­приймач.

За липень-листопад 1951-го оперативно-чекістські групи у Коломийщині знищили 56 повстанців, протягом листопада-грудня захопили живими 18 людей. Повністю ліквідували склад Городенківського надрайонного проводу, а також Снятинський і Заболотівський районні. Наприкінці грудня 1951-го «Петро Іванович» у складі АБГ вислідив чотирьох повстанців, яких ліквідували у бункері у районі села Малий Рожен Кутського району 26 січня 1952-го. Агенти-перевертні працювали у поті чола, щоб віддячити своїм хлібодавцям. Захоплені керівники і повстанці ставали новими агентами МДБ, створювали легендовані ланки ОУН. Одночасно, щоб не видати свого цінного агента «Тараса Степановича», на його пропозицію оперативники поки що не знищили керівника Яблунівського району «Славка», кущової ланки «Байду», який одночасно відповідав за зв’язок округи, а також повстанця «Скобу», оскільки на цій території перебував зрадник «Клим».

Незважаючи на всі прийняті застережливі заходи і щоб не викрити «Т.С.», охоронець «Клима» – «Когут» , якому важкопораненому вдалося втекти із рук зрадника «Морозенка», у криївці розповідав про свої підозри Миколі Корженівському («Правий», «Коля») – референту пропаганди Коломийського надрайонного проводу. Розпитування «Клима» про криївки, про зв’язки насторожували «Когута», так само як і другого охоронця «Голуба», його часті зустрічі із завідуючою ФАП села Нижній Березів, яка була агентом МДБ. Вислужуючись у поті чола «Клим» подав керівництву УМДБ в області план захоплення керівників на терені Коломийщини і за її межами. Він запропонував викинути з літака парашутистів закордону. А оскільки їх би зустрічали справжні провідники, то агенти МДБ під виглядом служби безпеки захопили би їх. Потрібно, наголошував перевертень, написати почерком крайового референта СБ «Грома» записку, де би була інформація про викидання парашутистів навесні 1952-го. Так само у Києві співробітники МДБ уміло підробили записку «Грома» до «Недобитого» (Юліан Матвіїв, керівник Буковинської округи ОУН) і це зробило свою чорну справу. Одночасно, щоб не було підозри і вияснити нові дані стосовно підпілля на Буковині, а також виграти час для вкорінення агентів у легендований провід «Тарас Степанович» 27 квітня 1952-го на Косівщині зустрічався з «Недобитим» та 11 повстанцями.

За допомогою снодійного, через свого агента, захопили живими заступника керівника СБ Коломийщини «Ореста», слідчого СБ Косівського надрайонного проводу «Степа» і двох охоронців. «Орест» і «Степ» стали спецагентами МДБ, на їхній чорній совісті захоплення районного референта Жаб`є «Буркута» та загибель двох повстанців. Одночасно йдучи все далі і далі у багнюку зради, «Клим» під виглядом представників Крайового проводу «Грома» заманює «Недобитого» і «Черемшину» (надрайонний провідник Вижницького надрайону), причому Юліан був впевнений, що його перевіряє СБ і розказував все. Спец­агенти МДБ «Степ», Арсен» і «Михайло» підло знищили у кінці травня 1951-го легенду Карпат Василя Білінчука («Сибіряка») і його друга «Байрака».

На території Косівського і Кутського районів підпілля як таке ліквідували, натомість створили Коломийський окружний і Косівський надрайонний проводи із агентів МДБ. Одночасно МДБ використовує інші форми боротьби з повстанцями, а саме компрометацію їх вже мертвих. Наприклад, «Кошового» захопили пораненим, він помер. Але 17 листопада 1951-го у селі Молодятин Печеніжинського району виявили два бункери, чекісти підібрали агента-бойовика з подібним зростом і фігурою, серед підпілля поширили «Звернення «Кошового» до учасників ОУН-УПА про явку з повинною до органів радянської влади», у ньому порочать чесні імена провідників «Бориса», «Сірого», «Крука», а також зрадника «Клима».

Окремі підпільники, яким вдалося вирватися з чекістських тенет, як от провідник Надвірнянського надрайонного проводу «Хмара» весною 1952-го видає комунікат (звернення), де викладає методи праці МДБ, перелічує колишніх провідників, яких захопили живими і вони є агентами МДБ. Такий самий лист «Хмара» надсилає «Вихору» (Микола Харук) – керівнику Косівського надрайонного проводу. 23 червня 1952-го агенти «Тарас Степанович» і «Микола Васильович» зі своїми охоронцями зустрілися із «Вихором» та сімома особами у Косівському районі. «Вихор» на зустрічі заявив «Тарасу Степановичу», що отримав ще одне повідомлення про нього як агента МДБ, та він не вірить, бо це ще одна чергова провокація радянських органів. «Клим» відправив «Вихора» і керівника Коломийського районного проводу «Хмару» до представників так званого крайового проводу, а насправді агентів МДБ, де їх заарештували. Від імені СБ, доставлені у бункер і допитані. Трьох повстанців знищили.

25 червня 1952-го «Клима» і «Ореста» викликали на зустріч організаційного референта Косівського надрайонного проводу «Ненаситця» і шістьох повстанців, де двох вбили, а чотирьох захопили живими, причому вбитих зразу закопали у зворі. Загалом за 1951-1952 роки вбили 131 повстанця, з яких 65 провідників. Улітку 1952-го на території Коломийщини діяло ще близько ста повстанців. За зоною досяжності емгебістів поки що залишився крайовий референт СБ «Грім», тому всі наявні сили задіяли для його захоплення чи знищення. Чекісти орієнтовно знали про його місцеперебування у гірських районах Солотвинського, Перегінського і Надвірнянського районів.

Із загибеллю 27 квітня 1953-го біля залізничної станції Лоєва Надвірнянського району провідника «Хмари» і захоплення живим важкопораненого його брата «Залізняка», почалося стискатися кільце навколо «Грома». Більше того, «Довбуш» не вірив, що «Клим» є агентом МДБ і хотів з ним зустрітися через довірених людей. Аналізуючи нові дані від агентів, оперативники 11 травня 1954-го вийшли на слід «Довбуша» у Лоєвій і захопили його живим. На допитах «Довбуш» тримався стійко, привів чекістів до бункеру «Грома» на схилах гори Березовачка 17 травня (була домовленість з «Громом», що якщо він не прийде до 15 травня, то вони мали покинути сховок). Чекісти на чолі з Костенком хотіли за всяку ціну взяти Миколу Твердохліба живим, проводили з ним переговори про здачу, які закінчилися безрезультатно. Дружина «Грома» Ольга застрелилася, командир теж хотів застрелитися, але невдало. Просив Анну Попович, яку захопили живою, застрелити його. Колишній повстанець куреня «Благого» Василь Момот («Невмирущий») 17 травня 2004-го під час ювілейного сходження з нагоди п’ятдесятиріччя загибелі «Грома» показував присутнім, у т. ч. й автору цих рядків, копію інформації Служби Безпеки України про те, що важкопораненого «Грома» вилікували, пропонували йому співпрацю, та він відмовився, його розстріляли у вересні 1956-го в один час із «Довбушем».

Збройна боротьба не припинялася у 1953-1955 роках. Останні із когорти залізних помирали з гордо піднесеною головою. Так 1 серпня 1953-го близько двісті червонопогонників у селі Стопчатів Яблунівського району оточили хату, в якій перебували референт СБ Коломийського надрайонного проводу – «Марко» (Степан Козьмин), районний провідник «Градок» (Дмитро Гриблюк), сімнадцятилітній повстанець Іван Дронюк («Галайда»). У нерівному бою повстанці загинули як герої. «Галайда» зумів ножем зарізати старшого лейтенанта Чорноусова, який керував операцією. 28 вересня 2003-го повстанців урочисто перепоховали у селищі Печеніжин Коломийського району. 4 жовтня 1954-го у селі Гринява Верховинського району 37-річний гуцул Яків Гречук («Сміхолист») не здався ворогові і загинув як лицар.

До останнього подиху билися з іноземними захланниками за рідну землю у 1955-му Микола Івашко («Вовк»), Микола Гриджук («Широкий») у селі Перехресне Верховинського району, останній районний провідник Верховинщини Микола Марусяк («Богдан»), який героїчно загинув 4 жовтня.

По-різному склалася доля запроданців, тих, котрі будували своє матеріальне благополуччя на крові побратимів, на сльозах матерів, дружин та дітей. Одні з них отримували квартири, дачі, машини, інші – скуштували тюремної баланди або їх знищили за вказівкою хлібодавців, «бо багато знали, і не вміли тримати язик за зубами». Вовкулаки з людськими обличчями спричинилися до загибелі і репресій сотень повстанців, скалічили людські душі, материнські і дівочі сльози не висихають і донині. Позаростали бур’янами і чортополохом могили зрадників. Натомість ніколи не заростають стежки до могил, хрестів, обелісків на честь нескорених повстанців

У часи хрущовської відлиги із концтаборів, наче журавлині ключі, поверталися ще живі повстанці. Повстанська ватра не згасала. Саме ця ватра стала тим каталізатором, яка призвела до проголошення Незалежності України 24 серпня 1991 року. Подвиги повстанців когорти залізних є гідним для наслідування новим поколінням українців, яке захищають рідну землю на сході України.

Джерело інформації 

http://volya.if.ua/2016/09/operatsiya-pereprava-ta-perehvat-na-terenah-karpatskoho-krayu-3/

30 вересня 2016, 14:22 | Рубрика: краяни-повстанці 

Іван КМЕТЮК - заступник голови районної організації

Всеукраїнського товариства

«Меморіал» ім. В. Стуса

Григорій Вацеба – нескорений провідник когорти залізних. У послужному списку десятків тисяч національно свідомих українців – борців за волю України 1940-1950 років – достойне місце займає Григорій Вацеба (псевда «Сулима», «Бродич», «Варнак», «Орел», «Магура», «303», «5-47»). (Архів УСБУ. ІФО Ф. 4 Справа 32603. Том 11. Аркуш 427).

Народився він 23 січня 1917 року у селі Радча Станиславівського повіту (тепер Тисменицький район Івано-Франківської області) у родині Василя та Ганни Вацеби, які були заможними за мірками того часу. Малого Гриця називали у селі Гриня, крім нього були ще брати Василь (загинув у рядах Легіону Українських Січових Стрільців), Микола, Панько і сестра Параска. Дитинство його минуло у рідному селі. Уже з малих років, коли між собою розмовляли старші, особливо що стосувалося героїчного минулого нашого народу, його боротьби з окупантами за волю і незалежність, ці розповіді не залишали байдужим хлопця. З того часу у дитячому серці зайнялася іскра любові до рідного народу, зародилась ненависть до його ворогів.

У 1924-му Гринь навчався у Радчанській 4-класній школі. Після її закінчення батьки віддали його до Станіславської української гімназії, оскільки вчився добре і мав потяг до знань. У 1932-му померла мати, через рік – батько. Юнак залишився круглим сиротою. Сам вів домашню господарку під опікою старшого брата Панька. Але юнака більше цікавило громадське життя, ніж господарка. Одночасно займався самоосвітою, брав активну участь у товаристві «Сокіл». У 1937-му Григорій Вацеба став членом сільського осередку ОУН у Радчі, а через рік очолив його. Під його керівництвом оунівці проводили роз`яснювальну роботу серед жителів, здійснювали антипольські акції: розповсюджували газету «Сурма», знімали вивіски, написані польською мовою, у дні національних свят вивішували синьо-жовті прапори. Восени 1937-го польський уряд призивав на службу в армію юнаків 20-річного віку. Разом з іншими юнаками призивався того року на комісію і Григорій Вацеба. Тоді існував такий звичай, що рекрути у неділю чи свято збиралися разом і співали пісень, зокрема рекрутських, вдень, ходячи по селі. Григорій запропонував співати своїм ровесникам патріотичні пісні. Рекрути на весь голос заспівали «Не пора, не пора…». Хтось із жителів доніс у поліцію. Всіх радчанських рекрутів заарештували. Хлопці просиділи під вартою 2-3 дні і всіх відпустили додому, крім Григорія Вацеби. Польські власті вважали його організатором акції і засудили на 6 місяців. З того часу Гринь зробив остаточний вибір у житті: вирішив присвятити своє життя ідеї боротьби за самостійну Україну.

Наприкінці 1930-х років неспокійно було у світі і в Європі. «Червонозоряна» Москва і «коричневий» Берлін заново ділили уже поділений світ. Так званий таємний пакт Ріббентропа-Молотова юридично оформив сфери впливу в Європі. Втілюючи у життя цей план, частини Червоної армії у вересні 1939-го почали так званий «визвольний похід по звільненню від польських окупантів Західної України і Західної Білорусії».

Колишній повстанець Антон Вацеба із боївки охорони «Сулими» розповідав секретар-друкарці надрайонного провідника «Променя» Бойчук Павліні «Орелі», коли вони відбували покарання на Воркуті, такий цікавий факт. Григорій Вацеба організував просвітян села Радче на зустріч із військовими. Хлопці перебували у вишиванках. Дівчата на вишитих рушниках несли портрет Шевченка та синьо-жовті прапори – так вони зустрічали визволителів. Неподалік обласного центру під`їхали червоноармійці на конях, напевно, розвідка, і поскакали далі. Один повернувся назад і сказав: «Люди, тікайте, ви не тих зустрічаєте». З приходом нової влади почалися репресії проти національно-свідомих українців, у першу чергу проти членів ОУН. Григорій Вацеба, щоб уникнути арешту, разом з Михайлом Остап`яком у вересні 1939-го нелегально переправився за кордон на територію Польщі, яку окупували німці. У 1940-му Григорій працював районним провідником ОУН Ярославського району Перемишлянського повіту, учасник Другого великого Збору ОУН у квітні 1941 р. у Кракові, який прийняв Постанову творити і розбудовувати власні військові сили, які мають бути готові до розгортання бойових дій.

У 1942-му Григорій повернувся у рідне село Радчу, де пробув вдома всього декілька днів, оскільки його розшукували уже гестапівці. Його попередив брат Панько, який працював сільським старостою, через брата Михайла, котрий випадково опинився в управі. З того часу Григорій перейшов на нелегальне становище. З початку 1943-го Григорій Вацеба «Сулима» – провідник Станіславівського повітового проводу ОУН, а пізніше, після реорганізації – Станіславівського надрайонного. Відважний провідник, добре володіючи німецькою мовою, не раз переодягався у форму німецького офіцера-гестапівця. У 1943-му у Станіславській лікарні (тепер лікарня на вул. Г. Мазепи) перебував під вартою повітовий господарчий «Гайворон» із села Ляхівці (тепер с. Підгір`я Богородчанського району). Під проводом «Сулими» провели сміливу операцію зі звільнення цього підпільника. Будучи у формі офіцера-есесівця, разом із переодягненими повстанцями «Сулима» наказав німецьким вартовим доставити пораненого на підводу, що стояла на вулиці. Після цього підпільники поїхали у напрямі с. Лисця. Коли німці зрозуміли, що їх обдурили, підняли тривогу, але пошуки відважних партизанів не дали бажаного результату.

Навесні-влітку 1944-го частини Червоної армії вступили на територію нашої області, де діяли значні частини повстанських відділів. Постали нові завдання у нових умовах боротьби з новими окупантами. Довелось діяти стосовно обстановки, яка постійно змінювалася, приймати відповідальні рішення.

«Сулима» користувався великим авторитетом з часу очолювання ним Станіславівського проводу. Як згадував колишній повстанець із боївки провідника Василь Долішній (псевда «Василько» і «Яструб») у розмові з донькою провідника Ганусею Марійчин, жителі сіл часто приходили до її батька за різними порадами, шукаючи захисту, і він нікому та ні в чому не відмовляв. Як неповнолітній Василь Долішній засуджений за участь у повстанському русі. Житель Надвірної Микола Барчук-«Дуб», колишній вояк сотні «Вихора», з любовю згадує як, перебуваючи у концтаборі, Василь допоміг йому вижити, коли він хворів, бо працював на кухні і приносив йому їжу та необхідні ліки. В. Долішний у 1972-му, працюючи головним інженером Надвірнянського управління газового господарства, фактично врятував Миколу Барчука та Миколу Сіщука від арешту. Усю вину він взяв на себе за т. зв. «націоналістичну діяльність», зокрема, що стосувалися брошури І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація». Загалом Долішний за свою любов до України відсидів у радянських тюрмах 26 років. Був одним із засновників і головою Української Республіканської партії, головою партії – Левко Лук’яненко, головою ревізійної комісії. (М. Сіщук «Неначе писанка село Зелеена». Дрогобич 2014. стор 333).

13 листопада того ж року у селі Тязів провідник Станіславівського надрайонного проводу «Сулима» провів конференцію, на якій розповів присутнім про зміни у структурі і діяльності ОУН. Підрайонні проводи як такі ліквідували. Замість них створили кущі, які мали від 15 до 35 повстанців. Для керівного складу змінювали псевда. При кущах організовували жандармерію у числі рою, яка охороняла від зовнішньої і внутрішньої небезпеки. У травні 1945-го цю функцію передали СБ. Надрайонний провідник постійно перебував у русі, оскільки цього вимагали обставини, які склалися. Радянські каральні органи почали наводнювати у повстанські відділи своїх агентів, які взялися за свою юдину роботу зі знищення і компрометації повстанського руху. Тому повстанським керівникам разом із побратимами доводилося постійно перебувати у русі, змінюючи один за одним терени.

Як довідуємося із доповіді агента «Сокола» від 17 липня 1945 р. на ім`я начальника першого відділу УНКДБ по Станіславській області майора Макарова, зокрема, у с. Гринівці в лютому 1945-го перебували повстанські керівники, у т. ч. «Всеволод» – окружний провідник ОУН Станіславівщини, «Сулима» – провідник ОУН Станіславського надрайонного проводу, «Яр» – керівник Станіславської окружної СБ, «Петров» – слідчий окружної СБ і керівник агентурної роботи в окрузі; слідчі окружної СБ «Нижчий», «Шах» та «Клинець». Пізніше повстанські керівники відійшли на Росільну. (Том 85. Фонд 13. Справа 372. Стор. 350-359).

У червні 1945-го «Сулима» очолив Тлумацький надрайонний провід. Перебував на цій посаді до серпня 1948 року. Коли у липня 1948-го загинув Надвірнянський надрайонний провідник «Богдан-Діброва», то керівництво Карпатського крайового проводу доручило Вацебі під псевдом «Варнак» очолити цей провід до серпня 1950 року. Це період, коли сотні УПА як такі перестали існувати, а боротьбу вели на рівні боївок СБ. Тут «Варнаку» вдалося багато зробити, щоб зберегти боєздатність поріділих боївок. Внаслідок його діяльності зменшилася кількість зрад і доносів. Часто жителі гірських сіл та присілків звертались до провідника, щоб захистив їх від місцевих посіпак та псевдобоївок, серед яких виявилися зрадники і запроданці, й завжди «Варнак» допомагав їм, за що заслужив авторитет і повагу. Про все це багато розповідали місцеві жителі дочці «Сулими»-«Варнака» – Ганні. Адже за 4 роки нерівної боротьби чимало повстанців полягло від рук червоних окупантів. Ворог докладав усіх зусиль, щоб знищити рештки партизанів, на кожному кроці на них чекала смертельна небезпека, доводилось переживати втрату вірних друзів, постійні облави, переслідування. Особливо боляче переживали підступи і зраду тих, котрі ще донедавна в одному ряду боролися проти окупантів.

Восени 1948-го повстанці «Довбуш», «Голуб», «Горліс», «Орест», «Явір», «Богдан», «Тихий» напали на продовольчий магазин у с. Бистриця (Рафайлів), де запаслися продуктами й одягом. Наприклад, «Довбушу» «Сулима» вділив 25 кілограмів цукру та декілька пар білизни, а решту забрав для своїх повстанців, які мали зимувати з ним у районі полонини Плоска. (Архів СБУ ІФО. Справа 32603. Стор 145-146).

Отаборившись на зиму далеко у горах, «Варнак»-«Сулима» за зимовий період 1948-1949 років вів щоденник, який пізніше вилучено і зберігся у тайниках КДБ у Києві. Запис вівся з 1 грудня 1948-го по 2 квітня 1949-го років. Зимували повстанці далеко у горах у хаті-лісничівці, яку вони перенесли на власних плечах на відстані 3-х кілометрів вглиб лісу на нове місце. У щоденнику описано партизанські будні суворої зими. Щодня нескорені борці за вільну Україну зранку займалися фізичними вправами, слухали лекції на суспільно-політичні та історичні теми, які проводив для своїх побратимів «Варнак», а також слухали передачі по радіоприймачу, що працював на батареях, детально вивчали історію України. Часто доводилося спускатися з гір у села за харчами. Вони з нетерпінням чекали весни, аби далі продовжити боротьбу з червоними окупантами. Зі слів «Варнака», період цієї зимівлі був найщасливішим у його повстанському житті.

На цій полонині взимку 1948-1949-х зимували 7 повстанців у лісничівці. Серед них «Тугар» (Костик Антон), «Деркач», «Орест», «0-30» (Онуфрій Онуфрак), «Явір» (Михайло Палагняк), «Горліс» (Іван Онуфрак), «Дорошенко» (Петро Білусяк), «Варнак» (Григорій Вацеба), «Ксеня» (Марійка Бабінчук).

У підпіллі залишилися найвідданіші українській ідеї революціонери. Через територію Надвірнянського надрайонного проводу проходили пункти зв`язку: Карпатського крайового проводу у районі гір Хом`яка, Сивулі, Станимира; Північний зв`язок (Станіславська округа) – полонина Станимир; Східний – Коломийська округа; Західний – з Калуською округою на полонині Щавна, на полонині Плоска – зв`язок із зв`язківцями з крайовим пропагандистом «Гомоном»; Північний – зв`язківці «Зуб» та «Остап»; Західний – «Харитон» і «Карий»; полонина «Плоска – «Горліс», «Мартин». Часто приходили й забирали пошту у надрайонного провідника ОУН Надвірнянщини «Варнака». (Дмитро Проданик «Шлях боротьби Василя Сенчака «Ворона»». Львів 2011. Стор 81-82).

По різному склалися долі тих, котрі зимували із «Варнаком».

Костик Антон народився 1921 р. у смт. Делятин Надвірнянського району, вояк УПА, чотовий сотні куреня «Смертоносці», ТВ 22 «Чорний ліс» 1944-1947 рр., референт пропаганди Надвірнянського районного проводу 1948-1949 рр., провідник цього проводу. Загинув разом із Костиком Йосипом «Дзюнь» (референт пропаганди Надвірнянського надрайонного проводу) у сутичці з опергрупою Надвірнянського райвідділу УМДБ 14 грудня 1949 року у районі гори Довбушанка. (Архів УСБ ІФО. Фонд 4. Справа № 32603. Том 11. Аркуш 442).

Онуфрій Онуфрак народився 1927 р. у селі Зелена, член ОУН, керівник кущової ОУН, охоронець Надвірнянського надрайонного проводу ОУН 1948 р. та крайового референта пропаганди КК «Гомона» 1949-06.1951 р., провідник Солотвинського районного проводу 06.1951-02.1952 рр. Загинув у бункері Чорна печера у бою з опергрупою 2-Н УМДБ в урочищі Хубена (ГДА СБУ. Фонд 13. Справа № 372. Том 56, Аркуш 276).

Михайло Палагняк народився 1923 р. у с. Залуква Галицького району, вояк сотні «Іскри», охоронець Надвірнянського надрайонного проводу ОУН, районний референт пропаганди ОУН Яремчанщини 1950-1951 рр., захоплений у полон АБГ УМДБ 15 вересня 1951 р. на пункті зв`язку, погодився на співпрацю з ворогом. Подальша доля невідома. (Дмитро Проданик. Там же. Стор 59).

Іван Онуфрак народився 1923 р. у с. Зелена Надвірнянського району, в УПА із 1944-го, вояк сотні «Гуцули» куреня «Бескид» 22 ТВ «Чорний ліс» 1944-1946 рр., охоронець Надвірнянського провідника «Мороза» 1947-1948 рр., охоронець крайового провідника «Гомона» та його зв`язківець у 1950-1952 рр. Захоплений опергрупою УМДБ Станіславської області у травні 1955-го у полон у результаті зради. Дожив до Дня проголошення незалежності України, за яку боровся протягом 11 років. Помер у 2002 році.(Дмитро Проданик. Там же. Стор 81.; М. Сіщук «Неначе писанка село Зелена». Дрогобич 2014. Стор. 331).

Петро Білусяк народився у 1922 р. у с. Манява Богородчанського району, стрілець сотні «Вихора», охоронець кущового рівня та надрайонного проводу ОУН Надвірнянщини у 1948-1951 рр., 14 серпня 1951 р. захоплений у полон АБГ УМДБ. 16 вересня втік і повернувся у підпілля. Загинув у сутичці з опергрупою УМДБ 25 січня 1952 року разом із Петром Романівим «Гриць» (1931 року народження, с. Саджавка Ланчинського району) біля села Поляниця Яремчанського району. (М. Андрусяк «Останні з когорти залізних». Коломия 2012. Стор 312.). Ці повстанці залишені Варнаком, що допомагали опікуватися дитиною провідника. У листопаді 1992 р. з допомогою небайдужих людей Гануся Марійчин на місці загибелі повстанців поставила хрест. У цих заходах взяли участь учні Яблуницької Зош І-ІІІ ст. і колектив учителів на чолі з директором Марією Молдавчук. (І. Кметюк. З гір карпат несеться гомін волі». Стор 180)

Марія Бабинчук (на фото) народилася у 1924 р. у с. Лисець Богородчанського району, медсестра УПА, секретар-друкарка надрайонного провідника «Варнака». 7 липня 1950-го у лісі біля полонини Плоска Григорій Вацеба і Марійка Бабінчук одружилися. 28 серпня того ж року у них народилася дочка Мотря-Гануся. Оскільки Григорія («Орла», «Магура») призначили організаційним референтом Калуського окружного проводу ОУН, це примусило їх віддати дитину під опіку чужим людям у село Яблуниця Яремчанського району. Опікункою Ганусі Щербатюк стала жителька цього села Гафія Манівчук, яку вона називала своє матір`ю. Тільки у 16 років Гануся довідалася всю правду про себе і своїх батьків. Тоді вона ознайомилася із прощальними листами батька і матері від 25 вересня 1950 року, які вони залишили для дочки, коли прийшли відвідати її востаннє, бо переходили на терен Калущини. Їх дочка зберігає і до сьогодні як священні реліквії.

1 липня 1951-го «Орел», його дружина Ксеня та три охоронці «Дуб», «Тарас» і «Голуб», перебуваючи на хуторі Ловаги Перегінського району, загинули у нерівному бою.

Ось суворі і страшні рядки емгебістського донесення мовою оригіналу про це: «По данным агентуры Перегинским райотделом МГБ 1 июля 1951 года проводилась чекистско-войсковая операция силами 5 СР 215 СП ВВ МТБ в количестве 25 человек солдат, 7 оперативных работников под руководством заместителя начальника РО МГБ капитана СЕНЬКИНА и командира роты старшего лейтенанта КРИВЦОВА.

“В результате этой операции в 15.00 указанного числа на чердаке нежилого дома хутора Ловаги Небыловского сельсовета Перегинского района были обнаружены и при вооруженном сопротивлении убиты пять бандитов, трупы которых опознаются.

У убитых бандитов изьято: два автомата, две винтовки, пять пистолетов, 250 штук боепатронов и разные оуновские документы. (ГДА СБУ. Ф. 2. Справа. №1764. Арк. 137).

Среди убитых опознан заместитель руководителя Калушского окружного «провода» ОУН – ВАЦЕБА Григорий Васильевич, 1916 года рождения, уроженец села Радче Лисецкого района Станиславской области, из семьи кулаков, на нелегальном положении с 1942 года, по кличке «СУЛИМА», он же «ВЕРГУН» и «ВАРНАК». До 1947 года «СУЛИМА» являлся одним из главарей Станиславского ПОВИТОВОГО «провода» ОУН, а затем возглавлял Тлумачский надрайонный «провод» ОУН.

В 1948 году после ликвидации руководителя Надворнянского надрайонного «провода» ОУН «ДОКТОРА», он же «ДИБРОВА», «СУЛИМА» подпольем был назначен руководителем этого «провода».

В 1950 году, как один из наиболее видных оуновских главарей, «Сулима» подпольем ОУН был назначен заместителем руководителя Калушского окружного «провода».

Кроме того, среди убитых опознала жена «Сулимы» – МАЦИШИНА Мария* Владимировна, 1928 года рождения, уроженка гор. Самбор Дрогобычской области, нелегалка с 1945 года по кличке «ОКСАНА», которая в Калушском окружном «проводе» ОУН являлась машинисткой. Трупы остальных трех убитых бандитов опознаются». (ГДА СБУ. Ф. 2. Справа № 1764. Арк. 143).

(*Мабуть, влітку 1948-го Марію перевели на роботу машиністки у технічній ланці окружного осередку пропаганди Дрогобиччини, який був під керівництвом «Владана». А коли влітку 1950-го «Владан» перейшов на Калущину перебирати функцію окружного провідника ОУН, то взяв її із собою як друкарку.

Марія загинула 1 липня 1951 року за невідомих обставин у Перегінських лісах. У жовтні 1951 р. Українська Головна Визвольна Рада посмертно відзначила її Срібним Хрестом Заслуги УПА за особливо активну діяльність у збройному підпіллі ОУН).

Завдяки небайдужості і патріотизму Василя Кочержука, жителя с. Хотіні Калуської міської ради вдалося встановити ім`я повстанців «Голуба» – Михайло Мельник, село Рівня Рожнятівського району, «Дуб» – Ярослав Белейович, хутір Ловаги.

Розвивається славний рід Вацеби Марії у сьогоденні. Саме Гануся зі своїми дітьми гідно продовжує справу, за яку віддали своє життя батько й мати в утвердженні національної свідомості: у Помаранчевій революції на Майдані у Києві, Революції Гідності, допомога її учасникам, волонтерська допомога на схід України нашим бійцям, відкриття пам’ятників Борцям за волю України. Сім`я щороку у липневі дні у церкві Різдва Івана Хрестителя с. Ловаги молиться за упокій душ героїв повстанської доби. Їхніми стараннями на місці останнього бою групи «Сулими» встановлено Пам’ятний хрест, де щорічно відправляють панахиду. Старша Марійка з чоловіком Богданом заснували своє підприємство з обслуговування туристів, підприємцями є й сини Андрій (депутат обласної ради) і Тарас (учасник російсько-української війни).

Подвиг героїв житиме у віках. Безсмертна слава повстанців «Сулими» і десятки тисяч патріотів назавжди залишаться у пам`яті вдячних нащадків.

Іван КМЕТЮК,

заступник голови Надвірнянської

районної організації Всеукраїнського

товариства «Меморіал»

ім. В. Стуса

31 березня 1944р. був вбитий бойовиком армії крайової Михайло Поготовко (1891-1944) — Український льотчик, підполковник Армії УНР. Похований у Варшаві на православному цвинтарі "Воля".

Поготовко Михайло, фото 20-х років

(Вісті братства колишніх вояків 1 УД УНА. — Мюнхен. — 1954. - Ч. 43-44)

Поготовко, Михайло Миколайович (08.11.1891-31.03.1944) — підполковник Армії УНР.

Народився у с. Бараново Валкського повіту Харківської губернії. Закінчив Полтавське реальне училище, 1-ше Київське військове училище (01.12.1914), служив у 30-му піхотному Полтавському полку, у складі якого брав участь у Першій світовій війні. Остання посада в полку — полковий ад'ютант. Закінчив Військову школу льотчиків-спостерігачів у Києві (16.12.1916 р.). Був нагороджений всіма орденами до Святого Володимира IV ступеня з мечами та биндою, георгіївською зброєю. Останнє звання у московській армії — штабс-капітан.

Служив льотчиком-спостерігачем 8-го корпусного авіазагону, 1-го Туркестанського корпусного авіазагону, брав участь в його Українізації та переведенні 15.11.1917 р. до Києва. З 15.12.1917 р. — льотчик 1-го Українського авіаційного загону військ Центральної Ради, з яким увійшов до складу Гайдамацького Коша Слобідської України. З 12.03.1918 р. до вересня 1918 р. — льотчик 1-го Запорізького авіаційного загону військ Центральної Ради та Армії Української Держави. З 01.01.1919 р. — юрисконсульт управління Повітряного флоту Дієвої армії УНР. З 10.02.1919 р. — начальник господарчо-рахівничного відділу управління Повітряного флоту Дієвої армії УНР. З 22.03.1919 р. — начальник: загально-стройового відділу управління повітряного флоту Дієвої армії УНР. З 19.02.1920 р перебував у Кам'янці поза штатом. З 19.05.1920 р. — помічник начальника управління Військово-Повітряного флоту Дієвої армії УНР. З 27.02.1921 р. — т. в. о. командира Учбового куреня Польової жандармерії Армії УНР.

З 1923 р. жив на еміграції у Варшаві.

Навесні 1940 р. очолив Український допомоговий комітет у Варшавській окрузі. Виступав за створення українських частин у складі Вермахту, був одним із ініціаторів створення Українського визвольного війська. Загинув у Варшаві 31 березня 1944р. від кулі бойовика Армії Крайової. Похований у Варшаві на православному цвинтарі Воля.

ЦДАВОУ. - Ф. 1075. - Оп. 1. - Спр. 68. - С 103-104; Оп. 2. — Спр. 653. — С 127; Боляновський А. Українські військові формування в збройних силах Німеччини (1939-1945). - Львів. - 2003. - С 45, 251, 252, 258, 367; Прохода В. Записки непокірливого. — Торонто. - 1969. - Кн. 1. - С 422.

Джерело:

Тинченко Я. Офіцерський корпус Армії Української народної республіки (1917-1921): Наукове видання. - К.: Темпора, 2007. - 536 с.: іл. Стор. 343-344

МАРІЯ ГРИНІВ - Мужня зв`язкова УПА із с. Мшинець (Мшанець) Самбірського району.

с. Мшанець (панорама з видом на г. Маґура). Самбірський р-н, Львівська обл.

Марія Гринів, донька Василя, народилася 20 січня 1923 р. в селі Мшинець Самбірського району. В рідному селі закінчила 7 класів школи. Спочатку епізодично допомагала боївкам ОУН, а коли постала Українська Повстанська Армія, пішла зв`язковою. Сміливо й сумлінно виконувала різноманітні доручення керівників підрозділів: переводила бійців добре знайомими лісовими дорогами, переховувала в себе хворих партизанів, збирала та передавала необхідну інформацію тощо. Енкавеесівцям удалося одержати достовірну інформацію про її діяльність- і в 1947 році Марійку схопили. Мужня дівчина, щоб не потрапити в руки садистів, ковтнула отруту, але їй примусово промили шлунок. На допитах нікого не видала, нічого не розповідала. Її катували, а потім вислали в Мордовські табори, де каралася майже 10 років.

Після звільнення в 1956 році не приписували і не давали роботи. Проживала в Дрогобичі, де якийсь час поневірялася в добрих людей., і тільки згодом, коли блиснула на горизонті незалежна Україна, дали малесеньку кімнатку на вулиці Св.Юра,34, кв.3 (без будь-яких зручностей). Не мала ні чоловіка, ні дітей (страшні тортури, голод, холод далися взнаки- після них Марія вже не могла мати дітей). Останні кілька років була настільки немічна, що не виходила з дому. Надзвичайно добра та чуйна людина, свою мізерну пенсію віддавала племінникам, ніколи ні на що не нарікала, за все дякувала Богові. Любила розповідати про героїчну боротьбу УПА з московськими окупантами.

Померла Марія Гринів 25 квітня 2014 р. в Дрогобичі, де й похована. Ця маленька жіночка була Великою українкою.

Джерело: "300 Великих дрогобичан". Богдан Пристай.

Ми були.. ми є.. ми будемо.. Рівненщина 1920 ті.р.

МИХАЙЛО МАТЧИШИН - Заступник референта пропаганди ОУН Дрогобицького району. Родом із присілка Хайки села Михайлевичі.

Михайло Матчишин, син Івана, народився у присілку Хайки села Михайлевичі Дрогобицького району в 1926 році, брат Петра. Закінчив сільську школу та вчився у гімназії. Михайло- член ОУН-УПА, був заступником референта пропаганди Дрогобицького районного проводу (псевдо "Левко").

5 квітня 1948 року під час великої облави НКВС (доніс зрадник) загинули Михайло та весь районний провід УПА. Поховані в лісах с.Гаї або Даляви.

Джерело: "300 Великих дрогобичан". Михайло Босак.

Віра Іванівна Кутинська (14 вересня 1897 — 27 листопада 1981) — Українська художниця-бойчукістка та аніматорка родом із с. Зарубинці, Уманський повіт, Київська губернія.

Віра Кутинська – українська аніматорка та художниця – з’явилася на світ 14 вересня 1897 року в селі Зарубинці Уманського повіту, що на Київщині (нині Монастирищенський район Черкаської області). Батько дівчинки був місцевим іконописцем. Художниця згадувала:

“Наш тато малював образи та вмів їх оздоблювати позолотою, чеканкою та різьбою. Цього майстерства він навчився у свого тата. Старі люди в нашому селі добре його пам’ятають і розказують, що то був видатний майстер, родом не тутешній, зайшлий”.

До речі, в селі Пирогові в Музеї національної культури й побуту є церква, яку розписав її батько – Іван Кутинський. Згодом родина замешкала в Умані, саме тут і промайнули дитячі та юнацькі роки дівчини.

“Умань! Яка тепла метелиця спогадів постає в моїй душі при цьому слові! В Умані минало моє дитинство й отроцтво. Тут я почала пізнавати довколишній світ, тут вперше усвідомила свою індивідуальність. Умань – неповторна свіжість почуття, перші зазнавання щастя життя, щастя бути людиною!”, – писала Віра.

Освіту вона здобула в місцевій гімназії, а по її закінченню в 1913-му вступила до Київської учительської семінарії імені Ушинського. За чотири роки навчання Віра Іванівна стала вчителькою українознавства, мови та літератури. Також дівчині передався й художній талант її предків. Кутинська вирішила розвивати свої здібності в мистецтві, а тому стала студенткою Української академії мистецтв, втупивши на відділення живопису. Її наставником був професор Михайло Бойчук.

Дівчина, як і багато її подруг, закохалася по вуха у викладача. Дівчата намагалися не пропустити жодного заняття, а це своєю чергою приносило їм лише користь. Старанне засвоєння викладеного матеріялу сприяло становленню їхньої майстерності. У цей період Віра написала “Автопортрет”. Бойчук високо оцінив талант учениці, і навіть взяв полотно на виставку “Досягнення київської школи монументального малярства”, що проходила в Парижі.

Згодом юнацька закоханість дівчини до викладача пройшла. Кутинська зустріла свою долю – Андрія Максимовича Бартка, він був інженером. Пара зіграла весілля. У листопаді 1926 року в них народився син – Олексій Бартко-Кутинський, у майбутньому відомий український філософ, психолог та письменник.

Починаючи з 1932 року Віра Іванівна працювала художницею анімаційних фільмів на Київській кіностудії. У 1936-му як художниця-костюмерка створила вбрання до кіна “Наталка-Полтавка” Івана Кавалерідзе.

У 1937 році Віра Іванівна перебралася до Решетилівки, що на Полтавщині, і стала художницею ужиткового мистецтва. Вона створювала ескізи за якими вишивали рушники, декорували скатертини й ткали килими. Одного разу за малюнками Кутинської майстрині прикрашали черговий тканинний виріб.

За задумом художниці на синьому тлі зображувався орнамент коричневого кольору. Проте в оздоблювачок не було темно-коричневих ниток і вони замінили їх світлішими відтінками. Це спричинило трагедію, усіх майстринь, а разом із ними й контролера розстріляли. Причина? Комісія вбачила в поєднаних кольорах “протаскування націоналістичної жовто-блакитної барви”. Віру рятувало лише одне – в неї зберігся синьо-коричневий ескіз. Після пережитих подій, Кутинська вирішила покинути ткацтво. Жінка повернулася до анімації.

Коли розпочалася німецько-радянська війна художниця разом із Київською кіностудією перебувала в евакуації в Ташкенті (Узбекистан). У 1944-му Віра Іванівна повернулася до Києва.

Повоєнні роки стали розквітом у художній кар’єрі Кутинської. Її роботи експонувалися на різних виставках. Особливою популярністю користувалися розписи майстрині на крепдешині (вид шовкової тканини з помірним блиском) – панно, серветки, одяг. Також у мистецькому доробку художниці були картини-мініатюри, листівки, оздоблені скриньки. Вона стала авторкою серії книжкових закладок, які прикрасила вишуканими, витіюватими візерунками народної тематики.

Водночас Віра Іванівна, працюючи на кіностудії, створила кілька робіт присвячених народній творчості. В основу кольорових мультфільмів були прокладені праці видатних українських мисткинь – народної художниці та представниці “наївного мистецтва” Марії Приймаченко та майстрині декоративного розпису Ганни Собачко-Шостак. Фільм “Пісні України” відзначили премією за кордоном. Проте з конкурсу картину так і не повернули. Спочатку забрали до Москви, а потім зняли з прокату. Про причини такого вчинку можна лише здогадуватися.

Померла Віра Кутинська 27 листопада 1981 року. Їй було 84 роки. Похована на Байковому кладовищі в Києві. Художниця залишила у спадок нащадкам не лише свої роботи, а й новели, які час від часу писала, та спогади про Михайла Бойчука.

Джерело

https://uain.press/blogs/1337065-1337065

Мода наших прабабусь: що носили жінки на Сіверщині.

Сіверщина - Регіон на півночі України, у басейні річки Десна. У сіверському краї, найбільшим містом якого є Чернігів, є чимало природних та історичних пам’яток стародавніх часів.

Цей день в історії УПА 22 березня.

1943 рік.

У селі Млинівцях на Тернопільщині повстанці оточили в приміщенні школи і розстріляли німецьку залогу. Будинок спалено разом із кількома німцями та трьома поляками.

1944 рік

У бою за радянськими партизанами біля села Гарбузів на Тернопільщині захоплені два воїни УПА-Захід. Обох жорстоко закатовано: виколили очі, вирізали на плечах і грудях тризуб, розтрощили голови.

1945 рік

Біля села Голинь на Станіславщині сотня «Літуни» УПА-Захід замінувала залізничний шлях і підірвала поїзд, на якому переміщався особовий склад дивізії НКВД. Знищено і поранено щонайменше 120 військових (за іншими даними, із загальної кількості 1500 осіб постраждало до 1200 енкаведистів).

Під час облави загону НКВД у селі Гукалівці на Тернопільщині троє підпільників, відстрілюючись, знищили двох військових, але й самі загинули.

1946 рік

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Доброгостів на Дрогобиччині. Загинув надрайонний референт пропаганди Дорош Тимчій – «Аркас» і п’ять охоронців, ще двох захоплено в полон.

Через зраду, в селі Страшевичі на Дрогобиччині загинули три учасниці наради районних референтур Українського Червоного Хреста та три охоронці.

Під час зіткнень із загонами МВД у селах Виписки, Комарівка, Сілець на Львівщині загинули 12 повстанців, серед них – станичний Іван Гузів, районний провідник «Беркут».

У райцентрі Підбуж на Дрогобичині підпільники знищили районного уповноваженого міністерства заготівель.

1947 рік

Полк внутрішніх військ захопив криївку в одній із хат села Гримно на Дрогобиччині. Троє повстанців відчайдушно боронилися понад три години, знищивши кількох нападників. Лише після підмоги опергрупи МГБ була спалена хата разом з господарями (пожежа знищили також 6 сусідніх будинків).

Двоє повстанців загинули, третього захопили важкопораненим і закатували до смерті.

У Бучацькому районі на Тернопільщині підпільники знищили оперуповноваженого райвідділу МГБ.

Пошукова група полку внутрішніх військ захопила криївку в селі Каменка на Станіславщині. Знищивши двох військових, обидва повстанці застрелились останніми набоями.

1948 рік

У сутичках із загонами МВД у селах Хитар і Уличне на Дрогобиччині загинули двоє повстанців.

У селі Ясениця на Львівщині підпільники спалили будівлі колгоспу.

1951 рік

Опергрупа МВД наскочила на загін повстанців у селі Верхня Рожанка на Дрогобиччині. В бою загинули командир боївки Василь Перик – «Сиротюк», станичний ОУН Володимир Плечій – «Хвиля» та ще семеро підпільників.

Підготував Сергій Горобець, Український інститут національної пам`яті.

Микола Петренко "Остання фортеця" (1972 р.) А ви чули - читали цей вірш - думу... Прочитайте......

М.Петренко.

"Остання фортеця" (1972 р.)

Світ тісний і рятунку нема

Із усіх чотирьох сторін

Тьмуща-тьма ворогів, тьмуща тьма

Сіє пострах, ганьбу і загин.

З кров'ю мужніх спливали віки,

А тепер вже кінець, вже кінець,

Полягли та й останні полки,

І упала остання з фортець.

Вороги поділили скарби,

І пили, і пили до зорі,

У країні, де тільки раби,

На землі, де сліпі кобзарі.

А в очах кобзарів – тьмуща тьма,

Раб руками припав до чепіг,

Вже нема України, нема,

Як нема у майбутнє доріг!...

Розсміялись ворожі вожді,

Аж у небі погасла зоря,

Щось порадилися, і тоді -

Приведіть-но сюди кобзаря!

Привели, як приводять химер,

На догоду захланним катам,

- Що співаєш ти людям тепер?

Заспівай-но ту пісню і нам!

Серед темно-темнющої тьми

Бачив ясно кобзар свій кінець,

Я співаю, що зборені ми,

Що упала остання з фортець.

Що поділено наші скарби,

Що збезчещено наших дівчат,

Що лишилися тільки раби

І над ними бундючиться кат.

Що довкола руїна страшна,

Розпач серцю і пострах умам,

Але є ще фортеця одна,

І вона не підкориться вам!

Рідна пісня – то мури її,

Рідна пісня – то зброя ясна,

Хоч які б не гриміли бої

Та ніколи не здасться вона.

Попри безліч поразок і зрад

Ми ще вище її возведем,

З нею видержим сотню осад,

І в майбутніх віках оживем!

Гей, сторожа, на гак кобзаря!

Гей, на палю його! У вогонь!

А з-за хмар посміхалась зоря,

Восхваляючи правду його.

1972 р.

*********** 

Історія «Останньої фортеці»

(Тільки попереджу, що це не наукове дослідження, а те, що я про цю історію запам’ятала з розповідей, усних і письмових, безпосередніх учасників. Ну і в книжках трохи знайшла, не без того).

Пояснення перше - рік, коли це відбувалося – древній і бородатий 1972-й. Хто в курсі загальноукраїнських реалій, знають, що це свого роду рубіж – між певною лібералізацією шістдесятих і пізнішим рішучим закручуванням гайок. Не треба цю попередню лібералізацію сприймати так вже всерйоз, тому 1972-й назвали не «першим покосом», а другим чи навіть третім, і це навіть коли не рахувати радикальної чистки 50-го. Одну з попередніх операцій такого роду описано в повісті М.Осадчого «Більмо», він там був одним з «викошених» (в 1966, тримав дома ворожі писанія М.Грушевського, що ніби й нормально для історика, але...). Тим не менше, перехід був доволі болісним і з довгограючими наслідками, інколи, правда, з розряду «Нема зла, щоб на добре не вийшло» (якби не 1972-й, то Віктор Морозов, можливо, і не став би співаком, а Іван Малкович – книговидавцем).

А кількома місяцями раніше, ще у відносно ліберальному 1971-у львівський поет М.Петренко написав раніше приведений вірш, в цьому варіанті він називався «Нескорена фортеця», як далі побачимо, йому ще довелося змінювати назви, але, оскільки автор завжди називав його «Останньою фортецею», то і я теж.

Вірш був призначений для журналу для незрячих «Заклик». Можливо, з огляду на гіпотетичну аудиторію і вставлялися «тьмуща тьма» та підкреслення сліпоти кобзаря.

«Але в редакції сиділи люди, видимо, зрячі, - іронізує поет у своїх спогадах (спогади називалися «Лицарі пера і чарки», а ще «Чи й ми були богемою»), - переслали листа до відповідних львівських органів».

Пояснення друге – романтичне уявлення, що Львів і вся Галичина в радянські часи були таким собі бастіоном свободи (без лапок) з огляду на те, що тут нарід спокійно і невимушено говорив українською мовою, без особливих зусиль змушуючи до цього і приїжджих, мігрантів та емігрантів, насправді є лише романтичним уявленням. Тобто, говорити говорили, чому ні, але зате й мали відповідну репутацію дуже підозрілого регіону, і тому всяка дрібниця, на яку деінде й уваги б не звернули, негайно роздувалася до розміру надзвичайного скандалу. Як мені доводилося читати в книжці І.Лемка «Львів понад усе», платівка з записами колядок у виконанні І.Козловського вільно продавалася у всьому СРСР, лише у Львові її передбачливо заборонили. Найбільшим ворогом, звісно ж, вважався УБН (український буржуазний націоналізм), а вже в чому його знаходили, то це просто словом не сказати. Наприклад, у «заборонених кольорах неіснуючих держав», мама колись розповідала мені, як на початку педагогічної діяльності директорка її відчитала, бо хтось з учнів на уроці ручної праці наклеїв жовту зірочку на синій листочок, звичайно, без всякого попередньо взятого заміру.

Пояснення третє – Микола Петренко, як можна і з прізвища здогадатися, - питомий жидобандерівець-галичанин, народжений у Лохвиці :-) Нічого дивного, що неспокійне місто притягувало до себе таких же неспокійних індивідів, де б вони не народилися, а ще була категорія письменників, які, хоч у нас не народилися і не жили, та все ж гордо називали себе «галицькими зятями» (якими були фактично).

Провівши такі мінімальні уточнення, продовжимо (це я за другим томом книжки М.Ільницького «На перехрестях віку», можна було б і самого Петренка процитувати, але десь я його книжку запхнула і наборзі не знайду. Але Ільницький переказує Петренка «близько до тексту»).

«А тут на одному вечорі я спровокувався прочитати таки на додаток до вже прочитаного «щось недруковане» й знеобачки прочитав ту «Останню фортецю». За день звіт про цей вечір (до речі, у Львівському педучилищі) лежав перед обкомівцями. Чергове стягнення, на цей раз сувора догана. А нас з керівником Спілки Ростиславом Братунем викликають у обком. Він незадоволений: чого аж так зариватися, попередили ж тебе, не читати цих віршів! Я викручуюся, мовляв, я читав баладу з іншим закінченням, щасливим за радянської влади: тепер рідне слово у нас в пошані, мова і пісня тепер розквітають».

Але, як у відомому анекдоті, «ми самі знаємо, хто в нас дурень», Братунь в таке оптимістичне закінчення не повірив, тому запропонував негайно його придумати. Спільними силами двійко поетів склепали таке:

«Саме сонце всміхається нам,

Наче бачило інші часи,

Нашу дійсність, ясну як весна,

Де в привіллі добра і краси

Наша мова розкута луна...

Що ж, малопоетично, але замість суворої догани мені дісталася лишень догана».

Продовжуючи цитувати М.Ільницького (це ст.655-657, якщо кому цікаво)

«Цей епізод спогадів доповнює пояснення М.Петренка партійному бюро Львівської письменницької організації, датоване 15 червня 1972 року, та «Витяг з протоколу №8 закритих партійних зборів парторганізації Львівського відділення Спілки письменників України від 28 червня 1972 року». Микола Петренко зазначає, що 13 травня був запрошений на літературно-мистецький вечір у Львівське педагогічне училище разом з Марією Хоросницькою, Володимиром Лучуком, Іваном Гнатюком та Іваном Павліхою. «На вечорі виконувалися пісні на наші слова, читалися вірші. Читали вірші і ми – звичайно, із друкованих у збірниках. Після вечора нас запросили на «дружню вечерю». Були тости, звучали пісні, вірші. На прохання прочитав вірша і я. Оскільки тема вечора була – пісня, то й я прочитав вірша про пісню «Надійна фортеця» (вже третя назва нещасливого вірша!) Цей вірш у листопаді минулого року було розкритиковано на пленумі обкому партії. Врахувавши критику, я переробив вірш (раніше він називався «Остання фортеця»), особливо закінчення – щоб було ясно, що у наші радянські дні наша пісня лунає вільно і розкуто». Всі, хто виступав на зборах (Р.Іваничук, В.Глотов, М.Ільницький, І,Гребенюк) взяли поета під захист і цього разу йому вдалося уникнути суворого покарання».

Закінчення перше – автор, як легко здогадатися з попереднього речення, не оправдав довєрія і виявився рецидивістом. Наступного разу йому влетіло за вірш з назвою «Бранка». От вже там крамолу довелося пошукати – з першого погляду видається, що вікторіанськи настроєних критиків обурила згадка про розірвану сорочку героїні, завдяки якій видно «он білі перса, он плече» (вірш описував реальний епізод зйомок реального фільму, де була так сцена). Але – «не тут-то было», знову знайшовся той же всюдисущий націоналізм. «Бранка» в розірваній сорочці втрапила на стіл (без підтекстів, прошу :-) ) аж тодішнього секретаря ЦК Компартії України по ідеології, В.Ю. Маланчука, він наказав «розібратися!» - і лохвицькому «бандерівцю» ще довелося дякувати долі, що йому тільки зарубали вже готові до друку книжки, заборонили виступати перед читачами і звільнили з роботи (кореспондента газети «Літературна Україна»).

Закінчення друге – з перспектив сьогодення (ого! і я вже на ті штампи збилася!) не тільки друге, вочевидь карикатурне закінчення «Останньої фортеці», але й перше, трагічне, видається безпробудно оптимістичним. Методика, як взяти штурмом цю останню фортецю, давно вже розроблена і успішно використовується. Думаю, всі тут присутні зрозуміють, про що я.

Насправді її треба тяжко і мозольно захищати.

Джерело

https://tin-tina.livejournal.com/259162.html

Пісня – "Повстанський стяг наш лопотить". Вона вміщена у збірнику "Повстанський стяг" (1947 р., упорядник "Саник").

******

Повстанський стяг наш лопотить,

Червоно-чорний в бій скликає, –

В крові купається земля,

Це Україна воскресає.

Повстанський стягу бойовий

Це кров тебе почервонила,

А рідная свята земля,

Тебе це чорним позначила.

Червоно-чорний стягу наш

Ідем в червоне без вагання,

Щоб нашу Чорну і Святу

Звільнить від ката у повстанні.

Повстанський стяг наш лопотить,

Червоно-чорний в бій скликає, –

В крові купається земля,

Це Україна воскресає.

Пісня – "Повстанський стяг наш лопотить". Вона вміщена у збірнику "Повстанський стяг" (1947 р., упорядник "Саник"). https://www.istpravda.com.ua

******

Люди! Українці! Не дозвольте продавати Українську Землю за яку тисячі героїв віддали і віддають життя та здоров'я.

Хто підтримує продаж Української Святої Землі яка тисячу років омивалась і омивається кров'ю наших синів і дочок ..... такі істоти не мають права жити .... хоча вони і так ходячі трупи бездушні сволочі манкурти - людина яка має душу ніколи Свою Рідну Землю не продасть.

Для збільшення натисніть на зображення

Для збільшення натисніть на зображення 

Щоб сконала кожна паскуда яка підтримує продаж Українських с/г Земель. Ви навіть не уявляєте яку це загрозу несе для України. Прозрійте сліпі глухі і німі !!! Коли ні... здихайте рабами....

Українські с/г Землі - єдине чого ще у нас не забрали....."

22 березня 1945р. поблизу с. Зіболки Жовківського р-ну на Львівщині відбувся переможний бій відділу УПА «Галайда І» під керівництвом Василя Василяшка проти двох полків московитів та спецвідділів НКВС.

Свято молоді в с. Завишень, 1936 р.

Лежить другий ліворуч — Василь Василяшко. Це єдине прижиттєве фото з ним, що збереглось до нашого часу. Вікіпедія.

Наприкінці Другої світової війни радянська влада спрямувала величезні військові потужності на придушення української національно-визвольної боротьби. Секретар Волинського Обкому КП(б)У І. Профілатов у своїй таємній інструкції зазначав, що доручення Сталіна покінчити з українським підпіллям до 15 березня 1945 року не виконано. А тому з Волині на Львівщину направили нові бригади внутрішніх військ НКВС, які з попередньої дислокації у Красному, Заболотцях, Ожидові та Бродах п’ятьма колонами почали марш на захід.

Львівська військова округа №2 «Буг» УПА нараховувала 17 сотень із загальною кількістю 3400 повстанців.

Сотня «Галайда 1» під командуванням Василя Василяшка (псевдо Перемога) складалася з кулеметної та гарматної чоти та рою розвідників – в цілому 167 добре вишколених та дисциплінованих вояків. У другій половині березня 1945 р. вони прибули в с. Верини за сім кілометрів від Жовкви. В селі повстанці зупинялися через ніч, вранці переходили в ліс, щоб не довідалася більшовицька розвідка.

21 березня сотенному повідомили про приїзд у Жовкву великої кількості енкаведистів та солдатів внутрішніх військ. Передбачаючи підготовку облави на ліс Зіболщина, частина повстанців розташувалася не в головному лісовому масиві, а в малих гаях. Вони вибрали зручні позиції для обстрілу перед поляною, відкритою на північ і північний схід. Решта сотні зосередилися в глибині як резерв.

22 березня на світанку розпочалася облава. Як стало пізніше відомо, у ній брало участь понад 6000 вояків внутрішніх військ НКВС, а також нещодавно мобілізовані солдати. Йшли кількома лавами – попереду новоспечені вояки, а за ними чекісти.

Близько 11 години перша група з’явилася біля позицій УПА. За наказом сотника розпочався бій. Перша група облавників майже вся загинула. На зміну їм прийшла численна підмога, яка зуміла оточити повстанців. За годину безперервного бою сотник Перемога отримав поранення в груди, але продовжував керувати боєм. Після двогодинного жорсткого, часом рукопашного зіткнення, облавники відступили й припинили атаки.

У несподіваній полудневій тиші сотник Перемога дав завдання чоті Ігоря лишитися на позиціях, щоб за наказом прикрити інші дві чоти, що підуть на прорив із оточення.

Під вечір облава відновилася обстрілами повстанців мінометним вогнем. До сутінків тривали жорсткі бої. Вибравши вдалий момент атаки, чота Сивого та Лісового під прикриттям чоти Ігоря зуміли вирватися з оточення до глибини лісу.

Василь Іванович Василяшко

****

Облавники подумали, що на допомогу прийшли нові відділи УПА, й почали втікати. Сотня Ігоря також вийшла з оточення й незабаром приєдналася до решти сотні «Галайда 1». За кілька тижнів після лікування до командування сотнею повернувся Василь Василяшко. Наказом УПА-Захід (ч. 12) від 28.04.1945 р. його нагороджено Бронзовим Хрестом бойової заслуги, а наказом Головного Військового Штабу УПА (ч. 2/45) від 27.04.1945 р. присвоєно ступінь хорунжого УПА.

У бою біля с. Зіболка радянські війська втратили 480 убитих, мали кілька сотень поранених. 23 березня у Жовкві поховали 38 радянських офіцерів, серед яких були 2 полковники і 3 майори.

Повстанці відбили 11 атак ворога і зуміли вирватися з оточення. Загинуло 40 вояків УПА, 18 було поранено. Жоден не потрапив у полон живим. Зберігся спогад про двох рідних братів-повстанців. Один із них був смертельно поранений. Ризикуючи життям, другий брат хотів його винести з поля бою. Але поранений не дозволив і попросив його застрелити, щоб обом не загинути або не потрапити у полон. Зі сльозами на очах здоровий брат виконав останню волю пораненого.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua 

17 березня – 107 років початку Української революції (17 (4 – за старим стилем) березня 1917 року в Києві було проголошено створення Української Центральної Ради.

Фото. https://old.uinp.gov.ua

17 (4 – за старим стилем) березня 1917 року в Києві було проголошено створення Української Центральної Ради – найвищого представницького органу українців. Головою УЦР було заочно обрано Михайла Грушевського. Цей день став початком Української революції 1917–1921 рр. та розбудови модерної української державності. Українська революція 1917–1921 років продемонструвала волю українців до незалежності та демократичного розвитку.

Хоча внаслідок тривалої і кривавої війни із зовнішніми агресорами українцям не вдалося у 1917–1921 роках зберегти незалежність, тогочасна боротьба надихала наступні покоління борців за незалежність, що і привело до проголошення у 1991 році незалежності України.

******

Будинок, у якому засідала Центральна Рада.

17 березня 1917 - у Києві на Володимирській 42, у приміщенні українського клубу "Родина", з ініціативи Товариства українських поступовців за участю українських політичних партій, військовиків, робітників, духовенства, кооператорів, студентства, громадських і культурних організацій оголошено про утворення Української Центральної Ради.

Головою УЦР заочно обрано Михайла Грушевського, якого тимчасово заступав Володимир Науменко, а товаришами (заступниками) голови - Дмитра Антоновича і Дмитра Дорошенка. Згодом УЦР стане парламентом незалежної України.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП ТЗ тьма лз www.memory.gov.ua (два джерела)

ЛЕВКО ВЕСЕЛИЙ - Мужній сотник УПА. Родом із села Млинки (Дрогобич).

Краєвид від пішохідного підвісного моста над річкою Стрий у селі Корчині (тепер Сколівського р-ну Львівської обл.). Вдалині видно вершини зліва направо: Оброслий Верх, Тимків Верх, Парашка. Світлина Андрія Сови. Серпень 2020 р.

Пам’ятний знак борцям за волю України у селі Корчині (тепер Сколівського р-ну Львівської обл.). Світлина Андрія Сови. Серпень 2020 р.

Левко Веселий (син Михайла) народився в 1925 р. на Млинках. Був активним пластуном, закінчив Дрогобицьку гімназію. У 1944 р. вступив до Української Повстанської Армії. Вже невдовзі став сотником УПА, псевдо- "Знайомий". З честю виконав чимало важких завдань, брав участь у багатьох складних операціях та боях легендарної Повстанської Армії. У середині літа 1945 р. сотня, якою командував Левко, натрапила на війська НКВД. Зав`язався тривалий бій, у якому Л.Веселий, виявивши хоробрість, загинув. Тіло сотника більшовики привезли у с.Корчин і скинули біля сільської ради. Кохана дівчина Левка вночі викрала його тіло і поховала в лісі, біля Корчина (Сколівський район). За це отримала 15 років позбавлення волі. Після відбування терміну повернулася в рідне село й впродовж усього життя зберігала вірність коханому- не виходила заміж.

Зараз на цьому місці споруджено пам`ятний знак хоробрим воїнам УПА, які тут полягли.

Джерело: "150 славних українців Дрогобиччини". Богдан Пристай.

Ми були ми є ми будемо... "Дівчина у традиційному вбранні у Львові 1950-х років"

Ми були ми є ми будемо..."Дівчина з Поділля радісно дивиться на світ.Україна 1942 р."

Ми були ми є ми будемо....

Бойківчанки з села Богрівка Богородчанського району Івано-Франківщини (фото Романа Рейнфуса, 1938).

ТАРАС ШКІЛЬНИК - Мужній вояк УПА, родом із села Млинки (Дрогобич).

Тарас Шкільник, син Андрія, народився в 1924 р. на Млинках.

Навчався в Дрогобицькій гімназії, яку закінчив блискуче. Згодом стає членом ОУН.

На початку 1944 р. вступив в Українську Повстанську Армію, брав участь у багатьох операціях і боях. У одному з них (листопад або грудень 1947 року) був важко поранений. Його потай перевезли до хати сестри, Павліни Веселої Веселої. Тут він переховувався аж до 1957 р.

У 1957 р. Тарас Шкільник помер. Тіло героя вночі, щоб ніхто не побачив, поховали в саду, під грушкою...

У 1974 р. останки героя було перенесено на кладовище та поховано в сімейному гробівці на Млинках.

Джерело: "150 славних українців Дрогобиччини". Б.Пристай.

13 брезня 1946 р. у с. Під’ярків Бібрського району московити захопили криївку. Цього дня загинули очільник районової боївки та провідник окружного проводу ОУН Дмитро Бігун, на псевдо «Крук», його дружина Ольга Наваловська (Бігун)..

На світлині Дмитро Бігун ("Крук") з дружиною Ольгою Наваловською.

Також загинули референт пропаганди окружного проводу «Вирва», його охоронець «Чумак», бойовики Іван Гриньків («Степан»), Олександр Кулеба («Квітка»), Петро Кулеба («Мороз»), Федір Кулеба («Явір»), Олександр Шпира («Варава»), важко поранений і невдовзі помер бойовик Михайло Бігун («Смільчак»). 

Тетяна Толопка, 1929 р. н., запам’ятала ті події – «Мої тато їх всіх витєгали з схрону неживих, всіх витягали, напротів себе з пістольом: «Лізь старий в яму і повісь, хто там є, чи живі, чи вмерлі». А то тато пішли туда. Тато каже: «Тутка всі люди вмерлі». Це була одна з найбільших сутичок між радянськими військами та повстанцями в Під’яркові. 

Джерело інформації сайт (ФБ) сторінка Локальна історія.

12 березня 1945р. щоб не здатися в полон московитам застрелився Михайло Гуняк. Це відбулося в криївці, яка була зроблена під стодолою його сусіда Степана Лялюка - останній і показав її московитам.

Пам’ятний хрест про загиблих воїнів УПА.

У цій криївці було ще шестеро повстанців, четверо з них здалися, а Василь Кузьо "Сірко" із села Чуква Самбірського району намагався втекти, але його прошили ворожі кулі. Михайло Гуняк вигукнув: "Смерть сексотам! Смерть большевикам!" І застрелився.

Михайло Гуняк народився в 1924 р. у Медвежі. Навчався в сільській школі, а потім працював на господарстві у рідному селі. Перед приходом других "визволителів" пішов в Українську Повстанську Армію. Сумлінно виконував усі завдання командування.

Похований на сільському цвинтарі.

Джерело: "300 Великих дрогобичан". Богдан Пристай.