5 (18) грудня 1908р. народився Косач Юрій Миколайович - український письменник-емігрант. В усі часи і в усіх народів з митцями, які не вгодили владі, або розправлялися фізично, або, в кращому випадку, змушували покидати Батьківщину. "Унікальною" в цьому плані є Україна і українська культура. Адже не знайдеться, певно, ще однієї такої держави, де б інтелігенція впродовж столітть повинна була працювати без підтримки власної країни і часто навіть всупереч її офіційній політиці.

Яскравим прикладом такої конфронтації між владою і мистецтвом є український літературний процес ХХ століття. Саме в 30-ті роки цієї кривавої доби тоталітарна система винищила цвіт вітчизняної культури, заливши кров'ю новітнє національне Відродження. І тільки небагатьом пощастило уникнути неминучих репресій, емігрувавши на захід. Б. Лепкий, В. Винниченко, Ю. Клен, І. Багряний, В. Барка та інші талановиті письменники були змушені назавжди залишити Батьківщину. Але виїжджали не лише окремі митці, із комуністичного "раю" втечею рятувалися цілі родини. Сумної долі вигнанців не уникли і представники одного з найславетніших родів в українській культурі - роду Драгоманових-Косачів. Ользі Косач-Кривинюк та Ізидорі Косач-Борисовій, яких від смерті врятувала лише слава їх геніальної сестри Лесі Українки, під час війни дивом вдалося перебратися до Праги, де жила ще одна Косачівна - Оксана Косач-Шимановська. Жодна з сестер більше ніколи так і не побачила України. Ольга Косач-Кривинюк померла у 1945 році в Авсбурзі (Німеччина), її внуки живуть у Росії - сім'я старшого сина Михайла Кривинюка, та у Канаді - сім'я молодшого сина Василя Кривинюка. Оксана Косач-Шимановська померла у Празі в 1975 році, її донька, теж Оксана, проживала в Німеччині, внуки живуть у Швейцарії. Ізидора Косач-Борисова померла у 1980 році у м. Піскатавей (США), донька Ольга з дітьми живуть в Америці.

Дуже непросто, неоднозначно і багато в чому трагічно складеться життя ще одного племінника Лесі Українки - талановитого, але незаслужено забутого письменника, сина молодшого брата геніальної поетеси Миколи Косача, Юрія Миколайовича Косача. Адже варто лише окреслити географію його життєвого шляху, аби уявити собі що ця людина бачила і пережила: Україна, Польща, Чехословаччина, Австрія, Німеччина, Франція, Америка - це тільки країни, в яких Косач проживав, навчався і працював досить довгий час. А скільки ще таких країв, де він побував, подорожуючи, чи у пошуках роботи, і роботи не тільки літературної. В історії літератури, певно, не багато знайдеться письменників, які б перепробували себе у стількох професіях, як це було з Юрієм Косачем. Був він і вантажником, і будівельником, лісорубом і маляром, чистив вікна висотних будинків і був прибиральником у готелі, працював робітником на суднобудівних верфях і сам водив баржі в Каліфорнії, шукав золото в лісах Аляски і служив конторським клерком та друкарем у великих містах. Сам письменник зізнався, що інколи доводилося працювати по 14-16 годин на добу, щоб потім мати змогу займатися тим, до чого справді прагнув і мав талант. Окрім власне літератури (де Косач виявив себе в усіх родах: прозі, поезії, драматургії), він активно працював як перекладач, літературознавець, критик, публіцист. Але коло його інтересів не вичерпувалося лише літературою - Юрій Миколайович також цікавився історією, політологією, соціологією, як усі Косачі мав хист до малювання, володів непоганим музичним смаком.

Народився майбутній письменник 5 грудня 1908 р. у селі Колодяжне, дитинство його минуло на Волині. З 1918 року Косач навчається у Львівській українській академічній гімназії, після закінчення якої у 1927 році вступає на правничий факультет Варшавського університету. На студентські роки припадає початок активної громадської і літературної діяльності Юрія Косача. У 1928 році він стає секретарем студентської організації "Партія українських державних націоналістів" і членом культурно-освітнього товариства "Основа". У 1927 році вперше були надруковані поезії Юрія Косача у луцькому часописі "Українська громада". В 1928 році починається активна співпраця молодого письменника з авторитетним і популярним львівським журналом "Літературно-науковий вісник" Д. Донцова. З червня 1929 року оповідання та вірші Косача друкуються у ще одному львівському часописі "Нові шляхи" (редактор А. Крушельницький). А на початку 1931 року з'являється і перша книга письменника - збірка оповідань "Чорна пані". Вихід дебютної книжки співпадає з трагічними подіями в житті Юрія Косача. На початку лютого 1931 року його і ще семеро юнаків за антидержавну націоналістичну діяльність арештовує польська поліція. Молодих патріотів тримають у луцькій в'язниці 17 місяців, аж до суду, який відбувся 5 грудня 1932 року. Юрію Косачу, як головному звинуваченому, було винесено вирок - 1 рік ув'язнення, але оскільки він уже відсидів значно більше зазначеного терміну, то був звільнений відразу в залі суду. Проте через кілька місяців справу було направлено до люблінського суду, який, повторно розглянувши всі обставини, збільшив строк ув'язнення Юрію Косачу до 4-х років і позбавив громадянських прав на 5 років. Отримавши таку звістку, Косач, не чекаючи повторного арешту, 1 травня 1933 року нелегально залишає країну. Саме з цього року починається емігрантська одісея письменника, яка триватиме до кінця його життя.

Рятуючись від в'язниці, Юрій Косач опиняється спочатку в Чехословаччині. Проживав деякий час у Празі: працював в історичному архіві і вивчав архітектуру в Карловому університеті. Пізніше перебрався ще далі - до Франції. Тут також жив у столиці - відвідував лекції в Сорбонні і паралельно працював простим робітником. У цей час Юрій Косач пише багато нових творів. Уже з 1933 року починається активна співпраця письменника з діаспорними і західноукраїнськими виданнями: "Розбудова нації" (Прага), "Ми" (Варшава), "Самостійна думка" (Чернівці), "Назустріч", "Дзвони" (Львів). У ці роки одне за одним з'являються окремі видання творів письменника. У 1934 році виходить друга книга Косача - історична повість "Сонце в Чигирині", а в наступному - дебютна збірка поезій "Черлень". Саме за дві останні книги Юрію Косачу було присуджено у 1935 році ІІ премію Товариства письменників і журналістів ім. І.Франка (премія ТОПІЖ). Окрилений успіхом та визнанням, письменник інтенсивно і плідно працює. У 1936 році паризьке видавництво "Лесин дім" випускає другу поетичну збірку Косача "Мить з Майстром". Невдовзі виходить велика повість "Дивимось в очі смерті". В цьому ж році з'являється книга літературних нарисів "На варті нації" та кілька розділів історично-пригодницького роману "Затяг під Дюнкерк". Врожайним для письменника видався 1937 рік: окремою книгою виходить повість "Чад", за нею збірки оповідань "Клубок Аріадни", "Тринадцята чота", "Чарівна Україна". За три останні збірки Юрій Косач отримує, на цей раз, уже першу літературну нагороду ТОПІЖу за 1938 рік. Цей рік став знаковим для усієї творчості письменника, адже з'явилася перша його драма - сатирична комедія "Кирка з Льолею", саме з цього твору починається блискучий драматичний доробок автора, який у підсумку налічуватиме більше 20-ти п'єс. Перша його драматична спроба мала великий успіх - комедія отримала І премію ТОПІЖу на драматичному конкурсі за 1938 рік, і тоді ж була поставлена талановитим режисером Володимиром Блавацьким на сцені театру ім. І. Котляревського.

Порівняно з ранніми творами Юрія Косача, у збірках кінця 30-х років уже значно менше бухливого, декларативного юнацького пафосу, що був притаманний молодому письменнику. Немає вже того казково-епічного (фольклорного) всезагального протистояння добра і зла, жадоби змагання і випробування сил, сліпого бунтарства і героїзму. Письменник відчутно еволюціонує, з'являється певний життєвий і літературний досвід. Теми боротьби, непокори свавільному ворогу і владі, прагнення справедливості і свободи для кожної людини і народу вцілому не зникли і не могли зникнути з творчості Юрія Косача. Просто до розробки цієї тематики письменник підходить більш врівноважено і навіть прагматично. Очевидно, свою роль тут відіграли нещасливі події у житті самого автора: півторарічне ув'язнення, суд, потому вимушена еміграція за кордон, поневіряння по чужих країнах. Усе це нещадно перекреслило юнацькі мрії та ідеали, з якими входив у літературу Юрій Косач. Усе більше і більше його нові твори набирають сумного, а подекуди й похмурого забарвлення.

Еміграція і вплив західноєвропейської літературної традиції значно урізноманітнили літературний доробок Косача не лише в художньо-мистецькому плані (насамперед на рівні стилю і поетики), відчутно розширився й ідейно-тематичний, географічний діапазон його творчості. Усе більше і більше з'являється творів, присвячених українцям, які з тих чи інших причин залишили Батьківщину і живуть тепер у Чехословаччині, Угорщині, Австрії, Німеччині, Франції. Емігранти не втрачають надії повернутися в сильну, незалежну Україну і на майбутнє такої держави вони продовжують працювати за кордоном (оп. "Клубок Аріадни", "Роковини", "Ківі-Ківі", "Чемпіон імперії", повість "Чад" та ін.). Прикметно, що письменник не розділяє своїх героїв на українців радянських, галицьких, польських - вони всі представники одного народу. Емігранти-українці, куди б не закинула їх доля, не втрачають свого коріння і завжди усвідомлюють, "чиїх батьків вони діти". Характерно, що і в історичних творах, яких чимало у доробку Косача, письменник часто зображав співвітчизників, що так, як і він, були змушені колись жити поза Батьківщиною. Це і Хмельницький на службі у французького короля (романи "Затяг під Дюнкерк" та "Рубікон Хмельницького"), царський посол у Відні - Андрій Розумовський (оп. "Вечір у Розумовського"), український дворянин-вигнанець у Празі, Савич (оп. "Молодість Савича") та ін. Окрім мистецького значення, історичний доробок Юрія Косача має велику пізнавальну вартість - письменник користувався матеріалами багатьох закордонних архівів і бібліотек, які більшості українським авторам були недоступні. До того ж, Косач завжди обирав теми і події мало знані і малоопрацьовані в літературі, що робило його письменником-першовідкривачем багатьох забутих сторінок вітчизняної історії. Показуючи в минулому свого народу, як і в творах з сучасного життя, героїчні, визначні постаті, які стояли в центрі вагомих суспільно-політичних подій, автор таким чином уводить Україну у світовий культурно-історичний процес, відводячи їй гідне місце в спільноті європейських держав.

Під час війни, в період окупації України ні-мецькими військами, Юрій Косач повертається на Батьківщину. Це був 1943 рік - 10 років письменник поневірявся по чужих країнах. Львів, у якому поволі відроджувалося культурне життя, радо зустрів ще одну талановиту людину. В 1943-44 роках Косач працює в редакції часопису "Львівські вісті". Також у 1943 році виходить роман письменника про події напередодні війни 1948 року "Рубікон Хмельницького". В березні цього ж року на сцені львівського теат-ру відбувається прем'єра історичної драми Юрія Косача "Облога", вистава була гарно сприйнята пуб-лікою і пройшла у переповнених залах 47 раз. У кінці 1944 року письменник був заарештований карною поліцією і відправлений у німецький концентраційний табір, де мало не загинув у каменоломнях. З табору Косача звільнили лише наприкінці війни. Отримавши свободу, письменник кілька місяців живе в Австрії, потім перебирається до Західної Німеччини. Саме в цей час бере відлік повоєнна українська еміграційна література - утворюється МУР (Мистецький Український Рух), біля витоків якого стояв також і волинський письменник Юрій Косач. Цей період надзвичайно плідний для Косача-літератора. Юрій Миколайович був членом правління МУРу, неодноразово головував на засіданнях, постійно виступав із доповідями, літературно-критичними оглядами. В цей час письменника багато друкують - одна за одною з'являються його книги новел "Ноктюрн бе-моль" (1945 р.), "Запрошення на Цитеру", "Чудесна Балка" (1946 р.), повість "Еней та життя інших"(1946 р.), уривки історичного роману "День гніву" (журнал Арка 1948 р.) В ці роки Косач написав також чимало драм, з яких були інсценізовані трагедії "Ворог" (1946 р.), "Зозулина дача" (1947 р.) та комедія "Ордер" (1948 р.), постановка якої набула найбільшого розголосу у тодішніх глядачів. Драма, що висміювала негативні риси тогочасної української еміграції - безпринципність, пристосуванство, лихварство, підлабузництво (мова у п'єсі йшла про ордер на прожиття, який випрохували емігранти у влад, що послідовно змінювали одне одну - німецька, радянська, американська). На противагу схвальним відгукам, багатьма глядачами драма була зустрінута досить різко і навіть вороже. Нищівна сатира "Ордера" надзвичайно дратувала деяких емігрантів, що впізнавали у героях самих себе. Серйозно духовні проблеми еміграції та емігранта Юрій Косач філософськи осмислює у великій повісті "Еней та життя інших", яка стала чи не найкращим прозовим твором письменника повоєнного періоду.

Після того, як було розформовано табори для переміщених осіб, МУР автоматично розпався - письменники роз'їжджалися по світу. У 1949 році Юрій Косач назавжди переїжджає до США. Як і кожен емігрант, змушений заробляти на життя важкою фізичною працею, але не кидає і працю літературну - активно співробітничає в діаспорній періодиці: газетах "Громадський Голос", "Українські вісті", "Укра-їнське життя" та ін. З 1959 по 1963 роки Юрій Косач редагує журнал "За синім океаном", який видавався в основному на кошти самого письменника. Це був солідний літературно-мистецький часопис, коло інтересів якого охоплювало культурне життя материкової України, української діаспори і всього світу. В своєрідній програмі цього журналу сказано: "Ми щасливі тим, що засновником праці нашого видання була, є і буде боротьба за мир на нашій планеті, за дружбу всіх народів світу, за кращу долю розкованої і творчої людини... В нашій полеміці ставилися питання критичного аналізу і переоцінки найдавнішого і недавнього нашого минулого, проблеми взаємин еміграції і Батьківщини, позитивної програми українського зарубіжжя, національної культури, врешті проблеми світогляду і становища української людини на тлі генеральних ідей і суспільних рухів у цілому світі" [1,27-29]. Окрім численних публікацій у періодиці, окремих видань у США в Юрія Косача вийшло небагато. Це, зокрема, дві невеличкі збірки поезій "Кубок Генімеда" (1958 р.) та "Золоті ворота" (1966 р.), книга історично-культурних нарисів "Від феодалізму до неофашизму" (1962 р.) та повість "Сузір'я Лебедя" (1983 р.). Після хрущовської відлиги, коли залізна завіса, яка відділяла СРСР від усього іншого світу трохи ослабла, Юрія Косача почали запрошувати на Батьківщину. Перший раз письменник приїхав на Україну у 1964 році з нагоди 150-ї річниці від дня народження Т.Г.Шевченка. Відтоді Косач побував у Радянському Союзі більше десяти разів. У поїздках по Україні письменника обов'язково супроводжували переодягнуті агенти КДБ, людей з якими спілкувався Косач попереджали, щоб вони ні про що у нього не розпитували і не розповідали багато про себе. З середини 60-х років твори Юрія Косача починають друкувати і на материковій Україні. Його поетичні та прозові добірки, есе, критичні статті з'являються в журналах "Вітчизна", "Всесвіт", "Дніпро", "Жовтень" та ін. У 1966 році, після довгої перерви, виходить перша книга письменника на Батьківщині - збірка поезій "Мангатанські ночі", через 10 років - збірка новел з життя українських емігрантів у Латинській Америці "Лиха доля в Маракайбо", у 1980 році - друга поетична збірка "Літо над Делавером". У 1987 році вийшла остання прижиттєва книга автора "Володарка Понтиди". У багатьох творах останніх років, особливо поетичних, відчувається туга автора за Україною, її славним минулим, природою і гостре неприйняття американської дійсності з її тісними, задимленими вуличками, дріб'язковою метушнею і вічною гонитвою за доларом.

В останній своїй збірці Юрій Косач з сумом напише:

Умру я, може, в стороні чужій,

Хоча Дніпро шаную над усе,

Однак мене в далекий край, у вирій мій

На лезі блискавиця занесе.

З вітрами й громами

Я житиму на тій землі моїй

Але не тут

Де тільки смертна тиша.

Десять років тому 11 січня 1990 року Юрія Миколайовича Косача не стало. Останні роки жив він надзвичайно скромно, якщо не сказати бідно, помер самотній, майже забутий і як людина, і як письменник. Похований у місті Пассеїк (штат Нью Джерсі, США).

Велика мрія Косача - "щоб його єдиний син побачив Батьківщину своєї сім'ї, вклонився могилам рідніх" так і не збулася, Юрій Юрійович Косач на Україну ніколи не приїздив.

Джерело інформації https://osvita.ua/vnz/reports/history/4752/

17 грудня 2014р. у Львові померла Стефа́нія Миха́йлівна Шабату́ра - українська мисткиня-килимарка, багаторічна політична арештантка радянських часів, член Української Гельсінської групи. Донька Ганни Шабатури.

Стефанія Шабатура народилася 5 листопада 1938 року в селі Іване-Золотому Тернопільської області. Батько Стефанії Шабатури загинув на війні. Мати Анна — знана народна художниця та майстриня.

Закінчила Львівське художнє училище (1961) та Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва (1967).

Працювала художницею в текстильній промисловості. Проєктувала і ткала гобелени й брала участь у численних виставках, зокрема в Республіканській виставці-ярмарку 1971 в Києві. Про її творчість написано в 6 томі «Історії мистецтва України».

Член Спілки художників України у 1969—1972 рр.

Брала участь у роботі львівського Клубу творчої молоді «Пролісок» (КТМ), розповсюджувала самвидав. У 1970 році разом із групою львівських письменників і художників виступила на захист Валентина Мороза і добивалася дозволу бути присутньою на його суді.

Була членом Української Гельсінської групи. Співавтор листів і звернень до міжнародних і радянських організацій.

12 січня 1972 року КДБ заарештував С. Шабатуру за підозрою в «антирадянській діяльності» (разом з Іриною Калинець, Михайлом Осадчим, В'ячеславом Чорноволом).

5 березня 1972 року на засіданні правління Львівської організації Спілки художників України С. Шабатуру виключили зі СХУ.

Стефанія Шабатура та Володимир В'ятрович, вересень 2011 року.

Того ж року її засудили у Львові за «антирадянську агітацію і пропаганду» за статтею 62 частини 1 КК УРСР на 5 років таборів суворого режиму і 3 роки заслання. Термін покарання відбувала в жіночому концтаборі ч. 3—4 (Мордовська АРСР), на засланні — у селі Макушино Курганської області.

Брала активну участь у протестних акціях в'язнів.

КДБ знищив 70 екслібрисів і понад 150 рисунків Шабатури.

2 грудня 1979 року закінчився термін заслання Стефанії Шабатури і вона повернулася в Україну. Мешкала у Львові під адміністративним наглядом. У кінці 1980-х рр. була активісткою Львівських організацій «Меморіалу» та Народного Руху України, брала участь у боротьбі за відродження репресованої УГКЦ.

Протягом 1990—1995 рр. була депутатом І демократичного скликання Львівської міської ради. Саме рада цього скликання 3 квітня 1990 року ухвалила рішення здійняти синьо-жовтий прапор на будівлі міської Ратуші. Прапор урочисто підняли депутати Стефанія Шабатура, Зеновій Саляк та Євген Шморгун.

З 1991 року була головою Марійського товариства «Милосердя».

Померла 17 грудня 2014 року в 76-річному віці у Львові. Була похована 19 грудня на полі 67 Личаківського цвинтаря.

Вікіпедія.

17 грудня 1877 року народився Дани́ло Михайлович Щербакі́вський, етнограф, археолог, музейний діяч.

Данило Щербаківський – видатний історик українського мистецтва, музейний діяч і етнограф. Утім, його трагічна доля донині залишається мало знаною серед більшості наших співгромадян. Талановитий вчений був доведений до самогубства політикою більшовицького режиму.

Данило народився 17 грудня 1877 року в селі Шпичинці Сквирського повіту Київської губернії (нині Житомирська область). Мати рано померла, тому сина виховував батько. Як людина високоосвічена й патріотична, член Старої київської громади, до якої належали передові тодішні українські патріоти, тому ж навчав і Данила.

Освіту хлопець здобував у середньому загальноосвітньому закладі – Київській третій гімназії, яку закінчив із золотою відзнакою. Після вступив до Університету Святого Володимира на історико-філологічний факультет.

У 1902-му розпочалася тісна співпраця з Миколою Біляшівським, який очолював Київський художньо-промисловий та науковий музей. Для цього музею Данило збирав витвори народного мистецтва. Тоді ж вийшла і перша праця молодого науковця – “Бібліотека Вишневецького замку”.

За два роки Данило Щербаківський отримав доручення від археологічного товариства й направився на розкопки територією України. Та того ж року був мобілізований на строкову службу й відправлений на Кавказ. По поверненню працював викладачем історії в Умані.

У 1910-му Щербаківський переїхав до Києва й влаштувався штатним працівником Історичного музею та очолив історичний і етнографічний відділи. Данило відвідав чимало українських міст, містечок, сіл – збирав нові матеріяли, які згодом впорядкувалися в десятки тисяч експонатів музею. Для вивчення новітнього розвитку музейної справи науковець відвідав понад 30 европейських музеїв.

Початок Першої світової війни змусив покинути музейну справу. Щербаківського мобілізували до російської армії. Брав участь у бойових діях на території Галичини. Але й там дослідник намагався уберегти від знищення унікальні галицькі твори народного мистецтва. Зібрані експонати відправляв до Києва.

До Києва Данило повернувся в 1917-му році. Майже одразу поринув у суспільно-громадське життя. Він був одним із співзасновників Української Державної Академії Мистецтв. Там же викладав Історію українського та народного мистецтв.

За часів Української революції Данило Щербаківський неодноразово рятував від загибелі цінні архівні документи та експонати. У той час його можна було побачити з возиком в руках, на якому старанно складені цінності, і він вивозив їх до безпечного місця. Колекціонери також зверталися із проханням до Данила взяти на зберігання цінні речі.

Саме тоді розпочалася вакханалія грабунків і знищення предметів мистецтва, ініціаторами якої виступали агітатори-більшовики. Навесні 1919 року “червоні” видали указ про націоналізацію всіх приватних колекцій. За цими документами навіть бібліотеки не можна було мати. Усе намагалися загарбати собі у так званий комісаріат освіти.

Такі дії призвели до знищення тисяч унікальних, цінних історичних і культурних надбань. Вилучені у власників цінності лежали звалені на подвір’ї просто неба – дощ, сніг, експонати гинули від погодних умов та людської недбалості.

Щербаківський знав про це і як науковець тяжко переживав втрату унікальних історичних надбань. З чого було зрозуміло й інше: знищення української історії, культури та мистецтва – це знищення українського народу як нації. Офіційною мовою стала російська, а потрапити за ґрати можна було тільки через те, що в домі був портрет Тараса Шевченка.

Водночас розпочалося вилучення цінностей із храмів та церков. Коштовні метали – золото та срібло – конфісковувалося, чекісти не гребували нічим. Ікони, ризи, здирали срібне оздоблення з Євангелія, обдирали все до чого могли дістатися. Водночас із музеїв вилучали історичні мистецькі речі часів Хмельницького та Мазепи.

Щербаківський з однодумцями як міг противився тим грабункам, але сили були надто нерівні. Та Данило не здавався, у 1923 році домігся повернення до України понад п’яти тисяч експонатів. Вони були переміщені до Київського історичного музею (після смерти Данила їх забрали назад до московії, а що не змогли – розтрощили на друзки).

Окрім зібрання й охорони історичних пам’яток Щербаківський багато часу приділяв науковій діяльності. Він разом із Біляшівським розумів, що народна творчість – це особливе мистецтво, яке також потребує охорони й впорядкування. Данило опублікував чимало праць і збирався написати ще багато.

Серед науковців Данило Щербаківський мав авторитет та славу відданого улюбленій праці патріота. Це й стало підґрунтям його загибелі.

Після Біляшівського (пішов з посади через хворобу) на посаду завідувача музею прийшов колишній чекіст Андрій Винницький, який сам себе призначив на цю посаду. Він навіть не мав середньої освіти, а в музейному мистецтві й поготів. Його накази й розпорядження часто не піддавалися розумінню. Він не бачив і не хотів чути, як безцінні скарби точить шашіль, міль і миші. Зібрані чималі кошти на дезінфекцію приміщень десь поділися. На постійні скарги Щербаківського махнув рукою. І чим далі, тим гірша ситуація складалася в музеї.

Окрім того, відвідавши чимало українських міст і побачивши на власні очі винищення культурної спадщини, Щербаківський написав статтю “Культурні цінності в небезпеці!”, намагаючись у такий спосіб привернути увагу громадськості. Але дарма, ніхто навіть не помітив той відчайдушний крик.

Зрозумівши, що всім байдуже, Щербаківський вирішив вдатися до радикальних дій і привернути увагу резонансною подією. Як спосіб протесту обрав самогубство.

Написавши кілька листів друзям, у яких описав неможливість співпрацювати з таким режимом, покінчив із собою 6 червня 1927 року (кинувся з мосту під Києвом у води Дніпра). В останньому листі написав:

“Я втомився. Залишити музей, якому я віддав найкращі роки свого життя, не маю сили. Боротися з кваліфікованою підлістю Онищука і Винницького не вмію, терпіти постійні провокаційні візити Винницького далі не можу”.

Поки тіло не було знайдене, Винницький звинувачував Данила у втечі за кордон.

Смерть Щербаківського сколихнула громадськість, викликала низку хвилювань, але на тому все закінчилося. За кілька років він став ворогом народу й могилу на території Лаврського музейного заповідника зрівняли із землею.

Тільки у 1960-х його ім’я почало виринати із забуття. У 1997 році відновили могилу. А в 2016-му в Києві на Нивках з’явилася вулиця Данила Щербаківського.

Наукова спадщина вченого збереглася тільки фрагментарно – понад 40 опублікованих праць і кількадесят рукописів, що донині знаходяться у 9-му фонді Інституту археології НАН України. Чимало з його робіт вилучили та знищили чекісти, тож вони втрачені назавжди.

Джерело інформації 

https://uain.press/blogs/1133087-1133087 

Мамо, не вбивай мене ! (Тим, хто задумує лихе...) Мамо і тату ! Ви ще не знаєте, але сьогодні ваші дві клітини в одну злилися. І почалось моє Життя. Я така рада ! Я - Ваше дитя !Уже дізналися ? Зраділи ? Приймаєте мою особу ? Ні ? Задумали позбутись ? Зачекайте ! Я виросту, на вас буду подібна. Не поспішайте, не робіть, прошу, дурниць !

Ось мені другий місяць йде. Вже органи усі у мене є . І ріст мій - з десять сантиметрів. Тягнусь вгору ! Серце шалено стукотить. Послухайте ! Воно так прагне жить ! А очі хочуть швидше побачить сонце, світ, тебе, матусю ! Сфотографуй мене ! Мені уже чотири.

Я дівчинка ! Майбутня помічниця. Але чому ти, мамо, плачеш ? Тут веселитися годиться ! Не плач, бо плачу й я з тобою і миюся твоєю гіркотою. Тішусь тоді, коли смієшся, долонею ноги торкнешся. Ось мені й п’ять . Я смокчу пальчик. Бачиш, яка я молодчина ? Тобі все - рівно ? В твої плани я народитись не входила ?

А я так голос твій люблю, твій ніжний спів. Тільки не крик...

Я розвиваюся. Ти, мамо, все їси ? Уже має волоссячко рости . Ти була в лікаря... Та він якийсь недобрий. Холодний, наче лід. Йому все - рівно, чи народжусь я чи ні. Та ти... Ти ж моя мама !  

Як ти можеш дати йому життя моє згубити ? Мені не жити ?! Ой, щось пече . Будиночок в вогні . Ні, мамо, ні ! Не дай цього зробити. У мені кров твоя і батькова також... 

Горить ! Болить ! Матусю ! Захисти ! Я хочу жить ! Я ж не побачу вже тебе ніколи і цей світ.

Я не почую голосу твого і пташок щебетання.

Не доторкнусь до рук, не знатиму вже, що таке кохання . Усе... Лечу. Болю уже не відчуваю. Я легка ! Я маленька хмарка ! Ось Небо вже мене приймає . Тут таких діток багато..., як я.

Тепер вже знаю, що таке аборт. Мені усе тут пояснили . Але не можу зрозуміти ніяк... Чому, чому мене ти не хотіла..?

 

Поширьте цей допис, може це десь врятує життя маленької крихітки... Добро вертається добром...

Донеччина колись була без московитів та комуняк, 1905 рік. З різдвяною зіркою по центру Марко Залізняк, у майбутньому відомий як фотограф, який задокументував трагедію Голодомору на Донеччині.

"Нас визволили – і нема на то ради..."Станіслав Людкевич. За переказами, сказано під час "урочистого" засідання у Львівській опері у "золотому" вересні 1939-го.

Сяся Людкевича пам’ятають як людину інтеліґентну, неголосну, але у своїх переконаннях непоступливу. Коли 1948-го совєтські спецслужби заарештували композитора Василя Барвінського, майже 70-літній Людкевич був єдиний, хто відверто заступився за колеґу. Підписав листа до Президії ВР СССР про звільнення і реабілітацію митця. Коли Барвінський після 10 років совєтських концтаборів повернувся до Львова, Людкевич допомагав йому відновити, здавалось би, назавжди втрачені рукописи (після арешту Барвінський, на вимогу МҐБ, дав письмову згоду на знищення всіх своїх рукописів). (с)

...Коло зацікавлень Людкевича було дійсно безмірне. Він один із основників Вищого музичного інституту ім. Лисенка у Львові. Ціле своє життя цікавиться творчістю, виконавством, музикознавством та фолкльористикою. Був ініціятором заснування філій Музичного інституту ім. Лисенка в містах Західньої України, а пізніше їхнім музичним інспектором. Був дійсним членом Наукового Т-ва ім. Шевченка. З приходом большевиків стає завідувачем катедри теорії музики і композиції у Львівській консерваторії. Однак, правду кажучи, Людкевич був дуже не наруку Москві від самого початку поневолення Західньої України. Проте, він раз що був заважливий і завеликий, щоб його можна було знищити, а друге, що Кремль сподівався, що все таки, може творчість Людкевича дасться тісно пов'язати з комуністичним Молохом. Але сподівання не здійснились. Людкевич залишився собою. Крім кількох неважливих масових пісень, як примусова данина московським ханам, він не піддався. А коли змушувань партії не можна було дальше уникнути, він покинув писати до своїх улюблених поезій-текстів і перейшов зовсім на симфонічну музику, де слова були зайві. Людкевич був високого росту, чорнявий, гарний на вигляд, тихої і дуже благородної удачі. (с)

 † 10 вересня 1979

Пам'яті маестро. 100-літній Людкевич і безмежна облудність Москви

https://lesinadumka.blogspot.com/2019/01/140.html Lesya Porutska-Sakovych

Павло Яцишин народився 8 листопада 1921 р. в с. Григорів, Бучацького повіту. У своєму селі стає членом Т-ва "Луг" і читальні "Просвіта", співав в хорі.

48.41.4921-24.11.1980

У 1944 р. попадає до німецької дивізії "Вікінґ", з якою проходить бої на терені Польщі, а в листопаді того

року переносять його з іншими друзями до Української дивізії. Ранений в боях у Австрії, попадає до полону

в Італії, а відтак в Англії. 

В 1952 р. виїжджає до Канади, до Ред Лейну, де працює в копальні золота. У 1955 р. переїжджає до Вінніпеґу, де стає членом Станиці Братства кол. вояків 1-ої УД УНА, Т-ва Рідна Школа ім. М. Шашкевича, інституту Просвіти.

Джерело інформації 

http://komb-a-ingwar.blogspot.com/2023/08/blog-post.html?m=1

Дивізійники в Торонті.

Дивізійники беруть участь у посвяченні пам"ятника у пошану поляглим українським воякам в Канадійських Збройних Силах в Торонті. Посвячення відбулося 5 жовтня 1980 р.

Джерело інформації

http://komb-a-ingwar.blogspot.com/2023/09/blog-post_30.html?m=1

В ОБОРОНІ ДОБРОГО ІМЕНІ ДИВІЗІЇ "ГАЛИЧИНА" - В.Верига. Варто прочитати.

Васи́ль Іва́нович Вери́га (3 січня 1922, Колодрібка — 30 грудня 2008, Торонто) — український громадський діяч, історик, журналіст, редактор. Член Об'єднання українських письменників «Слово»; дійсний член УВАН.

З 1961 року працював професійним бібліотекарем у Торонтському університеті. Був редактором журналу «Вісті комбатанта» (1966—1973), викладав історію України на курсах українознавства імені Григорія Сковороди. Писав українською та англійською мовами. 1976 року став головою Слов'янської секції Асоціації бібліотекарів американських коледжів та університетів. З 1987 року перебував на відпочинку.

Атаки совєтської пропаґанди на українську дивізію "Галичина" з часів 2-ої світової війни, а зокрема на її членів, які перебувають у вільних країнах Заходу, посилилися в останніх роках доволі виразно. Перед у цьому веде совєтська пропаґандивна рептилька "Вісті з України", призначена для українців за кордоном, з метою паплюжити усіх тих, які не погоджуються з московсько-совєтською окупацією України. Але совєтська пропаґандивна машина на цьому не зупиняється, про що найкраще свідчать спорадичні напади на дивізію "Галичина" та її колишніх вояків у різних чужомовних пресових органах Заходу. Важко якось повірити, що це мав би бути збіг обставин, випадковість. Навпаки, нам здається, що маємо до діла з широко закроєною акцією, якої джерелом є совєтський пропаґандивний центр, який використовує довір'я необізнаних з тою справою, а ще краще легковір'я, західніх журналістів. Хтось з них робить це в ім'я таких чи інших ідеалів за намовою чи "порадою" добрих приятелів, а деякі роблять це свідомо, тому що так їм велить "центр" -- Москва.

Прикладом цього останнього може послужити канадська україномовна газетка "Життя і слово", яка появляється у Торонто за редакцією відомого комуністичного діяча з українського роду Петра Кравчука (Ярема Вишневецький також був з українського роду), який навчився писати згідно з Совєтською журналістичною "етикою". "Життя і слово" конечно хоче представити українських патріотів, які врятувалися від московських таборів смерти, як останніх злочинців людства, негідних громадянських прав країн їхнього поселення, тільки тому, що в час війни ці патріоти відважилися взяти зброю до рук в обороні рідного українського народу, в обороні рідного краю.

В контексті загальної пропаґанди проти учасників колишньої української дивізії "Галичина" на сторінках торонтонського польського півтижневика "Звйонзковєц" появився напад на дивізійників у травні 1979 року, а в англомовному щоденнику "Торонто Стар" у червні 1980 р. Нам здається, що тут діє одна і та сама невидима рука, яка керує діяльністю часом і наївних людей, які забирають голос у справах, яких вони як слід не прослідили. І так, у редакційній примітці польської статті "Шовіністичний пасквіль" ("Звйонзковєц", 9 травня 1979) стверджувалося, що українці у часі 2-ої світової війни вислуговувалися перед лідерами ІІІ-го райху, "ставали на лапках і їм вірно служили у СС Ґаліцієн і на їх наказ мордували". Далі редакція "Звйонзковца" стверджувала, що в німецьких концентраційних таборах (Ґусен і Мавтгавзен) через два роки виконували ганебну й охоронну службу відділи з-під прапору ди-

візії СС "Галичина".

Обвинувачення аж ніяк не відповідало правді, бо дивізія "Галичина" була створена як бойова одиниця, призначена на східний совєтський фронт, і з жодними концентраційними таборами нічого спільного не мала, а, по-друге, ще й тим, що дивізія "Галичина" не існувала два роки, навіть якщо б рахувати від покликання першого рекрута (17 липня 1943) аж до закінчення війни (8 травня 1945 р.), що разом становить менше 22-х місяців. А коли рахувати від часу фактичного сформування Дивізії в бойову одиницю у травні 1944 року, то вона існувала менше одного року.

Крайова Управа Братства кол. вояків 1-ої УД УНА в Канаді розглянула цю справу на одному зі своїх засідань і вирішила вимагати від редакції "Звйонзковца" спростувати ті інформації, як такі, що не відповідають правді. Справу передано в руки адвоката Ярослава Ботюка в Торонті з дорученням, щоб він припильнував того, а якщо редакція «Звйионзковца" не відкличе свого твердження і не перепросить Братства кол. вояків 1-ої УД УНА та всіх її членів -- віддати справу до суду. Скаргу підписали тодішній голова Крайової Управи Братства Василь Верига та секретар Степан Климців.

Після довгих процедуральних пертрактацій весною 1980 р. справа, як здавалося, була на добрій дорозі і редактори «Звйонзковца" готові вже були спростувати своє ствердження, образливе для дивізійників, та перепросити їх за образу. Йшлося ще тільки про остаточне узгіднення тексту, як також вимоги Крайової Управи Братства, щоб "Звйонзковєц" помістив коротку інформаційну статтю про українську дивізію "Галичина".

І саме тоді у недільному виданні щоденника "Торонто Стар" з дня 8 червня 1980 р. появилася стаття кореспондента Соль Літмана п. н. “Trail grows cold in Canada’s hunt for war criminals”", яка зараховувала українських націоналістів і дивізійників до воєнних злочинців, за якими шукає відомий жидівський діяч Шимон Візенталь.

Між іншим Соль Літман стверджував, що "вони (тобто воєнні злочинці) є тут (у Канаді -- В. В.). Вони поповнили найбільш підлі злочини в історії, не відомо тільки скільки... Їх обвинувачують в поповненні жахливих злочинів за молодих років -- тортури, вбивства, перевіз жидів і нежидів до таборів смерти, а також у немилосердному винищуванні цілих сіл. Кількість їх (тобто воєнних злочинців -- В. В.) визначають різно, від якого пів тузина до 1000. Скільки тих садистів заховали ми в Канаді?

Коло 1000 членів Української Піхотної дивізії, знаної як 14-та Галицька Дивізія, що воювала поруч німців, втекло до Канади. Дивізією командував СС-фюрер Гайнріх Гіммлер, яку на честь уродин Гітлера, переназвано на Українську СС-піхотну дивізію".

А вслід за тим автор згаданої статті твердить, що члени "Української Дивізії регулярно збираються, утримують свої відділи в 11 більших канадських містах і відіграють важливу ролю у ряді українських канадійських організацій". Отже, з цього було ясно, що тут йдеться не тільки про саму колишню дивізію "Галичина", але також і про Братство кол. дивізійників, яких активність, як і впливи в різних українських організаціях, дразнять Москву і вона намагається їх компромітувати серед співгромадян їхнього поселення. (Дивись нашу статтю "Совєтські напади на дивізійників", "Вісті комбатанта", ч. 2, 1981, стор. 15-19).

Очевидно, що на таке обвинувачення Братство кол. вояків 1ої УД УНА мусіло зареаґувати, й тому Крайова Управа Канади передала цю справу адвокатові Яр. Ботюкові. Адвокат Ботюк, як і голова Крайової Управи намагалися виєднати згоду Екзекутиви Комітету Українців Канади, щоб він став в обороні своєї складової організації, але КУК на своєму засіданні 19 червня 1980 р. вирішив тої справи не зачіпати, нічого собі з того не робити і воно піде в забуття. Але ані Крайова Управа Братства Канади, ані адвокат Ботюк не вважали це за правильне трактування справи й рішили йти самі, а радше разом з обома ОУН, які також були заторкнені. В тій справі КУ Братства скликала окреме засідання з представниками обох ОУН, на якому вирішено йти разом, але це скінчилося, на жаль, тільки на словах. Тому що час наглив, Управа Братства вирішила віддати справу до суду сама.

Адвокат Ботюк вспів усе це наладнати у приписаному законом часі, виготовив “Notice under the Libel and Slander Act, R.S.O. 1920, Chapter 243 as amended”, який в імені товариства підписали Кость Фіцик, бувший в'язень німецького концентраційного табору та Василь Чупринда. Оба вони "у власному імені, як і в імені всіх інших членів Братства кол. вояків 1-ої Дивізії УНА, що раніше була відома нід назвою 14-та Ґренадирська Дивізія Зброї СС, скаржаться і протестують проти статті, яка появилася на сторінці А14 газети “The Sunday Star” з датою 8 червня 1980 р. під назвою “Trail grows cold in Canada’s hunt for war criminals”, як наклепницької відносно згаданих

Костя Фіцика та Василя Чупринди, як і всіх членів згаданого вже Братства кол. вояків 1-ої УД УНА". Далі йшли цитати з образливих стверджень автора статті. 17 липня адвокат Ботюк

доручив це обвинувачення редакторам і власникам газети "Торонто Стар" з вимогою спростувати наклепницькі ствердження автора Соль Літмана, інакше справу вирішатиме суд.

Місяць пізніше "Торонто Стар" помістив на сторінці А2 недільного видання спростування, в якому між іншим говорилося:

"Хоча ця Українська Дивізія була включена в німецькі збройні сили в 1943 р., немає жодних доказів, щоб вона поповнила якісь жорстокості чи інші кримінальні злочини. Її члени були кожний індивідуально перевірений Об'єднаними Націями, брітанськими та канадськими властями по війні, заки вони були допущені до Канади. "Стар" перепрошує за неприємності, які (з приводу згаданої статті) могли мати ветерани Дивізії, що проживають у Канаді".

Стільки в газеті. А в листі з 18 серпня 1980 р. до адвоката Ботюка старший редактор Борден Спірс писав, що "Торонто Стар" досліджував історію 1-ої УД УНА й у висліді того заявив: "Ці дослідження впевняють нас, що пов"язування членів Дивізії з комісією для воєнних злочинів, як це було зроблено в статті з 8-го червня було помилковим. Ми, звичайно, перепрошуємо за цю помилку і в залученні пересилаємо відбитку справлення помилки й перепрошення, яке появилося у вчорашньому числі "Сандей Стар".

Так закінчилися обвинувачення газети "Торонто Стар" колишніх дивізійників і Дивізії. Вслід за тим появилися вістки про це майже в усіх українських часописах, але деякі з них були такі неграмотні, що їхні читачі, мабуть, не розібрали, хто кого і в чому обвинувачував. Між іншим весь текст перепрошення "Стару" появився також і в "Бюлетені" КУК, ч. 3, 1980 р. за липень-серпень 1980 р., при чому екзекутивний директор КУК, д-р Я. Кальба, заявив голові Крайової Управи Братства кол. вояків 1-0ї УД УНА в Канаді, що згадана інформація появилася у "Бюлетені" тому, що це велике досягнення Братства. Ми згідні з тим, але прикро було, що Екзекутива КУК не хотіла зі свого боку приложити до того досягнення своїх рук.

Поява пасквілю на Українську дивізію "Галичина", як також і на Братство колишніх вояків 1-ої УД УНА в англомовному щоденнику "Торонто Стар" мала вплив і на наладнання справи із "Звйонзковцем". Коли це обвинувачення появилося у "Торонто Стар", редактори "Звйонзковца" відмовилися помістити приготоване спростування, кажучи, "ми підождемо, аж поки не вирішиться справа з "Торонто Стар". І так справа затягувалася, навіть і після того, як "Стар" помістив своє спростування. Очевидно, тут не було вже технічних ані леґальних перешкод, але діяла тут, мабуть, таки нехіть редакторів та видавців перепрошувати українців. Щойно під загрозою адвоката Ботюка, що він розпічне судові кроки, поляки остаточно опублікували узгіднене перепрошення у "Звйонзковцу" з 24 червня 1981 р.

"Ми, нижче підписані, жаліємо, що зайшло аж так далеко, що Василь Верига та Степан Климців заскаржили нас, Польське видавництво "Звйонзковєц", Яна Бідоса та Романа Бучека, до Найвищого Суду Онтаріо за образу їх самих та всіх інших членів Братства кол. вояків 1-ої Дивізії УНА (Української Національної Армії, колись СС "Галичина"), (в перекладі).

Ми вважаємо, що судовий процес міг би нанести великі шкоди для взаємовідносин польської та української спільнот Онтаріо і Канади, що не є побажаним і тому не хочемо до того допустити.

Неправильні і образливі ствердження появилися у статті українського тижневика "Вільне Слово" з 17 березня 1979, які викликали статтю у "Звйонзковцу" з дня 9 травня 1979 р., яка, ми признаємось, мала непотрібні і невірні ствердження щодо 1-ої Дивізії Української Національної Армії, колись СС "Галичина".

Ми перепрошуємо за опублікування тої статті. Ми не мали наміру ображувати 1-шу Дивізію Української Національної Армії, колись СС "Галичина". Ми просимо вибачення за неприємності, які могла та стаття спричинити.

За Польске видавництво "Звйонзковєц": Ян Бідас".*)

Так закінчилася справа з образливими закидами польського півтижневика "Звйонзковєц", завдяки інтервенції Крайової Управи Братства Канади та її правного дорадника Ярослава Ботюка. Оба ці випадки, з "Торонто Стар" та із "Звйонзковцем", є чи не найкращим доказом, що за правду треба постояти, чести одиниці чи громади треба боронити, а не уникати конфронтації, мовляв, воно забудеться, бо що записане -- те не забувається. Кожна одиниця чи організація, яка має чисті руки, не може і не повинна дозволити собі, щоб її обвтнувачували у злочинах, яких вона ніколи не поповнила.

На цьому можна було б закінчити, якщо б усі обвинувачення Української Дивізії "Галичина" у воєнних злочинах були вислідом непоінформованости чи незнання, чи навіть і злоби поодиноких авторів чи редакторів. Але, як це було стверджено на початку, усі виступи проти дивізії "Галичина" не є звичайним збігом обставин, але, поза всяким сумнівом, інспіровані Москвою чи її вислужниками, яким залежить на тому, щоб скомпромітувати дивізійників в очах української спільноти та в очах їхніх співгромадян країн їхнього поселення. З уваги на те відкликання обвинувачень на адресу дивізії "Галичина" в англомовній газеті "Торонто Стар" викликало лють у київських вислужників Москви, яку вони вилляли на сторінках "Вісті з України" №5, 1981 та англомовного видання "Ньюз фром Юкрейн" №3, 1981, призначеного для англомовних українців Північної Америки. В обох цих виданнях появилася стаття якогось Гриця Михайлова п.н. "Кого захищає" "Торонто Стар". Вже з самого заголовку видно мильну інтерпретацію, типову для більшовицької пропаґанди, бо "Торонто Стар" нікого не захищав, а навпаки, перепрошував за неправильні твердження одного з її авторів.

Побачивши доволі довгу статтю (коло 1400 слів), здавалось, що вони використають нагоду і заперечать ствердження "Торонто Стор" якимись конкретними доказами, що за дивізією "Галичина" таки є якісь воєнні злочини. Але нічого подібного там немає, крім пустих фраз про Нюрнберзький процес, про воєнні злочини, про те, що такі докази є, але канадський уряд не хоче про них чути і т. п. З того ясно, що жодних доказів немає, бо інакше "Вісті з України" не чекали б аж канадський уряд схоче їх узяти до уваги. Далі автор допису накидується на "Торонто Стар" за те, що ця газета помістила спростування Олекси Яворського, Юрія Кульчицького, а що найважливіше, що 17-го серпня "Торонто Стар" принесла публічне вибачення, надрукувавши його під зненавидженою усіма гезетами рубрикою "Поправка". Ось що болить совєтських ви-

служників.

Ми згідні з тим, що жодна газета не любить признаватися до помилок, але, не маючи доказів, "Торонто Стар" поступив чесно і перепросив за неправильну образливу інформацію. "Вісті з України", поза типовою совєтській пресі лайкою, не дали також жодних фактів, але зате заявили, що "автор не має нічого проти передруку його статті в "Торонто Стар". Однак редактори "Стару" не скористали із цього "запрошення".

Як нам відомо, Москва так легко не резиґнує із намічених плянів, і тому треба очікувати нових нападів на колишніх вояків дивізії "Галичина" за те, що вони посміли колись взяти зброю проти московського імперіялізму в Україні. Так само Москві не подобається те, що ці колишні дивізійники, будучи у країнах вільного Заходу, продовжують цю боротьбу всіма іншими леґальними і чесними засобами. І тому добре ім'я національно свідомого українця взагалі, а в тому і дивізії "Галичина" -- 1ої Дивізії УНА треба боронити. Це є святим обов'язком у першу чергу керівних органів Братства кол. вояків 1-ої УД УНА, а вслід за тим українських організаційних надбудов -- Комітету Українців Канади, Українського Конґресового Комітету Америки тощо. Стати в обороні за свою честь -- це не тілький привілей, але й обов'язок, і не виконати його, згідно з нашими можливостями, -- це прямо гріх.

*) Ред. Роман Бучек відмовився підписати заяву і проти нього судове поступовання продовжується.

Джерело інформації 

http://komb-a-ingwar.blogspot.com/2023/09/blog-post_0.html?m=1

Василь Миколайович Дронюк, «Крицький», «Голуб», 1923 р.н., із с. Ключів на Івано-Франківщині, член ОУН, вояк УПА з 1943 року, сотня «Лепея», охоронець Коломийського надрайонного проводу ОУН, загинув 26 грудня 1951 року у с. Стопчатові Яблонівського району.

Джерело інформації

https://sites.google.com/a/vox-populi.com.ua/newspaper/rubriki/istoria/zlocini-nkvd/istoriaufotografiahcastina54pidgotuvavvelickolev

Бій повстанців у селі Лівчі 1945 р.

Околиці села Лівча.

Осінь та зима 1944/45 рр. врилися глибоко в пам'ять українському населенню Любачівського району. З одної сторони колишні польсько-більшевицькі партизани безпощадно грабували й палили українські села, з другої сторони МО разом з НКВД тероризували невинне населення. Протягом двох тижнів, в декількох селах Любачівського району, загинуло бл. 500 осіб селян. Сталінські вислужники не щадили навіть немовлят. При тому грабували усе, що придбав собі український селянин довголітньою працею. 

На кінець підпалювали село й від'їзджали з награбованим майном, залишаючи по собі вогонь і трупи. В ніч з 27 на 28 березня 1945 р. о 1-й год. відділи «Месники» розпочали бойову дію на цілому терені Любачівського району проти МО. 

Цієї ж ночі вісім станиць, терору й насильства, знищено. Памятньої ночі о 1-й год один з підвідділів відділу «Месники П» перевів бойову дію на станицю МО в Лівчі. Підвідділом командував командир Горчак. По обговоренню плану наступу, підвідділ об 11-й год, вирушив з місця постою в напрямі с. Лівчі. Провесняна ніч була тиха й погідна. Розмерзлими болотнистими полями поволі та чуйно йшли повстанці в напрямі Лівчанської станиці. 

По півтора годиннім тяжкім марші підвідділ зупинився в ліску біля Лівчі. Тут Горчак оголосив 5- хвилинний відпочинок. По відпочинку підвідділ роями підсувався далі під станицю. Станиця МО містилася в мурованій школі в південно-західній частині села. Ще перед 1-ю год, підвідділ півмісяцем оточив школу, яка була твердинею 45-ох душогубців. Непотрібні вікна школи були замуровані, а інші засітковані. Кром цього в стінах були пороблені скорострільні гнізда. Навколо була тиша, тільки біля вхідних дверей проходжувався вартовий. О 1-й год, підвідділ розпочав наступ. З грімким окликом «Слава» повстанці підбігли під станицю обстрілюючи сильним вогнем вікна й двері. Вартовий міліцист здійснив один постріл в напрямі нападників, а сам утік в село, де по дорозі попався в руки повстанців. Решта МО не маючи можности вийти зі станиці, розпочала оборону. Ворожі кулі повстанцям були нестрашні. Щоб не гаяти часу упівці взялися до роботи. Одні обстрілювали вікна, другі носили солому під стіну вільну від обстрілу. треті напихали солому на стріху, а ланка мінерів підкладала вибухівку під вхідні двері. Коли це все було приготоване, висадили двері і підпалили солому. Вибух завалив стіну з вихідними дверми. Дім огорнув вогонь. Повстанці й надалі не давали можливості МО втекти зі станиці. Перестрілка продвжилася.

Декількох стрільців перешукували шкільні будівлі, в яких міг укритися ворог. Під час цього заняття, командир рою Кінь знайшов в туалеті причасного коменданта МО з РКМ-ом в руках. В однім моменті комендант вирішив утікати, але міцна повстанська рука затримала його. Почалася завзята рукопашна боротьба. Обидва противники добре збудовані й сильні стали битися. Борба велася за життя або смерть одного з них. В кінці повстанча рука повалила противника на землю з якої той більше не встав. Станиця падала й надалі. Ворожі стрільби замовкли. З середини станиці крізь вогонь пробивалися слова прокльонів. Зрештою, усі, хто залишився у приміщенні згоріли. 32 присутніх на станиці понесли ганебну, але заслужену кару [4, с. 236]. 

Ще перед відходом підвідділу, політвиховник Орлик провів розмову з цивільними особами, які перелякані гуркотом бою утекали зі села. О 4- й год. підвідділ залишив село і відійшов на своє місце призначення. Втрати повстанців у цьому зіткненні склали 2 легко поранених і 300 шт. вистріляної крісової муніції. Втрати ворога: 32 спалених, 1 скоростріл РКМ.

Література: Гоман Р. В. Битви. Том 48 (Українська Повстанська Армія). 664 с. Рукопис.

Джерело інформації https://vseosvita.ua/

******

Село Лівча (зараз Польща) знаходиться у давньому українському етнічному субрегіоні Любачівщина на сході Надсяння.

Вперше село згадано в архівних документах 1483 р. Від 1618 р. — королівське село.

У 1880 р. населення — 1134 осіб (706[2] греко-католиків). В селі діяла хата-читальня «Просвіти». В селі діяла трикласна двомовна школа, у якій навчалося 68 дітей римо-католиків, 136 — греко-католиків, 5 — юдеїв.

У 1939 році в селі проживало 1670 мешканців, з них 1110 українців-грекокатоликів, 50 українців-римокатоликів, 420 поляків і 90 євреїв[3]. Село входило до ґміни Ліпско Любачівського повіту Львівського воєводства.

15-16 серпня 1943р. відбулося єдине зафіксоване в німецьких документах повноцінне бойове зіткнення кавалерійської дивізії СС на Волині з загоном УПА. Це сталося на Горохівщині, в районі сіл Підбереззя, Марковичі і Мирків.

Типовий кавалерист СС

Кавалерійська дивізія СС була сформована 1 червня 1942 року шляхом розгортання вже наявної кавалерійської бригади СС. Протягом вересня 1942 – травня 1943 років дивізія перебувала на центральній ділянці Східного фронту (почесне найменування "Флоріан Гейєр" їй було присуджено тільки 12 березня 1944 року, а в зазначений період вона називалася просто – кавалерійська дивізія СС).

Джерело інформації

https://www.istpravda.com.ua/articles/2019/03/28/153891/

Історія села Шмітків. Автор Ольга Семенівна Стасевич.

вид на Мошків, Шмитків – тепер село Гута

Перша згадка про ці села у Львівських архівних документах датована 1449р. Ці села відносились до Белзького князівства, яке належало В. Волинському князівству. Вони лежали на дорозі між ними. Але у ХVI ст.. німецький археолог Сакхен писав, що ці поселення дуже давні. Теофіл Коструба, що в часи так званої першої римської доби в археології (1-150р. по Христу) появляється в Белзчині нова культура германського походження, що прийшла разом зі своїми носіями з півночі. Сліди їх осель-це так звані підкльошові гроби, знаходяться на наших територіях. І мабуть тому ця територія дуже зацікавила німецьких археологів. Тому і припускають, що назва Шмітків пішла з німецької (кузня) Біля цих сіл відома стоянка пізнього палеоліту ( близько 20тис. років тому).

Церква у с. Шміткові була побудована 1530р. У 1629 році с. Шмітків було спалено татарами, згоріла і церква. Роза Зліпських у 1748р. фундувала гроші на побудову церкви батьківському маєтку. Церква була збудована 1755р. Вона була дерев’яна. Пресвятої Богородиці. У 1879-1885рр. церква знову відновлювалася на кошти Томаша Поляновського.

У липні 1431р. в Белзькій землі, в тому числі в наших селах вибухнуло селянське повстання, спрямоване проти уряду, що роздавав багато кращих земель польській шляхті, проти збільшенні податків. Повсталі руйнували маєтки шляхти. Та згодом в Белзьку землю поспішило королівське військо Повстанські загони зазнали поразки.

На Україні у 1648р.розпочалася війна укр.. козацтва проти шляхти. Місцеве населення чекало на прихід військ. Б. Хмельницького . Восени 1648р. селяни з с. Мошкова, Шміткова, Савчина І Завишня напали на двір шляхтича Самуеля Поляновського, про що свідчить його скарга до Белзького суду.

З 1772р. села опинилися під владою австрійської монархії, польські магнати зберегли свої володіння.

У 1875р. громада сіл Шміткова та Мошкова будує школу. Школа була етапові 2-клясова, в ній навчалося 211 дітей (Руських, як написано в архівних документах).

У Шміткові «Просвіта» заснована у 1897р. , що на рік раніше, ніж у Сокалі. На відкритті 15 травня 1897р. були гості із Львова, які подарували 53 книжки, 1 карту і : портретів. Були присутні люди із с. Себечева, Савчина, Борятина. Виступав парох о. Мосевич,зачитав статут вчитель Теодор Хмельник. Всього було 37 членів з-них 1 дівчина і 1 із Савчина. Виписували часопис « Свобода і Діло», « Свобода» . Вже у 1899р. бібліотека нараховувала 162 книги і 71 член, 41 мужчин і 30 жінок. Просвітяни готували свята: «Просвіти», «Т. Шевченка», День Матері, вивчали і ставили вистави, пісні. На концертах обов’язково був присутній поліціянт. Проводились голосні читання книг «Холодний яр», «Культура людини», «Історія України».

В 1914р. розпочалася 1 світова війна. Де ареною подій стали західноукраїнські землі. На захист самостійності та незалежності України виступило січове, яке поповнили 17 жителів сіл. З Шміткова-Луцик- підхорунжий. Луцик Роман, Луцик Степан, Луцик Щасний, Мигаль Петро.

З 1927р. в селі знову пожвавилась робота «Просвіти». Були організовані гуртки: «Відродження», самоосвіти ( молодша і старша групи) , «Рідна школа», союз українок, позичкова каса, Кооперація «Згода», театральний, хоровий та танцювальний гуртки. В читальні було більше 250 книг.

Село розташоване на шляху між Белзом та В.-Волинським, тому дороги в селі були викладені. Було 2 млини.

26 жителів цих сіл навчалися в Сокальській гімназії, невідомо скільки навчались у Перемишлянській, випускник якої старший брат Дишканта В., Михайло Дишкант у1946р. став генеральним директором австрійського національного банку у Відні., Горбай Наталя, Гнатюк Марія здобули вищу фармацевтичну освіту. Мигаль Петро, Дишкант Василь, Криницький Роман- юридичну, Чаве Ольга, Дишкант Євгеній- педагогічну, Гура Володимир та Гура Ярослав закінчили духовну семінарію і стали священниками. Луцик Юліан Андрійович, закінчив заочне відділення у Варшавськії вищій музичні школі, викладач музики Сокальського педучилища, а потім Сокальської СШ№1. В Рогатині івано-Франківської області є музей Миколи Водоноса, який був з 1927р. директором семикласної школи. Школа №3 у Сокалі носить ім’я Василя Дишканта, вихідця із цих терен.

В 1930р. польська адміністрація в Галичині вважала, що наростаючу хвилю національного піднесення можна зупинити якимись радикальними діями чи пересторогами. Тому за наказом з Варшави розпочали каральні репресії, відомі під назвою «пацифікація». Каральні експедиції прибули на Сокальщину 27 вересня 1930 року і почали обшуки. З 8 по 12 жовтня військові відділи були у Шміткові. Вони знищили майно в читальнях. З села забрали як контрибуцію 80 центнерів вівса, 50 курей. Побили Війта Онуфрія Гладкого.

Проте «Просвіта» відновила свою роботу і у 1938 році було 340 книг, 127 членів. Гуртки запрацювали активніше, створена організація ОУН. У 1936р. насипали символічну стрілецьку могилу національним героям , впорядкували могили стрільців УГА, відзначили річницю славних боїв. У 1938р. арештували Василя Дишканта.

Багато студентів Сокальської гімназії вступило в УПА. Дишкант Євгенія за дорученням ОУН пройшла вишкіл і очолила в 1944 році кущову санітарну службу. Горбай Ярослав навчався у м. Яворові в учительській семінарії, вступив в УПА, був поранений в бою з німцями і нісши гриф у Борятин загинув. 

Гура Євген, Мигаль Богдан – студенти Сокальської гімназії вступив в УПА.

Лагода Петро був командиром відділу «Вовки ІІ».

Павло Мигаль закінчив, закінчивши Краківський університет, юридичний факультет, організував підпільні осередки на Волині, член обласного проводу, з 1945р. окружний провідник Чортківського округу УПА, з 1949р. крайовому проводі «Поділля».

16 чоловік із Шміткова і 32 чоловіка із Мошкова відомо, що були членами УПА, а скільки ще невідомих. 12 чоловік загинули від репресій.

У Шмітківському лісі були бункери, збереглася тут зброя, німці на цій території, готувались до війни, мали склади із зброєю. 18 квітня військо польське та НКВД оточили Шмітківський ліс і у бункері було 11 хлопців. Щоб не здатися ворогові вирішили пострілятися. НКВД та польські воїни кидали гранати в бункер. «Андрюша» з Харківщини хотів вискочити з бункера і хоч кілька ворогів вбити, але його поранили. 9 чоловік загинуло, і похоронені у Варяжі, куди перевезли їх тіла. Завдяки Мельничуку Федору колишньому студенту Сокальської гімназії, патріотичні людині, поставлено на їх могилі пам’ятник.

У 1945-1946р. почалось здійснення операції «Вісла». Тривожні ночі стали для жителів сіл. Спокій порушили КГБ та польські шовіністи. На Великдень 1946р. поляки запалили село . москалі вивезли людей на залізничну колію, люди захопили вкрай необхідне, що можна було взяти на підводу. Частина жителів була переселена на Тернопільщину, а хто залишився – пересилили під Німеччину.

І так зникло із карти по сьогоднішній день два села Шмітків та Мошків. комуністи об’єднали їх в одне село Гута. 

Джерело інформації 

http://www.sokal.lviv.ua/history-istirija_shmytkiv.html

"Сталевий загін" Галицької армії отамана Івана Сіяка, який у більшості складався з добровольців-дівчат та жінок, літо 1919 року. Фото з НВІМУ.

Джерело інформації фейсбук сторінка Владислава Запорожця 

Цього дня - 25 липня 1937р. в Ясені відбулось освячення читального дому "Просвіти". Також тоді відзначили 10-ліття місцевої кооперативи „Добробут".

 Через сильний дощ, який тоді падав весь день, на святі не змогли побувати жителі довколишніх сіл, проте захід пройшов на славу, хоч і не в запланованих маштабах. Після Служби Божої акт посвячення нового дому здійснив місцевий парох о.О.Макаревич, який доклав чималих зусиль до його зведення. Опісля для присутніх прозвучала доповідь про значення і здобутки української і місцевої кооперації. З глибокою за змістом вітальною промовою виступив о. декан П.Патрило з Перегіиська, вітання від філії „Просвіти" в Калуші та інших культурно-освітніх і кооперативних установ передав у довшій промові м-р В. Ничай. Реферат-історію кооперативи в Ясені, виголосив п. Д.Вагилевич, а з вокальною частиною свята гідно справився місцевий хор при читальні під проводом п. І.Смольського. Серед їхнього репертуару був "Кооперативний гімн" і декілька народних пісень.

Свято справило на присутніх неабияке враження і доказом цього був шквал оплесків, який вибухав після кожного виступу. 

 Після цього свята, читальня приступила до підготовки наступного великого заходу, а саме святкування 100-ліття „Русалки Дністрової" і „Руської Трійці", котрої один член, Іван Вагилевич, є уро женцем Ясеня. У програмі свята, яке відбулось 22 серпня 1937р. було посвячення пропамятної таблиці на місцевій церкві та пам'ятника-хреста в честь членів „Руської Трійці".

Джерело інформації фейсбук сторінка Olek Shkil 

Історичні постаті, діячі культури, мистецтва, літератури: ДМИТРО ШТИКАЛО - Читаємо та пам'ятаємо... це наше минуле. Історія Сокальщини.

З Прибужжям тісно пов'язане життя публіциста і поета, редактора тижневика «Наш клич» та інших видань Дмитра Штикала. Він народився 7 листопада 1909 року в селі Ільковичі Сокальського повіту.

З юних літ став на шлях боротьби за незалежність України. Тож були і арешти, і тюрми. Вперше його кидають за ґрати львівських в'язниць у 1932 році. Друге ув'язнення триває з 1934-го до квітня 1936-го в Березі Картузькій. Тут він пише один з найкращих своїх творів — «Дума про Березу Картузьку», в якій яскраво змальовує ідейну та моральну стійкість своїх друзів по боротьбі...

Цю поему знали напам'ять майже всі українські політичні в'язні. Вона протягом 1935—1939-х років поширилась у містах і селах Західної України, а в 1941-му вийшла друком у видавництві «Вісті», що діяло тоді в Сокалі.

Ось як поет змальовує життя своїх друзів у Березі Картузькій:

...У таборі за дротами,

День за ніччю, ніч за днями,

Там все лютився над нами

Скаженів-пінився кат.

Бо хоч віком гнутий, дертий,

Українець волів вмерти,

Як упасти перед катом

І в покорі прошептати:

«Ти мій пан і любий брат...»

В спеку, бурю, дощ і холод

Кидав нас на шлях, у поле,

І над річку в болота.

І душив нас чорний голод...

При тяжкім кераті, возі

По болотяній дорозі, —

Там каралася жорстоко

Україна молода!

І над нашими спинами

Не таволга вже свистала,

Лиш в'їдалась їдко в тіло

Гнучка палка гумова.

Дмитро Штикало вчився у Сокальській гімназії, тут розпочинав політичну підпільну діяльність, яка набула свого апогею під час його навчання у Львівському університеті.

Життя Дмитра Штикала обірвалось 1963 року в Мюнхені (Німеччина).

Джерело інформації:

http://www.sokal.lviv.ua/history-vashkiv-sokal_i_prybuzhzhia__69.html

Історичні постаті, діячі культури, мистецтва, літератури: РАТЕНСЬКИЙ ПЕТРО - Читаємо та пам'ятаємо... це наше минуле. Історія Сокальщини.

Бутини. Каплиця св.Юрія, 1875 р. Світлина І.Синкальського 1992 р.

Розташована в лісі на присілку Шишаки. Сюди, за легендою, до кринички приходив часто монах Петро Ратенський, пізніший митрополит Київський (помер 1326 р.). Через якийсь час поставили над криничкою каплицю. Коли вона віл старості похилилася, власниця села Бутин Людвика Незабитовська власним коштом вибудувала над криничкою нову дерев`яну каплицю. Зачинена у 1962—1989 рр. і частково знищена. Дерев`яна, однозрубна (квадрат зі зрізаними гранями) , увінчана восьмериком і шоломовою банею з ліхтарем і маківкою.

З Сокальщиною пов'язане ім'я українського живописця і київського митрополита Петра Ратенського. Місце і дата народження Петра Ратенського невідомі. Але найбільш ймовірно, що він прийшов у світ у добу князювання Данила (п'ятого). Будучи монахом, Петро заснував монастир і церкву неподалік берегів Рати, де тепер знаходиться село Двірці. Є припущення, що своє прізвище він узяв від назви цієї ріки.

Петро Ратенський був ігуменом монастиря і ніколи не розлучався з малюванням ікон, які дарував церквам, своїм приятелям, розсилав у всі кінці України і за кордон. Вважають, що його пензлю належить образ «Петровська Богоматір» [1] , який знаходиться в Третьяковській галереї в московії. Петро Ратенський деякий час очолював Галицьку митрополію, до котрої входила Володимирська, Перемишльська, Луцька, Туровська і Холмська єпархії, а в 1308-му році його посвячено митрополитом Київським [2] .

Через складну політичну обстановку в Київській Русі, що була зумовлена монголо-татарським поневоленням і міжкнязівськими роздорами, Петро Ратенський виїхав у московію.

Тут цей перший митрополит-галичанин розгорнув бурхливу релігійну діяльність і став ініціатором будівництва Успенського собору. Навідувався в Галичину [3] . Помер 1326 року. Канонізований московитською церквою.

[1] Українська Енциклопедія. К., 1983. Т. 9. С. 287.

[2] Лапичак Дмитро. Історія України в датах. Львів, 1995. С. 304.

[3] Вперед (Сокаль). 1989. № 97.

Джерело інформації та фотографії

http://www.sokal.lviv.ua/history-vashkiv-sokal_i_prybuzhzhia__50.html

НАЗВИ СІЛ: Читаємо та пам'ятаємо... Історія Сокальщини.

с. Скоморохи Сокальського району Львівської області (1914-1918). Фото з Австрійського державного архіву.

Джерело фотографії

https://photo-lviv.in.ua/selo-skomorohy-lvivskoji-oblasti-v-pershu-svitovu-vijnu/

Після Другої світової війни назви багатьох сіл Сокальщини було змінено. Частину їх відновлено з перших літ незалежності України. Проте поки що не повернені колишні назви таким селам: Прусинів (тепер Низи), Лубів (Лубнівка), Волиця Комарева (Волиця), Жужіль (Жужеляни), Перемислів (Перемисловичі), Стаї (Стаївка), Вербіж (Вербове), Межиріччя (Пархач), Добрачин (Доброчин), Жджарки (Трудолюбівка) та деяким іншим.

Міські та сільські ради і села Сокальського району

1. СОКАЛЬСЬКА м. Сокаль.

2. ВЕЛИКОМОСТІВСЬКА м. Великі Мости, с. Борове,с. Куличків.

3. УГНІВСЬКА м. Угнів, с. Заставне.

4. ЖВИРКІВСЬКА смт. Жвирка, с. За вишня.

5. БОБ'ЯТИНСЬКА с. Боб'ятни, с. Лещатів.

6. БУТИНСЬКА с. Бутани, с. Пристань, с. Під довге, с. Шишаки.

7. ВАНІВСЬКА с. Ванів, с. Глухів, с. Низи.

8. ВОЛИЦЬКА с. Волиця, с. Комарів.

9. ВОЛСВИНСЬКА с. Воловин, с. Городите.

10. ВАРЯЗЬКА с. Варяж, с. Лешків, с. Русин, с. Лубнівка.

11. ДВІРЦІВСЬКА с. Двірці, с. Волиця, с. Заріка.

12. ДОМАШІВСЬКА с. Домашів, с. Воронів, с. Діброва, с. Острівок.

13. ЖУЖЕЛЯНСЬКА с. Жужеляни, с. Цеблів, с. Перемисловичі, с. Заболоття.

14. КАРІВСЬКА с. Карів, с. Михайлівна, с. Піддубне.

15. КНЯЖІВСЬКА с. Княже, с. Фусів, с. Шпиколоси.

16. КОРЧІВСЬКА с. Корчів, с. Стаївка.

17. ЛУЧИЦЬКА с. Лучиці, с. Шарпанці, с. Ганівка.

18. МУРОВАНСЬКА с. Муроване, с. Себечів, с. Вербове.

19. МЕЖИРІЧАНСЬКА с. Межиріччя, с. Бендюга.

20. ОСТРІВСЬКА с. Острів, с. Борятин, с. Бережне, с. Будка, с. Доброчин.

21. ОПІЛЬСЬКА с. Опільське, с. Бояничі, с. Гнатовичі, с. Забужжя, с. Конотопи.

22. ПЕРВ'ЯТИЦЬКА с. Перв'ятичі, с. Спасів.

23. ПЕРЕСПІВСЬКА с. Переспа, с. Зубків.

24. ПОТОРИЦЬКА с. Поториця, с. Велике, с. Горбків.

25. РЕКЛИНЕЦЬКА с. Реклинець, с. Стремінь.

26. СВИТАЗІВСЬКА с. Свита зів, с. Ільковичі, с. Равщина, с. Суховоля.

27. СІЛЕЦЬКА с. Сілець.

28. СКОМОРОХІВСЬКА с. Скоморохи, с. Перетоки, с. Ромаш.

29. СМИКІВСЬКА с. Смиків, с. Бодянів, с. Залижня, с. Матів.

30. СТЕНЯТИНСЬКА с. Стенятин, с. Розтин.

31. САВЧИНСЬКА с. Савчин, с. Гута.

32. ТАРТАКІВСЬКА с. Тартаків, с. Романівка, с. Копитів, с. Борок.

33. ТУДОРКОВИЦЬКА с. Тудорковичі, с. Войславичі, с. Старгород, с. Пісочне, с. Шихтори.

34. ТЕЛЯЗЬКА с. Теляж, с. Трудолюбівка, с. Ульвівок.

35. ХОРОБРІВСЬКА с. Хоробрів, с. Угринів, с. Ниновичі, с. Нисмичі.

36. ХЛІВЧАНСЬКА с. Хлівчани, с. Тяглів.

Джерело інформації 

http://www.sokal.lviv.ua/history-vashkiv-sokal_i_prybuzhzhia__49.html

Цікаво та пізнавально. НАСЕЛЕННЯ СОКАЛЬСЬКОГО РАЙОНУ: Читаємо та пам'ятаємо... Історія Сокальщини.

Джерело карти

https://www.pslava.info/LvivObl_SokalRn,212114.html

Станом на 1 січня 1999 року в Сокальському районі проживало 99 800 чоловік. Серед них — 63 500 сільських мешканців і 36 300 — міських.

Населення міста Сокаля становило 22 800 чоловік, Великих Мостів — 6100, Белза — 2500, Угнова — 1200, селища міського типу Жвирки — 3700.

За останнім переписом майже 97 відсотків населення району складали українці.

До найлюдніших сіл Сокальщини належать: Сілець (3939), Хлівчани (1947), Острів (1890), Волсвин (1791), Реклинець (1764), Бутини (1533), Тартаків (1490), Поториця (1484), Стенятин (1431), Забужжя (1303).

Понад 1000 жителів має кожне з таких сіл: Завишня (1142), Муроване (1102), Карів (1050), Межиріччя (1045), Двірці (1003).

Більш як по 900 чоловік проживає в селах Волиці (998) та Домашеві (938).

У 12 селах району налічується понад 800 мешканців. До них належать: Лучиці (895), Добрачин (890), Перетоки (879), Пристань (878), Варяж (876), Скоморохи (867), Заболоття (865), Ванів (861), Горбків (855), Боб'ятин (851), Борятин (841), Свитазів (809).

Понад 700 чоловік живе в селах Теляж (787), Хоробрів (773), Себечів (755), Комарів (749), Переспа (734), Волиця* (717).

У дев'яти селах проживає більш як по 600 чоловік. Це в Низах (673), Діброві (682), Спасові (682), Жужелянах (681), Войславичах (660), Савчині (642), Княжому (641), Перв'ятичах (620), Опільську (612).

Більше як по 500 чоловік мешкає в селах Куличків (573), Перемисловичі (545), Ульвівок (542), Гута (528), Фусів (527), Зубків (514), Стремінь (504), Стаївка (502).

Населення шести сіл становить понад 400 чоловік: Угринів (482), Корчів (461), Заріка (454), Бендюга (441), Борове (439), Глухів (437).

У таких селах мешкає понад 300 чоловік: Шарпанці (398), Бояничі (394), Романівка (392), Шпиколоси (380), Лешків (359), Тяглів (355), Лещатів (355), Суховоля (345); Бодячів (334), Цеблів (314).

Більше як по 200 чоловік налічується в селах Залижня (291), Конотопи (243), Шишаки (242), Копитів (239), Велике (234), Матів (220), Піддубне (212), Лубнівка (210).

У десяти селах кількість мешканців сягає лишень від 103 до 195 чоловік. Це Трудолюбівка (195), Нисмичі (185), Равщина (175), Вербове (157), Борок (151), Старгород (148), Воронів (136), Михайлівка (125), Городище (111), Ниновичі (103).

Сім сіл району навіть не мають по 100 жителів. Серед них — Заставне (96), Гатовичі (71), Будка (69), Бережне (67), Гадівка (61), Піддовге (56), Шихтори (33).

* Йдеться про с. Волицю, що належить до Двірцівської сільської ради.

Джерело інформації 

http://www.sokal.lviv.ua/history-vashkiv-sokal_i_prybuzhzhia__48.html

КУЛЬТУРА І МИСТЕЦТВО: Читаємо та пам'ятаємо... це наше минуле. Історія Сокальщини.

Сокальщина завжди була багата на народні таланти. Вони яскраво проявлялися навіть тоді, коли для розвитку української культури не було сприятливих умов, а весь репертуар вистав і концертів проходив крізь цензурні фільтри відділів пропаганди і агітації райкомів КПРС. Про це досить красномовно засвідчило районне свято пісні, що відбулося 1 жовтня 1950 року в Сокалі. Його чудово репрезентував зведений хор у кількості 500 співаків.

Невдовзі набула значної популярності агіткультбригада Сокальського районного будинку культури, яку з 1954-го по 1963 рік очолював художній керівник і самодіяльний композитор Іван Копій.

З 1965 року в Сокальському районному будинку культури почав діяти хор, якому згодом присвоїли звання хорової академічної капели. Впродовж тривалого часу ним керував директор музичної школи Іларіон Далик. Цей ансамбль часто радував сокальчан своїми змістовними виступами, а на всіх обласних і республіканських оглядах одержував дипломи І, ІІ, ІІІ ступенів.

З-поміж найбільш активних самодіяльних колективів Сокаля тривалий час виділявся хор заводу хімічного волокна (керівник Петро Грева), якому присвоєно звання народного.

Народні таланти Сокальщини найбільш повно розкрилися на початку 90-х років, коли Україна здобула незалежність. Особливо яскраво це проявилося в селі Сілець. Тут завдяки пристрасному аматору сцени Павлу Соколу появився хор «Галичина» (керівник Костянтина Димарчук), який у 1990 році дав 16 концертів у селах і містах Сокальщини, а також на заводах «Конвейєр» (Львів) і «Зміна» (Червоноград), а згодом узяв активну участь у проведенні перших фестин, інсценізації Різдвяної вечері, яка відбулася в січні 1991-го на тракторній бригаді колгоспу «Галичина» з ініціативи тодішнього керівника цього господарства Ярослава Жовніра.

Чоловічий гурт хору «Галичина» першим на Сокальщині у 1990 році ввів у свій репертуар заборонену пісню-гімн на слова Івана Франка «Не пора, не пора...».

Кращі зразки вокальної творчості, розвиток співочих традицій виявляють хорові колективи «Надбужжя» (ВАТ «Завод хімічного волокна»), «Колос» (с. Свитазів), «Хлібодар» (с. Завишня), «Плугатар» (с. Стенятин), «Галичина» (с. Сілець), народні хорові капели Сокальського та Белзького Народних домів, вокальний ансамбль «Любисток» Сокальського Народного дому, Свитазівський вокальний ансамбль, просвітницький колектив Народного дому с. Завишні.

Висока виконавська майстерність притаманна народному музично-драматичному театру імені Т. Шевченка, що діє при районному Народному домі, кіностудіям «Спектр» (Сокаль) та «Прибужжя» (Ульвівок), камерному оркестру Сокальської школи мистецтв ім. В. Матюка, хореографічним колективам сіл Скоморохи та Ільковичі.

У селах і містах Сокальщини діє 82 народних доми. Тут також працює 78 бібліотек. Їх книжковий фонд — 576,5 тисячі примірників. Позитивним є те, що нові видання, які надійшли сюди впродовж останніх літ, допомагають читачам заповнювати прогалани у їх знаннях з історії України, літератури.

Очолює районний відділ культури Марія Христинич.

...Кращі традиції минулого мовби передають свою естафету в наші дні. Вони яскраво уособлюються в творчості художника і різьбяра Анатолія Покотюка, який працює в техніці різьби по дереву, інтарсії. Він також захоплюється мініатюрою, вміло добирає породи дерев, майстерно використовуючи їхні кольори та фактуру.

Анатолій Покотюк по-філософськи осмислює життя, відображаючи в своїх творах сучасне і майбутнє людства, пізнання Всесвіту. Він створив цикли художніх праць «Під Покровом Божої Матері», «Жінки-великомучениці у християнському віровченні», «Тарас Шевченко — апостол Правди і Світоч духу», «Свята Україна», «Чудотворна Сокальська Божа Мати» та інші.

Художник удостоєний ряду нагород. Його твори є в багатьох музеях світу і у визначних людей сучасності.

З 1991 року Анатолій Покотюк працює над творчим релігійно-філософським циклом «Ісус Христос — найвизначніший із Синів Людства». Йому, як митцеві, притаманне вміння тонко відтворити найбільш суттєві моменти нашої доби і передати дух часу, його експресивність і динамізм.

Джерело інформації