Я одна з тих, хто народився у тюрмі. (Автор: ТИМУРА Орися Миколаївна). Спогади - розповідь.

Орися з мамою Іванною та бабусею Оленою

Батьки моєї мами походили із глибоко релігійної, національно-патріотичної родини. Дідусь Іллярій співав у церковному хорі, мама Іванна ходила вчитися, брала участь в «Просвіті». Дідусь разом з мамою відвідували драматичний гурток, часто їздили виступати в інші райони.

Било Олена та Іллярій, дочка Іванна, син Ізидор

 У 1943 році мама вийшла заміж за Кукіля Йосипа. Батьки працювали на тютюновій фабриці, жили заможно.

Шлюбна фотографія Іванни та Йосипа Кукіль

 У травні 1944 року в них народилася донечка Оксана, моя старша сестра.

Мамин чоловік, член ОУН, залишає 3-місячну дитину і бере участь у боротьбі з загарбниками як з німецькими, так і з «визволителями».

Орися у своїй першій суконці пошитій з клаптиків матерії

У листопаді 1945 року вночі енкаведисти забрали маму, сестру і бабусю, а згодом й дідуся та повезли до Монастириська, далі до Копичинець. Через місяць усіх арештантів посадили у вагони-товарняки і повезли на схід. Дорога була дуже далекою, важкою, холодною та голодною. Люди не витримували, хворіли, помирали. Перед Челябінськом захворів дідусь і його разом з іншими важко хворими військові викинули з вагонів, пояснюючи, що в них епідемія хвороби і таких треба знищувати. По сьогоднішній день ніхто не знає, що сталося з тими 27-ми людьми.

Завезли усіх в Красноярський край під голе небо, ні будинку чи барака. Перебували в землянках, а згодом у збудованих будинках. Жили в жахливих умовах, в холоді і голоді. Мати постійно згадувала своїх чоловіка та маленьку доню, яка залишилась у сусідів, і не полишала думки зустрітися з ними на Україні. Разом ще з двома жінками мама організовує втечу з Сибіру. Яка то була дорога додому з Красноярського краю з-під монгольської границі, важко передати. Йшли декілька місяців, в основному вночі, минаючи пости, села і міста, їли ягоди, гриби, пили воду з боліт, калюж. Всю дорогу були в напрузі, молилися до Ісуса Христа, просили в Матері Божої сили, щоб вона була їхньою покровителькою.

Мама була дуже ослабленою, ноги попухли, стали мов дерев'яні, особливо важко їй далися останні дні того далекого переходу. З великими труднощами мама дійшла від Бучача до Озерян, а далі йти вже не могла. Через пару днів мама зустрічається із донею, яка її звісно не визнає. Через сльози, розпач, але з материнською любов'ю мама пригорнула до себе рідну кровинку. За мамою постійно йшов пошук від НКВД. І вона була змушена переховуватися, спати в стодолах, підвалах, по полях, в лісі, коли ще було тепло. Але люди допомагали їй, переказували про облави в селі, наражаючи свою родину на висилку в Сибір за переховування.

Однак не минулося без зрадника і одного дня мама переховувалась у сім'ї, чоловік якої не тільки видав, а й поставився до неї по-хамськи і зґвалтував. Як виявилось, цей господар був агентом НКВД. Маму схопили, почалися знову камери. Тривали такі допити три місяці. Вона молилась і просила Бога сили витримати ці тортури. За наказом маму переводять до Тернопільської тюрми. Лікар дав заключення про стан здоров'я, сказав, що вона не витримає більше таких тортур, того болю і виявилось, що мама вагітна.

В тюрмі вже не били, вона була в одиночній камері, а згодом перевели до загальної камери. Жінки, які сиділи з нею, співчували їй, ділились по крихтині всім, чим могли, аби вона більше з'їла, бо ще й дитина в утробі потребує. Мама постійно молилась і плакала. Немає її донечки Оксани, її дому, в Сибіру її мама Олена, дідуся викинули живцем на мороз з ешелону і сама вона ходить вагітна. Як дальше жити і що з нею буде?

Була дуже збентежена тим, що має народжувати. Що вона буде робити з тою дитиною? І якою може народитися дитина в таких умовах, як її так били, знущалися над нею, і чим вона годована? А скільки страху, сліз та горя перенесла вона. Боялась, щоб дитина не була калікою, боялась пологів. Мама народила мене в санчастині Тернопільської тюрми у березні 1949 року. Роди були важкі. Мати лежала ослаблена і не могла піднятися на ноги і стати до мене. Харчування було неважне, відповідно мама не мала молока і годувати мене не було чим. Я кричала день і ніч, кричала з голоду й холоду. Викричала собі пупкову грижу, а пізніше дістала гнійну екзему. Все тіло гноїлося, мама молилася Богу, щоб забрав мене на той світ, щоб я і вона вже не мучились. Але помаленьку, з Божою допомогою, ми з мамою почали одужувати і вона частіше брала мене на руки, щоб я не лежала. Охрестила мене санітарка, помолилась наді мною і нарекли мене іменем Орися.

9 місяців мама виношувала мене в камері, 9 місяців я була в тюрмі. 30 грудня 1949 року прийшов наказ другої відправки мами в суворий Сибір. Санітарки тюрми дали мені трохи одягу, коцик, який я довго зберігала як пам'ятку з тюрми. Їхали в товарняку дуже довго, холод, голод. Завезли нас в село Партизанське, де на той час на висилці перебувала бабуся Олена. Вона постійно цікавилась, допитувалась людей по селищах, у які довозили українців, чи не чули прізвище Кукіль. Бабця знала, що рано чи пізно маму зловлять і виселять назад в Сибір. Мама не знала, що бабуся живе в цьому селі. Чисто випадково бабуся побачила її з малою дитиною і впізнала свою рідну дочку Яню.

У цьому селищі мама мала важку роботу в лісі, де робила нарівні з чоловіками. За непомірну працю давали 250 грамів хліба, половину з якого приносила з роботи додому своїй донечці. Руки, обличчя замерзали від страшних морозів, треба було постійно рухатись, на валянки намотували ще якесь лахміття, аби було тепліше в ноги. Тяжка була праця, не під силу жінкам, щотижня треба було відмічатися в комендатурі, чи не втекла часом ця людина. Минула важка каторжна зима, мама працювала на маслозаводі. Хліба вже видавали на пайки, скільки в хаті було членів сім'ї. На кожного члена сім'ї була норма. Треба було стояти звечора і займати чергу, щоб вистачило того хліба. А ще влітку посадили картоплю, брукву, яка заміняла нам цукор, їли лісні ягоди. Я важко захворіла на туберкульоз, мене довго лікували, возили на рентген в Красноярськ. Але з часом мене вилікували повністю.

За 13 років, що була на Сибіру, бачила 2 яблука, а як були цукерки, то було свято для мене. Після маслозаводу мама пішла працювати на будову, через те, що там більше платили. Одного дня впала з риштовки, важко покалічилась, після падіння довго боліла голова. Після тривалого лікування влаштувалась в школу прибиральницею, виконувала інші роботи, які їй були призначені.

За деякий час я знову захворіла на ревматизм, потім на жовтуху, я плакала, бо дуже боліла печінка. Проходили роки, у вихідні дні люди збиралися і зустрічалися із земляками, годинами сиділи разом, плакали та згадували про свою домівку, родичів та знайомих.

Зі смертю Сталіна контроль над вивезеними дещо послабшав. Мама тричі наймала адвоката написати у Верховну Раду про перегляд нашої справи і повернення в Україну. Але позитивної відповіді не було. На волю почали відпускати окремі категорії політичних в'язнів. З Божою допомогою прийшов і до нас той довгожданий день свободи, коли нам дозволено було повернутися на рідну землю. Тільки за третім разом нам прийшов документ, що наша сім'я ні в чому невинна і нас відпускають в Україну з поверненням майна.

Коли ми від'їздили, то нас проводжало майже усе селище. Ми з радістю поверталися на Батьківщину, адже Україна, то не холодний і не голодний Сибір. В жовтні 1957 року ми повернулися в рідне містечко, де не застали ні батька, ні своєї хати. Мамин чоловік, я його називала татом, за радянських часів тричі приїздив з Канади до нас в Україну в гості, просив маму приїхати до нього, але влада, через висилку в Сибір, відмовила мамі у поїздці. В Канаді він помер. Мама померла у 2001 році. Моя сестра Оксана проживає з сім'єю в Чернівцях.

Я виросла, здобула освіту, вийшла заміж, маю одного сина, але все своє життя відчувала на собі погляд терористичної влади. Тільки з проголошенням незалежності України я відчула свободу. Я горда тим, що дожила до часів, коли ми, українці, стали повноправними господарями на своїй землі. Дуже шкода мені і боляче, що мого дідуся, ще живим, викинули з поїзда-товарняка, як тварину. Десь там загинув, як інші люди, які так і не знають, що ми дочекалися незалежності України, як і моя бабуся Олена.

Орися (стоїть друга зліва) з мамою Іванною (стоїть перша зліва) та бабусею Оленю

(сидить перша зліва) серед засуджених земляків.

Таким був нами пройдений шлях, тяжкий, тернистий шлях в болях, в гризоті, в голоді та холоді. Тяжкі і не забуті ці спогади для нас. Але з Божою ласкою ми вийшли з цього стану. Проте спогади завжди залишають сльози на очах. Бабусю і дідуся реабілітували посмертно. 25 грудня 1991 року Прокуратура Тернопільської області видала довідку про реабілітацію мамі і мені. 

Джерело інформації. https://sites.google.com/vox-populi.com.ua/

VOX-POPULI-CRIMES-OF-THE-NKVD

Брат Ірини Цибух опублікував посмертний лист, який вона залишила на випадок своєї смерті. Ірина Цибух цінувала кожну мить життя, адже знала, що будь-якої миті може загинути...

"Привіт, прийміть мої співчуття, не люблю, коли ви сумуєте, але мине час і цей розпач розсіється, доведеться продовжувати жити життя. Тому не гайте час на страждання, живіть далі.

Зараз 19:19, субота 8 квітня 2023 рік, ми з 5м екіпажем працюємо для розвідки 80 бригади, на фоні грає Dream on від Aerosmith і вирішила, що за цей рік випадало так багато можливостей загинути, що можна знайти хоча б одну, щоб написати посмертний лист.

Сумно, що ми проживаємо настільки немічні, залежні від суспільного схвалення життя, що лише смерть дозволяє проживати абсолютну свободу.

Однак біда у тому, що життя закінчилось і ця свобода більше не має ніякого змісту. Сьогодні і навіки мені всеодно, що про мене, про вас, про цей текст, про усе скажуть люди.

Наберуть ці речення лайки чи ні, нарешті нічия думка мене не цікавить, я померла.

Свобода - це найвища цінність. Усі, скоро 25 років, минали часто у комплексах і страхах. Але найчастіше цьому шуму не було місця перед моєю свободою.

Найбільше за що хочу сказати дякую собі, батькам, брату, рідним та друзям, дякую, що дозволяли мені бути вільною, жити те життя, яке хочеться.

Повномасштабна війна змусила перестати бути рабом страхів, сьогодні, на жаль, не вдалося звільнитись повністю, але сподіваюсь у мене все вийде, цей лист тому допомога.

Щоб мати свободу треба мати ще інші цінності, треба розуміти себе, добре знати хто ти для себе є, що таке особисте щастя і як тобі до нього дійти. Маючи відповідь на ці запитання найважливіше залишається йти. Сьогодні тут, на Донеччині, я на шляху, тут є собою і роблю те, що хочу.

Насправді більше нічого не має значення, тому цей лист додається так просто - у цей момент, як і у той коли це станеться, мені не шкода померти, бо нарешті живу те життя, яке б хотіла. Не лукавитиму, щоб відчувати цю неодмінну, істину волю доведеться пройти ще не один сеанс терапії, страхів і сліз.

Сьогодні усе позаду, моє життя закінчилось і мені важливо було пройти його гідно: бути чесною, доброю, люблячою людиною.

Сьогодні ми працюємо для героїв і це гарна змога підтвердити свої цінності - бути дійсно тою людиною.

Дякую кожному, хто любив і підтримував мене.

У 1956 році німецький єврейський філософ Гюнтер Андерс написав таку пророчу думку:"Для того, щоб придушити будь-який бунт зверху, не варто робити його жорстоко. Архаїчні методи, як Гітлер, точно застарілі.

Достатньо створити колективну умову настільки потужну, що сама ідея бунту навіть на думку не спаде. Найкращим способом було б форматувати людей від народження, обмежуючи їхні вроджені біологічні здібності...

Тоді продовжуємо цю умову, різко знижуючи рівень та якість освіти, доводимо її до форми навчання без зусиль. Неосвічена людина має обмежений горизонт мислення, і чим обмеженіше її мислення - матеріальне, помірне, тим менше вона може бунтувати. Доступ до знань потрібно зробити більш складнішим і елітнішим... Нехай поглиблюється прірва між людьми і наукою, щоб інформація, спрямована на широку громадськість, була нечутливою з усіма можливими змістами - особливо без Переконання треба використовувати знову, а не пряме насильство: будемо масово транслювати на телебаченні розваги, які завжди лестять емоції та інстинкт.

Ми займемо свою свідомість марним і веселим - постійними розмовами і музикою, щоб не ставити запитань, не викликати думки.

Сексуальність буде найважливішим - як соціальна анестезія, немає нічого кращого. Загалом треба заборонити серйозність існування, висміювати все, що має високу цінність, зберігати постійні вибачення за тривіальність, щоб ейфорія реклами і споживання стала цінним складовою стандарту людського щастя і взірцем свободи.

Такий тиск за колективність сам по собі викличе таку інтеграцію, що єдиний страх (який доведеться підтримувати) - це виключення з системи і, таким чином, втрата доступу до матеріальних умов, необхідних для щастя. До масової людини, виробленої таким, треба ставитися як він є: продукт, теля і слідкувати за стадом. Все, що дає заснути його яскравість, його критичний розум - це морально добре, а те, що може його розбудити, треба боротися, висміювати....

Будь-які доктрини, які ставить під сумнів систему, спочатку повинні бути визначені як підривні та терористичні.". Гюнтер Андерс.

Людська перешкода 1956

9 квітня 1941р. у с.Конюхи Козівського району помер Сосенко Ксенофонт Петрович - Український етнолог, священик УГКЦ, лікар - гомеопат, письменник, перекладач, громадський діяч, член міжнародного товариства етнографів, учасник міжнародних з'їздів етнології, Двоюрідний брат Модеста Сосенка і батько Петра Сосенка, тесть О. Олександра Бучачцького. Член НТШ.

СОСЕНКО КСЕНОФОНТ ПЕТРОВИЧ (07.02.1860, С. МЕЖИГІРЦІ, НИНІ ГАЛИЦЬКОГО РАЙОНУ ІВАНО-ФРАНКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ — 09.04.1941, С. КОНЮXИ, НИНІ КОЗІВСЬКОГО РАЙОНУ ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ ОБЛАСТІ) — УКРАЇНСЬКИЙ ЕТНОЛОГ, СВЯЩЕНИК УГКЦ, ЛІКАР-ГОМЕОПАТ, УЧЕНИЙ-ЕТНОЛОГ, ПИСЬМЕННИК, ПЕРЕКЛАДАЧ, ГРОМАДСЬКИЙ ДІЯЧ. ЧЛЕН МІЖНАРОДНОГО ТОВАРИСТВА ЕТНОГРАФІВ, УЧАСНИК МІЖНАРОДНИХ З’ЇЗДІВ ЕТНОЛОГІВ. ДВОЮРІДНИЙ БРАТ МОДЕСТА СОСЕНКА І БАТЬКО ПЕТРА СОСЕНКА. ТЕСТЬ О. ОЛЕКСАНДРА БУЧАЦЬКОГО. ЧЛЕН НТШ. 

Поxодить зі стародавнього козацького і священичого роду. Його двоюрідним братом є художник Модест Сосенко (1875-1920).

«Батько мій Петро Сосенко був католицьким парохом в Межигірцях. Мати Йосифа з роду Синевицьких. Як тато, так і мати були з священичих родин. Батька предки походили з Дашниці, села на західній Галицькій Україні, – писав герой нашої статті у своїй біографії, створеній у травні 1933 року. – Громадяни того села мали бути козацькими переселенцями з Великої України і були солтисами, вільними від панщини людьми».

Вже у гімназії належав до культурно-освітнього гуртка «Української громади». Збирав етнографічні матеріали, які надав потім Євгену Желехівському для «Русько-німецького словника». Також народні пісні з Межигірців та Лемківщини К. Сосенко подав приблизно у 1892 році професору Омеляну Огоновському. Але вони не були опубліковані і, як припускав сам збирач, загубилися у вирі Першої світової війни.

Оскільки дуже любив малювати, то після гімназії вступив на третій курс мистецької школи Яна Матейки у Кракові. Паралельно слухав курси класичної філософії, історії, археології, польської літератури та анатомії у Краківському університеті. Навчався також у Львівському Університеті на теологічному та філософському факультетаx.

Напевне, став би художником, однак у 1879 році захворів на очі і змушений був покинути навчання в академії Матейки. Натомість пішов слідами батька-священика і вступив до Львівської греко-католицької семінарії. А що семінаристи у ті часи освіту здобували на теологічних факультетах університетів, то планував продовжити навчання на філософському факультеті. Так К. Сосенко потрапив на курси Омеляна Огоновського, взявся за старослов’янську мову та українську літературу.

1888 висвячений на священника УГКЦ, душпастирював у селаx Галичини (з 1901 року і до кінця життя в Конюxаx). Як сам писав, робота практично унеможливила заняття літературою та наукою. І все ж, постійно замовляв книги з Кракова і Німеччини, а протягом 1900-1914 років виношував думку відкриття власного видавництва.

«Після великої війни кинувся я на студії іраністики та арабістики, вважаючи, що в українській мові, культурі і історії є задатки іранізму і арабізму, – йдеться у біографії пароха-вченого. – Маю написаний досить об’ємистий словник ірансько-українських лінгвістичних аналогій, придав також збірку арабських лінгвістичних елементів в українській мові. При ужитковості збірка та нагодиться для арабських лінгвістів та письменників».

За свою працю та заxист українського населення 1920 року був арештований польською військовою владою і стояв під загрозою розстрілу. Був членом НТШ у Львові. Брав участь у з’їзді етноґрафів у Відні та в Ст. Ґабрієль. Переписувався з німецькими вченими, проф. унів. Шмідтом та проф. Ґахсом, які присилали йому звідомлення зі з’їзду, коли вже сам не міг туди їхати.

Дослідницька робота отця Ксенофонта не заважала ані душпастирській, ані родинній. У пароха та його дружини Елеонори (дівоче прізвище Струтинська) було шестеро дітей: Софія, Марія, Емілія, Петро, Дарія та Наталія. Із них донька Софія, у заміжжі Придаткевич, стала вчителькою у Конюхах і зібрала багату колекцію місцевої вишивки.

Син Петро став відомим правником і працював у Всеукраїнській Академії Наук у Києві. Був репресований у 1933 році і вбитий у 1937-му. Донька Марія вийшла заміж за отця Олександра Бучацького – засновника і першого коменданта Уряду Новиків, тобто пластового новацтва. Отець Олександр, хоча і жив у Львові, приїжджав у Конюхи допомагати старенькому отцю Ксенофонту.

Отець Ксенофонт Сосенко помер 9 квітня 1941 р. і похований на кладовищі у Конюхах. У цьому ж селі стоїть дерев’яна церква Зіслання Святого Духа 1607 р., у якій служив цей незвичайний парох. Храм місцева громада береже як свою спільну пам’ять, хоча має новіший, мурований.

Праці:

«Про містику гагілок» (у ж. «Поступ», 1922),

«Праджерело українського релігійного світогляду» (1923)

«Культурно-історична постать староукраїнських свят Різдва і Щедрого Вечора» (1928).

Неопубліковані праці:

про Гаїлки та Староукраїнський Великдень,

про Купала,

«Ґенеза козаччини»,

«Дніпро і Подніпров’я» («Дніпро та Придніпрянщина»),

словник ірансько-українських лінгвістичних аналогій,

збірка арабських лінгвістичних елементів в українській мові,

збірка лінгвістичних і арабських аналогій в назвах рік, гір і місцевостей Подніпров’я й Західної (Галицької) України.

1991 року громадськість села Конюxи вирішила створити меморіяльний музей К. Сосенка в будинку, де він жив. Фото.

Джерела:

Лічинська, С. Пам’ять житиме вічно [Текст] : [про священика-етнолога о. Ксенофонта Сосенка] / С. Лічинська // Місто. – 2010. – 24 листоп. – С. 7 : портр. – (Пам’ять).

Мороз, В. Отець Ксенофонт і Різдво [Текст] : [про отця К. Сосенка, греко-катол. священика, видат. громад. і культур. діяча, знаменитого етнолога, етнографа та фольклориста, діяльність якого пов’язана з с. Конюхи Козів. р-ну] / В. Мороз // RIA плюс. – 2015. – № 1/2 (31 груд.-13 січ.). – С. 19 : фот. – (Ретро).

Шкільний, В. Жертовна праця в ім’я Бога і рідного народу [Текст] : виповнилось 150 р. від дня народж. отця Ксенофонта Сосенка, греко-католиц. священика, видат. громад. і культур. діяча, знаменитого етнолога, етнографа та фольклориста, діяльність якого пов’язана з нашим краєм / В. Шкільний // Свобода. – 2011. – 11 лют. – С. 3 : портр. – (Ювілеї).

Джерело.https://irp.te.ua/sosenko-ksenofont-petrovy-ch/

Я щаслива, що Господь вернув мені сина. Про Євгенію Андрусяк. "Свої спогади я писала 1990 року на прохання сина, якого я шукала довгих 11 років"

Євгенія Гуцуляк-Андрусяк.

Мені хотілося, щоб про мого чоловіка Василя Андрусяка взнали більше як про людину, а не тільки воїна. Він командував 5 бойовими куренями УПА на теренах ТВ-22 «Чорний Ліс». Він присвятив себе і віддав своє молоде життя за волю України.

Повінчалась я з Василем Андрусяком у селі Посіч ввечері 11 травня 1945 р.

24 лютого 1946 р. попавши під облаву був поранений, тому дострілив сам себе. Тіла Василя («Різуна») і його побратима Бориса («Бояна») возили потім селами, зганяючи людей на впізнання.

10 березня 1946 року народився в мене син. Коли мене запитали, як буде називатись синок, я згадала, що тата його, Василька, вже немає серед живих і відповіла: «Василько».

Перебуваючи в підпіллі я віддала сина доглядати родині Марії і Василя Безушків, молодих людей, бездітних, чесних, розумних, порядних.

Я вдень сиділи в бункері, а коли було спокійно в селі, ввечері виходили. Я бігла до дитини, що була досить близько. Безушки любили мого синочка. Він до них привик. Але коли я приходила, то горнувся до мене.

Хотіла віддати сина до брата в Снятин. Брат не міг взяти дитину, бо енкаведисти в Снятині вже знали, що в мене народився син і вони могли забрати дитину від нього.

7 серпня 1947 р. облавники спіймали мене з синочком. Керував операцією полковник Нечаєв.

Підчас слідства полковник Нечаєв наполегливо вимагав, щоб я підписала статтю з осудом ОУН-УПА, діяльності чоловіка, тобто покаянну. Він говорив:

- «Завтра будеш на волі, сина віддадуть, отримаєш квартиру – де хочеш, навіть у Києві».

- «Ні!»

- «Ти за один підпис зрікаєшся сина?»

- «Я сина не зрікаюсь, на зраду не піду, не діждеш!»

- «Вас нема за що судити – відпустимо».

Я відповіла: «Ненавиджу – ви мої вороги, ви родину мою знищили, чоловіка вбили!»

- «Ти сина ніколи не побачиш, я особисто постараюсь, хіба уб'єш його».

Слідство. День і ніч допити, лайка, погрози, штовхани, вночі не дають спати, наказують цілу ніч сидіти або стояти. Вдень спати не можна, в камеру щохвилини заглядає наглядач: «Не спать, не лежать!» Уночі знову тягнуть на допит. В карцері я була два тижні одна.

Засудили мене на 10 років ув’язнення.

1948 рік. Попала в концтабір на півночі біля ріки Сосьви.

Перебуваючи в таборах писала листи, щоб дізнатись про долю сина.

На Тисьмі застала нас вістка, що помер наш кат Сталін. Як плакали за ним росіяни, які мали строки по 25 років! Жаліли за ним, що мало їм дав.

Писала неперервно листи, щоб відшукати сліди мого синочка. Молилася, просила Ісуса, Матір Божу, щоб не покидали мене, щоб допомогли знайти мені синочка. Я вірила, надіялась, і молитва допомогла мені вижити.

Мене звільнили 1955 року зі зняттям судимості і всіх, зв'язаних з судимістю, обмежень. Я поїхала до брата Василя у Львові. Мене не прописували, тому поїхала до знайомої на Волинь, в Костопіль.

Знову продовжила пошуки сина. Поїхала в Калуш. Звернулась в той будинок, куди віддали сина в першу ніч. Дізналась, що дитину принесли військові вночі 7 серпня 1947 року. Не записували, а рано забрали, та відвезли до Станіславова.

В Станіславові по вулиці Карла Маркса, 9, дитячого будинку грудної дитини вже не було. Пішла до обласного прокурора по вул. Чапаєва, 25.

Прокурорша подивилась на мене , а тоді каже:

- Що, Ви в справі дитини? Хочете забрати? Вашої дитини нема, ми віддали її на усиновлення.

- А хто Вам дав таке право? Як Ви посміли без моєї згоди комусь віддати? Ви добре знали, що я шукаю його. Що наробили, тепер справляйте. Я Вас подам до суду!

Вона почала мене умовляти:

- Ви йому чужа тьотя. Він вас не знає. Він від Вас відмовиться. У нього вже є інші батьки. Ті люди, що його взяли, Вашого сина краще виховають.

Я спокійно слухала, а потім сказала:

- Вистачить читати мені Ваші нотації, досить, що Ви всі десять років усілякі брехні писали. Кому віддали? Де ті люди, котрі забрали його? Я зараз піду до обласного прокурора, якщо і він нічим не допоможе, поїду в Москву.

Через два тижні я одержала з прокуратури м. Станіславова повідомлення: «Ваш син Андрусяк Василь Васильович, він же Ганусяк Вася, усиновлений Корсаковим П. Е. і Корсаковою А. С. Вони проживали в м. Станіславі по вулиці Білій. З міста Станіслава виїхали в місто Київ, їхня адреса в Києві нам не відома.

Однак виявилось, що Корсакови виїхали в Смоленську область та проживають у м. Єльні.

До Єльні приїхала рано, зупинилась у готелі, пішла в суд. Сказала, що через суд хочу повернути сина. Суддя сказав, що у них немає всіх необхідних документів. Зберуть їх тоді буде суд. Я сказала, що піду на Піонерську, де живе мій син, хочу його побачити. Суддя не радив мені йти, бо буде недобре, коли син все взнає та ще й я почну плакати. Я пообіцяла, що не буду плакати. Однак, будучи так близько, не можу від’їхати не побачивши сина.

Прийшла до Корсакових, вдома була старенька бабуся. Я запитала: «Где Анастасия?» Вона перелякано запитала: «Хто вы?» Я представилась, що з Асею разом працювала, що я у відрядженні і прийшла їх провідати. Питаю:

- Где Вовочка?

- Он гуляет.

Коли Василько зайшов у хату, привітавшись, я глянула на нього: він настільки був подібний до мене на моїй фотографії в приблизно такому ж віці.

Він роздягнувся, а я шапку з голови зняла і поцілувала: «Какой ты большой вырос, я тебя маленьким видела».

Син наливає обід, пропонує мені, пригощає мене чаєм. Я йому сказала, що працювала з мамою. Питаю: «Поехал бы он в Станиславов?» – «Если мамка разрешит, то поеду». Пообіцяв дати мені фотографію. Побіг в кіно, а потім на уроки.

Він побіг, а бабця до мене з плачем: «Вы что-то знаете. Вы целуете, как родная, неродная не поцелует так, я знаю». Вона розплакалась: «Не дам Вовку, он мой, я его на плечах носила. Если хотите его забрать, берите и меня, сыну я не нужна, а невестка меня не любит».

Я заспокоїла її: «Если сынок захочет ехать ко мне, я заберу вас обеих». Старенька почала мені розповідати, що у невістки не було дітей після двох операцій – позаматкова вагітність, тому вони вирішили взяти дитину з дитбудинку. Коли йшли брати, взяла з собою сусідку, щоб порадила, котрого їй взяти. Питає: «Взять он этого? Мне он нравится, у него чорные глаза».

Дитину виконком не всиновив, бо не знали, де його батьки. Так дитина перебувала в них, часто, як Корсаков прийде п'яний, невістка йому наперекір відносить малого назад в дитячий будинок, але за якийсь час знову принесе. Людям говорили, що це дитина чоловіка, як він був у Станіславові в армії «по борьбе з бандитизмом», то його знайома медсестра народила дитину і померла. Він хлопчика здав у будинок грудної дитини, а коли його жінка приїхала, дитину вирішили забрати. Але люди не вірили в ці бредні, і сусіди знала правду.

Прийшла господиня, запитала, чи я бачила Вовку, чи йому щось говорила. Я відповіла, що нічого не говорила. Вона розплакалась, казала, що ніколи по судах не ходила, щоб я дитину забирала без суду. Пішла я в суд, все розповіла, що вона готова віддати дитину без суду. Суддя сказав, щоб ми прийшли завтра разом, він усе оформить, і я заберу дитину. Ввечері синок з другом йшли зі школи, ми разом прийшли. Господиня вже була вдома. Син запитав мамку, чи можна дати фотографію мені і що написати. Вона сказала: «Напиши: на память т. Жене».

Я подякувала, а син з товаришем пішли робити уроки. Тоді мамка каже:

- Вы где-то шлялись по миру, а теперь хотите забрать великого парня.

Я відповіла: «Суд будет, нас разсудять, а где захочет мой сын, так и будет, я насильно его не заберу.»

Суд мав відбутись через пару тижнів. Мій поїзд був увечері, тому вирішила ще раз побачити сина. Він був з товаришем. Коли з ними попрощалась, то мене наздогнав його товариш, та й питає:

- Тетя, это правда, что Вовка ваш сын?

- Кто тебе это сказал?

- Дети в школе.

- Не говори ему, он возможно будет плакать.

- Он уже все знает, ему в школе рассказали, спрашивает, почему она мне нечего не говорит. Вы ему расскажите, он большой, много читает, умный.

Через пару місяців я приїхала на суд. Пішла на помешкання до мамки. Синок вийшов до другої кімнати, я пішла за ним і прошу:

- Пошли со мной в город, купим кое-что, может, какие книги красивые.

- Иди сама, а то все будут смотреть.

- Меня некто не знает.

- Знают.

- А ты знаешь?

- Нет, не знаю и не хочу знать.

- Но я тебе должна сказать, что я твоя мама, твое имя Васылько Андрусяк, отца твоего нету, погиб, ты у меня один, скоро будет суд, присудят мне.

- Я хочу здесь жить, я некуда не поеду.

- А я не буду тебя забирать силою. Завтра будет суд, присудят мне, а ты, как захочешь, можешь жить здесь. Писать будешь?

- Не знаю.

- Все одно приедешь ко мне, через пять, десять, двадцать лет, но приедешь.

- Возможно.

Я його поцілувала, а він схилив головку і не дивиться на мене. Я не плакала, я тоді була дуже слаба, немічна, але сильна духом, я знала, що плач не дасть мені сили, щоб боротися. Пішла ще до міста, купила деякі книжки, гостинці та занесла йому. Потім ще зайшла в суд, розповіла, що дитина все знає, що йому в школі все розказали.

На другий день прийшла в суд. Зібралося багато людей, мене і Корсакову викликав суддя (Корсаков на суд не з'явився, Корсакова принесла довідку, що в нього температура), запитав: «Чому не привела сина? Приведіть дитину».

Корсакова привела малого, сама плаче, а дитина заспокоює: «Не плач, я сказал, что некуда не поеду».

Суддя і засідателі зайняли свої місця. Зачитали наші прізвища, сказали Корсаковій посадити біля себе дитину. Суддя: «Андрусяк, расскажите, какое вы имеете дело к Корсаковым».

Я встала і все розповіла, як на молитві, а під кінець сказала, що надіюсь на справедливий радянський суд. Я спокійно говорила, не плакала. Я говорила по-російськи, а коли я говорила по-російськи, то в мене в душі все як закаменіло. Після мене запитання до Корсакової, вона почала розказувати. Плаче. Суддя сказав, щоб вона взяла себе в руки. Питає:

- Вы признаете право матери на сына?

Вона відповіла, що визнає, але дев'ять років виховувала дитину.

Суддя каже:

- Вы имели радость, когда он был маленький, а она была лишена этой радости. Теперь она нашла сына и имеет право на него. Почему вы еще не усыновили его?

- Исполком не дал согласия, ибо не знали, где родители ребенка.

- А как Вы в школу записали без документов?

- Это муж записал.

- Он работал в КГБ, – сказав засідатель.

Тоді суддя звернувся до сина і запитав його, в який клас він ходить, як вчиться, чи знає, котра його мама. Він відповів:

- Теперь знаю.

- Кто тебе сказал?

- Дети в школе.

- Поедешь с мамой?

- Нет. Я хочу здесь жить.

- Почему ты не хочешь ехать с мамой, или потому, что ты ее не знаешь? Усе дети имеет родную мать, а у тебя чужая тетя.

А він заплакав і сказав:

- Если бы я с нею все время жил.

- Знаешь, сынок, была война, мать посадили, пока разобрались, ее оправдали. Она приехала и начала искать тебя. Она все время искала тебя.

Другий засідатель питає:

- А, может, поедешь в гости к маме, посмотришь, как она живет. Понравиться – останешься, а нет – назад приедешь.

- Поеду в гости.

Суд вийшов на нараду. Ми сиділи в залі. Люди говорили, хто за нею, а хто за мною. Яка довга була та перерва! Я молилась у душі: Господи, ти все знаєш, будь мені і тут суддею. Я була як в тумані, здавалось, що все мені сниться!

Нарешті: «Встать. Суд идет!» Всі встали. Суддя зачитав рішення, дитину присудили мені.

Після суду викликав нас, двох мам, суддя. Він сказав до Корсакової: «Не пробуйте задерживать паренька, он с характером, он все равно уйдет от вас». І до мене звернувся: «А Вы постарайтесь, чтоб он почувствовав, что он у родной матери».

Вийшли з суду, Корсакова з сином пішли до своєї домівки, а я в готель. Потім вирішила піти до Корсакових, щоб довідатись, коли поїде в гості до мене Василько, може, тепер зі мною.

Прийшла до них. На подвір'я, мамка сиділа з малим і розмовляла, опісля підійшла до мене, заявила, що Вовка не поїде до мене, поки бабця жива, бо хто її догляне, всі на роботі, а вона дуже хвора.

Корсакова попросила, щоб я виписалася з готелю і посиділа коло бабці, бо їй треба на роботу. Я виписалась і прийшла. Сиділа коло хворої, вона важко дихала, пульс дуже слабенький, з перебоями. Запитала, чи заберу Вовку, і сказала, що тепер вона може спокійно померти, бо вона за нього переживала, що вона дала йому 14 карбованців.

Синок носив суху траву на стрих хати. Я спитала:

- Для чего ты это делаешь?

- Буду там спать.

Але там спала я, бо так розпорядилася Корсакова. Вона переживала, що сусіди будуть приходити до хворої і дивитимуться на мене.

У п'ятницю бабці стало погано, вона почала задихатись, у грудях сильні хрипи, я післала малого викликати мамку. Вона прийшла з молодою лікаркою, яка визнала запалення легенів і запропонувала негайно везти до лікарні. Під'їхав до хати віз, запряжений конем, син виніс хвору маму, поклав на солому. Корсакова я побачила крізь вікно, коли клав свою матір на віз. Я в той час сховалась за піччю. Корсаков вперто уникав зустрічі зі мною.

Корсакова накрила її, сіла на воза і попросила мене, щоб я з нею поїхала до лікарні. Була сильна спека, бабка розкривалась, не мала чим дихати. Проїздили коло млина, Корсакова зупинила коня, каже, що має занести мішок у млин, і побігла. Я залишилась одна коло воза, бабця стала задихатись, я бачу, що вона помирає. Кличу: «Ася, бабка умирает». Вона прибігла, налила в рот лимонаду, але він вилився. Корсакова закричала. Я накрила покійницю з головою. Корсакова сіла на воза і рушила далі. Я питаю:

- Куда едешь?

- В больницу.

- Чего уже мертвую везти в больницу, везите домой.

Коли привезли на подвір'я, малий, як побачив, утік десь у поле. Занесли покійницю в хату. Корсакова питає: «Что делать?» Я сказала, що треба робити, а вона говорить: «Сейчас придут соседи, будут на Вас смотреть, а не на покойницу». Я забралася на стрих, на сіно. Лежала і слухала. Там, у хаті, рух, ходили, говорили до пізньої ночі. Я не могла заснути. Пси гавкали, мені здавалося, що хтось до мене лізе і хоче мене вбити, щоб помститися за дитину. Боялася таки Корсакова, тому що він не хотів зі мною зустрітися. Всю ніч я не могла заснути.

Бабусю поховали. Вовка вирішив їхати зі мною, а не залишатись з Корсаковими. Корсакова почала Вовку виряджати. Складала його речі, шкільні підручники. Малий питає: «Учебники забрала? Опять придется учить украинский язык». Я заспокоїла його: «Пойдешь в русскую школу».

Перший рік ми з ним розмовляли тільки по-російському, але чоловік і та бабуся, чужа, що жила у нас, говорили з ним по-українському. Пригадую, як перший раз прийшла на батьківські збори. Класна керівничка Чорноудова сказала: «Хороший у вас хлопчик, Андрусяк, уважний, грамотний, товариський. Він недавно приїхав з Росії, ми його звільнили від екзамену з української мови, але він все одно прийшов і написав диктант на «п'ять». Я була дуже щаслива.

Після закінчення шостого класу ми поїхали до Станіславова. Там у нього були друзі, з якими він ходив до школи в перший і другий клас. Василько познайомив мене з сусідкою, де вони жили по вулиці Гладкій, 8. Потім повернулись до Костопіля, де я тоді жила

Закінчивши сьомий клас, він захотів поїхати до Корсакових. Я не могла з ним поїхати, бо була хвора чоловікова мама, тому Василько поїхав сам. «Не переживай, – каже він, – я знаю, де треба робити пересадку, де компостувати квитки». Я його відпустила.

Після канікул приїхав додому, в Костопіль. Був слухняний, ніколи не відмовив мені, якщо я його просила. Про тата нічого не розказувала йому. Часом принагідно скажу: «Твій тато», – а він якось аж знітиться. І мені здавалося, що він нічого не хоче знати про батька, бо сам ніколи не запитував про нього. Так пройшли шкільні роки.

Вступав у авіаційне училище, дуже хотів бути пілотом, але наше минуле стало на перешкоді.

Після армії вступив у політехнічний інститут. Закінчив його. Оженився з гарною, дівчиною з Станіславова, куди поїхав жити після закінчення навчання.

Я не могла купити хати в Станіславові і жити поруч сина, оскільки мене не прописували.

Купила хату у Львівській області. Жила одна. Мене часто провідували брат з дружиною, які жили у Львові. Син з дружиною і внуки приїздили рідше, бо обоє працювали, а внуки вчились.

Совєтський Союз почав добігати з свого кінця. Нарешті я таки переїхала в Івано-Франківськ, ближче до сина та онуків. Коли ж у 1989 р. я розповіла синові все про його батька, він сказав: «Напиши все, нехай для внуків залишиться». Я щаслива, що Господь вернув мені сина, який є добрим сім'янином, мене поважає як маму і ніколи не дорікав ні в чому, особливо, що через мене не знав материнської ласки. І що син гідний свого батька та з пошаною згадує його. На все Воля Божа. Слава Йому!

Джерело інформації

VOX-POPULI-CRIMES-OF-THE-NKVD

Ми були.. ми є.. ми будемо..Фото Г.О. Лупія. Молода з дружками (старша дружка теж у вінку) Черкащина, Чорнобаївський р-н, с.Воронинці. 50-і рр. ХХ ст.

(Джерело інформації https://honchar.org.ua/). За іншими джерелами це Полтавщина.

Ми були.. ми є.. ми будемо..Церковний хор (Або церковно-приходська школа) с. Андріївка Хорольський р-н. Полтавська обл. 1919 рік.

80 років тому: 25.03.1944 – у Празі, Чехо-Словаччина помер Борис Матюшенко, лікар-гігієніст, доктор медицини (1912), дійсний член НТШ (1931), громадсько-політичний діяч.

Закінчив медичний факультет Київського університету (1909). Працював військовим лікарем, асистентом у клініках при Київському університеті, Жіночому медичному інституті. З 1903 – член Революційної української партії, з 1905 – Української соціал-демократичної партії. 

Під час Першої світової війни служив у госпіталях. Від серпня 1917 організатор служби охорони здоров’я в Україні, керівник Головної медично-санітарної управи при Генеральному секретаріаті внутрішніх справ УНР, співорганізатор Всеукраїнської спілки лікарів. За Української Держави (Гетьманат) – директор департаменту лікарської допомоги і шпитальних справ Міністерства народного здоров’я та опікування. Міністр народного здоров’я та опікування УНР (12.1918-02.1919). Член української делегації на Паризькій мирній конференції (1919-1920). Голова дипломатичної місії УНР у Бельгії (1919-04.1920). Керівник Закордонного бюро Українського Червоного Хреста (1920-1921). 

Професор Українського вільного університету в Празі (від 12.1921), співзасновник Української господарської академії в Подєбрадах (Чехо-Словаччина), професор Карлового університету в Празі, завідувач кафедри Євгеністичного інституту Ч-СР. Засновник (1922) та керівник (1923-1935) Спілки українських лікарів у Чехо-Словаччині. Редактор «Українського медичного вісника» (1923-1925). Співредактор «Латинсько-українського медичного словника» доктора М. Галина (1926). Організатор українських наукових з’їздів у Празі (1926, 1932). Дружина Марія Матюшенко (з дому Гоженко), громадсько-політичні діячка. Народився у Києві 1883.

Джерело інформації фейсбук сторінка Zenon Borovets 

Ми були.. ми є.. ми будемо..

Ми були.. ми є.. ми будемо..Український церковний хор із села Ульбарів (зараз Нагірне, Рівненська область). 1937 рік.

90 років тому: 16.03.1934 – московитська комуністична газета «Пионерская правда» (за нею й низка інших радянських газет) надрукувала донос піонерки Олі Баликіної із села Отрада Спаського району Татарської АРСР до Спаського ОГПУ на власного батька, що він разом з іншими колгоспниками крав колгоспний хліб.

Наслідком цього відбувся арешт 16 селян, які в липні цього ж року всі були засуджені до різних термінів ув’язнення, зокрема батька Олі покарано на 10 років строгого режиму.

В абсолютному вираженні будь-яка крадіжка є злом (в християнстві гріхом). Проте як в арифметиці враховується знак перед числом так і в житті завжди враховуються обставини, що спричинили певне зло. Навіть якщо винести за дужки таку традиційну національну рису московитів як злодійкуватість, про що нерідко пишуть їхні ж інтелектуали, комуністична система від початків свого існування створила такі суспільні умови, що для більшости простих громадян вкрасти в держави стало однією з умов їхнього виживання. 

В радянські часи поцупити щось в держави навіть вважалось маленьким відшкодуванням того, що система через рабську працю нахабно відбирала в селянина або робітника. Правда не кожен міг щось потягнути, то ж найповніше ця сатисфакція виявлялася у ставленні до праці – в радянські часи популярною була сентенція: «вони роблять вигляд, що мені платять, а я роблю вигляд, що їм працюю». 

Проте в цій історії є щось значно більше, а саме який велетенський вплив мала більшовицька пропаганда на свідомість особливо підлітків, які ще не вміли простежувати причинно-наслідкових зв’язків. Минуло неповних два роки від загибелі Павліка Морозова (вересень 1932), з якого пропаганда зробила піонера-героя замордованого нібито куркулями за комуністичну ідею (насправді не ретушована історія виглядала дещо інакше), як радянською імперією почала ширитись хвиля доносів в каральні органи саме від підлітків. На початку 1935 на станції Вахрушево Кіровського краю піонерка Анна Соколова випадково почула розмову між залізничниками, які «злораділи» з вбивства Кірова й відразу донесла в місцевий партком. 

Звісно робітники потрапили за ґрати. Приблизно того ж часу піонер Коля Щеглов викрив свого батька як «ворога народу» і звернувся в органи НКВС з проханням його розстріляти. Ну не могло НКВС не дослухатись до бажання дитини. Поступово комуністичний режим вибудував в країні широко розгалужену систему доносів. В кожному трудовому колективі, а особливо наукової, технічної та творчої інтелігенції, все сказане уважно слухала та запам’ятовувала мережа стукачів й пізніше викладала в детальних звітах. При цьому радянський стукач не наважувався щось приховати від куратора, бо усвідомлював, що крім нього в колективі ще є один чи декілька донощиків про яких він не знає.

А наша «героїня», Оля Баликіна, завершила сумно хоча й закономірно: після Другої світової війни за доносом сусідів була засуджена на 10 років ув’язнення. Ось таке воно життя, чи як мовлять французи «с'est la vie».

Джерело інформації фейсбук сторінка Zenon Borovets 

Ми були.. ми є.. ми будемо.. Молодь у вишитих сорочках.Фото: Національний музей Гуцульщини та Покуття.

Ми були.. ми є.. ми будемо..Таромське, 1881 р. У стародавні часи місцевість називалася Тарентський Ріг й описувало Таромську гору, з якої відкривається краєвид на долину Дніпра.

Першу згадку про запорізьке козацьке містечко Таромське, біля міста Нові Кодаки, описав Феодосій Макаревський у 1704 році, коли він подорожував цими місцями.

За твердженням краєзнавця Дмитра Яворницького, козаки вважали урочище Таромське своїм найдавнішим займищем.

Воно розташовувалося на старовинному шляху з Києва «вниз», вздовж Дніпра на Хортицю, Крим, Кавказ та Азію. Містечко належало до Кодацької паланки Запорожжя.

30 років тому: 15.03.1994 – у Варшаві помер Ярослав Полянський, диригент, музикознавець, композитор, фольклорист, педагог.

У 1947 в рамках операції «Вісла» з родиною виселений на захід Польщі. Закінчив Педагогічний ліцей та музичну школу в Гожові, відділ диригування Вищої музичної школи у Варшаві (1961-1966). Організатор і перший керівник чоловічого хору «Журавлі» Українського суспільно-культурного товариства у Польщі (1972-1983), організатор та диригент Лемківського мішаного хору, Мішаного хору «Думка», Молодіжного камерного хору церковної музики, хору «Тисячоліття». 

Від депортованих у різних регіонах Польщі та Словаччини записав понад 3000 лемківських пісень, з яких опублікував близько 800. Автор 15 вокальних творів на тексти Є. Самохваленка та Б.-І. Антонича, численних хорових обробок, співорганізатор шести українських фестивалів. Заслужений діяч культури Польщі (1967), член Спілки польських композиторів (1978). Нагороджений Бронзовим та Срібним Хрестами заслуги, Золотою відзнакою спілки хорів і оркестрів. Народився у с. Поляни біля Криниці на Лемківщині, нині в Польщі 1930.

Джерело інформації фейсбук сторінка Zenon Borovets 

80 років тому: 13.03.1944 – у Львові помер Василь Сімович, видатний вчений-мовознавець, філолог, дійсний член НТШ (з 1923). Закінчив філософський факультет Чернівецького університету (філологія). Співредактор видань РУП та громадський діяч у Чернівцях.

Працівник Союзу Визволення України (1914-1918), організатор культурно-освітньої праці в таборах полонених українців. Професор Українського Високого Педагогічного Інституту ім. Драгоманова у Празі (1923-1933), завідувач кафедри української мови, проректор (1925). Учасник низки філологічних і славістичних з'їздів. Професор і завідувач кафедри української мови Львівського університету (з 1939), у липні 1941 обраний ректором, проте німецькі окупанти закрили університет. Керівник Наукового фонду при Українському Центральному Комітеті (1942-1943), редактор «Українського Видавництва» (1941-1944). Працював у галузі історичної фонології, морфології, словотвору, історії мовознавства. Народився у с. Гадинківці на Тернопільщині 1880.

«Поєднуючи в собі аристократизм почувань з виснажливою працею чорнороба від культури, Василь Сімович належить саме до таких українських інтелігентів, яких можна назвати правдивою аристократією – аристократією сили та праці, а не роду чи маєтку». Професор Людмила Ткач.

«Сімович за життя був живим прикладом того, яким повинен бути не тільки визначний громадянин, а й великий учений. Сувора методологія, повага до фактів, вичерпне знання джерел, наукова чесність, ідейність, переконаність, дисциплінованість, широкий круговид, колосальна працьовитість – ось кілька рис Його портрету як науковця». Ю. Шевельов.

«Василь Сімович… мав широкі впливи в українських колах Львова, у демократичних обставинах міг би, може, кандидатувати на президента, але був занадто порядний для такої посади». Ю. Шевельов.

Джерело інформації фейсбук сторінка Zenon Borovets 

Ми були.. ми є.. ми будемо..Перемишляни - с. Болотня 1943 рік.

100 років тому: 9.03.1924 – у с. Роп’янка, нині в Польщі народився Михайло Федак «Смирний; Черник», райпровідник ОУН, громадський діяч на еміграції.

Навчався у Перемишльській гімназії (1936-1939; не завершив з початком війни) та Холмському технічному ліцеї (1941). Закінчив Українську учительську семінарію у м. Криниця (1943), вчителював у с. Мшана на Лемківщині. Член ОУН (1943), провідник району № 2 надрайону «Верховина» (1-ша округа ОУН). Заарештований німцями (1944), проте дивом видобувся на волю та перейшов у підпілля. 

Після депортаційної акції «Вісла» частину своїх підлеглих вислав рейдом на Захід, а сам залишився із 22-ма підпільниками. Взимку загинуло 6 побратимів тож на весну 1948 із 16-ма стрільцями рейдом пробився до Західної Німеччини. У 1949 в складі кур’єрської групи прибув на рідні землі, в листопаді 1949 знову повернувся в Німеччину. 

Одружився з Марією Баюс (1950), в шлюбі народилися донька Мирослава-Анна та син Мстислав-Теодор. Фінансовий референт Головної управи братства колишніх вояків УПА (від 09.1954) та організаційний референт Спілки української молоді. З сім’єю емігрував до Канади (1957). Засновник і керівник української друкарні «Київ», директор Свято-Миколаївської української школи, голова Об’єднання педагогів Канади (1960-ті – 1970-ті). Перший голова Об’єднання лемків Канади, секретар Головної управи колишніх вояків УПА США та Канади, співорганізатор (1973), головний адміністратор (1973-1983) та член Видавничого комітету «Літопису УПА». Помер у м. Торонто, Канада 2005.

Джерело інформації фейсбук сторінка Zenon Borovets 

80 років тому: 7.03.1944 – за рішенням військово-польового суду УПА розстріляний Порфир Антонюк-«Сосенко; Кліщ», командир загону УПА ім. Богуна ВО «Турів».

Освіта неповна середня. Під час служби в польському війську закінчив школу підстаршин, отримав звання капрала (сержанта). Під час німецької окупації комендант постерунку поліції в селі Олевськ, нині Любомльського району. За наказом ОУН покинув службу та перейшов в Свинаринський ліс (Володимир-Волинський район), де організував сотню «ім. Івана Мазепи» (03.1943). Невдовзі в непрохідній лісистій місцевості, оточеній болотами, створив бойову базу «Січ», штаб якої локалізувався у с. Вовчак. На базі функціонувала підстаршинська школа ім. С. Петлюри. Тут працювали майстерня зброї, різноманітні допоміжні майстерні, млин, тартак, до роботи в яких залучено серед інших фахівців не українців. Гарбарнею і м’ясним цехом керували чехи, головним лікарем військового шпиталю був єврей Варм з Варшави, а його дружина працювала медсестрою, другим лікарем був єврей Грифель з Луцька, який мешкав тут з родиною. 

У військовому підрозділі, який виріс до рівня загону (полк), воював Азійський легіон сформований із колишніх солдат і офіцерів Червоної армії (переважно вірмен, узбеків, татар) у складі 5-ти чот (взводів) під командуванням майора ЧА Соловйова-«Солом’яного» та його заступника капітана Краснова-«Чубатого». До загону ім. Богуна входив також єдиний в УПА польський підрозділ із колишніх польських поліцаїв, які покинули німецьку службу та зі зброєю перейшли в ліс. Проте наприкінці січня 1944 цей підрозділ перейшов до 27-ї Волинської піхотної дивізії Армії крайової. Пізніше на сторону червоних партизан перейшли азербайджанець, старший лейтенант «Козаченко», лейтенанти Микола Семенюк-«Орел» та Андрій Пілішенко-«Бортенко», декілька московитів, 35 вірмен, 40 узбеків.

Станом на 30.11.1943 чисельність загону складала 1049 стрільців, в грудні через наближення фронту частину місцевих вояків відпущено в рідні села. В числі найважливіших боїв загону знищення німецької залоги у Домінополі (17.04.1943), відбиття нападу німецько-польського карального формування чисельністю понад 500 вояків при підтримці авіації біля с. Літин (24.07.1943; загинуло від 80 до 180 гітлерівців, 22 повстанці та більше 100 мешканців с. Туличів), бій з німецьким полком при підтримці бронеавтомобілів, кількох танків, бронепотяга біля с. Радовичі (7-9.09.1943; за німецькими даними вбито і поранено 208 вояків), бій чоти Андрія Марцинюка-«Берези» біля с. Новий Загорів (8-11.09.1943). 

В літературі повстанцям Антонюка-«Сосенка» інколи приписують знищення на шляху Брест-Ковель шефа спецвідділів СА та особистого друга Гітлера, обергрупенфюрера Віктора Лютце (3.05.1943), проте більшість дослідників заперечує цю подію. Важкі бої загін ім. Богуна звів із рейдуючою дивізією червоних партизанів «ім. Сидора Ковпака» під командуванням генерал-майора Петра Вершигори (кінець січня 1944) чисельністю від 1400 до 1500 вояків. Сили повстанців на той час нараховували від 400 до 500 стрільців (приблизно один курінь). Перед появою більшовицьких партизан із загону відібрано 25 осіб для навчання в старшинській школі (12.1943), відтак 90 вояків згідно наказу Групи УПА «Турів» (01.1944), а перед самим наступом червоних сотню Павла Микитюка-«Нерозлучного». В критичний момент боїв чота Азійського легіону під командуванням «Ташкента» здала греблю і міст в Домінополі через річку Турію, перейшла на бік червоних, що відкрило шлях до штабу «Січі» та дало можливість знищити повстанську базу. В літературі подекуди стверджується про розгром загону (на той час фактично куреня), проте це не відповідає дійсності. Згідно свідчень учасників боїв повстанські втрати були великі, проте більшовиками не вдалося розбити жодного відділу. Курінь Антонюка втратив близько 160 вояків: 96 полонених і тих, хто перейшов на бік червоних і від 60 до 70 загиблих. Вийшли з боїв більше як 300 стрільців.

6 березня 1944 «Сосенко» заарештований СБ ОУН за звинуваченням у здійсненні, в порушення наказу Головної команди УПА, переговорів із німецьким окупантом, «чим виступив проти генеральної політичної лінії УПА». На контакт з німецьким командуванням Антонюк виходив тричі. В листопаді 1943 делегація на чолі з «Сосенком» пробувала домовитись з Володимир-Волинським крайсляндвіртом Остеном про звільнення курінного політреферента Івана Андрощука-«Андрія» та його секретарки «Оксани». Ці перемовини були безуспішними. Вдруге пробував порозумітись з командуванням 16-ї німецької танкової дивізії четвертої танкової армії про припинення репресій проти місцевого населення в обмін на відмову повстанців від диверсій на залізничних коліях. Було поставлено питання про обмін військовополоненими, а німецька сторона наполягала на спільній боротьбі з червоними партизанами. Після того як про контакти з німцями дізналось керівництво УПА вони були заборонені, проте «Сосенко» таємно вислав шефа розвідки «Остапа» на третій раунд переговорів. Після цього СБ заарештувала учасників переговорів та передала їх військово-польовому суду УПА, за рішенням якого курінний Антонюк-«Сосенко» був розстріляний. Народився у с. Бискупичі Руські, нині с. Нехвороща на Волині 1909.

До сьогодні дослідники дискутують стосовно мотивів розстрілу курінного «Сосенка». Одні виправдовують крайню міру неприпустимістю порушення наказів вищого командування в умовах непримиренної війни з окупантом, інші шукають причин у надмірній підозріливости та жорстокости з боку СБ або ж на рівні особистісних стосунків. Важко, якщо взагалі це можливо, об’єктивно оцінити події, що відбулись 80 років тому, особливо за браком документів та очевидців подій. Тому такий велетенський простір залишається для здогадок, версій, домислів, фантазій і звинувачень. Очевидною є лише істина, що реальне життя ніяк не вкладається у прокрустове ложе чорно-білого сприйняття складних історичних подій.

Джерело інформації фейсбук сторінка Zenon Borovets 

Ліваки..... (автор Анатолій Матвійчук)

Останнім часом намагаюсь утримуватись від гострих і емоційних публікацій. Не хочу додавати бензину в наше шалене полум"я повсюдної війни, в яке й так хтось регулярно підливає нафти ( а чи нафтодоларів?). Але ось, прочитав гостру публікацію Михайла Сидоржевського на черговий "культурний молодіжний проект" під назвою "Ти (романтика)". Увагу привернула дещо дивна назва статті "«А КОЦЮБИНСЬКИЙ ПОЗІХАВ, ДОЧУВАЮЧИ КУПЛЕТИ…»

Одразу скажу, Михайло Сидоржевський - один із найкращих публіцистів сучасності, Голова НСП України, випускник КНУ імені Шевченка, людина солідна і стримана і раптом - такий шквал болю, прикрості і гіркоти від нього, ніби за всією цією історією стоїть якась особиста і невиліковна образа. Чому саме невиліковна? 

Та тому, що якщо хтось хоч трохи розуміється на процесах, які охопили нашу країну пару десятиліть тому і досягли свого "апофігею" в останні часи, розуміють, що такі образи не особисті, а суспільні, а отже майже невиліковні. А якщо іноді лікуються, то лише при постановці точного діагнозу.

 

Діагноз можливий лише при дослідженні певної симптоматики, яку лікарів учать відстежувати на основі холоднокровних спостережень за паціентом, і тоді будь-які емоції - співчуття, страх, розгубленість чи гнів змазують картину. Тож, говоритимемо спокійно про симптоми. Особливо, давні.

Отож, я повертаю вас до тих славних часів, коли Україна щойно отримала свою Незалежність, а в її інформаційному просторі, як гриби після дощу, почали буйно з"являтися комерційні телеканали та радіостанції. І, схоже, що повітря свободи зіграло з українцями злий жарт. Не знаючи і не розуміючи, як функціонує вільне демократичне суспільство, яким чином воно захищається від соціальних хвороб і зберігає свою цілісність, не маючи того імунітету, який мають громадяни західних країн, ми одразу потрапили в страшну пастку бездуховності. Як це могло трапитись? Поясню докладніше, оскільки цього за мене не зробить ніхто.

Отож, західні демократії, на відміну від тоталітарних (чи посттоталітарних країн) мають дуже міцну релігійну основу. У переважній більшості громадяни Європи і США - це люди, виховані в християнській чи мусульманській традиції. І це не "захожани", як іноді називають тих, хто забігає раз на тиждень на пару хвилин до храму, аби перехреститися чи поставити свічку. Люди на Заході мають у душі певні релігійно-етичні і моральні принципи, які сформовані ще з діда-прадіда, де прийнято читати святі книжки, обговорювати окремі світоглядні питання, діяти за заповідями, тощо.  

Згодьтесь, що це багатьом у нас здається певним анахронізмом! Як у 21 столітті, можна вірити давнім байкам та ще з тими

застарілими і незрозумілими більшості обрядами, де потрібно вистоювати годинами у душному і тісному приміщенні.

Кажу вам, - якщо ви і досі так думаєте ви нічого не знаєте про релігійні інституції на заході, про ті хвилі реформаторства, які змінили їх докорінно, але не виплеснули головного - християнської етики ставлення до ближнього, як до самого себе, а ще смиренності і терплячості.

Якщо ви поцікавитесь, то зрозумієте, що церков у світі - у тому числі суто українських - значно більше, аніж у нас в Україні - і охоплюють вони приблизно 80 відсотків населення, від найменших до найстарших. А хто ж ті 20 відсотків спитаєте ви? Хто ті бунтівники, революціонери і ренегати, до яких так лояльно ставиться демократичне суспільство?

Я не задавася конкретним статистичним дослідженням соціальних груп, що складають цю категорію, але якщо якось охарактеризувати цей конгломерат, то можна сказати так - це ЛІВАЦТВО. Сюди можна віднести всіх - від соціальних критиків існуючих систем та соціальних бунтарів, що спираються на різні ультрамодні течії, до відвертих сатаністів. По суті, вони не мають нічого спільного з Божими заповідями...

Я навмисне не заглиблююсь в цю тему, хай про це дискутують відповідні фахівці - бо це не є темою мого аналізу. І ярозумію, чому західне суспільство досить стабільне - бо воно має міцний духовний фундамент. Але мене турбує зовсім інше - як так сталося, що в сучасному інформаційному демократичному світі вся оця меншість так активно представлена неймовірною кількістю телеканалів, радіостанцій, паперових видань, всіляких суспільних і міжнародних фондів, які просувають свої, по суті, антигуманні ідеї по світу.

А тепер увага! Для мене залишається ще більшою загадкою - як уся оця лівацька конгломерація так буйно розрослася і поширилася саме у нас на Україні? Чому так легко і швидко вона змогла відтіснити від влади у тоді ще юній України 90-х усіх наших романтиків - письменників, істориків, культурознавців, героїчних дисидентів і справжніх українських інтелігентів, які мріяли про вільну Україну! І як швидко ця Україна впала під тиском усих цих, "авантюристів", і "решал", які, не маючи жодних моральних принципів і правил, могли дбати лише про свої кишені. Як ця "пасіонарна меншість" так швидко розвернула Україну в бік, протилежний від Європи і всього вільного світу, ніби й закликаючи нас до нього? Як швидко вона, ця меншість зорієнтувалася у всій цій новій для України фразеології про свободу особистості, вільний ринок, закони підприємництва і підім"яла під себе всю нашу багату країну, зробивши з неї, якусь "безродну повію" готову підставлятися усім, хто добре платить.

На практиці ідеологію цього лівацтва і знімання штанів перед роботодавцями озвучив мені якось публічно один із ідеологів нашого сучасного "шоу-бізу", кинувши напівжартома мені через плече: "Тут дехто на "нетленку" замахнувся, - ну, а ми люди прості, нам нада баблішко зарабативать"...

Оце, "баблішко" відмите від будь_яких моральних принципів і правил і було поставлене нашими "комерційними" теле та радіоканалами наріжним каменем усього сучасного інформаційного простору України.

 

Того простору, де й посьогодні немає жодного місця для традиційної української пісні.

  

Того простору, де могла б звучати традиційна українська поезія чи проза, яка б надихала і звеличувала людей.

Того простору в якому б звучала рідна дитяча колискова та пісні для зовсім маленьких українців, як це є у світі.

Того простору, де могли б спілкуватися із глядачем українські філософи, мистецтвознавці, краєзнавці, і просто інтелектуали своєї країни...

 

Натомість цей простір був навмисно відданий відвертим фрікам, скандалістам чи блазням, який ловили свій хайп, стаючи каліфами на годину.

Новітній буржуазно-лівацькій моделі інфопростору не потрібні були більше довготривалі проекти з лідерами суспільної думки, які б гуртували країну на основі спільних національних цінностей. Їм потрібно було маніпульоване суспільство, яке легко натравити на будь-кого при першій потребі.

Новітній буржуазії потрібні були нові лідери суспільної думки і масового впливу, які б озброїлится "картонними мечами" та ще тими високими гаслами, суть і важливість яких ніхто навіть не встиг їм пояснити до кінця. І слова та гасла почали втрачати свою сакральну цінність!

А щоб молоде покоління не дуже озиралося на дідів і батьків - то топ-менеджери "провідних українських каналів" зробили все, аби ізолювати і спаплюжити все те, чим покоління наших пращурів дорожило і пишалося.

Але хтось мав бути ідейним лідером цього замаскованого і переодягненого у вишиванки лівацтва. Були спроби, які закінчувалися або невдало, або трагічно. І нарешті знайшлася така фігура, яку довго і терпляче вели, формували і випещували саме вони - володарі інформаційного простору...

"Зустрічайте, Король українських поетів Сергій Жадан - так улесливо оголосив його на якомусь концерті багато років тому шановний поет і видавець Іван Малкович. І я не повірив своїм вухам і очам. Я став прислухатися. І почув від Жадана, що:

"Все, що необхідне для щоденного життя

Церква, супермаркет і мобільне покриття..."

але:

"Ми навіть не буваємо в збудованих церквах

Святі нам все детально пояснили на словах..."

Або ж:

"Казала мені мама що зневіра це зло

Мене виженуть із пекла за мати і бухло...

...Квітнуть мальви на маминому ганку,

Я в трьох країнах сидів за хуліганку."

Бо, ось як воно, виявляється, є насправді:

"Ей, братан, ти ж тримався цих мелодій.

Х*лі ти тепер почуваєшся як злодій?..

Х*лі ти тепер соромишся коріння?..

Хто ще розповість про героїчне покоління?.."

Вибачте, це цитати не просто цитати з поетичного збірника "Короля поетів України". Це фрагменти з його новорічного пісенного "шоу", яке канал "1+1" поставив цієї Новорічної ночі. Про якість вокалу я просто промовчу - бо смаки у нас різні і хорошого смаку в Україні стає все менше, оскількі відсутні будь-які професійні критерії. Я зараз говорю про мистецтво, але впевнений, що зараз мені почнуть закидати, що він збирає мільйони для армії, а що зробив ти. Оце і є суть лівацтва - говорити про одне, а потім перекидатися на інше. А що ти зробив для революції? Ми говоримо зараз про інші фундаментальні речі.

А тепер безпосередньо про той проект, який згадав Михайло Сидоржевський. Саме той Михайло, який сьогодні очолює Спілку Письменників, котра вже давно перебуває в немилості новітніх мас-медіа, котрі, як тільки можуть, кепкують і знущаються над цією організацією.

Це саме той Михайло, який розуміє, як і я, як і тисячі наших земляків, що усе до чого торкнулася рука "кварталу" не може мати жодної культурно-естетичної цінності, а виглядає, як ганьба і наруга над українською культурою і всіма поколіннями справжніх митців України.

Але Михайло не сказав однієї речі, яку скажу зараз я:

Такого могло не статися і не сталося б, якби в якийсь момент не сталася ця жахлива підміна усіх українських цінностей. І не нав"язане нам духовне лівацтво.

І найжахливіша підмінна, за яку ми тепер всі розплачуємося вона найболючіша - підміна "Культурного проекту Україна" на ПОЛІТИЧНИЙ ПРОЕКТ УКРАЇНА.

Політика ніколи не може йти попереду культури. Народ дозріває до якісних змін по мірі того, як дозріває і міцнішає його кровна еліта. А якщо українцям випав такий історичний шанс, - потрібно було понад усе захищати свій інформаційний простір - і передати наступним поколінням у спадок усіх наших поетів, прозаїків, науковців, наших духовних та моральних світочів - передати їх чистими - неспаплюженими у лівацьких нечистотах. І не збезчещеними у цих лівацьких судилищах, не приреченими на знищення від руки своїх же нащадків.

І поки це нищення продовжується з середини країни всіма оцими "лівими культурхерами", з пролетарським мисленням і глобальними амбіціями, я не впевнений що Україну можна врятувати. Не можна врятувати пацієнта, якщо він не вірить у лікування.

Такий на жаль діагноз.

3 березня 1945 року українське село Павлокома, що на захід від Перемишля, атакував відділ Армії Крайової на чолі з поручиком Юзефом Біссом (Вацлав). Польський напад, жертвою якого стали 366 українців, був мікросюжетом українсько-польської війни 1942–1947 р.

На світанку 3 березня 1945 року українське село Павлокома, що на захід від Перемишля, атакував відділ Армії Крайової на чолі з поручиком Юзефом Біссом (псевдо Вацлав). Польський напад, жертвою якого стали 366 українців, був мікросюжетом українсько-польської війни 1942–1947 років. 

 Село Павлокома простяглося у долині Сяну за 40 км на захід від Перемишля (зараз це Жешувський повіт Підкарпатського воєводства Республіки Польща). Перша письмова згадка про село датується 13 жовтня 1441 року, коли воно перейшло у власність перемишльського каштеляна Миколая Кміти. Документи свідчать, що вже 1595-го там діяла парафія східного обряду.

Нині Павлокома – село з етнічно однорідним населенням – польським. Проте ще напередодні Другої світової війни воно було переважно українським: тут діяли греко-католицька церква, українська школа, Народний дім і читальня товариства «Просвіта», молочний кооператив. У селі нараховувалось 1370 мешканців, серед яких було 1190 українців, 170 поляків (з них 100 колоністів) і 10 євреїв. Стосунки між українцями та поляками у міжвоєнний період складались нелегко. Перші часто перебували під впливом ОУН і симпатизували ідеї відновлення української незалежності, натомість другі вкрай неприхильно ставились до українських прагнень.

Відплата за зниклих поляків?

Під час війни цей населений пункт почергово перебував під німецькою та радянською окупацією. Нарешті на початку 1945-го Червона армія залишила Павлокому – і місцеве населення залишилося сам на сам із польським підпіллям, котре, як виявилось згодом, чекало саме цього.

Польські історики, зокрема Здзіслав Конєчний, вважають, що «акція» у Павлокомі мала виключно відплатний характер – 21 січня збройний відділ чисельністю близько 60 чоловік викрав сімох поляків і одну пропольськи налаштовану українку. Здзіслав Конєчний услід за польськими мешканцями села стверджує, що це був відділ УПА. Натомість Євген Місило, український історик у Польщі, у своїй книжці «Павлокома. 3.ІІІ.1945», спираючись на свідчення тих, хто вижив, доводить, що це була спецгрупа НКВС, про що свідчать однакове військове вбрання учасників групи, а також той факт, що на початку 1945-го у Березівському повіті (до якого входила Павлокома) не було відділів УПА, позаяк більшість із них відійшли у гори або саморозпустилися з огляду на значну чисельну перевагу радянських військ у регіоні. Він так само наголошує, що в околицях Павлокоми діяли підрозділи НКВС і траплялося так, що відділи АК сприймали їх за УПА.

У будь-якому разі, чи можна вважати криваву розправу над мешканцями села відплатною акцією за зникнення за нез’ясованих обставин кількох людей?

Спланована акція?

Завершення Другої світової і звільнення від німецьких окупантів не принесло українцям Надсяння довгоочікуваного миру і спокою, навпаки – лише горе, поневіряння і нерідко смерть. 27 липня 1944 року між урядами ПНР та СРСР було укладено таємну угоду про встановлення східного кордону Польщі, а вже 9 вересня – угоду про переселення поляків з України до Польщі й українців із Польщі на територію УРСР. Тож за лінією Керзона опинилися понад 700 тис. українців. І це лише за офіційними даними. Ніхто з цих людей добровільно не хотів залишати рідні землі й шукати долі у Країні Рад.

З відходом на початку лютого 1945-го Червоної армії розпочалися активні польські напади на українські села, метою яких було змусити людей виїхати з Польщі. Грабунки, вбивства і знущання над українцями тривали протягом березня – квітня і лише 29 квітня 1945 року було досягнуто порозуміння між українським і польським підпіллям: на зустрічі у Селиськах (Березівський повіт) підписано протокол про співпрацю та утримання від насильства проти мирного населення.

Місцеві польські чиновники, які займалися евакуацією українського населення неодноразово зверталися до уряду з листами, в яких описували насильницькі дії польського населення стосовно українців і просили «вжити якихось заходів». Такі листи надсилалися ледь не щодня протягом березня 1945-го. Щоразу до переліку додавалися нові села, однак очікуваної реакції не було. Отже, йшлося не лише про Павлокому.

Як зазначає Петро-Йосиф Потічний, професор Макмастерського університету й уродженець Павлокоми: «Це була, так би мовити, політика польського націоналістичного підпілля. Але не лише націоналістичного. Так же комуністичні власті робили подібні історії. Їм хотілося нарешті очистити ці землі від українців. І тому Павлокома – це тільки символ того всього. Навколишні села, такі як Костава, Бахів, Коровичі, Майковичі, Завадка Морохівська і так далі. Вони всі були знищені менш-більш в тому часі – березень – квітень 1945 року».

Знищення Павлокоми не було подією спонтанною. Термін й хід проведення акції польського підпілля були узгодженні на нараді наприкінці лютого 1945-го. Таємне зібрання було проведено в Динові за участю керівників місцевого підпілля, поляків із довколишніх сіл і поляків – жителів Павлокоми. Останні після наради залишили село. Цей дивний виїзд не викликав підозри в українців.

Польський погром

Подіям 3 березня передувала низка атак, метою яких було виявити рівень озброєності мешканців і переконатися у відсутності відділів УПА. Як і передбачалося, село було цілком безборонним.

О 4-й годині ранку 3 березня нападники пішли в атаку на Павлокому. Нажахані мешканці почали бігти до церкви, щоб урятуватися, дехто вже ночував тут з кінця лютого, побоюючись атак поляків. Чоловіки переховувались у підготовлених заздалегідь криївках, однак їх швидко знаходили, вбивали або гнали до церкви. Дорогою до центру села відділ АК розстрілював усіх, хто траплявся на шляху (за даними Євгена Місила, загинуло 50 осіб, зокрема, жінки і діти).

Попри сподівання людей на порятунок у святих стінах, храм став місцем селекції: одних тут допитували, інших катували, а декого вбивали. Особливо жорстоким тортурам піддали греко-католицького пароха Павлокоми отця Володимира Лемця: спочатку його кіньми волочили довкола церкви, обмотали колючим дротом і до смерті забили ланцюгами. Стіни і підлога храму були рясно залиті кров’ю.

У правій частині церкви перебували ті, кого відібрали на розстріл, у лівій – жінки з малими дітьми (не вбивали дівчаток до семи і хлопчиків до п’яти років), а також дівчата-підлітки, які тримали на руках немовлят. Відбір проводився плановано: перевіряли національність, конфесійну належність, свідоцтва про хрещення. Навіть одяг жертв підлягав сортуванню, не зробили винятку й для «помилуваних» – жінки з малюками опинилися голі й босі у негоду.

На недіючому греко-католицькому цвинтарі убивці наказали кільканадцятьом чоловікам викопати глибоку яму, поблизу якої, власне, й відбувалася страта. Коли ця яма була заповнена, викопали другу. Загалом було три могили. Людей вели з церкви й розстрілювали групами, спочатку чоловіків, відтак жінок, наостанок дітей.

До тих, хто залишився у церкві, особисто звернувся «керівник акції» Вацлав. Він оголосив, що дарує їм життя, за що віднині Павлокому буде перейменовано у Вацлавівку, і наказав жінкам з дітьми йти «за Збруч, на Україну».

Коли з українцями було скінчено, до Павлокоми приїхали на возах поляки з довколишніх сіл, щоб грабувати покинуте майно. Не чіпали лише позначених будинків – з польськими прапорами чи написами dom polski. Тих, кому не пощастило і їхню криївку знаходили, вбивали на місці. Цього дня цивільні поляки з Павлокоми і близьких сіл брали активну участь у винищенні своїх сусідів.

Відпущених жінок із дітьми, кількість яких сягала приблизно 40 осіб, погнали під конвоєм через кілька сіл аж до Селиська, де також проживали українці. Звідси у вересні 1945 року більшість уцілілих виселили до Радянської України, зокрема на Тернопільщину. Проте й тут не був край їхнім поневірянням, люди мали починати все з нуля, жебрати й наймитувати.

Край історії української Павлокоми

У своїй книжці «Павлокома 1441–1945. Історія села» професор Петро Йосип Потічний наводить імена 366 убитих українців. Цей список був складений на основі спогадів Олени Потічної, яка подає відомості про 324 жертви 3 березня 1945 року. До цієї кількості було додано ще 22 людини, вбиті під час попередніх атак наприкінці лютого – початку березня, а також тих, хто загинув після 3 березня дорогою до Павлокоми. Здебільшого це була молодь, яка поверталася з примусових робіт у Німеччині і не підозрювала про небезпеку у рідному селі.

Здзіслав Конєчний піддає сумніву список професора Потічного і схиляється до версії про 150 убитих, саме таку кількість подавали у своїх свідченнях вояки АК, які брали участь у знищенні села.

Українська історія Павлокоми завершилася на початку жовтня 1945-го, коли об’єднані сотні УПА організували відплатну акцію. На той час до села вже повернулися місцеві поляки, а на колишніх українських обійстях оселилися нові. Павлокома була повністю спалена, залишилася лише греко-католицька церква, проте її 1963 року розібрали до фундаменту, щоб не нагадувала про українців.

Зосталася лише напівзруйнована дзвіниця і занедбаний цвинтар, який нові павлокомці перетворили на смітник. Жахлива трагедія була би приречена залишитися лише у спогадах уцілілих, якби не такі люди, як Діонізій Радонь – павлокомський поляк, який чимало зробив для збереження пам’яті про невинно знищених та поширення правди про злочин. Саме він доклав найбільше зусиль до впорядкування цвинтаря, попри атмосферу цілковитої ворожості з боку односельчан – пана Діонізія не раз били, погрожували, спалили стодолу.

Однак відновлений цвинтар 1998-го таки вдалося освятити. Протягом кількох років тривали суперечки щодо питання встановлення пам’ятника жертвам, а особливо, щодо напису на ньому. Рішення тривалий час блокували мешканці села. Нарешті 13 травня 2006 року у Павлокомі відбулося урочисте відкриття пам’ятника (його важко назвати меморіалом), у якому взяли участь президенти України та Польщі – Віктор Ющенко і Лех Качинський. На кам’яному хресті (за первісним задумом це мала бути фігура жінки з дитям на руках, але поляки не погодилися) написано: «Вічная пам’ять 366 жертвам, трагічно загиблим 1–3 березня 1945 року в селі Павлокома». На жаль, не вказано, що вбиті були українцями і від чиїх рук вони «трагічно загинули»...

на фото - павлокомська молодь взимку

Джерело інформації фейсбук сторінка

УПА (Ukrainian Insurgent Army)

reenacting