Загальна кількість переглядів!

четвер, 19 березня 2020 р.

20 березня 1918 р. розпочалося формування Окремого корпусу кордонної охорони (згідно постанови Ради народних міністрів УНР)

Козак окремого корпусу кордонної охорони. 1919 рік (художник Б. Піргач). Фото: dpsu.gov.ua.

На своєму засіданні 7 березня 1918-го Рада народних міністрів УНР торкнулася питання «організації пограничної сторожі» і доручила міністерствам внутрішніх справ, фінансів і військових справ вирішити справу «як можна скоріше».

Окремий корпус кордонної охорони являв собою військове з’єднання УНР, особовий склад якого мав військові чини. На нього покладалися організація охорони кордонів («шляхом виставлення спеціальних постів»), контроль за переміщенням осіб, затримання дезертирів і навіть функції карантинної служби.

Козак окремого корпусу кордонної охорони. 1919 рік (художник Б. Піргач). Фото: dpsu.gov.ua.

20 березня 1918-го Рада народних міністрів призначила отаманом корпусу полковника Володимира Желіховського, а 23 березня було затверджено статут. Корпус мав налічувати не більше 16 бригад кордонної охорони і підпорядковуватися міністерству фінансів. Згодом сплановано формування 9-и бригад кордонної охорони та однієї навчальної. Однак через брак кадрів та постійні реформування процес рухався вкрай повільно. Тим не менш, бригади діяли і з квітня-травня 1918-го несли службу на українських кордонах.

Формування корпусу суттєво прискорилося влітку 1918-го за часів Української Держави гетьмана Павла Скоропадського, який призначив керівником генерального хорунжого Віктора Савельєва. Загальна чисельність кордонних військ сягала 17 тисяч осіб.

Уніформа вояка Окремого корпусу кордонної охорони зразка 1922 року. Фото: dpsu.gov.ua.
Корпус проіснував до 1923-го і був розформований разом з іншими частинами Армії УНР. Окремий корпус кордонної охорони вважається попередником Державної прикордонної служби України.

Підготував Сергій Горобець.
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua

середа, 18 березня 2020 р.

Справа — Степан Трохимчук (1909 —1945) — організатор і командир одної з перших сотень УПА (1943), командир куреня (1944). Потрапив в полон НКВД, показово повішений 4 січня 1945 року на центральній площі Рівного.

24 березня 1943 року загін Степана Трохимчука ("Недолі") та боївки на чолі з "Гонтою" (загалом 150 бійців) атакували виправно-трудовий табір Осада Креховецька (нині с. Нова Українка Рівненського району).
Охорона табору не чекала нападу, тож по двох годинах бою табір був у руках партизанів. Повстанці знищили 13 окупантів і звільнили 176 в'язнів при свої втратах двоє загиблих і один поранений.

Ігор Бігун
Науковий співробітник Центру досліджень визвольного руху (Київ).
https://www.istpravda.com.ua

Цей день в історії УПА 18 березня.

Фото. УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting. Інтер'єр криївки УПА.
Музей Midway Village, м.Рокфорд, США.
Реконструкція ВІК "Сотня Сіроманці", м.Чикаго.

1943 рік
У селі Боремель на Львівщині українські поліцаї, що перейшли на бік УПА, знищили коменданта поліцейського відділення.

8 німецьких вояків, що заїхали в село Великі Чорнокінці на Тернопільщині, були знищені повстанцями.

1945 рік
У селі Биліна на Дрогобиччині повстанці знищили начальника 3-ої частини райвійськкомату.

1946 рік
У сутичці з загоном МВД у селі Боложинів на Львівщині загинув командир сотні «Витязі» УПА-Захід Павленко.

Внаслідок облави МВД в районі села Піски на Львівщині загинули 6 підпільників.

1947 рік
У селі Уторопи на Станіславщині рій сотні «Сурма» УПА-Захід знищив дільничного МВД.

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Чистилів на Тернопільщині. Оточені повстанці змогли прорватися, знищивши лейтенанта.

Двоє підпільників обстріляли групу радянських активістів у селі Сморжев на Львівщині. Знищений завідувач райфінвідділом, решта у паніці розбіглися.

Під час облави гарнізону МВД біля села Сапогів на Тернопільщині потрапив в оточення командир районної боївки СБ «Рок».
У бою знищив двох військових, але загинув під час прориву.

1948 рік
У зіткненнях із загонами МВД у селах Викоти і Дідушичі на Дрогобиччині загинув один повстанець.

1949 рік
У селі Радиничі на Дрогобиччині підпільники спалили сільраду і будівлі колгоспу, знищили кіноустановку.

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Нинів Нижній на Дрогобиччині. Загинули всі повстанці, що перебували всередині.

Біля села Завидче на Львівщині опергрупа МВД наскочила на загін повстанців. Знищені 2 військових. У бою загинули четверо підпільників.

Під час сутичок із загонами МВД у селах Долішнє та Нагірне на Дрогобиччині загинули 4 повстанці.

Підготував Сергій Горобець, Український інтистут національної пам`яті

18 березня 1896 р. у Києві народилася Надія Суровцова, журналіст, перекладач, історик...

Перша жінка з України-доктор філософії, громадська діячка, працювала в уряді УНР, Української Держави Павла Скоропадського та радянському, жертва сталінських репресій.
Тридцять років життя провела у радянських концтаборах. Її спогади з ГУЛАГУ лягли в основу книги Олександра Солженіцина «Архіпелаг ГУЛАГ».

У роки Української революції 1917 – 1921 років Надія Суровцова працювала в департаменті іноземних зв’язків і тісно спілкувалася з Михайлом Грушевським та Володимиром Винниченком. У грудні 1918-го у складі дипломатичної місії тодішнього уряду України виїхала до Австрії. Перебуваючи в еміграції, закінчила філософський факультет Віденського університету, захистила дисертацію «Богдан Хмельницький та ідея української державності» й здобула науковий ступінь доктора філософії. Викладала у Віденській сільськогосподарській академії. Брала активну участь у роботі Міжнародної жіночої Ліги миру і свободи, конгресів у Відні, Дрездені, Гаазі, Амстердамі, Парижі, Вашингтоні. Була секретарем провізорного комітету «Голодуючим України». Її запросили до Вашингтона, аби вона поїхала з лекціями по Сполучених Штатах і Канаді.

На той час на переконання Суровцової мав серйозний вплив Юрій Коцюбинський, який був представником радянської України в Австрії. Після повернення зі США вона вступила до комуністичної партії Австрії.
Вона мріє повернутися на батьківщину, нарешті 1925-го року їй це вдалося. В Україні якраз відбувалася українізація і Надія Суровцова – переконана націонал-комуністка щиро вірила у перспективи існування комуністичної України. «Я без краю тужила за Україною..., – писала у «Спогадах» Надія Суровцова. – Ми згадували вечорами Умань. Адже там у мене лишалися батьки: паралізований вже сім літ тато і мама-вчителька, що зазнала усього, що тільки можна було. Її будиночок на Нагорному... хто тільки його не захоплював, хто тільки там не перебував?! Проте раніш, як остаточно вирішити їхати на Україну, я мала ще серйозну розмову з Йоффе (повноважний представник СРСР в Австрії). Я спитала його щирої думки, чи потрібні на Україні такі люди, як я. Я мала там повчитися і знову їхати на роботу в Америку. І одержала переконливу відповідь. Йоффе сказав мені чимало приємного щодо моєї особи і висловив упевненість, що моя подорож і робота принесуть користь. Мій боже, як мало користі встигла я принести за ті два роки, що пробула на волі до свого арешту!.. Йоффе помилився, але не встиг дізнатися про мій кінець, бо сам кінчив самогубством».

Вона їде до Москви, де зустрічається з Розою Люксембург. Потім – до Харкова, де працює в уряді. Суровцова аналізувала іноземну пресу для вищого начальства. Вона познайомилася з багатьма політичними діячами, творчою українською верхівкою, бувала на урядових прийомах іноземних гостей.

«Тип життя був богемний, – згадувала про цей період життя Надія Суровцова. – До мене заходили, коли хотіли, ключ лежав у відомому місці, їжа, вино були до послуг гостей, під час моєї відсутности приходили, їли, пили, спали, працювали. Наприклад, Сашко Досвітній у мене писав свого романа, бо вдома тоді були малі ще діти, і це заважало роботі». 

Гостювали у неї Олександр Довженко, Павло Тичина, Остап Вишня, Микола Бажан, Юрій Яновський, Майк Йогансен, Валеріян Поліщук, Михайль Семенко, Володимир Сосюра, Микола Хвильовий, Гнат Хоткевич, Лесь Курбас, а також Юрко Тютюнник, Михайло Левицький, Гриць Коссак, академік Багалій, професор Олександр Оглоблин.

1927-го чекісти запропонували їй «плідну співпрацю», яка б полягала у доносах на українських високопосадовців. Надія Суровцова відмовилася. Після цього її потягом відправили до Москви і з вокзалу – в Бутирку. Там під погрозами вона знову відмовилася стати донощицею. Відтак на неї сфабрикували справу, звинувативши у шпигунській діяльності та відправили до Ярославської в’язниці в одиночну камеру. Тут вона провела п’ять років, хоча витримували «одиночку» не всі. Суровцова щодня робила зарядку, обтиралася холодною водою, багато читала, вивчила тюремну мову перестукування – єдина можливість зв’язку між камерами. Їй пропонували підтвердити причетність її друзів Мазуренка, Шрага, Голубовича і Грушевського до сфабрикованої ГПУ «справи УНЦ», але вона відмовилася.
Потім було звільнення і знову арешт і так декілька разів аж до 1954-го. «Мене звільнили, нарешті, від заслання і зняли судимість, і маю документи і право писати «несудима». Легко сказати, так? А 27 років життя? ... В труну мене можна буде покласти з паспортом, про який так гарно написав Маяковський».

Померла Надія Суровцова 13 квітня 1985-го, похована в Умані.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua 

середа, 11 березня 2020 р.

В Бурштині помер ветеран ОУН-УПА. Роман Олексійович Німий.

10 березня помер незламний борець за волю України Німий Роман Олексійович.
Роман Німий був членом Української Гельсінської Спілки, Товариства репресованих, Спілки політичних в’язнів України, Братства ОУН-УПА, один з ініціаторів та творців Бурштинського музею національно-визвольних змагань.
Прощання відбудеться 11 березня об 11:00 год. в приміщенні ПК “Прометей”, похорон – о 15:00 год. від ПК “Прометей”.

Трагедія українців Холмщини і Підляшшя (автор: Літковець Олексій).


Холмщину і Підляшшя тисячоліттями заселяло східнослов'янське плем'я – дуліби. Вони ще в V столітті створили своє державне об'єднання Червенські городи з столицею Червень над рікою Гучвою, які від 981 року входили до складу Київської Русі.
Найбільшого розвитку Холмщина і Підляшшя досягли за князівства Данила Галицького, коли Галицько-Волинська держава була однією з наймогутніших держав у Східній Європі.
Назва краю Холмщина походить від назви міста Холм, який у 1223 р. заснував Данило Галицький. Холм служив йому в різні часи столицею, будучи значним політичним і культурним центром. Тоді ж на Даниловій горі був збудований Холмський собор, в якому похований король Данило Галицький, члени його родини та інші духовні та світські достойники того часу.
Географічне положення Холмщини і Підляшшя зумовило їм статус форпосту предків українського народу на західній окраїні його етнічних земель. Експансію будь-якого нападника з заходу Холмщина і Підляшшя відчували першими. Злою мачухою обернулася доля українців після втрати власної незалежності Галицько-Волинської держави в 1340 році, коли століттями українці змушені були виконувати роль пасинків то в одного, то в іншого окупанта (Литви, Польщі, угорців, Австрії, Росії, Німеччини) і відстоювати своє право на існування та збереження своєї мови, релігії, культури, традицій та звичаїв. При цьому вони віками свято берегли і зберегли свою мову і віру, які завжди були визначальними критеріями національної ідентичності населення. Саме це послужило основою для створення Росією в 1912 році Холмської губернії, а після революції – дало право холмщакам настирливо добиватися і добитися включення території Холмщини і Підляшшя до складу Української Народної Республіки (УНР) згідно з Берестейським мирним договором від 9 лютого 1918 року, не зважаючи на супротив цьому поляків.
Польща, відроджена в листопаді 1918 року, захопила в 1919 році Холмщину і Підляшшя і в міжвоєнні роки на державному рівні, всупереч її власної Конституції і міжнародних угод, проводила постійне нищення українства, саме на Холмщині і Підляшші, як на висунутих на захід українських землях. Проводилася активна державна політика асиміляції, колонізації і поборювання всіх форм національно-політичного і культурного чи економічного розвитку українців Холмщини і Підляшшя; все робилось, щоб позбавити українців власної інтелігенції та національної свідомості. Ніщо українське на Холмщині і Підляшші не залишалося поза рамками антиукраїнських акцій.
Першим кроком польської влади на Холмщині і Підляшші були арешти українських активістів, закриття українських шкіл, сільських читалень, заборона товариства «Рідна хата», перебрання під державну юрисдикцію церковних земель, передаючи ці землі та рештки державних земель новим польським поселенцям-осадникам на Холмщині і Підляшші. Робилося все, щоб обмежити участь українців у представницьких органах влади, і вже в 1930 році у польському сеймі не було жодного холмського українця. На Холмщині і Підляшші не видавалися українські газети, а з 1930 року була обмежена доставка українських газет та книжок з Галичини чи Волині. З 1933 року діяв закон, що українською мовою можна було користуватися лише в усному спілкуванні, а школярам учителі забороняли на перервах розмовляти своєю мовою між собою. Українців звільняли навіть з найнижчих урядових посад, заставляючи їх приймати римо-католицьку віру.
Після завершення полонізації шкільництва та скасування інших громадянських прав, основний удар польської експансії був спрямований проти Православної Церкви, яка була свідченням ідентичності віруючих та їх тисячолітньої присутності на цій Землі.
За даними історика Івана Крип'якевича (1944 р.) в 424 місцевостях Холмщини було 460 православних церков, з яких в міжвоєннії період було зруйновано 217, переобладнано під костели 194, залишилося лише 49 церков. Апогею акція нищення церков досягла у 1938 р., коли впродовж двох місяців було знищено понад 160 церков. В 1936 р. створено Координаційний Комітет, очолюваний командувачем Люблинським військовим округом генералом Скоровінським, в обов'язки якого входило відбирання і нищення церков. Керівництво з травня 1938 р. здійснював командир дивізії з міста Замістя полковник М. Турковський.
Починаючи з 1938 р. православних заставляли ходити молитися і сповідатися до костелу і ставати римо-католиками, тобто поляками, тому що національність людей тоді визначалася за їх віросповіданням. Оскільки українці не хотіли іти до костелу, то для насильного їх ополячення були створені спеціальні загони, так звані «крокуси», які ночами вривалися в села, били вікна в хатах українців, нищили продукти харчування, випускали пір'я з подушок і перин, знущалися над господарями, вимагаючи іти до костелу і ставати поляками. До процесу ополячення українців були залучені воєводи, війти, ксьондзи, вчителі, поміщики. Але православна віра у холмщаків була настільки міцна, що всі ці насильницькі дії уряду не мали успіху.
З початком німецької окупації ополячення припинилося. На Холмщині відродилася Холмсько-Підляська православна єпархія, відновилися богослужіння в церквах, відкривалися українські школи, культурні і громадські установи, чого раніше не дозволяли робити поляки. У Холмі почали діяти українська гімназія, духовна семінарія, технічна і реміснича школи, український драматичний театр. В Грубешеві були відкриті учительська семінарія і торговельна школа; у Володаві і Білій Підляській – торговельні школи. Появились в продажу українські газети, підручники, твори українських класиків, залунала українська пісня. У всіх повітових центрах виникли Українські Допомогові Комітети, які опікувалися над хворими, бідними, сиротами, допомагали в організації українського шкільництва.
Це все було тяжким ударом по психології польських шовіністів,які мріяли про повну польську асиміляцію українців. Водночас вони боялися українського духу, а також можливості знову приєднатися Холмщині і Підляшшю до України. Під час німецької окупації польський уряд в екзилі (Лондон) організував підпільну Армію Крайову (АК), яку пізніше він використовував для нищення українців.
Проти мирних і беззахисних українців Холмщини і Підляшшя був розгорнений нечуваний за масовістю і жорстокістю виконання терор, який почався з лютого 1941 р. і масового характеру набрав з 1942-1944 рр.
На першому етапі (1942-1943 рр.) поляки знищували інтелігенцію та осіб, які були найактивнішими діячами. Складений 22 січня 1944 року Холмським Допомоговим Комітетом далеко неповний список вбитих українських активістів в різних селах і містах нараховував понад 500 чоловік. Це був вибірковий список жертв, до якого були включені найбільш відомі українці, яких пропонувалося згадувати в церквах на Божій службі і панахидах. В списках відсутні були члени їх родин, які також гинули при нападах бандитів на оселі, при грабунках та пожежах їх господарств.
У списках були 2 керівники Українського Допомогового Комітету, бувший сенатор Іван Пастернак, понад 20 священиків і дяків, більше 20 народних вчителів, понад 30 війтів, їх заступників та волосних урядовців, декілька десятків солтисів, біля 200 українських працівників культурно-освітніх та кооперативних установ і ремісників, ряд визначніших громадян з різних сіл. Найбільш свідомих українців продовжували вбивати далі в наступному та пізніших роках. Часто це було не просте вбивство, а мученицька смерть.
Постановою Священного Собору Єпископів Польської Автокефальної Православної Церкви від 20 березня 2003 р. 7 священнослужителів Холмщини і Підляшшя, які по-звірячому були закатовані поляками в 40-х роках XX ст., причислені до лику Святих Мучеників Холмщини і Підляшшя. Урочиста канонізація відбулася 8 червня 2003 року в Холмі за багатолюдної участі холмщаків з Польщі та України, духовенства всієї Польщі та делегації братніх Помісних церков інших країн. Наводимо їх імена і прізвища.
Отець протопросвітер Василь Мартиш
(Тератин, 4 травня 1945 р.);
Отець протоієрей Павло Швайка і його дружина Іоанна
(Грабовець, 28 серпня 1943 р.);
Отець Микола Гольц (Новосілки, 2 квітня 1944 р.);
Отець Лев Коробчук (Ласків, 10 березня 1944р.);
Отець Петро Огризко (Чортівець, 10 квітня 1944 р.);
Отець Сергій Захарчук (Наброж, 6 травня 1943 р.);
Монах Ігнатій ( монастир у Яблочині, 9-10 серпня 1942 р.).
Грабунки, жорстокі вбивства і підпали осель українців відбувалися у всіх селах. Люди боялися ночувати в хатах, закопували одяг та зерно, споруджували криївки. З хуторів люди їздили ночувати в сусідні села.
З 1943 р. почався другий етап, найстрашніший, знищення українців. У 1943-1944 рр. проводилося вже знищення цілих сіл і тотальне вбивство їх жителів, в т. ч. дітей, жінок і літніх людей. Перша така спроба була започаткована у травні 1943 р. в 4-х селах: Моложів (5 травня), Тугані і Мірче (26 травня ) і Стрільці (31 травня ).
У своїх спогадах жителі згадують як палали у вогні рідні села, живцем горіла худоба і розпачливо плакали і стогнали люди, яких катували і вбивали. Відмічають особливу жорстокість поляків до православних. Жителька с. Тугані Ніна Мішанчук описує як вбивали її дідуся. Йому спочатку прострелили ноги, щоб не міг втікати, потім відрізали вуха, язик і на кінець застрелили. Серед тих бандитів її мама впізнала брата своєї шкільної подруги-польки.
Продовжували палити цілі села і вбивати людей восени 1943 та на початку 1944 року. Повністю були спалені села: Молодятичі, Малків, Погоріле, а їх жителі закатовані, постріляні або живцем спалені.
Найстрашніших форм набрали ці акції у Шевченківські дні 1944 року, коли від 9 до 22 березня, впродовж двох тижнів, було повністю спалено 35 сіл і замордовано тисячі безвинних, безборонних і беззахисних мирних українців. Велось загальне їх винищення під гаслом «Од Вєпша до Буґа – чарна смуґа».
У знищенні сіл брали участь тисячі добре озброєних польських бойовиків з Армії Крайової (АК) та Батальйонів Хлопських (БХ), в число яких входили поляки з тих самих, навколишніх та більш віддалених сіл. Хронологія і розмах акцій засвідчують, що вони ретельно планувалися та були добре організовані.
Березень 1944 року був справжнім пеклом на Холмщині. 9-10 березня здійснений одночасний напад на села: Сагринь, Турковичі, Ласків, Шиховичі, М'ягке, Маличі, Риплин, Теребінь, Стрижівець. 11 березня вбивали людей і горіли села: Андріївка та Модринець, а 14 березня – с. Модринь.
Як описує один з нападників ( Є. Маркевич «Партизанський край», Люблін, 1985 р. ):
«... Для нападу на Сагринь і Турковичі 7 березня 1944 р. в лісі с. Липовець наступила концентрація Армії Крайової в кількості 2 тис. чоловік. В ніч на 9 березня група в кількості 1200 чоловік підійшла до Сагриня і вдосвіта почала наступ».
Бандити оточили Сагринь і обстріляли запальними кулями. Люди втікали з палаючого села і попадали під бандитські кулі, що летіли на них з усіх сторін. Частина людей заховалась в мурованій церкві, але бандити підірвали двері церкви, людей повбивали, а церкву спалили. 35 людей, переважно жінок з дітьми, заховались в мурованому приміщені поліції, де вони були катовані і вбиті, а будинок спалено. Коли село згоріло бандити ще на протязі доби шукали людей по полях і криївках та вбивали їх.
Тільки в одному Сагрині 9-10 березня, за неповні 2 дні, було вбито, зарізано, спалено живцем понад 800 жителів лише цього села, а разом з людьми, що приїжджали сюди цілими сім'ями на ночівлю з сусідніх сіл і присілків, в Сагрині загинуло ще на декілька сотень більше. Ці люди вважали Сагринь безпечнішим для себе, бо тут був поліцейський постерунок. В Ласкові тоді вбили майже 270, в Шиховичах – до 250, а в Модрині вбито біля 190 чоловік.
Для порівняння нагадаємо відоме своєю трагедією не раз згадуване в історії жахів чеське село Лідіце, де загинуло 180 осіб, з них – 1 дитина. Про Лідіце, Хатинь, Олавур – села спалені карателями, – знає весь світ. А хто знає про спалені польськими бандитами села на холмщині?
19 березня повністю спалили 10 сіл: Масловичі, Міняни, Козодави, Тихобіж, Сліпче, Космів, Модринець, Жабче, Ощів і Хорощиці.
21 березня горіли Бересть (загинуло близько 330 українців), Верешин (загинуло близько 110 осіб) і Витків, а 22 березня горіло ще 8 сіл: Смолигів, Старе Село, Ліски, Костяшин, Василів Великий, Губенок, Річиця і Тучапи.
Продовжували палити українські села і далі в квітні, травні, червні... Гинули люди, горіла худоба і майно. Тільки від 2 до 8 квітня були спалені 9 сіл: Новосілки (вбито до 150 осіб), Крилів (загинуло біля 180 осіб), Потуржин, Василів Малий, Радостів, Жуличі, Вишнів, Колдубиська, Телятин.
Напередодні Зелених Свят, 11 червня 1944 року був здійснений напад на 9 сіл: Стенятин, Ратичів, Жерники, Посадів, Шлятин, Гопкіс, Зимно, Поледів і Пиняни. Людей мордували з особливою жорстокістю. Як свідчить житель уже спаленого села Телятина Петро Мельничук, який тимчасово мешкав в м. Белзі: «У червні 1944 р. з с. Стенятина завезли на цвинтар м. Белза 29 замордованих, понівечених і почленованих тіл людей (діти, чоловіки похилого віку, жінки). Ці люди були захоронені в братській могилі, а імена їх викарбувані на встановленому на могилі пам'ятнику.»
Вбивали селян під час польових робіт та збирання вирощеного врожаю до самого їх виселення. Вже після війни серед білого дня у неділю, 6 червня 1945 року був здійснений напад бандитів, одягнених у польську військову форму, на село Верховини Красноставського повіту, яке знаходиться на віддалі 12 км від м. Холма, де без жодного пострілу закатовано, зарізано ножами, заколото багнетами 194 українці. Особливо жорстоко бандити мучили молодь села.
На Холмщині і Підляшші в 40-х роках XX ст. жертвами польського терору впали десятки тисяч українців і було спалено сотні сіл і присілків. Рятуючись від загибелі, українці змушені були в 1944 – 1946 роках покинути Холмщину і Підляшшя згідно з «Договором про переселення...» між Польським Комітетом Національного Визволення та урядом УРСР від 9 вересня 1944 року. Тисячі українців, яким вдалося залишитися, 60 років тому, в 1947 році, були брутально виселені в результаті військової операції-акції «Вісла». При цьому, з метою їх асиміляції, вони були розпорошені невеликими кількостями по всій Західній і Північній Польщі. Акція «Вісла» була завершальним етапом етнічної чистки українців.
Минають роки з часу, коли, в результаті страшних знущань, грабунків, пожеж, вбивств і вигнання невинного мирного українського населення з рідних Земель, на яких тисячоліттями проживали його предки, Холмщина залишилася без етнічних українців.

Автор: Олексій Літковець, 1931 р. н. в с. Турковичі Грубешівського повіту
Вісник Любачівщини №15, Львів – 2007. – 96 стор
http://www.vox-populi.com.ua/

вівторок, 10 березня 2020 р.

Сьогодні три воїни!!! віддали свої житя за Мову за Землю за все Українське.....(фото)

10 березня, в районі населеного пункту Піски Ясинуватського району Донецької області внаслідок смертельних поранень, яких зазнав під час влучання протитанкової керованої ракети у вантажну машину ГАЗ-66, загинув молодший сержант, військовослужбовець 131-го окремого розвідувального батальйону Віктор Миколайович Солтис.
У вівторок, 10 березня, у районі селища Піски Донецької області при евакуації з поля бою в гелікоптері помер важко поранений 34-річний старший солдат 131-го окремого розвідувального батальйону Андрій Ведешин. Про це інформує пресслужба Тульчинської районної державної адміністрації.  Солдат Андрій Олександрович Ведешин народився 2 лютого 1986 року в селі Кинашів Тульчинського району Вінницької області. Був призваний Тульчинським РВК на військову службу за контрактом у травні 2017 року.
У загиблого залишилася мати, брат і восьмирічна донька.

У військово-медичному клінічному центрі Північного регіону помер 23-річний військовослужбовець Богдан Олександрович Петренко, якого доставили 4 березня з важким пораненням голови.Джерело: https://censor.net.ua/ua/n3180509



Сторінка із видання УПА "До зброї", 1943, ч. 1. Портрети полеглих – дереворити Ніла Хасевича.

ПЕРЕГЛЯД - Натисніть на зображення.

https://uainfo.org/blognews.

понеділок, 9 березня 2020 р.

Вчора 8 березня на війні загинув Євген Черних 1991 року народження, уродженець села Райське Новокаховської міськради Херсонської області.

Вчора, 8 березня, на війні в результаті смертельних поранень, зазнаних під час влучання протитанкової керованої ракети в вантажну машину, загинув воїн 57-ї ОМПБр Євген  Черних 1991 року народження, уродженець села Райське Новокаховської міськради Херсонської області.

ФОТО (Грязовецький табір) НЕВІДОМОГО НІМЕЦЬКОГО АВТОРА, 1940-ВІ РОКИ

Грязовецький табір діяв протягом усієї Другої світової війни та приймав спочатку фінських та польських військовополонених офіцерів, а потім - угорських та німецьких.

Табір - Місце розташування Вологодська область, Грязовець

https://www.istpravda.com.ua

Весільне фото Романа Шухевича (другий зліва).

Весільне фото Романа Шухевича (другий зліва) та Наталії Березинської (четверта зліва). На фото також є Юрій Березинський (п'ятий зліва) та мати Наталії Березинської (шоста зліва)
Фото: Центр досліджень визвольного руху

неділя, 8 березня 2020 р.

Цей день в історії УПА 8 березня.

фото Почот Перемиського Куреня УПА. Крайній зліва Курінний капелан о. Василь Шевчук "Кадило". Джерело - Літопис УПА. (джерело: https://zbruc.eu)

1944 рік.
У селі Болохів на Станіславщині повстанці знищили чотирьох працівників компанії «Кріпо».

1945 рік
Курінь під командою «Летуна» УПА-Захід вступив у бій із пошуковим загоном НКВД у селі Гряда біля Львова. Загинули троє повстанців.

Загін повстанців напав на дільницю винищувального батальйону в селі Піски на Львівщині. Знищені командир і 1 військовий, захоплено 13 гвинтівок.

1946 рік.
Пошуковий загін НКВД захопив криївку в селі Сілець на Львівщині. Загинули двоє підпільників.

Під час зіткнень із загонами НКВД у райцентрі Куликів та селі Мужиловичі на Львівщині загинули кущовий провідник Андрій Тищук і двоє повстанців.

Опергрупа НКВД захопила явочні квартири в селі Березів на Дрогобиччині. Загинули районний провідник Василь Лещишин, командир районної боївки СБ Володимир Лещишин та ще 6 підпільників.

1947 рік.
У сутичці з загоном МВД у селі Тисовиця на Дрогобиччині загинули станичний ОУН Дмитро Мигаль – «Омелян» та ще двоє підпільників.

У селі Лозова на Тернопільщині повстанці знищили судового виконавця обласного трибуналу МГБ.

Опергрупа МГБ і загін прикордонних військ наскочили на групу повстанців у селі Боберка на Дрогобиччині. В перестрілці загинули 4 підпільники, ще двох захоплено в полон.

1948 рік
У зіткненнях із загонами МВД у селах Великосілля, Ясень та Вижлів на Дрогобиччині загинули слідчий районного проводу СБ Дмитро Синевич – «Дрозденко» та ще 5 повстанців.

Відбиваючи напад пошукової групи МВД у селі Нижня Рожанка на Дрогобиччині, сотня «Імені Хмельницького» УПА-Захід знищила 2 військових. Загинув чотовий Михайло Кориневич – «Плющ».

Полк внутрішніх військ оточив чотирьох повстанців у селі Старо-Мамаївці на Чернівеччині. Під час спроби прориву троє загинули (зокрема, районний провідник Кость Майданський – «Юрась»), четвертого захопили важко пораненим, але він незабаром помер.

1949 рік
У сутичці з опергрупою МВД у селі Верхня Рожанка загинули референт районного проводу «Шрам», командир кущової боївки Федір Саган – «Ромко» та санітарка Парасковія Саган – «Синиця».

Під час зіткнення з загоном МВД біля села Коростенко на Дрогобиччині загинули командир кущової боївки Микола Курільчак – «Бір», зв’язкова Федунія Курільчак та ще троє повстанців.

1951 рік
Пошукова група внутрішніх військ захопила криївку в Чорному лісі біля села Лукавиця на Станіславщині. 7 підпільників запекло оборонялися і загинули після того, як бункер закидали гранатами.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП www.memory.gov.ua

8 березня 1950 р. знищений перший секретар Бурштинського райкому КП(б)У Сидор Богданов с. Різдвяни Галицького р-ну Івано-Франківської обл. підпіллям ОУН


Атентат виконав місцевий хлопець Степан Янишин, 1931 р.н., який легально працював завідувачем клубу, був членом дільничної виборчої комісії на т.зв. “виборах” до Верховного Совєта СССР (“відбулися” під дулом автоматів 12.03.1950) і навіть належав до комсомолу. Після замаху перейшов у підпілля, де діяв під псевдонімом “Славко”.
МГБ у відповідь, традиційно, затримало кількох непричетних (дівчину Степана Янишина і секретаря сільради) та виселило на заслання 27 родин політично неблагонадійних чисельністю 62 особи.

За матеріалом Володимира Мороза (орфографія автора збережена)

Молитва за Україну в церкві св. Димитрія в Українському селі Явірнику-Руському (Польща). 07.03.20 р.

Дерев’яна церква в Явірнику Руському, де колись служив парохом батько Михайла Вербицького, збудована у ХІХ столітті. Вона довгий час служила українській громаді, але село спалили під час трагічних для українців Надсяння подій 1945 року.

Подяка Товариству "Надсяння" пані Соломії Риботицькій та всім причетним за організовану поїздку.

Вшанування 75-ї річниці трагедії в Українському селі Павлокомі (Польща). 07.03.20 р.


Трагедія в Павлокомі сталася 1-3 березня 1945 року. Тоді підрозділи армії крайової під керівництвом Юзефа Бісса розстріляли 366 українців-мешканців села разом із парохом Володимиром Лемцьом. Тодішня польська комуністична влада за цей злочин засудила Бісса до трьох років ув’язнення.

Подяка Товариству "Надсяння" пані Соломії Риботицькій та всім причетним за організовану поїздку.

субота, 7 березня 2020 р.

Вчора 6 березня на війні загинув.Фірсов Дмитро Борисович (позивний «Фірс»), 1980 р.н., командир взводу механізованого батальйону 93-ї ОМБр «Холодний Яр» лейтенант, (м. Донецьку).


 Спочатку був добровольцем у батальйоні «Донбас», а за кілька місяців перейшов у 93 бригаду.
Брав  участь у міжнародних навчаннях ORBITAL і Combined Resolve.
З війни Дмитра не дочекалася дружина та син...
Ховатимуть Героя 9 березня  у Вінниці, де нині живе його сім’я. Церемонія прощання розпочнеться об 11:00 у вінницькому Будинку офіцерів.
Царство Небесне, пам’ять і вічний спокій Герою в оселях праведників...

пʼятниця, 6 березня 2020 р.

«Тут була хата вашої родини. Зараз це інша хата»: історії нащадків переселених у «Віслі»

Пам'ятний знак жертвам операції «Вісла» у Польщі (Хотинець, Закерзоння)
Депортація українців у рамках акції "Вісла", квітень 1947 р.

Автор - Анастасія Косодій – драматург.

Свідчення людей, які у 1947 році пережили операцію «Вісла», лягли в основу вистави «Пісня» PostPlay театру. Це вистава про маленьке село Ульгівок, де до 1946 року жило 90% українців, а після операції не лишилось жодного. Нащадки переселених розповіли свої історії авторам вистави.

«Коли остання маршрутка з Ульгівка?» – запитуємо водія перед тим, як вийти. «Через сорок хвилин», – відповідає. Через сорок хвилин їду назад. Чекати? Ні. Чекати не треба. Ми виходимо в селі Ульгівок, гміна Ульговек, з драматургом Олею Мацюпою. Друга година дня. Від нас тридцять кілометрів до Рави-Руської. Ну що, кажу я Олі. Ходімо. Подивимось український цвинтар?
Історія одна і повторюється по колу:

Ми були в полі, прийшов солдат, сказав збиратись. У вас є година. Мама взяла хліб з печі, він нас потім врятував. Чекали довго на вокзалі. Два тижні їхали потягом. Вагони для худоби. Приїхали в село на півночі Польщі. Заселили нас в будинки без дверей і вікон. Якось вижили. Завіса.

Або так:
Ми були у полі, прийшов солдат, у вас є година. Сіли на підводу, взяли все, що встигли. Їхали два тижні потягом, вагони для худоби. Приїхали в Україну. Якось вижили. Завіса.

Перша історія – 1947 рік, операція «Вісла». Друга історія – 1946 рік, Обмін народами. Великі поствоєнні людські ріки. Великі держави впроваджують свою національну політику.

Моя родина з боку батька потрапила у другу історію, Обмін народами, і нині в пам’яті лише відголоси. Ми сиділи з батьком за комп’ютером, він відкрив гугл-мепс. «Введи Ульгівок. Таке село. Бабця Груня про нього розповідала». Я ввела. Сім, здається, років пройшло – і я поїхала в Ульгівку.

Це майже українське село, тільки з плиточкою на пішохідних доріжках. Є піцерія. Магазин секонд-хенду з Британії. До 1946 року 90% населення були українці. Після 1946-го – поляки.

Але око не обдуриш: цей степ, ці кольори, це вже не Польща. Польща сіра, а тут яскраво – небо, і трава, і сонце, і земля. Достатньо зійти з головної дороги, і от вже цілком українська грунтовка. Ходімо подивимось цвинтар, кажу я Олі. І ми йдемо дивитись цвинтар.
«Новий ксьондз, – каже нам місцевий історик, – не любить українців».

Місцевого історика ми зустрічаємо вже чотири години потому, обпікшись кропивою на цвинтарі, поївши польської піци, яку традиційно обмазують майонезом.
«Хотів поставити громадські вбиральні на цвинтарі, – розповідає. – Був скандал. Українці саме приїхали на гробки. Зателефонував мені, я кажу йому: ну не став туалети. Він каже, але ж так громада хоче. Я кажу, а якщо поліція прийде, очевидно, за неналежне ставлення до історичної пам’ятки – кого заарештує, тебе чи громаду? Він не став ставити. Поставив навпроти. Але заборонив прибирати цвинтар. Ви там ходили?»

Ми ходили. В місцевого історика прорвало трубу вдома, на зустріч він запізнився, тож ми з Олею провели на цвинтарі стільки, скільки в принципі можна проводити. Я шукала кістки прадіда. Жив тут. Був в ОУН. Був в УПА. Був одружений. Мав доньку. Загинув у вогні. Ніхто не знав, як. Далі – флешбек.

Люблінський священик виконує за нас з Олею дослідницьку роботу. Телефонний дзвінок. Гучний зв’язок:

«Молода пані має родину з Ульгівка… пані драматург, пише п’єсу… хотіла би дізнатись про свою родину… про прадіда… як прізвище у пані? Прізвище...»

Він називає прізвище. Мовчання.
«А, – каже адресат на тому боці. – А. Це знане прізвище». Далі – польською. Що, питаю я в Олі, що він далі сказав? Потім, каже Оля, нервово сміючись, потім скажу тобі. «Твій прадід, – каже, – здається, був досить високо в ієрархії УПА. Був поліцієм».

Флешбек закінчується.
У Малгожати Сікорської-Ніщук є така п’єса, «Бургомістр». Бургомістр невеликого польського міста, всі знають – це про Єдвадбне. Бургомістр невеликого польського міста дізнається, що у місті колись вбили багато євреїв. Намагається вмовити містян встановити їм пам’ятник. Та містяни запевняють: євреїв тут ніколи не було. Приходить Матка Боска і спалює місто. І там є ще такий персонаж, син нациста. Водночас б’є себе і мастурбує на фото батька. Я думаю про це, поки навколо мене ще є Ульгівок.
Місцевий історик, старий дід років семидесяти, певно, дуже хороша людина, показує нам: тут була українська школа до 1946-го. Зараз поле. Тут була «Просвіта». УПА підірвали, коли зрозуміли, що українці сюди вже повертатися не будуть. Зараз просто ростуть дерева. Тут була хата вашої родини. Зараз це інша хата.

З іншої хати вибігає собака іншої родини погавкати на нас.
«Мабуть, підем», – каже історик.
«Як світ надземний і підземний, – каже Оля. – Надземний – Польща, підземний – Україна».
Якою, питаюсь я в історика, якою людиною був мій прадід? Історик показує дім, де мій прадід загинув. У криївці поруч із домом. Сидів, накритий соломою. Впала сигнальна ракета «совєтів». Згорів.

«З польської точки зору, – каже історик, – ваш прадід був поганою людиною».
«Пісню» покажуть 12-13 лютого у Post Play театрі. Постановка була створена в рамках фестивалю швидкої драми «Мовчання не золото», спільного проекту «Театру за два тижні», «Театру Переселенця» та «PostPlay театру». За форматом проекту, лише за два тижні вистава проходить шлях від зародження ідеї до її втілення на сцені; у ній задіяні як професійні, так і непрофесійні актори. Поставив виставу режисер Пьотр Армяновський: він є переселенцем, був змушений залишити Донецьк у 2014-му через російську агресію.

Розкуркулені селяни, с. Вдале, Донецька область, 1930-ті роки

Це не минуле це майбутнє України!!! після того коли продадуть землю приватизують державний аграрний комплекс (сотні підприємств і сотні елеваторів) і всі ресурси опиняться в руках жи₴омоскалоанглоїдів....
Розкуркулена сім'я біля свого будинку, с. Вдале, Донецька область, 1930-ті роки.

Видача продуктів колгоспникам на трудодні, с. Вдале, Донецька область, 1933 рік.

http://incognita.day.kyiv.ua