Дальова – це одна з найстаріших місцевостей на Лемківщині, заснована за Галицько-Волинського князівства. Церква в Дальовій згоріла в 1931 році, а нову побудували в 1933 році. Вона не була ще викінчена всередині в 1946 році, коли почалося насильне виселювання українців, і церкву польський уряд замкнув. Сьогодні вона ще далі замкнена і без догляду занепадає.
Джерело. Іванусів О. Церква в руїні. – St. Catharines, 1987, с. 90.
**** **** ****
Пам’ять людини — це клубок історій і ті маленькі історії творять одну велику відому і невідому Історію нашої землі, нашої країни і нас самих. І так важливо берегти ці зворушливі та іноді дуже неспокійні спогади наших рідних, батьків, дідусів та бабусів, які прожили своє життя, часто будучи на волосині від прірви, у яку в минулому столітті численні уряди та “вожді” зіштовхували українців.
Але, як писав Хемінгуей: “Людину можна знищити, але не можна перемогти”.
Ця розповідь про мого дідуся Івана, про його історію, яка є унікальною, і вводночас схожою на тисячі інших таких історій. Він дитина операції “Вісла”, брат сестри, яку забрали остарбайтеркою до Німеччини, син мужнього батька, який дбав про свою сім’ю, щоб та справилась з тим, що більше не зможе повернутись у рідне село Дальова (сьогодні Польща).
На дворі лютий 1947 року. Бюро ЦК ППР затвердило постанову:
У рамках акції, репресивної щодо населення, українського постановлено у швидкому темпі переселити українців і змішані сім’ї на території, що відійшли до Польщі після Другої світової війни від Німеччини і насамперед у Північну Пруссію, не створюючи компактних груп і не ближче, ніж 100 км від кордону.
Акцію узгодити з урядами Радянського Союзу і Чехословаччини. Термін — 1 тиждень…
А у Дальові лежать кучугури снігу, він мете так, що звук від цього природного процесу, якщо прислухатись, здається, нічим іншим, як музикою. Село невеличке, дуже компактне, сусіди дружні та завжди готові допомогти один одному. Тим паче, час такий, що допомагати доводиться не лише сусідам, але й лісовим мешканцях.
У лісі неподалік хат ховаються у своїх криївках та печерках упівці та оунівці. Вони практично не спускаються в село, їх не так багато, місцеві зустрічаються з ними не часто. Буває, дадуть трохи хліба, молока, гречки, простої води. Зимою не просто переховуватись у лісах, але повстанці знають кого і від чого оберігають.
28 березня 1947 року поляки заволали, що нібито вояки УПА вбили польського генерала Кароля Сверчевського. Це і стало формальною підставою для того, щоб розпочати етнічну чистку, яка відома як операція “Вісла”.
Поки Каролю влаштовували істинно королівський похорон, поляки та більшовики вже готували жорстокий заклик до своїх військ, які і мали стати сторожовими цього переселення.
Солдати! Випала нам неземна честь, що ідемо воювати за права народу. Матері і діти, плачучи, благають про допомогу своїх синів у війську, щоб покласти край діяльності фашистських бандформувань під знаком української повстанської армії, створеної гітлерівськими фашистами і керованої офіцерами СС.
Невдовзі 7 польських дивізій оточили села регіонів Лемківщини, Надсяння, Підляшшя і Холмщини : ССРС та Чехословачина закрили кордони.
І так 29 березня 1947 року офіційно розпочалась операція депортації етнічних українців.
Село Дальова. Іванові 16. У перший клас він ходив за Польщі, а після того, як до влади прийшли німці, польської мови він більше не вчив, студіював українську та німецьку. Хлопчина змалку любив свого носа сувати в дорослі справи. Тато його, Микола, був чоловік суворий та працьовитий, всі його знали і шанували. І вдома порядок тримав і помагав, кому треба: вчора собі плід навколо хати ладнав, в сьогодні вже ксьонзу каміння на церкву звозить.
Весна надворі, трохи почало пригрівати, то Іван за графіком іде в ліс пасти корову. На звичних пасовиськах тепер було небезпечно: в часи Другої Світової, яка не так давно закінчилась, розкидали снаряди, міни, ніхто не знав, де чекати біди, тому люди страхувались.
Припняв Іван корову десь у лісі, неподалік струмка, та й знайшов грушу дику і виліз на неї. З тої груші вигляд на село просто безподобний. Навіть видно, як жінки білі попрані перини порозкладали на присьбі сушитись, комарі наче вже почали літати. Трохи дме ще вітер, але вже йде до літа.
Тут чує його щось смик за ногу, він дивиться — на низу стоїть чоловік. Іванко з дерева зліз, а той питає його, чи має щось їсти. Мама завжди давала з собою буханець чорного хліба, як йшов з коровою. Малий, навіть нічого не питаючи, бо здогадався відразу, хто це, відламав окраєць та й дав чоловіку. Той подякував і погладив Іванка по голові. Тут з-за кущів з’явився ще один і теж поспитав про поживу. Іван віддав йому весь хліб, що мав.
“Про те, що бачив нас у лісі нікому ні слова. Маєш маму, тата, може братів чи сестер, то нікому нічого не кажи”.
Такі несподівані зустрічі для місцевих не були чимось унікальним, час від часу комусь траплялись лісові мешканці. Але чи це точно були партизани, ніхто вже й не дізнається ніколи. Хтось був просто дизертиром і тікав від війська, хтось і справді був з УПА.
Квітень. До села приїхав польський командир ще з декількома вояками. Вони обдивились кожне подвір’я, кожну криницю. Біля церкви зібрали людей, щоб сказати:
“О, як вони собі тут добре жиють! Щоб вже завтра вас тут не було. Хату буду блюмбувати і до неї зайти ви права не будете мати. Завтра, щоб вас вже тут ноги не було”.
Те завтра, то було 27 квітня 1947 року. І для кожної оселі, сім’ї, родини те завтра було найпекельнішим майбутнім. Це той день, коли засіяні поля, рідні околиці, своє небо вони бачили востаннє.
Польське військо прийшло в село. На збори дали дві години. Дозволили забрати з хати все, що хотіли: ліжка, скрині з добром, посуд, гроші.
Того дня в селі був галас і метушня. Уявити лишень: люди їхали звідси назавжди і кожен хотів забрати з собою у невідомість і найпотрібніше і найдорожче: хтось стародавню намальовану ікону, хтось вишиту подушку.
Піхотинці були на конях, біля кожної хати стояв сторожовий вояка. До села прибув командир УПА та почав говорити полякам, щоб вони не поселяли на територіях своїх людей, мовляв, їдьте на землі німецькі, там є господарки і живіть там.
Ті ж самі упівці ще й допомагали людям виносити необхідні речі з дому на подвір’я. В першу чергу дбали про дітей.
Добре, що з собою дозволяли взяти худібку. В сім’ї Миколи Скишляка була і корова і коні добротні. Але от хату вже оплюмбували, а підкови Микола не встиг забрати. То він перейшов через горище, щоб пломби не зривати, та й забрав підкови.
Польські військові, як це помітили, то вмить потягли його до стодоли та й хотіли застрелити, що до хати своєї вернув. Таки, мабуть, би й не стало мого прадіда Миколи, якби по дорозі в цю мить не йшов польський священик, той самий якому він допомагав.
Священик на ймення Ремпала перепросив за Скишляка, так він і залишився живим.
Микола поскладав своє добро на фіру, дітей та дружину теж на неї посадив та й повіз до найближчої залізнодорожньої станції Риманів. Там своїх і залишив, а самому треба було ще назад за іншими речими вертатись.
По дорозі на людей нападали польські сільські бандити. У селі Любатові впав німецький літак зі зброєю, от їм і було чим людям погрожувати. Так і грабували села українські.
Те, що вони приїхали на станцію, зовсім не означало, що завтра вони ж і відправляться у невідому дорогу на Схід.
Люди провели на станції кілька місяців. Жили вони там у величезних залізних бочках. Худоба була окремо, про неї турбувались та не давали померти з голоду.
Моїй родині пощастило, худібка залишилась при них. В родині було троє дітей: Маруся, Іван та Ольга. Найстаршу Настю ще два роки тому забрали в Німеччину на роботу.
Було й таке, що на пасовиськах худобу в людей відбирали.
Люди все чекали і чекали, вже й осінь настала. Тут нарешті в жовтні дали вагони. Той почали грузитись.
В одному поїзді їхало три села: Дальово, Черемха, Липовець. Коней та корів вантажили окремо, щоб раптом якийсь міцний кінь не поранив рогату годувальницю.
Польське військо дуже пильно приглядалось, що і хто грузить у вагон, де що є. До тих вагонів, де була худоба, дали по одному чоловіку, щоб він був там та годував тварин.
Місце у вагоні для однієї людини — кілька сантиметрів площі. Людей ж було багацько. У вагонах постелили дошки. Хто мав скриню, спав на ній.
Електричного світла не було, світили тільки ліхтарями. Поляки казали голів не виставляти, бо є залізні слупи, то відірве. Але видно, не так вони турбувались за людей, як просто говорили їм це для того, щоб вночі чинити свої темні справи.
Під’їхали вже на кордон сучасної України, до Хирова. Рано вийшли жінки до худоби глянути, а вагонів немає. Ходили кілька разів від одного кінця поїзда до іншого, так нічого і не знайшли. А то все вночі поляки вилучили спеціально. Ні коней нема, ні чоловіків нема, які їх сторожували. Застрілили та й викинули, як собак. І тільки зірки були свідками.
Люди наробили переполоху. Худібка ж то те саме, що гроші тоді було, якщо не більше. Вони ж, як приїдуть на нові місця, то тільки з того й мали жити перші часи.
Полковник польський зробив вигляд, що не знає в чому тут річ і запропонував зібратись чоловікам та їхати з ним назад, дізнатись про ту зниклу худобу. Ніхто нікуди не поїхав, всі знали, що це дорога в один кінець.
Жінки, плачучи, пішли до священика.
“Отче, кажуть, — … поможіть. “Віднині я вам більше не отець”.
Кожен рятувався, як міг, і священики знімали з себе рясу. Та й в тім, як можна судити людину за те, що вона обирає життя.
А Іванку якось так дивно стало, що священик вже й не священик. Він в школі навчав його релігії і взагалі хлопець вважав його ніким іншим, як святим. Одного разу на Службі Божій ще у селі Дальова, не горіла жодна свічка, а в церкві залишився один сірник. Духівник пішов в захристя, черкнув сіркою по іконі і дістав вогонь. Іван вдома 20 пачок сірників розпробував, але такого ефекту так і не досягнув.
То була ніч на Миколая. Вагон з моїм майбутнім дідусем прибув на станцію Вороняки. Їхали два тижні з довгими стоянками посередині дороги.
Від тих Вороняк неподалік було село Бенів. То був переправний пункт, але нова оселя була вже зовсім близько.
Заселили в бенівську хату мою родину та ще одну сім’ю. Микола поїхав в Тернопіль, бо хотів прилаштуватись десь там. Знайшов прекрасну землю, навіть почали орати. Але за той час, поки Микола у селі Городниця приводив до порядку землю собі для життя, усе вже остаточно розприділили і залишилась моя родина у тому самому Беневі.
Прадідусь Микола, прабабця Ганна, дідусь Іван та його сестри Оля та Маруся почали жити у нинішній Львівській області, селі Бенів.
Але ця історія була б, мабуть, незавершеною, якщо б не ще одна важлива романтична деталь.
Тоді, коли потяг прибув на станцію Вороняки, той самий священик, який сказав, щоб його не називали більше отцем, організував ще з кількома людьми, щоб певні вагони відчепили. Їх завезли до самого Львова.
Зі Львова він поїхав у Скваряву і став шкільним вчителем німецької мови. І була у нього учениця Мирослава.
Потім вона закінчила школу, поїхала у місто Золочів працювати на швейному заводі. Зустріла одного разу того самого Іванка і вони одружились.
Звичайно, священик не головний персонаж життя моєї бабусі та дідуся, але вони обоє з усмішкою згадують про те, що цей священик одного з них вчив молитись Богу, а іншого казати “guten tag”.
…
З метою асиміляції українського населення, під приводом боротьби з підтримкою місцевим населенням українського підпілля із рідних домівок насильно переселили 140 575 осіб.
3936 людей ув’язнили в концтаборі Явожно (серед них 823 жінок, 27
священиків). Унаслідок катувань загинуло близько 200 полонених. Убили
655 людей. Заарештували 2800 членів українського руху ОУН і УПА у Закерзонні. Ліквідували 1509 повстанців. Знищили 1178 бункерів і криївок.
…
Мій дідусь завжди розповідає історії. Сьогодні йому 88, а він пам’ятає такі деталі, що волосся стає дибки на голові. Він не забув. У свої 75 він зі старшим сином їздив туди, у село Дальова. Мабуть, зайве говорити, що він тоді відчував.
Звичайно, у цій історії здається мені є суттєвий позитив. Завдяки цим всім життєвим перепетіям з’явилась я, яка знає про буремні, але вагомі події життя свого дідуся і може ще комусь вчергове нагадати, що хоча на історії ми не будуємо наше майбутнє, але знання цієї історії дає нам ключ до розуміння наших рідних, і нас самих. Бо генетична пам’ять утримує в наших жилах все темне і світле, що відбувалось з нашими предками. І тільки нам вирішувати, чи розпалювати мову ворожнечі між націями чи приймати і розуміти кожного з його відвертим минулим, якого ми не змінимо ніколи.
Автор статті: Ірина Скишляк.
Золочів.нет 17.10.2019 р.
Немає коментарів:
Дописати коментар