14 травня 1920р. у с. Романівка, нині Теребовлянського р-ну в селянській родині народилася Ганна-Євгенія Музика, одна з провідних діячок ОУН(б) та Антибільшовицького блоку народів, яка стала відома світові під іменем Слави Стецько.

Навчалася в рідному селі, згодом – у Теребовлі, де з відзнакою закінчила гімназію і гуманістичний ліцей. Належала до Марійської і спортової дружини, співала в хорі. Організувала гурток з вивчення історії України: збиралися по домівках, в лісі, потім прочитане розповідали молодшим. Але найгострішим спогадом про гімназію став випадок, коли наставниця-полячка вдарила її лінійкою по руках за те, що дівчина розмовляла українською. «У мені все збунтувалося. Потім у польській гімназії я теж відчувала, що до українських дітей не дуже добре ставляться», - згадувала пізніше.

У 18 років, за прикладом старшого брата, якого закатували поляки, вступила до ОУН. З приходом більшовиків відкрито заявила, що не вступить до комсомолу, після чого змушена була піти на конспірацію: її призначили директором школи в селі Юшківка Бібрського району на Львівщині, де діяв підпільний центр. Брала участь у відновленні Української державності Актом 30 червня 1941 року в Бібрці, кілька місяців була заангажована в міській управі як референт з питань культури. Але одного разу в школі, коли чистили зброю, стався вибух. Музика пішла в глибоке підпілля, переїхавши до Львова.

Студіювала будівництво мостів і доріг у Львівській політехніці, паралельно була членом обласного Проводу юнацької мережі ОУН, займалася поширенням листівок та іншої пропагандистської літератури. У 1943-му році була арештована німцями у Львові, вісім місяців провела у тюрмі на Лонцького. Після звільнення (батьки і товариші по боротьбі задіяли усі свої зв’язки) була відправлена проводом ОУН до Відня.

На еміграції тісно співпрацює з Проводом ОУН(б). У 1945 бере участь у нелегальному перевезенні тяжко пораненого Ярослава Стецька з Чехії до Мюнхену. Через рік бере з ним шлюб та змінює ім’я на Славу Стецько. Стає одним із активних діячів очолюваного ним Антибільшовицького блоку народів, а після його смерті сама очолює організацію. КГБ називало Ярослава Стецька серед найбільших ворогів радянської влади і готувала фізичне знищення – він мав стати наступною після Степана Бандери жертвою агента КГБ Богдана Сташинського.

Була керівником пресового бюро АБН, редактором журналів «ABN – Correspondent» та квартальника «Ukrainian Review». Брала участь в десятках міжнародних конференцій і сама була співорганізатором міжнародних конференцій, з’їздів в м. Вашингтон, Торонто, Мюнхен, Вінніпег, Чікаго, Манчестер, Мальта, Париж, Мадрид, Рим та ін. Була особисто знайома з лідерами багатьох держав. Виступала організатором акцій на підтримку політв’язнів, розповідала правду про репресії, Голодомор, інші злочини тоталітарного режиму.

У 1991 році вперше після еміграції приїхала до Львова для участі у відзначенні 50-річчя Акта відновлення української державності. Цього ж року була обрана Головою Проводу ОУН (б), а через рік – очолила заснований нею Конгрес українських націоналістів.

Тричі обиралася народним депутатом України, двічі як найстарший член парламенту приводила до присяги депутатський корпус. Її життєвим кредом були слова: «Я вірю в українську націю».

Померла Слава Стецько 12 березня 2003 року. Похована на Байковому кладовищі в Києві.

Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/traven/14/1920-narodylasya-slava-stecko-odna-z-providnyh-diyachok-ounb-ta-antybilshovyckogo-bloku-narodiv

********

Ярослава (Слава) Йосипівна Стецько (уроджена Ганна Йосипівна Музика; 14 травня 1920, Романівка, нині Теребовлянський район, Тернопільщина — 12 березня 2003, Мюнхен) — українська політична діячка, журналістка, співорганізатор Червоного Хреста УПА, жіночої мережі і юнацтва ОУН, Антибільшовицького блоку народів (АБН). Дружина Ярослава Стецька. Голова ОУН(б) (1991—2001). Перший лідер партії Конгрес українських націоналістів (КУН). Депутат Верховної Ради України другого, третього і четвертого скликань.

Закінчила Теребовлянську українську гімназію, була діяльною у Марійській дружині. Член ОУН iз 1938 р. У 1939 року закінчила навчання у гуманітарному ліцеї і стала вчителювати в с. Юшківці (тепер Стрийського району). 1941 року розпочала навчання на будівельному факультеті Львівської політехніки.

1943 року ув'язнена німцями у м. Львові. 1944 року за вказівкою Проводу ОУН виїжджає за кордон. 1945 року бере участь у звільненні з-під більшовицького арешту на території Чехії пораненого Ярослава Стецька. Членкиня Проводу ОУН.

1946 року одружується з Ярославом Стецьком. У Мюнхені завершує технічні та мовні студії в Правничому інституті (німецька та французька мови).

Член Центральної Управи СУМ (1948—1953), з 1968 — керівник сектора зовнішньої політики Проводу ОУНр. Була членкинею ЦК Антибільшовицького блоку народів (АБН), президентом АБН, головним редактором ABN-Correspondence (з 1948), квартальника «Ukrainian Review» та різних видань АБН, організатором конференцій АБН й учасником міжнародних антикомуністичних конгресів, співорганізатором Європейської Ради Свободи.

Після здобуття Україною незалежності у липні 1991 року повернулася на Батьківщину, пробувши довгі роки у вимушеній еміграції й не набувши іноземного громадянства.

Очолювала Конгрес Українських Націоналістів з 1992 року. У 1991—2001 — голова проводу ОУН(б).

Депутат Верховної Ради України другого, третього і четвертого скликань від виборчого округу № 89 Івано-Франківської області. Найстаріший депутат, через це відкривала засідання новообраної Верховної Ради.

12 березня 2003 року померла у Мюнхенській лікарні. Похована на Байковому кладовищі у Києві.

Освіта:

Освіта вища. Львівська Політехніка, школа політичних наук (Мюнхен), конференц-перекладач.

За фахом перекладач з англійської, французької та німецької мов. Володіла польською, англійською, німецькою, французькою, іспанською, італійською, словацькою, білоруською мовами.

Спеціальність: соціолог, психолог, політолог. Магістр.

Джерело. 

Тарас Батенко. Вічна революціонерка // Поступ. — 2000. — № 84 (513).

Василь Заєць. «А ти, славна Україно, не забудь за мене!..» Нація і Держава. 2005. № 80.

Ольга Скотникова, Ольга Крупник. Жінка–легенда // Україна молода, № 143, 16.08.2011 та Вікіпедія.