9 травня 1890р. народився Кирило Іванович Осьмак (Марко Горянський) - діяч Української Центральної Ради, діяч ОУН, Президент Української Головної Визвольної Ради, Борець за незалежність України у ХХ сторіччі.

Кирило Осьмак

Кирило Осьмак. Тюремне фото 1958 року, надіслане доньці. Фото: dt.ua

Могила Кирила Осьмака на Байковому кладовищі у Києві.

Колишній есер, уродженець Миргородщини став президентом Української головної визвольної ради - підпільного парламенту і уряду, надпартійного органу, який керував визвольною боротьбою УПА.

Кирило Іванович Осьмак народився 9 травня 1890 року в містечку Шишаки Миргородсько­го повіту на Полтавщині. На береги Псла його батько, міщанин Іван Юхимович Осьмаков, пе­реїхав з Курської губернії.

Про матір, Тетяну Андріївну Власенко, знає­мо, що вона походила з козацького роду і привела на світ п'ятеро дітей. З них трійко по­мерли під час епідемії тифу. Після закінчення народної школи в рідному селі Кирило нав­чався чотири роки в повітовій школі Мирго­рода, а потім у Полтавському реальному учи­лищі.

У віці 20 років Осьмак, очевидно, визначився з майбутнім фахом і вступив до Московсько­го сільськогосподарського інституту. Навчан­ня він поєднував з журналістикою. Цікаво, що молодий студент співпрацював з журна­лом "Украинская жизнь", редагував який ще тоді маловідомий громадський діяч і публі­цист Симон Петлюра.

Перша світова війна.

Її Кирило зустрів на Південно-Західному фронті, де, як представник Всеросійського земського союзу (земства - виборні органи місцевого самоврядування, а земські збори, земські управи в Російській імперії завідува­ли освітою, охороною здоров'я, будівництвом доріг тощо), Осьмак займав посаду завідува­ча казенного харчового пункту для цивільно­го населення.

Тут Кирило зустрів свою першу велику лю­бов Марію Юркевич. Вона походила з Волині, закінчила Бестужівські жіночі курси у Санкт-Петербурзі і з патріотичних переконань посту­пила на службу в Комітет Червоного Хреста. Звідти її направлено у Збараж керувати ясла­ми для сиріт, батьків яких забрала війна.

Вінчалися молодята на Різдвяні свята 1916 року, а в жовтні світ побачив їх син Олег. Ро­дина Осьмаків поселяється в Києві, Марія вчителює у трудовій колонії, а Кирило пра­цює у постачанні війська.

17 бе­резня 1917 ро­ку Ось­мак - се­ред тих, хто ство­рює у Києві організа­цію, кот­ра неза­баром перетворилася на парламент револю­ційної України.

Кирило Іванович представляв у Центральній Раді губернське земство. У січні 1918 року ук­раїнські есери (соціалісти-революціонери) ви­сунули від Румунського фронту вже шанова­ного діяча на вибори до Установчих зборів у своєму партійному списку під першим номе­ром.

Осьмак працює в Генеральному секретаріаті земельних справ, де завідує видавничим від­ділом.

Будучи прихильником Центральної Ради, він не сприйняв гетьманський переворот Скоро­падського, навіть взяв участь у чиновницько­му страйку, за що був попертий з роботи но­вою адміністрацією.

Опісля приходу більшовиків геть відійшов від політики, знайшовши своє покликання у ра­дянській кооперації. Майбутній лідер повста­лої України завідував буряківництвом у Цен­тральному сільськогосподарському коопера­тивному союзі.

В 1922 році, коли влада Країни Рад стабілізу­валась, Осьмака затвердили головою Термі­нологічного бюро Сільськогосподарського на­укового комітету Радянської України. Ця структура готувала до видання словник ук­раїнських сільськогосподарських термінів. Їх було класифіковано понад сорок тисяч.

Це була дуже кропітка робота і майже ніким не знаний тоді напрям. Опрацьовувалися не лише літературні, а й народні розмовні дже­рела. Розпочате Кирило Осьмак продовжив в Інституті української наукової мови Всеук­раїнської Академії Наук.

Репресії.

5 березня 1928 року - перший арешт. Кирило Іванович загримів на нари, як учасник "конт­рреволюційної організації правих українських націоналістів у буряковій кооперації", але слідчі довели лишень його пряму причетність до підозрілого буряківництва, проте колегія ОГПУ 28 вересня 1928 року про всяк випадок вислала науковця за межі республіки, присво­ївши йому тавро "соціально небезпечного елемента".

Осьмак їде в Курськ, на батьківщину батька, де продовжує співпрацю з Академією Наук як нештатний працівник. Та 2 березня 1930 року каральний меч пролетаріату все-таки дістав лінгвіста-буряковода. По горезвісній справі СВУ (Спілка визволення України) він отримав три роки таборів і вирушив прокла­дати залізницю до Сиктивкару.

Наприкінці 1933 року Осьмак звільняється і переїжджає з родиною під Москву, де пра­цює директором радгоспу імені Лазаря Кага­новича. Через чотири роки Осьмаки потрап­ляють в Рязанську область, село Катіно, де Кирило Іванович стає головним агрономом колгоспу. Там знову він потрапляє у лабети сталінських опричників.

Заарештований на початку тридцять восьмо­го Кирило Осьмак провів в застінках більше двох років. Та вже тертий калач і твердий го­рішок знав, як себе поводити на слідстві. Він категорично не визнав жодного звинувачен­ня. Можливо, його врятували численні апеля­ції і листи у всі можливі інстанції, на які він був справжній мастак, і навіть допомагав в цьому ремеслі своїм братам по нещастю.

Репресований агроном займав агресивну по­зицію (кращий захист - атака) всіляко дезаву­юючи наклепи людей, які спричинилися до його арешту. "На допиті я можу подати мате­ріал, що повністю викриває Колдєєва, як нак­лепника і винуватця загибелі моєї дружини... Я прошу ретельного розслідування усієї моєї справи, я прошу направити мою справу до су­ду". Це з листа на ім'я наркома Лаврентія Бе­рії.

Його листи знайшли свого читача. А з грома­дянином Колдєєвим Осьмаку навіть дове­лось їсти баланду в одній камері. І знову за браком доказів Осьмака звільнили у лютому 1940 року.

Але не дочекалася з тюрми чоловіка дружи­на. Вчителька місцевої школи не витримала наруги "від громадськості". Її цькували сусіди, колеги та учні, які бойкотували її уроки. Марія кинулася під колеса поїзда на станції з сим­волічною назвою Кремльово.

"В кінці лютого, коли я мав змогу вже рухати­ся, я прибув на Марусину могилу. Гірко тужив над її гробиком. Не думав виїздити з тих місць", - пише Кирило до сестри Анни.

У березні 1940 року після дванадцятирічної перерви Осьмак повертається в Україну. Од­ружується з Людмилою Богдашевською. При­хід німців застає його у Чернігівській області на посаді технічного директора санаторія в

селі Качанівка .

Друга світова

І за нових "господарів" України наш герой ви­рішив займатися улюбленою справою, ство­ривши бюро Всеукраїнської спілки сільсько­господарської кооперації. І повертається, так би мовити, в політику.

У жовтні 1941 року Осьмак стає членом очо­люваної професором Миколою Величківсь­ким Української Національної Ради. За заду­мом організаторів, цей український орган, іні­ційований мельниківцями і особисто Олегом Ольжичем, мав би стати законодавчим дер­жавним органом незалежної України.

На прес-конференції УНР були присутні ні­мецькі, італійські, шведські, японські журна­лісти. Заява Величківського була коротка:

"Україна в 1918 році проголосила незалеж­ність, яка була визнана цілим світом і, зокре­ма, Німеччиною. В 1920 році Україна була не­законно окупована більшовицькими бандами, які протягом 20-ти років тероризували країну, морили голодом, знищували село, вивозили на Сибір національну еліту.

Тепер, коли окупанти з України втекли під уда­рами німецьких військ, Україна відновлює по­рядки, що існували до її окупації, на основі Конституції УНР 1918 р., яка вважається най­демократичнішою у світі. Майно, награбоване комуністами у народу, повертається йому".

Німці швидко припинили ці визвольні здвиги, розігнали Раду, розстріляли в Бабиному Яру бургомістра Києва Володимира Багазія, про­вели інші каральні акції.

Осьмак очолив відділ земельних справ і коо­перативне товариство "Сільський господар", тобто став таким собі "міністром" аграрної по­літики. Після репресій Осьмак втратив будь-які ілюзії щодо намірів німецьких окупантів. Саме через структури "Господаря" Осьмак на­давав допомогу харчами членам похідних груп українського підпілля.

З літа 1942 року Кирило Іванович вже на кон­такті з ОУН(б) проводить підпільну організа­ційну і пропагандистську роботу в Києві. З під його пера виходять листівки "До збройної боротьби!" і "Злочини німецьких загарбників на Україні".

Проте Осьмак не забуває й минулого. Велики­ми тиражами виходять його антикомуністич­ні доробки: "Україна - колонія Москви", "Пок­ладаймося на власні сили", також з під пера колишнього директора радгоспу виходить твір "Колектив як засіб поневолення українсь­кого селянства".

Цікаво, що ще у травні 1942 року у праці "В єднанні сила нації" Осьмак закликає створи­ти об'єднавчу політичну організацію "Спілка української державності" для координації бо­ротьби всіх українців.

Учасник однієї з похідних груп, а потім член Української головної визвольної ради (УГВР) і емігрант, Мирослав Прокоп у 1996 році розка­зував дочці Осьмака: "Ми почали шукати лю­дей, які перше брали участь в періоді револю­ції 17-20 років, тих українських патріотів, які не були знищені і які були готові в умовах ні­мецької окупації вести боротьбу".

У згаданій уже праці "В єдності сила" Кирило Осьмак вказав застанові пункти об'єднання всіх українських сил: суверенна українська держава, земельна реформа в інтересах се­лянства, восьмигодинний робочий день і ви­роблення законодавства майбутньої держа­ви. Після певної обробки через два роки цей документ став програмою УГВР .

Восени 1943 року сім'я Осьмаків переїздить до Львова. Старша дочка Лариса (Ляля) зали­шилася в Житомирі, де офіційно працювала в земельній управі, а реально була зв'язковою ОУН. Дівчина зникла в Новограді-Волинсько­му в кінці 1943 року.

Організація УГВР.

У Львові Кирило Осьмак мав тривалу аудієн­цію у Андрея Шептицького. Саме там, на Свя­тоюрський горі, почалися перші консультації з керівництвом ОУН(б) і УПА в особі Романа Шухевича про створення об'єднавчого органу повсталого українського народу.

Легально обіймаючи посаду директора Стрийського окружного товариства "Сіль­ський Господар", Осьмак допомагає готувати програмні документи Української Головної Визвольної Ради - як член Ініціативного комі­тету по проведенню Великого Збору. Отри­мав псевда "Марко Горянський", "Гірняк".

10 червня 1944 року на ініціативному коміте­ті були остаточно затверджені назва УГВР і основоположні документи: Універсал, Плат­форма, Устрій. Назву "Універсал" запропону­вав саме Осьмак, щоб провести історичну па­ралель з універсалами гетьманів і Централь­ної Ради.

З 11 липня 1944 року поблизу лісництва в се­лі Сприня, біля підніжжя гори Виділок на Сам­бірщині, протягом п'яти днів відбувався Вели­кий збір УГВР. Після дебатів затверджено, крім програмних документів, присягу вояка УПА.

15 липня Кирило Осьмак був обраний прези­дентом Української Самостійної Соборної Держави. Як писав потім Роман Шухевич: "Глибока тиша запанувала на залі нарад, ко­ли голова президії УГВР станув перед голо­вою Великого Збору УГВР, поклав руку на ук­раїнський державний герб та почав повторю­вати слова присяги. То присягав президент України перед усім українським народом".

"Не можна формулювати, що ОУН є ініціато­ром створення УГВР. Ініціатором швидше є УПА, - сказав під час дебатів майбутній член Президії УГВР Мирослав Прокоп. - УГВР - це не нова політична організація, яка буде конку­рувати з іншими. Це непартійний орган наро­ду, завдання якого - координувати існуючі уг­руповання для боротьби за державність".

Повноваження Президента УГВР та компетен­ція Президії були врегульовані в розділі тре­тьому Тимчасового устрою УГВР. Великий збір УГВР, що обирав Президента, ухвалював також основні закони, розглядав та вирішу­вав основні політичні питання, встановлював лінію визвольної політики та програму і так­тику боротьби українського народу, приймав звіти від усіх органів УГВР та вирішував орга­нізаційні й кадрові питання.

На чолі УГВР був Президент, і саме він мав репрезентувати її перед зовнішнім світом. До повноважень Президента входили також скликання і закриття Великого Збору УГВР, ведення засідань Президії і головування на конференціях УГВР, затвердження за подан­ням Голови генерального Секретаріату УГВР генеральних секретарів з окремих справ, зат­вердження за поданням генерального Судді двох членів генерального Суду, а на подання генерального Контрольного - двох членів Кон­трольної Колегії.

Президент мав також затверджувати закор­донних делегатів УГВР, а також приймав при­сягу від членів Президії, Голови генерального Секретаріату, генеральних секретарів, членів генерального Суду та Контрольної Колегії. Президент мав також право помилування.

Присутніми були 21 особа. На порядку денно­му було дванадцять питань:

1. Слово голови Зборів.

2. Доповідь Володимира Орловича (Мирос­лава Прокопа) про внутрішнє і зовнішнє ста­новище українського народу.

3. Дискусія з приводу доповіді.

4. Доповідь Петра Лозовського (Романа Шу­хевича) про діяльність УПА (про взаємодію ОУН і УПА.).

5. Доповідь про зовнішньополітичне стано­вище українського руху.

6. Дискусія з приводу доповіді.

7. Доповідь Івана Чепиги (Ростислава Воло­шина) про внутрішні проблеми.

8. Дискусія з приводу доповіді.

9. Інші питання.

10. Затвердження структури УГВР.

11. Вибори органів УГВР.

12. Інше

"Наша мета - Українська Самостійна Соборна Держава на українських етнографічних зем­лях. Наш шлях - революційно-визвольна бо­ротьба проти всіх займанців і гнобителів ук­раїнського народу. Будемо боротися за те, щоб Ти, Український Народе, був володарем на своїй землі. На вівтар цієї боротьби кладе­мо свою працю і своє життя".

Це - слова присяги, яку склав Президент УГВР Кирило Осьмак (який тепер отримав псевдо "Псельський") 15 липня 1944 року.

Віце-президентами обрані віце-спікер поль­ського сейму Василь Мудрий, капелан "Нах­тіґалю" о. Іван Гриньох і Іван Вовчук (справ­жнє прізвище Федір Вовк), районний провід­ник ОУН Нікопольщини 1941-1943 рр. За вря­тування ним родини Бакстів меморіалом Яд Вашем йому було присвоєно почесне звання

"Праведника народів світу" .

Головою Генерального Секретаріату, виконав­чого органу Президії УГВР, був обраний Ро­ман Шухевич (Лозовський). Він же став гене­ральним секретарем з військових справ.

Секретарем закордонних справ став Микола Лебідь, генеральним секретарем внутрішніх справ - колишній керівник Української сту­дентської репрезентації в Польщі Ростислав Волошин, генеральним суддею призначено прихильника Скоропадського педагога Ярос­лава Біленького.

В УГВР лише згодом кооптований Василь Кук. Чому згодом? Протиріччя і боротьба за лідерство між Шухевичем і Куком, не дивлячись на свідчення останнього, таки мали місце.

Підкилимні ігри.

На цю проблему проливають світло виявлені у фонді Р-30 Державного архіву Рівненської області документи Народно-визвольної рево­люційної організації. Саме під такою назвою як керівний політичний орган Української Повстанської Армії та всіх антирадянських чинників влітку-восени 1944 р. виступала Ор­ганізація українських націоналістів на Волині.

Комплекс виявлених документів є невели­ким за обсягом, але дуже інформативним. Се­ред матеріалів НВРО, зокрема, виявлено: "Статут НВРО", "Резолюції установчого з'їз­ду", наказ від серпня 1944 року, "Тимчасову інструкцію" для політвиховників УПА. Зберег­лася також незначна кількість пропаган­дистських листівок українською і російською мовами.

На сьогодні це єдині відомі оригінальні мате­ріали, що характеризують період та напрями діяльності названої вище організації. Заснов­никами НВРО у липні 1944 р. стали Василь Кук ("Леміш"), Михайло Степаняк ("Сергій"), Яків Бусел ("Заславський").

Заарештований 25 серпня 1944 р. органами НКВС М. Степаняк свідчив, що в результаті загострення протиріч між керівниками ОУН у грудні 1943 р. його взяли під варту у Львові і відправили в Рівненську область до Ростис­лава Волошина ("Горбенка"). Саме в цей пері­од М. Степаняк разом із уже згаданими чле­нами Центрального проводу ОУН вирішили створити нову організацію, яка б оминала назву "ОУН".

З цією метою поблизу с. Дермань Здолбу­нівського району Рівненської області у липні 1944 р. "Леміш" як командир УПА-Південь і керівник усіх клітин ОУН на Східній Україні скликав конференцію, у якій брали участь М. Степаняк ("Сергій"), Я. Бусел ("Заславський"), шеф окружної пропаганди "Середа", Я. Дудар ("Верес"), командир групи УПА "Богун" П. Олій­ник ("Еней"), шеф штабу з'єднання "Холодний Яр" Є. Басюк ("Чорноморець") та ін. (разом 10 осіб).

Конференція ухвалила рішення про створен­ня Народно-визвольної революційної органі­зації.

Василь Кук ("Леміш"), відбувши у листопаді 1944 р. на засідання Центрального проводу, прозвітував Р. Шухевичу про діяльність нової організації, але отримав догану від керівника ОУН, який повідомив його, що вже створено Українську головну визвольну раду (УГВР) і тому недоцільно мати ще одну подібну органі­зацію.

Тим часом голова президії УГВР разом з ро­диною оселився в селі Недільна Стрілківсько­го району - то була база УПА-Захід. 25 липня біля станції Бусовисько було вирішено, що в Україні мають залишитися: Кирило Осьмак - президент, Роман Шухевич - голова уряду, та ще три особи. Решта членів УГВР мають виї­хати закордон, щоб там представляти інтере­си УГВР перед іноземними державами.

Останній арешт.

5 серпня 1944 року на галявині під лісом, між селами Свидник і Ластівки (Старосамбірсь­кий район) відбулася перша збірна присяга вояків УПА за текстом, ухваленим УГВР.

Церемонію присяги проводили шеф Головно­го військового штабу УПА Дмитро Грицай - "Перебийніс", командир Дрогобицької воєн­ної округи Іван Белейович - "Дзвінчук" і гене­ральний секретар внутрішніх справ УГВР Рос­тислав Волошин.

3 серпня 1944 року біля села Орів, на Сколів­щині, сталася сутичка між частиною Черво­ної Армії і відділами УПА. Президент УГВР Ки­рило Осьмак був поранений. Його допровади­ли до села Дорожів біля Дублян. Тут у хаті Михайла Летнянчина, на пагорбі Вільнику, 12 вересня 1944 радянські спецслужби й схопи­ли немолодого високого чоловіка, який по­рався біля хати.

Замість документів Осьмак мав лише довід­ку від старости Дорожівської сільської упра­ви на ім'я Коваля Івана Пилиповича, уроджен­ця міста Скалат, мешканця Тернополя. У про­токолі про затримання зазначено: "Коваль Йван Филипович подозревается в принад­лежности к контрреволюционной национа­листической организации ОУН, его задер­жать й заключить в тюрьму на 48 часов".

Кирилу Івановичу Осьмаку довелось пережи­ти кількарічне слідство. Він добре знав прави­ла гри. Знову навідріз відмовлявся від інкри­мінованих йому гріхів. Ба, він довго відмов­лявся від самого себе.

Збереглася "Справка об имеющихся в деле наиболее существенных показаниях свидете­лей в отношении Осьмака К.И.", в якій відоб­ражено процес з'ясування його особи.

З цього документу випливає, що аж у 1947 р. Кирила Івановича впізнала під час очних ста­вок його прийомна донька. У 1925 році Кири­ло та Марія Осьмаки всиновили Валентину, батьки якої померли в голодному 1919-му. Дівчинка була на рік молодша за Ларису, їх рідну дочку.

Зокрема, Валентина Орлова (з 1924 до 1931 року вона мала прізвище Осьмак, а потім по­вернула своє) свідчила, що в період нацистсь­кої окупації Києва "стало зрозуміло, що Ось­мак є українським націоналістом, бо мені до­водилось від нього чути, як він висловлював­ся, що Україна повинна бути самостійною державою і що для цього є всі передумови...

Дочка Осьмака - Лариса, повністю перебува­ла під його впливом і неодноразово вислов­лювала мені свої націоналістичні погляди, вказуючи на те, що ось, мовляв, ми - східня­ки-українці, не вміємо захищати своїх самос­тійницьких національних інтересів, а на Захо­ді українці - зовсім інші люди, які твердо бо­рються за свою самостійність... Буваючи в нього на квартирі, я іноді в Осьмака бачила літературу, яку видавали у Львові та Рівному. Цієї літератури я ніколи не читала".

Розкритий Осьмак відверто розповів про факт свого президентства в УГВР. Але далі пробував водити гебістів за ніс. Старий ка­торжанин знову намагався писати "наверх". Затято намагався вискочити з лещат. Оголо­шував голодування. Навідріз відмовився від співпраці й використання його в "грі" проти повстанців і українського закордоння.

10 липня 1948 року ОСО (Особое совещание при МГБ СССР) винесло вирок про 25 років ув'язнення в тюрмі "за участь в контрреволю­ційній банді українських націоналістів та ак­тивну керівну контрреволюційну націоналіс­тичну діяльність".

Сім'я репресованого жила в селі Підбуж Дро­гобицької області без будь-якої інформації про батька і чоловіка. Тільки в березні 1954 року прийшов лист з Владимирського центра­лу до доньки Наталії, яка потім багато зроби­ла для реабілітації і увічнення пам'яті свого батька.

Невиправний.

По смерті Сталіна Лаврентій Берія, тоді пер­ший заступник голови Ради Міністрів СССР, наказав перевезти з місць ув'язнень до Мос­кви керівників українського Опору, в тому числі митрополита Йосипа Сліпого та прези­дента УГВР Кирила Осьмака для проведення з ними переговорів про замирення на Захід­ній Україні з залишками бандерівців.

Та Хрущов і компанія не дала збутися ніяким планам грузина. На відміну від багатьох діячів УПА, які покаялися, лідер УГВР не потрапив під хрущовську амністію.

"Враховуючи, що Осьмак є запеклим українсь­ким націоналістом, який свої націоналістичні погляди не змінив за період перебування в тюрмі, і за своєю ворожою діяльністю стано­вить особливу небезпеку, Указ Президії Вер­ховної Ради СРСР від 17 вересня 1955 року щодо скорочення терміну наполовину до в'яз­ня Осьмака Кирила Івановича не застосову­вати".

Пам'ять

Емігрантські залишки визвольного руху сва­рилися, хто виступатиме від імені УПА і УГВР на берегах Ізара, Потомака і Саскачевана, а президент Української головної визвольної ради помер 16 травня 1960 року у Владімірському централі. Його поховали на цвинтарі під номером 5753.

Лише 1 грудня 2004 року Кирило Осьмак по­вернувся в Україну навіки. Панахиду за упо­кій душі відслужив Патріарх Київський Філа­рет у Володимирському соборі. У 1994 році Кирило Іванович офіційно реабілітований Ге­неральною прокуратурою України, як "безпід­ставно репресований у 1948 році", а також на початку 1995 року прокуратурою Харківської області за репресії 1928 і 1930 рр.

Рішення про монументальне увічнення пам'я­ті свого земляка сільрада ухвалила 5 грудня 2006 року. У ніч з 27 на 28 грудня 2007 було сплюндровано цей пам'ятний знак президен­тові УГВР. Сволота пошкодила меморіальну дошку з портретом К.І.Осьмака, по ній кида­ли асфальтові брили та уламки бетонного бордюру.

Рішенням сесії Шишацької селищної ради, яка відбулась 11 лютого 2008, частину вулиці Леніна в центрі селища перейменовано на майдан Кирила Осьмака.

https://www.istpravda.com.ua

Джерело: "Новий погляд"